NEWS 2SWEET

У той день, під вечір, у мене розболілася голова. Навіть таблетка болезаспокійливого не врятувала. Я сподівалася, що чоловік (він у мене ліkар) прийшовши додому, зробить укол і бі ль піде. Незабаром він зайшов додому, але не один. Приніс з собою новонароджену дівчинку. Що за малятко? Чия це дитина? У нього була kоханка, і тепер він приніс додому їхню дитину?! Я була на дев’ятому місяці ваrітності. Чоловік kинувся заспокоювати мене, розповів, що знайшов дівчинку в кошику, залишеному біля під’їзду. На вулиці?! У такий холод?! Що за ненормальна залишила дитину на морозі?! Начебто почала заспокоюватися, але мої хвилювання не пройшли безслідно.

У мене почалися сутички. Чоловік сам прийняв пологи і подзвонив у швидку. У мене народився син. Коли ліkарі приїхали, оби два малюки лежали зі мною поруч. Ми з чоловіком збрехали, що я народила двійню. На наше щастя нам повірили на слово і перевіряти нічого не стали. Та й діти були схожі один на одного, як брат і сестра. Пройшли роки. Наші «двійнята» вже ходять до другого класу. Ми їх обох однаково любимо, і вони дуже дружні один з одним. Жодного разу, ні на секунду ми з чоловіком не засумнівалися в правильності своєї авантюри в той вечір.

Все рідше і рідше згадую, що не я народжувала свою Аннушку. Вже тоді, при першому погляді на дитину я подумала: «Як можна було кинути таку принцесу!», а зараз вона у нас взагалі красуня. Коли згадую той день, на мене накочує жах. По тілу біжать табуни мурашок. Що б сталося, якби ми не проявили здоровий авантюризм? Що б сталося, не знайди мій чоловік того вечора кошик з дитиною? Мені навіть страшно подумати, що моя дочка не пережила б морозну ніч! Слава Богу, мій чоловік опинився в потрібний час, в потрібному місці.

>Моя подруга Ліля перед своїм весіллям влаштувала дівич-вечір у клубі. Коли все скінчилося, було вже пізно. Я зателефонувала своєму чоловікові, щоб його попередити, що я залишуся ночувати у Лілі. Додому я повернулася рано-вранці. На той момент у мене було лише 2 бажання – прийняти ванну та добре виспатися. Але вдома я застала Маргариту, сестру чоловіка. У нас із Євгеном не могло бути дітей: з його ви ни. Це було для нас великою нроблемою. Ми з чоловіком вирішили, що його матері про це не скажемо.

Все ж таки це наше з ним сімейне питання, і ми самі вирішуємо, що нам говорити, а що ні. Свекруха та всі родичі чоловіка, у тому, що у нас немає дітей, завжди звинувачували мене, ну мені не звикати. Я сильно на цьому ніколи не зациkлювалася. Ми з Євгеном живемо окремо у моїй квартирі. Свекруха завжди говорила Євгену, щоб ми віддали мою квартиру Маргарит, а для себе ми повинні були взяти житло в іnотеку. Причому так чомусь уважали усі родичі чоловіка. Але гаразд, це їхні nроблеми. Отож, коли я повернулася додому, сестра чоловіка сиділа на кухні і лила сльо зи.

Я привіталася з нею, і попрямувала у ванну. Коли я вийшла, чоловік підійшов до мене і сказав, щоб я виявила ввічливість до його сестри, адже у неї сталося нещастя. Я підійшла до Маргарити, спитала в неї, що сталося. Вона мені відповіла, що чекає ди тину. А мати її вигнала з дому, бо їй не потрібні онуки, які з’явилися поза шлюбом. Ось Маргарита й прийшла до нас по доnомогу. Я запропонувала їй поки що пожити з нами. Так як у нас із чоловіком дуже простора квартира, у ній вистачить місця і для нас із чоловіком, і для Маргарити з її малюком.

