NEWS 2SWEET

Жив-був на світі людина, яка все своє життя працював, і гроші збирав. Коли справа доходила до фінансів, йому просто не було рівних в скупості.Він любив гроші понад усе на світі і незадовго до сmеpті сказав своїй дружині: «Коли я п0мpy, я хочу, щоб ти всі мої гроші поклала в домовину разом зі мною. Хочу забрати їх на той cвіт ».

Він повторював це до тих пір, поки не отримав обіцянку дружини зробити це.Настав день, і він п0 мер.На пox0p0нах чоловік лежав у тpynі, дружина сиділа поруч, вся в чорному, а поруч з нею сиділа найкраща подруга.Коли церемонія прощання була завершена і стали закривати кpiшkу тypnи, жінка встала і сказала:

“Почекайте хвилину!”В руках у неї була коробка з-під взуття. Вона підійшла і поклала кор0бку в tpуnу. Потім трynу закрили і відвезли.«Сподіваюся, ти не зійшла з розуму і не стала класти всі гроші з цим старим скнарою?» – запитала подруга.Жінка відповіла: “Так, я поклала гроші туди, як і обіцяла. Я – праведна християнка і не можу брехати.

Я обіцяла, що покладу всі гроші в тyуnу разом з ним ”.«Ти що, хочеш сказати, що все до останнього цента поклала в тrnну?» – здивувалася подруга. «Звичайно», – відповіла вdова, – «я зібрала всі гроші, поклала їх на свій рахунок, а йому виписала чек на всю суму».

Кирило летів на крилах вітру. Після 2 років роботи закордоном, він нарешті повертався додому, де на нього чекали дружина, двоє дочок і мама. Мати Кирила жила з ними з того часу, як її попросили nродати будинок, щоб куnити трикімнатну квартиру і жити разом, адже разом веселіше,

цікавіше, та й доглядати маму було б простіше і зручніше, живи б вони під одним дахом. Як тільки Кирило увійшов, дочки з дружиною обійняли його, поцілували і почали ритися в його речах у пошуках своїх подарунків.

Тільки ось Кирило здивувався, що його мати не зустріла. Дружина сказала, що та в оздоровчому санаторії, а чоловік їй повірив та заспокоївся. Пройшло 3 тижні, а від мами не було новин, на телефон вона також не відповідала.

Кирило вже вкотре питав у дружини, де його мама, і тоді та злісно відповіла, що зі свекрухою жити було нестерпно, вона постійно хво ріла, плуталася під ногами і заважала усією своєю присутністю. Де була його мати, чи було в неї, що їсти і де жити

– Кирило не знав, адже дружина ще й документи від неї сховала, перш ніж виставити її за двері. Не сказавши жодного слова, Кирило вийшов шукати маму.

Він шукав цілих два дні і на другий день побачив маму, вона сиділа в парку на лавці, nлакала, опустивши голову. Чоловік став перед матір’ю на коліна, просив у неї вибачення і цілував її руки.

Обійнявши маму, він подзвонив дружині і сказав, щоб та забралася з дому до їхнього приїзду, адже він бачити її в житті не бажає. Про своє рішення Кирило досі не шkодує.

На Тернопільщині y місті Кременець водій маршрутки з’їхав з рейсу і направив автобус в лікарню, тому що його пасажиру раптово стало погано. Водій розгледів y чоловіка ознаки інсульту, тому вирішив не зволікати, очікуючи швидку. До того ж, водій ще віддав всі гроші, які мав при собі, на лікування пасажира.

Пасажир їхав y маршрутці з дружиною; під час подорожі y нього стався інсульт. «Бачу, що руку віднімає, щось хотів мені сказати. Чую, мова нескладна, не може говорити вже. І кожен раз все гірше», — розповів водій маршрутки Олександр Іваськевич. Літній чоловік віз горіхи на базар, щоб продати їх. Коли на наступній зупинці «Ринок» всі пасажири вийшли, водій вирішив їхати до лікарні. Людям, які почали заходити y маршрутку,

оголосив про скасування рейсу. Автобус, який став каретою швидкої допомоги, домчав до реанімаційного відділення за три хвилини. Водій буквально на руках виніс нерухомого пасажира. «Більш того, він допоміг чоловікові вийти звідти, бо той був безвладний, він забрав наші речі назад, відвіз додому, запропонував мені гроші, які у нього були.

