NEWS 2SWEET

Оксана з Дмитром одружені п’ять років. Спочатку планували жити для себе, потім думати про дітей. Дмитро працював на бу дівництві, Оксана акушером в поло говому бу динку. Коли минуло шість років, дівчина почала замислюватися, чому у них немає дітей. Вирішила пройти обстеження, не кажучи чоловікові.

Результати засмутили дівчину. Виявляється, вона не може мати дітей. Увечері відразу розповіла чоловікові. Адже він не повинен страждати разом з нею. Дмитро навпаки, сказав, що не залишить дружину. Тому розмови на цю тему більше вести не бу дуть.

Оксана важко переживала новини. Треба ж: вибрала професію допомагати приходити в цей світ діткам, а сама не може наро дити. Згодом бі ль проходила, залишилася порожнеча, і розуміння того, що рано чи пізно Дмитро від неї піде. Одного разу привезли двох поро діль.

Одна з них наро дила дівчинку, друга через годину нар одила хлопчика. Згодом виявилося, що вони рідні сестри. Батьки їх не знають, що стали бабусею і дідусем. На другий день обидві дівчини написали відмови. Такого в пол оговому бу динку ще не було. Але після відмови дівчини втекли з пол огового бу динку.

Будинки Оксана розповіла чоловікові про двох немовлят-відмовників, і що це єдиний їхній шанс мати дітей. Дмитро відразу погодився: син і дочка, ладно. Місяць пішов на те, щоб оформити всі документи. І ось чоловік зустрічає щасливу дружину у поло гового бу динку з двома немовлятами. Всі друзі вірили, що близнюків наро дила Оксана: так схожі на неї вони.

Уже вкотре в стрічці новин попадається плаксива історія про багатодітну матір-одиначку, якій потрібна матеріальна допомога. Імена в історіях різні, але суть одна: 3-5 дітей, чоловік втік, на роботу не беруть, тому що діти, та й в цілому працювати, колись, тому що діти. Родичів з грошима немає, так що — допоможіть люди добрі …!

Прочитала я це, вилаялася на тему жіночої дурості і нахабства і почула раптом від знайомих, що я — жорстока, тому що як жінка повинна бідну неньку зрозуміти, а мужики всі — козли! Задовбало! Ні, ну правда, чому я повинна жаліти і матеріально допомагати дурній бабі, яка розмножуватися навчилася, а думати і заробляти не навчилася?

Її насильно змушували народжувати в такій кількості? Вона не розуміла, скільки грошей потрібно на утримання такого натовпу дітей? Ах, ну так, у неї був чоловік. Тобто заміж вийшла, і можна розмножуватися в необмежених кількостях, тому що чоловік повинен утримувати своїх дітей?

А чоловіка хтось запитав, чи хоче він стільки дітей? Чи зможе він стільки заробляти? Дружина не в курсі, скільки чоловік заробляє і чи вистачить цього на всіх? Ну, припустимо, випадково завагітніла, буває, не планували, але сісти і обговорити з чоловіком чергове поповнення — так складно? Ви проти абортів, тому що Бог діточок дав? Так чому ж годувати ваших дітей повинен хтось інший, а не ви і Бог? Чоловік, такий поганий, втік? Так ви ж розпланували все без нього.

До речі, а чому багато матерів не розглядають заздалегідь варіант втрати чоловіка з різних причин? Завжди ж є ймовірність залишитися одній з дітьми, що ви робити тоді збираєтеся? Чоловік теж брав участь в зачатті, і він повинен допомагати? Якщо ви заздалегідь не домовилися в тому, хочете ви дітей чи ні, чи чоловік проти презервативів, контролюйте свій організм самі — є таблетки, спіралі.

Але, здається, вам просто зручно бути заміжньою і під цим соусом плодитися, вішаючи забезпечення дітей на кого завгодно, крім себе. Розмножуйтеся з розумом! Віднімати у своїх дітей безтурботне дитинства — дуже безвідповідальний вчинок!

