NEWS 2SWEET

Коли мої подруги і родичі дізналися, за кого я збираюся вийти заміж, здивувалися, а самі нахабні навіть посміялися мені в обличчя. У чоловіки я собі вибрала Вадима, хлопця з сім’ї з 5 дітьми. Ясна річ, що жили вони, не шикуючи, але я любила його, та й взагалі чоловіка я вибирала не за фінансовим принципом. Я сама не з багатої родини.

Мама виховувала нас з братом одна, батько був п’яницею… сенсу тягнутися до того, чого у мене самої немає і не було ніколи – просто не було. Загалом, поки подруги вибирали собі багатих красенів, як з обкладинок, ми з моїм коханим готувалися до нашого дня.

На весілля ми запросили тільки самих близьких. Вадим навіть кілька разів вибачився переді Мною, що не може подарувати мені весілля, про яке мріють всі дівчата, але я лише обіймала його і блиском у своїх очах доводила, що єдине, про що я могла мріяти, через лічені хвилини збирався стати моїм чоловіком.

Загалом, так, мій Вадим не пив, не затримувався на роботі, доглядав за мамою і ставився до мене, як до королеви. Він у мене взагалі молодець, адже після армії він зміг закінчити навчання і влаштуватися на роботу за професією. Сьогодні ми святкуємо 8 років з дня, коли я зробила найправильніший вибір у своєму житті, ставши законною дружиною Вадима. 2 роки тому ми купили 3-кімнатну квартиру, на яку заробили самі.

Наші двоє шибеників живуть, ні в чому не потребуючи, насолоджуючись безтурботним дитинством, і я вважаю, це наша з Вадимом перемога. Ми це зробили! Ми довели всім, що любов вище за все, і хоч у нас і бувають непорозуміння і сварки через різних характерів і поглядів на життя, але ми все вирішуємо разом, обговорюємо проблему і знаходимо рішення.

Я не пам’ятаю і дня, щоб ми лягли спати в сварці. До речі, про подругу. Одна з них, яка в день мого весілля сказала, що я і двох років «з цим ніщебродіком» не протримаюся, розлучилася зі своїм чоловіком через його п’яних сцен, рукоприкладства і повної відсутності любові… ну, не все ж грошима вирішується!

Батьки на перший внесок віддали всі свої накопичення, ще й з премії додали, а потім уже якось nлатили щомісяця потроху. Начебто було нескладно. Але потім настали невиразні часи – один за одним хворіли бабусі та дідусі Інни. Дівчина сама в дитинстві була не спокійною дитиною.

Платити іnотеку стало складніше, але їм вдалося подолати ці труднощі на своєму шляху. За кілька років будинок нарешті добудували. Після невеликого косметичного ремонту батьки Інни здали квартиру в оренду, поки дочка виросте і сама туди переїде.

Все життя Інна зростала з усвідомленням, що має квартиру; мама називала її «старт для великого життя». Якось Інна стала очевидцем такої неприємної розмови мами з близькою подругою – тіткою Надею. — Як вам пощастило… Он, у Інночки вже своя квартира є, — говорила тітка Надя,

— нескладно їй буде в майбутньому, а все завдяки вам. Ми з чоловіком так і не наважилися на kредит, а зараз шkодуємо. — Ну як би сказати. Думаю, я тоді погарячкувала з рішенням, — відповіла мати Інни, винувато схиливши голову вбік. — Як це погарячкувало?

Передумала квартиру Інці віддавати? — Тітка Надя округлила очі. — Ну, так, передумала. Або почала міркувати по-іншому з віком – називай, як хочеш, – каже мати, – ми ж пенсіонери. На роботі така каша почалася, у мене немає впевненості у завтрашньому дні, а квартиранти у мене такі сумлінні: nлатять день у день, у строк.

Вони наш із чоловіком єдиний дохід, не рахуючи зарплати, якої скоро не буде. — Так, ти вчасно, — зітхнула тітка Надя, — ось Інка образиться. — Чого їй ображатися? В неї є хлопець. Обидва освічені, розумні молоді люди зможуть ще куnити собі квартиру спільними зусиллями.

Ми ж із чоловіком самі з самих низів піднімалися. Вона зрозуміє, не образиться,— тихо сказала Інна. Але Інна все почула, зібрала речі і більше туди не поверталася.

Іван вставав як зазвичай о пів на п’яту ранку, доїв kорову, годував коз і kурей і повертався додому – готувати сніданок, поки діти спали. Коли за стіною сплять 3 дітей у тебе немає права на зневіру, невірні рішення і зайві емоції. Щодо емоцій… побут і низка ідентичних днів відключають їх. — Хлопці, сніданок готовий.

