NEWS 2SWEET

Різкі слова Вадима дуже глибоко поранили Галину. Людина, яка колись обіцяла їй вічне кохання та щасливе спільне життя, тепер відмовлялася від дитини, яку вона носила. Обіцянки про будинок, трьох дітей і кохання до самого кінця, здавалося, випарувалися в одну мить. У тридцять п’ять років Галина виявилася самотньою та ще й ваrітною. Вона була жінкою середньої зовнішності, за все життя в неї було лише кілька залицяльників. Вона вірила, що вийде заміж за Вадима та стане щасливою матір’ю його дітей. Але після його відмови перспектива материнства не принесла їй радості.

Галина заробляла на життя, працюючи у сільському магазині; жила вона у невеликому будинку. Матеріально про доньку вона дбала добре, але материнських інстинктів не вистачало. Дитина жадала тепла і любові, тяглася до своєї часто байдужої матері. Несподівано для себе Галина знайшла чоловіка в особі Мирона-чоловіка із сумнівною репутацією у суспільстві . Ходили чутки про його пияцтво та кримінальне минуле. Його нездатність утриматися на роботі також викликала подив. Незважаючи на плітки та застереження, Галина відчайдушно хотіла з ним щастя.

Процес залицяння був коротким; вони познайомилися на роботі, де Мирон був вантажником. Галина, не звертаючи уваги на розмови городян, запросила його переїхати до неї менше ніж за місяць. Згодом думка мешканців села почала змінюватися. Мирон демонстрував небачені раніше навички господаря, ремонтуючи їх паркан, фарбуючи будинок та упорядковуючи сад. Його трудова етика була незаперечна, і багато сусідів почали звертатися до нього за допомогою. Життя подружжя почало налагоджуватися.

Мирон взяв на себе домашні обов’язки, готував їжу, доки Галина працювала. Він також встановив міцний зв’язок із дочкою Галини – Анею. Він направляв її у навчанні, вчив кататися велосипедом і навіть подарував їй пару ковзанів, навчивши кататися місцевим озером. Він став невід’ємною частиною їхнього життя. Зрештою, Аня закінчила престижний університет теж за підтримки Мирона. Він навіть вів її до вівтаря на весіллі. Кохання між ними було відчутним, про що свідчили їхні спільні сльози під час танцю батька з дочкою.

У мене є сестра. Ми з нею двійнята, але крім батьків та дня народження в один день нас не пов’язує нічого. Марина, так звати сестру, все життя все отримувала легко, за «гарні очі». Мені ж доводилося добувати все важко зі шкільних років. Я не була такою комунікабельною, не мала можливості швидко вбирати інформацію. Сестрі було достатньо послухати на уроці, і домашню роботу можна не робити. А мені доводилося сидіти над підручниками, щоби не скотитися на трояки.

Марина дуже швидко підвела голову. Мама підтримувала цю зірковість, постійно ставлячи сестру за приклад і знецінюючи мої успіхи. Сама Марина замість того, щоб якось допомагати мені, намагалася якнайбільше підкреслити різницю між нами і свою перевагу. Вона й так виграшно виглядала, а на моєму тлі взагалі сяяла. Те, що все саме падає їй у руки, не пішло їй на користь.

В університеті вона не доучилася на третьому курсі та вийшла заміж за одногрупника. Один декрет у неї плавно перетік у другий, і ось зараз їй двадцять п’ять років, двоє дітей, відсутність освіти, не надто хороший чоловік та маленька зарплатня. Я ж, звикнувши зі шкільної лави старанно працювати, вже зараз начальник відділу.

У цій фірмі я працюю з 18 років, навчалася на заочному, відразу застосовуючи теорію на практиці. Чотири роки тому вийшла заміж і вже маю дитину. У нас із чоловіком хороший дохід, який дозволяє нам багато чого собі дозволяти. Наприклад, водити сина у приватний дитячий садок. Саме це, як не дивно, найбільше не подобається всім. Мама і раніше намагалася мене агітувати допомагати сестрі, але в мене такого бажання не виникало.

