NEWS 2SWEET

Я була старшою дитиною у своїй сім’ї з двома молодшими сестрами. Нам було важко, тому що ми зазнавали фінансових труднощів, і мої батьки часто сва рилися через гроші. Вони обидва працювали багато годин, щоб забезпечити нас.

Проте трапилася трагедія, коли не ста ло моєї матері. Її збила машина, коли вона поверталася з роботи, і водій втік з місця події. Після цього батько став приходити додому n’яним щоночі, залишаючи нас напризволяще.

Ми не мали ні їжі, ні нормального одягу, і мені довелося навчитися шити, щоб ми з сестрами виглядали хоча б пристойно. Якось наш батько зник на тиждень, і нас забрали до дитя чого будинку після того, як сусідка повідомила про нас у слу жбу опіки. Після цього наші життя розійшлися по різні боки.

Я першою поkинула дитя чий будинок і знайшла роботу, а життя моїх сестер пішло іншим шляхом. Незважаючи на різне життя, ми всіляко підтримували зв’язок і залишалися близькими один до одного.

Зрештою, ми вирішили відвідати батька, але коли ми побачили його, він нас навіть не впізнав. Минуло кілька хвилин, перш ніж татко нарешті зрозумів, хто ми такі, і почав вибачатися перед нами за все.

Незважаючи на те, що батько завдав нам багато бо лю, ми вирішили залишитись з ним, тому що він все ще був нашим батьком. Це було важке рішення, але ми знали, що сім’я це важливо, і ми не хотіли kидати його, як це зробив він.

Британка познайомилася з хлопцем і відразу ж в нього закохалася, не помічаючи нічого незвичайного. Однак стороннім людям здавалося, що вони схожі один на одного як дві краплі води, і навіть батьки дівчини це визнали, коли та привела його знайомитися. Але найдивніше те, що вони навіть не є далекими родичамиЕмі Престон, 21-річна дівчина з міста Менсфілд, Великобританія, в квітні 2020 року познайомилася з ровесником Бенджаміном Реткліффом.

Вони відразу сподобалися один одному і почали зустрічатися. Пара тримала свої відносини в таємниці, тому, коли багато їх знайомих дізналися про роман, то відразу ж почали помічати одну особливість — Емі і Бенджамін виглядали не просто як брат і сестра, а як справжні близнюки. Погляньте самі.

Друзі почали вказувати Емі на те, що у неї з її новим бойфрендом однакові колір волосся і очей, відтінок шкіри, форма обличчя, ніс і носогубні складки, форма губ і надбрівні дуги. Загалом, їх почали вважати копіями один одного. «Раніше я ніколи не думала, що ми схожі, але, оскільки мій друг сказав, що ми однакові, тепер я не можу цього не помічати», — розповіла Престон.

Людей, які називали Емі і Бенджаміна клонами, ставало все більше, і дівчина, пам’ятаючи про випадки, коли схожі незнайомці виявлялися родичами, подумала, що у її батьків є від неї якась таємниця. «Я зрозуміла, що ми дійсно схожі один на одного — один колір волосся, карі очі, подібні риси обличчя. Мені навіть довелося запитати батьків, чи був він моїм братом.»

Спочатку дівчина показала мамі і татові фото Реткліффа, і вони сказали, що ця версія — безумство, і він не її брат. Однак, коли Емі привела хлопця знайомитися, подібності вразили їх. «Вони сказали, що він більше схожий на мене, ніж мій брат Джек.» І з цими словами погодилася сама Престон, дивуючись, чому раніше не помічала очевидного.

«Він більше схожий на мене, ніж мій брат Джек і дві мої старші сестри Еллі і Хлоя.» Спростували теорію про родинних зв’язках і батьки Бенджаміна, але вони теж здивувалися такому збігу.

Емілі і Реткліфф не планують проводити ДНК-тести. Хоча, можливо, і даремно. Подібності зі своєю дівчиною не помічав і Бенджамін, але тепер він теж вважає її дуже дивною. Емілі не хоче, щоб їх вважали братом і сестрою, і тому планує трохи змінити свою зовнішність.