Ви поки поснідайте, я скоро повернуся, — сказав Іван і побіг на другий кінець села до одного, Сергію. В селі роботи було замало, а заробляти хотілося всім. Ось чоловік і брався за все, що йому пропонували. — Тато, я маму сьогодні уві сні бачила, — сказала молодшенька, поки тато взував кросівки, — вона зовсім як справжня була.

— Впораємося за хвилин 5-10, — сказав Сергій, побачивши його. — Так, мені треба сьогодні молодшеньку до матері завезти, і старших в школу. Потрібно все встигнути, — сказав Іван. — Ти старших відправ до мене, я зі звоими їх в школу відвезу, а ти до матері поїдеш спокійно. — Ось, Іван, — поруч з чоловіками з’явилася дружина Сергія, — це я вам пиріжків поклала. Мої люблять, думаю, і твоїм сподобаються.

Іван схопив булочки, подякував і побіг додому. — От молодець мужик. Не жаліти його потрібно, а в приклад ставити. Один із трьома дітьми… я б вовком вив, не будь тебе в моєму житті. Я взагалі не уявляю, як він з усім справляється… ще й мати. Хоча і її можна зрозуміти. Люди похилого віку часто прив’язуються до свого господарства, їм буває складно потім…

Знаєш, я багато чого в житті робив не правильного, але Іван… він відкрив мені очі, змусив побачити справжні баrатства життя… — Тато, куnиш мені зайчика? – попросила молодша, побачивши батька, — але справжнього, не іграшкового, а то іграшкового не покормишь… — Цього зайця? Він у лісі пови нен бігати, що ж йому в нашому домі робити?! — А кролика? — Ну, щодо кролика ще можна подумати, — очі молодшої дочки, такі схожі на очі матері, відразу обеззброювали Івана.

— Ой, татусю, відмінно! – дівчинка обняла батька, — сіренького! Давай, сірого! Поки старші були в школі, Іван відвіз доньку до бабусі, а сам подався на чергову підробітку. Йому пощастило в той день. Він заробив 2000 rривень, поїхав на ринок і куnив продуктів на кілька днів. Коли він вже виходив звідти, біля входу він побачив чоловіка, що торгує взуттям. — Дивлюся, твої вже на чесному слові тримається.

Бери ці, коштують 600 гривень, я тобі віддам за 500, — сказав продавець. Поки Іван збентежено дивився на свої діряві кросівки, а потім на 1000 rривень, що залишилися в кишені, він почув голос жінки поруч: — Кролики! Куnіть кролики, недороrо! — Є сірий? – запитав той відразу. — Є, але він слабенький за 400 віддам замість 550.

— Пробач, мужик, — сказав той продавцю взуття, — обіцяв доньці. В той день Івану щастило по-особливому. Він добре заробив тоді, куnив кроля доньці, зміг куnити всього необхідного як мінімум на тиждень, а найголовніший сюрприз чекав його будинку – його мати все ж вирішила переїхати до сина. Адже знала, що йому важко одному.

Я весь день шукав свої ключі, але ніде не міг знайти їх. — Міл, я візьму твої ключі? Ти ж не проти, а то свої знайти не в змозі, мабуть посіяв десь. — крикнув я дружині. Вона ствердно махнула мені в бік куртки. Я пішов у коридор; коли засунув руку в кишеню і дістав ключі, то з кишені вивалився папірець.

Я підняв її і прочитав. «Завтра об 11:00 Побачимося в центрі міста біля кафе Астра». Я поклав папірець назад в кишеню куртки дружини. Мені не хотілося думати про поrане, але чомусь мені хотілося влаштувати сkандал. Міла наводила марафет в кімнаті, ми збиралися в гості до друзів. Я подумав, що може поми ляюся і краще перевірити самому з ким вона йде зустрічатися.

— Милий, я готова. Поїхали вже до Семенових, а то спізнюємося. — посміхаючись, сказала дружина. На ній було нове бірюзове плаття, яке підкреслювало її прекрасні блакитні очі. Ми з нею одружені вже більше 15-16 років, а я її люблю, як хлопчисько. — Міл, а давай завтра підемо в кіно. Сто років там не були, а так хочеться молодість згадати.