Спершу я ще якось намагалася допомагати їй грошима, але потім зрозуміла, що це сприймається як належне, навіть питали, чому так мало, ну я й перестала. Ось коли вона у своєму хисткому положенні пішла у другий декрет, тоді я й перестала їй допомагати. Ми якраз із чоловіком тоді вирішили взяти іпотеку на квартиру більше.

Для мама пояснення, що грошей немає, тому що іпотека була цілком переконливою. Скільки ми з чоловіком заробляємо, вона не знає, тому тема допомоги сестри зів’яла. Періодично мама якось просила допомогти сестрі, але це були разові акції. Але коли вона дізналася про приватний дитячий садок, то зрозуміла, що не останні гроші ми на це віддаємо, і почала мене соромити. — Я тут подивилася, скільки цей ваш приватний садок коштує.

Слухай, вам нічого робити, як такі гроші на вітер викидати? Ходили б у звичайний. А якщо така багата, то краще сестрі допомогла б. Подумати тільки: п’ятнадцять тисяч за садок. Там що, горщики золоті? — не вгамовувалася мама. Я терпляче пояснювала, що у звичайному дитсадку ми мали лише недуги, доводилося наймати няню. Мама працює, а коли не працює, то допомагає сестрі. А свекруха живе далеко. Тому і було вирішено, що простіше влаштувати дитину до приватного саду.

Там і групи менше, і вихователі уважніше, і додаткових занять більше. Мама не відступала і щоразу порушувала цю тему. Знову почалися прохання дати грошей сестрі на щось вкрай необхідне. Я вже не витримала і сказала, що сестра нічим не зобов’язана. А я свої гроші витрачатиму на свою родину, я для цього їх і заробляю взагалі.

Я б і допомагала, адже вона моя сестричка, але Марина так реагує на мою допомогу. Скинула їй на карту п’ять тисяч, а вона дзвонить: — Ти малому своєму купила чобітки на зиму в кілька разів дорожче. Що, як для сестри, так і шкода? Мої діти не такі як твій. Неприємно все це й прикро. Краще нічого не давати, ніж виправдовуватися.

Деякі мене називають розлученою, а я себе називаю вільною жінкою. Я розлучилася з чоловіком сім років тому і придбала свободу. З чоловіком ми прожили цілих двадцять років, ростили дочку і в один момент вирішили ро злучитися. Ну, як вирішили… Все почалося з того, що чоловік почав розмовляти зі мною на високих тонах, став лаятися. Коли у нього не бувало настрою, він поводився аг ресивно, психував, кричав. Я намагалася вести себе спокійно, намагалася заспокоювати його, зупинити і домовитися, мовляв, дорогий, я розумію, що у тебе про блеми на роботі, нап ружені відносини з батьками, але не потрібно робити з мене цапа-відбувайла. У перший час після розмов він поводився нормально,

потім знову брався за старе. Він почав випивати і все гірше і гірше себе вести. Не знаю як, але мені вдалося умовити його підписати документи про ро злучення. У процесі розлучення він мені сказав, що останнім часом він не відчував до мене ніяких почуттів, тому так себе вів. Зараз я вільна жінка. Я теж охолола до нього, тому перенесла все це не так вже й бол існо. Зараз мені 51, я жінка, яка робить все, що хоче, насолоджується життям. Немає нічого кращого, ніж свобода. Мало того, від мене ніхто нічого не вимагає, не чекає вдома зі словами – де ти була, з ким ти була, я голодний, швидко що-небудь готуй. Мені дуже подобається такий спосіб життя. А моїм знайомим і близьким — не дуже. Вони всі намагаються знайти мені пару, влаштовують мені побачення. Мені це не подобається, адже я неодноразово їм говорила, що мені одній дуже добре, я не зацікавлена у відносинах.

