NEWS 2SWEET

Маючи двох дітей, я й уявити не могла, що в старості мені не буде куди йти. Коли я опинилася у важкій ситуації, моя дочка сказала, що в її будинку надто мало місця, і запропонувала піти до сина, якому я допомагала все своє життя.

Однак невістка теж не хотіла, щоб я жила з ними, вважаючи, що мати повинна залишатися на старості з дочкою… Моє життя круто змінилося, коли помер мій партнер Віталій.

Я прожила з ним 16 років, вважаючи його за свого чоловіка, хоча ми так і не оформили наші стосунки. Після відходу Віталія на той світ його дочка успадкувала його квартиру і дала мені два тижні, щоб з’їхати. Багато років тому я подарувала дочці нашу двокімнатну квартиру,

коли вона вийшла заміж, хоча вона так і не змогла мені пробачити стосунки з Віталієм. Потім я використала свої заощадження, щоб допомогти синові купити житло, вважаючи, що з Віталієм у мене все буде гаразд.

Тепер мені не було куди йти… Дочка і син відмовилися дати мені притулок, а невістка запропонувала мені поїхати на заробітки в Італію, де працювала її мати.

Хоча це здається цілком прийнятним варіантом, я боюся їхати за кордон у свої 57 років. Я не очікувала, що мої діти відмовляться від мене. Тепер я запитую себе: чи буде Італія найкращим варіантом для мене, незважаючи на мої страхи?

Мені 44 роки. Я живу одна, дітей не маю, заміжня я ніколи не була Зараз мені 44. Я живу одна, у мене немає дітей, та й заміжньою я ніколи не була. Якось не склалося. А мої батьки живуть в іншому місті. Я їм дзвоню раз в тиждень і їжджу до них один або два рази на рік. Рідних сестер і братів у мене немає. Друзів і подруг теж. Я працюю, а потім відразу ж їду додому.

Так я прожила багато років. І мене таке життя цілком влаштовувала. Я нікого не любила, дітей я теж ніколи не любила. Так і жила: будинок-робота. Якось раз я вирішила помити холодильник, розморозила його. Там у мене в морозилці було багато старих напівфабрикатів: пельменів, котлет, млинців. Купувала, а не з’їла. Вирішила викинути все це. Склала в коробку. Пішла викидати. А по дорозі зустріла хлопчика. Він жив на два поверхи вище, але в якій квартирі, я не знала. Хлопчику було років сім-вісім.

Я його бачила кілька разів, він йшов зі своєю мамою. Ми привіталися, і я пішла до сміттєвого бака. Я тут цей хлопчик запитує у мене: «а можна я це заберу?» І дивиться на мою коробку. Я відповіла, що там не дуже свіжі напівфабрикати, а він так жалібно подивився на мене і мою коробку і знову боязко запитав: «Можна я все одно все заберу? » Я дозволила. Хлопчик акуратно все забрав, а я просто стояла поруч і дивилася.

Потім я у нього запитала про маму. Хлопчик сказав, що його мама дуже захворіла. І молодша сестричка теж. Мама навіть не встає з ліжка. Хлопчик сказав мені спасибі і пішов, дбайливо притискаючи до себе, продукти, які я тільки що викинула. Я теж пішла додому. Стала готувати собі вечерю. А думки не давали мені спокою: ніяк не могла забути цього маленького хлопчика. Я ніколи не була дуже доброю і ніколи нікому не допомагала.

А тут не втрималася, відкрила дверцята холодильника, почала складати в пакет продукти: ковбасу, цибулю, сир, молоко, картоплю, м’ясо, печиво. Я стала підніматися по сходах і тут зрозуміла, що я навіть не знаю, куди мені йти: номера квартири я ж не знала. Постояла кілька хвилин в нерішучості.

Потім навмання подзвонила у двері. Мені відразу ж пощастило: двері відкрив саме той хлопчик. Я попросила його впустити мене в квартиру. Хлопчик дозволив мені зайти. У квартирі було чисто, але все було дуже бідне і старе. На ліжку лежала молода жінка, а поруч з нею лежала на ліжку маленька дівчинка.

