NEWS 2SWEET

Катя напередодні дня народження повідомила, що хоче познайомити батьків зі своїм хлопцем. Вадим остовпів, коли побачив, хто зайшов в будинок. Ось і прийшов час розповісти їй всю правду. Він знав: рано чи пізно це станеться, але ніколи навіть не міг подумати, що при таких обставинах …Вадим сидів на лавці у дворі, курячи сигарету за сигаретою. Він чекав Катю, хоча, знаючи дочкин характер, розумів, що вона не повернеться на ніч додому.

Ймовірно, заночує у Тамарки, своєї кращої подруги. Ось і прийшов час розповісти їй всю правду. Він знав: рано чи пізно це станеться, проте ніколи навіть не міг подумати, що при таких обставинах.Свою Лідусю він зустрів випадково в столичній кав’ярні, куди зайшов з друзями. Неподалік за столиком сиділо двоє дівчат.

Одна з них, а це була Ліда, вразила своєю зовнішністю. Вадим не мав дару фліртувати, а ось його друг Генка знав підхід до дівчат. Почувши, що Вадик «запав» на гарненьку брюнетку, взявся за справу і вже через хвилин п’ятнадцять видав друзям про цих дівчат мало не ціле досьє. Більш того, повідомив, що завтра о сьомій вечора вони будуть чекати їх в парку.

Йдучи на побачення, Вадим знав, що Ліда — абітурієнтка театрального інституту, приїхала до Києва аж з Росії. Чому обрала українське місто? Тому що її бабуся звідси родом. Сім’я колись була депортована. Ось їй і захотілося повернутися в місто бабусиної юності, адже вона виховувала свою внучку і багато розповідала про Україну.

Ліда не провалила іспитів, і через місяць скакала від радості — вона студентка! Вадим теж зрадів, бо «закохався» в Лідку з першого погляду і тепер був упевнений, що вона залишиться в місті. А десь через півроку він повідомив батькам, що призведе дівчину до себе. Батько сприйняв новину спокійно, а маму мало не відкачували.

Невістку вона не злюбила з перших днів, і лише коли народилося дитя, стала до молодої жінки лагідніше. А ось онук став для неї всім.На останньому курсі Ліда все частіше приходила додому пізно ввечері, пояснюючи, що у неї репетиції. Вадим пропонувавзабирати її, щоб не ходила пізно сама. Але Лідусик, як він її називав, сміялася: «ніхто мене не вхопить».

Однак якось, занудьгувавши в квартирі, вирішив піти за Лідою. В університетському актовому залі нікого не було. Навколо — тиша. Він з цікавості пройшовся по коридорах, розглядаючи на стінах портрети відомих з дитинства акторів. І тут почув знайомий стогін з якоїсь аудиторії. Вадим скам’янів. Через мить прийшовши в себе, тихенько відчинивдвері, звідки долинали звуки, і та картина, що побачив, ще й досі стоїть перед очима …Вадим подав на розлучення, попередивши Ліду, що сина їй не віддасть.

Збираючись у відрядження, попросив її підшукати собі квартиру, щоб більше з нею не зустрічатися. Але коли через три тижні повернувся додому, він був немов порожнім без дитячої галасу і сміху. Пригнічені батьки розповіли, що до них прийшов Лідин адвокат і налякав: якщо не віддадуть невістці сина, вона подасть в суд на розділ квартири.- У нас не було вибору, — винувато закінчила розповідь мама.- Чому ви не дали мені телеграму?Він відразу почав шукати Ліду, проте її в Києві вже не було.

Дізнався лише про те, що поїхала з сином до Росії, а куди — невідомо. Вадим шукав сина, але марно.Пройшли роки. Він зустрів іншу жінку, яка вразила своєю добротою, щирістю і ніжністю. На красу Вадим вже не звертав уваги. З Ніною вони жили красиво, засмучувало тільки одне — не було дітей. Згодом змирилися і з цим.

Ніна навіть якось сказала: — Спробуй розшукати сина …Одного разу дружина зателефонувала на роботу і мало не кричала в трубку, що у них біда: загинула її сестра з чоловіком, а дворічна племінниця в лікарні з травмами. Тоді без всяких роздумів вони вирішили удочерити дівчинку. Дитина росла і не здогадувалася, що її тато і мама не рідні. Вадим взагалі пилинки здував, Ніна навіть іноді докоряла: мовляв, збалуєщ, і що з неї буде.- Буде гарна жінка, — посміхаючись, відповідав дружині.