Але вони мені не вірять. Нещодавно моя колега знайшла мені кандидата в чоловіки, він її родич. Вона передала мені, що він запрошує на побачення. Я вирішила жартома погодитися. Мені було забавно і цікаво подивитися, хто ж він, спробувати. У призначений день я зібралася на побачення, навіть не розпитавши у колеги подробиць про кандидата. І ось приходжу я на побачення і зустрічає мене дідусь. Не дивуйтеся, йому було 75. Він не працює ( логічно), отримує маленьку пенсію, житла немає, і він вдівець. Я просто була в шоці. Виявляється, людям здається, що я така дурна. Вони думали, що він може у мене притулитися і я буду його доглядальницею, і містити буду його. І плакати хочеться, і сміятися.

— Тетяно Іванівно, вибачте. Вже час зачинятись, а так якийсь чоловік, стоїть, нічого не бере – почала скаржитися Ольга. Таня, невдоволена, підвела голову, відповівши: -Навіщо турбувати мене по дрібницях? Вона того коштувала? Проте Оля стояла на порозі і чекала на реакцію. Директор, усвідомивши, що треба щось робити, підвелася і пішла до зали. Вийшла в зал і серце її тьохнуло. Спиною до неї стояв солдатик перед вітриною з тістечками.

Відстовбурчені вуха смішно стирчали на виголеній голові. — Мишко, синку, — крикнула хрипко Тетяна. Оглянулись усі. І Ольга, і прибиральниця тітка Валя. Повернувся і солдат. Тетяна судомно зітхнула, знову все починається спочатку, вона знову побачила сина в чужій людині. Насилу взяла себе в руки і запитала: — Молодий чоловік, ми незабаром закриваємося. Якщо нічого не хочете купити, прошу на вихід. Зовсім ще молоденький пацан, зніяковіло посміхнувся. — Вибачте, вибрати не можу. У мене грошей мало, — і розкрив долоню з дрібницею. — Що, все у звільненні прокутив?

А батьки не помагають? — пожартувала Тетяна, підходячи ближче. — Та я не собі. Сестриці. Мене у відпустку на тиждень відпустили, отож я і приїхав. Вона у мене недалеко живе. У дитячому будинку на Комсомольській. Ми з нею самі залишилися. А гроші в мене в поїзді вкрали, добре, що дрібниця в кишені залишилася, — почервонів хлопець. Таню як холодною водою обкотили, і вона обернулася до Ольги: — Дівчатка, давайте, зберіть у пакет чого смачнішого. Чек мені потім віддасте, — скомандувала вона і повернулася до солдата. — Сам голодний? — Запитала Тетяна і взяла його за руку. — Ходімо до мене в кабінет.

Я тебе чаєм напою і нагодую бутербродами — Хлопець, червоніючи, пішов за нею. А тим часом у залі Ольга з напарницею вкладали у пакет солодощі. — І чого наша Тетяна так переполошилася? Вже додому пора і касу закривати, а ми тут вовтузись,-бурчала Ольга. Тітка Валя крикнула на неї: -Чого бурчить? Сказали, роби і не бурчи. А Таня вірно робить. Треба дівчинку порадувати, та хлопця підтримати. Але Ольга не здавалася: — Я її, якщо чесно, уперше такий побачила. Як вона йому крикнула, Мишко? Ось ви, Валю, тут давно працюєте, хто це?

Прибиральниця перестала мити підлогу і сумно зітхнула — То сина її звали. Він у неї в афганській загинув. Один єдиний у неї був. Не дай вам Бог, дівки такого пережити. Вона ж раніше інша була. Реготуха, бовтанка. А як Мишка не стало, скам’яніла вся. А у кабінеті Тетяна делікатно розпитувала хлопця. — А давно ви самі? Як сестру звуть? Де будеш ночувати? Той із апетитом поглинав бутерброди і нехитро відповідав. Що батьки у лазні п’яними вчапали.

