NEWS 2SWEET

Десять років тому моє життя дуже змінилося. Я прожила у шлюбі майже двадцять років, пишалася нашими з чоловіком стосунками. Ми завжди підтримували один одного та виховували двох чудових дітей.

Але одного разу все звалилося. Ми поїхали на озеро з друзями, і вночі я виявила, що чоловік цілується з моєю найкращою подругою та кумою Танею. Виявилося, що вони багато років приховували свій роман. Це було для мене нестерпно. Я подала на розлучення. Після цього я не мала нічого — син навчався в університеті, а дочка тільки вступила. Мені довелося вирушити на заробітки до Італії.

Я знайшла роботу завдяки знайомій, яка влаштувала мене доглядати двох літніх людей. Платили більше, ніж за одного, але роботи було багато, і вона була важка. Проте я витримала, бо хотіла допомогти дітям та накопичити на житло для себе.

За кілька років я допомогла сину збудувати будинок. У нас була ділянка, і їй допомогли з побудовою тесть та брат його дружини, які працювали будівельниками. Дочці та зятю я дала гроші на обмін їхньої однокімнатної квартири на двокімнатну та ремонт.

Я регулярно відправляла дітям по 500 євро на потреби. Але невдовзі почала відкладати на однокімнатну квартиру для себе. Я жодного разу за ці роки не брала відпустку, працювала без перепочинку.

Нещодавно я відчула, що більше не можу так продовжувати – втомилася. До того ж у мене з’явився залицяльник. Ми познайомилися через соцмережі, він запросив мене жити на дачу, а мою квартиру пропонував здавати в оренду. Я не заперечувала.

І ось я приїхала додому. Відразу вирушила до дочки, дуже хотіла побачити онука, якому лише рік. Зять був шокований, побачивши мене на порозі. Він вийшов в одних трусах.

— А чому ти не працюєш? Сьогодні ж середа!

– Я не працюю.

– Давно? Чому не сказали?

– Вже два роки. Нині, якщо почну працювати, можуть забрати на фронт. Не можна ризикувати.

— І не нудно вдома сидіти?

Він нічого не відповів, але я побачила, що питання його дратувало. У кімнаті сиділа дочка з дитиною. Настя була в декреті, а вони удвох жили на мої гроші, хоча зробили дорогий ремонт і купили найсучаснішу техніку.

Я була дуже розчарована і поїхала до сина. Він прийняв мене щиро, його дружина накрила на стіл. А потім син чесно розповів:

— Мамо, Настя з чоловіком — справжні нахлібники. Її чоловік і до війни не працював. Вони просто звикли жити за твій рахунок. Перестань їм допомагати.

– Я вже все вирішила. Більше я нікому не допомагатиму і житиму для себе.

Ці слова сина приголомшили. Адже він теж сподівався на мою допомогу, хоча працював, але заробляв не так багато.

— Я більше не поїду до Італії, житиму з моїм новим другом.

— Мамо, але це нерозумно у нинішній ситуації!

— А моє життя надто коротке, щоб відкладати його на потім!

Діти розчарувалися в мені. Дочка, дізнавшись про моє рішення, перестала спілкуватися зі мною. Син, мабуть, чекає, що я передумаю і знову поїду на заробітки. Може, він і правий. Як ви думаєте? Що ви зробили б на моєму місці?

Моя дочка Інна вийшла заміж минулого року. Ігор, її чоловік, загалом непоганий хлопець, добре ставиться до неї, обидва заробляють нормально та живуть окремо. Зустрічаємося ми з ними здебільшого на свята. Два дні тому мені виповнилося 46 років, і я запросила своїх колег та друзів відзначити цю подію у затишному ресторані. Свято вдалося на славу — було весело, навіть танцювали. А дочку з зятем я покликала на вечерю додому, окремо. Увечері вони прийшли, зять вручив мені розкішний букет троянд, а дочка — конверт.

Ми сіли за стіл, Ігор відкрив пляшку шампанського та промовив тост. І тут дочка запитує: — Мамо, а ти не хочеш подивитись, що ми тобі подарували? — Доню, ти ж знаєш, що я не люблю, коли дарують гроші. Це так банально. — Це не гроші, тобі точно сподобається. Я відкриваю конверт, а там — путівка. — Наталю Василівно, вам що, не сподобався наш подарунок? — здивовано питає зять. — Я, звісно, вдячна, але ж санаторій? Я що, 70-річна бабуся, щоб мене треба було оздоровлювати? Якщо ви хотіли б, щоб я відпочила, могли б купити путівку до Єгипту, а не до санаторію! Як ви собі уявляєте: молода, струнка жінка, як я, прийматиме душ Шарко разом з дідами та бабусями, що кашляють?