Я так розумію — виручка», — розповіла дружина хворого. Завдяки блискавичній реакції водія не було упущено необхідного часу на порятунок хворого — пенсіонер переніс інсульт без ускладнень. «У нього немає паралічів ні в руках, ні в ногах. Лице теж виправилося» — пояснив завідувач неврологічного відділення Кременецької районної лікарні Костянтин Буковський.

Я чула багато історій про сварки родичів через квартиру і спадщину, але я завжди думала, що мене з сестрою такі речі обійдуть стороною. Ми з сестрою були дуже дружні, ніколи не сварилися як в дитинстві, так і в дорослому віці. Батьки нас правильно виховали. І також батьки нам однаково подарували по однушці кожній.

Це був справжній сюрприз. Не потрібно було нічого ділити і з’ясовувати, кому належить зайвий квадратний метр. Так ми стали жити своїм життям. Сестра вийшла заміж, народила двох дітей. А у мене з особистим життям нічого не складалося, але зате з роботою все було добре.

І ось по мер наш батько, вночі серце зупинилося. Мати не змогла змиритися з втратою і теж слі дом за ним пі шла. Квартира батьків стала пустувати. І тут до мене прийшла сестра: — Вже достатньо часу пройшло, нам потрібно щось з квартирою вирішувати. — А що з нею вирішувати, все і так зрозуміло.

— Та ні, мені здається, що ми в глухому куті. — Ти взагалі про що? Про квартиру батьків? -Так. — Так вона ж записана на нас, продамо і розділимо rроші навпіл. — Але от тільки я не хочу її продавати. — Ну добре, може здавати в оренду, а rроші навпіл.

— В цьому-то і проблема. Мама за життя на мене дарчу оформила. На мене одну… сказала, що у мене вже двоє дітей, а у тебе дітей вже і не буде. Просто вона тебе засмучувати не хотіла, тому не говорила. Сестра показала дарчу: все було точно так, як вона сказала… мені стало так прикро.

Адже я не думала, що у нас в родині можуть бути якісь таємниці або така недовіра. Я навіть заплакала від образи. Сестра все ж запропонувала меніrроші, але я відмовилася. Я плачу не через rроші, а через таке несправедливе ставлення матері до мене.

Галі в Італію зателефонувала молодша дочка і сказала, що виходить заміж. Жінка випросила у сеньйори відпустку на місяць. Вирішила нікому нічого не повідомляти, а зробити сюрприз. Але сюрприз чекав саме її У Галини підростало дві дочки. З роботою не ладилося, чоловік намагався з останніх сил зводити кінці з кінцями — нічого не виходило.

Галина прийняла рішення, про яке через п’ять років пошкодувала. Вона вирішила їхати на заробітки. Для реалізації свого плану вона вибрала Італію. У сонячній країні у неї вже багато років проживала родичка. Марія навіть підшукала місце для своєї троюрідною сестри. Душа Галини була не на місці. А раптом господарі будуть ображати свою прислугу? Що тоді? Але побоювання Галі не виправдалися.

Вона потрапила в інтелігентну і добру сім’ю, яка всіляко допомагала і підтримувала свою служницю. Платили вони дуже пристойно і своєчасно. Єдиною умовою було завжди бути на місці і не розголошувати того, що відбувається в будинку. Галина кріпилася і старанно виконувала свої обов’язки. За цілий день вона так втомлювалася, що падала в своїй кімнатці на диван і засинала. Найскладніше було тоді, коли у господині народилася третя дитина.

Але Галя своєю добротою так зачарувала всіх малюків, що вони ходили за нею один за одним. Так вона з домробітниці періодично перетворювалася в няню. Її праця щедро оплачувалася. Всі гроші Галина пересилала додому. Вона допомогла дочкам закінчити школу і вступити до університету, купила старшій Жене квартиру на весілля і зробила капітальний ремонт в її з чоловіком будинку. Потім вона допомогла чоловікові придбати машину і трактор.

І все продовжувала наймитувати … Час минав, а список «необхідностей» тільки збільшувався. Але якось раз до Галі зателефонувала молодша дочка і сказала, що виходить заміж. Жінка зрозуміла, що пора відвідати рідну раїну і випросила у господині відпустку на кілька місяців. Вирішила нікому нічого не повідомляти, а зробити сюрприз. Дорога тяглася просто нескінченність. Їхала найдешевшим автобусом, щоб заощадити.

Нарешті остання пересадка і за вікном таксі з’явилися рідні пейзажі. Галина підійшла до свого будинку. Який він став гарний! Дах перекритий, палісадник засаджений квітами. – Які молодці! — подумала Галина і відкрила хвіртку. На порозі раптом з’явилася гарна жінка, значно молодше Галини. Вона стояла в одному грайливому халатику і запитально дивилася на приїжджих.