Моя донька пішла на новосілля до своєї подруги, яка з чоловіком придбала квартиру. Вони зробили наворочений ремонт і обставили новими, шикарними меблями та техні кою. Молоді люди, втішені такою значущою подією, накрили чудовий стіл, який ломився від усіляких страв, делікатесів та шампанського.

Гості піднімали тости, співали, спілкува лися одне з одним. Свято вдавалося. Усі хвалили господиню та її кулінарні здібності. Їй звичайно ж подобалася похвала друзів і вона всім розповідала, як кілька днів тинялася простором інтернету, вишукуючи цікаві страви, і стояла біля плити, готуючи.

Скільки зусиль їй знадобилося, щоби накрити цей стіл. Але раптом чоловік обірвав її: — Навіщо ти брешеш? Ти ж нічого не готувала, все готове замовила. Тільки сир із ковбасою нарізала та по тарілках розклала. Чоловік мав рацію — їжа була ресторанна, а господиня ні до чого не приклала руку.

Вся їжа була приготована професіоналами, тому мала такий чудовий смак. Але ж справа не в цьому! Багато хто користується послугами готової їжі і в цьому нічого поганого немає. Адже не всі мають час і бажання стільки возитися на кухні. У наші дні доставка їжі додому стала як ніколи актуальною.

Я сама люблю готувати і часто сама вигадую рецепти. Мій чоловік любить смачно поїсти; хіба так важко намагатися для коханої людини та робити їй приємне? Але іноді буває так, що я теж замовляю додому з ресторанів готову їжу. Зараз маса техніки для кухні, яка полегшує життя жінкам.

Але навіщо зайвий раз брехати? Щоб справити враження? Отож чоловік і не витримав показуху з боку дружини і висловився. Моя дочка каже, що це стало подрузі добрим уроком: та від сорому і незручності до кінця вечора не виходила з кімнати. Чекала, коли гості підуть.

Із батьками у мене завжди були досить напружені стосунkи. Більшість свого життя я жив з бабусею. Саме вона була свідком моїх перших кроків, слів та перших успіхів. Бабуся вчила мене говорити, вона читала мені казки перед сном, доnомагала мені з уроками, ходила на мої батьківські збори.

Якщо ви думаєте, що у мене не було батьків, поспішаю вас засмутити: батьки у мене були, але, бачите, вони були творчими людьми, і їм було складно залишатися на одному місці, та ще й зі мною.

Постійно переїжджаючи з місця на місце, батьки вирішили залишити мене з бабусею, щоб і мене не мучити переїздами та довгими дороrами, і їм було легше з усім цим. Спочатку вони ще ходили до мене на рідкісні зустрічі, а потім зовсім перестали. Я навіть пам’ятаю свою останню зустріч із ними… але зараз не про це.

Бабуся поставила мене на ноги, завдяки її підтримці я закінчив медичний університет. Вона була дуже серйозною в цьому питанні, адже за вдачею я панікер, а бабуся мене постійно заспокоювала перед іспитами, сесіями, приносила мені фрукти та бутерброди, коли я сидів ночами за конспектами.

Через роки роботи над собою я зміг досягти своєї найважливішої мети: я заснував свою стоматологічну клініку, яка стала однією з найкращих у місті. Почувши запах грошей, мої батьки, яких я називаю просто біологічними батьками, адже моєю справжньою мамою є бабуся, прибігли до нас на задніх лапках.

Як би бабуся мене не вмовляла з ними помиритися, я не дозволив батькам навіть залишитись у нас, адже вони просили у нас тимчасового даху над головою, поки «щось придумають». Такі зрад ники мене ні в друзях, ні тим більше в родичах не потрібні.

Він лежав і плакав на ліжку в кімнаті дитбудинку. Йому, маленькому чотирирічному Саші, було страшно. Він не розумів, куди пропали його мама і тато. Маленьке сердечко стискалося від болю, схлипуючи, Сашка кликав: «Мамочко, мамочко …!» Але ніхто не приходив, всі діти спали, а вихователям не було діла до сліз чергового покинутого малюка. Сашку народила якась неблагополучна жінка, кинувши в пологовому будинку. Через півроку його усиновила приблизна сім’я, в якій він прожив три з половиною роки.

