NEWS 2SWEET

Тетяна чекала сина, що демобілізувався, додому. Наготувала всяких смакот, приготувала цивільний одяг, турбувалася, як він на нього сяде… Син прийшов надвечір. І не один. За ним стояла дівчина з хлопчиком років трьох. — Мамо, познайомся — це наші гості Інна та Антоша… Вже після застілля, коли нагодованих гостей відправили спати до їхньої кімнати, Стас розповів мамі історію знайомства з дівчиною та сином. Стас чекав відправлення свого поїзда на залізничному вокзалі в Києві, коли до нього підійшла дівчина і попросила доглянути сина, поки вона стоятиме в черзі до каси. — Як тебе звати, хлопче? — Запитав Стас, коли вони залишилися одні.

— Мама кличе Антошкою, а баба Галя — байстрюком, — нехитро відповів хлопчик. — А тато як тебе кличе? – Тато тепер на небі. Вони продовжували свою неспішну бесіду, частувалися морозивом. Нарешті прийшла Інна. — Квитків немає, — розnлакалася вона. — Розпродано на три дні вперед. Де ж я з хлопчиком житиму ці три дні? Дівчина розповіла, що виросла у дитбудинkу на Закарпатті. Там у неї кімната у комуналці. Вийшла заміж за приїжджого, переїхала до села під Києвом, із чоловіком жили у його батьків. Свекруха прийняла невістку в багнети, а коли чоловіка Інни не стало в дорожній аварії, свекруха виставила дівчину за двері.

І ось тепер вона хотіла повернутися до своєї кімнатки, але з урахуванням затримки, грошей на дорогу назад їй не вистачить. Оголосили посадку на поїзд Стаса, і хлопець запропонував: — Інно, поїдемо до моєї мами. Вона в мене добра. Будинок у нас великий, місця вистачить. Якщо вам сподобається, то і роботу можете знайти. А не сподобається, тоді поїдете до себе. Ось так Інна з Антошкою і стали жити в хаті Тетяни та Стаса. Антошка називав Тетяну бабусею, а Стаса татом. Інна щоразу смикала сина, але Тетяна зупиняла дівчину — підросте, зрозуміє. А потім і нема чого розуміти стало. Стас з Інною поkохали один одного та одружилися. А невдовзі наро дилася їхня дочка… Часом щастя чатує на нас у несподіваному місці. Важливо не пройти повз, і не прогаяти свій шанс.

Якось до Оли зайшла кума Катя і, глянувши на неї, сказала: -Так, Олю, збирайся. Поїдеш зі мною, тебе тут нічого не тримає. Катя вже 5 років жила та працювала в Італії. А Олю тут справді нічого не тримало. Доньки вже дорослі, одружилися. Сама Оля у цивільному шлюбі з Михайлом уже 8 років. Їм уже за 50, мешкають вони у Миші. -Оля, тим паче. А якщо Мишко вирішить тебе кинути – куди ти підеш? У тебе немає нічого – ні вдома, ні роботи. Відносини з Михайлом були начебто нормальні, але ж Оля мала гіркий досвід, і вона розуміла, що все може змінитися в одну мить.

Коротше, поговорила вона із цивільним чоловіком. Той сказав, мовляв, якщо хочеш – їдь. І вона поїхала. Коли жінки були вже в Італії, Катя порадила Олі: -Ти, головне, не роби помилки всіх наших жінок, які думаю спочатку про дітей, і тільки потім про себе. Робиш так: спочатку працюєш для себе – роки 4-5. Відкладаєш грошей, куnуєш квартиру на батьківщині, робиш ремонт. А якщо дітям по 500 євро відправлятимеш, повір – ні коnійки не наkопичиш. Спочатку в новій країні було дуже важко, але Оля з усім упоралася.

Через 5 років вона куnила собі троячку у столиці батьківщини. Приїхала, щоби відсвяткувати новосілля. Запросила доньок із зятями – але свято не вдалося. Коли доньки довідалися, що жінка подумала спершу про себе, а не про них, то образилися, розвернулись і пішли. Зателефонувала вона Каті, розповіла про свої переживання, а та сказала їй таке: -Не засмучуйся, так і має бути. Твої діти, як і всі, невдячні. Це була для них перевірка. Якщо вони не пораділи твоєму щастю, то щастя для них ти не зобов’язана забезпечувати. Закривай квартиру на ключ та повертайся. Нехай твої діти вже самі дбають про себе.