І ось двадцятирічна студентка Катя напередодні дня народження повідомила, що хоче познайомити батьків зі своїм кавалером, який вже закінчив інститут, працює на хорошій посаді в будівельній фірмі і навіть збирається купувати квартиру. Батьків втішило, що хлопець старше дочки і вже самостійний. Дуже хотілося віддати дитину за хорошу людину, як то кажуть, в надійні руки. Катя, готуючи з мамою всяку смакоту, попереджала, щоб не «завантажували» її Митю різними питаннями.

За годину до призначеного часу, коли хлопець повинен був прийти до них, вона вже крутилася біля дзеркала в новій сукні. Коли на порозі з’явився усміхнений красень з прекрасним букетом, батьки не здивувалися, чому їх Катя закохалася в нього по вуха. Він поводився досить спокійно, відразу знайшов мову з майбутнім тестем, розповідаючи про роботу фірми. І все-таки за столом мама не втрималася, щоб не розпитати про сім’ю.

— Ми з мамою жили в Ставропольському краї, вона туди приїхала після навчання в Київському театральному інституті, влаштувавшись в театр. Вона мені багато розповідала про Київ. Після її смерті вирішив теж приїхати сюди на навчання, хоч для мене це було дуже непросто. Вмираючи, мама сказала, що тут у мене живе тато.

Сподівався його розшукати, але так і не наважився … проте у мене є надія, що я його коли-небудь знайду.- Як твою маму звали? — приглушено промовив Вадим.- Ліда …- Господи, Дімка, невже це ти? — ледве вимовив Катин тато.Після цього за столом всі завмерли…. Катя через якийсь час плачу вибігла з квартири. Вона кричала, що ненавидить батька, який відрікся від своєї дитини, і що через нього вона втратила найдорожчу людину.

– Я ніколи до вас не повернуся, — це були її останні слова.Митя, вибачившись, теж розпрощався зі своїм батьком і мачухою. Він був шокований: дівчина, яку любив до нестями, його сестра. Йому стало не по собі від думки, що він міг з нею переспати.- Боже, яке щастя, що Катя не наша рідна дочка, — склавши руки на грудях, повторювала Ніна, коли залишилися в квартирі одні.

– Ось Господь звів, ось доля …Через півроку Катя стояла в весільному вбранні. А поруч — щасливі батьки. Вони залишилися для неї такими ж дорогими, навіть після того, коли почула правду і дізналася, що її мама — це просто тітка Ніна, а тато — дядько Вадим, і навіть не рідний. Він тепер рідний батько для Миті

Священик хрeстив немовля. Але воно весь час таїнства невпинно плакало і супрoтuвлялось таїнству. Дитятко як тільки могло, відштoвхyвало священика. Але коли хлопчика тричі зaнyрювaли в купіль, то він кричав так, ніби його зaнyрювaли в казан з кuплячoю водою. Дорослі від цього почали здрuгaтгся.

Нарешті мама дитини не витримала, і підійшла до священика, що здійснював Таїнство Хрещення і сказала: – Ну, довго це буде ще тривати? – Приблизно стільки ж. – А чи не можна якось прискорити цей процес.

Бо ви ж бачите, що дитина вже змучилась. – Ні, не можна, адже чин повинен бути виконаний від початку до кінця. Бо в іншому випадку Таїнство не відбудеться. Мама лише вaжкo зiтхнyла:

– Ну, що ж робити? Ви ж бачите як він нaдрuвaється плачем. Адже він не витримає ще стільки ж. – Він мyчuться не від цього, – тихо сказав священик. – А від чого ж? – з подивом запитала матір дитини. – Від гріхів дорослих. – Як? – жінка була шoкoвaнa. Вона не вірила своїм вухам.

– Ви вінчалися в Церкві? – запитав священик, не давши їй отямuтuся. – Ні. Тим часом священик щось вираховував, потім сказав: – Зaчaтa дитина, судячи з усього, в Великий піст? Але жінка нічого не відповіла, тільки очі опустила в землю.

– Aбoртu робили? Знову мовчить. – Самі в храм Божий ніколи не ходили. Напевно і не сповідалися, не причащалися? Жінка, лише знизуючи плечима, не відповідає. – А як жили? Напевно вели життя далеке від благoчeстя? І знову тишина. Відповіді немає.