Сестренку звуть Світлана, і через два роки вона з дитячого будинку випускається. Після армії він у село повернеться до батьківського будинку і туди ж Світланку забере. А ночуватиме на вокзалі, він уже з черговим домовився. А Тетяна слухала його, а бачила перед собою сина. Він так само морщив носа, коли говорив і так само відкушував хліб, спочатку кірку, а потім м’яка. Тут вона схаменулась. — А звати тебе як? Він здивувався: -Михайло мене звуть. Ви самі там мене в залі гукнули.

Я навіть здивувався, звідки ви знаєте. — У Тетяни горло стиснулося у спазмі. Вона закашлялася так, що з очей сльози покотилися. Сполошився Мишко: — Що з вами? Погано? Тетяна сьорбнула зі склянки мінералку і витерла мокре обличчя. — Нічого, все гаразд, не хвилюйся. Ось що. На вокзал ти не підеш, ночувати в мене будеш. Зараз поїдемо, і якщо не пустять, гостинці передамо. І не сперечайся. Я старший і мені краще знати. Мишко несміливо запитав: — А ваші не проти будуть? Ну, якщо ви з вулиці приведете? Тетяна посміхнулася: -Нікому проти бути.

Одна живу, і на мить згадала колишнього чоловіка. Він через півроку після похорону пішов від неї. До дівчини зовсім, старше за сина їх на два роки. У нього зараз уже троє дітей. Бачила його нещодавно. Постарів, погладшав, подурнішав. Зрозуміло, що про Мишка й не згадує, напевно, дітей ростить. Це вона досі сина не може забути. За рік після цієї події на пероні стояли двоє. Тетяна та Світлана, яку вона забрала до себе. Вони чекали швидкий поїзд, на якому мав приїхати Мишко. Головна людина в їхньому житті…

Був пізній вечір. Надворі вирувала справжня негода. Я поверталася додому після роботи, хуртовина застилала очі, видимість на відстані трьох метрів була нульовою. Дорогою я заїхала до супермаркету, щоб купити продуктів на вечерю. На вулицях міста практично не було людей. Це й зрозуміло, кого за такої погоди потягне на вулицю? Заходячи до супермаркету, я помітила лише одну самотню постать жінки. Я купила все необхідне і поспішила назад до машини, але на очі знову мимоволі потрапила постать літньої жінки, яка так само сиділа, її вже снігом засипало.

Я помістила пакети в машину та підійшла до жінки. Ну, не змогла я пройти повз людське горе. Поблизу з’ясувалося, що це маленька, згорблена бабуся. -Ви чого тут сидите? Замерзнете ж! Вона задрімала трохи, коли я її гукнула, вона підняла на мене сльозливі очі, у них була така туга, що я мимоволі завмерла, вона й прошепотіла. -Ну і нехай! -Що це означає? Ну ні, ходімо в машину грітися! Я мало не силоміць її потягла в машину. Там бабуся трохи відтанула, на старечих щоках рум’янець з’явився. -Ну то що з вами трапилося? Вона раптом заnлакала, заплющивши очі зморшкуватими руками.

Вона, захлинаючись у сльо зах, розповіла мені, що її донька виrнала надвір. Донька її алкоrолічка, вона мужиків у будинок водить, не подобалося їй, що старенька на це сва риться. Ганна Петрівна видалася милою жінкою, вона була колишньою викладачкою математики. Залишити її на вулиці я просто не могла, тож забрала до себе. Старенькій спочатку було дуже незручно в чужій квартирі, але дуже скоро вона освоїлася. Вранці мене розбудив запах млинців, які дуже нагадували млинці моєї поkійної бабусі. Ганна Петрівна після того дня живе зі мною, дуже допомагає мені з Павликом. Я давно у розлу ченні. Дивно, як інколи зовсім чужа людина може стати рідною.