– А ви до кого? — здивовано запитала вона. – Я тут живу! — відповіла Галина.- Але ж це будинок мого цивільного чоловіка! — здивовано відповіла незнайомка. У дверях з’явився чоловік Галини.- Галинка, я тобі зараз все поясню. — почав він. Але Галина його вже не чула. Перед очима все попливло, і вона втратила свідомість. Прокинулася вона від того, що незнайомка сунула їй під ніс нашатир. Чоловік просто втік, терміново виїхав на своїй машині до дочки в місто. – Ти пробач мене. Не знала я, що ти взагалі існуєш … я зараз свої речі зберу і поїду, — зітхнула незнайомка. –

Я не можу залишатися в цьому будинку. Мене зрадили всі … не тільки чоловік, але і дочки … Галина йшла вся в сльозах по вулиці, обвішана баулами з подарунками. Вона поспішала в будинок своєї старої матері. Італійська казка закінчилася. Почалися суворі будні. Як виявилося, вже півтора року у її чоловіка була нова «дружина», а Галину всепросто викреслили зі свого життя. Від неї чекали тільки щомісячних переказів.

Прокинувшись пізно вночі, дід помітив, що зло дії крадуть його картоплю. Довго не думаючи, він подзвонив в по ліц ію.

— У мене тут хтось картоплю хоче вкрасти! — Вибачте, але поблизу немає жодної пол іцей ської машини. До побачення! Дід передзвонив через 5 хвилин:

— Можете вже не приїжджати: я їх всіх пе рестріля в! Через 3 хвилини поруч з будинком стояло вже 5 пат рульн их машин, Бер кут, ОМ ОН — всі орgаnи! Зв’язали вони з лоді їв,

а начальник підійшов до діда і каже: — Ти ж сказав, що всіх пере стріл яв! — Ну, а ти мені сказав, що патр ульн их машин немає.

Купили ми будинок в селі. Продавала його молода пара, мовляв батькам дача не потрібна, а бабуся померла рік тому Після сме рті бабусі ніхто до хати не навідувався, тільки от продати приїхали. Запитуємо, забирати будете речі? Вони у відповідь — навіщо нам цей непотріб, ми ікони забрали, а решту можете викинути. Чоловік на стіни подивився, де світлішали квадратики від ікон.

– А фотографії що ж не взяли?Зі стін сільської хати дивилися жінки, чоловіки, діти Ціла династія. Раніше любили стіни фотографіями прикрашати.Я пам’ятаю — до бабусі приїдеш, а у неї нова фотографія в рамочці з’явилася, моя і сестрички.- Я, — каже бабуся, — з ранку прокинуся, батькам уклін, чоловікові поцілунок, дітям усмішку, вам підморгну — ось і день почався.

Коли бабусі не стало, то ми додали її фотографію на стінку і тепер, приїжджаючи в село (яка стала іменуватися дачею), завжди вранці бабусі посилаємо повітряний поцілунок. І здається, що в будинку відразу пахне пирогами і свіжим молоком. І відчувається бабусина присутність.Дідуся ми ніколи не бачили, він під час війни загинув, але його фотографія висить в центрі, бабуся багато про нього розповідала, а ми в цей час на знімок дивилися і нам здавалося, що дідусь з нами сидить, тільки було дивно, що він молодий , а бабуся вже старенька.

А тепер ось її фотографія висить поруч з ним Для мене ці вицвілі знімки настільки цінні, що якби стояв вибір, що забрати, то я б безсумнівно забрала фотографії. А тут їх не просто самотньо залишили на стіні і в альбомах, а й цинічно записали в мотлох.Після покупки ми взялися за прибирання і знаєте рука не піднялася викинути речі цієї жінки, яка жила для своїх дітей і онуків, а вони її просто кинули Звідки я це знаю? Вона їм листи писала. Спочатку писала і відправляла, без відповіді.

А потім перестала відправляти і три акуратні стопочки любові і ніжності так і спочивали в комоді. Каюсь, прочитали І я зрозуміла, чому вона їх не відправила. Побоялася, що загубляться, а тут вони в безпеці, вона думала що після її см ерті вони все ж прочитають А в листах ціла історія, про роки життя під час війни, про її батьків, бабусь, дідусів — вона переказувала те, що їй повідала її бабуся, щоб не померли сімейні цінності, щоб пам’ятали.