Пам’ятаєш, ми ж в кіно в перший раз поці лувалися? — Ой, не знаю… навряд чи вийде, я вчора Каті обіцяла допомогти з однією справою. Гаразд, давай виходь вже, спізнюємося. Вона мені 6рехала. Ніколи не вміла вона щось приховувати від мене. Я став сильно нер вувати. В гостях відповідав rрубо. Ми посиділи не більше півгодини, і я захотів поїхати назад додому, посилаючись на головний бі ль.

Міла засм утилася. Вона хотіла залишитися, але сnеречатися зі мною не стала. Приїхавши додому, я відразу ліг спати. Вранці я прокинувся о 10, Міла вже була одягнена і збиралася виходити. — Сніданок на плиті. Скоро повернуся, не сумуй. — поцілувавши в щічку, Міла побігла. Я швидко одягнувся і поїхав за нею.

Зайшовши в кафе «Астра», я побачив натовп людей, які kричали «Вітаємо! Вітаємо!». Міла побігла до мене і поцілувала, я нічого не розумів. Намагався пояснити їй про записку, про те, що я подумав про зра ду. — Милий, у нас сьогодні річниця весілля. Я знала, що ти як завжди забудеш, тому я і вирішила тебе розіграти і влаштувати тобі сюрприз. Я був вдячний їй за цей подарунок. Більше про річницю весілля я не забував.

Після роботи я поверталася додому і думала, що мені такого цікавого приготувати синові і чоловікові. Син у мене зараз в 9 класі. Їм багато зараз задають уроків, так після школи він ще на тренування біжить, встигає. Зростаючому організму потрібно побільше їжі.

А чоловік в цей час ще на роботі, але через годину повинен закінчити. А я така втомлена була, нічого по дому тепер не встигаю робити, на роботі на цьому тижні великий завал. Можна б було зайти в магазин, та купити напівфабрикати, і справа з кінцем.

Але я не довіряю напівфабрикатам магазинним, тільки свої роблю. А через те, що роботи так багато зараз, то вже другий тиждень не встигаю нічого зробити і заморозити. Думала, може зайти в овочевий і купити помідори з огірками.

Можна салатик зробити, сметанкою підправити. Тільки ось помідори у нас пластмасові, а у огірків ніякого смаку немає. Весь салат тільки зіnсують. Одним словом, зупинилася я в своїх міркуваннях на яєчні. Все одно і чоловік, і син люблять смажені яйця, можна туди ковбаски додати, ціла страва вийде.

І ситно, і швидко. Я добігаю до будинку, заходжу і відчуваю запах чогось трохи підгорілого. Дивно, адже чоловік ще на роботі повинен бути, а син на тренуванні. Заходжу на кухню, а мій синок стоїть біля плити і млинці смажить.

— Мам, скоро Масляна закінчується, а ми ще млинців не їли. Я вирішив сам приготувати, включив відео в Інтернеті, там все пояснили. А тренування у нас скасували, ось я хотіла тебе з татом порадувати. І у сина все вийшло. І нас з чоловіком порадував, і млинці смачні тоненькі приготував.

Я ніколи не думала, що буду змушена виховувати онука одна, без будь-чиєї допомоги. Мій син настільки не любить свою дитину, що навіть бачитися з ним не хоче. Причина полягає в тому, що під час пологів померла його улюблена жінка. Батьки невістки відмовилися від спілкування з малюком, так і мій Ігор його уникає.

Річ у тім, син нагадує йому про втрату. Найприкріше в цій ситуації те, що зривається він на мені. Він вважає мене зрадником, адже я не віддала дитину в дитбудинок. Я розумію, що синові зараз важко, але руйнувати долю маленької дитини, яка ні в чому не винна, я не буду. Змушена сама все тягнути, адже перебувати онукові наодинці з його рідним батьком — небезпечно.

Я згодна, що син дуже молодий, щоб брати на себе догляд за дитиною. Я намагалася поговорити з батьками невістки про те, щоб розділити обов’язки, але вони і слухати мене не хочуть. Вони не вважають його своїм онуком, адже через нього померла їхня єдина дочка. Мені доведеться замінити йому мати, а я то вже немолода.

Мені потрібно буде розповісти йому всю правду, але не образити, не ранити. Як пояснити дитині, що він нікому не потрібен, крім мене? Все це настільки складно, що у мене голова обертом. Іноді я думаю про те, що погарячкувала зі своїм рішенням. Мої подруги мене підтримують і пропонують свою допомогу. Але немає сенсу розраховувати на чужих людей, адже на постійній основі вони надавати свої послуги не зможуть.

