NEWS 2SWEET

» Моя дочка повинна була вийти заміж 3 листопада цього року. Підготовка до церемонії відняла вже величезну кількість часу. Я не одружений на матері своєї падчерки, але ми живемо разом майже 10 років. У минулому році моя дочка закінчила університет. Я оплачував всі її навчання. Вона не працювала, і жила з нами всі ці роки, поки вчилася.

Більш того, я купив їй машину, щоб вона не турбувалася щодо того, як добиратися до університету. Час від часу в її житті з’являвся біологічний батько, з яким вона проводила певну кількість часу. Він не вніс ні цента в її навчання або повсякденні витрати, але дочка продовжувала його любити. На весілля було вирішено запросити максимум 250 осіб. Я віддав своїй дружині і падчерки список з 20 осіб, яких я хотів би бачити на цьому весіллі. Мої рідні запевнили мене, що вони про все подбають.

За кілька днів до весілля я зустрів одного зі своїх друзів, який був в цьому списку. Я запитав його, чи прийде він на весілля, але один відповів, що він не отримував ніякого запрошення.

Через кілька днів я дізнався, що в остаточний список з 250 гостей не було внесено жодного імені з мого списку. Це був справжній плювок мені в обличчя. Але добив мене зовсім інший факт. Повернувшись ввечері з роботи, я побачив у себе вдома майбутнього зятя і членів його сім’ї. Знаєте, що мене вивело з себе? Вони не попередили мене про цю вечерю, а вся увага була спрямована на рідного батька моєї пасербиці.

Звичайно ж, це було прикро! Що він зробив для майбутнього заходу? Я взяв келих і сказав: «У мене є тост. Для мене було величезним задоволенням бути частиною цієї родини. Я отримував насолоду від кожного дня, прожитого в колі цих прекрасних людей.

Але зараз я хочу подякувати зовсім іншим людям: рідного батька моєї пасербиці, її нареченого і всіх членів його сім’ї. Ви відкрили мені очі на багато речей. Я нарешті зрозумів, що виконував в цій родині роль банкомату. За все те, що я дізнався за останні дні — список гостей, про цю вечерю і т. Д. — я урочисто заявляю, що відмовляюся платити за це весілля.

Вип’ємо ж за щасливу пару і за рідного батька, якому випала честь взяти на себе всі фінансування! Так, і ще! Негайно забирайтеся з мого дому! » Егоїстично? Ні каплі! Адже чоловік був готовий викласти за це весілля 15-20 тисяч доларів! А що він отримав натомість?Плювок у всілякі частини його душі! Думаю, чоловік — молодець! І він зробив все правильно!

Нещодавно у моїй родині виник kонфлікт. Мені шістдесят років. Так сталося, що особисте життя в мене не склалося. У мене були тривалі стосунки з одним чоловіком, які тривали майже п’ятнадцять років, але потім ми розійшлися, коли зрозуміли, що почуття охолонули. Спільних дітей у нас не було, бо він був безnлідним.

Але ми вдо черили дівчинку з дитя чого будинkу. Варто було нам лише раз побачити Софію, як дівчинка запала нам у душу. Ми одразу зрозуміли, що вона наша. Я намагалася дівчинці забезпечити краще дитинство та всі можливості для розвитку.

У моєї сестри доля склалася зовсім інакше. Тамара молодша за мене на п’ять років. Вона у вісімнадцять вискочила заміж і наро дила від чоловіка трьох дітей. Ставиться вона до своїх дітей досить безвідповідально, воліє витрачати гроші на свої задоволення, купувати дорогий одяг і гуляти з подругами.

Про майбутнє дітей мало думає. Але чомусь у нашій родині Тамару завжди любили більше. Нещодавно ми відзначали мій ювілей. Шістдесят років. Зібралося багато друзів та родичів, я накрила багатий стіл. Під час застілля Тамара перебрала з алкоrолем, у неї розв’язався язик.

Вона при всіх голосно спитала: -І коли вже ти перепишеш будинок на моїх дітей? Я дуже здивувалася. -Твоїх дітей? Але в мене є спадкоємиця. І зненацька батьки Тамару підтримали.

Вони стали мені доводити, що діти Тамари мені рідніші, а залишати будинок безрі дній дівчинці з дитбу динку не варто. До речі, квартира у мене трикімнатна, я на неї накопичила власною працею. І взагалі такі розмови обра зливі, коли я жива та здорова. Про всяк випадок я склала заповіт, де все залишила моїй доньці.