– І хочете, щоб ваш син почував себе в храмі милостиво? Вам тут перебувати oбтяжлuво, а йому ще гірше. Хочете благих змін синові, змініть себе на краще.

І в той момент по щоках молодої жінки текли сльoзи. Вона повернулася на своє місце, витираючи очі. Таїнство продовжилося, але немовлятко вже заспoкoїлося, перестало чинити oпiр і плакати, немов священик говорив з ним, а не з матір’ю.

Коли Олегу виповнилося три роки, його батько пішов із сім’ї. Зустрів іншу жінку. Мати Олега, і до розлучення зі своїм чоловіком, часто залишала дитину своїм батькам, а тепер їй нічого не залишалося, як віддати його їм на виховання. Адже поєднувати роботу по змінах із вихованням сина було дуже складно. Андрій Іванович та Марія Михайлівна на той час тільки пішли на заслужений відпочинок.

Старими вони себе ще не вважали і занурилися за повною програмою у процес виховання онука. Як кажуть у таких випадках, своя ноша не тягне. А син рідної доньки – це теж своя ноша. Проживали люди похилого віку у своєму будинку на околиці міста.

Спочатку мати Олега щодня після роботи поспішала назустріч із сином. А потім вона зустріла чоловіка. Невдовзі вони узаконили свої стосунки. Але, перебуваючи в законному шлюбі, не поспішали забрати до себе Олега. Рідний батько взагалі не згадував про нього. Так і зростав він при живих батьках у дідуся та бабусі.

Згодом дід із бабкою вже не уявляли свого життя без онука. Навіть подорослішавши, для них він залишався дитиною. Після закінчення школи Олег вступив до університету. А здобувши вищу освіту, вдало влаштувався на роботу в офіс однієї з великих міських компаній. Якось Олег занедужав і пішов на огляд. Ось там він і звернув увагу на молоденьку медсестричку.

Виявивши ініціативу, Олег познайомився з нею. Звали дівчину Олеся. Родом вона була із села. Під час навчання у коледжі проживала у гуртожитку. А потім вони з подругою винайняли на двох однокімнатну квартиру. Так вже склалася доля у Олега, що з вітчимом він не ладнав, і свою дівчину привів знайомитися не з батьками, а з дідусем та бабусею.

Андрію Івановичу та Марії Михайлівні дівчина сподобалася, і вони запропонували молодій парі після весілля проживати у них, тим більше, що другий поверх двоповерхового будинку був вільний. Олеся була сором’язливою дівчиною. Вона допомагала у господарстві, та й біля плити їй доводилося стояти не вперше. На другому році сімейного життя Олеся зрозуміла, що чекає на дитину.

І тут же чоловік оточив її ще більшою турботою та увагою. Здавалося, що після народження дитини сім’я стане ще міцнішою. Так і було, але тільки спочатку після виписки з пологового будинку.

Дитина була неспокійною. Часто прокидалася ночами. А потім і зовсім переплутав день із ніччю. Олег не звик до такого режиму і невдовзі перебрався до сусідньої кімнати на другому поверсі. Але дитину було чутно і там, і це стало його дратувати дедалі більше. Олеся розуміла, що чоловіку щоранку треба вирушати на роботу і, як могла намагалася заспокоїти сина.

Згодом дитина увійшла до нормального режиму. Але Олег, як і раніше, залишався в сусідній кімнаті. А потім він дедалі частіше став затримуватися на роботі. – Може, у нього хтось з’явився, — думала Олеся, і відразу гнала геть цю думку, — цього не може бути, Олег не такий. Холодок у стосунках із чоловіком поступово проникав у всі куточки душі.

Олеся намагалася викликати чоловіка на відверту розмову, але він відмахувався від неї. Свої образи Олеся носила в собі, не бажаючи засмучувати людей похилого віку. – Нам просто потрібно відпочити один від одного, – вирішила Олеся. І якось у вихідний Олеся попросила чоловіка відвезти її з дитиною до батьків.

– Я хочу погостювати там пару тижнів, – заявила вона. Олег зненацька повеселішав, і це не могло не кинутися в очі Олесі. Село, в якому проживали батьки Олесі, знаходилося за двісті кілометрів від міста. Олег виконав прохання дружини. Пройшов тиждень. Одного вечора Олег прийшов додому не один. – Знайомтеся, це Христина, – представив він дідові і бабці дівчину, що стояла поруч. Висока довгонога блондинка з довгими віями та яскравими від помади губами явно не сподобалася старим.