Я зрозуміла, що і молода жінка, і дівчинка дуже хворі. Я їх погодувала і викликала швидку. Лікар швидкої допомоги приїхав, оглянув їх і виписав їм ліки. Я сходила в аптеку і все купила. Малятку я купила дитяче харчування і невеликого плюшевого ведмедика.

Ночувала я у Олени. Саме так звали молоду жінку. Вона сама з Подольська, але коли її батько трагічно загинув, а мати запила, то її забрала до себе бабуся в Москву. Бабуся була дуже суворою і Олену ніколи не балувала. Потім бабуся померла і Олена залишилася зовсім одна. Мати померла ще раніше, ніж бабуся: згоріла від горілки.

Олена працювала продавцем в магазині і жила собі спокійно. Потім вона познайомилася з Сашею, закохалася в нього. Мріяла, що вони одружаться і будуть дуже щасливі. Але Саша зробив їй дитину і кинув. Так Олена в 19 років стала матір’ю-одиначкою. Вона залишала Єгорку одного і мила під’їзди. Коли Єгор підріс, Лена повернулася працювати в

магазин, в якому працювала раніше. Спочатку все було нормально. А потім її згвалтував господар магазину. Після зґвалтування Олена завагітніла. Коли про це дізнався власник магазину, він вигнав Олену на вулицю. Після наро дження дочки Олена перебивалася випадковими заробітками.

Ледве зводила кінці з кінцями. Але дітей не кидала і горілку не пила. Лена дякувала мені і сказала, що коли одужає, то буде прибирати у мене в квартирі і відпрацює всі гроші. Я сказала їй, що цього робити не треба. В ту ніч я спала дуже погано. Я все думала: а для чого я живу? Чому я так живу? Я мало дбаю про своїх батьків, нікого не люблю, гроші заробляю, а витрачати їх не на кого. Через пару днів Єгорка приніс мені вранці

цілу тарілку гарячих оладок. Ці гарячі і дуже смачні оладки розтопили лід у моїй душі. Я взяла на роботі відгул і поїхала в торговий центр. Там я купила багато одягу для Егорки і його маленької сестрички. Я зрозуміла, що робити добро так приємно і дуже приємно, коли тебе чекають і ти потрібен іншим. Пройшло два тижні. За цей час ми дуже здружилися з Оленою і її дітьми.

Тепер з роботи я просто біжу додому: адже мене чекають ті люди, яким я так потрібна. Мені було так приємно, коли під час прогулянки Єгор обійняв мене і сказав: » Яка ж Ви гарна і добра, тітка Катя! » Я зрозуміла, що раніше я жила неправильно. Зате тепер у моєму житті з’явився сенс. А в вашому житті є сенс? Навіщо живете ви?

Жінка збиралася наро джувати вже в 9 раз. До цього у неї наро джувалися лише дівчатка. Її чоловік кожен раз сподівався, що наступна дитина буде хлопчик, але завжди розчаровувався, а пізніше погоджувався з ситуацією. На цей раз вони відразу ж помчали до лі карні — через кілька хвилин буквально почалися по логи.

Під час оглядів їй вже сказали, що у неї близнюки — дівчатка Батько вже перестав сподіватися на сина. Подружжя вже забезпечили хороші умови для своїх дочок — і ось були готові наро дити ще раз. Коли нар одилася перша дочка, тато, як абсолютно звикла до цього людина,

зробив все, що повинен був, і тепер готувався до наступної появи. І тут лі кар дістає другу дитину, дивиться на нього і здивовано каже: «Це хлопчик». Чоловік подивився на нього, не розуміючи, що відбувається. Він не міг в це повірити. Взяв на руки і оглянув з усіх боків,