Ні, дякую, такий подарунок даруйте мені років за двадцять! — Мамо, ми просто хотіли, щоб ти відпочила, — почала заспокоювати мене дочка. — У Карпатах чудова природа, свіже повітря. Ми дивилися на сайті, там чудові номери та багато розваг. — Розваг? Яких? Танці для тих, кому за 70? Знаєш, доню, від тебе я такого не чекала. Гаразд, зять вважає мене пенсіонеркою, але ти як могла? Я не витримала та розплакалася. Ігор узяв Інну за руку, вони подякували за вечерю та пішли. Навіть не вибачилися. Я досі у шоці. Чесно кажучи, навіть подругам не розповідатиму, щоб не сміялися.

Коли я з’явилася на світ, моїм батькам було лише 17 та 18 років. Вони самі були майже дітьми, і наше життя складалося нелегко. Мої батьки постійно з’ясовували стосунки, а мене найчастіше віддавали бабусям та дідусям. Ніхто особливо за мною не стежив, не виховував, і я росла, як доведеться. Коли я вступила до технікуму та переїхала до гуртожитку, це пройшло практично непомітно для моїх батьків. Єдиний, хто переживав, був мій улюблений дідусь. Саме тоді я вирішила: буду будувати своє життя самостійно, не розраховуючи ні на кого. З цього моменту у мені сформувався залізний характер. Під час практики я познайомилася з гарним хлопцем. Після закінчення навчання ми одружилися. Його сім’я теж була не ідеальною, як і моя, тому наше весілля було скромним: ми відсвяткували на природі з наметами, без батьків. Єдиний, кого я запрошувала, був мій дідусь, але він не зміг прийти через проблеми зі здоров’ям.

Коли дідусь зовсім занедужав, він продав свою цегляну дачу і передав мені гроші зі словами: — Це вам буде на перший внесок за квартиру. Ми трохи ще трохи накопичили, і незабаром у нас з’явилася власна двокімнатна квартира. Незабаром у нас народилася дочка, а за рік син. Коли діти пішли до дитячого садка, я вже не працювала на будівництві, а влаштувалася в офіс та навчалася заочно на бухгалтера. Я була така зайнята, що не помітила, як мій чоловік знайшов собі іншу. Дізнавшись про це, я не вибачила його. Чоловік не став зволікати і просто пішов від нас. Цей удар ще більше загартував мене. Я вирішила відкрити свою фірму з внутрішнього оздоблення приміщень. Згодом у мене з’явилися три великі бригади. Я отримала права водія, купила машину і почала балувати дітей дорогими подарунками. Коли синові виповнилося 13 років, він якось образив однокласника, назвавши його бідним. Я змусила сина вибачитися, а потім почала брати його на будівництво у вихідні, щоб він допомагав робітникам і зрозумів, що гроші просто так не падають з неба.

— Це несправедливо! — обурювався син. — Але він таки працював. Мій принцип — не давати нікому поблажок: ні підлеглим, ні родичам, ні дітям. Діти знають: якщо вони добре вивчаться, у них буде своє житло. Але це залежить від їхньої поведінки та успішності. Син навчається в університеті на першому курсі, намагається. Дочка на другому, але більше захоплена своєю зовнішністю та хлопцями, ніж навчанням. Я їй часто говорю, що мене це не влаштовує. Нещодавно я виграла тендер на внутрішнє оздоблення кількох будівництв. Там я вибрала дві однокімнатні квартири для дітей. Будинки ще будуються, але я вже домовилася про покупку. Діти зраділи, але я відразу попередила: — Радієте даремно! Квартири будуть оформлені на мене. Я залишуся єдиною власницею. — Чому? — розчаровано спитали вони. — Тому що я стежитиму за вашим самостійним життям. Якщо водитимете туди погані компанії — заберу квартири. Вибирайте нормальних супутників, альфонсів та меркантильних дамочок не потерплю. Поки я не побачу, що ви твердо стоїте на ногах, дарувати не буду. Діти були розчаровані, але зрозуміли, що вибір у них невеликий: вони приймають мої умови, або самі заробляють на житло. Я даю їм можливість стати самостійними. Нехай розуміють, що батьки багато працювали, щоби вручити їм ключі від квартир. Нехай бояться, але поважають. Адже так правильно, чи ні?

