NEWS 2SWEET

Зараз я опинилася у скрутній ситуації, не знаю, як вчинити. Мама та бабуся дають одну пораду, а подруги радять зовсім інше. Може, хтось мав подібний досвід? Мені було 19 років, коли я стала мамою трійні. Я родом з невеликого містечка, після школи вступила до Франківська. Там познайомилася з Володею.

Він був популярним хлопцем, спортсменом та душею компанії. Ми зустрічалися три місяці, а потім я дізналася, що вагітна. Я боялася робити аборт, хоч ставати мамою не планувала. Володя, дізнавшись про новину, просто зник, заблокував мій номер, а друзі його теж замовкли. Я зрозуміла, що не зможу вчитися з трьома дітьми, забрала документи з університету та повернулася до мами. Звісно, сусіди швидко рознесли новину.

Я чула багато поганого на свою адресу. Мама працювала за кордоном і дізналася про мою вагітність на п’ятому місяці. — Як ти могла? Тобі всього 19, у тебе все життя попереду, — обурювалася вона. Бабуся Олена підтримала мене, але ніхто не очікував, що у мене будуть трійнята. Коли діти народилися, життя стало складним.

Грошей ледь вистачало, хоч мама й надсилала що могла. Я купувала одяг для малюків у секонд-хенді, суміші вибирала найдешевші. Коли їм виповнилося шість місяців, я знайшла роботу касиром. Минуло чотири роки. Хлопчики пішли до садка, а я продовжувала працювати. Бабуся стала потребувати догляду, а мама все ще працювала за кордоном. Моєї зарплати вистачало тільки на найнеобхідніше, але про такі речі, як відпочинок, ремонт чи новий ноутбук для дітей, і думати не було чого.

Ми жили у невеликій двокімнатній квартирі: бабуся в одній кімнаті, я з хлопчиками на розкладачці в іншій. Нещодавно мені зателефонував Володя та запропонував зустрітися. Я подумала, що, можливо, він нарешті усвідомив свої помилки та хоче налагодити стосунки з дітьми. Але все виявилося інакше. Володі прийшла повістка до армії, і його батьки не змогли «відмазати» його.

І тоді вони згадали про його синів. — Я платитиму по тисячі доларів за кожну дитину, тільки запиши мене в документи як батька, — сказав він. — Я не хочу йти до армії, мене там уб’ють! — Тобто ти згадав про своїх дітей лише заради власної вигоди? — Запитала я. — Нехай так, — відповів він.

— Але подумай, це вигідна пропозиція. Я можу платити більше, купити тобі машину чи прописати у своїй квартирі. Я знаю, що вам важко. Мама та бабуся категорично проти. Вони вважають, що Володя просто використовує нас для своєї мети і потім втече за кордон. Але я не можу не думати, що ці гроші могли б допомогти нам. Ми змогли б зробити ремонт або навіть купити нове житло. Тепер я не знаю, як вчинити. Що ви зробили б на моєму місці?

Я вже багато років працюю за кордоном. Виїхала заради заробітків – тут все зрозуміло. Коли мій син вирішив одружитися, я вирішила допомогти молодятам, адже з зарплатою медсестри багато чого не досягнеш. Ця робота приносить копійки, ледь вистачає на продукти. Моя медична кваліфікація стала в нагоді в Португалії: я влаштувалася доглядальницею до літнього сеньйора.

Він був хворим, майже не ходив, і я повністю доглядала його. Сеньйор дозволив мені жити в нього, платив добре. Я готувала, прибирала, дбала про будинок. Там же я зустріла інших українок-заробітчанок.

Ми раз на тиждень влаштовували зустрічі, щоб пожалітися одна одній на важке життя, випити кави і знову йти працювати. Майже п’ять років поспіль я пересилала гроші синові. Матвій купив квартиру, але дуже дорогу. На цьому наполягли дружина та теща. – Краще б спершу взяли однокімнатну, дешевше та простіше, – радила я.

– А як же діти? Їм що, в тісній клітці жити? Чи вам грошей шкода? – Обурювалася теща, Наталя. Її «допомога» обмежилася тим, що вона віддала дітям стару стінку, ліжко та на новосілля подарувала комплект постільної білизни з посудом. Моя невістка Катерина обрала квартиру в новобудові площею 120 квадратних метрів.

Начебто там багато місця і велика тераса: – Мамо, коли ви приїжджатимете, у вас буде своя кімната та ванна. – Але навіщо це? За воду доведеться більше платити! У вас тут що, гуртожиток? Рік тому син виплатив іпотеку. Я вирішила поки що не повертатися додому, щоб підзаробити на себе. За півтора року відремонтувала будинок: перекрили дах, вставили сонячні панелі, зробили паркан з каменю, проклали тротуарну плитку.