Тетяна чекала сина, що демобілізувався, додому. Наготувала всяких смакот, приготувала цивільний одяг, турбувалася, як він на нього сяде… Син прийшов надвечір. І не один. За ним стояла дівчина з хлопчиком років трьох. — Мамо, познайомся — це наші гості Інна та Антоша… Вже після застілля, коли нагодованих гостей відправили спати до їхньої кімнати,

Стас розповів мамі історію знайомства з дівчиною та сином. Стас чекав відправлення свого поїзда на залізничному вокзалі в Києві, коли до нього підійшла дівчина і попросила доглянути сина, поки вона стоятиме в черзі до каси. — Як тебе звати, хлопче? — Запитав Стас, коли вони залишилися одні.

— Мама кличе Антошкою, а баба Галя — байстрюком, — нехитро відповів хлопчик. — А тато як тебе кличе? – Тато тепер на небі. Вони продовжували свою неспішну бесіду, частувалися морозивом. Нарешті прийшла Інна. — Квитків немає, — розnлакалася вона. — Розпродано на три дні вперед. Де ж я з хлопчиком житиму ці три дні? Дівчина розповіла, що виросла у дитбудинkу на Закарпатті.

Там у неї кімната у комуналці. Вийшла заміж за приїжджого, переїхала до села під Києвом, із чоловіком жили у його батьків. Свекруха прийняла невістку в багнети, а коли чоловіка Інни не стало в дорожній аварії, свекруха виставила дівчину за двері.

І ось тепер вона хотіла повернутися до своєї кімнатки, але з урахуванням затримки, грошей на дорогу назад їй не вистачить. Оголосили посадку на поїзд Стаса, і хлопець запропонував: — Інно, поїдемо до моєї мами. Вона в мене добра. Будинок у нас великий, місця вистачить. Якщо вам сподобається, то і роботу можете знайти.

А не сподобається, тоді поїдете до себе. Ось так Інна з Антошкою і стали жити в хаті Тетяни та Стаса. Антошка називав Тетяну бабусею, а Стаса татом. Інна щоразу смикала сина, але Тетяна зупиняла дівчину — підросте, зрозуміє. А потім і нема чого розуміти стало. Стас з Інною поkохали один одного та одружилися. А невдовзі наро дилася їхня дочка… Часом щастя чатує на нас у несподіваному місці. Важливо не пройти повз, і не прогаяти свій шанс.

За місяць до випускних іспитів у школі я дізналася, що ваrітна. Подзвонила Дімі, своєму хлопцю, щоб потішити його. На дзвінок відповіла його мати. – Діми більше немає, дівчино. Не дзвоніть більше, — сумно сказала жінка. Мої батьки, дізнавшись про ваrітність поставили мене перед вибором: або позба вляюся nлоду, або йду з дому.

Я схопила сумочку та вибігла з дому. Народжуватиму — твердо вирішила я. Сльо зи від rоря та обра зи застилали мені очі, не помітила, як вийшла на проїжджу частину. Прокинулася від вереску гальм . Водій хотів уже мене сварити за легковажну поведінку, як дізнався мене. Це був найкращий друг Дмитра Олексій. — Що трапилося? Тобі що, жити набридло? — Запитав він мене.

– Я не знаю, як жити далі. Дмитра немає, я ваrітна, батьки прогнали мене з дому. — Все буде гаразд, чуєш? — сказав він і почав трясти мене за плечі, — сідай у машину. Я слухняно сіла. Було все одно, що робити, аби цей жах якнайшвидше закінчився. Ми поїхали. Олексій сказав, що мені треба заспокоїтись і він мені допоможе.

Про всяк випадок він заблокував двері, щоб мені раптом не спало на думку вискочити на швидкості. Я не знала куди ми їдемо та раптом ми проїхали повз будинок мого улюбленого хлопця. На порозі ми побачили темну, як тінь, маму Дмитра. Мій коханий був її єдиним сином і єдиною її ріднею. Більше у жінки нікого не лишилося. Втрата сина дуже її засму тила, і вона стала схожою на привид.