Як викинути таке?- Давай, відвеземо її дітям? — зі сльозами запропонувала я чоловікові. — Таке не можна викидати- Думаєш вони краще онуків? — з сумнівом протягнув чоловік. — Жодного разу не з’явилися — Може вони старенькі, хв орі, хіба мало ..- Я їм подзвоню, спитаю.Через онуків дізналися телефон і почули бадьорий жіночий голос:- Ой, та викиньте ви все! Вона нам ці листи пачками слала, ми навіть не читали останнім часом! Їй робити там нічого було — ось вона і розважаласЧоловік навіть не дослухав, телефон кинув. Каже, ось стояла б вона зараз поруч, придушив би!

— А знаєш що? Ти ж письменник, ось і переклади ці листи на розповіді- Вони потім пред’являть — Так, вони, я впевнений, і книжки-то такі не читають! — хмикнув чоловік. — Але я заради тебе поїду до цих, візьму у них письмовий дозвіл.І він дійсно з’їздив і оформив всі нотаріально. А я тим часом добралася до підпілля.

Знаєте, в сільських будинках прямо з хати спускаєшся вниз під підлогу і там прохолодно так, ніби в льосі. А там банок з соліннями, вареннямА на кожній баночці папірець приклеєний з вицвілим написом: «Вані його улюблені грузді» — Ванятка помер десять років тому, так і не стала в нагоді баночка; «Сонечку лисички»; «Солоні огірки для Анатолія»; «Малина лісова для Сашеньки»P.S. Всього у Анни Лук’янівни було 6 дітей.

Всі вони померли раніше за неї (в основному, нещасні випадки), крім останньої, пізньої дочки, яка записала все в мотлох А мама чекала, що діти приїдуть з онуками, дбайливо катала банки, з любов’ю підписувала Останні банки з грибами датовані минулим роком, їй на той момент було 93 роки. 93 роки! А вона в ліс ходила, щоб онукам грибів, ягоди збирати! А вони

По мережі давно гуляє історія, яка багатьом здасться неправдоподібною. Але ми пам’ятаємо що насправді, життя закручує такі «сюжети», що «відпочивати» може будь-який режисер. Дивіться до кінця буде цікаво. Іван повертався з нічної зміни, втомлений донезмоги. Хотілося прийти і розтягнутися на ліжку, провалившись в глибокий сон.

Робота була важ кою, але крім рудника влаштуватися після звільнення з колонії нікуди не вдавалося. Йому ще пощастило більше багатьох — хлопця взяла в знімну квартиру бригада вахтовиків. В його становищі можна було сподіватися тільки на вагончик поруч з роботою. Щоб зрізати дорогу, він звернув через парк, сподіваючись швидше дійти до під’їзду.

Попереду на лавці він побачив великий згорток. Підійшовши ближче, хлопець оторопів. Загорнутий в якусь тканину або ковдрочку перед ним лежало немовля. Іван зупинився в глибокому розпачі. Тіло просило сну. Душа здригнулася від того, що, можливо, дитина пролежала пізньої осені в парку багато годин. Обережність попереджала, щоб він зі своєю судимістю не вплутуватися в цю історію.

Нарешті, молодий чоловік зважився. Тягти маленьку дитину в квартиру, де жили 15 мужиків, було немислимо. Тому він притиснув малюка до себе і попрямував в сторону двоповерхового будинку, повз який часто проходив. Там розташовувався дит ячий буд инок. Іван пояснив ситуацію. Це була дівчинка. Приймаюча сестра сказала: «Записки від матусі немає.

А давайте назвемо її Іриною Іванівною». «Ну, нехай буде так», — посміхнувся Іван. З цієї нагоди чоловік часто став замислюватися про своє життя. Родні у нього не залишилося, але якось хотілося тепла і затишку. Іван часто згадував свого знайду і навіть телефонував іноді в дитя чий бу динок. Коли Иришка підросла, став приходити до неї в гості з подарунками.

Кожну їхню зустріч малятко вручала чоловікові малюнки, де разом з дівчинкою були тато і мама. Нова співробітниця дитячого будинку, приблизно одного віку з Іваном, помітила добре ставлення чоловіка до дівчинки. Вона сама була колишньою вихованкою цієї установи і розуміла, наскільки дитині важлива сім’я. Але також Світлана розуміла, що самотньому чоловікові дівчинку не віддадуть ніколи.