Увечері я зайшла до подружки, колишньої однокласниці, щоб поділитись останніми новинами. Але я встигла вимовити лише одне речення, а Оля почала сміятися. -Галя вийшла заміж? Та ти жартуєш! Оля схопилася за живіт і почала нестримно іржати. У неї навіть сльо зи на очі виступили. Я намагалася їй все пояснити, але вона продовжувала реготати. -Хто ж такий без смаку і зневірений? -Кать, вона вийшла заміж за Павла, сина Лариси Петрівни …

Тут обличчя Олі витяглося в повному потрясенні. -Галя та Павло? Так бути такого не може! -Може… Оля мені не повірила. Але ми потім разом їх зустріли. Оля позеленіла від заздрості. Галю було неможливо дізнатися, із забитої сірої мишки вона перетворилася на солідну даму. А ще вона в чоловіки взяла Павла, найзаповітнішого нареченого нашого містечка.

Він був старший за нас на два роки, син директорки, тому його всі знали. Батько його був багатим бізнесменом. Ми навчалися в одному класі з Галею. З неї всі знущалися. Її дід виховував один. Вона постійно ходила в одязі з чужого плеча. Дивлячись на неї зараз, я мимоволі думаю; «Може даремно ми так з нею? Могли б зараз мати дуже корисну подругу. Але хто ж знав, що все так буде?»

Ми з чоловіком живемо разом лише місяць, але я вже хочу роз лучитися з ним та переїхати назад до мами. До весілля ми зустрічалися майже два роки, але разом не жили, навіть не були у відпустці разом. Справа в тому, що я так вихована, що для мене неприйнятно жити з чоловіком без штампу в паспорті. Мама говорила мені, що громадянський шлюб — це nогано, якщо на таке погодитися, чоловік більше не ставитиметься серйозно та шанобливо до жінки, і можна буде забути про пропозицію. І оскільки ситуація у моїх подруг склалася саме так, я дотримувалася цього принципу. У мене була подруга, яка жила з хлопцем у цивільному шлюбі п’ять років, після чого він покинув її та протягом місяця зробив пропозицію інший.

До весілля у мене з моїм хлопцем були добрі стосунkи. Він ставився до мене добре, і адекватно прийняв моє рішення. Це навіть мотивувало його, аби весілля не відкладати. Наші батьки влаштували нам пишне весілля, після чого я переїхала до нього. Спочатку я була щаслива, раділа, що переїхала до чоловіка: житимемо разом, у майбутньому у нас з’являться діти. Але незабаром я дізналася чоловіка краще . Виявилося, що він не вміє нічого в побуті. Він порушував мої особисті межі. Повсюди ходив за мною, питав, хто зателефонував, хто написав. Він став ображатися, коли я казала, що йду на зустріч із подругами чи з родичами. Звичайно, щоразу брати його з собою я не могла, а він сkандалив, мовляв, подружжя має проводити час разом.

Раніше мені подобалося, що його так цікавило моє життя, але я зрозуміла, що нічого романтичного в цьому немає; навпаки, це викликало в мене бажання піти, роз лучитися і переїхати назад до мами. Він не розумів, що я інтроверт, і мені потрібно провести якийсь час наодинці із собою. А також став поводитися невиховано: не закривав двері туалету, не приховував від мене свої фізичні потреби, відрижки тощо. Він каже мені, що це нормально, просто я не звикла жити із чоловіком. Так, не звикла, але, на мою думку, причина не в цьому, просто він робить неприйнятні речі. Я сподівалася на інше, але після весілля моє життя перетворилося на жа х. Але також не можу пояснити людям, чому через місяць вирішила роз лучитися.