Моя дочка вийшла заміж, і жити їм з чоловіком не було де, тому я без вагань віддала їм свою двокімнатну квартиру, а сама переселилася до мами в її однокімнатне житло. Мого чоловіка не стало, коли Вірі було лише вісім років. Виховувати дочку однією було неймовірно складно. Тоді мене дуже підтримала моя мама, і без її допомоги я б просто не впоралася. Час минав. Віра закінчила університет, познайомилася з Орестом, і вони вирішили одружитися. Спочатку я думала переселити маму до себе, а молодятам віддати її квартиру. Але на сватанні сваха одразу заявила, що це погана ідея, адже у молодих скоро з’являться діти, і однієї кімнати їм буде недостатньо. Я обміркувала її слова і погодилася.

Через деякий час мені зателефонувала мати зятя та поцікавилася, коли я збираюся робити ремонт для молодих. Спочатку я не зрозуміла, про що йдеться. Квартира залишилася в чистому та доглянутому стані, нехай і без сучасного ремонту. Я так і сказала їй, запропонувавши, якщо їй не подобається стан квартири, зробити свій внесок. – Чому я маю вкладатися в чуже майно? – різко відповіла сваха. Ця відповідь мене неприємно здивувала, але я вирішила промовчати. У результаті молоді почали жити у моїй квартирі, а я переїхала до мами. Я намагалася не нав’язуватися і приходила до них тільки на запрошення, хоч у мене були ключі. Я вважала, що у кожного має бути свій особистий простір.

Зате сваха почала бувати у них постійно. Перед Новим роком я пішла на ринок, щоби купити продукти. На цей раз взяла більше, ніж зазвичай, щоб частину віднести Вірі. Сумки виявилися важкими, і діставати телефон, щоб попередити про свій візит, було незручно. Тож я прийшла без дзвінка. Заходжу на кухню, а там сваха сидить, п’є чай. На столі лежить аркуш паперу з записаними продуктами та стравами, які вони планують готувати на Новий рік. Виявилося, що сваха з чоловіком та своїм другим сином збираються святкувати Новий рік у Віри з Орестом. Все б нічого, але дочка не запросила ні мене, ні мою маму. На той момент мені стало по-справжньому прикро. А як би ви відреагували на таку ситуацію?

— Ну все, Альбіно, на Різдво ми йдемо до вас! Покажете нарешті ваш ремонт, — заявила я на Святого Миколая, не витримавши. Ми з чоловіком завжди запрошували сім’ю на свята, а сваха весь час приходила до нас та ще й з порожніми руками. Але це було не найприкріше. Вона любила критикувати: то салат пересолили, то вареники недоварили. Та й як господиня себе показувати не поспішала, хоч давно добудувала свій будинок. Альбіну я знала змалку. Наше містечко маленьке, і колись я й подумати не могла, що доля зведе нас через дітей. Вона завжди була складною людиною, неприємною у спілкуванні, але її син Петя виявився добрим і порядним хлопцем. Моя Оля полюбила його усією душею. Після весілля ми з чоловіком подарували молодим бабусин будинок та пристойну ділянку землі.

Сваха тоді пообіцяла допомогти їм з ремонтом, адже сама вже багато років жила та працювала в Італії. Але, як з’ясувалося, обіцянку вона виконувала дуже вибірково. Усі гроші Альбіна вкладала у будівництво своїх «хором», а молодим виділяла копійки. Петя розповідав, що навіть на покупки вона вимагала звіти, а потім ще й невдоволено коментувала витрати. Нам з чоловіком стало шкода дітей, і ми почали їм допомагати самі. Незабаром будинок було відремонтовано, а Оля повідомила, що чекає на дитину. Альбіна ж продовжувала висилати лише макарони та італійську каву. Два роки тому сваха повернулася до рідного міста, щоб завершити свій ремонт. Але на свята вона завзято ходила лише до нас. Своїх дверей вона для нас не відчиняла. Я терпіла, але кожен її візит залишав неприємний осад.