потім погляд зупиняли на одному місці — чоловік не міг повірити своєму щастю. Він ще довго не хотів повертати дитину матері: боявся, що дівчинкою стане … Важко описати словами неперевершену радість цієї людини, який піде, нарешті, додому з сином. А його зустрічатимуть 9 його дочок. Сподобалася історія? Розкажіть друзям

Мій чоловік Петро завжди був дуже близьким зі своїми батьками. Спочатку мені це здавалося чудовим: він шанує, цінує, любить свою сім’ю. Я сподівалася, що і до мене він ставитиметься так само. У Петра від першого шлюбу двоє дітей – Дмитро та Данило. Ми з ними чудово ладнали: гуляли у парках, відвідували кафе, разом святкували свята.

Я щиро покохала цих хлопчиків, адже сама не можу мати дітей через проблеми зі здоров’ям. Тому вирішила віддавати своє кохання їм. У глибині душі сподівалася, що колись все ж таки зможу народити малюка. Ми жили у будинку батьків Петра. Свекри прийняли мене добре, виділили другий поверх. Однак іноді від них лунали закиди:

– Чому ти взяла мою чашку? Купи свою. – Взуття тут не ставлять. – Чому на вечерю гречка, а не борщ? – Чому не помила посуд? Я не почувала себе господаркою в цьому будинку. Все посилилося, коли ми почали ділити продукти з різних холодильників. Мені навіть не можна було взяти щось «чуже». Якось я натякнула Петру, що настав час з’їхати і орендувати квартиру. – Люба, у мене немає таких грошей.

Ти ж знаєш, треба платити комуналку, аліменти дітям, ще й самим на щось жити. Я терпляче чекала, коли Петро зважиться на переїзд. У 30+ років жити з батьками — сумнівне задоволення. Ти начебто дорослий, але продовжуєш почуватися дитиною. Місяць тому не стало моєї бабусі Стефи. Вона тяжко хворіла, і лікарі не давали надії. Ми з батьками організували поминки, сплатили церкву та труну.

Я три дні не могла оговтатися від втрати. Бабуся була для мене дуже дорогою людиною. Її смерть залишила порожнечу у серці. Перед смертю бабуся переписала на мене свою квартиру — невелику двокімнатну квартиру в тихому районі Сихів. Поруч добрі сусіди, зручна транспортна розв’язка, великий магазин. Я вирішила знову поговорити з Петром про переїзд. Сподівалася, що тепер він мене підтримає.

– Квартира є, лишилося зробити невеликий ремонт. Купити ліжко, шафу, можливо, ще пральну машину… – А може краще продати цю квартиру? Його питання приголомшило мене. Виявилося, що Петро вже склав свій план. – Чому продати? Ти не хочеш туди переїжджати? – Ні. Навіщо нам нова квартира?

Краще залишимося тут. Гроші від продажу поділимо: одну частину витратимо на ремонт кухні та вітальні, іншу покладемо у банк під відсотки. – До банку? – Так. Для Данила та Дмитра, щоб мали майбутнє. Я була в шоці. – Чому я маю думати про твоїх батьків та дітей?

– Бо ти моя дружина і живеш тут. Я не можу покинути батьків. Свекри здорові, працюють, їм нічого не потрібно. Чому Петро вирішив залишитись – для мене загадка. Я вирішила вкласти свої гроші у ремонт квартири.

Мій тато і дядько, досвідчені майстри, допомагають мені. Але щодня я чую те саме: – Коли ти виставиш квартиру на продаж? До розмови підключилася свекруха. Вони буквально довбають мене, як дятли. Навіть спокійно випити каву неможливо — вони починають розпитувати, чи квартира вже на продажі.

Вчора Петро поставив мені ультиматум: – Чи продавай квартиру, чи розлучаємося. Ти не розумієш, що тут потрібен ремонт? Навіщо жити окремо? Чесно, його поведінка мене розчарувала. Зараз я хочу зібрати речі і переїхати в квартиру, як тільки закінчиться ремонт. Що ви порадите нашій читачці?