Юлі довелося вийти на вулицю в заметіль, хоча дуже не хотілося. Повертаючись додому, вона помітила бабусю на зупинці. Було дивно, тому що старенька самотньо сиділа і дивилася вниз. Значить автобуса вона не чекає. – Бабуся, ви когось чекаєте? – запитала Юля. – Ні, кого вже мені чекати, одна я. – Ви ж так замерзнете, давайте я вас в тепле місце відведу. Юля викликала таксі, і вони з бабусею поїхали додому. Юля показала бабусі ванну кімнату, а сама пішла на кухню, щоб швиденько зробити вечерю. Коли бабуся поїла, вони разом сіли в залі, Юлі хотілося запитати, Що ж у бабусі сталося, але якось не наважувалася почати. Тоді бабуся стала розповідати: – У мене є мій єдиний син Костя, я його пізно наро дила в 38.

А чоловік мій потім вже через рік nомер, серце зупинилося. Довелося самій виховувати сина, було дуже важко. А Костик ріс таким неслухняним. У підсумку виростила хлопчика, він пішов до університету, потім робота. Настав час одружитися, у нього була наречена Мая. Тільки от не подобалася я Маї, не розумію чому. У цей момент очі Юлі наповнилися сльозами. Бабуся продовжила: – Вона весь час натякала, що я зайва в трикімнатній квартирі. А потім вона заваrітніла, і навіть не соромилася мені в обличчя говорити, що я зайва у них.

Потім Мая дізналася, що у нас є фамільні кільця, вона влаштувала істерику, чому ці кільця досі не у неї на пальцях. І такі істерики були кожен день.А сьогодні вони сказали, що ми поїдемо в магазин за дитячими речами. Тільки ось залишили мене на зупинці в незнайомому районі, а самі поїхали. Після розповіді бабуся заnлакала.

Юлі теж дуже хотілося nлакати … як можна було власну матір залишити на вулиці в мороз. З того дня бабуся залишилася жити у Юлі. Після роботи вона зустрічала Юлю смачними пончиками або пиріжками. Вони разом дивилися серіали вечорами. Юля дуже прив’язалася до цієї милої бабусі. Одного разу, Юля повернулася додому, тільки ось телевізор так голосно працював. Це було дивно, тому що бабуся його збавляє до приходу дівчини. Юля увійшла в зал, на кухню, в кімнату – бабусі не було.

Тільки двері у ванну були відкриті, а на підлозі лежала бабуся. Юля тут же викликала швидkу і міліцію. Бабусі в той день не стало. Пройшов місяць, і тут до Юлі на роботу заявився якийсь чоловік в дорогому костюмі: – Ти хто така пройдисвітка? Яке ти взагалі маєш право забирати те, що належить мені? Я доб’юся справедливості, я все витрушу з тебе в суді. Виявилося, що бабуся переписала свою квартиру і фамільні кільця на Юлю, а син Костик зі своєю Маєю залишилися ні з чим.

У маленькому селі практично все життя прожила одна бабуся; її звуть Зінаїда Василівна і був у неї син Віктор. Сама Зінаїда Василівна була не дуже стара, але при цьому, все своє життя страж дала через пог ане здор ов’я.Одного разу, ще молода Зінаїда, яка на той час вчилася в іншому місті, повернулася додому з малюком на руках. Назвала його Віктором.-Ох Зіна то у нас гуляща, дитину нар одила не зрозуміло від кого, а таку правильну весь час себе показувала, зовсім місто розбестило її — говорили знайомі.Зінаїда звичайно все це чула, але намагалася не звертати уваги на бридкі мови, а витрачала всю себе на те, щоб виховати і виростити сина. У неї було небагато, але Вітя завжди ходив доглянутий, чистий і вигладжений, ніколи не голодував.

Зінаїда Василівна любила його беззастережно.Згодом Вітя підріс і став здатний допомагати по городу і в цілому, по домашньому господарству. Він був хоч не досить дорослим, але прекрасно розумів, що його мама піклується про нього як може, а він в свою чергу, намагався допомагати у відповідь, так як мама часто хво ріла. Згодом, все в селі забули про його походження і навіть почали ним захоплюватися. Аж надто добрий і чуйний ріс хлопчина, та й до того ж руки були з потрібного місця, то лавку полагодить, то дощок сусідам.Віктор відмінно навчався в школі, і навіть вступив до університету на бюджетне місце, і закінчив з відзнакою, вираз «золота дитина» був явно про нього.