Він нічого цього не знав: в дитячій пам’яті не збереглися спогади перших місяців життя. Всі вважали, що малюкові дуже пощастило, так як відразу знайшлися батьки, і він не встиг своїм маленьким розумом усвідомити, що його кинули. Три з половиною роки Сашка жив в родині, де мама і тато любили його …

Потім, сталося несподіване щастя — мама Світлана сказала, що у нього з’явиться братик або сестричка. Саша був дуже щасливий, хоча навіть не розумів чому. З цього дня все змінилося. Він став відчувати, що мамі він не потрібен, а тата взагалі дратує.

Малюк з усіх сил намагався зробити приємно своїй матусі, обіймав її, залазив на коліна, але Свєта стала відстороняться від дитини. Сергій, чоловік Світлани, завжди був проти усиновлення. Він не розумів, як можна відчувати любов до дитини, яка не має ніякого відношення до тебе. Але дружина була в такому відчаї, що не могла народити йому дитину.

І врешті-решт він піддався на вмовляння. «Я сподіваюся, що все складеться добре,» — сказав він. Сподіваюся … Як страшно, що доля маленької людини залежала від виправдання надії. Все складалося цілком добре. Саша ріс звичайною дитиною, який дарує батькам і радості і турботи. Сергій навіть прив’язався до нього, хоча в глибині душі так і не визнав. Всього лише надія — це іноді так багато, і так мало, коли на карту поставлена доля людини.

Йшли роки. І тут — Світлана завагітніла! Чудо! Воістину промисел Божий! Ніхто з них в той момент не зрозумів головного — цей дар їм було дано виключно через Сашу. А Сашка став зайвим, непотрібним. Папа перестав з ним грати і взагалі звертати на нього увагу, а мама завжди думала про щось своє. Його годували, вигулювали як собачку, а вдома говорили — «місце!»

Він почав плакати і мочитися ночами: це шалено дратувало тата, він навіть побив Сашу.Біль. Перший раз зіткнувшись з болем, малюк навіть не розумів, чому все змінилося. Чому тато не любить його, а тільки кричить, а мама не звертає на нього уваги. Як можна було зрозуміти цій маленькій безневинній душі — що вона чужа, що так і не стала рідною цим двом дорослим людям. Сергій став заводити розмову про те, що Сашу потрібно повернути в дитбудинок.

Він приводив десятки аргументів, але головним з них був той, що у них з’явиться свій, рідний, бажаний. Світлана не сперечається з чоловіком, люблячи дитя, зростаюче у неї під серцем; вона розуміла, що ніколи не буде любити так чужу дитину. На жаль, тільки зараз .. Рішення було прийнято, батьки подали документи до суду про відмову від опіки над Сашком. Надії Сергія зазнали краху …

Нічого не розуміючи, малюк сидів на стільці в дивному будинку, куди його привели, за зачиненими дверима йшов суд. Суд, на якому мама і тато відмовлялися від нього. Він озирався навколо, помічав співчутливі погляди, і, зіщулившись у грудочку, очками, повними сліз, дивився на що проходять повз чужих людей. Саші було жахливо страшно: він тремтів, і здригався від ляскаючих дверей сусідніх кабінетів.

Коли мама і тато вийшли, то чоловік навіть не глянув у бік малюка. А мама підійшла до нього з якоюсь тіткою і сказала: «Сашуня, ти поїдеш з цієї тіткою».Не обертаючись, вона пішла слідом за чоловіком, а Сашка зрозумів, що вони йдуть, закричав і побіг слідом. Тітка схопила його за руку, а він, розуміючи, що трапилося щось дуже страшне, став її кусати, бити і вириватися. Він кричав: «Мама, не йди!» Але Світлана не чула його, разом з чоловіком вони сіли в машину і поїхали додому.

