Антоніна відчинила стару шафу і дістала сорочку. – Тоня, ти що, не роздала Юрині речі? – запитала сусідка Галя. – Щось роздала, а от цю сорочку шкода. Юрко її хотів на мій ювілей надіти. Не дотягнув півроку… – сказала Антоніна і заплакала. – Ну, не можна так, Тоня. Треба далі жити. Що ж ти себе так? – Галя обняла подругу. – Та як мені далі одній жити, Галю? Олена у Києві. Має своє життя. А я сама залишилася. Антоніна з Юрієм прожили тридцять п’ять років душа в душу.
Це було справді щасливе сімейне життя, вони ніколи не сварилися через дрібниці. Антоніна все життя пропрацювала кухарем, а Юрій – зварником. Жили, як усі – небідно та й небагато. Від матері Антоніні дістався будинок у селі та велика ділянка. Антоніна розводила квіти, а Юрій любив різьблення по дереву. Вона пишалася тим, які гарні речі робить чоловік. Юрій прикрасив лиштву та ганок будинку витонченими візерунками.
Навіть прості табуретки, лавки та хлібниці перетворювалися на справжні витвори мистецтва. Після того, як не стало чоловіка Антоніна закинула ділянку. Єдине місце, де їй тепер хотілося бути – це могилка чоловіка. Вона часто приходила, прибирала, полола бур’яни. – Ось, Юра, прийшла я…, – тихо говорила Тоня.
Вона розмовляла з чоловіком, ніби він досі поряд. Донька рідко приїжджала з столиці, і Антоніні було самотньо. Їй не хотілося вже нічого, кожен день без коханого чоловіка був важким. Тоня вирішила заздалегідь подбати про те, щоб після того, як її не стане, її поклали поряд із чоловіком. Вона зібрала всі відкладені гроші та звернулася у відповідну службу. Олені про свою покупку вона нічого не сказала. Антоніна знала, що дочка її сваритиме, адже молодим завжди здається, що про відхід думати ще рано.
Отримавши всі документи, Антоніні стало спокійно на душі, вона знала, що лежатиме поруч із Юрою. – Ось, Юра, гарне я собі містечко прикупила, поряд з тобою. Сухе, рівне. Юра, я тут подумала, може верстат твій та інструменти, сусіду Василю віддати? Я у Олени питала, вона каже, в інтернеті дорого не куплять. Та й часу у неї немає, із цим поратися.
Але, Василь, прошуляє все, шкода, – сказала Антоніна, трохи подумавши. За два метри від могилки Юрія Антоніна помітила чоловіка, який витирав ганчіркою пам’ятник. Чоловік підвівся і прислухався до розмови Антоніни. Він вийшов із огорожі і підійшов трохи ближче до Антоніни. – Доброго дня, – сказав він. – Здрастуйте, – сказала Антоніна, подивившись на нього. – Я вибачаюсь, я тут вашу розмову почув. А ви верстат за скільки продаєте? – скромно поцікавився незнайомець.
– Та я не знаю, мені віддати просто, аби у добрі руки. Антоніна окинула поглядом чоловіка. Худий, невеликого зросту, охайно одягнений. – Мене Григорій Петрович звуть. А вас? – Антоніна. – Я тут на пенсії зайнявся різьбленням по дереву. Часу зараз багато. Вони сіли на автобус і поїхали до Антоніни. Жила вона неподалік. – Заходьте, – запросила Антоніна. – Весь інструмент тут. Григорій Петрович зайшов у гараж. – У хорошому стані все, дивлюся, – сказав Григорій.
– Так, Юра у мене все в порядку тримав. Як півроку тому не стало, у такому вигляді тут усе лежить. – Співчую. А я три роки як удівець. – Ви коли забиратимете все? – У вихідний приїду машиною, заберу. Ви лише нікому не продавайте. – Я у вихідні приїжджаю. Ось мій номер. Антоніна та Григорій обмінялися телефонами.
Тоня повернулася до міста. Наступного дня їй зателефонувала донька. – Мамо, привіт. Як ти себе почуваєш? – Запитала Олена. – Добре, Оленко. Вчора із села приїхала. У тата прибирала. Спина трохи ниє тільки, а так добре. – Мамо, я тобі казала, давай продамо будинок. Що тобі там робити? Втомлюєшся тільки. Адже там навіть зв’язку немає. Якщо що, то й швидку не викликати. – Та добре все в мене, не хвилюйся, Олено.
Минув тиждень, Антоніна знову приїхала до села. Вона чекала, коли приїде Григорій по інструмент. Пішов дощ, і вдома стало холодно та сиро. Антоніна пішла по дрова. Тільки вона нахилилася, як схопило спину. Вона ледве дійшла до ліжка. За вікном почалася сильна злива. Антоніна почула, як у вікно постукали.
– Як не вчасно, – подумала вона. Вона простягла руку до телефону, що лежав на підвіконні. – Григорію, я не можу встати. Спину схопило. Я не можу двері відчинити. – Ой, що ж робити? – Ви відчиніть хвіртку і через город зайдіть. Григорій відчинив стару іржаву хвіртку і зайшов у город. Трава була йому до пояса. Раніше Юрій косив траву, а тепер город був покинутий.
Григорій через двір увійшов до хати. Антоніна лежала на ліжку. – Григорію, заходьте! – гукнула Антоніна. – Здрастуйте. Давайте вам допоможу встати. – Григорій простягнув Антоніні руку. – Дякую вам. Я ось дрова хотіла принести, нахилилася і все… Антоніна трохи посиділа, стало краще. – Я дивлюся, у вас город не кошений. Давайте я вам приїду, скошу.
– Та що ви! Незручно. Адже ви й сам не молодий хлопчик. – У мене сил, як у молодого хлопця, – засміявся Григорій. – Ми раніше з дружиною скандинавською ходьбою займалися, у турпоходи їздили… А зараз я один ходжу. А вам, якщо не секрет, скільки років? – Шістдесят. – То ви ще зовсім молода жінка. Давайте разом ходити? – Не знаю, – засумнівалась Антоніна.
– Так це ж так здорово. Краса, природа. Тай корисно дуже. Чисте повітря… Палиці в мене є. Я вас навчу. – Та я того тижня місце на собі, біля чоловіка купила, – засміялася Антоніна. – А ви мені про ходьбу… – Туди ми з вами завжди встигнемо, правда ж? Хіба хотіли б наші другі половинки, щоб ми швидко пішли? Тож давайте просто жити… Антоніна погодилася.
Вони з Григорієм почали разом займатися скандинавською ходьбою. Григорій спочатку допомагав Антоніні упорядкувати город і будинок, а потім вони вирішили, що разом їм буде веселіше. Олена була рада, що мама знову розцвіла і не збирається на той світ. Життя продовжується, поки нам є заради кого жити і треба цінувати кожну мить.