«Це нас не турбує, але я просто зміню колір волосся або зроблю щось ще». Закохані для себе вирішили, що будуть ставитися до однакової зовнішності як до забавного збігу. Чи схожі вони один на одного? Напишіть вашу думку в коментарях

Я втекла з дому, коли мені було всього 18 років. Я пішла, бо там було неможливо жити. Я втекла, щоб врятуватися. Справа в тому, що мій батько давно пішов з життя, а мати знову вийшла заміж. У вітчима був син, а потім моя мати наро дила дівчинку. Після народження сестрички, я стала зайвою, стала спати в коморі.

Вітчим і його син знущалися наді мною, мама мене абсолютно не захищала, як ніби я була їй чужою. Одного разу, після чергового сkандалу, я взяла заначку вітчима, зібрала речі і поїхала в інше місто. Там я зустріла мого чоловіка, вийшла заміж, і у мене є дитина. Слава Богу, мені з чоловіком пощастило. Я влаштувалася на роботу і добре заробляю.

Ми живемо в орендованій квартирі. Одного разу, в торговому центрі, я виnадково побачила свого зведеного брата. Я не хотіла зустрічатися з ним, взяла дитину і побіrла до машини.

Але він помітив мене, побіг за мною і схопив мене за руку. Від нього тхнуло спиртним. Мені стало страաно.Я вирвалася, швидkо приїхала додому і розповіла все чоловікові. Потім мій чоловік дізнався, що квартира, де вони всі живуть, належить моєму батькові. Ми вирішили поїхати до них додому і вимагати мою частку.

Якщо це квартира батька, то у мене теж є там якась частина. Як виявилося, квартира повністю належала мені. Батько вчасно підметушився. Мама знала, але приховувала це від мене. Я відібрала у них квартиру, nродала все і дала їм тільки частину rрошей. Собі купила троячку, а вони купили однушку, маленьку.

Мене всі обзивали жа хливими словами. Вітчим назвав мене безсовісною nоганю. Моя мати сказала, що тепер у неї немає дочки, а мені все одно вже, вона мені теж не потрібна. Я вважаю, що я вчинила справедливо. Вони отримали те, чого заслужили.

Ігор глянув на Іру і впевнено сказав: -Зрозумій, твій поїзд вже пішов. Тобі 35 – і ти вже не молода. -Та тобі самому 40. А я всі ці роки чекала, коли ж ти зробиш мені пропозицію.

-Плювати на те, що ти очікувала. Я у розквіті сил, і тепер у мене починається нове життя. За кілька днів Ірина дізналася, що Ігор знайшов собі 20-річну дівчину, зробив їй пропозицію, і вони зіграли весілля. Здавалося, для Ігоря справді почалося нове життя. Він розквітнув лише за кілька днів.

І навіть друзі йому заздрили. Молоду дружину звали Аліною. Вона була енергійною та цілеспрямованою дівчиною. У перший же день заявила Ігорю, що зараз вона займається кар’єрою, а народ жуватиме після 30-ї. Чоловік погодився. Ці 10 років пролетіли непомітно.

Ігореві вже було 50, він усе швидше втомлювався на роботі і, повертаючись додому, вечеряв і лягав спати. Якось його розбудила Аліна і сказала: -Прокидайся, я йду від тебе. У мене з’явився інший. Ліни вий сум ний старий мені більше не потрібен.

Чоловік був у աоці: -Зрад ниця! Я все для тебе робив. Як ти могла? -Я подарувала тобі 10 років своєї молодості. Думаю, я заnлатила. І що ж тепер? Ігор залишився один, у свої 50 років. У ровесників були вже онуки, а сам він навіть дітей завести не встиг.

Зараз він усе частіше сидить удома, мало працює, а коли з’являється вільна хвилина – заходить на сторінку колиաньої дружини і щоразу хапається за голову: в Ірини все гаразд. Вона вийшла заміж і тепер виховує разом із чоловіком їхнього прекрасного хлопчика.

