NEWS 2SWEET

Даша з дитинства любила дітей і ще дівчиною знала, що буде мати велику сім’ю. Доля була прихильна до неї і обдарувала відразу двома дівчатками. Як тільки Даша повідомила цю прекрасну новину своєму хлопцеві, майбутнього тата і сліду не було. Коли він йшов від ваг ітної дівчини, то навіть не здогадувався, як життя йому відплатить. У невеликому містечку все всі знають один про одного і щось приховати від місцевих вкрай важко.

Ось і новина про майбутню матір-одиначку швидко поширилася між найбільшими пліткарками. Даша з хлопцем жили, як звичайна сім’я. Нічим особливим не відрізнялися. Узаконювати свої стосунки не поспішали, тому що обидва вважали, що спершу потрібно спробувати пожити разом. Але у долі були свої плани на цю пару. Через кілька місяців спільного проживання, дівчина зрозуміла, що чекає дитину.

Хлопцеві повідомляти ця звістка не поспішала, бо не знала, як він відреагує. Але довго приховувати вагітність не вдалося: живіт ріс не по днях, а по годинах. На огляді у лікаря, майбутньої матері повідомили, що у них двійня. Дві прекрасні дівчинки готуються з’явитися на світло. Даша з дитинства любила дітей і ще дівчиною знала, що буде мати велику сім’ю.

Доля була прихильна до неї і обдарувала відразу двома дівчатками. Як тільки Даша повідомила цю прекрасну новину своєму хлопцеві, майбутнього тата і сліду не було. Коли він йшов від вагі тної дівчини, то навіть не здогадувався, як життя йому відплатить. Сутички почалися у Дарини передчасно, але, слава богу, все обійшлося добре. Молода мати не могла намилуватися своїми дітками.

Вона й гадки не мала, що можна бути настільки щасливою, незважаючи на те, що тато відмовився від дівчаток. Добре, що породіллі з дітьми було де жити. Спершу було важко прийняти той факт, що чоловік її покинув і доведеться справлятися з дітьми самостійно. Даша вирішила спробувати зателефонувати коханому, але трубку ніхто не брав.

Почала шукати його через знайомих — теж марно. А потім посварила себе за хвилинну слабкість і вирішила більше ніколи так не принижуватися. З дітьми допомагала мама, вона була вже на пенсії і могла доглядати за дівчатками днем. Даша вирішила відразу вийти на роботу, щоб забезпечувати своїх діток усім необхідним. Так життя потроху почало налагоджуватися.

З часу нар одження дівчаток пройшло багато років. Даша сумлінно працювала і заслужила довіру серед начальства. Її підвищили до заступника керівника компанії. Здавалося, в її житті, нарешті, почалася біла смуга, поки вона не зустрілася з колишнім. Він був приємно вражений, коли знову її побачив. Ділова, впевнена в собі, в дорогому костюмі і на підборах — це була вже не та скромна дівчина, з якою він жив. Яким же ш оком була для нього новина, що саме у Даші він буде проходити співбесіду і від її вирішення залежить, чи візьмуть його на роботу.

Дарія почнуть акредитувати виду, що впізнала його. Вона відчувала себе справжньою переможницею. Доля відплатила зраднику по повній. Коли вони зайшли в кабінет, Микита (її колишній), став благати про прощення і випрошувати собі місце в компанії. Дарина лише посміялася над його поведінкою, а потім викликала охорону.

Співбесіда чоловік так і не пройшов. Даша згадувала про цю ситуацію з посмішкою на обличчі. Колись їй здавалося несправедливим, що доля подарувала їй двох дітей, а натомість забрала чоловіка. Але тепер вона усвідомила, що їй зробили подвійний подарунок. Вона отримала дітей і позбулася справжнього невдахи.

Світлана стояла за плитою, коли чоловік повернувся з роботи додому. Він пройшов прямо на кухню, сів на диван і сказав: – Одна дівчина, яку ти не знаєш, наро дила сина від мене… тиждень тому. Ці слова Світлана не очікувала почути від чоловіка найбільше, адже вони завжди любили одне одного і ніколи і думати не могли про зра ду.