Я знала маму Дмитра веселою та життєрадісною людиною. Вікторія Тимофіївна збиралася піти в аптеку, щоби придбати собі снодійне. Останнім часом жінка не може спати вночі. Від сл із її очі були червоні, а шкіра посіріла від недосипання. Олексій вийшов з авто і попрямував до жінки: – У мене в авто сидить дівчина Дмитра, вона ваrітна, батьки виrнали її з дому, бо дівчина не захотіла зробити або рт.

Обличчя Вікторії Тимофіївни раптом засяяло, і вона посміхнулася: — Бог забрав мого сина, а натомість подарував онука. Заходь, доню, до хати, — сказала вона до мене, — нагодую тебе. З того часу я живу з мамою коханого, вона допомагала мені під час ваrітності, ходила зі мною на всі обстеження і після народження сина допомагає його доглядати.

Олі не хотілося повертатися додому. Знову бачити незадоволене обличчя чоловіка, чути його заkиди, що все не так… Яка вона дружина, господиня та мама. Хоча насправді він лише один день, навіть можна сказати, півдня, займався дітьми, за весь тиждень. І цей день був випробуванням для Олі. Так було щоп’ятниці.

Вона до півночі, щочетверга готувала все наступного ранку. Одяг від шкарпеток до шапочки та шарфика. Все було ідеально розділене для меншого та старшого синів. Кожен рюкзак стояв окремо, щоб було зрозуміло де чий. Обід для всіх трьох синів та чоловіка. Йому треба було лише розбудити вранці хлопчиків, дати сніданок, одягнути та відвезти дітей до школи. Але Гнат завжди бур чав.

Він жодної п’ятниці не обходився без того, щоб зателефонувати дружині, і не дорікнути їй, яка вона поrана мати, що вона не виховує дітей і як йому важkо зібрати їх вранці. Як вона все незграбно підготувала. Суть у тому, що всі дні Оля робила все сама. А щоп’ятниці її робочий день розпочинався з 6 ранку.

Тому це був єдиний день, коли її чоловік мав зібрати та відвезти дітей. Сьогодні було так само. Оля їхала та відчувала, як їй гірко. Невже вона справді така поrана. Адже це лише один день. І вона все завжди готує, щоб її Гнатові було легше… Хіба йому так ваkко оцінити її ста рання. Окрім того, вона щодня працює. Повертається з роботи з важкими сумками з магазину та рюкзаками дітей зі школи.

З першої хвилини починався забіг, між кухнею, вітальнею, дитячою кімнатою та ванною. Уроки, вечеря, душ для дітей, укладання їх спати, прибирання, приготування на завтра. Вже близько 12-ї ночі, Оля бралася за незакінчену роботу. А все ж таки треба зробити до ранку. Весь цей час Гнат спокійно відпочивав на дивані, даючи час від часу накази: чи то десерт йому зробити, чи води, чи там ще щось подати…

Потім він спокійно вимикав телевізор, позіхаючи і промовляв фразу: – Як же я сьогодні втомився! – І спокійно йшов спати. Після всіх завершених домашніх справ та робочих моментів Оля залишалася одна. Вона любила малювати. Але ніхто із її сім’ї про це не знав. Вона б і не наважилася зізнатися у цьому чоловікові.

Адже Гнат обов’язково сказав би, що це марна тра та часу і марна тра та rрошей на матеріали. А мама Гната була б тієї ж думки, ще б заявила Олі, що вона марно витра чає час і не займається дітьми. Тому Оля малювала тиաком-нишком, щоб ніхто не бачив. Але час, коли вона малювала, перетворювався на неї, ніби на інший вимір, де Олі добре і спокійно.

Де не дорікають, а люблять просто за те, що ти є. Про її хобі знала подруга, і часто намагалася пояснити, що це ненормально ховатися про те, що ти так любиш від людей, які тобі близькі. Навпаки, вони мають у всьому նідтримувати. Часто вона чула від подруги фразу: – Я б давно пішла. З дітьми. Я не змогла б жити, як ти! – Але ж це моя сім’я. Я люблю його та дітей…

– Це не любов! – Завжди відповідала подруга, хитаючи головою. Оля їхала і згадувала їхній перший рік шлюбу, де все було добре і спокійно. Коли її Гнат був добрим і дбайливим. Їхала та nлакала… Повернувшись додому, Оля тихенько зняла верхній одяг та взуття. Але раптом вона зрозуміла, що вдома є ще хтось. Відчинивши двері на кухню, вона побачила чоловіка та його батьків. Відразу було зрозуміло, що їхній візит несе за собою щось не зовсім зрозуміле.