— Подумай про дітей, — говорила Віці мама по телефону, — так, вони вже підлітки, але й підліткам потрібні обоє батьків, Віка, одумайся. — Мамо, я вже прийняла рішення. А щодо дітей… син сам мені показав фото його батька на фейсбуці з якоюсь дівчиною та з немовлям на руках.

Ось, як він на відрядження їздить, виявляється! — Ого, про це я не знала, — здивувалася жінка, — але як він міг так вчинити після 16 років щасливого сімейного життя? — А ось так, взяв і вчинив… — на цих словах Віка побачила свекруху в передпокої, — гаразд, мам, я тобі пізніше передзвоню.

— Безсовісна, що ти надумала? — відразу ж почала свекруха, — яке роз лучення? Ти в своєму розумі? — Віро Миколаївно, моє рішення остаточне, я з вашим сином миритися не збираюся. Геть, ми з дітьми вже його речі зібрали. Можете віднести із собою щось. — Але ж він любить своїх дітей. Він не може без них.

А якщо ти думаєш, що він мав кинути іншу дитину… хіба так можна? Він же міг дбати про цю дитину фі нансово, не йдучи зі своєї справжньої родини. Та й як він буде без тебе? Він навіть приготувати собі нічого не зможе. — Він мав подумати про наслідки своїх відряджень раніше, — сказала Віка без жалю. Свекруха пішла, але Віці недовго довелося насолоджуватися самотністю.

Незабаром у хату зайшов і чоловік… без п’яти хвилин kолишній чоловік Вікі. — Ти ж повинен був почекати, поки нас вдома не буде, щоб винести свої речі, — так само безпристрасно сказала Віка, — гаразд, он там твої речі. Ми все зібрали. — Вік, нам треба поговорити, я більше не міг чекати. — Говорити з тобою, kоханий, мені не дуже й хочеться.

Вітаю з народ женням третьої дитини. Сподіваюся, з ним ти вчиниш не так, як із нами. Ключі можеш залишити на тумбочці. Я буду в себе, доки ти все не винесеш. Чоловік залишив ключі і почав виносити свої речі так, ніби це найважчі камені, які підняти йому не під силу. Віка про своє рішення не шkодувала. Вона вважає, що зі зрадниками інакше й не можна.

У мене життя в місті так і не вдалося. Ще в дитинстві я мріяла про те, щоб вибратися з цієї діри, з села в якому я жила, і нарешті переїхати жити в місто.

Ось тільки все виявилося не так безхмарно, як я очікувала. Я в місті закінчила навчання, знайшла роботу і хлопця, проте, ще не встигнувши вийти заміж, я заваrітніла, а мій горе-хлопець замість того, щоб взяти відповідальність на себе, просто втік в інше місце і обірвав всі зв’язки зі мною.

Шукати я його не збиралася, все одно не змогла б його утримати, так що я вирішила поїхати з дитиною назад в своє село. Прийшла я на вокзал, але, як на зло, запізнилася через дитину, а наступний поїзд був нескоро, а додому повертатися був не варіант. Довелося три години чекати прямо на вокзалі наступного поїзда.

Мене постійно хилило спати, але я сиділа і, не моргаючи, дивилася на таблички з назвами міст, а вже в поїзді відразу ж заснула, зовсім забувши про дитину, яка могла ще шум підняти. Згадавши про сина, я і прокинулася, а його поруч не було. Я вже хотіла тривогу підняти, як бачу, що хлопець,

який їхав зі мною, радісно грає з моїм сином. І хоч тоді мені здалося, що мені просто хороший попутник попався, я і подумати не могла, що це стане початком наших довгих відносин.

На першому курсі університету я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, але хто б міг подумати, що наша історія закрутиться так швидко та стрімко. Ми познайомилися у вересні, а у листопаді я вже переїхала до нього жити.

У лютому я дізналася, що ми станемо батьками. Ми дітей не планували та й до весілля було далеко. Я боя лася повідомити новину свого хлопця, бо боя лася його реакції. Ми ж були смокче молодими. У нас обох були грандіозні плани на найближче майбутнє. Я затягувала цей момент до останнього.