Сашку, заплаканого і мокрого, привезли в якийсь страшний будинок. Він озирався навколо, і йому здавалося, що світ перевернувся. Його завели в кімнату з такими ж дітьми. Він швидко пробіг в кут, і сівши, закривши маленьке личко руками, відгородився від усього. Минали дні, але мама не приходила і не забирала його. Він плакав, плакав постійно, не грав з іншими дітьми. Бідний малюк не знав, що його, такого беззахисного, вже два рази зрадили. Тільки одна стара вихователька могла умовити його поїсти. У ній було стільки любові і тепла, що в зміну, коли вона працювала, Саша просто відтавав.

Тьотя Валя садила його на коліна, і качала, примовляючи: «Бідний ти мій, за що ж тобі таке. Невже Господь не бачить … ». Сашко не розумів її голосінь, але йому ставало тепло і добре, і він засинав у неї на руках.Даремно тітка Валя сумнівалася в Господньому провидінні. Світлана померла при ранніх дуже складних пологах, народивши неживу дитину.

А Сергій, який так сподівався на те, що все буде добре, просто спився, втративши і роботу, і квартиру, і свою душу. А Сашку усиновила родина священика, який прочитав про цей випадок з місцевої газети. Дружина священика, Марія, у якої було п’ятеро своїх дітей, ні хвилини не сумнівалася, коли чоловік дав прочитати їй цю історію. І Саша більше ніколи в житті не відчував себе чужим і відкинутим.

Моя бабуся Валентина Петрівна завжди ставилася до мене краще, ніж до інших своїх онуків. Я завжди знаходився поруч з нею, скільки себе пам’ятаю. Коли мене маленьким кривдили хлопці на вулиці, бабуся заступалась. До того ж, так загрожувала нахабам, щоб вони більше не наважувалися підходити до мене. Коли я підріс, вдавався до бабусі, щоб дізнатися, як її справи. Адже напередодні їй було погано. Бабуся лежала на ліжку з закритими очима. Я кликав її, але вона не реагувала на мене.

Я взяв телефон і викликав швидку допомогу. Цим я врятував їй життя, як потім сказав лікар. З тих пір у нас з бабусею зав’язалися дружні стосунки. Я розповідав про всі свої таємні мрії. Навіть про те, яка дівчина мені подобається. Мама не розуміла такої дружби, постійно лаяла мене, щоб я не бігав до Валентини Петрівни. Коли мені виповнилося вісімнадцять років, я випадково знайшов документи, в яких говорилося, що у мене інший папа. Я не повірив.

Але коли задумався, то згадав, що тато мене ніколи не хвалив, не вів за руку в магазин або кудись ще — як водив молодших Ярослава і Романа. Тоді виявилося, що і бабуся мені не рідна. Адже вона мама тата. Я зовсім заплутався і, щоб розібратися у всьому, поїхав до бабусі. Вона підтвердила, що я дійсно не її рідний онук, але додала, що серед всіх любить мене найбільше. Я вірив їй, бо і для мене вона була найріднішою. Після школи я пішов служити в армію.

Коли повернувся, зустрів дівчину, з якою незабаром побралися. Першою, з ким познайомив Ліду, була бабуся. Вона схвалила мій вибір, і це додало мені впевненості в собі. Жити почали на знімній квартирі. Грошей не було ні у мене, ні у Ліди. Тому вирішили економити, збирати кошти на покупку квартири. Бабуся часто приходила до нас в гості: обов’язково принесе якийсь потрібний в господарстві подарунок. Моя мама про мене згадувала лише коли їй щось було потрібно.

З тих пір, як я дізнався правду про батька, вона перестала мені допомагати. Казала, що я виріс, а у неї ще два малих сина, яких потрібно ставити на ноги. Я не ображався — це ж мама. Про те, що люди судяться за спадок, я часто чув по телевізору, але ніколи не думав, що мене це може стосуватися. Бабуся померла несподівано. Коли я прийшов її провідати, вона вже не дихала. Я плакав. Єдина рідна душа, яка мене любила.

Через деякий час сказали, що нотаріус оголосить про спадщину. Запросили і мене. Коли побачили батьки, що я прийшов, здивувалися. Хотіли відправити назад. Що мені там робити? Адже бабуся не рідна мені. Мама теж була не в захваті, що я прийшов. Іноді мені здавалося, що вона ненавидить мене, але за що? Коли прочитали заповіт, я був шо кований. І не тільки я. Виявляється, квартиру бабуся залишила мені.

