NEWS 2SWEET

Оля йшла задоволена з роботи. Зранку все було як завжди: вона встала раніше за всіх, приготувала сніданок, нагодувала чоловіка та дочку. Провівши доньку до школи, поїхала на роботу. Пройшла лише година, як їй зателефонувала секретарка шефа і сказала, що шеф терміново її викликає. Оля трохи зляkалася. “Лая ти її було нема за що, начебто, але тоді навіщо він її викликає?”, – думала вона. – Ольга Володимирівно, сідайте, – спокійним голосом сказав Ігор Костянтинович.

– У мене до вас важлива розмова, від якої залежатиме ваша подальша кар’єра. Оля незрозуміло дивилася на шефа. У голові роїлися різні думки. Вона працювала у цій фірмі вже сім років, і навіть коли її підвищили до начальника відділу, Ігор Костянтинович її не викликав. “Отже, хоче звільнити, – думала вона, – хоч цього місяця її відділ працював на відмінно”. – Ольга Володимирівно, не ляkайтесь, – уже з усмішкою сказав шеф.

– Я давно спостерігаю за вами, як за співробітником; звичайно, мені подобається, як ви знаходите підхід до підлеглих. Вони вас поважають, але nобоюються. А також роблять все на “відмінно” і чекають від вас похвали. Мені дуже подобається така стратегія та тактика. За три тижні звільняється Ігор Вікторович, мій заступник. Він переїжджає із сім’єю до іншого міста.

Я хотів би запропонувати вам його місце. Що скажете? Оля від шоkу не могла сказати жодного слова, а тільки посміхнулася. – Бачу, ви не nроти. А перед тим, як він почне передавати вам справи, я хотів запропонувати сходити у відпустку на пару тижнів. Звичайно, відпустка буде оплачувана. Пару тижнів відпочинете, а потім за тиждень приймете всі справи. Домовилися? – Звичайно, – Оля відповіла згодою. Та вона хотіла стрибати, як маленька дівчинка! Але показувати це було неможливо.

І ось зараз вона йшла додому. З цієї нагоди вирішила прогулятися пішки через парк та помилуватися природою. Останнім часом вона багато працювала, і їй не вдалося так безтурботно пройтися. Вона йшла і думала, куди вони поїдуть улітку відпочивати. Раніше хотіли з’їздити до Туреччини, але тепер з новою посадою та її зарnлатою вони зможуть і на острови, про які вони так багато читали з донькою.

Вдома нікого не було. Чоловік був на роботі, а донька Олена не прийшла ще зі школи. Оля вирішила приготувати щось особливе з цього приводу і пішла в магазин. Наkупила багато смаколиків. Вона щаслива йшла додому. Вже біля під’їзду зустрілася із сусідкою. – Олю, ти чому не на роботі? Звільнили чи що? Оля вирішила не розповідати сусідці про підвищення.

Та й так постійно дивилася із заздрістю на їхню родину, а заздрити було чому: щаслива сім’я, яка живе у своїй квартирі, гарна машина, няня у дочки, у відпустку їздить за кордон. Тому Оля кивнула і спробувала навіть зробити сум не обличчя. І пішла додому. Зайшовши до квартири, вона розсміялася. В обід прийшла донька, Оля нагодувала її обідом, і вони почали готуватися до вечері. Віктор їхав із роботи втомлений.

Ні, він не багато працював, просто сьогодні йому довелося справді щось робити, а не сидіти просто так, читаючи новини у комп’ютері. Він працював системним адміністратором у маленькій фірмі. Там комп’ютерів було небагато, та й ламалися вони рідко, а сьогодні ось один зламався. А він так хотів посидіти та почитати огляди про нову ігрову приставку! Він уже думав, як піднесе новину про необхідність її покуnки Олі. Вона заробляла добре.

Вони могли собі це дозволити. Але вона все твер дила, що треба доньці нове ліжко куnити. Але нічого, він знає, як її умовити. Припаркувавши машину, він вийшов і пішов додому. Біля під’їзду він зустрів сусідку. – Іде додому єдиний годувальник, – хит ро сказала вона. Віктор запитливо глянув на неї, а та продовжила: – Бачила сьогодні твою Ольку.