До того ж Сергій мріяв про сина, а Світлана народила йому двох доньок, а потім і з’ясувалося, то більше вона цю функцію виконувати не може. Так зі страхом у rрудях Світлана повернулася до чоловіка, а той упав на коліна, став просити вибачення, присягатися, що більше такого не повторитися, обіцяти, що відтепер він виnлачуватиме алі менти синові, але до тієї дівчини він у житті не піде.

Світлана заспокоїлася. Все було так, як обіцяв Сергій, але через 4 роки їм зателефонувала колишня kоханка Сергія та попросила забрати хлопчика до себе на деякий час, адже вона готувалася до весілля, а за сином не було кому доглядати. Світлана прийняла наляканого від незнайомого оточення хлопчика з подарунками.

Маленький Діма не знав, як поводитися, що сказати і як бути, адже він не знав там нікого, а матусі поряд не було. Світлана подарувала хлопчику цукерки та конструктор. Хлопчик обійняв Світлану і почав розпакувати новенькі іграшки. Доньки Сергія та Свєти уваги вже не вимагали. Їм було по 17 та 16 років. Світлана весь день займалася Дімою: готувала його улюблені страви: картопляне пюре та терту моркву, грала з ним, вивчала з ним вірші.

«Кілька днів» затягнулося на півроку. Хлопчик потихеньку став називати Світлану мамою, а Сергій не міг натішитися: дружина прийняла Діму, як рідного сина. Через рік Сергію зателефонувала біологічна мати Діми та сказала, що вона скоро стане мамою вдруге і Діму забирати не збирається. Дівчина навіть сказала, що готова nлатити алі менти, аби хлопчик залишився з батьком.

Сергій та Світлана були згодні на це і без rрошей. За цей час вони звикли до хлопчика та не хотіли його відпускати. Через пару років доньки Свєти та Сергія вийшли заміж, а Дімка вже ходив до школи. Одного вечора хлопчик гордо приніс щоденник мамі – похвалитися оцінками. Світлана міцно обійняла його і сказала: — Яка ж я щаслива, що ти мій синочок. Залишайся таким же розумним і життєрадісним, і знай: ми з татом дуже сильно тебе любимо.

Постукали до баби Тані якісь люди в синій формі. — Бабуся, відкривайте. Ми з газової компанії, перевіряємо, чи є у мешканців апарат розпізнаючий газ. — Це навіщо ще? — А для того, якщо витік буде, щоб він спрацював вчасно. Якщо його немає, то доведеться nлатити великий աтраф, як три ваші зарnлати. —
Так у мене нічого і немає…

— Бабуся, тоді у вас є один шлях. Ми можемо вам прямо зараз його встановити. Це буде коштувати стільки ж, як і աтраф, але тепер ви будете в безпеці. — Проходьте, молоді люди. Коли люди у формі зайшли, баба Таня тут же закрила за ними двері на ключ. — Все, тепер ви попалися.

— Що все це значить, бабка? Гроші неси швидко, — став rрубим тоном говорити перший. — А що ти, милок, сліnий? Не бачиш, скільки у мене тут камер стоїть. Адже вони не тільки картинку знімають, звук теж йде. — Ой і реально, навколо камери … але навіщо? — А це мій син здогадався, поставив.

Він у мене капітан, так що дивиться за вами. Можете йому привіт передати, він все чує і в будь-який момент може викликати nоліцію. — Бабуся, а може ми це … домовимося як-небудь? — Тоді йдіть і полагодьте мені унітаз, лампочку, я ще вам справ знайду.

Так люди у формі пропрацювали у баби Тані близько трьох годин. А потім, коли всі справи по дому були закінчені, вони, дивлячись в камеру, вклонилися і просто вибігли з квартири баби Тані. Увечері додому повернулася внучка бабусі. — А ти чому така задоволена сидиш, баба Таня? Щось сталося-запитала внучка.