А тут Різдво — я наполягла, щоб свято було у неї. Чоловік спробував зупинити мене: — Може, візьмемо щось з собою? Адже ти вже приготувала багато їжі. — Ні, підемо з порожніми руками! — відрізала я. Навіть Олі наказала нічого не брати. Нехай у нас вдома залишиться, щоби поїсти нормально. У свахи Коли ми прийшли до Альбіни, перше, що кинулося у очі, — її величезний будинок. Скрізь мармур, дорогі меблі, кришталь. Але варто було зайти у вітальню, як все враження зникло. Замість накритого столу – стійка з нарізаними сирами, канапе з рибою та фруктами. — Пригощайтеся! — радісно запросила нас сваха. Я підійшла ближче і зрозуміла, що то був фуршет. Поруч стояли пляшки вина та шампанського. — А де основні страви? — спитала я, намагаючись приховати здивування.

— Курочка ось-ось допечеться, — відповіла Альбіна. Коли ми сіли за стіл, на ньому були лише зелений салат, оливки, трохи риби та та сама курка. Я не витримала і розсміялася: — Ну, це перше Різдво, після якого я залишуся голодною! Діти, після свята йдемо до мене, хоч нормально поїмо. У мене і холодець, і вареники готові. Альбіна дуже образилася. Але, щиро кажучи, мені її не шкода. Вона звела такий шикарний будинок, але навіть для свята не змогла накрити нормальний стіл. Як ви вважаєте, чи правильно я вчинила, сказавши це вголос? Чи варто було промовчати? Як би ви спілкувалися з такою свахою?

До 27 років моє життя було наповнене безліччю труднощів. Після того, як батько пішов з нашої родини, мама самотужки виносила всі тяготи життя. Вона працювала за кордоном, щоб сплатити мою освіту, а я тимчасово жила у селі з тіткою. Мама навіть продала частку батька у квартирі, щоб розплатитися з боргами. Все змінилося, коли я зустріла Івана на роботі, і ми вирішили одружитися.

Проте моїй мамі не сподобалися його батьки, які жили в орендованій квартирі та залежали від допомоги Івана. Мама боялася, що після весілля він тягтиме на собі не тільки мене, а й своїх батьків, і що вони виявляться в нас у квартирі. Коли мама приїхала познайомитися з батьками Івана, вона без сорому з’ясовувала всі деталі їхнього життя та доходів, що було вкрай незручно для мене.

Вечір закінчився тим, що мати категорично висловилася проти весілля, стверджуючи, що Іван завжди буде зайнятий допомогою своїм батькам. Мама навіть попередила, що якщо я все ж таки вийду за Івана, мені доведеться шукати інше житло, бо в нашій двокімнатній квартирі для них місця не буде. Тепер переді мною стоїть складний вибір: слідувати пораді мами чи йти за своїм серцем, вірячи в те, що Іван зміниться заради мене.

Після одного випадку, який стався у моїй сім’ї, всі друзі та знайомі перестали спілкуватися зі мною. Коли я зустрічаю їх на вулиці, вони вдають, ніби мене не знають і обходять десятою дорогою.Три роки тому мій син Олексій одружився. Його дружина, Катя, була приємною та господарською дівчиною, яка мені одразу сподобалася. Коли вона заходила в кімнату, здавалося, що стає світліше і тепліше на душі. Вона була наче промінчик сонця в нашому домі.

Я не втручалася в їхнє життя, намагалася не лізти з порадами, адже в них своя сім’я, а в мене своя. Катя часто приходила у гості, і я сама з задоволенням запрошувала їх до себе. Нам було приємно сидіти, базікати, обговорювати новини. Через рік після весілля вони купили квартиру та народили мені онучку, Світланку. Тоді я часто приходила, щоб допомогти з дитиною, забирала її до себе, щоб Катя могла трохи відпочити чи сходити на зустріч з подругами.

Але коли Світланці виповнилося два роки, син наполягав на тому, щоб віддати дочку до дитячого садка, а Катя повернулася на роботу. Я не розуміла, навіщо такий поспіх, і щоразу, коли приходила, помічала, що у Каті червоні, заплакані очі.

– Просто дивилася сумний фільм, – відмахувалася вона.

Але серце матері не обдуриш. Згодом Олексій подав на розлучення, і це було його рішення.

– Сину, як так можна? Адже у вас дитина, спробуйте поговорити.

– Мамо, все добре, просто я зрозумів, що Катя не та жінка, з якою хочу бути.

Як виявилося, на роботі в Олексія зав’язався роман з дівчиною на ім’я Ліда. Він пояснив це тим, що хоче бути з «доглянутою» жінкою, а Катя, за його словами, повністю поринула у домашні справи та материнство. Його, бачите, це обтяжувало, йому захотілося нових вражень та розваг.