Моя дружина мене остаточно дістала. Терпів її весь цей час через сім’ю, адже у нас двоє дітей. Але тільки зараз я зрозумів, що все життя вона вправно маніпулювала мною. Коли я познайомився зі Світланою, мені було 22 роки. Я тоді був спортсменом, не пив, не курив, відрізнявся від однолітків.

До того ж одержав квартиру у спадок від діда. Про одруження я навіть не думав – навчався в університеті, будував плани на майбутнє. Але якось у компанії друзів я зустрів Світлану. Вона була старша за мене на чотири роки і чітко знала, чого хоче від життя. Не встиг я озирнутися, як ми почали зустрічатись.

Друзі дивувалися. – Навіщо вона тобі? У неї ж характер моторошний, доведе тебе до сказу. – А хто з нас янгол? Я нікого не слухав, мабуть, був закоханий. Та й Світлана завжди брала все до рук, командувала, а мене це влаштовувало. Незабаром вона заявила, що вагітна і ми розписалися.

Жили у моїй квартирі. Я намагався догоджати дружині: добре заробляв, сидів з дитиною, допомагав по дому. Але жодного разу не почув подяки. Навпаки, вона тільки дорікала. – Ти ні на що не придатний. Подивися на Толіка, чоловіка Марії. Він уже кольоровий телевізор купив та кухню оновив. А ти навіть старі речі відремонтувати не можеш. – Купимо й ми телевізор.

Хоча наш цілком непоганий. – Та замовкни вже. Один сором. Найбільше мене дратувало, коли за друзів Світлана починала скаржитися на мене, а іноді навіть глузувати, мовляв, руки у мене не з того місця ростуть. Якоїсь миті я був готовий піти. Хоч і любив сина, але більше не міг терпіти. І тут Світлана знову завагітніла. Так і пройшло наше сімейне життя.

Я тяжко працював, а вона, ні в чому не потребуючи, весь час мене принижувала. І ось кілька років тому я вийшов на пенсію. Роботу не покинув, але у голові щось змінилося. Це сталося після того, як мій друг раптово помер від інфаркту. Тоді я зрозумів, що життя може обірватися будь-якої миті. І якось так сталося, що в цей період я зустрів Марину.

Вона лікар, чудова господиня, спокійна та турботлива – повна протилежність моєї дружини. Їй 52 роки, розлучена, живе з донькою та зятем. Ми почали зустрічатися потай. А кілька місяців тому я наважився змінити своє життя і розповів все Світлані. – Хочу розлучитися. Діти вже дорослі.

А з тобою я нещасний. – Думаєш, я щаслива? Все життя тебе тягну. Та ти без мене нічого не вартий. – У мене інша жінка. – Не соромно тобі у 63 роки за спідницями бігати? Без грошей на тебе ніхто не погляне. – Це ми ще побачимо… – Чи ти вирішив мене з квартири вижити? Не дочекаєшся! Тоді я зібрав найнеобхідніше і пішов.

Залишив колишній все: квартиру і все, що заробив чесною працею. Було страшно, адже в мене нічого не лишилося. Прийшов до Марини і чесно сказав: – У мене нічого немає. Розумію, якщо я тобі такий не потрібний. – Знаєш, у мене є ідея. Давай поїдемо жити на дачу.

Далеко, звичайно, але маршрутка ходить, до роботи дістанемося. А далі розберемося. Я щасливий, що наважився на цей крок. Ніколи не думав, що життя може обернутися так. Але одне мене турбує – діти образилися, не хочуть спілкуватися зі мною. Я сподіваюся, що згодом вони зрозуміють і пробачать. А ви зважилися б на такий крок після 60 років? Як вважаєте, чи правильно це?

Протягом 10 років я вірила, що зможу направити свою сестру Аню на кращий шлях, вважаючи, що мої здобутки та досвід як старшої сестри дозволяють мені це зробити.

У мене повноцінне життя з люблячим чоловіком, розумним сином та успішним невеликим бізнесом з виготовлення святкових ікебанів, свічок та м’яких іграшок. Аня, однак, завжди була менш стриманою, часто проливала сльози, коли чула моралі.