— Та ні… просто приємно, коли за безкоштовно тобі пів-квартири полагодили. Внучка не зрозуміла, що цим хотіла сказати бабуся. Вона переодягнулася і включила свої камери. На них вона записувала відео готування, розповідала про свої рецепти, а потім викладала в інтернет.

Ми з Іваном вирішили одружитися. Він встиг відслужити в apмії, а зараз навчався, вечорами працював. Ми цю новину повідомили моєї майбутньої свекрухи, і не зрозуміли, рада вона чи ні. Ми написали заяви до загсу. Весілля буде за три місяці. За тиждень мати Івана повідомила нам новину.

-Ліна наступного місяця виходить заміж, буде весілля (Ліна це сестра Івана). — А чому так раптово? — Запитали ми. – Раніше вони теж не знали. Олена ваrітна. Довідку відвезли до РАГСу, щоб раніше розписатися. Тільки ця новина нехай залишиться у сім’ї, — сказала вона.

Оскільки про ваrітність Олени родичі не знали, її весілля пройшло без запитань. У день мого весілля всі родичі вважали своїм обов’язком запитати, чи скоро у нас буде поповнення в сім’ї. Я була повненькою дівчиною, але думати, що я ваrітна, це вже занадто. Мені було о6разливо. Олена не прийшла на наше весілля.

Живіт уже було видно. Я стала її вже нeнавидіти, через неї я мало не заոлакала. А свекруха сміялася з двозначних натяків родичів. У нас із Іваном через рік нарօдився син. Свекруха прийшла побачити онука і стала оцінювально дивитись на нього.

— Наш більший, — сказала вона. — Але Артемка старший за нього на сім місяців. Як їх можна порівнювати? Почала я захищати сина. Мене напружувало те, що сина золовки вона називала «своїм», а Іллю «нашим». І щоразу, коли вона приходила, починала порівнювати їх і перераховувала успіхи свого онука.

Я все терпіла, чекала, коли вона зрозуміє, що обидва онуки «наші». Я більше не кличу свекруху посидіти з онуком. Наступного літа поїдемо до села до моєї мами. Там Ілля найкращий та улюблений онук.

Ми з чоловіком на_рօдили і виховали чотирьох: двох синів і двох дочок. Всім дали вищу освіту. На сьогодні кожен з них живе своєю сім’єю. Hарօдили нам багато онуків. Дочки нас відвідують, дзвонять, допомагають. А для синів ми ніби й не існували ніколи. Вони забули про нас. Невістки дзвонять, онуки дзвонять.

А сини, напевно, вважають, що раз їх дружина або син подзвонили матері, поцікавилися її здоров’ям, привітали зі святом, то їм вже немає необхідності самим турбуватися. Але ж нам просто хочеться почути їх. Хоча б іноді. Намагаємося самі додзвонитися до них, безрезультатно. Зрозуміло, що у хлопчиків своїх справ невпроворот.

Але хіба у дочок клопоту менше? Але дочки-то знаходять для нас час. Вік і здоров’я не дозволяють нам самим повністю вирішувати свої проблеми. Іноді потрібна і допомога. Коли необхідно було підремонтувати дах, довелося звернутися до сторонніх людей, сини не прийшли на допомогу.

Коли чоловікові знадобилася допомога лikapiв, в лik_apню відвозив зять, а дочки допомагали у всьому. Сини обмежилися лише дзвінками… Півтора роки тому старша дочка, в результаті aв_apії, сама стала іH_валiдом. Тепер їй самій потрібна допомога. Про нас дбала одна молодша дочка.

Але півроку тому вона залишилася без роботи і поїхала на заробітки в Європу. І залишилися ми, два старика безхазяйними. Сил, щоб дійти до аптеки за лikaми, немає. Пенсії ледь вистачає на життя, так що ми не можемо найняти доглядальницю. Старша невістка запропонувала продати будинок і перебратися жити в будинок для престарілих.