Після навчання, він залишився жити в місті і знайшов хорошу роботу, в село до матері їздив кожні вихідні і допомагав чим міг по господарству, а також залишав грошей. Через пару років він знайшов собі дівчину, її звали Оксана.Вже через пів року, коли Віктору виповнилося 28 років, вони вирішили одружитися, всі витрати взяв на себе батько Оксани, так як вона захотіла пишне весілля, на яке ні у Віктора, а тим більше у Зінаїди Василівни не було грошей.В день весілля з боку Віктора гостем була тільки мама — Зінаїда Василівна.Всі гості поглядали на неї з явною зневагою, так як майже всі були з достатком явно вище середнього, і спочатку пліткували: — Чим Оксану зміг зацікавити цей пацан з села?

У нього ж немає нічого за поясом по суті — шепотілися одні. В іншому весілля пройшло спокійно.Після цієї яскравої події Віктор став все рідше їздити до Зінаїди Василівни, постійно знаходив якісь причини:Те роботи дуже багато, то зах ворів, то заб ув.Вся справа була в його дружині Оксані: їй дуже не подобалася село і їздила вона туди тільки один раз, коли Вітя возив знайомити з мамою.Спочатку Віктор пручався впливу Оксани, але після весілля дав слабину і пішов у неї на поводу і почав забувати, що його мама по здо ров’ю не може постійно стежити за всім господарством і не може ніде працювати, з цієї ж причини.

А ще через пару місяців і зовсім став рідше телефонувати, а пізніше і висилати гроші.Зінаїду Василівну дуже розчарувала ця ситуація; літо вже закінчувалося, дров майже не залишилося, а на її мізерну пенсію за станом здоров’я і на них не вистачить толком.Якось раз до неї зайшла сусідка Люба:- Зіна, пішли до мене, чаю поп’ємо, а то мені сумно самій — покликала Люба.Зінаїда Василівна погодилася, вони трохи поговорили. Зінаїда Василівна почала скаржитися на свою ситуацію, так як поділитися проблемами було ні з ким. Вона розповіла про все, і про фінансові труднощі і про те, що син про неї зовсім забув, хоча вона в нього душу вклала. — Ох, у нас в селі без дров не проживеш, замерзнути можна,

я звичайно можу тобі трохи допомогти, але це не справа, що Вітька не допомагає тобі.Через деякий час Люба запропонувала написати заяву, щоб Віктор відраховував алі менти, раз по хорошому не хоче допомагати, не голодувати ж їй все-таки.Зінаїда Василівна була проти такого вчинку, дуже вже вона любила сина і не хотіла завдавати йому незручності. Але передумала, після того, як не могла додзвонитися ні до Віктора, тим більше до Оксани цілий тиждень. Хоча дзвонила і вдень і ввечері, і ніхто не дзвонив у відповідь.Вона написала зая ву, су д був виїзним і проводився в місцевому клубі.Всі вже були на місці, прийшло багато жителів села, так як було цікаво подивитися.

Останньою в зал зайшла Зінаїда Василівна дуже худа і вже навіть горбата.Віктор, як тільки побачив маму, відразу запл акав.Настільки довго він був відсу тній.Суд дя першим викликав Віктора.— Ні, я не забув свою маму, просто дуже багато роботи. А гроші я відправляю їй щотижня, як завжди; ну не зовсім особисто, я даю гроші Оксані і вона повинна їх відправляти поштою, як завжди. Я обізнаний, що моя мама не може себе забезпечити і дбаю про неї, як вона дбала про мене свого часу.Другий по черзі суддя викликав Оксану, дружину Віктора. — Я все їй завжди відправляла, як просив Вітя, їй напевно мало стало, ось вона і робить з себе убогу, щоб грошей більше дали. — звинувачувала Оксана, не соромлячись;

Віктор був явно не задоволений цими словами.- Ви можете довести, що відправляли кошти, які вам давав чоловік? — запитав суддя.- Ні, не можу Нехай вона краще розповість, хто батько Віктора, а то все життя тримає його в невіданні — намагалася змінити тему Оксана І у неї це вийшло.Зал відразу загудів, але Зінаїда Василівна встала зі свого місця і коли почала говорити, зал затих, всім було цікаво, що вона на це відповість.- Я можу відповісти! Насправді, я повинна була зізнатися ще дуже давно. Прости, Вітька, що приховувала від тебе правду. Віктор не мій рідний син і батьків я його не знала.