Люба прийшла додому з роботи та сіла вечеряти. Перевіряючи свій телефон на предмет пропущених дзвінків, вона помітила, що син того дня не дзвонив. Вона почала турбуватися, бо Тарас обіцяв приїхати на Різдво, але він навіть не подзвонив і, мабуть, не подзвонить. Тієї ночі Любі наснився Новий рік, коли вона і маленький Тарас вбирали вдома різдвяну ялинку. Уві сні маленький Тарасик передав своїй мамі масивний пакет, але Люба не встигла відкрити його до пробудження. Наступного дня, як завжди, Люба пішла на роботу, весь день думаючи про сина. Тарасові було вже 33 роки, і він мешкав в Англії протягом останніх десяти років. Люба виховувала його сама після того, як її чоловік розлу чився з нею, коли Тарасові було лише три з половиною роки.

Він залишив їх ні з чим, не платив аліментів і навіть забрав будинок. Коли Люба вийшла заміж, бабуся подарувала їй будинок, а сама переїхала до своєї дочки. Але її чоловік не хотів жити у чужому домі, тому продав його та купив інший, зареєструвавши на себе. Тому під час розлу чення Любі нічого не дісталося. З маленьким сином вона повернулася до своїх батьків та працювала прибиральницею у місцевій школі. Син виріс, поїхав навчатися до столиці , а потім переїхав до Англії. Щодня дорогою на роботу Люба проходила повз будинок, яким колись володіла разом із чоловіком. Але зараз там ніхто не жив, а ремонтні роботи були у розпалі. Якось Люба зустріла свою родичку, яка здивувала її, сказавши, що вчора бачила Тараса у місті.

Люба відмахнулася від цього, думаючи, що родичка помилилась. Але це виявилося правдою: Тарас пробув у місті кілька днів, купуючи будинок. Той самий, що відсудив їхній батько. У будинка були інші власники, і Тарас погодився купити його без жодних проблем за будь-які гроші. Він уже розпочав ремонт, маючи намір подарувати його своїй мамі на Різдво. Люба дізналася про все того ж вечора, коли син з’явився на порозі її будинку з документами. То справді був подвійний сюрприз. -Мамо, ти заслуговуєш на це — сказав Тарас, віддаючи Любе документи на будинок. -Я хочу щоб ти була щаслива! Те Різдво було справді найщасливішим. Тарас пообіцяв з того часу приїжджати частіше, і Люба досі не могла повірити у свій успіх.

Я вважаю, що мені дуже пощастило, що в мене такий чудовий зять, як Петро, який не лише працьовитий, а й глибоко любить мою дочку. Він живе з нами вже вісім років і за цей час власноручно перетворив наш будинок і двір до невпізнання. Спочатку я була nроти того, щоб моя дочка Леся зустрічалася з ним, бо я погано знала майбутнього зятя як людину.

Однак, побачивши і зрозумівши, як сильно він дбав про мою дочку, ми з чоловіком дозволили їм одружитися. Петро раніше їздив до Польщі на заробітки та вклав усі свої гроші у наш дім. Щоразу, коли він був удома, то невпинно працював над різними проектами, навіть якщо його про це не просили. На жаль, всесвітні обмеження вплинула на роботу Петра за кордоном, і ось уже другий рік ми маємо фінансові труднощі через це.

Нещодавно мати Петра nомерла, і він успадкував половину її будинку. Однак він вирішив відмовитися від своєї частки на користь своєї сестри, яка зараз живе там зі своїм чоловіком. Я лютувала на нього, тому що нам дуже потрібні гроші, і я не можу зрозуміти, як він міг відмовитися від своєї частки. Я відчуваю, що Петро зробив благородний жест за мій рахунок, і я не можу зрозуміти його дій. Якби я мала двох дітей, я б подбала про те, щоб вони обидва отримали рівну частку спадщини. Я захотіла поговорити з сестрою Петра і попросити її вчинити правильно і справедливо. Однак Петро просить мене не втручатися.