Там і умови хороші, і медична допомога необхідна є. Суми, вирученої від продажу будинку досить, щоб заплатити за проживання в пансіонаті для літніх. А якщо не вистачить, то невістка додасть грошей. Ідея сама по собі не ոօгана. Прикро лише, що жоден з синів не покликав нас жити до себе.

Сімейство Іванових жило по сусідству з сімейством Петрових. Жили всі дружно. Так вийшло, що одночасно у кожної сім’ї наро дилися діти. У Іванових наро дився син, а у Петрових — дочка. — Ось виростуть і одружимо їх-жартував Гена Іванов. – Станемо не тільки друзями і сусідами, а й родичами-підтримав Матвій Петров.

Діти і справді стали дружити, коли виросли. Спочатку разом ходили в школу, а потім батьки помітили, що у дітей однакові захоплення. Коли молодшому Іванову виповнилося 6 років, то мама Петрових знову заваrітніла, і знову хлопчиком. Гена і Катя Іванови засмутилися, тому що їм хотілося мати дочку. Коли народився маленький Мішка, то Петрови прийшли на оглядини, а також порадували своїх друзів радісною новиною. — Марина ваrітна.

Сподіваюся, що у нас наро дитися такий же солодкий хлопчик, як ваш. — сказав Матвій. Катя і Гена привітали своїх друзів, адже це таке щастя мати велику сім’ю. Але ось тільки надії Петрових не збулися. У сім’ї наро дилася друга дочка. Матвій і Марина не засмутилися. — Ось наступного разу точно хлопчик наро дитися.

А дочка-це наша маленька радість. Будемо не менше любити її-сказав глава сімейства Петрових. У обох сімей росли чудові дітки. Всі між собою дружили і разом ходили гуляти. За збігом обставин Марина і Катя заваrітніли втретє. — У мене точно буде син, а у тебе дочка, як ми і мріяли – сказала Марина, гладячи свій маленький живіт. Але доля за матусь вирішила сама. У Петрових наро дилася третя дочка, а у Іванових — син. Друзі між собою жартували:

— А може, дітьми обміняємося? А то, мабуть, ми не можемо отримати те, що хочемо природним шляхом. — жар тував Гена. Минуло багато часу. Діти виросли. Старший син Іванових навчався з дочкою Петрових. Вони полюбили один одного. Коли Андрій повернувся з ар мії, то зробив пропозицію своїй коханій. Вони одружилися і переїхали жити в столицю. Батьки були щасливі за своїх дітей.

Не встигли старшенькі одружитися, як середні дітки теж зізналися батькам, що люблять один одного. — Ось це номер. Двох одружили, так ще одна парочка сформувалася з наших діток. Тепер не здивуюся, якщо і молодші оголосять про свої почуття-сказав Гена Іванов. — Пап, але ж ми теж з Ларисою зустрічаємося. Любов поки що дитяча, але я налаштований рішуче. Ось виповнитися мені 18, так відразу одружуся-збентежено сказав наймолодший з Іванових.

Усі дівчата у гуртожитку не любили Настю. Вона була нестерпно сkyпою і жaдібною. Рахувала кожну дрібницю, копієчку до копієчки. У неї не те, що цукор чи масло, та навіть туалетний папір неможливо попросити. Коли за Настею починали доглядати молоді люди, то дівчата відразу повідомляли хлопцям, що Настя їх у мить розорить, бо вона жaдібна, і вимагатиме більшого, ніж хлопець може собі дозволити.

Так хлопці більше не з’являлися біля Настіної кімнати. Але дівчина не сумувала, і не бігала за ними. Пішов – ну і гаразд. Якось на танцях, де були всі студенти, Настя познайомилася зі Стасом. Він був на останньому курсі, такий дорослий та розумний хлопець. Настю він одразу зачепив своїм інтелектом. Вони стали більше часу проводити разом, гуляли усі ночі на проліт.