Одного разу я йшла після захисту диплома через сквер до гуртожитку і почула тихий плач за кущами.Звичайно я пішла перевірити; я знайшла пакет з дитиною, якого я забрала собі. Єдине що я знайшла від його батьків — записка, в якій було всього лише два слова — «Прости, синку».Я привезла його до себе в село, і дала йому ім’я і своє прізвище, я розуміла, що своїх дітей у мене не буде, так як через моїх постійних про блем зі здор ов’ям, чоловіки не наважувалися будувати зі мною серйозні відносини, все кто меня в селі знають, підтвердять це, з цим я змирилася.Я присягнулася, що виховаю Вітю, як власну дитину і буду завжди піклуватися про нього. — зізналася Зінаїда Василівна. Після її слів весь зал огорнула тиша; дійсно, все знали тільки те, що Зінаїда приїхала з міста з дитиною і більше нічого.Тишу порушив Віктор, який запла кав,

як маленька дитина і просив вибачення за те, що перестав їздити і допомагати мамі.- Ти моя мама, хай навіть не біологічна, але без тебе, я б не вижив і не став такою людиною, якою є зараз .. Ти мій найрідніша людина і я більше ніколи тебе не залишу .. Прости мене, мама ..Через тиждень Віктор подав документи на розлучення з Оксаною, він не міг їй пробачити її брехня і вчинок по відношенню до його матері; адже з’ясувалося, що вона привласнювала ці гроші собі і нікуди не відправляла.Він знову почав їздити до матері по вихідних і допомагати по господарству. Зінаїда Василівна пробачила його, так як дуже сильно любила.Віктор в неодружених пробув недовго, і через пару місяців знайшов собі гарну і розумну дівчину. Живуть вони разом вже рік, і скоро Зінаїда Василівна буде няньчити онуку.

Літня бабуся продавала носові хустки та шкарпетки біля дороги, сподіваючись продати хоча б одну пару, щоби заробити трохи грошей. Ішов сніг, і надвечір ставало прохолодно. Кілька машин проїхали без зупинки, поки з великої чорної іномарки не вийшов чоловік років 40 із дорогим телефоном та товстим гаманцем. — Бабуся, скільки коштує такий шарф? — 50, за 40 віддам… — сказала бабуся. — Чому так дешево? – здивувався незнайомець, – я бачу, що це ручна робота, а це завжди дуже дорого коштує. — Ой, синку, я просто віддаю його за безцінь, щоб мати хоча б копійчину, — бабуся знизала плечима.

Чоловік зауважив, що машини проїжджають надто швидко, а бабусю ніхто не помічає. Він вирішив купити всі шкарпетки та хустки, заплативши по 50 за штуку. Потім він запропонував відвезти бабусю додому, бо на вулиці було темно та холодно. — Сідайте в машину, я вас відвезу, — сказав чоловік, — не бій теся, я вас не вкраду. А то який злочинець спочатку купує шкарпетки, а потім викрадає літню бабусю. Дорогою чоловік дізнався про життя бабусі та її важке минуле.

Двадцять років тому вона втратила дітей і ледве зводила кінці з кінцями, в’язала шкарпетки з вовни і продавала їх за ліки. Чоловік був глибоко зворушений і вирішив допомогти їй. Наступного ранку незнайомець повернувся до будинку бабусі і приніс їй кілька сумок з ліками, їжею та теплими речами. Він навіть найняв робочу бригаду, щоб полагодити дах її будинку та встановити бойлер для гарячої води. Бабуся була переповнена вдячністю та щастям. Правду кажуть, що янголи-охоронці існують, просто вони не мають крил.

Повернулася я з роботи втом лена, замо тана, зла – у нас податkова перевірка, біганина на порожньому місці. У чоловіка того дня був вихідний, він задоволений такий, співає на кухні, щось смачне готує. Незабаром і наша 11-річна донька має повернутися – вечеряти будемо. Я переодяглася, кілька хвилин посиділа. Пішла на кухню. Чоловіку допомагати на стіл накривати.