Вона вийшла заміж за Рената – чоловіка, який здавався зайнятим, але насправді ніколи не працював, і Ані доводилося шукати фінансової допомоги на утримання родини у наших батьків.

У результаті мої батьки, мій чоловік і я стали матеріально підтримувати Аню та її дітей. Незважаючи на мої поради, сестра продовжувала залежати від нашої підтримки, і її візити навіть викликали в мене почуття провини за власний комфорт.

Коли моя сім’я зіткнулася з фінансовими труднощами, Аня все ще наполягала на тому, що їй потрібні гроші, і саме тоді я нарешті висловилася їй про її залежність і про те, що Ренат нічого не робить. Моя жорстка позиція призвела до того, що Аня розірвала зі мною стосунки.

Незабаром після цього Ренат пішов від неї, і вона почала просити допомоги в інших родичів, звинувачуючи мене у своїх нещастях. Весь цей досвід навчив мене тому, що я надто довго неусвідомлено дозволяла маніпулювати собою, і було дуже важливо тепер повести себе з Анею подібним чином, щоб заохотити її незалежність, а не продовжувати цикл залежності.

У нашій сім’ї завжди було прийнято, що чоловік працює, а жінка займається будинком. Це здавалося правильним, і Ярослав одразу дав зрозуміти, що дружина повинна стежити за затишком та порядком. – А як же самореалізація? – Запитала я, коли ми ще готувалися до весілля.

– У жінки найважливіша місія на світі – виростити дітей та створити затишок. Тобі не потрібно думати про заробіток чи зовнішні проблеми, – відповів він. Він так гарно підніс свою картину сімейного життя, що я в неї повірила. Я справді хотіла бути тією жінкою, заради якої чоловік поспішає додому.

Після весілля я взялася за облаштування будинку. Я готувала складні страви, прибирала, стежила за кожним куточком нашої квартири. Ярослав був задоволений і вихвалявся мною перед друзями. Все йшло як у ідеальному фільмі про американську родину. Але з народженням сина все змінилося.

Стало важко встигати робити все по дому. Я бачила, що чоловік розчарований, хоч він не говорив цього вголос. Тоді я перебудувала свій день, щоб знову все встигати. Ярослав дуже хотів другу дитину, а я боялася. Знала, що з двома дітьми буде ще складніше. Але врешті-решт він умовив мене, і я народила дочку. Я любила своїх дітей, але тепер не встигала навіть стежити за собою.

Поступово я втратила форму, набрала вагу. Ярослав перестав звертати на мене увагу, а одного разу сказав: – Тепер мені соромно показувати тебе колегам. У них дружини – як картинки, а в мене – тітка. Ці слова розірвали мені серце. Я плакала днями та ночами.

Адже я старалася для нього, для нашої родини. Але все це більше не мало значення. Нещодавно я випадково дізналася, що він має роман з колегою. Це стало останньою краплею. Я вирішила піти. Маленьких дітей заберу, коли влаштуюсь на новому місці. Більше я не хочу жити у такому шлюбі. Чи варто мені зробити цей крок? Що б ви зробили на моєму місці?

Коли я закінчила навчання в місті, мені було важко покидати його не тільки через любов до свого нового будинку, а й через почуття до Івана – мого близького друга, в якого я закохалася по вуха. Ми проводили разом кожну вільну хвилину, досліджуючи вулиці та парки, ділячись мріями про майбутнє.

Перед від’їздом я пообіцяла Івану, що скоро розповім своїм батькам про нас, впевнена, що вони підтримають моє рішення. Приїхавши до села, я була сповнена рішучості поділитися новинами про моє життя в місті та про Івана. Однак мої плани зруйнувалися, коли батьки зустріли мене з сюрпризом — весільною сукнею.