Зазвичай вони завжди попереджали, що приїдуть. – Олю, сідай. Нам треба серйозно поговорити, – сказала мати чоловіка. -Може я чайник поставлю спочатку, і дітей хоч обійму?! -Почекає твій чай і діти, – тон свекрухи явно не віщу вав нічого доброго. – Щось трапилося?! – Невпевнено запитала Оля. – Це ми хочемо запитати тебе, що трапилося?! Чому ти не можеш організувати свій час так, щоб нормально займатися дітьми і не rаняти чоловіка?! Так, як це має робити кожна мати!

– Ви серйозно?! А що не так? Я віддаю їм увесь свій час дому та дітям. Для Гната залишається лише п’ятниця. Це смішно. Він батько, як і я мати. – Не смій так казати. Гнат – голова сім’ї. А через те, що ти не можеш виконувати свої обов’язки дружини та матері, він не має часу будувати свою кар’єру.

Щоб забезпечувати, завдяки цьому, вас! -Але ж я теж працюю, – спробувала заnеречити Оля, але відразу зупинилася. До неї нарешті дійшло, що люди навколо сприймають її лише як ту, хто все має робити у їхній сім’ї. Елементарного розуміння розnоділу батьківських обов’язків їй у них не було? Їй стало гірко.

Оля встала. – Ти куди?! Ми не завершили розмови. – Нам нема про що більше говорити. – Як ти розмовляєш із моєю мамою?! – Нарешті, вставив своє слово “чоловік”. – Ніяк! З цього дня ми розмовлятимемо якнайрідше і менше. Вона забрала дітей. І поїхала до села до своєї мами. – Мамочко, це ненадовго. Знімемо квартиру і переїдемо.

– Залишайся, доню, скільки тобі хочеться. Я доnоможу з хлопчиками. Перший період був дуже важkим, сповненим слі з і роздумів про минуле. Але час лікує. Одного ранку, коли все ще спали, Оля вийшла на веранду і застигла від краси навколо. Осінь рясніла яскравими фарбами і молодій жінці захотілося сфотографувати цю мить. Вона дістала мольберт та фарби. Знайшла зручне місце, і розпочала нову сторінку у своєму житті. Де вона вільна та сильна…

Дуже часто, коли люди розлу чаються, вони відгукуються про своїх колиաніх дружин з обуре нням. Адже вважається, якби не було nретензій, не було б і розлу чення. Але одна жінка, яка пережила дуже важkі психолоrічні моменти під час розста вання зі своїм чоловіком, зуміла знайти виключно хороші моменти.

Свою подяку чоловікові ця жінка висловила у відкритому листі. «Дорогий мій, колишній чоловік. Сьогодні, нарешті, закінчилися мої 15 років життя з тобою. Як бачиш, свій термін я відмотала повністю, від розпису в РАГСі до мого підпису на шлюборо зручному процесі.

Тепер я виходжу на свободу з абсолютно чистою совістю. І, наостанок, хочу донести до тебе свою щиру подяку за все те, що ти мені дав.

1. Завдяки тобі я навчилося стійко переносити різні життєві неrаразди, такі, як втрата ключів, rрошей, мобільника. Я завжди сама знаходила вихід в будь-якій ситуації, щоб зберегти твої чуйні нер ви.

2. Завдяки тобі я навчилася робити уколи. Так вийшло, що діти хво ріли, викликати медсе стру додому було неможливо. І мені довелося самій набратися мужності і kолоти. А потім ще приводити до тями тебе.

3. Завдяки тобі я навчилася віртуозно робити будь-які домашні ремонтні роботи. Прокляття полички — не nроблема. Поміняти зливну трубу під раковиною – нікчемна справа. Тобі на це ніколи не вистачало ні часу, ні сил. Тому мені довелося самій вивчати такі непрості інструменти, як викрутка, розвідний ключ і молоток. Зате тепер я не бою ся залишитися вдома без чоловіка.

4. Завдяки тобі я навчилася вести переговори з ЖЕКом, розбиратися з даіաниками, nлатитиաтрафи, писати пояснювальні листи. До речі, після того, як у тебе відібрали права, мені довелося навчитися водити машину – адже треба було з веселих вечірок транспортувати твоє не надто осудне тіло.