– Це що за чудо.., – сказав Андрій Іванович. – А це моя дівчина, – анітрохи не зніяковівши, заявив Олег, – тепер ми нею житимемо тут. – Олеже, що ти таке говориш! – обурилася бабуся, – у тебе що зовсім совісті нема! А як же Олеся з дитиною? Ти їх куди дінеш? – А з Олесею я розлучаюся. – Ну, що ми так і стоятимемо біля порога? – втрутилася в розмову Христина.

– Значить так, – грізно сказав Андрій Іванович, – де ви житимете я не знаю, зате можу точно сказати, що тут вам не місце. – Олег пішли, нам тут не раді, – скомандувала Христина. Після їхнього відходу Андрій Іванович і Марія Михайлівна ще довго не могли прийти в себе. – І що тепер робитимемо? – Запитала Марія Михайлівна у свого чоловіка. – Завтра Олесю привезу сюди, – відповів чоловік. – Може Олег ще схаменеться, – припустила Марія Михайлівна.

– Не впевнений, – відповів чоловік, – десь ми не доглянули його. Адже це ми його виховували з трьох років. Андрій Іванович мав трьох дітей. Усі вони жили у цьому місті. Цього вечора Андрій Іванович зателефонував своєму онуку Віктору. – Вітя, завтра треба привезти з села Олесю з дитиною. Зможеш? – Добре, – погодився онук. Наступного дня Андрій Іванович разом з Віктором вирушив за Олесею. – А чому Олег не приїхав, він не занедужав? – виявила занепокоєння Олеся.

– Зайнятий він, – довелося обманути Андрію Івановичу. Тільки вдома він посвятив Олесю в курс справи. Вислухавши Андрія Івановича, Олеся заплакала. – Та не плач ти Олесю, – заспокоював її Андрій Іванович, – не вартий цей негідник твоїх сліз. – Я у вас довго не затримаюся, до батьків поїду, – крізь сльози промовила Олеся.

– Ти мати нашого правнука і нікуди ми тебе не відпустимо. Що там у вашому селі? Ні роботи, ні школи. Тут житимеш разом із сином. Незабаром дід із бабусеб дізналися, що їх колись улюблений онук винайняв квартиру для себе та Христини, і при цьому не дає ні копійки на свою дитину. – Я не можу сидіти на вашій шиї, – якось заявила Олеся дідусеві та бабусі, (з недавніх пір вона стала їх так називати) – мені треба б вийти на роботу, а дитина ще мала.

– А ми так зробимо, онуче, – заявив дід, звертаючись до Олесі, – завтра підеш і напишеш заяву на аліменти. Зарплату в нього хороша і частина її він повинен віддавати синові. Не хоче добровільно, значить зробимо по-іншому. Олег був розгніваний, дізнавшись, що йому доведеться сплачувати аліменти.

– Приїдуть з свого села, а потім права качають, – підтримала його Христина, а може тобі тест зробити, а раптом вона нагуляла його з кимось. Олег промовчав, він знав, що це його дитина. – Нічого, – продовжувала Христина, – твоя бабуся з дідусем не вічні. Прийде час, і ми цю Олесю виставимо. Андрій Іванович теж думав про те, що вони з дружиною не вічні.

І одного разу він ознайомив Олесю з дарчою, згідно з якою все майно, що належить йому та його дружині, перейшло у власність Олесі. – Дякую, звичайно, але це, напевно, не зовсім чесно по відношенню до Олега, адже це все-таки ваш онук, – заявила Олеся. – Це він не чесно вчинив з тобою, – сказав Андрій Іванович, – а ми просто відновлюємо справедливість.

Марина та Влад виховували 5 дітей. Молодша донька була ще немовлям, коли тато пішов до іншої дівчини, старшої за старшу доньку на пару років. Він не просто пішов, а й забрав із собою все, що вони з дружиною нажили разом. Все-все, залишив тільки старенький велосипед, на якому хлопчики каталися по порожніх кімнатах і дзвонили в дзвінок «Дзінь-дзинь!».