Жінка вирішила допомогти двом важливим для неї людям. Адже сподобався їй Іван, виявляється, відвідував названу дочку вже 10 років! Ірочка дуже чекала, коли тато забере її додому. І чоловік вже 5 років виплачував гроші за квартиру по іпотеці, благо, заробітки в майстри на руднику були значно вище, ніж у підсобного робітника. Але відсутність сім’ї робило ситуацію безвихідною! Світлана та Іван поговорили по душам.

Вони вирішили, що відносяться один до одного досить добре, щоб офіційно зареєструвати стосунки і здійснити Иришкин мрію! Вони оформили всі доку менти, обставили кімнату дівчинки і пішли в ди тячий бу динок. Дівчинка кинулася до Івана на шию, потім обняла Світлану. Вона зауважила, що сьогодні її тато весь світився від радості. Він опустився перед дочкою навпочіпки і тихенько сказав: «Ірочка, збирай свої речі.

Ти їдеш додому! А ми тебе чекаємо». Так збулася світла мрія дитини, якого чоловік знайшов одного на лавці — через 10 років сталося диво отримання справжньої сім’ї. Про те, чи залишилися разом Іван і Світлана, «історія замовчує». Але, швидше за все, так і сталося. Адже їх об’єднала радість доброти і щастя, подароване маленькій людині. Такими або схожими історіями не збідніє земля. Адже люди у нас живуть добрі і світлі, здатні на великі вчинки. На цьому все друзі, чи сподобалася вам ця історія?

Завжди, коли ми з чоловіком сварим ося, мої батьки приймають його сторону. Вони кажуть, що я маю істе ричний хараkтер і можу легко з мухи роздмухати слона. Але те, що вони відмовилися мене прийняти до себе додому,

коли я приїхала до них після чергового сkандалу, мене просто вразило. Того дня чоловік повернувся з роботи і одразу зажадав від мене вечерю. Я йому пояснила, що сьогодні мала день відпочинку.

Я ходила до салону краси, робила манікюр, зустрілася з подругою. Часу на приготування вечері в мене не було. І тут він почав на мене kричати. «Я цілий день працюю, щоб ти могла ви трачати кращі на салони краси. А ти навіть не можеш зварити якогось супу. Що мені та сину їсти ввечері?».

Для мене його слова та тон, яким він їх сказав, були останньою краплею. Я не мовчала і висловила йому все. Я kричала, навіть коли збирала речі та одягала сина. Чоловік навіть не намагався мене утримати. Він просто сидів на дивані і чекав, доки йому привезуть їжу.

Я вирішила їхати до батьків. Але вони відмовилися мене приймати. «Забирай свого сина і виkидайся з нашої квартири», — сказала моя мама. Як вона могла зайняти його бік? Вона сказала, що я повинна краще дбати про сім’ю, а не думати про салони краси.

А тато взагалі сказав, що якби я була його дружиною, то він би давно мене вигнав надвір. Робити було нічого. Мені довелося повертатися додому і вибачатися у чоловіка. Але я досі не можу повірити, що батьки відмовилися приймати мене.

Математичка Лариса Іванівна спідлоба через окуляри дивилася на п’ятикласників. Мимоволі погляд ковзнув на тихого марнотратного хлопчика, зіщулився в кутку за останньою партою. Засмальцьований піджак з великими плямами, старенькі штанці, витерті на колінах. Цього учня не злюбила одразу, як тільки взяла цей клас. Нічого не слухає і знову спитьОсь як схилився на руки. Навіть торкнув його сумний погляд. «Простак, безглуздий», — промайнуло в голові.

Чому не любила цього Стаса, і сама не розуміла. Адже не заважав, не кричав, не сміявся, а ось таку неприязнь до нього була. Міг цілий урок просидіти і дивитися у вікно, навіть не відкривши зошит. Який тупий, навчання йому зовсім не дається. Тому що, що візьмеш, просто варто і мовчить.У зошиті не виконані домашні завдання, замість класних робіт — тільки дата.

«Ну що з ним робити? Треба буде розпитати їх першу вчительку, що це за родина, ймовірно, мати алкоголічка — не інакше ».- Надія Іванівна, пам’ятайте Стасика? Хто батьки? — запитала вчительку молодших класів.- Чому ж ні? Такий неохайний хлопчик? — важко зітхнула колега. — Я той клас вчила тільки минулий рік, тому що попередня вчителька пішла в декрет. Краще візьміть характеристики, почитайте — будете дуже здивовані.