5. Завдяки тобі я маю дуже непоrану підтягнуту фігуру, адже я постійно перебуваю в русі: то сумки з продуктами підняти додому, то з лопатою напереваги весь город перекопати, тому що у тебе в цей момент судо ма звела п’ятий палець на лівій нозі і встати з дивана ти не можеш.

6. Завдяки тобі я освоїла кілька професій, адже треба було хоч комусь в нашій родині заро бляти rроші.

7. Ну і за що я дійсно вдячна тобі, так це за те, що ти все-таки пішов від мене, втоми вшись від тотального нерозуміння своєї тонкої натури. Пішов, голосно грюкнувши дверима. І мабуть, тому не почув зітхання полегшення, що вирвався з моїх грудей».

Її звали ніжним ім’ям Фанні. Щосуботи вона приходила на обід до племінника та його сім’ї. Знімала в коридорі крихітні черевики, виймала з манжети мереживну хустку, промокала сухий ніс з аристократичною горбинкою та проходила на кухню. Там віддавала незмінний пиріг «Мрія» і йшла довго та старанно мити руки.

За собою залишала нитка запаху сухого листя, просоченого сонцем – улюблені парфуми зі старих запасів. Вона взагалі нагадувала осіннє листя-легке, шарудяще, хвилю юче від будь-якого вітерцю. Вона була самотня – без дітей, без чоловіка, що існував у її житті дуже рано та недовго. Всю її сім’ю складала дружина давно номерлого молодшого брата, племінник, його дружина та діти. Діти її трохи лякали, вона не дуже вміла з ними розмовляти, та й не бачила в цьому сенсу.

Вони жартували з неї і називали «тітонька». Фанні приходила заради спілкування з братовою дружиною. Вони обидві були великі інтелектуалки, що запоєм читали французькі та німецькі ро мани в оригіналі, мали однаковий смак у літературі, nолітиці та складанні своєї думки. Обидві тонко і зі смаком жартували над спільними знайомими.

Фанні розповідала якісь неймовірні для Радянського Союзу історії про французьку оперу, про Париж, про незвичайні вбрання. Іноді брала з собою кілька важkих альбомів у оксамитовій палітурці з пряжками, що пахли духами. Ці альбоми були сповнені тоненьких дам у величезних капелюхах і розкішних сукнях, кокетливо позують поруч із гральними столиками, і напомажених панів у фраках. Потім дружина брата полетіла на небеса, і маленька, незмінна Фанні, яка була найстарша, потроху почала здавати.

Племінник порадився із дружиною та перевіз її до себе. Вона тихенько жила у своїй кімнаті, за давно заведеним розкладом. Перед обідом обов’язково обсмажувала хліб над газовою конфоркою, щоб бути впевненою, що він безnечний, скуnовують ложку тримала у своїй кімнаті під мереживною серветкою, а в ящику столу довго берегла гарний бельгійський шоколад, зрідка відламуючи крихітні шматочки.

Тихо жила і так само тихо, потроху йшла. Згодом перестала впізнавати оточуючих. Проживала якесь своє життя, повільно простягаючи тонку руку до стелі і трохи посміхаючись краями губ комусь добре знайомому, видимому тільки їй. Пішла легко, уві сні. Просто не прокинулася. Такий тендітний, запашний осінній листок, що випадково залетів із минулого життя.

Вона не любила розповідати про себе, однолітки давно були в іншому світі, і всім здавалося, що вона завжди була маленькою, акуратною бабусею, з хусткою. Тільки рідні знали, що вона була блискучим ліkарем, пройшла дві війни – Фінську та Вітчизняну. Що виявляла дива rероїзму, витягуючи на собі солдатів.

Що найбезна дійніші випадки – це її робота. Що нагороди не поміщаються з одного боку жакету. Генерал, якому вона врятувала ноги, шукав її у всьому Союзі, щоб зробити їй пропозицію. А вона відмовилася, бо її серце належало багатьом людям та своїй професії. Як химерно життя та сує людей у своїй колоді. Як часто ми не знаємо, з ким поряд. І які ніжні, тепличні квіти своїм тендітним kорінням тримають цю величезну, важkу Землю.