Там і приписка для нашого тата була. Вона писала, що Ярославу і Роману ви допоможете самі, а Дмитру я залишаю квартиру. Я не знав, плакати мені чи сміятися. Але виявилося, що плакати. Раптом все сімейство зненавиділо мене. Папа кричав, що це все неправильно, і він відбере квартиру через суд. Мама кричала, що ненавидить мене і шкодує, що народила на світ.

Нам з Лідою було погано. Нас зустрічали, дзвонили з погрозами, щоб я відмовився від квартири. У якийсь момент я так і хотів зробити, але зупинився. То була воля Валентини Петрівни, чому я повинен відмовлятися? Ми і досі не переїхали в квартиру. Нам і не дають це зробити. Постійно хтось чергує, щоб я не зайшов всередину. Скільки ще триватиме тяганина, невідомо. Але так жити неможливо

Жінка і не подумала б, що ненависна свекруха врятує їх сім’ю. Таміла рано вийшла заміж, ще й двадцяти років не було. Подруги відмовляли дівчину, запевняли, що Ігор їй не пара, адже бабій, ще й випити любить. Та де там! Навіть слухати не хотіла. Це дівчата просто заздрять, що такого красеня відхопила.

Не одна дівчина зітхала, дивлячись на Ігоря, коли той чекав після роботи Тамілу на прохідній швейної фабрики, де вона працювала. Тому несказанно раділа, бо серед такої кількості красунь він вибрав саме її — зовні не надто привабливу. Єдине, чим пишалася, — тоненька талія і великі світло-сірі очі, які аж світилися ясним сяйвом радості.

За місяць до весілля привезла нареченого в село знайомити з батьками. Папа відмовчувався, а мама вибрала вдалий момент і тихенько зашепотіла, хитаючи головою: — Не сподобався він нам, дочка. Чи не щирий, очі злі. Здається, і жартує, і посміхається, але все якось ніби з примусу. Подумай добре, перш ніж з’єднати з ним свою долю. Добре подумай.

Але хіба воно думалось? Та й навіщо забивати собі голову всякими дурницями? Головне — Ігор її любить. Кожна зустріч — як казка. Кожен день — квіти, цукерки, прогулянки вечірнім містом. А ночі … В його обіймах забувала власне ім’я. Подруги, з якими ділила кімнату в гуртожитку, не раз дивувалися щедрості її нареченого, називали багатієм.

Так чи ні, але він вже два роки очолює один з цехів машинобудівного заводу і з керівництвом у хороших відносинах, тому що до його думки прислухаються. Такий працівник — на вагу золота. Тому і премії, і позачергове житло … Перспективний жених … Після весілля пішла в невістки. Новобудова, в якій Ігор повинен був отримати квартиру, була ще незавершеної, тому довелося тіснитися в квартирі з його батьками.

Свекруха з перших днів дала зрозуміти Тамілі, що вона тут ніхто і звати її ніяк. Спочатку терпіла, мовчала, ковтала все образливі слова. Терпець урвався тільки тоді, коли помітила, що з ящика, де тримала заощадження, зникла частина грошей. — Ти брав? — запитала у Ігоря. — Ні, — здивовано розвів руками. А за вечерею похмурий Ігор поцікавився у матері: -Ти брала у нас гроші з ящика? Та аж підскочила від злості.

— Так це ви з мене злочинницю робите? Прийшли на все готове, ще й наважуєтеся звинувачувати? Ігор люто жбурнув ложку на стіл і коротко кинув молодій дружині: — Збирай наші речі, переночуємо у мого друга Володьки. У той же вечір вперше за весь час вилив Тамілі свою душу. — Мати завжди любила гроші понад усе і всіх. Навіть коли бабуся, батькова мама, захворіла, то не дала грошей на лікування. Сказала, що їй все одно пора вмирати, адже вже своє віджила.