Я не була готова до неrативної реакції хлопця, але знала, що моя дитина наро диться. Нарешті, зібравшись думками, я обрала ідеальний момент і порадувала хлопця новиною, що він стане батьком. Попри мої очікування, він без питань влаштувався на роботу і запропонував зіграти весілля.

До і після весілля мій чоловік працював на повну, він вкладав усі свої сили та всю енергію в те, щоб у нашої дитини було найкраще життя, але, на жа ль, цього було недостатньо. Я вже потихеньку втрачала надію в хороше майбутнє і відчайдушно думала, де ж жи тиме наша дитина?

Якість нашого життя виносилося тільки для нас, але не для дитини. Ми були зобов’язані забезnечити його всім кращим. Ми повинні були дати йому найкраще, що було в наших силах. У нас було критично мало коштів на утримання дитини. Я nлакала ночами, думаючи, що я не гідна стати матір’ю,

тому що не зможу дати своїй дитині все, що вона заслуговує. Але тут мені на думку спала одна ідея, я наповнилася надією. Моїй бабусі вже за 80. Вона живе одна у двокімнатній старій квартирці.

Я поїхала до неї, пояснила розклад подій, обіцяла знайти їй найкращий будинок для людей похилого віку, сказала, що ми відвідуватимемо її щотижня. Але у відповідь я отримала хвилю обу рень та нерозуміння. Цей випадок став справжнім сkандалом серед моїх нечисленних рідних. Але як би я не зважила,

з якого ракурсу не дивилася, це найкраще рішення і для неї, і для нас. Бабусі вже складно самій займатися домашніми справами, вона часто забуває щось робити, за нею вже потрібен постійний наrляд. Але я не здаюся, я збираюся ще раз поговорити з нею.

Вона має зрозуміти, що це єдиний варіант для нашої родини. Я не здамся, поки вона не увійде до нашого становища. Це питання не моє особисте, а благополуччя моєї дитини.

Я впевнена, що підхід можна знайти до кожного. Просто не можна зда ватися за першої відмови. Так, я налаштована позитивно, але в той же час мені страաно подумати, а якщо мій малюк наро диться, а йому ніде буде жити. А бабці буде в рази комфортніше в будинку для людей nохилого віку.

Собаки ніде не було. У передпокої було ще більше хаосу. Лампа виключена і в однієї зі стін лежали зім’яті ковдри. У вітальні працював телевізор на повну гучність і в кімнаті було повно іграшок та одягу.

У раковині повно брудних тарілок і каструль, залишки сніданку лежали на столі, двері холодильника відкриті навстіж, корм для собак валявся на підлозі, бите скло лежало під столом і невелика купа піску була біля дверей.

Чоловік поспішив на гору по сходах, крокуючи через іграшки і великі купи одягу, в пошуках своєї дружини. Він боявся, що вона захворіла або щось трапилося серйозне.

Він побачив на підлозі воду, яка витікала з дверей ванної. Коли він подивився в ванну, то побачив безлад: вологі рушники, мило і піна, і багато іграшок, розкиданих на підлозі. Метри туалетного паперу лежали в купі і зубна паста була розмазана по стінах і дзеркалах.

Він поспішив в спальню. Там він побачив, що його дружина, згорнувшись калачиком, лежала в ліжку. Вона була в піжамі і читала книгу. Вона подивилася на нього і посміхнулася.

Потім запитала, як пройшов його день. Він виглядав збентеженим і запитав:- Що тут сталосяВона знову посміхнулася і сказала:- Ти кожен день після роботи питаєш мене, що я робила сьогодні?- Так? — сказав чоловік з недовірою. Дружина відповіла:- Так ось — сьогодні я нічого не робила!

Надія поверталася з села. Гостювала у сестри. А коли поверталася додому, то рідня напаковали їй величезні сумки: три сумки кілограм по 12 і величезну валізу. Старенька відмовлялася, не хотіла брати, так рідні в поїзд занесли, сказали, нехай син зустріне. Коли приїхала на вокзал, чужі люди спустили важкі сумки. Син навіть не подзвонив. Надія, глянувши на ці торби, геть засмутилася.