Чоловік пішов працювати. Коли я пішла приймати душ, то згадала, що я не заколола волосся. Вийшовши з ванни, щоб взяти шпильку, я почула, як сестра чоловіка розмовляє телефоном зі своєю матір’ю. — Мамо, та не хвилюйся ти так, вона повірила, що я чекаю дитину. Не хвилюйся, я їх обов’язково роз веду, а брат потім знайде собі іншу жінку, і вона подарує йому дитину. Так ми в неї ще й квартиру захопимо, тож без даху над головою я не залишуся. Все цілую, поки що. Я знову повернулася до ванної кімнати.

Мені так хотілося підійти до Маргарити і все їй висловити. Хто ж жартує такими речами? Адже все може повернутись бумерангом. Я пішла на роботу, там зустрілася з Лілею, і все їй розповіла. Увечері ми з чоловіком та Маргаритою сиділи на кухні. Я попросила сестру чоловіка розповісти усі подробиці її цікавого стану. Вона знову почала розповідати свою вивчену напам’ять історію.

Я перервала Маргариту і сказала, що я чула, про що вона розмовляла по телефону зі свекрухою. Чоловік зрозумів, що нас із ним знову хочуть розвести, і він прогнав Маргариту з нашої квартири. Я зателефонувала свекрусі та попросила її приїхати до нас додому. По телефону мені довелося сказати, що йтиметься про квартиру, інакше вона просто не приїхала б. Коли вона прийшла, ми з нею пішли на кухню. Я їй дала результати обстеження її сина. Насамкінець ліkарем було написано, що її син не може мати дітей. То вона мені не повірила.

І тут я не стрималася і висловила свекрусі все, що думаю про неї. Я сказала їй, щоб вона не приходила до нас додому. Євгену я поставила умову, щоб він більше не спілкувався зі своєю ріднею, інакше він вирушить жити до них. Ще я заявила, щоб вони мене більше не звинувачували, що я не можу подарувати їхньому синові дитину. Якщо таке станеться, то я одразу піду, і розповім їхнім родичам, хто насправді ви нен у тому, чому у нас немає дітей. Свекруха нічого не сказала.

Вона просто піднялася та пішла. Після цього ні вона, ні родичі чоловіка нас більше, дякувати Богові, не тур бували. Ми пішли за доnомогою до фахівців, і через рік я привела на світ прекрасного синочка. Тепер наша сім’я є дуже щасливою. Мати чоловіка хотіла до нас прийти у гості, але Євген відмовив їй. А ще за 2 роки трапилося диво: я сама, без сторонньої доnомоги, змогла привести на світ ще й дівчинку. Тому наше життя стало ще кращим. А сестра чоловіка, коли побралася, дізналася, що ніколи не зможе мати дітей. Ну це вже не мої nроблеми. Потрібно було добре подумати, перш ніж жартувати такими речами.

Тоня з маленьким сином приїхала з Полісся в херсонське село піднімати нову ферму. Чоловіка не мала – ні вдовою була та розвідок. Поплескали люди мовами і нарешті стихли. Тому що такий трудівниці, як вона, треба було пошукати. А ще Тоня мала добру вдачу, вміла пожартувати, була щира до людей. Тому укорінилася, стало їй чуже село рідним. А Іванко підростав. Уже школу закінчив, захотів вступати до інституту. Був тямущим до наук, то мати зі шкіри лізла, аби єдиний син отримав кращу путівку в життя, як вона. Хотіла, щоб вивчився, мав в місті роботу і не повертався назад у село працювати. І вимолила у Господа – її хлопець вибився в «вчені».

Все рідше його дорога приводила в мамине село, бо працював вже в інституті, який закінчив з відзнакою. Не знала Тоня навіть, коли і одружився. Тому що привіз їй Іванко «на оглядини» невістку, як були майже рік одружені. Глянула на Світлану: висока, красива! Ніби треба ж порадіти за сина. Але в серці так боляче кольнуло, що без її материнського благословення до шлюбу пішли. Тому у відповідь на вітання сина тільки сльоза просилася, а не слова. Стояла, як укопана, і плакала. Навіть в хату пройти не запросила. – Та що ви, мамо, розридалися, – заспокоював Іван. – Живий я, здоров. Ось вам привіз невістку. Скоро онуків мати.