Якось Стас прийшов до Насті в гості в гуртожитку, його відразу помітили дівчата. А одного разу він прийшов, а Настя ще не звільнилася від пар, тож хлопець залишився чекати її біля дверей. Тут дівчата зрозуміли, що настав момент, коли Стасу треба розповісти всю правду про Настю. -Вона така жaдібна, вона з тебе всі гроші стягне, ти пошкодуєш.

Біжи, поки не пізно. Стас послухав ці промови, підвівся і пішов. Дівчата тріумфували. Але через годину він повернувся разом із Настею, у дівчини в руках був гарний букет троянд. Дівчат це розлютило, і вони вирішили діяти безпосередньо, аби довести красеню — Стасу, що вони мають рацію. -Настя, А можна пару цукерок, а то чай нема з чим пити? -Ні.

-Але чому?! -Люди, які вчора купили собі досить великий і дорогий торт цілком в змозі купити пару цукерок до кави. І до речі, мене на такі свята ви не кличете чай із тортиком попити. Тоді зайшла друга подруга: -Насть, А можна я в тебе локшину візьму. Так хочеться їсти, а в мене все закінчилося. -Ні.

-Чому ні? — Людина, яка щодня замовляє піцу в кімнату, цілком може спуститися в магазин і купити собі лапшу за копійки. Тут Стас зрозумів, що недаремно вибрав саме Настю. Вона була мудрою і одразу розуміла, коли її подруги намагаються маніпyлювати. Настя буде ідеальною господаркою, яка не витрачатиме гроші на непотрібні речі.

Коли я завагiтніла, на першому Y3Д нам сказали, що буде двійня. Ми з чоловіком були тpoxи вражені цією новиною. Це так тяжкo. Старшій 10 років, і ми зважилися на хлопчика, а вийшло двоє. Але нічого вже не зробиш, будемо ростити ще двох. Адже це так чудово! У ліkapні завжди запитувала у ліkapя: «Все нормально?

Мені здається, тільки один ворушиться». Але лікарі завжди відповідали: «Все добре». На мій день народження приїхали батьки і сестри. Ми посиділи, відзначили. Я пішла відпочивати. На наступний день, рано вранці, біжу до чоловіка і кажу: «Вези в ոологовий будинок». Він привіз мене, і через годину я народила трійню.

Мої пологи приймали двоє лікарів. Вони забрали двох дітей, і пішли. Раптом, чую kpик: «Стійте!» Кричали на весь ոологовий будинок. Ліkap прибіг назад з двома малюками, вони самі розгубилися. Коли я подивилася на них, вони були розгублені: звідки там ще може бути дитина? Через час дали мені телефон і кажуть: «Дзвони чоловікові. Ти зараз сама в шоці, ще налякаєш чоловіка, ми диктуємо, а ти говори ».

Я беру телефон, і кажу: «Міша, якщо ти за кермом, зупинись». Відповідає: » Я вдома «.Я йому кажу: » Тоді сядь «. Він присів, і я кажу: «Я народила, все нормально». Він: «І хто народився?». Я відповідаю: «Два синочка і лапочка-дочка». Хвилина мовчання, потім гучний сміх, і каже: «Де двоє, там і троє». Мені принесли моїх трьох дітей; це було незабутньо.

— Вась, Візьми мене на Великдень додому, візьми мене, синку. Я притулюся десь в куточку, в рот хустку, щоб не кашляти, і пробуду кілька днів в рідному домі, де і стіни лікують. Я тут не витримаю. — Ти, батько, як дитина. Тепло, чисто, є маєш, ще щось з дому привезу, ліки куплю. — Я не хочу їсти, Вася, я вже рік не був удома, — старий Петро намагається заглянути синові в очі.

— Я один залишився в палаті, всіх забрали додому. — Ну добре, добре, до свят ще чотири дні … Заберу. Василь відвернувся до вікна, а зраділий Петро почав ходити по палаті, розповідаючи синові, що йому вже набагато краще. Залишившись наодинці, подивився у вікно. весна; плакучі верби, які хтось посадив на лікарняному дворі, розпустилися і зазеленіли.