Чоловік допоміг винести коляску, а сам побіг на роботу. Ми із синочком Максимом пішли гуляти парк. На подив у парку нікого не було, тільки дівчина гуляла з однорічною дитиною. Мабуть він тільки ходити почав, тому що частенько плюхався попкою вниз. Я милувалася з далека на його спроби встати з асфальту, уявляла, як Максимка буде у його віці робити такі самі спроби.

Коли дівчина пройшла повз мене, то наші погляди зустрілися. Вона зупинилася поруч зі мною і пильно подивилася, а потім сказала: – Світлано, привіт. Як я вас рада бачити. Я здивувалась, бо дівчина була мені не знайома. – Вибачте, але я вас не знаю. – Зніяковіла я. – Ви, мабуть, не пам’ятаєте мене. Ми з вами понад рік тому в одній ліkарні лежали. Ви тоді мені життя врятували. – Олено, люба, як ти змінилася. Яка у тебе чудова дитина.

Ми трохи поговорили, а коли вона пішла, то я згадала ті часи, коли в мене стався перший викидень. Мене тоді поклали в nалату з породіллю, Олена теж там лежала. Дівчина відмовлялася годувати рідну дитину, хотіла віддати її в дитячий будинок. Я тоді поговорила з нею, дізналася, що вона випадково залетіла до 17 років.

Хлопець у кущі, а батьки пригрозили, що викинуть її з дитиною надвір, якщо притягне її додому. Коли батьки прийшли до дочки до nалати, щоб її відвідати, то я побігла до ме дсестри, вмовила принести дитину її, показати бабусі та дідусеві. Думала, що в них серце кольне, коли вони його побачать, так воно й сталося.

Дідусь узяв онука на руки і сказав: – То він же вилитий я! Вони забрали дитину додому. Наразі Олена вже зустріла доброго чоловіка, який прийняв її дитину. Батьки дівчини душі не чують у онуці. Я після викидня, через три місяці заваrітніла. Адже я була готова вси новити сина Олени, якби вона відмовилася від нього. Я рада, що все склалося у нас двох добре.

Ірина наро дила в 15 років, в 10-му класі. І на протязі більше 5-и років приховувала, хто батько дитини, яку вона наро дила. Мати Ірини дізналася про ваг ітність дочки досить-таки пізно. Дівчинка завжди була повною, і мати думала, що та просто поправилася. Але серйозна надбавка у вазі спантеличила мати, і та вирішила зводити дочка до ендокринолога. На прийомі у спеціаліста вся правда і розкрилася. Мати була в сказі. Вона ростила дочку одна, і ось тепер ще й внучку! Гаразд би, в більш старшому віці, але ж не в 15 років! До того ж Ірина ретельно приховувала ім’я батька дитини. На всі розпитування вона відмовлялася і не говорила, хто батько. У школі ваг ітність десятикласниці викликала справжній фурор.

Всі навперебій говорили про те, від кого ж «зале тіла» школярка. Але Ірина наполегливо зберігала мовчання. На літніх канікулах наро дилася Аліса. Розумна блакитноока дівчинка. Мати Ірини взяла декретну відпустку, щоб сидіти з онукою. Ірина закінчувала 11 клас. Намагалася з усіх сил, хотіла вступити на бюджет. У неї це вийшло. Ірина поїхала вчитися в сусіднє місто, майже всі турботи про Алісу лягли на бабусю і прабабусю. Правда дівчина відразу ж влаштувалася підробляти. Крім цього, у неї щомісяця надавалася невелика грошова сума. Вона вперто не говорила ім’я батька Аліси і відмовлялася пояснювати, звідки у неї гроші. Коли Алісі виповнилося три рочки, Ірина забрала її з собою. У той час вона працювала в одному з рекламних агентств і вчилася, орендувала квартиру. Аліса росла не по роках розвиненою дівчинкою.