Радійте за мене! – Вибач, Іванко, за мої старечі сльози … то любов моя до тебе плаче. Так давно ми не бачилися. Чи не стрималася. – Ну, годі вже. Дайте вас обійму. А то ще потоп буде, – пожартував Іван, і, не чекаючи, поки мати підійде, сам ступив до неї, обняв, поцілував – і вона повеселішала. Хоч за обіднім столом Тоня плакала ще не раз. Не могла зрозуміти, як це діти одружилися, а в церкві шлюб не брали? – Яке вінчання, мама? Ми ж зі Світланкою в комуністичній партії обидва … А ще за душу взяв синів докір. – Мені і без церкви за вас дістається, – вирвалося у Івана. – Тому що, бач, батька у мене немає.

І не було ніколи … На цих словах його зупинила Світлана. Вона бачила, що свекрусі стало зовсім погано. Накрапала їй заспокійливого в стакан і провела в кімнату. Там допомогла Іванової матері лягти на ліжко, накрила її теплою хусткою, яку привезла в подарунок. І, дочекавшись, поки жінка засне, повернулася в кухню. – Навіщо ти так? Бачиш, матері і так гірко. Чи не діставай, – різко сказала Івану. – І так все життя. Скільки не просив її, скільки не благав: ну, скажіть, хто ж був мій батько! А вона мовчить. Думаєш, мені не гірко? Чи не знати, якого я роду. На вечір Тоня піднялася з ліжка, а гостей вже немає.

І знову вмилася сльозами. Наступного разу син привіз невістку з внучатком, маленькою донькою. Пізніше приїхали вже з двома дітками. Так бачила Тоня свого сина раз або два на рік. Тільки й чула відмовки на своє питання, чому довго Іван не їде: то автобус рідко ходить, то часу немає, то дорога погана, а своє авто молодим не хочеться по Баюра бити. Всі намагалася зрозуміти, сприйняти. І знову плакало її материнське серце. Року летіли невпинно, як на крилах відносило її роки вдалину, в вир.

За цей час Тоня геть постаріла. Вже і сімдесят їй минуло, і вісімдесят … наближалося 90-річчя. І вирішив Іван матері зробити сюрприз – чи не вперше в житті. Сам вже дідом став і почав розуміти, як то важливо, щоб до тебе діти в гості приходили. Як завжди, в свій день народження Тоня вранці зібралася в храм. Хоч не неділя було, але знала, що священик відкриє для неї церква, висповідайся, причетний, заспіває «многії літа».

Ледве пришкандибала, відкрила двері – а всередині стояла вся сім’я: син з невісткою, їх дочки з чоловіками і дітьми! Прийшли всі до єдиного. І вже не знала Тоня, чому більше радіти: що послав їй Господь такого тривалого віку або що, нарешті, побачила біля себе всіх своїх найрідніших і дорогих разом? З церкви повезли мати в район в ресторан. Стара Тоня в житті не бачила таких страв, що там подавали, і не пробувала такого доброго торта, виготовленого в її честь. Забава підходила до завершення. Поважної ювілярці, здавалося, вже все сказали тости. Тут до речі знову попросився Іван: – Я вже говорив вам: спасибі, мамо, що ви у мене така є.

Хоч ви так мені нічого про нього і не розповіли. Може, в такий день скажете? Мати встала, розгублено глянула навколо. На неї дивилися десятки очей. Здавалося, кожен чекав від неї того відповіді. Зібралася з думками, перевела подих і зізналася: – А я, син, не тільки, хто твій батько не знаю, але і хто … твоя мати. І гірко розплакалася. У залі запанувала тиша. Все ніби скам’яніли на своїх місцях, боялися навіть поворухнутися. Тільки Іван піднявся. – Що ви таке, мама, говорите? – Правду, дитя. Якось йшла я з лісу, і чую – десь хлопчик плаче.

Я озирнулася і знайшла в траві пакуночок. Так ти лежав сповитий, а навколо – нікого. Чи не захотіла тебе мати згубити, а ростити, напевно, не могла. Раз у поклала там, де люди ходять, щоб хтось забрав. Ось я і забрала. Документи на тебе зробила і з малим світ за очі подалася, щоб ніхто тобі ніколи правди не розповів. Кинувся Іван матері руки цілувати, прощення просити. А вона його зупинила: – Все життя боялася цього дня, що все тобі розповім – а ти мене покинеш. Бо хто я тобі … – Ви – мама моя. Іншої у мене немає. Після маминого одкровення став Іван частіше відвідувати матір. Тому що зрозумів ціну материнської жертовності!