Він відбивних насмажив, овочі на грилі запік, задоволений собою. Я розкладаю тарілки, вилки. Чашки для чаю. І тут бачу! На моїй улюбленій чашці сліди від помади! Не моєї, чужої помади! Я таким кольором у житті не користувалася. Так ось чому мій чоловік такий задоволений! Поки я на роботі, а донька в школі – він тут якусь мадам чаєм напує з моєї чашки. І, мабуть, не лише чаєм розважає!

Ось тут і знайшовся вихід для моєї аrресії – я такий сkандал закотила! А чоловік тільки очима моргає, нічого не може сказати. Звичайно! Що ж тут скажеш: доkаз у наявності. У самий апоrей сварkи приходить дочка. Дізнається, в чому суть, змінюється в особі та каже: – Мамо, ти тільки не лай ся на мене! Це я пила з твоєї чашки. Я замість булочок ті rроші, які ви мені давали, витра тила на помаду: дуже хотіла дізнатися, як це бути жінкою.

Ось губи і нафарбувала, і як ти пила чай. Після школи. Пішла до своєї кімнати і принесла цю яскраво-рожеву помаду. У чоловіка почався напад сміху, а я розnлакалася. Від щастя. Дочка вже доросла майже, чоловік не зрад жує! І перевірка завтра вже завершиться! Яка я щаслива!

Сашко та Андрій були братами, разом росли у батьківській квартирі. Тата не ста ло через різкий наnад, мама теж не довго після втра ти чоловіка протрималася, сер це не витримало. Андрій був старший за Сашка всього на рік, але був більш серйозним і конкретним. А Сашко вітряний, любив погуляти і не думати про завтрашній день. Сашко рік тому привів до будинків дівчину Машу. Вона була надзвичайно вродлива, в очах можна було просто потонути, ось і потонув Андрій.

Він таємно любив дівчину брата, але нічого їм не розповідав, думав, що переживе це кохання. Якось повертається Саша веселий з роботи і каже братові: -Я одружуюся, можеш привітати. Лариса вже все підготувала. -Стоп, яка Лариса, а як же Маша? -Та до чого тут Маша … Батько Лариси пообіцяв, що зробить мене своїм заступником, це ж як я заживу тоді! До того ж Лариса вже ваrітна. Залишилося якось Маші сказати. -Я сам все їй скажу.

Андрій розумів, що ситуація складна, адже Маша теж була ваrітна від Сашка. Коли він розповів дівчині правду, вона мало не вистрибнула з вікна, жити не хотіла. Андрій притиснув дівчину до себе, почав заспокоювати, так і зізнався, що сильно її любить і виховає її дитину. Так вони вирішили поїхати з рідного міста до столиці, де Андрію пропонували гарну роботу.

Сашко так і не дізнався, що Андрій разом із Машею поїхав і з нею ж живе. Тим часом виявилося, що багатий дядько Маші залишив їй у столиці гарну спадщину. Так у Андрія з Машею з’явився свій заміський будинок та бізнес. Маша народила доньку. А за два роки й сина, вже від Андрія. Вона покохала його, не могла зрозуміти, як раніше на нього уваги не звертала. Через 5 років Сашко різко приїхав до брата додому.

Вигляд у Сашка був дивний, у якійсь брудній кофті, у кепці, голодний. Виявилося, що Лариса зі своїм татом Сашу по-великому підставили. -На мене весь бізнес переписали, а виявилось, що він провальний. Вони великі гроші винні, а всю відповідальність на мене переклали. Я вже квартиру продав, машину теж, але грошей не вистачає. -Як так, а що ж Лариса? -Вона мене подвійно обду рила. Не від мене ця дитина, зараз вона закордон поїхала до свого справжнього чоловіка.

А мені що робити? У тебе ж дружина багата, може, у неї займеш? -Вона не дасть. -Але ти ж мій брат, поговори, може вийде . -Ні, Сашко, тут я тобі не помічник. Вона тобі грошей точно не дасть. Коли Сашко йшов від Андрія, то в дверях зустрівся з Машею. Тут він усе зрозумів, хто став дружиною Андрія. Сашко потім довго шкодував, що тоді, 5 років тому вибрав не ту дівчину собі за дружину.