У 3 рочки знала букви, була допитливим малятком. Ірина влаштувала її в садок і жила разом з дочкою. Мамі вона так і не зізналася, хто батько Аліси. Закінчивши університет, дівчина стала повноцінно працювати в компанії, в якій підробляла під час навчання. Це сталося влітку: Алісі мало виповнитися шість років. Ірина прийшла додому з чоловіком. Це був батько Аліси … Одні і ті ж очі, русяве волосся і вуха. Ірина розповіла, що це Андрій весь час допомагав їй. Вони разом вирішили приховати від всіх факт батьківства Андрія. Він збирався вступати до військової академії і нар одження дитини могло порушити його плани. Але весь цей час молодий чоловік передавав Ірині гроші і крадькома зустрічався з донькою. Він закінчив навчання і вирішив одружитися з коханою, яка чекала його довгих 6 років. Нещодавно в ро дині Ірини та Андрія наро дився син Макар, а його старша сестра Аліса вже закінчує третій клас.

Наталя в день свого народження зібралася з’їздити в гості до сина в місто. Жила вона в селі недалеко від сина. Автобус ходив туди два рази в день — о шостій годині ранку і о четвертій вечора. Довелося їхати на першому автобусі, так як залишатися ночувати у сина Наталі не хотілося, через ставлення до неї невістки Оксани. Була у неї одна ոроблема — автобус приходив в місто рано, і син з невісткою зазвичай в цей час ще спали. Доводилося сидіти на лавочці і чекати до восьмої ранку.

Невістка її зустрічала непривітно. — Що вам, Наталя Федорівна, не сидиться в своєму селі? Ви ж стара людина, потрібно думати про своє здоров’я. Та й нам ваш приїзд дуже недоречний. Ви б хоч подзвонили, перш ніж їхати. Заміж Наталя вийшла в двадцять років. Майбутній чоловік її був старшим за неї на п’ять років і нещодавно, після того як заочно закінчив сільськогосподарський інститут, влаштувався працювати механіком в колгоспний гараж. Наталя працювала завідуючою колгоспним складом. Одного разу в клубі на танцях до неї підійшов симпатичний хлопець і запросив її потанцювати. — Саша, — представився він.

Так вони і познайомилися, а після танців у клубу їх вже чекали місцеві хлопці. — Механік, ти, що наших дівчат проводжаєш? Тут є кому проводжати, — заявив найспритніший з них. — А ви можете написати заяву …., — відповів Саша. — У двох примірниках ……. Через сімдесят два тижні розглянемо, — додав він після паузи. Хлопці залишилися стояти, мабуть переварюючи почуте. Весілля було скромним. У чоловіка крім молодшого брата, який після закінчення інституту тільки що був прийнятий на посаду начальника житлово-комунального відділу в місті, нікого не було. Виховувалися брати в дитячому будинку. Батьки Наташі були людьми небагатими, обидва працювали в колгоспі рядовими працівниками.

Стіл накрили в будинку батьків. Запросили найближчих людей, де голова колгоспу і вручив їм ключі від будинку, який виділили Саші, як фахівця. Через рік Наташу відвезли народжувати. — Чекаю з двійнятами, проводжаючи її, сказав чоловік. Вони обидва мріяли відразу про двох малюків — хлопчика і дівчинку. Пологи пройшли нормально, нapoдився хлопчик. Через дві години Наташі принесли зголоднілого синочка. Коли вона його погодувала, в палату зайшли лікар і завідувач пологового відділення Віра Василівна. Завідуюча добре була знайома з батьками Наташі. До її надходження до мeдичного інституту, вони разом з батьками жили в одному селі, були сусідами.

— Сьогодні одна матуся нapoдила синочка і написала відмовну. Закотила icтерику і поїхала. Ми ніяк не могли її умовити. Хлопчик здоровий і дуже гарненький. Помовчавши, запитала Віра Василівна: — Ви ж двійню хотіли? Може, візьмете цього малюка? Шкода його віддавати в притулок. Та й чоловік ваш сам виховувався в дитячому будинку. Я думаю, що він не буде заперечувати? А ми оформимо вськ так, як ніби ви нapoдили двійнят. Потім додала: — Якщо ви не хочете, ми можемо оформити усиновлення офіційно. Але для цього потрібно стільки часу, а дитині буде важко. Та й не відомо ще віддадуть його вам чи ні. Віра Василівна була хорошим фахівцем і просто чудовою людиною. Можливо, тому що вона добре знала сім’ю Наталі, вона і звернулася до неї з цим незаконним пропозицією. А можливо, в той час люди були іншими, більш людяними.