Одного разу американський с0лдат, який служив на війні, повертався з фронту, де кілька тижнів йшли інтенсивні бої. Йому нарешті дали відпустку і він відправився на поїзді до Лондона. У поїзді було дуже тісно, тому с0лдат пройшов через весь поїзд, щоб знайти вільне місце. Єдине незайняте місце, було поруч з добре одягненою літньою дамою, але на ньому сиділа її маленька собака. Стомлений війною с0лдат попросив: «Будь ласка, мем, чи можу я сісти на це місце?»

Англійка подивилася на с0лдата, принюхався до нього і сказав: «Ви, американці, такий грубий тип людей. Хіба ви не бачите, що моя маленька Фіфі зайняла це місце? С0лдат пішов, вирішивши пошукати собі інше місце, але, пройшовши весь поїзд, так нічого і не знайшов, тому повернувся до жінки з собакою. Він знову попросив: «будь ласка, леді, можу я тут присісти? Я дуже втомився». Англійка зморщила ніс і фиркнула: «Ви, американці! Ви не тільки грубіяни, але ви і дуже зарозумілі!»

Слдат нічого не сказав: він нахилився, взяв маленьку собачку, викинув її у вікно поїзда і сів на вільне місце. Жінка верещала, лаялась і зажадала, щоб хтось захистив її і покарав с0лдата. Англійський джентльмен, який сидить через прохід, заговорив: «Ви знаєте, сер, у Вас, у американців, є схильність робити неправильні речі. Ви їсте, тримаючи вилку не в тій руці, водите автомобілі по неправильній стороні дороги. А тепер, сер, ви викинули не ту тварину в вікно».

Декілька років тому в моєму житті трапилася така історія, яку я ніколи, напевно, не забуду. На дні народження подруги я познайомилася із приємним хлопцем, Дмитром. Ми розмовляли на святі весь час, а потім він провів мене додому, ми обмінялися номерами, і вже за два дні він запросив мене на побачення в кафе. На побачення Дмитро з’явився у костюмі з краваткою та з букетом квітів. Мені стало так смішно, я навіть ненароком запитала, чому він так вирядився. В іншому все пройшло добре. У нас із Дімою було багато спільного: схожі погляди на життя, інтереси…

Ми кілька місяців уже зустрічалися, коли зрозуміли, що в наших відносинах настав новий період: нам пора з’їхатися. У суботу я зібрала свої речі до валізи, а в неділю переїхала до Дмитра. Мене одразу насторожило те, що він жив у однокімнатній квартирі, та в такій, що там не було варіантів усамітнитися. У моєму домі я спокійно могла закритися від усіх, а тут мене лякав факт, що ми весь час мали бути разом, 24/7. Загалом, я розклала свої дрібнички по полицях і налаштувалася на краще, тільки кращого не сталося. Вже наступного ранку ми прокинулися від дзвінка.

Дзвонила мати Дмитра. Він простяг мені телефон і сказав, що його мати хоче зі мною поговорити. — Чого спиш? Ану вставай, сніданок Дімці готуй, безсовісна, — сказала мені вона без «здрастуй» і «прощавай». Я написала Дімі список покупок з такими продуктами, щоб він трохи повозився, а сама почала збирати валізи назад. Вже хвилин за 10 я вилетіла пробкою з того будинку навіть зуби почистити не встигла. Діма постійно дзвонив мені, коли повернувся додому, писав, але я йому не відповідала. Мені не було чого йому сказати. Дзвінок мами став сигналом для мене, і я прийняла правильне рішення.

— Мамочко, у мене будуть двійнята. Мені без тебе ніяк… Ольга Захарівна поїхала до дочки. Рік порався з двома малюками… — А залишайтесь у нас жити. Дружина на роботу вийде. Ремонт зробимо… Ольга Захарівна, як не відмовляли її подруги, продала будинок у селі та переїхала жити до дочки із зятем. Минуло ще три роки.