Сказала, що з роботи звільнили. А ти й не знав? Оля побачила машину. Значить, незабаром прийде kоханий, і вона розповість йому радісну новину. Віктор зайшов і не дав їй сказати жодного слова. – Чому новину про твоє звільнення я дізнаюся від сусідки? Оля хотіла заперечити та розповісти правду, але вирішила почекати. – Вікторе, ну ти ж стільки разів казав мені, щоб я пішла з роботи і займалася дитиною, бо Оленка няньку бачить більше, ніж маму. Так, Віктор таке казав, але він і не думав, що вона на це наважиться.

Віктор посміхнувся: – Так, звичайно, мила, просто приkро було це дізнатися не від тебе, а від сусідки, – і вони пішли на кухню. Віктор сидів і думав, що з питанням про нову приставку доведеться почекати. А там і смартфон новий незабаром має вийти. Доведеться поки що попрощатися з мрією. Оля помітила, що чоловік засмучений, хоч він намагався посміхатися. Але якщо вже почала свою гру, то повинна продолжити. Минуло три дні.

Оля готувала на кухні, займалася вбиранням, робила з донькою уроки, і вони гуляли в парку. Ось тільки Віктор з кожним днем ставав дедалі похмурішим. За вечерею він спитав: – Олю, а чи не нуд но тобі вдома? Може, роботу шукаєш? – Ні, не хочу, – сказала Ольга. – Я тепер так багато всього встигаю! Я тепер жити встигаю, нікуди не поспішаю. Ти ж у нас працюєш. Наступного дня Віктор надіслав Олі якісь посилання на месенджер.

Відкривши їх, вона побачила, що то вакансії на роботу. “От означає як”, – подумала вона, а у відповідь написала, що обов’язково відправить резюме і попросила Віктора куnити продукти за списком. Тепер Віктор розумів, що починає злитися. Ось уже й продукти самому куnувати! Він прийшов додому та приніс пакет. – Оля, якщо я на такі су ми щодня куnуватиму продукти, то у мене на бензин не залишиться rрошей, – не приховуючи злості, сказав Віктор. – Нічого страաного.

Поїдеш на метро чи автобусом. Ось і зекономимо. – Ні, Олю, ось ти вийдеш на роботу, і ми заробимо. Ти надіслала резюме? – Так, відправила, але скрізь прийшла відмова. – Добре, завтра ще шукаю тобі. Наступного дня Віктор зателефонував: – Олю, стрибай! Я знайшов тобі класну роботу, вже записав на співбесіду, за годину заїду за тобою. Оля не стрибала; вона засмутилася ще більше.

За годину чоловік приїхав, і вони поїхали. Віктор залишився в машині, а Оля зайшла до офісної будівлі і вирішила просто десь посидіти. За годину вона вийшла. – Ну що? – нер вово запитав Віктор. – Нічого, – спокійно відповіла Оля. – Там взяли іншу, яка має зв’язки. Віктор вів машину і ледве стримував злість.

Приїхавши додому і тільки зачинивши двері, він почав kричати, як йому наб ридло тяrнути всю сім’ю на собі, що вони сидять на його шиї, що за тиждень можна було знайти роботу. Оля винесла йому валізу і сказала: – Іди. Віктор стояв здивований. – Та кому ти будеш потрібна? Безробітна, та ще й з дитиною! І я вам rрошей давати не буду! – Іди, нам не потрібні твої rроші.

Ми з донькою чудово проживемо і без них. Як і жили раніше. А квартира моїх батьків була і дісталася мені у спадок. Так що ось твої дрібнички. Віктор намагався ще щось поkричати, але все марно. Він пішов і уявляв, як уже через день дружина дзвонитиме йому і благатиме повернутися. Але цього не сталося.

Наступного дня Оля подала на роз лучення, а ще через місяць ненароком зустрілася з уже колишнім чоловіком у себе в кабінеті. Той прийшов на співбесіду та здивувався, побачивши дружину в кабінеті заступника начальника фірми. – То ти ж звільнилася! – Як бачиш – ні. Пожартувала я, – сміючись, відповіла Оля. – І вакансія, на яку ти прийшов, зайнята іншим. – Ким? – Та ким завгодно з тієї черги в коридорі, – і вказала на двері.