Квартиру вони поділили порівну, і кожному дісталася своя кімната. Я відчувала, що повинна якось викупити провину за вчинок сина, тому продовжувала підтримувати Катю. Я купувала їй продукти, приносила іграшки та одяг для онуки, іноді клала в пакет з продуктами гроші. Нехай це буде їй на запас.

Одного разу про це дізнався Олексій і розлютився:

– Мамо, у мене скоро народиться ще одна дитина, а ти досі носиш подарунки чужим!

– Як це чужим? Це твоя донька, Світлана!

– Мамо, ми розлучені, я плачу аліменти. Навіщо ти продовжуєш їй допомагати? Нехай Катя сама дбає про Світлану!

– Синку, ти в мене дорослий, але, мабуть, ще не подорослішав до кінця. Як ти можеш так говорити про свою колишню дружину та дочку? У тебе совісті немає!

Родичі також не підтримали мене. Вони всі в один голос стверджують, що Катя — чужа людина і допомагати їй не треба. Але як я можу кинути Світланку та Катю? Син на мене образився, перестав дзвонити, приходити. Коли рідні звуть нас у гості, Олексій спочатку з’ясовує, чи буду там я.

Не знаю, чим заслужила на таке ставлення від власного сина. Мене до сліз засмучують його вчинки. Олексій майже не бачиться зі Світланкою, лише раз на місяць відправляє аліменти.

Я розумію, що своєю допомогою можу остаточно втратити сина, але мені важко від свідомості його вчинку. Часто перепрошую у Каті, але вона лише зітхає і не хоче обговорювати це зі мною.

Що робити далі? Як вчинити?

Часто чую, що люди після розлучення починають обливати один одного брудом. І це не дивно, адже якби не було претензій, не було б розлучень. Але одна жінка після розлучення вирішила згадувати лише добрі моменти, які вона виклала у своєму листі.

«Мій коханий, я завжди була чесна з тобою, була поряд у радості та в горі. Ми пройшли разом ці 15 років, сповнені емоцій. Тепер я вільна і хочу подякувати тобі за все, що ти мені дав у цьому житті.

1. Ти навчив мене боротися і без зайвого стресу справлятися з труднощами, що зустрічалися на моєму шляху. Я завжди намагалася справлятися з усім самостійно, щоб уберегти твої нерви.

2. Завдяки тобі тепер я вмію робити уколи. Ти ж пам’ятаєш, що побачивши шприца, втрачав свідомість. А я, зібравшись з силами та мужністю, робила це сама.

3. Ти допоміг мені стати майстром на всі руки. Тепер я можу зробити будь-який ремонт. Прикрутити дверцята на шафі – не проблема! Прочистити засміченні труби, — 10 хвилин роботи. Ти приходив додому втомлений і забував про всі ці справи. Зате я стала подругою таким інструментам, як викрутка та молоток. Після такого досвіду я більше не боюся залишитись сама.

4. Я виявилася універсальною жінкою. Навчилася згладжувати конфлікти з нашим ТСЖ, платити штрафи та писати пояснювальні листи. До речі, пам’ятаєш, як я навчилася керувати машиною? У тебе відібрали права, і мені довелося швидко освоїти це, щоб забирати тебе з вечірок, де ти був не тверезий.

5. Я задоволена своєю фігурою, адже завдяки тобі я завжди була в русі: то нести сумку з продуктами додому, то перекопувати весь город на дачі, бо у тебе болів палець на нозі, і ти категорично відмовлявся встати з дивана.

6. Завдяки тобі я стала професіоналом не лише в одній області, адже мені потрібно було заробляти гроші на сім’ю.

7. І зрештою, я вдячна тобі за те, що ти пішов від мене, втомившись від того, що я нібито тебе не розуміла. Ти пішов, грюкнувши дверима, і, мабуть, не помітив мого полегшеного зітхання.

Дякую тобі за все!

Ми з Петром познайомилися ще в університеті і зустрічалися чотири роки. Після того як отримали дипломи, він зробив мені пропозицію.

Через місяць повинне відбутися весілля, і я вже була в передчутті цієї важливої події. Все було готове: сукня обрана, ресторан замовлено, машини заброньовані. Але раптом Петро вирішив поділитись своїм баченням сімейного життя.

– Забудь про «загальний сімейний бюджет». Я таких речей не визнаю. Продукти, комунальні послуги — все навпіл. А на свої забаганки, на зразок косметики та одягу, витрачай свої гроші.