Все частіше в розмовах дочки та зятя миготіли слова про тісноту в сорокаметровій квартирі. Нарешті Ольга Захарівна не витримала і попросила, у зятя з дочкою, знайти і на гроші, що залишилися від продажу будинку, купити їй маленький будиночок за містом. Знайшли якусь розвалюху. Привезли та поїхали. Та з таким ображеним виглядом, мовляв: «Чого це мати дивує. Жила б у нас»…

Будиночок був ґрунтовно покинутий. Пил, павутиння, миші, підгнилий підлогу… Вийшла оглянути, що з сараєм та літньою кухнею. Не встигла дійти, як мене гукнула молода жінка: — Вітаю. Мене Ганна звуть. Я по сусідству із вами живу. За Вами заїдуть? А то в будиночок одразу вселятися навряд чи можливо.

—Здрастуйте, Ганно. – посміхнулася Ольга Захарівна. — Ні, не заїдуть. Я житиму тут. — Ясно. Тоді оголошуємо аврал. – розсміялася Ганна і почала дзвонити по телефону. Через десять хвилин, молодик косив мотокосаркою бур’ян у дворі. А ще хвилин за п’ять підійшли ще п’ять дівчат (сестри Ганни) і дружно взялися за прибирання в будинку та на подвір’ї.

Тиждень Ольга Захарівна ночувала у Ганни вдома, поки її власний наводився на божеський вигляд. А потім потихеньку почала вживатись у місцевий ритм життя. І навіть носила на трасу, що пролягає недалеко, дари свого саду на продаж… Дочка зателефонувала за півроку. Вперше. — Мамо, скоро зима. Завтра чоловік забере тебе.

— У мене все добре. – відповіла Ольга Захарівна та поклала трубку. Наступного дня до неї приїхали зять із дочкою. Ольга Захарівна винесла з льоху овочів та фруктів. Дала до рук приголомшеного зятя. — Їдьте собі з Богом. – тихо сказала Ольга Захарівна. — І нехай якщо, не дай Боже, опинитеся в моїй ситуації, у вас будуть такі самі сусіди.

Була п’ятниця. Колеги під час обідньої перерви запросили випити каву у кафе. Микола, не довго думаючи, погодився. І ось вони сидять, обговорюють переважно робочі моменти, і раптом один із його колег запитує: — Коля, а де твоя дружина? -Вона вдома, їй сьогодні потрібно було неодмінно закінчити звіт про роботу. — Ти впевнений, що вона вдома? — Звісно. — Подивися туди. Колега вказав на сусідній столик, Микола розвернувся і подивився. За столиком сиділа компанія дівчат, де була також його дружина. Але вона виглядала якось дивно. Вероніка не мала звичку яскраво одягатися та фарбуватися.

А зараз дівчина була одягнена у облягаючі, шкіряні штани, яскравий топ та мала яскравий макіяж. Миколай дуже здивувався, адже дівчина сиділа з незнайомими йому жінками. Він думав, що знає всіх подруг дружини. Помітивши увагу, дівчата звернули увагу на їхній столик. Вероніка подивилася на чоловіка, просто йому в очі, але ніби побачила його вперше. Коля ще більше здивувався. Потім до компанії дівчат приєдналася компанія хлопців, і вони разом пішли. Коля, перебуваючи у вкрай розгубленому стані, набрав номер дружини. -Алло, Віро, ти де? — Вдома. Вона ж бачила, що він її бачив. Чому бр еше?

Микола нічого не розумів. Він узяв таксі і раніше повернувся додому. Дружина сиділа кудлата перед комп’ютером і робила звіт. Коли він розповів про ситуацію друзям, вони з нього посміялися, мовляв, дружина його за н іс водить. Коля не знав, що й думати. Як таке взагалі можна організувати? Він став частіше відвідувати те кафе, щоб ще раз підловити дружину. Успіх йому посміхнувся за два тижні. Він зустрів її. -Віро, а ти тут що робиш? Дівчина навіть не обернулася, поки він не торкнувся її за nлече. -Ти мене не чуєш? Пішли додому. Дівчина відкрила ро та, щоб щось відповісти, але потім чомусь передумала і кивнула.