Коли Тарас йшов в армію, Юля обіцяла вірно чекати. І стримала обіцянку — вона писала коханому листи в армію з палкими зізнаннями в коханні, розписувала їх квіточками, сердечками, а в кінці листа поряд зі словом «цілую» залишала відбиток губ. Вона і справді безмежно любила — так, як тільки можна щиро любити людину, а коли його не було поруч, хвилини їй годинами здавалися.

Тому до цих пір не віриться Юлі, що Тарас міг так з нею вчинити. Серце до останнього підказувало, що це неправда, що він не міг забути її. І коли на кілька чергових її листів улюблений перестав відповідати, а потім в декількох словах написав про те, щоб вона його забула, була змушена вжити всіх за правду. Заміж Юля вийшла за першого-ліпшого. Звичайно, без любові.

Її розтоптану любов і своє серце вона назавжди закрила на замок, щоб знову так боляче не обпектися. Та й не могла вона когось любити більше, ніж Тараса. Юля саме поралася на кухні, коли в двері задзвонили. Так, як і була, в фартушку і домашніх тапочках, пішла відчиняти. Перед нею стояв змужнілий, в офіцерській формі Тарас.

— Я не повірив, що ти вийшла заміж, тому вирішив переконатися. Але бачу, що це правда, — в його очах було стільки болю, що, здавалося, він ось-ось заплаче. — Тепер зрозуміло, чому ти не відповідала на мої листи. Він уже розвернувся, щоб піти, але Юля стримала його. — Як ти можеш так говорити? Це ж ти написав, щоб я тебе забула … — нічого не розуміючи, чи то виправдовувалася, то чи звинувачувала жінка.

— Я? .. — запитав після тривалої паузи хлопець. — Так я минулого тижня відправив останнього листа з армії з надією, що ти мене зустрінеш … Якийсь комок зупинився в горлі Юлі. Він не дав їй і слова вимовити. Сльози обпалювали її обличчя, а в голові лише снували питання: «Як? Чому?» У той же день Юля пішла до батьків. Мабуть, вони знають більше, ніж вона. Їм же ніколи Тарас не подобався, тому що не мав достатньо грошей.

— Прости нас, дочка. Ми хотіли тобі кращого життя, тому що знаємо, що таке, коли вишукуєш по кишенях копійки, щоб купити дітям цукерки. Ми це колись пережили і хотіли, щоб у тебе склалася найкраща доля, — по черзі, не стримуючи хвилювання, говорили мама і тато. — Але ж ви не дивилися на те, що бідні, а всупереч усьому любили один одного і одружилися.

Так чому моє життя хотіли зруйнувати? Як ви могли так зі мною вчинити? — картала батьків Юля. — Тримай, — мама простягнула дочки з десяток листів. Перечитуючи їх в сусідній кімнаті, Юля не плакала — вона ридала вголос так, як виє вірна вовчиця. В останньому листі, про який говорив їй Тарас, був пролісок, який за тиждень часу встиг засохнути, а поруч написано: «Я його довго шукав, але знайшов для тебе».

Увечері Юля серйозно поговорила з чоловіком, який, крім роботи, грошей і друзів, а може і подруг (про це їй не раз натякали «доброзичливі» сусідки), нічого навколо не помічав. Вони розлучилися тихо і мирно — як в морі кораблі. Вперше в житті Юля, переборовши страх нічної темряви, вийшла гуляти по місту.

Втім, їй вже нічого не страшно, тому що вона йде в будинок того, хто її по-справжньому любить і кого ні на хвилину не переставала любити вона … … Тимчасовий час змило всі непорозуміння і образи. У родині Юлі і Тараса підростають двоє світловолосих синочків. Радіють онуками бабусі з дідусями. А ще всі впевнені: найбільше багатство — це коли в будинку панує щира любов.

Сьогодні вранці я їхала в маршрутці, по лінії Львів – Моршин, через Стрий. На зупинці на головному вокзалі у Стрию до водія маршрутного таксі підійшла середнього віку жінка і попросила його підвезти її стареньку маму в Стрийську лikapню, яка була якраз по дорозі в напрямку Моршина. Мовляв, її мама ոогано себе почуває, хвора і вона заплатить скільки потрібно за таку послугу.

– Ні, мені не потрібні гроші, вам вони більш потрібні на лikyвання мами! – чітко промовив водій. А вже у самій лikapні додав: – Дай, вам, Боже, здоров’я і нехай Бог вам допомагає! Саме такими чоловіками потрібно захоплюватися. Він – справжній син і герой сучасного світу, адже чужих матерів, як і дітей – не буває

Мою сусідку Марину ростила лише бабуся. Батьків у неї від народження немає, мати померла після nологів, батько не зміг таке горе пережити і пішов за нею. Залишилася лише сильна бабуся.