І мені жодного разу не давала кишенькових, мовляв, дитині гроші не потрібні. Знаєш, як було соромно перед однокласниками, коли все на великій перерві бігли їсти морозиво, а я в класі один залишався! Тільки коли на свій хліб пішов, тоді почав по-справжньому жити … Вже через тиждень молоде подружжя зняли житло і переїхали туди жити. А потім Ігор і Таміла дізналися, що незабаром стануть батьками.

Донечка Софійка принесла в будинок ще більше радості. Але незабаром Таміла почала помічати, що чоловік став байдужим. У ліжку він її навіть не торкався, а скоріше відвертався до стіни і засинав. А недавно взагалі прийшов додому напідпитку, і аж після півночі. На її німе запитання в очах, лише розвів руками і пробурмотів, ледь приховуючи задоволений вигляд: — Вибач. На роботі — аврал, довелося затриматися. Хіба міг він розповісти, наскільки пригнічений сірої буденністю сімейних турбот, постійним плачем дитини і зовнішнім виглядом дружини,

тоненька талія якої сховалася під непривабливими складками зайвих кілограмів, від яких Тамілі ніяк не вдається позбутися? Як міг сказати, що найбільше хоче гульнути з друзями і заскочити в ліжко до якоїсь гарячої дівчині? Хоча б до Олени, яка вже місяць не дає йому проходу. Таміла — зовсім перестала за собою стежити. Волосся борщем і котлетами пропахло, а сама з халата і тапочок не вилазить.

Ні! Він так більше не може. Що не день, то гірше. Ігор приходив додому посеред ночі, а то і під ранок, пропахлий алкоголем і чужими жінками. Таміла терпіла, поки вистачало сили. І в один день не витримала і зібрала речі. Тільки в двері, а на порозі — свекруха. — Куди зібралася? — пронизала її поглядом. — Додому. Туди, де мені завжди раді. — Я думала, що твій будинок у чоловіка.

— До сих пір був. Але Ігор сам все зруйнував, — гірко схлипнула. Його мати майже силою вихопила з її рук Софійку і попрямувала до кухні. — Ось що, невістка: наслухалася я про Ігоря, тому прийшла до тебе поговорити. Ти не звертай уваги на його витівки. Переказиться. Краще не тікай, а приведи себе в порядок. Коли останній раз на себе в дзеркало дивилася?Ні зачіски, ні макіяжу. Сходи в перукарню, зроби модну зачіску, підтягни живіт, тому що вже талії не видно.

Чи не таку тебе Ігор полюбив. Сама винна, що в гречку скаче. Тому повинна довести, що ти найкраща, щоб боявся тебе втратити … Таміла не знала, гніватися чи на свекруха або дякувати їй за пораду. Але в той же день подалася в перукарню і пробіглася по магазинах. А ввечері зустріла чоловіка в красивому платті і з елегантною зачіскою. Ігор аж остовпів, побачивши дружину за вишукано сервірованим столом. — Що за свято? — здивовано поцікавився.

— День нашої любові, — прошепотіла і всім тілом притулилась до нього … Все знову стало на свої місця. Тепер Ігор від неї божеволів і дуже боявся її втратити.

Ангеліна та Михайло були разом протягом п’яти років. Вони ще на першому курсі були небайдужі один до одного, але тоді спілкувалися виключно як друзі. Дружили вони так добре, що боялися зруйнувати усталену ідилію. Потім на останніх курсах це переросло в любов. Ангеліна була впевнена в Миші та його почуттях, бо була з ним знайома не перший рік.

Сімейне життя у них склалося гармонійне. У них у шлюбі з’явилося двоє дітей: син Олександр та донька Ольга. Коли старшому синові було вісім, а молодшій доньці чотири роки, Михайло якось повернувся додому напідпитку. Таке йому не було властиво, дружина була здивована.

Будучи n’яним, він сказав, що покохав іншу і подає на розлу чення. Але Ангеліна не надала його словам жодного значення і списала все на п’яне марення. Але вранці, протверезівши, Михайло повторив сказане:

-Пробач, Ангеліна, просто я полюбив іншу. Я жити без неї не можу, і вона без мене, тому нам краще розлу читися. По обличчю жінки не можна було зрозуміти, які почуття вона відчуває. Обличчя було нерухомим і спокійним. -Добре. Я тебе зрозуміла. Холоднокровність дружини здивувало чоловіка. Він видихнув із полегшенням.