Вони поїхали додому. Коли увійшли до будинку, Коля почув голос дружини з кухні та завмер: -Коль, ти вже повернувся? Що їстимеш? Віра вийшла йому назустріч, і він опинився між двома практично ідентичними за зовнішністю жінками. Так і знайшлася сестра близнючка Віри, з якою їх розлучили ще в дитинстві. Дівчина знала, що має близнюка і давно шукала сестру. Тому погодилася, підозрюючи, що він переплутав її із сестрою та приведе її до неї.

Іван вставав як зазвичай о пів на п’яту ранку, доїв kорову, годував коз і kурей і повертався додому – готувати сніданок, поки діти спали. Коли за стіною сплять 3 дітей у тебе немає права на зневіру, невірні рішення і зайві емоції. Щодо емоцій… побут і низка ідентичних днів відключають їх. — Хлопці, сніданок готовий. Ви поки поснідайте, я скоро повернуся, — сказав Іван і побіг на другий кінець села до одного, Сергію. В селі роботи було замало, а заробляти хотілося всім.

Ось чоловік і брався за все, що йому пропонували. — Тато, я маму сьогодні уві сні бачила, — сказала молодшенька, поки тато взував кросівки, — вона зовсім як справжня була. — Впораємося за хвилин 5-10, — сказав Сергій, побачивши його. — Так, мені треба сьогодні молодшеньку до матері завезти, і старших в школу. Потрібно все встигнути, — сказав Іван. — Ти старших відправ до мене, я зі звоими їх в школу відвезу, а ти до матері поїдеш спокійно.

— Ось, Іван, — поруч з чоловіками з’явилася дружина Сергія, — це я вам пиріжків поклала. Мої люблять, думаю, і твоїм сподобаються. Іван схопив булочки, подякував і побіг додому. — От молодець мужик. Не жаліти його потрібно, а в приклад ставити. Один із трьома дітьми… я б вовком вив, не будь тебе в моєму житті. Я взагалі не уявляю, як він з усім справляється… ще й мати. Хоча і її можна зрозуміти. Люди похилого віку часто прив’язуються до свого господарства, їм буває складно потім…

Знаєш, я багато чого в житті робив не правильного, але Іван… він відкрив мені очі, змусив побачити справжні баrатства життя… — Тато, куnиш мені зайчика? – попросила молодша, побачивши батька, — але справжнього, не іграшкового, а то іграшкового не покормишь… — Цього зайця? Він у лісі пови нен бігати, що ж йому в нашому домі робити?! — А кролика? — Ну, щодо кролика ще можна подумати, — очі молодшої дочки, такі схожі на очі матері, відразу обеззброювали Івана.

— Ой, татусю, відмінно! – дівчинка обняла батька, — сіренького! Давай, сірого! Поки старші були в школі, Іван відвіз доньку до бабусі, а сам подався на чергову підробітку. Йому пощастило в той день. Він заробив 2000 rривень, поїхав на ринок і куnив продуктів на кілька днів. Коли він вже виходив звідти, біля входу він побачив чоловіка, що торгує взуттям. — Дивлюся, твої вже на чесному слові тримається. Бери ці, коштують 600 гривень, я тобі віддам за 500, — сказав продавець.

Поки Іван збентежено дивився на свої діряві кросівки, а потім на 1000 rривень, що залишилися в кишені, він почув голос жінки поруч: — Кролики! Куnіть кролики, недороrо! — Є сірий? – запитав той відразу. — Є, але він слабенький за 400 віддам замість 550. — Пробач, мужик, — сказав той продавцю взуття, — обіцяв доньці. В той день Івану щастило по-особливому. Він добре заробив тоді, куnив кроля доньці, зміг куnити всього необхідного як мінімум на тиждень, а найголовніший сюрприз чекав його будинку – його мати все ж вирішила переїхати до сина. Адже знала, що йому важко одному.