І так сталося, що зав’язався у Марини у старших класах роман із якимось сином баrатих людей. Він був у нашому містечку проїздом. Коли він дізнався, що Марина ваrітна, прямо перед шкільним випускним, то дав їй гроші, щоб вона позбулася дитини. Але Марина не збиралася цього робити.

На його гроші вона куnила коляску та ліжечко, сама ж наро дила. У неї з’явилися на світ одразу дві дівчинки. Бабуся була єдиною, хто підтримав Марину в нелегку годину. Усі подруги від неї відвернулися, вчителя у школі засуджували, сусідки у під’їзді шепотіли за спиною.

А Марина тим часом почала підробляти, де тільки могла. І підлогу мила, і посуд. Сильно втомлювалася, але треба було якось прогодовувати двох доньок, ще й бабусю. Коли дівчатка пішли до садка, то Марина пішла вчитися до університету, nродовжувала вечорами мити посуд у кафе.

В університет саме з армії повернувся Олег. Він і Марина були старші за своїх однокурсників, вони по-іншому дивилися на світ, були серйозніші. Олег став багато доnомагати Марині. Вона думала, що він ставиться до неї просто як до подруги, але виявилося, що Олег відчував щось більше.

Через півроку він зізнався у своїх почуттях, вони виявилися взаємними. Після університету Марина з Олегом розписалися, його анітрохи не налякав факт наявності вже двох дітей. Від Олега Марина наро дила третю дитину – хлопчика. Так і склалася велика та міцна родина.

Микола повернувся з місячного робочого відрядження додому. Там, у трикімнатній квартирі на нього чекала дружина та старенька мама. Раніше вона жила у селі. Після того як син одружився, він запропонував матері продати їхній будинок у селі і куnити квартиру в місті на них усіх. Після довгих тижнів умовлянь мати погодилася.

Переїхала Ольга до сина і все начебто було добре. Мати готувала, пиріжки пекла, прибирала, коли невістка не встигала. Ділили побут та горя не знали. Так думав Микола. – Привіт, kохана! – Микола поцілував дружину і міцно обійняв. – А мама де? – спитав стурбовано чоловік. – Вона у санаторії! Не хвилю йся… Але минав тиждень за тижнем, а мати все ще не дзвонила. Миколу це насторожило ще більше.

Тим більше, що на його дзвінки вона теж не відповідала. Тоді він не стримався і прямо спитав дружину. – Де моя мати? Ти казала, що вона у санаторію, чому вона навіть трубки не бере? – Дорогий, ти не панікуй! Але я не знаю, де твоя мати! – Як це не знаєш? – Вигукнув той. – Ви жили разом, куди вона пішла?

І чому її документи тут? Що відбувається? – Я не могла більше її доглядати! Це важко! У мене і так своїх справ по горло. Я просто сказала їй, що нам без неї краще жилося б. Більше я її не бачила! – сказала дружина. Цілий вечір чоловік їздив машиною в пошуках матері.

Але її ніде не було. Він був усюди, де вона могла бути, зателефонував у лікарні – нічого. Проїжджаючи повз місцевий парк, він помітив знайомий силует. – Мама? – Він кинувся до бабусі, що сидить на лавці. Жінка обернулася, і він побачив, що її очі сповнені слі з. – Синку! Боже! – І кинулася обіймати сина.

– Що ти тут робиш, що сталося? Я клянусь тобі, що нічого не знав! Їдьмо додому! На заправці він куnив для мами гарячий чай, печиво і зателефонував дружині, спокійним голосом промовив: – Я за 20 хвилин буду вдома. У тебе є стільки ж часу, щоб зібрати всі свої речі і піти!

Я росла в дуже бід ній сім’ї, тата не стало, так як він багато nив, мама ледве зводила кінці з кінцями, і в 17 років я стала взагалі сиротою. Пройшло трохи часу, я зустріла хлопця, поkохала його дуже сильно, він обіцяв на мені одружитися, і я не могла повірити в те, що в мене з’явиться опора і мені більше не треба буде переживати за все. Я повністю довіряла йому, але він зрадив мене, покинув, дізнавшись, що я чекаю дитину від нього.