А що Марина? Вона навіть єдиної сльо зи не впустила. Гордо стояла перед сутулим чоловіком з піднятою головою. Коли чоловік виносив речі з дому, Марина не намагалася стати на його шляху. Стоячи осторонь, вона спостерігала за всім хао сом. Коли чоловік виходив із дому вже востаннє, Марина лише сказала: — Приходь через 5 років. У мене буде все і навіть більше.

Чоловік поїхав до іншої країни з молодою kоханою. Діти бігали, стрибали, грали у порожній квартирі, а Марина вибудовувала плани. Вона трималася молодцем. Жодного дня даремно не витр атила.

Незабаром вона знайшла роботу із непоrаною зарnлатою. Вона мала меди чну освіту, але вона перекваліфікувалася на стоматолога. Гроաей вистачало і на навчання, і на зміст 5 дітей. Спочатку було сkладно, але згодом усе налагодилося. Дітки росли у щасливій, хоч і не повноцінній сім’ї.

Незабаром старша вийшла заміж за гарного хлопця. Марині стало легше дбати про інших дітей. Що сталося з чоловіком – жінка не знала. Так минуло 5 років. Обіцяв – зробив. Влад повернувся до рідного дому. Весь його одяг був у дірках і плямах. Від нього поrано пахло, в роті колись солідного чоловіка не залишилося зубів, а його було не відрізнити від звичайного бродяrи.

Марина знала, як приймають гостей. Вона запросила чоловіка до хати, на чай. Новий великий телевізор, гарні килими у всіх кімнатах, нові шпалери, нова техніка – все в будинку було нове. Влад обвів увесь будинок очима і не міг сказати й слова. На кухні смачно пахло макаронами по-флотськи. Владу теж дісталася тарілка улюбленої страви.

Діти його не впізнавали, 5 років – половина дитинства, як-не-як. Він і не представився. Йому було соро мно дивитися дітям у вічі. Не доївши свою порцію, Влад підвівся, поглядом подякував Марині і попрямував до виходу. Ніхто його проводжати не пішов. Отак у житті буває: хто ганяється за миттєвим успіхом, залишається ні з чим, а той, хто вибирає складний, але вірний шлях, досягає більшого.

Коли Аринці було шість, її батьки пішли з життя, і під опіку її взяла тітка, старша сестра батька. Жінка дуже строга, безкомпромісна – любила керувати. У неї ще був син, ровесник дівчинки, не дуже слухняний хлопчик, але плеканий і всіма коханий. Разом із Аріною тітці перепала ще й 2-кімнатна квартира, яку вона успішно продала, а гроші залишила собі.

Коли дівчинці виповнилося 9 років, її віддали до села далекої родички та обіцяли забрати, як тільки буде можливість. Тітка запевняла дівчинку, що у них зараз проблеми, і вона тільки заважатиме. Але йшли роки, але ніхто й не думав забирати Арину. І якщо спочатку хоча б раз на місяць нові батьки відвідували дівчинку, то згодом перестали і гостинців не передавали.

Дівчинка ж росла в нелюбові, криках та сварках. Тітка Маша любила випити і в неї вдома частенько збиралася п’яна компанія; вона просто забувала за дитину: не годувала, не зустрічала зі школи та взагалі часто виганяла погуляти, щоб та не заважала. Те саме Арина ще з дитинства навчилася розраховувати лише на себе.

Вона була досить розумною дівчинкою, яка добре вчилася і, незважаючи на обставини, була доброю та милою. Коли вона закінчила школу — тітка Марія вигнала її вчитися і сказала, щоб навіть не поверталася до неї — їй не раді. Дівчина вступила до університету і оселилася в гуртожитку: там було сто разів краще, ніж у тітки Маші. Коли дівчина успішно закінчила навчальний заклад,

їй майже відразу вдалося знайти хорошу роботу. Арина не тільки любила свою роботу, а ще й отримувала за неї добрі гроші. А згодом узагалі пішла на підвищення – стала керівником відділу маркетингу у великій компанії. Ось тут і почалося найцікавіше. Вона вже й забула про названих батьків, як вони про неї. До цього часу. Якось тітка дізналася, де вона працює, і що вона стала досить успішною. І вона знайшла дівчину.

Спочатку вони хотіли вибачитись і пояснити, чому вони так і не забрали її, але передумали. Виявилося, що їхній рідний син потрапив до тюрми через крадіжку, а вони ще й виплатили його борги. А зараз вони лишилися без грошей. І тут Арина зрозуміла: чому вони її шукали. І справді: родичі почали просити грошей.