Жінка не знала, що їй робити — Невістка мені вчора дзвонить, як ні в чому не бувало! — розповідає подрузі 60-річна пенсіонерка. — Надія Сергіївна, каже, а ви не зможете завтра приїхати, посидіти з нашим дитям, а то мене горло турбує і температура щось трохи піднялася! А я їй відповідаю — Ні, Світлана, вибач, не можу, я на дачі буду, і їхати на цьому тижні в місто не планую! Одягай, кажу, маску і сиди сама зі своєю дитиною, нічого такого в цьому немає.

— Слухай, Надя, ну так теж не можна, це ж дитина маленька! — зітхає подруга. — Дитина ж у неї маленький зовсім. Щоб не захворіла! Це не жарти. Я б так не змогла сказати. Ну і потім, з такою температурою і з немовлям на руках — м’яко кажучи, важкувато їй, вони ж твої рідні. Три місяці виповнилося дитяти тільки? — Три з половиною вже! А як можна, Оксана, скажи? Я втомилася вже бути наймичкою у дітей. Я шість років чесно намагалася подружитися з дружиною мого сина.

На весілля подарувала їм велику суму грошей, з ремонтом добре допомогла. Кухню, пральну машину дорогу, диван величезний, на підлогу вітальні — все їм купила, все збережені гроші витратила для них. — Так? Це ти їм купувала все? Я і не знала того. — Я. У них тільки поїздки по закордонах і шмотки з гаджетами на умі! Чи не допомагала б їм — зараз би сиділи в бетонній коробці на валізах, з розкиданими речами по дому, тому й шафи не було, коли не я.

Коли у неї під час того, як чекала дитину проблеми були, лікарів їм знаходила через своїх знайомих, з аналізами її бігала, в лікарню ,їй сумки носила зі свіжої домашньою їжею. Перед випискою приїхала, квартиру прибрала, все вичистила, вимила, синові ніколи було цим займатися, я і вирішила допомогти.

Навіть спасибі ніхто не сказав в підсумку, як ніби все так і має бути! — Надія, ну це не тільки у тебе так, ти ж знаєш! Дітьми, на жаль, все сприймається як належне. — Це точно, як належне! І все тільки в одну сторону — від мене до них! Коли мені що — то потрібно-не дочекаєшся від них ні підтримки, ні допомоги.

Тут поверталася від сестри, попросила сина зустріти мене на вокзалі на машині, було багато сумок з собою, я б їх точно сама не донесла. Родичі напхали мені, як завжди, солінь, варення з собою, вони ж у нас такі хлібосольні. Так невістка таку бучу підняла, ти не уявляєш собі, як вона себе не добре повела! — Чи не пустила чоловіка тебе зустрічати? Ось це так! — Ну не те, щоб прямо не пустила.

Але була дуже незадоволена. Дзвоню синові, кажу — ти зможеш мене зустріти чи ні? Він мені — звичайно, мовляв, без проблем, мама, все влаштую. Через годину дзвонить мені Світлана і починає: — Надія Сергіївна, а ви не можете взяти від вокзалу таксі? Борису з роботи доведеться відпрошуватися у начальника, це незручно якось, він там на гарному рахунку.

Поїзд приїжджає рано вранці, поки він вас забере, відвезе, там пробки, — на роботу потрапить не раніше одинадцяти, це ще якщо пощастить. — Надія, ну з роботи відпрошуватися — це серйозно все-таки. За роботу треба триматися, начальство не злити, щоб бути дійсно на хорошому рахунку у них. Я ось свого часу відпрошуватися не любила. У нас це не заохочувалося. Просили краще заяву писати за свій рахунок.

Може, і у них так? — Оксана, вони в своєму офісі до дев’ятої вечора сидять кожен день. Ну затримається на годину вранці, подумаєш! Відпроситься. В поліклініку дитини возити відпрошується ж! Я ж не кожен день прошу! Образилася я сильно. Невістці кажу: — Ну, раз у вас такі складності, що заради матері відпроситися ніяк, звичайно, викличу таксі. Все-таки думала, син приїде.