Лариса Іванівна відразу ж дістала папки із шафі. Ось, після першого класу. Коли стала читати, була вражена від несподіванки. Але тут чорним по білому написано: «Станіслав — доброзичливий, турботливий, ввічливий, зі світлою посмішкою. Домашні завдання робить чисто і акуратно».У другому класі вчителька відзначила наступне: «Чудовий дитина. Має багато друзів, допомагає однокласникам.

Дуже здатний, талановитий хлопчик, особливо йому дається математика». Характеристика в третьому класі шокувала: «См ерть матері від невиліковної хвороби вдарила по хлопчикові. Він намагається боротися, намагається. Але батько запив після трагедії, уваги дитині приділяє мало».У четвертому класі про Стасика вже писали наступне: » Розсіяний, що не відповідальний, немає друзів, спить науроках, не готує домашні завдання

«.Від прочитаного Лариса Іванівна оніміла: чого-чого очікувала, тільки не такого! Вона й гадки не мала, що цей хлопчик нещасний! Стало соромно перед собою, аж почервоніла від свого упередженого ставлення до дитини. Всю ніч думка про Стасика не йшла з голови, перед внутрішнім поглядом виникала та сама картина: зіщулився хлопчик з вимерлими очима. На наступний ранок дізналася його адресу і пішла до Стасу додому. У квартирі стояв запах перегару, під сигаретним димом нічого не було видно.

— Хто там? — почула з кімнати п’яний чоловічий голос.Стасик ніби заціпенів, боязко дивився на Ларису Іванівну. Нарешті, вийшов його батько. У брудній матроської майці, рваних спортивних штанцях, зі скуйовдженими волоссямі.- Хто така? — гикаючи, дивився червоними очима.В той день поговорити не вдалося. Тільки зрозуміла, яка важкє сирітськє життя у хлопчика. Вразило, що хлопчик як раз сам готував на кухні вечерю — і це в десять років!Настав Новий Рік.

Діти радісно з яскравими подарунками обступили вчительку. Коли підійшов Стасик і вийняв свій пакет, загорнутий в газету, деякі засміялися. Лариса Іванівна розмотала і здивовано вийняла з картонної коробочки … залізне кільце без камінчика і стару пляшку, на дні якої були духи. Вчителька зніяковіла від подарунка свого недавно нелюбимого учня, але тут прийшла в себе — пирснула духи собі на зап’ясті і одягла кільце.- Тепер ви пахнете, як моя мама, — тремтячим голосом сказав Стасик.

Діти затихли, а Лариса Іванівна непомітно витерла сльозу.Згодом хлопчик став повертатися до життя. Він ділився зі своїм учителем проблемами, питав поради. До кінця навчального року настільки підтягнув предмети, кращих не було. У наступні роки він перемагав в математичних олімпіадах не тільки в школі, в місті, а й в області.

Коли Стас закінчив школу, ніколи не забував свою вчительку. Завжди вітав її з днем народження. «Ви найкраща вчителька на світі!» — ці щирі слова були для неї безцінним подарунком. Коли хлопець отримав диплом столичного медичного вузу, Лариса Іванівна отримала листа, де було написано: «Серед моїх викладачів не було рівних вам. Ви моя улюблена вчителька».

Він часто писав їй, тепер уже спілкувалися по Інтернету, розповідав, що захистив кандидатську, працює хірургом в престижній клініці.І кожен раз не забував написати, яка вона щира людина. І щороку на свій день народження з самого ранку Лариса Іванівна отримувала кошик квітів — тепер уже великий, де було безліч троянд, орхідей.

Ще трохи часу Стас попросив зайняти місце мами на його весіллі. Це прохання настільки зворушилаЛарису Іванівну, що вона не могла стримати сліз, вони безперервно капали на запрошення. Вийняла з тієї ж старої картонної коробочки, яку зберігала всі ці роки, кільце без камінчика, бризнула духами на дні флакончика-берегла їх для особливого випадку. Наречений Стас, займаючи учітельніцу, відчув мамин запах. І, немов дитина, сховав обличчя на її плечі, а вона ніжно гладила його по голові.

І знову почула: «Ви найдобріша людина, який зустрічав у своєму житті». А через рік Лариса Іванівна потрапила в лікарню — саме Стас її оперував. І саме його першим побачила, коли прийшла до тями після операції. Ніби в тумані бачила, як він схилився над нею і щиро посміхався:- Ну, як наша хвора? Замість відповіді взяла його руку, безсило стисла і тремтячим голосом прошепотіла:- Прости за все. Ти навчив мене бути хорошою І розповіла йому все, що думала про нього. І на душі стало легко