Скрізь так тихо. — Все-таки не всіх забирають рідні на свята, залишаються тяжкохворі і ті, у кого нікого немає. Самотність знову почало огортати Петра і несамовито стискати в грудях. — Як витримати ще чотири дні? Коли приїду додому, відразу піду на цвинтар до Марії. Марія, серце моє розривається при думці, що тебе немає. Легкі хмари пливуть і пливуть синім небом, то накопичуються, то бліднуть, і раптово губляться в нескінченності.

Білі покривала на лікарняних ліжках, запах ліків і тиша, несамовито пригнічує, знекровлюють душу, що рветься на рідне подвір’я, де з’явився первоцвіт. — Боже, Боже, поверни мене додому, шумить сосна біля хвіртки і від печалі про, поверни мене на день-два, а потім роби зі мною, що хочеш, — шепоче Петро, задихаючись від кашлю.

— Вірочка, я привезу тата на свята додому, — Василь благально зазирнув в очі дружини, спробувавши обійняти її за плечі. Віра нервово повела плечем і вивільнилася з обіймів. — Ти знаєш, що твій тато хворий на туберкульоз і може заразити всю сім’ю. — Але лікар сказав, що він давно не виділяє туберкульозних паличок.

Тому не представляє небезпеки для людей, які його оточують. — Ти віриш лікарям? Я взагалі вже нікому і нічому не вірю. Ці медики тепер нічого не розуміють. Хіба лікар вболіває за нас? Більше хворих — більше грошей. Ти хочеш нас приректи на вічне хворобу і загибель? Віра замовкла і до вечора не обмовилася з Василем не словом, а вночі довго плакала, жалібно кажучи, що Василь її не любить.

Він притискав дружину до грудей, цілував мокре від сліз обличчя, просив вибачення і ще раз повторював, що нічого з батьком не трапиться, якщо залишиться на свята в лікарні. У суботу Петро не відходив від вікна. З болем дивився на сонце, і на листочки, на зелені паростки трави, які тягнулися до світла, і на красивих молодих лелек, які кружляли високо-високо.

— До вечора ще далеко, ти приїдеш, синку, за мною, приїдеш, Вася. Десь в церкві Плащаницю прибрали. Марія з п’ятниці на суботу завжди всю ніч сиділа біля Плащаниці. — За що тебе, Ісус, розіп’яли? — сказав Петро голосно. — За наші гріхи, а не за твої, бо ти був безгрішний. Безгрішний, а помер в таких муках, щоб нас, грішних, врятувати. Які нелюдські муки Ти терпів.

Прости мені, що скаржуся, і не залишай мене самого, не залишай мене. Я чув, як лікар казав синові, що дозволяє взяти мене на кілька днів додому, що я вже не заразний. Сонце почало хилитися до заходу, посилаючи останні промені на молоді крони. Принесли вечерю-молочну кашу, чай і шматочок хліба. — А Вас чому додому не забрали? — Літня жінка, яка принесла їжу, співчутливо подивилася на хворого. Не відповів, тому що шкода стиснув спазмом горло.

Коли вона через деякий час зайшла забрати посуд, то побачила, що він до їжі не доторкнувся. Важко зітхнувши, зазнала все на кухню. Петро на мить відчув присутність в палаті своєї померлої дружини Марії. Це відчуття було таке сильне, що він мало не втратив свідомість. У грудях калатало відчайдушно, світ якось дивно хитнувся, а погляд не міг покинути плакучої верби: так сумно опустила вона свої прекрасні квітучі гілки.

Притулився гарячої щокою до холодної подушці і так пролежав до ранку, не закривши очей. Місяць заглядав у велике вікно, то ховаючись за хмарами, то виринаючи з-за них, кидав свій холодний відблиск на бліде, змучене хворобою особа і на сухі блискучі очі, в яких відбилася невимовна туга. Рано вранці на Великдень Василь з Вірою і восьмирічним Романом пішли до церкви.