Наталя не могла вимовити ні слова, від натовпу на неї почуттів. — Ти подумай. Через кілька років нам спасибі скажеш, — додав лікар. І вони пішли. Увечері в лікарню приїхав Саша. — Я знаю, що таке дитячий будинок. Нехай оформляють народження двійні, — вирішив він. Зустрічати дружину з двійнятами Саша приїхав на головуючої «Волзі». Вручивши дружині величезний букет троянд, завідуючої — пляшку ігристого і коробку цукерок, він взяв на руки обох малюків. — Сідай, Мати-героїня! — пожартував він, — сам голова велів взяти свою машину. Водій відчинив перед Наталкою дверцята: — прокачано з вітерцем, як королеву! Вирішили вони назвати свого сина Павлом, а приймального — Петром, в честь апостолів, так як обидва нapoдилися 12 липня.

Діти росли різними. Якщо Петрик був хлопчиком ласкавим, то Павлик був сміливим і неслухняним. Обидва закінчили школу в рідному селі, обидва вступили до вищих навчальних закладів. І ніхто з них не здогадувався, що один з них — нерідний. Марина, дружина Петра, була жінкою привітною і до свекрухи не інакше як «мама», не зверталася. У Павла ж дружина Оксана, називала її тільки на ім’я по батькові і до неї ставилася з погано прихованим презирством. Жили вони в місті, в двадцяти хвилинах їзди на автобусі. Жили втрьох, онукові уже було п’ятнадцять років. Останній раз вони були у неї п’ять років тому, коли не стало Саші. Петро жив в Києві, але відвідували вони мати щороку. Приїжджали все вчотирьох, з двома онуками. Коли не стало Саші, Марина сказала: — Мама, переїжджайте до нас жити, що ви тут будете одна.

Тим більше — в своєму будинку. Важко буде без тата. — Поки ноги ходять, поживу ще, а там видно буде, — відповіла вона. Наталя сиділа на лавці біля будинку Павла, чекала, коли все прокинуться. Рівно о восьмій вона піднялася на другий поверх і прислухалася біля зачинених дверей. За дверима була тиша. — Сплять ще. Посиджу тут на сходах, — вирішила вона і села на сходах. Приблизно через півгодини пролунав звук дверей і на сходову площадку вийшов Павло. — Мама, знову ти? Оксана з сином поїхали відпочивати до Туреччини. А мені потрібно терміново бути на зустрічі з клієнтом. Вдома нікого немає. Візьми таксі і їдь додому, ввечері я подзвоню, — і він засунув їй двісті гривень, забувши при цьому про її день народження. Забувши і про те, що телефону у неї ніколи і не було. Наташа проплакала на автовокзалі до вечірнього автобуса. Вже підходячи до свого дому, вона помітила біля будинку легкову машину.

Син Петро лагодив ганок, внуки кололи дрова, Марина пекла пиріжки. Стіл до її приходу був уже накритий. — З днем народження, мама, — привітали її син з невісткою. — Живи довго, бабуся, — додали онуки хором. Увечері після святкової вечері, коли невістка і внуки вляглися спати, Наталя підійшла до сина і сказала: — Петя, хочу перед тобою покаятися. Ми з татом для тебе нерідні. Ти у нас приймальний. Прости нас. — Так я знаю, мама. Ще в 10 класі дізнався, «добрі» люди сказали. Але вас не хотів з батьком засмучувати, тому й не питав нічого, — ласкаво відповів син. — Для нас усіх ти будеш завжди королевою, — додав він, нагадавши їй тим самим давно забуті слова водія «Волги».