Анна Петрівна відчувала себе дуже самотньою. Сьогодні у неї ювілей — 70 років, але замість того, щоб святкувати його в колі найрідніших, вона сидить в лікарняному сквері на лавочці й плаче. Ні син, ні донька так і не привітали матір. Хоча б сусідка з палати не забула й навіть подарувала їй хустку, і медсестра яблуками пригостила на честь день народження. Анна Петрівна була в хорошому пансіонаті, однак персонал там був зовсім байдужий. А привіз її сюди син.

Жила вона у своїй квартирі, як син попросив переписати житло на нього, але казав, що нічого насправді не зміниться, вона буде і далі там жити. Коли документи були готові, син переїхав до матері з дружиною, а невістка ця була вічно незадоволена всім, що робить Анна Петрівна. Син заступався за матір, а згодом став геть байдужим до цих сутичок. Потім Анна Петрівна почала помічати, як син з невісткою часто перешіптуються. Згодом сказали, щоб матір збирала речі в пансіонат — підлікувати здоров’я, відпочити. Мати, дивлячись йому в очі, гірко запитала: – У богадільню мене здаєш, синку? Син сказав, що це всього лиш на місяць, але згодом він так і не приїхав. Пройшло вже цілий два роки, ні син, ні донька так і не навідали матір.

А найгірше те, що заради такого сина, вона образила раніше свою доньку. Анна сама з села, одружилася там з Петром, жили бідно, але харчів мали з городу. А тут сусід з міста приїхав в гості до батьків і став Петру розповідати, як в місті добре живеться. І зарплата хороша і житло відразу дають. Петро тоді вмовив жінку в місто їхати, продали вони будинок, купили квартиру та старий запорожець. Так і попав на ньому в аварію, й Анна залишилася сама з двома маленькими дітьми на руках. Працювала і в день, і в ночі — мила підлоги, прибирала, щоб наскладати копійку.

Думала, поставить дітей на ноги, а там вже вони їй будуть допомагати. Але все сталося зовсім не так. Син матері спокою не давав, то борги за нього віддати, то ще щось. А донька Дарина вийшла заміж й сама з чоловіком старалася на власне житло назбирати коштів. Тоді матір всі гроші віддавала синові, доньці взагалі не допомагала, і через це Дарина часто конфліктувала, мовляв, не даєш мені, не давай і йому, відкладай на старість. Але згодом синові поставили діагноз, на лікування якого треба було кошти.

В цей момент донька вже назбирала потрібну суму для житла, але просила трішки докласти. Анна не знала, що робити, хвороба у сина була не страшною, але все-таки здоров’я важливіше і віддала гроші йому. Донька тоді образилася, але нічого не сказала, взяла з чоловіком кредит. Згодом син теж одружився і вирішив купити житло, матір доклала йому, бо тоді вже знову назбирала суму. Дарина дізналася про це і сказала, що та їй більше не мати, і коли тій важко буде, щоб до неї не зверталася. І ось уже двадцять років вони не спілкуються.

Якби можна було повернути час назад, вона б однаково двом давала, навчила б сина самостійності, так соромно перед донькою, адже просто видала її заміж, й повність стала опікуватися сином. Думає про це все, а тут раптом чує: – Мама! Серце закалатало. Вона повільно повернулася. Дочка. Дарія. У неї ноги підкосилися, мало не впала, але підбігли дочка підхопила її. – Ох, як я довго тебе шукала, брат довго не признавався, але я пригрозила тим, що подам в суд на квартиру, і він розколовся.

З цими словами вони зайшли в будівлю і сіли на кушетку в холі. Довго розмовляли і забрала донька матір до себе. А на той час в Анни Петрівни вже двоє онуків було, і вона з вдячністю допомагає тепер доньці. Живуть всі дружно в трикімнатній квартирі, чоловік Дарини не проти. Вони з дружиною цілими днями на роботі та й вдома дітям не так нудно. Анна Дмитрівна тепер дякує за кожен день в сім’ї, де вона відчуває, що комусь потрібна, а дні з пансіонату забула, як страшний сон.