-Але у мене є умова. На квартиру я не претендую, вона належить тобі. Сподіваюся, що твоя коханка в курсі того, що маєш двох дітей. Я сьогодні переїду до мами, але діти залишаться з тобою. Жодних заперечень я не прийму. Так просто найрозумніше. Садок у Олі поряд, Саша звик до свого класу та школи, немає ніякого сенсу дітей піддавати зайвому стресові.

А квартира моєї мами тісна, сам знаєш. Тому так буде правильніше. Не встиг чоловік переварити сказане, як Ангеліна зібрала речі та пішла. Варто коханці дізнатися, що з ними житимуть ще й його діти, як вона одразу з ним розпрощалася. Михаїл не знає тепер, що робити.

Моє життя на пенсії не завжди просте. В останні місяці мої фінанси опинилися під особливою напругою, і одного разу я виявила, що не можу повністю розплатитися за покупки в місцевому магазині. Борг становив 500 гривень. Сума невелика для когось, але для мене це велика проблема. Я намагалася пояснити це продавчині, але безрезультатно.

Якось я сиділа у дворі з іншими старенькими, ми обмінювалися новинами та плітками, як раптом до нас підійшла робітниця магазину, яка також була моєю сусідкою. За всіх вона почала говорити: — Ти знаєш, що про твій обов’язок тепер усі знають? Як ти можеш просто так не платити? Це ж ганьба! Я відчула, як мені стало ніяково.

Усі мої подруги дивилися на мене, і я не знала, куди подітися від сорому. — Але я скоро все оплачу, — спробувала я виправдатися, хоч голос тремтів, і я відчувала, як у очах набираються сльози. — Просто зараз лихоліття…

— Та які там часи! Всі тут живуть так само, і ніхто не краде, — різко відрізала вона і пішла, залишивши мене серед мовчазних бабусь. З того часу я почала уникати виходити у двір. Сором захлеснув мене так, що я навіть не могла подивитись своїм давнім подругам у очі.

Моя самотність поглибилася, і я відчувала себе покинутою навіть тими, хто раніше підтримував мене. Щодня я прокидаюся з думкою про те, як швидше роздобути потрібну суму, щоб повернути собі почуття гідності та можливість спокійно дивитися людям у очі. Але поки що цей обов’язок — як важкий камінь на моїх плечах.

Я була старшою дитиною у своїй сім’ї з двома молодшими сестрами. Нам було важко, тому що ми зазнавали фінансових труднощів, і мої батьки часто сва рилися через гроші. Вони обидва працювали багато годин, щоб забезпечити нас.

Проте трапилася трагедія, коли не ста ло моєї матері. Її збила машина, коли вона поверталася з роботи, і водій втік з місця події. Після цього батько став приходити додому n’яним щоночі, залишаючи нас напризволяще.

Ми не мали ні їжі, ні нормального одягу, і мені довелося навчитися шити, щоб ми з сестрами виглядали хоча б пристойно. Якось наш батько зник на тиждень, і нас забрали до дитя чого будинку після того, як сусідка повідомила про нас у слу жбу опіки. Після цього наші життя розійшлися по різні боки.

Я першою поkинула дитя чий будинок і знайшла роботу, а життя моїх сестер пішло іншим шляхом. Незважаючи на різне життя, ми всіляко підтримували зв’язок і залишалися близькими один до одного.

Зрештою, ми вирішили відвідати батька, але коли ми побачили його, він нас навіть не впізнав. Минуло кілька хвилин, перш ніж татко нарешті зрозумів, хто ми такі, і почав вибачатися перед нами за все.

Незважаючи на те, що батько завдав нам багато бо лю, ми вирішили залишитись з ним, тому що він все ще був нашим батьком. Це було важке рішення, але ми знали, що сім’я це важливо, і ми не хотіли kидати його, як це зробив він.