“Це буде твоє вбрання на весілля наступного місяця,” – радісно оголосила мама. “Ми вирішили, що ти вийдеш заміж за Ігоря, нашого сусіда.” Я остовпіла. “Але я закохана в Івана, він у місті… Я не можу вийти заміж за Ігоря!” – кричала я, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами.

Батько грюкнув рукою по столу, його голос був суворий і рішучий: “Ти не будеш ганьбити нашу родину! Ігор – хороший хлопець, він піклується про свою сім’ю і підходить тобі більше за інших.” Мої спроби заперечити були марними. Батько забрав мій телефон, щоб я не могла зв’язатися з Іваном.

Я відчувала себе страшенно самотньою, усвідомлюючи, що моя думка не має значення. Настав день весілля. Будинок вже наповнювався гостями, суєтою та очікуванням урочистостей. Серце стискалося при думці про те, що незабаром я повинна вийти заміж за людину, яку ледве знаю і вже точно не люблю. Стоячи перед дзеркалом у весільній сукні, я почувала себе бранкою.

І тут у двері постукали. Я обернулася і побачила його — Івана. Він стояв з рішучим виглядом і сказав: “Я не можу без тебе. Я дізнався, що відбувається, і приїхав забрати тебе. Ти готова втекти зі мною?” Це було все, що треба було почути. Скинувши сукню, я схопила його руку, і ми вибігли з дому у бік нашого щасливого майбутнього.

Виявилося, що якщо жінка розлучена та без власного житла, чоловіки одразу вважають, що вона шукає партнера з квартирою. А якщо ще й дитина є, то взагалі – це не жінка, а мисливець на майно. Рік тому я розлучилася з першим чоловіком. Він знайшов собі молоденьку і привабливішу жінку на роботі, закрутив з нею роман.

Чесно кажучи, я й не здогадувалась, що Андрій мені зраджує. Після розлучення я переїхала до батьків з дочкою, бо квартира залишилася колишньому, і на неї я не мала жодних прав. На щастя, у Андрія вистачило розуму платити аліменти. З моєю зарплатою мені було б складно самі справлятися.

Спочатку я навіть не думала шукати нового чоловіка чи ходити на побачення. Мені це не було потрібно. Але згодом подруги стали переконувати мене, що настав час відкритися для нових стосунків і знайти гідного чоловіка: — Тобі потрібне сильне плече, кохання, підтримка.

Коли ти востаннє посміхалася? Повір, не всі чоловіки такі погані, як твій колишній! — Ти подивися на себе, навіть перестала гарно вдягатися та фарбуватись! Я створила профіль на сайтах знайомств. Подруги намагалися познайомити мене зі своїми знайомими чи родичами.

То «випадково» покличуть у гості, де виявиться неодружений друг: — Наша Алла така працьовита, готує так смачно, що добавки проситимеш, — нахвалювали вони мене. Але як тільки потенційні кавалери дізнавалися, що у мене є дитина і я живу з батьками – всі вони зникали.

Дехто навіть не пояснював причин, просто блокував мій номер. Якось я вирішила запитати поради у колеги-чоловіка на роботі. Він міг би пояснити логіку поведінки деяких чоловіків. Його відповідь мене приголомшила: — Ти не розумієш, чому так відбувається? У тебе дитина і нема квартири! — І що? Квартиру можна взяти в іпотеку чи орендувати. — Ні, річ не в цьому.

Чоловіки гадають, що жінка без квартири шукає готове житло. А ще дитина – це подвійна проблема. Чоловіки сприймають це як загрозу: мовляв, ти хочеш завоювати їхню територію та зіпхнути виховання дитини на них. Мені стало смішно це слухати. Але пізніше цю ж думку підтвердили й інші колеги. Виявилося, що для багатьох чоловіків жінка без квартири і з дитиною сприймається як мисливець, яка шукає вигоду.

Тепер я сиджу і думаю: невже відсутність квартири та дитина настільки важлива для чоловіків? Не характер, не спільні інтереси, не погляди на життя, а просто наявність житла та дитини від попереднього шлюбу? Невже через це я не зможу знайти нормального чоловіка та побудувати сім’ю? Невже я залишусь одна назавжди?