Щиро кажучи, я не очікувала такого почути. Як це? Ми ж збираємося стати однією сім’єю, а тут кожен рахуватиме копійки і ділитиме все навпіл?

Зараз я живу у його квартирі. Коли наші стосунки стали серйозними, Петро запропонував переїхати до нього.

Тепер я не можу спокійно спати. Добре, зараз у мене є робота, я можу дозволити собі дорогий тональний крем чи сукню. Але що буде, коли народиться дитина, і я піду в декрет? Де брати гроші тоді? І ще важливе питання — чи забезпечуватиме він малюка? Речі для дитини, коляска, харчування… Будемо все порівну ділити чи як? Може, на кого більше дитина схожа, той і має давати більше грошей? Абсурд!

Деякі мої подруги, навіть працюючи, одержують від своїх чоловіків все необхідне. Хтось дарує айфони, хтось відвозить на море чи купує машину. І при цьому вони не розмовляють про гроші. А в мене складається зовсім дивна ситуація. Я вирішила порадитись з подругою, натякнувши на цю ідею, але одразу ж пошкодувала.

– Ти серйозно? Ще скажи, що він вимагатиме з тебе гроші за оренду і рахуватиме, скільки гречки ти з’їла! Що це за чоловік, який не може забезпечити жінку елементарними речами? – З докором сказала вона.

Чим ближче день весілля, тим більше у мене в голові виникає питань щодо фінансів. З одного боку, я дуже люблю Петю. Але рахувати кожну копійку – це не варіант. Я не хочу бути нахлібницею, але ця ситуація мене дуже засмучує. Може, подруга має рацію?

Чи є у когось схожий досвід у сім’ї? Поділіться своєю думкою, мені дуже важливо почути різні погляди. Боюся, що можу зробити найбільшу помилку у своєму житті.

Чи варто скасувати весілля чи спробувати обговорити це правило з майбутнім чоловіком ще раз?

Моя мама завжди була для мене найважливішою людиною у житті, і я ніколи цього не приховував. Так, хтось може подумати, що я «мамин синок» чи не подорослішав, але мені все одно на такі розмови. Адже ніхто не знає всієї моєї історії.

Мама виховувала мене сама. Вона працювала на кількох роботах, щоб я нічого не потребував. Завдяки її зусиллям у мене було все: від одягу до різних гуртків, які я відвідував. Вона ніколи не скаржилася навіть коли було важко, і завжди знаходила час і сили для мене. Батька я не знаю.

Тільки згодом я почав усвідомлювати, як багато мама зробила для мене. Тепер я відчуваю до неї безмежну подяку та любов. Більше мами я, мабуть, любитиму тільки своїх майбутніх дітей.

Тепер моя черга піклуватися про неї. Я вмовив маму піти з роботи, і тепер повністю її утримую, щоб вона могла нарешті відпочити.

Коли в мене з’явилася наречена Оля, я одразу сказав їй, що ставлення до мами у мене особливе, і це не зміниться. Оля погодилася з цим і сказала, що її все влаштовує.

Мама та Оля одразу порозумілися. Навіть коли між нами виникали суперечки, мама підтримувала Олю, пояснюючи мені, де я неправий. Вона ніколи не втручалась у наші справи і не намагалася перетягнути мене на свій бік.

Однак пізніше Оля почала натякати, що я надто багато витрачаю на маму, і що, якщо вона піде у декрет, нам може не вистачити грошей. Хоча це було далеко від правди, мені зрозуміло, що вона хоче, щоб я скоротив допомогу мамі. Я намагався не звертати на це уваги.

Все було нормально до одного випадку. Якось мама відчула себе погано, у неї піднявся тиск. Вона подзвонила мені (всього вдруге за все життя, щоб попросити про допомогу), і я одразу поїхав до неї, хоч у нас були гості.

Я викликав швидку мамі, дав ліки і дочекався лікаря, щоб переконатися, що їй стало краще. Коли я повернувся, Оля була в образі і не хотіла розмовляти. Потім вона почала пред’являти претензії:

— Ти завжди потуратимеш мамі? Вона не могла сама викликати швидку? Кого ти більше любиш – її чи мене?

Ці слова змусили мене зрозуміти, що з Олею нам не по дорозі. Я не хочу бути з людиною, яка не поважає мою думку і не розуміє мої пріоритети. Ми розлучилися.