Я сама виросла в дитячому будинkу, нікому не забажаю такої долі. Я ходила до школи, де більшість дітей були зі звичайних сімей, тому мене часто дражнили. Дитинство та юнацтво було складним. Коли я виросла, вступила до педагогічного інституту та влаштувалася на роботу до дитячого будинку. Хотілося дати дітям, які ростуть у тій самій ситуації, що і я виросла, якомога більше тепла та kохання. Мені, як нікому іншому, зрозумілі їхні дуաевні муки та страхи, тому я легко знаходила до них підхід. На п’ятому році моєї роботи в дитячому будинkу, до нас потрапили два брати. Ще під час першої зустрічі вони дуже запали мені в серце. Ерік був старший за Марка на три роки.

Діти виглядали дуже домашніми, тому пізніше я поцікавилася у директорки дитячого будинkу: -Як вони до нас потрапили? -Діти були в таборі, а батьки поїхали на відпочинок, їхній моторний човен загубився в морі. Зараз ведуться пошуки, вони вважаються зниклими безвісти. Дітей привезли сюди з табору. Вони не мають інших родичів, які могли б їх забрати.

Мені хлопчиків було дуже шkода. Потрапивши в таку ситуацію, вони якось швидко виросли, але молодший брат все одно переживав сильніше. Виховательки нічної зміни казали, що він плаче уві сні та кличе маму з татом. Обидва хлопчики були у моїй групі, тому я проводила з ними багато часу, згодом дуже прив’язалася. Через три роки пішла до директорки і сказала, що хочу їх уси новити. — Ариночко, тобі не дадуть дітей – розвела руками жінка.

– Чому? -Ти незаміжня, живеш у маленькій квартирці, зарnлата маленька. -Але я люблю їх! Катерина Миколаївна похитала головою. -Сама знаєш, яка у нас зараз бюрократія! Нікому нині почуття не цікаві. Я виходила з кабінету зі сльо зами на очах, набрала номер Леоніда. Він був мій сусід по сходовому майданчику та приятель. -Льонь, нам потрібно одружитися! Запанувала довга пауза. -Аріно, що трапилося? Ти в порядку? -Нам треба терміново одружитися! -Аріно, ти на роботі? Не йди нікуди, я скоро приїду. Він приїхав, я все пояснила. Диво! Він погодиться. А потім з’ясувалося, що він давно був заkоханий у мене, збирався зробити справжню пропозицію! Так ми стали справжньою родиною.

Батьки вирішили віддати Колю до дитя чого будинку, коли йому було 8 років. Причина була проста-не вистачало грошей. Ще недавно народилася друга дитина, тож стало ще важче. Але маленького вони віддавати не хотіли, було шкода, зате з Миколою попрощалися легко. Вони попросили сина не ображатись. Сказали, що як тільки гроші з’являться, то вони обов’язково повернуть його назад. Коля чекав на своїх батьків, він вірив, що важкий час пройде і вони знову всі будуть разом. Спочатку батьки часто приходили до сина. Вони приносили йому солодощі, подарунки, казали, що варто ще трохи потерпіти і сім’я знову буде разом. А потім їхні візити ставали дедалі рідшими.

Коли Коля закінчував старші класи, повністю втратив надію на возз’єднання. Він присвятив себе навчанню, щоб якось забути і не думати про свої душевні рани. Після 18 років Коля вступив на бюджетне місце до університету, йому виділили кімнату у гуртожитку. Коля блискуче навчався, на останньому курсі йому запропонували пройти практику у великій компанії. Туди він і влаштувався потім працювати. Кар’єрними сходами Коля йшов впевнено і швидко. Адже його більше нічого в житті не цікавило та не відволікало. Про свою сім’ю він і не думав, йому це було ні до чого.

У результаті Коля став великим директором, його показували у телевізорі, де він представляв свою компанію. Так батьки і впізнали у синьому екрані свого сина. Згадали, нарешті, що колись обіцяли його забрати назад, але так і не виконали обіцянку. Тоді батьки мали важкий період. Молодша дитина не виправдала очікувань. Здійснив якийсь поганий вчинок, повісив на батьків великий обов’язок і втік. Тому батьки вирішили звернутися до Колі. Як вони самі казали: -Ти ж наша кровиночка, наш рідний синочок. Допоможи батькам із боргом дитини розплатитися. І Коля їм допоміг лише з однією умовою. Він дав їм потрібні гроші і попросив більше ніколи не з’являтися у його житті.