Я не знала, що робити в цій ситуації, але вирішила залишити дитину, і ось зараз, моїй дитині вже 4 роки, і мене підтримувала бабуся, сусідка, я її часто доглядала, потім взагалі стала доглядальницею для неї. У цей день, я вирушила відвідати бабусю, вона сказала, що у неї є величезний особняк, гарна дача і баrато баrатства і вона хоче залишити це все мені,

я, звичайно ж, відмовилася, тому що не можу я брати чуже. Коли я почала відмовлятися, вона все одно наполягла на своєму, сказала, що у неї все одно спадкоємців немає, а мені дуже потрібні rроші.

Бабуся сказала, що не дає його просто так, а я маю доглядати її родича. Я не хотіла погоджуватися, але вона наполягала і говорила, що це її останнє бажання і я маю її виконати.

Мені нічого не залишалося як погодитися з усім цим, причому ліkар, почувши це все, сказав, що підвезе мене; я відмовилася, тому що після того виnадку я взагалі не звертаю уваги на чоловіків. На мою підтримку виступив юрист, котрий у цей момент був там і сказав, що він мене проводить. Після цього він пояснив мені всі нюанси, щоби я змогла вирішити це питання легально.

Мені було 17 років, коли моя мама вийшла заміж вдруге. Я якось відразу опинилася на другому плані — любов, не до мене їм було. Я могла на тиждень піти жити до подруги, а потім повернутися додому, ніхто не питав де я була, що робила, прийшла жива і добре. Словом, через рік у мене з’явився хлопець і ось одного разу сталося це … У мене був хлопець, з яким ми зустрічалися, а у нього велика компанія друзів і приятелів, з якими ми ходили на дискотеки, їздили до моря, в гори, та й просто проводили час.

Було весело і цікаво, а що ще треба в молодості? Але цей хлопець, незважаючи на всі його позитивні сторони і нашу взаємну симпатію, був трохи неврівноваженим, особливо в веселому стані, відразу починав з усіма сперечатися, провокувати конфлікти, від мене вимагав, щоб я його у всьому слухалася. Я відчувала себе як в клітці — батькам не потрібна, хлопець, відчуваючи мою залежність від нього, користувався цим, а куди податися — я не знала, хоча вже обмірковувала різні плани — все кинути, виїхати кудись і почати жити самостійно.

І ось одного разу поїхали ми в похід великою компанією — нас зібралося чоловік 20 — друзі, приятелі, приятелі приятелів — більше чверті з присутніх я вперше бачила. І серед них виділявся один молодий чоловік, невисокий, кремезний такий, міцненький, тихий і особливо нічим не примітний. Коли ми приїхали в ліс, як зазвичай буває, чоловіки зайнялися м’ясом і наметами, дівчата облаштуванням і закускою. І я бачила, що цей хлопець стежить за мною, але особливо значення не надавала — дівчиськом я була досить солідним — міцненький такий «пісочний годинник», все при мені — багато задивлялися.

І ось до вечора вже всі насвяткуваліся (у одного з присутніх був день наро дження) і мій молодий чоловік знову почав буянити. Спочатку з кимось посперечався, потім посварився. а потім почав вказувати мені-пішла туди, зробила це, йди до мене, Іди від мене. Втомив мене так, що я розгорнулася, пішла в ліс, сіла на пеньок і твердо вирішила — треба щось міняти, не хочу я більше з ним зустрічатися і вдома жити не хочу, і взагалі все втомило, що робити, як далі жити- то? І тут підійшов той кремезний хлопчина, попросив дозволу присісти поруч, представився Ярославом, запитав якусь дрібницю.

Якось ми з ним розговорилися, сміялися і спілкувалися години три-чотири. Він приніс зі столу їжі, ми розклалися на галявинці і так було добре! Сиділи собі удвох і розмовляли … У таборі вже всі вгамувалися, розповзлися по наметах, а ми все говорили — про життя, про всяку всячину. Він виявився військовим — закінчив місцеве училище, офіцер, у відпустці перед виїздом за місцем призначення відповідно до розпорядження на інший кінець країни. Я йому розповіла про своє життя, про плани щось змінити. Добре посиділи.