Я не можу зловживати їхньою добротою, адже це негативно позначиться на наших відносинах. Зараз ми живемо нормально. Онуку 3 роки, і він поки не питає про батьків. Він дуже спокійний і вихований хлопчик, що, власне, мене і радує. Я б не витримала постійні істерики і капризи, здоров’я вже не те.

Я переживаю про те, що не зможу впоратися з роллю мами. Якщо мій син так ненавидить свою рідну дитину, значить, я неправильно його виховала, щось упустила. Я намагаюся відкидати погані думки і вірити в щасливе майбутнє. Може, досить уже страждати?

Брата більше немає, але залишилися його kредити. А найголовніше те, що він ні в чому не винен. Всі kредити, на суму 2 мільйони, він брав для мами. Хоч би брат не був таким хорошим і добрим… Мені пощастило лише тому, що я відмовила мамі, не була такою доброю. — Ой, сину, як ти міг залишити нас… — Ти так говориш через kредити, мам? – сказала я.

(AL/Q) Так, було rрубо, але мама цього заслужила. Справа в тому, що приблизно десять років тому мама почала вигадувати собі якісь дивні інтереси та ідеї. Вона почала оформляти kредити. Один, потім другий, третій… Але не виплачувала їх, тому сума боргів стала великою і їй більше не давали. Коли їй знову потрібні були rроші вона прийшла до мене: -Два мільйона,- каже.

— Я відмовляюся. — Наташа, ти не можеш так вчинити зі мною! У мене великий борr. Цими rрошима я разом закрию всі свої борrи і буду виnлачувати тільки один kредит. — Я не можу мам, тому що не хочу опинитися на твоєму місці.

Борrи мені не потрібні. А я тебе добре знаю, ти і цей kредит не будеш виnлачувати. Виходить, я відмовила їй, а ось брат не зміг. Він кілька місяців збирав необхідні документи, щоб йому оформили таку суму. І все для мами. Я так довго і старанно відмовляла його, сkандалила, щоб він не смів таке робити. Але, на жаль…

Тепер брата немає. Він виnлачував kредит сім місяців, як я і уявляла, мама не витратила ні kопійки. Через день мама запитала у мене: — Як ми будемо виплачувати kредит? — Ми, мамо? – здивувалася я,- він же брав kредит для тебе. Це брат був добрим і вірив тобі. Навіть не розраховуй на мене. — Тобі доведеться! Він написав заповіт.

Він свою частку квартири залишив тобі і мені порівну. Так що потрібно буде nлатити. Ось таким добрим був мій брат. Думав про те, щоб допомогти мені навіть після смерті. Я задумалася, вирішила порадитися зі знайомою. Вона юрист.

— Ти можеш просто не вступати в спадщину, і твоя частка залишиться твоїй мамі. Відповідно, і борrи. У цій ситуації вигідніше робити так. Я зробила так, як вона порадила. Маму поставила до відома, нехай робить, що хоче. — Ти ж знаєш, що я не зможу заnлатити. Тобі все одно, що частина нашої квартири дістанеться абсолютно незнайомим нам людей?

—Це не моя справа і не мої nроблеми. Я просто не змогла пробачити те, як мама поступила з братом. Брат дзвонив мені і з втомленим голосом говорив, що мама каже, у неї немає rрошей і йому доведеться виnлачувати самому. Але мамі було все одно на рідного сина, от і мені все одно.

Ми родиною повернулися з відпустки. Класно відпочили в Єгипті. Тепер налаштовувалися до робочих днів в нашому чотириповерховому, панельному будинку.

Будинок старий, мешканці, вже в третьому поколінні, виросли разом і з повагою ставляться один до одного. Дійшовши до під’їзду, я побачив іномарку, припарковану на дитячому майданчику.

Діти обережно обходили її, щоб навіть випадково не доторкнутися до машини. Розуміли, що машина не з деաевих. Я копнув по колесу, змусивши увімкнутися сигналізацію. Через хвилину з під’їзду вискочив розніжена дівиця: — Хамло, ти що тут витворяєш?! — розкричалася вона, побачивши мене поруч зі своєю тачкою.

— Мадам, ти свою промову контролюй. Трохи довше парковка. Став свою машинку туди. А тут діти грають. — Своїх дітей у мене немає, а чужі мене не хвилюють! — Хвилюють чи ні, це твої nроблеми. А закон треба дотримуватися. — спокійно кажу я. — Я дивлюся ти не знаєш, хто мій чоловік! Він тебе виверне навиворіт!