Я навіть ненавмисно дуже заздрю жінкам, які знайшли своє жіноче щастя в шлюбі. Я завжди вважала свій шлюб вдалим і надійним. Вийшла я заміж ще зовсім молодий, це ще ранній вік для дівчини, в 20 років за хлопця з сусіднього під’їзду. У нас була взаємна щира любов і незабаром ми з ним одружилися. Скоро з’явився на світло Олександр, а через 3 роки — Ігор. Жили ми добре, весело, сперечалися дуже рідко.

І мені так подобалася моє життя, що часто сама собі заздрила навіть. Так минуло 25 років нашої щасливої сімейної житті. Хлопчаки наші виросли, одружилися. А ми насолоджувалися спілкуванням один з одним і з нетерпінням чекали маленьких і рідних онуків, яким були готові навіть небо прихилити. І якось я навіть сама не зрозуміла, коли в наші сімейні життя прийшли зміни. Ні, мій чоловік залишався таким же в стосунках, але він вирішив кардинально поміняти свій імідж.

Так би мовити, омолодитися, як ніби. Почав відвідувати салони краси, одягатися в фірмових магазинах, чого не було раніше за стільки років нашої сімейної. Гроші ми мали хоч і не великі, але відкладали останні роки чимало, адже діти в нашій допомоги вже не потребували; вони говорили, що ми їх в життя вивели, а тепер повинні трохи пожити для себе, і вони самі нам допомагали.

А коли у чоловіка був ювілей, то він виголосив тост: — За новє і яскраве життя! Тоді, я навіть уваги на ці слова не звернула. Чоловік почав приходити з роботи пізно в якомусь аж надто піднесеному настрої. Я навіть подумати не могла, що причиною цього стане інша жінка, я б ніколи в це не повірила.

Якось в парку до мене підійшла молода дівчина з проханням поговорити. Я її не знала, але на розмову погодилася: було цікаво, що ж я від неї можу почути. Вона довго мовчала, було видно, що вона хвилюється, не може зібратися. А я в цей час її з цікавістю розглядала. На вигляд їй було близько 30 років, симпатична.

Я терпляче чекала, але замість слів у неї полилися сльози. Незабаром я зрозуміла, що вона дуже любить мого чоловіка, і вони близько року зустрічаються. У них взаємні почуття, але чоловік мені нічого не говорить, так як боїться, що я сильно засмучусь, що це мене зовсім розчарує. Але наступну фразу я зовсім не готова була почути від цієї жінки: — Ви ж з чоловіком добре прожили життя, так дайте і іншим таке щастя.

Я не знала як на все це реагувати, мовчки встала і просто пішла додому. Чоловікові своєму я зовсім нічого не сказала. Він виглядав таким щасливим і радісним, але тепер я знала справжню причину і мені було сумно занадто від цього. Через кілька днів ми відзначали в ресторані 25 років з дня нашого весілля. І я зважилася на розмову. Тільки попередила чоловіка відразу, що мені потрібна тільки правда.

Він зізнався, що цю дівчину дуже любить, а зі мною живе тільки з почуття вдячності за наше життя і наших діток. Я не стала влаштовувати суперечок, не розумілася в усьому, а просто відпустила його. З чуток я дізналася, що вони до сих пір живуть разом. Але наскільки триватиме ця ідилія, я не знаю. Ось так наш шлюб зруйнувався, але я не опускаю руки.

Через два місяці у сина народиться дочка, і я буду з задоволенням їм допомагати. Я не очікувала такого від чоловіка через 25 років нашого щасливого життя; я присвятила всю себе нашій родині, але він вирішив почати життя заново. А я тепер буду справжньою бабусею, шукати іншого чоловіка більше не буду, не хочу більше такого щастя, коли тебе просто залишають, як використану річ. Я до кінця життя не зможу з цим змиритися.