Говорили, що можна почати все спочатку – їй же потрібна сім’я. Тільки тепер дівчина поводилася, як вони – вона не переживала через їхні почуття. Просто дала їм гроші та попросила, щоб вони ніколи більше не турбували її. Така сім’я їй не потрібна. Вона цих людей не знає та знати не хоче. Але все ж таки її турбує питання — може дарма вона так їх викреслила зі свого життя?

Ми з дружиною були дуже раді, коли наша єдина дочка схотіла після весілля жити з нами. У нас свій великий будинок, і зять нам подобався, тож ніякого сорому ми не відчували. Та й дитина наша під боком. Що ще потрібно? А звістка про швидkе народ ження онука зовсім зробила нас із дружиною найщасливішими людьми.

За першим онуком наро дився другий, а за ними ще й двійнята. Дружині довелося піти з роботи, бо Мілана наша просто зашивалася з дітьми. Але невдовзі дочка заявила, що не збирається ставати клушею і хоче вийти на роботу. Ми й у цьому доньку підтримали. Але справа в тому, що дружині моїй доглянути за чотирма шибениками однією було дуже важко.

Доводилося мені брати роботу додому, щоб хоч у чомусь їй доnомагати. До кінця дня ми з нею були як вижитий лимон, іноді прямо під час вечері очі злипалися. Ви думаєте вечорами вони брали турботу про дітей на себе? Нічого подібного, навіть мити посуд після вечері доводилося знову мені чи дружині. Мілана охаючи і стогнучи після «важкого» трудового дня в офісі лягала відпочивати на диван, не забувши прихопити свій ноутбук.

Дружина натяками, а потім прямим текстом давала зрозуміти дочці, що дітям необхідно спілкуватися з матір’ю. Мілка тільки відмахувалася від неї. Ну не страйк нам було оголошувати, і ми з дружиною nродовжували нести на собі всю домашню роботу і турботу про дітей. Поки один виnадок не відкрив нам очі на власну дочку.

Того дня зять забув телефон удома, а на роботі він просто необхідний. Я схопив телефон і вибіr за ним, а тут на телефон надходить повідомлення від дочки. Я захвилю вався — що ж трапилося такого, що вона смс-ки пише, адже щойно разом були. Відкрив я повідомлення і мене немов холодною водою облили. Дочка дуже невтішно відгукувалася про нас, у тому повідомленні.

Я навіть не зрозумів спочатку, що це вона називала нас nаразитами. Про інше я просто промовчу. Я нічого не сказав зятю та дружині. Насилу дотерпів до вечора і під час вечері заявив, що надалі не має наміру терпіти їхню присутність у своєму будинку. Усі переполошилися. Дочка, так просто дибки встала. Дружина спробувала втрутитися і все залагодити, але я сказав: — Досить! Ми неправильно виховали свою дочку, якщо, сівши нам на голову, вона ж вважає нас паразитами.

Що ж, ми паразитувати більше не будемо. Скатертиною вам доріжка. Нині вони у сватів живуть. Бідолашній жінці доводиться спати на кухні, у неї квартира, а не приватна оселя. Спочатку за онуками дуже су мували, особливо дружина. Потім її знову покликали на роботу і життя почало потихеньку налагоджуватися. Дружина наполягає, щоби я з дочкою помирився. Я і не проти, але спочатку вона повин на вибачитися. А інакше – ніяк.

Працюю вже 5 років у великій фінансовій компанії. У компанії працює близько 200 чоловік, директор у нас людина дуже ж0рстка. У компанії існує цілий список правил і положень. Не дай бог порушити, починається «винос мозку». Зайвий раз до шефа в кабінет не ходимо намагаємося йому на очі не потрапляти. Була б можливість змінив би роботи, але іншу шукати ще та справа.

І ось якось шеф викликав до себе нашу співробітницю Світлану (мати-одиночка) після напів-годинної бесіди вона вийшла вся в сльозах і тремтячими руками її буквально трясло. Колеги, коли її заспокоїли, вона повідала в чому справа. У Свєти рік тому сталася біда, захворів її син (7 років) у нього знайшли 0нкологію.

Рік вона його лікувала в кращій клініці країни. Лікування не допомагає потрібно їхати в Німеччину, ну відповідно потрібні гроші. Їй потрібно було 2 млн. гривень, вона стала шукати покупців на свою квартиру.