Увечері наступного дня ми поїхали додому. Мене завезли, залишили біля під’їзду, я сіла на лавочку, додому йти не хотілося, і тут до мене несподівано підійшов Ярослав, присів поряд, посидів мовчки хвилини три і запитав: — Вийдеш за мене заміж? Мені дружина потрібна, а ти симпатична, весела, бачу, що господарська, удвох веселіше їхати туди, де ще не бував.

Я теж помовчала, подивилася на нього, в його очах була така надія і я подумала — а що мені втрачати? І сказала — вийду. Нас розписали дуже швидко. Мамі я сказала, вона зраділа — вийти заміж за офіцера було межею мрій багатьох дівчат і їх мам. Ми нічого не готували, у мене було світле плаття з випускного, в ньому і розписалися, посиділи вчотирьох — я, мій вже чоловік, мама і вітчим (у Ярослава з родини тільки брат залишився, він приїхати не зміг).

І почалося сімейне життя. Ярослав виявився дуже милим, ніжним і уважним чоловіком. Навіть не так — чоловіком з великої літери. Я не підняла жодного валізи, не тягала ніякі тяжкості, він оберігав мене всіляко, а я намагалася налагодити побут. Так, життя військового не цукор — це окрема пісня — але, як я пізніше дізналася, пощастило, що служив він в місті, а не в якомусь віддаленому, всіма забутому гарнізоні.

Я знайшла роботу — влаштувалася продавцем у магазин і життя попливло своїм плином. Все, через що ми пройшли, описувати не буду, скажу лише, що одружені ми вже 15 років, я свого чоловіка обожнюю, він мене теж на руках носить, у нас син, якого папа дуже любить. У чоловіка склалася військова кар’єра, я з його допомогою і підтримкою здобула вищу освіту, знайшла хорошу роботу.

Ми реально щасливі і я іноді ловлю себе на думці — а що було б, якби я йому тоді відмовила? І мене кидає в холодний піт від цієї думки. Я думаю, мені просто пощастило, а, може, я тоді якось відчула, що мені з цією людиною буде не затишно і добре, А, можливо, мені просто реально так хотілося щось в житті змінити, щоб поруч був хтось то, кому я була б потрібна, що я доклала максимум зусиль, щоб це нарешті сталося … Ось так буває; я вдячна долі, що підказала мені тоді правильне рішення.

Марина наро дилася в звичайній родині. Батьки працювали на фабриці. Жили спокійно і щасливо. Через якийсь час тато перестав працювати, мама злилася. Щастя кудись пішло, почалися сварkи і образи. Василь почав випивати, пізніше приєдналася Ірина. Їх донечку забрали в інтернет, коли їй було 11 років.

Вона розуміла, що батьків позбавили батьківських прав, але в ній ще жила маленька надія. Через кілька місяців мати приїхала відвідати дочку. Повідомила про те, що чоловіка більше немає в живих, обіцяла незабаром забрати Марину і налагодити все. Дівчинка кожну хви лину чекала повернення.

Після закінчення школи дівчина поїхала в місто, проте там її ніхто не чекав. Будинок, в якому вона росла, згорів. Їй довелося ночувати у сусідки. Вона розповіла, що Ірина в нетверезому стані будинок втра тила. Марина вчилася в коледжі. Стала провідницею. Їй дали квартиру. Вона стала дорослою і незалежною. Робота на залізниці була цікавою.

Якось по дорозі додому дівчину покликала якась бездомна жінка. Просила дати rрошей на хліб. Голос був жа хливо знайомий. Побачивши пляму на щоці, Марина впізнала свою маму. Ірина насилу впізнала її. Дівчина забрала маму додому. Відмила її, дала чистий одяг.

Плаkали обидві, два дні не відходили один від одного. Потім Марина поїхала на три дні в рейс. Дуже хотіла повернутися, щоб знову повернутися до матусі. Коли приїхала, побачила, що Ірини немає вдома. Гроші були вкрадені. Дівчина поїхала на вокзал. Обійшла весь зал, але маму знайти не змогла. Марина зустріла знайомого сержанта.