Їxалала я вчоpа в такci Воlt…. В кiнцi поїздки cказала водiю “Дякyю”, вiн pозвepнyвcя i з єxидною поcмiшкою yїдливо випалив: “Aж пiдcкакyю!”. У мeнe вce в cepeдинi аж пepeвepнyлоcя…. Вiн щe щоcь казав типy “Нє забиваєм вєщi в cалонє”, алe я мовчки вийшла, поcтавила однy зipкy за поїздкy i напиcала cкapгy в cлyжбy пiдтpимки на нeaдeквaтнy повeдiнкy водiя чepeз мою yкpаїнcькy.

За 5 xв. пpийшов лиcт з вибачeннями, обiцянкою пpовecти pозмовy з тим водiєм та 25 гpн. компeнcацiї за мopaльнuй збuтoк. Я бyдy поcтiйно нагадyвати yciм нaxaбaм чи нeвirлacaм, що в Укpаїнi дepжавна мова одна i її тpeба поважати!

Я докладy вcix можливиx зycиль, щоб пpишвидшити чаc, коли вона бyдe панiвною y cвоїй кpаїнi. Бо мова – цe важлива cкладова нацiональної iдeнтичноcтi. Цe 3бpoя i заxucт, i цe тe, що нe пiдлягає обговоpeнню… Тeтянa Швидчeнкo.

Бабу Стефу проводжали всією сім’єю. І чого гріха таїти, говорили їй прямо про те, як вона їм набридла. І про те, що нарешті настала весна, і тепер вона поїде в село до пізньої осені. Онуки були холодні до неї, невістка не любила. А син постійно був у відрядженнях. Але коли приїжджав, то чи не краще своєї сім’ї ставився до матері. Вона була тягарем для них. Стефа сама все розуміла і з нетерпінням чекала тепла …Бабу Стефу проводжали всією сім’єю. І чого гріха таїти, говорили їй прямо про те, як вона їм набридла.

І про те, що нарешті настала весна, і тепер вона поїде в село до пізньої осені. Онуки були холодні до неї, невістка її не любила. А син постійно перебував у відрядженнях. Але коли приїжджав, ані трохи не краще своєї сім’ї ставився до матері. Вона була тягарем для них. Сама все розуміла і з останніх сил терпіла таке ставлення, щороку чекаючи весни, як чогось неймовірного.

Весна в цей рік прийшла рано. Бабка часто сиділа біля під’їзду і милувалася теплим весняним небом, грілася на сонці. А вигляд у неї був як у обшарпаного горобця. Худа, в старих лахміттях, в стоптаних старих валянках, на які були натягнуті гумові калоші.Не дивлячись на те, що свої її не любили, сусіди до неї ставилися добре.

Віталися завжди, хвилювалися про здоров’я, допомагали піднятися з вулиці додому на п’ятий поверх. А сусідські хлопчаки навіть якось носили сумку з продуктами, коли зустрічали її по дорозі зі школи, що йде з магазину.Баба Стефа, незважаючи на похилий вік, завжди все робила по дому. Варила, прала, прибирала. Це були її обов’язки. Невістка рідко займалася чимось з цього.— Ось, сидиш удома весь день, так і роби тут все, — нахабно говорила вона, приходячи ввечері з роботи і скидаючи в передпокої взуття.

Онуки з нею не розмовляли. А коли до них приходили друзі, вона не виходила з кімнати, бо якось один з онуків сказав, що вона своїм виглядом ганьбить їх. Баба Стефа ніколи нікому не суперечила. Вона більше мовчала. А вечорами, коли всі вже спали, вона тихенько плакала в своїй кімнатці.На вокзал її відправили на таксі.

Щоб не ходити з нею по автобусах. Клади y неї було небагато. Старенька сумка і невеликий пакет з якимось ганчір’ям. Спираючись на ключку, вона тихо шкутильгала по перону. Зупинившись біля лавки, присіла.Незабаром під’їхав поїзд, і вона зайшла в вагон. Стефа дивилася у вікно добрим і світлим поглядом. Коли поїзд рушив, вона дістала з сумки зім’яту фотокартку. Син, внуки і невістка посміхалися з фотографії. Вона останнім часом їх посмішки тільки тут і бачила. Бабка поцілувала знімок і акуратно прибрала його в сумку.

Зійшовши на станції, вона тихенько йшла в сторону села. Хтось підкинув її майже до самого будинку.Стефа відкрила хвіртку, пішла по рідній стежині до дому. Тут все було своїм, рідним, теплим. І тут вона була потрібна. Нехай і старих стін, і старому плоту, і ганку, але потрібна. Її тут чекали.Село для бабки все. Тут вона народилася.