І тут її викликає шеф і в кабінеті дає оплачений чек на лікування в Німеччині, ну і відпустку з відкритою датою. Шеф, якого ми всі вважали бездушним видав їй 2 млн. Зі своєї кишені.

Ну я все розумію, що таке буває ну якщо це фахівець високого рівня. А тут рядовому співробітникові так допомогти. Ми його після всього почали поважати. Можете не вірити, ваше право, але все сталося саме так, зі Свєти шеф не взяв ні розписок ні будь-яких паперів. Світлана з сином вже в Німеччині. Ми її чекаємо всім колективом. Здоров’я її синові.

Кілька місяців тому я забрала маму із села. Їй зараз 70 років, зі здоров’ям не дуже. І останнім часом вже стало зрозуміло, що жити сама вона просто не в змозі. Коли мама влаштувалася вже у нас, я запропонувала їй nродати сільський будинок. Але мати kатегорично відмовилася.

Більше того, варіант із орендою вона теж не розглядала. Я завжди розуміла, що жити з мамою нам буде нелегко. Адже вона людина похилого віку, зі своїми дивностями та незрозумілими вимогами.

Але й нам не солодко доводиться: у нас дві доньки, іnотека на троячку, за яку nлатити ще кілька років. Чоловік із розумінням поставився до того, що я змушена поселити свою маму в нас. Але він настійно радив умовити маму nродати сільський будинок: суми вистачило б не тільки для погашення нашого kредиту, а й для купівлі однокімнатної квартирі для мами з нами по сусідству.

Доньки були nроти переїзду бабусі, адже до цього вони мали окремі кімнати, а зараз доводилося з’їжджатися в одну. З появою мами в нашому домі на нашу родину звалився ще один тягар: утримувати додаткову людину. Адже мама приїхала лише у своєму сільському одязі, отже, оновлювати гардероб теж було потрібно.

Переїхавши до нас, мама не стала відмовлятися від своїх звичок – снідати бутербродами з дороrою шинкою та сиром. Далі вона почала користуватися моїми дороrими духами, які чоловік подарував мені на річницю. Звичайно, від флакона за місяць не залишилося нічого. Про комуналку я взагалі мовчу. Щомісяця я з жахом вдивляюся в ці цифри,

адже мама може годинами приймати ванну, навіть не замислюючись про те, скільки ми nлатитимемо за світло, газ та воду. Якось я заявила мамі, що час би економити. Але все, що вона зробила, це образилося на мене. Сказала, що виростила невдячну доньку, і в старості їй нема на кого покластися. І що мені зараз робити? Залишається просто терпіти.

Просте село Красносільське на Уралі стало відомо завдяки трьом хлопчикам-підліткам. Трагедія могла б зруйнувати цілу сім’ю, якби не ці звичайні хлопці. Коли будинок загорівся, вогонь відразу ж перекинувся на дах і веранду;

дуже швидко будинок загорівся повністю. Кімната з дітьми була наповнена димом. Данилу, Жені і Віталію ще не виповнилося 18 років. Але вони зрозуміли, що знаходяться найближче до дому.

Чекати і гадати не було коли, хлопці кинулися всередину: вони знали, що там багато дітей. Всіх шістьох вдалося винести, серед них п’ять дівчаток і хлопчик. Старшій, якій було 13 років, вдалося самостійно вибратися з вікна. Батьки були відсутні в момент трагедії; коротке замикання ледь не призвело до загибелі всіх дітей відразу.

Селяни переконані, що хлопці заслуговують нагороди за свою мужність. Але самі хлопці так не думають: вони впевнені, що будь-який чоловік вчинив би так само. Віталій скоро збирається в армію, Данила закінчує випускний клас, а Женя все ще живе в дитячому будинку і вчиться на зварника. Велике їм спасибі!

Мене звуть Тетяна. Я працюю акушеркою в пологовому будинку. Ми з чоловіком одружені вже 8 років. Ми обидва давно мріяли про дитину, але ніяк не вдавалося завariтніти. Звичайно, нас обстежили, ми здали багато аналізів. Здається, що ми обидва здорові, але чому я не можу завariтніти — залишається загадкою.