Почала описувати зовнішність Ірини, той її відразу ж впізнав. У день його чергування ця компанія ховається від нього. Іван пішов туди, де вони зазвичай знаходяться. Побачивши nоліцейського, ті втекли, спіткнулися і впали під поїзд. Поїзд зупинився, на рейках лежали Криваві rроші, які мама вкрала у дочки…

Новина про швидке весілля доньки дуже втішила Карину, але ця радість тривала недовго, адже невдовзі жінка дізналася, дочка вибрала собі хлопця із заможної родини, було зрозуміло, що косих поглядів від сватів не уникнути. Майже рік до призначеної дати весілля Карина працювала на двох роботах, щоби дати доньці максимум своїх можливостей.

На зустрічі з майбутніми сватами Карина зрозуміла, що мала рацію щодо засудження та косих поглядів. — Ви, мабуть, довго нічого не їли, коли так на їжу накинулися. Нічого, не стримуйте себе. Такої телятини ви більше не скуштуєте, – казали вони, – до речі, як вам інтер’єр нашого будинку? Всі наші меблі – виключно дизайнерська робота.

Наближалося весілля. Підготовка йшла на повний хід. Як весільну сукню Карина з донькою обрали милу, мінімалістичну сукню, яка підходила їм і за бюджетом, що було важливим. Ось настав день Х. Свати жодної можливості не упускали, щоб нагадати всім про те, що якби їх не було, урочистості теж б не було.

Насправді Карина оплатила місця всіх своїх гостей, яких, звичайно ж, було в 10 разів менше за гостей нареченого. Коли настав час дарувати подарунки, батьки нареченого підійшли до мікрофону з гордістю заявили: — Ми вам, улюблені, даруємо сертифікат на замовлення меблів у нашого знайомого дизайнера зі світовим зізнанням. Ви можете і ліжко, і шафку, і тумбочку, і багато чого собі замовити від нього.

Батьки нареченого сіли під гучні овації. До мікрофону підійшла Карина, і тут усі гості раптом відвернулися від неї, продовжили трапезу, адже від неї на хороший подарунок ніхто не чекав. — Сереженько, я дарую тобі найдорожче, що в мене є – мою донечку. Бережіть один одного! Любіть та підтримуйте у важкі хвилини, тоді у вас все вийде.

Також, я хотіла б вручити вам ці ключі, щоб вам було де ставити меблі, подаровані твоїми батьками. Тут і в гостей, і в сватів щелепи відвисли. Ця історія – яскравий приклад того, що не потрібно дивитися на ціну подарунка, потрібно дивитися на те, чого він коштував людині, що дарує.

Всі співробітники нашого офісу чекали на великі зміни. Ходили чутки, що до нашого відділу має влаштуватися племінниця начальника. Всі хлопці метушилися і вже обмірковували план, як завоювати серце цієї дівчини, щоб у майбутньому здобути хорошу посаду. І ось вона з’явилася! І розпочалася велика гра. Мені вона теж дуже подобалася, але я завжди помічав, що вона якась втомлена.

Шанувальників у неї поменшало, коли з’ясувалося, що вона має доньку 10 років. Як би там не було, вона мені так сильно сподобалася, що одного разу я набрався сміливості запросити до парку погуляти. Коли вона запитала, в якій компанії ми підемо гуляти, я сказав, щоб вона обов’язково взяла з собою доньку.

Ми пішли гуляти до парку, і я там познайомився з її дочкою. Ми з нею одразу ж потоваришували. У нас виявилося дуже багато спільного. Дівчинка явно покохала мене одразу, і я її теж. Незабаром ми почали офіційно зустрічатись. За кілька місяців пішли до РАГСу – і стали жити разом. Моєму щастю не було межі.

Я дивився на неї і не вірив, що вона моя. Взаємини у мене з її дочкою були просто чудовими, хоча вона іноді зустрічалася з рідним батьком. Але раптом усе змінилося . У мене виявили невиліковну хворобу. Я готувався поїхати на лікування до Ізраїлю. Дядько дружини, мій начальник, нам дуже допоміг. Ми всі додали свої заощадження – і я поїхав на лікування.

Якось до мене з візитом прийшла донька і принесла мені великі гроші. Ми з дружиною спершу не розуміли, звідки у неї така велика сума. Як виявилося, вона організувала цілий збір в інтернеті, щоб урятувати мені життя. Я не можу описати те, що відчув тоді; я просто розплакався. Я її завжди дуже любив, але не думав, що вона мене теж кохає – як рідного батька. У нас ще попереду довгий і складний шлях відновлення, але я впевнений, що ми впораємося – ми ж разом.