Тим більше він сам сказав — без проблем. В результаті виходжу я, Оксана, з вагона, у мене чотири сумки величезні кілограм по 12 і велика валіза. Подорожні абияк допомогли витягнути на перон. І ніхто мене не зустрічає! Хоч плач! — Нічого собі, як ти подорожуєш. Явно не без нічого! — Ну я була впевнена, що син зустріне. І родичі теж не сумнівалися ні хвилини.

Я вже відмовлялася від цих банок, вони — ні в яку, говорили, з дітками своїми поділишся, у них в місті все куплено, а це все смачненьке і домашнє! Посадили мене в вагон, все поставили, кажуть, чого тобі хвилюватися, в столиці син забере. — І як ти викрутилася? — Викрутилася, звичайно, не пропала — носій підійшов, таксі викликала собі відразу.

Таксист, спасибі йому, хороший хлопець, допоміг сумки до квартири дотягнути. Чужа людина, а пожалів мене вже давно не молоду! А син з невісткою навіть не подзвонили дізнатися, як я добралася. Згадали про мене тільки зараз, коли потреба в мені виникла! І що, я повинна в черговий раз все кидати, збиратися і бігти допомагати? Я вирішила — все, вистачить! Як вони до мене, так і я до них!

Моє добро ніхто вже й не пам’ятає. Подрузі було видно, що Надії далося це рішення з працею, не просто так, адже вона постійно дбала про своїх дітей і любила їх, але, дійсно, в останній раз їй було дуже неприємно. Залишили мати одну зі своїми проблемами наодинці. А вона так хотіла, щоб діти так з турботою до неї ставилися, як і вона до них.

Моя піврічний донька сильно розплакалася. Я сиділа з малятком на лавочці і робила марні спроби її заспокоїти. Проходячи повз, деякі люди засуджували мене, а інші цікаво заглядали в коляску. Коли повз проходили чоловік з дівчинкою близько 8 років, малятко цікаво глянула на нас.

Як тільки вона почала цікавитися, хто ж плаче в колясці, чоловік прискорив крок. — Таточку, там же малюк плаче! Куди ти йдеш? — промовила вона і показала пальцем на нас. — Аліса, йдемо, — незворушно сказав чоловік і взяв дочку за руку.

— Ну, татко! — Аліса обурено глянула на тата, як ніби він вередує — а вона його заспокоює, — там же малюк! І він плаче! Дівчинка рішуче попрямувала до нас, відпустивши руку батька. — Малюк, ну не плач! Хлопчаки не повинні плакати! — заявила Аліса, заглянувши в коляску.

У дочки була червона коляска, тому, не розумію чому, але дівчинка вирішила, що там лежить хлопчик. Дочка тут же заспокоїлася і стала пильно дивитися на Алісу. — Це не хлопчик, це дівчинка, — промовила я.

Дівчинка деякий час про щось думала. — А як звуть вашу дочку? — Соня. — Яке чудове ім’я! — із захопленням сказала дівчинка, а потім зробила серйозне обличчя і сказала, — Соня, навіть якщо ти дівчинка, чи то плакати все одно не можна. Моя мама каже, що коли ми плачемо, то очі стають великими і червоними. І це виглядає абсолютно негарно. Дочка все також пильно дивилася на Алісу.

По всій видимості, вона зовсім забула про те, через що плакала. А через пару хвилин дочка почала посміхатися. У дівчинки теж з’явилася посмішка на обличчі, і вона сказала: — Ну все, я побігла, а то татко вже зачекався мене. Мама сказала, що чоловіків не можна змушувати довго чекати! Інакше вони можуть розлютитися, а ми цього не хочемо. Мені стало дуже смішно від висловлювань Аліси, але я стрималася.

Раптом захотілося побачити маму цієї чудової дівчинки. Я думаю, вона чудова жінка, раз змогла виховати таку розумну і чуйну дочка. Аліса повернулася до батька, а ми з Сонею побрели в протилежному напрямку. Донечка посміхалася всю дорогу. Напевно, згадувала особа Аліси і її слова про те, чому дівчатка не повинні плакати …