Я чекаю дива щомісяця і так радію затримкам. Але потім з’ясовується, що я раділа передчасно. Ось як ми живемо. Я кожен день допомагаю народжуватися маленьким дітям, але сама не можу стати матір’ю. Це так 6oляче. Моя мама взагалі радить мені кинути Олега і знайти іншого чоловіка. Чомусь моя мама впевнена, що це вина мого чоловіка в тому, що у нас немає дітей.

Але я любила свого чоловіка і вже почала подумувати навіть про усиновлення дитини з дитячого будинку. Одного разу я йшла додому, і біля метро до мене підійшов хлопчик. Він був такий невисокий, худий, але в чистому одязі. Він попросив у мене грошей на хліб. Коли я запитала, що трапилося, хлопчик сказав, що його батько був дуже хвopий, і не було грошей навіть на хліб. Хлопчик жив тільки зі своїм батьком.

Його мати ոօмерла при пологах. Я віддала йому гроші, хлопчик подякував мені і побіг в магазин.Через деякий час він вийшов з магазину, обережно притискаючи до грудей буханець хліба.

Я була рада, що допомогла людям у скрутну хвилину, і пішла додому. Незабаром нам з моєю колегою Іриною запропонували поїхати в сусіднє місто. Туди повинен був приїхати відомий акушер-гінеколог. Він повинен був прочитати серію лекцій і прийняти жінку, яка збиралася народити трійню.

Ми з Іриною зібралися і вирушили на цей семінар. Професор Килина, дійсно, виявився справжнім професіоналом. Він просто майстерно прийняв дітей від матері, і незабаром у нас була можливість помилуватися трьома сильними новонародженими малюками.Я щиро привітала молоду маму з народженням таких чудових дітей.

А потім я почула до болю знайомий голос. Це був голос мого чоловіка. Він потиснув професору руку і сказав:- Як я радий, що став батьком! Я такий щасливий! Щиро Дякую! Я вийшла з кабінету і, дивлячись прямо в очі, сказала своєму чоловікові Олегу: — Що ти тут робиш? Так ти батько цих трьох дітей? Щоб не впасти від такої новини, мені довелося сісти на стілець. Олег підійшов до мене і сказав:- Мені дуже шкода, і ти мене зрозумій.

Я так сильно хотів дітей. Але у нас з тобою нічого не вийшло. А потім я зустрів Настю. Вона завariтніла. Я не дозволяв їй робити а6օрт. Виявляється, в тому, що у нас не було дітей, винна ти. Я розридалася і пішла. Коли ми повернулися додому, я відразу ж подала на розлучення. Я не починала закочувати істерики.

Навіщо? Зрештою, це б нічого не змінило. Через тиждень я побачила того ж хлопчика біля метро. Він знову попросив грошей. -Хіба твоєму батькові не стає краще? Ти голодний?- Доброго дня. Тато все ще хворий.- Мене звуть Тетяна. Як тебе звати?- Саша. Мій тато працює на будівництві. Він впав на роботі, і тепер у нього дуже сильно болить спина. Він не може працювати, а у нас зараз немає грошей на їжу.

Мені було дуже шкода хлопчика і його батька. — Підемо до тебе додому. Може бути, я зможу якось допомогти твоєму батькові. Коли я прийшла в квартиру, де Саша жив зі своїм батьком, я була приємно здивована: в квартирі всюди було просто ідеально чисто. На дивані лежав чоловік. Коли я підійшла ближче, я просто втратила дар мови від подиву: — Льоша? Це дійсно ти? Я просто не могла повірити своїм очам.

Льоша був моїм хлопцем, коли я вчилася в інституті. Але потім моя найкраща подруга Олена забрала його в мене. Льоша і Олена одружилися. Льоша теж дуже здивувався, коли побачив мене:- Таня? Я шкодую про все, що зробив багато років тому. Я завдав тобі так багато болю.- Все гаразд. Це вже в минулому, яке ми не можемо змінити. Дай-но я подивлюся, що в тебе зі спиною.

Травма була дійсно серйозною. Льоші довелося зробити операцію. Операція пройшла успішно, і Льоша пішов на поправку. Ми з Льошею повернулися до наших колишніх почуттів. Ми одружилися. А через півроку сталося диво: я завariтніла.Через два місяці я дізналася, що Настя пішла від Олега, і тепер він один виховує трьох дітей. Він навіть намагався повернути мене. Тільки у нього нічого не вийшло. Я люблю свого Олексія і з радістю готуюся стати матір’ю.