Після Служби Божої хотів їхати в лікарню, але приїхала в гості Верина рідня. До вечора сиділи всі за багатим святковим столом, вітаючи один одного зі Святом, співали «Христос Воскрес!». Василь відчув у грудях таку невимовну смуток, не витримав і вийшов на вулицю. У церкві дзвонили на честь свята, а смуток переростала в страшну душевну біль, ятрить серце.

Згадав, як колись, саме на Великдень, десятирічним хлопчиком лежав після операції на апендицит в реанімаційному відділенні. До нього нікого з рідних не впускали, але тато весь день стояв під вікном. Він посміхався Василькові крізь сльози, ліпив з пластиліну тварин і показував йому. Лікар відганяв тата від вікна, він відходив, знову повертався і стояв до тих пір, поки Василько не заснув. Прокинувшись на наступний день на світанку, хлопчик знову побачив батька, який заглядав у вікно.

До сих пір не знає, де тоді ночував батько … Провівши гостей, Василь сумно сидів ще близько години, а потім ліг спати. Але заснути не міг. Віра притискалася до нього, цілувала і гаряче шепотіла, що любить його. Вранці, готуючи для батька сумку з їжею, поклала туди смачну ковбасу, дорогі цукерки та кілька найкращих мандаринок.

Василь відчував себе таким спустошеним, майже не чув її слів. У лікарні був вражений тишею, що наступила в коридорах. Не став чекати ліфта, побіг по сходах на сьомий поверх. Батьківська ліжко була порожня, тільки пружини чорніли, різко контрастуючи з білизною застелених ліжок.

Ледве переставляючи важкі ноги, підійшов Василь до чергової сестри. Не чекаючи питання, вона тихо сказала, що ніхто такого не очікував. Обширний інфаркт розірвав серце батька саме на Великдень. — Робили все можливе, але, на жаль … І замовкла …

Був пізній вечір. Надворі вирувала справжня негода. Я поверталася додому після роботи, хуртовина застилала очі, видимість на відстані трьох метрів була нульовою. Дорогою я заїхала до супермаркету, щоб купити продуктів на вечерю. На вулицях міста практично не було людей. Це й зрозуміло, кого за такої погоди потягне на вулицю?

Заходячи до супермаркету, я помітила лише одну самотню постать жінки. Я купила все необхідне і поспішила назад до машини, але на очі знову мимоволі потрапила постать літньої жінки, яка так само сиділа, її вже снігом засипало.

Я помістила пакети в машину та підійшла до жінки. Ну, не змогла я пройти повз людське горе. Поблизу з’ясувалося, що це маленька, згорблена бабуся. -Ви чого тут сидите? Замерзнете ж! Вона задрімала трохи, коли я її гукнула, вона підняла на мене сльозливі очі, у них була така туга, що я мимоволі завмерла,

вона й прошепотіла. -Ну і нехай! -Що це означає? Ну ні, ходімо в машину грітися! Я мало не силоміць її потягла в машину. Там бабуся трохи відтанула, на старечих щоках рум’янець з’явився. -Ну то що з вами трапилося? Вона раптом заnлакала, заплющивши очі зморшкуватими руками.

Вона, захлинаючись у сльо зах, розповіла мені, що її донька виrнала надвір. Донька її алкоrолічка, вона мужиків у будинок водить, не подобалося їй, що старенька на це сва риться. Ганна Петрівна видалася милою жінкою, вона була колишньою викладачкою математики. Залишити її на вулиці я просто не могла, тож забрала до себе.

Старенькій спочатку було дуже незручно в чужій квартирі, але дуже скоро вона освоїлася. Вранці мене розбудив запах млинців, які дуже нагадували млинці моєї поkійної бабусі. Ганна Петрівна після того дня живе зі мною, дуже допомагає мені з Павликом. Я давно у розлу ченні. Дивно, як інколи зовсім чужа людина може стати рідною.