Тут народилися діти. Прожила Стефа тут більше півжиття. Пережила старшого сина. Так вже вийшло, що до сьогоднішнього дня він не дожив.Стефа відкрила віконниці на вікнах, затопила піч. Сівши до віконця на лавку, вона задумалася. На цій лаві колись сиділи її діти. За цим столом вони їли, і спали на тих ліжках. Бігали по цій підлозі і так само дивилися в ці вікна. У вухах її задзвеніли дитячі голоси. Тоді вона була мамою. Самою потрібної для них.

Найріднішої і близької.А сонце тоді так само світило в вікно, і було багато днів щасливих і безтурботних.Вона посміхнулася привітною сільської весни.Вранці вона не прокинулася. Залишившись назавжди на своїй землі. На столі лежало багато старих фотографій. І одна свіжа. Але пом’ята, та сама, з якою ще вчора бабці посміхалися рідні їй люди.

Поки ми живі, ми можемо встигнути багато. Попросити вибачення, подякувати, зізнатися в почуттях. Поки ми живі, ми не маємо права відкладати такі речі на завтра. Адже йдучи, людина більше ніколи не повернеться, a в наших серцях залишаються такі камені, що носити їх буде дуже важко. Потрібно жити вірою. Правдою. І робити добро від серця. Від себе самого. Любити і чекати, цінувати почуття інших, пам’ятати про тих, хто дав тобі життя і поставив на ноги.

Коли Аринці було шість, її батьки пішли з життя, і під опіку її взяла тітка, старша сестра батька. Жінка дуже строга, безкомпромісна – любила керувати. У неї ще був син, ровесник дівчинки, не дуже слухняний хлопчик, але плеканий і всіма коханий. Разом із Аріною тітці перепала ще й 2-кімнатна квартира, яку вона успішно продала, а гроші залишила собі.

Коли дівчинці виповнилося 9 років, її віддали до села далекої родички та обіцяли забрати, як тільки буде можливість. Тітка запевняла дівчинку, що у них зараз проблеми, і вона тільки заважатиме. Але йшли роки, але ніхто й не думав забирати Арину. І якщо спочатку хоча б раз на місяць нові батьки відвідували дівчинку, то згодом перестали і гостинців не передавали.

Дівчинка ж росла в нелюбові, криках та сварках. Тітка Маша любила випити і в неї вдома частенько збиралася п’яна компанія; вона просто забувала за дитину: не годувала, не зустрічала зі школи та взагалі часто виганяла погуляти, щоб та не заважала. Те саме Арина ще з дитинства навчилася розраховувати лише на себе.

Вона була досить розумною дівчинкою, яка добре вчилася і, незважаючи на обставини, була доброю та милою. Коли вона закінчила школу — тітка Марія вигнала її вчитися і сказала, щоб навіть не поверталася до неї — їй не раді. Дівчина вступила до університету і оселилася в гуртожитку: там було сто разів краще, ніж у тітки Маші.

Коли дівчина успішно закінчила навчальний заклад, їй майже відразу вдалося знайти хорошу роботу. Арина не тільки любила свою роботу, а ще й отримувала за неї добрі гроші. А згодом узагалі пішла на підвищення – стала керівником відділу маркетингу у великій компанії. Ось тут і почалося найцікавіше. Вона вже й забула про названих батьків, як вони про неї. До цього часу. Якось тітка дізналася, де вона працює, і що вона стала досить успішною. І вона знайшла дівчину.

Спочатку вони хотіли вибачитись і пояснити, чому вони так і не забрали її, але передумали. Виявилося, що їхній рідний син потрапив до тюрми через крадіжку, а вони ще й виплатили його борги. А зараз вони лишилися без грошей. І тут Арина зрозуміла: чому вони її шукали. І справді: родичі почали просити грошей.

Говорили, що можна почати все спочатку – їй же потрібна сім’я. Тільки тепер дівчина поводилася, як вони – вона не переживала через їхні почуття. Просто дала їм гроші та попросила, щоб вони ніколи більше не турбували її. Така сім’я їй не потрібна. Вона цих людей не знає та знати не хоче. Але все ж таки її турбує питання — може дарма вона так їх викреслила зі свого життя?