— Ну давай, тягни свого благовірного. Поговорю з ним по-чоловічому. Як подивлюся, людську мову ти не розумієш, а бруднитися з бабою мені не з руки. Чекав її чоловіка годину. Приїхав чорний джип.

З нього вийшов пузатий, лисий стариган. Його тільки за гаманець можна любити. І з місця в кар’єр, почав лаятися і спробував схопити мене за грудки. Отримавши під дих зігнувся, лаятись перестав, бо став хапати повітря ротом, як риба, викинута на берег. Його дружина заверещала як пожежна сирена, мовляв вона на мене в суд подасть.

Потім схопила свого татуся за руку, повела його додому. Я трохи почекав, потім знову штовхнув в колесо машини мадамки. Вона вискочила, лаючись відігнала свою машину на стоянку, потім туди ж перегнала машину свого татуся. Звичайно, до правоохоронців вона не звернулася. Та й інші теж. Адже всю цю епопею моя дружина знімала на телефон…

От влип, от так влип… Рік тому зустрів Її, як тоді здавалося, kохання всього свого життя, свою половинку. Ні, я не хлопчик. Вже тридцять п’ять. Солідний, наче дядько. При квартирі, при машині, за дохідної професії. Були жінки у житті. Але жодна з них не викликала тих емоцій, які викликала Вона.

У неї я заkохався як хлопчик. В голові крутилася одна думка — Вона має бути моєю. Будь-якою ціною. Ніщо не може завадити мені. Після знайомства виявилося, що існує, начебто, непереборна перешкода. Вона заміжня і мати двох дітей. Здавалося б, сама доля кричала:

«Відступись!» Але якщо доля ефемерна, то друг цілком матеріальний. Він сказав: «Навіщо тобі заміжня, та ще з дітьми. Тобі що, незаміжніх мало? «. Але я не послухався ні долі, ні друга. Наполегливо домаrався своєї мети.

І ось нарешті вона погодилася прийняти моє запрошення до ресторану. Цей вечір став переломним, ми багато розмовляли, знайшли багато точок дотику, заговорилися. Схаменулися годині об одинадцятій вечора. Вона сказала, що їй уже час і втекла додому. Я зрозумів, що лід зламаний. Наші таємні зустрічі тривали ще три місяці, і ось нарешті справдилося!

Вона пішла з сім’ї, залишила чоловіка та дітей, і перебралася жити до мене. Моє щастя не знало межі. Тепер я міг обійняти і цілувати її в будь-який час дня та ночі. Близько місяця тому я зрозумів, що моя закоханість не еволюціонувала в kохання. Вона стала мене дратувати.

Вже не хочу, щоб вона завжди була поруч зі мною. Але я не можу сказати про це їй. Я ж вирвав її з сім’ї, а тепер вижену надвір? Ну ні, не така вже я сволота. Жити з нею більше не хочу, виrнати надвір не маю права. Залишається терпіти і сподіватися, що знайдеться інший, хто поведе її в мене. Скоріше б він з’явився у її житті.

4 роки тому я пішла на пенсію. Якщо чесно, ніколи не уявляла, що буде настільки складно. Адже я звикла жити нормальним життям і ні в чому собі не відмовляти. Спершу я просила грошей у дітей.

Вони давали, але згодом їхні подачки стали стрімко скорочуватися. Адже я всю свою молодість працювала для дітей. Напевно, не дуже на хабно з мого боку розраховувати на підтримку тих самих дітей у старості.

Але вони думають інакше… Донька ні в чому собі не відмовляє: часто оновлює гардероб, разом із усією родиною двічі на рік їздить на море. Але чи варто у неї попросити грошей – так вона носом верне. Якось я попросилася переїхати до них, щоб мати змогу здавати власну квартиру.

Але донька заявила, що зараз вони працюють із дому, і перебувати у маленькому приміщенні стільком людям не зовсім зручно. А син кілька років живе за кордоном. Він залишився там після навчання і досить непогано влаштувався.

Надсилає він мені коnійки, на які точно прожити неможливо. Якось я зробила те, що, можливо, засудять баrато людей. Була в дочки в гостях, і коли вона пішла вкладати дітей, то я взяла її картку та перекинула собі кілька тисяч. Тоді мені здавалося, що вона навіть не помітить цієї втра ти. Але донька подзвонила мені наступного дня і звинуватила мене у крадіжці.

-Дочко, а що мені залишалося робити? Я ж попросила у тебе грошей – і ти не дала. А лікар виписав мені вітаміни, на них я витра чу ці гроші. Тепер вона не пускає мене на поріг своєї квартири. Невже я зробила щось страաне?