Купила новий холодильник, поставила душову кабіну, зробила ремонт у спальні та вітальні. Хотілося затишку. Цього місяця я приїхала додому надовго: у сеньйора в гостях були діти, тож догляд за ним вони взяли на себе. Я купила гостинці для сім’ї, дітям привезла іграшки та солодощі. Вирішила влаштувати новосілля.

На свято приїхали син, невістка з дітьми та сваха (хоча я її не кликала). Не встигли ми сісти за стіл, як Наталя почала критикувати мій ремонт: – Ого, холодильник! Мабуть, дуже дорогий. – Лежати на такому величезному ліжку одній? Для чого воно вам? – Сонячні панелі? Безглуздо, лише гроші на вітер. Я терпіти не можу, коли хтось рахує мої гроші і вказує на «недоліки».

– Наталю, я важко працювала. І маю повне право поставити тут хоч пальму чи завести жирафа — це мій дім та мої гроші! – Навіщо вам такі хороми? Краще продали б будинок і допомогли дітям. – Я мало допомагала? П’ять років гроші надсилала! А ви? – Мамо, Наталя має рацію. Краще б ви продали будинок та купили квартиру у місті.

А ми могли б… – Що б ви могли? – Ми могли б машину купити. Нам вона потрібна. Мене шокувало таке нахабство! – Вам мало? Тоді, Наталя, беріть Катю та їдьте самі на заробітки хоча б на рік! Дізнаєтеся ціну грошам! Вони образилися і пішли, навіть не скуштувавши їжу. Так минуло моє новосілля. Найбільше мені прикро за сина. Не чекала, що Матвій так легко потрапить під каблук дружини та тещі.

Катя сиділа біля вікна і слухала, як за вікном бушує завірюха. Григорій ніжно обіймав її, а за вікном, здавалося, світла Божого не видно було. Хтось міг скаржитися на таку погоду, але не Катя. Вона ніжилася в обіймах чоловіка і подумки дякувала небесам за ту снігову бурю, що колись зупинила Григорія біля її будинку.

Катя знайшла свою долю в хуртовині, або, можливо, доля сама чекала її серед снігів… У сім’ї Катю називали «високосною дитиною». Вона народилася пізно, у високосний рік, і змалку багато хворіла. Її старший брат Ромка, якому на той момент було чотирнадцять, соромився молодшої сестри. А батько Левко зовсім сумнівався, що Катя його дочка.

Ліза, мати Каті, працювала в магазині, і село навперебій гуло про її часті усамітнення з чужими чоловіками. – Ні в твоїй, ні в моїй родині таких дрібних дітей не було, – бурчав Левко. – А це дівчисько – метр у стрибку. Він навіть на ім’я її рідко називав, лише сухо «дівчисько».

Ця нелюбов передалася і Лізі. Єдиним, хто по-справжньому любив Катю, був її дідусь Яків. Його хата стояла на краю села, біля самого лісу. Яків, колишній лісничий, навіть на пенсії щодня ходив у ліс: збирав ягоди, трави, підгодовував тварин взимку. – Не бійся, горошинко, – казав він онучці. – Ліс живий, він знає, хто приходить з добром, а хто – зі злом.

Катя часто залишалася у діда, особливо після того, як пішла до школи. Яків навчав її розпізнавати корисні трави, готувати настої і розповідав про мудрість природи. – Це погано, що я високосна? – одного разу спитала Катя. – Не слухай дурниць, – відповів дід. – Високосний рік – це подарунок, ще один день на рік. Люди вирішили, що це погано. А там, на небесах, краще знають, як має бути. Катя була старанною ученицею. Її мрія була стати лікарем. – Лікуватиму людей, – впевнено заявляла вона. Але мати тільки посміювалася: – Яка з тебе медичка? Підлогу митимеш.

З твоїм ростом навіть цебро підняти не зможеш! Дід заспокоював онучку: – Не засмучуйся, горошинко. Підеш навчатися. Якщо треба, корову продамо. Коли Катя закінчувала училище, Яків дуже захворів. Він залишив дім онучці і сказав: – Не бійся жити тут. Хата жива, доки в ній людський дух відчувається. А там, може, й доля тебе знайде.

Дідусь пішов восени. Катя влаштувалася медсестрою до районної лікарні та у вихідні приїжджала в дідів дім, щоб підтримувати порядок. Якось узимку розігралася сильна хуртовина. Катя приїхала у вихідні, щоб розтопити піч. Вночі її розбудив стукіт у двері. На порозі стояв чоловік. – Доброго дня. Я застряг на дорозі. Чи можна взяти лопату? Катя вказала на лопату, але запропонувала зайти погрітися.

Так вони познайомились. Молода людина назвалася Григорієм. Розмови за чаєм, жарти та легкий флірт стали початком їхньої історії. Пізніше вони побралися. Коли народився син, його назвали Яковом – на честь діда. Тепер Катя знала, що чоловіки, які несуть своїх дружин на руках, існують не лише у книгах. У зимові вечори, попиваючи трав’яний чай, Катя думала про дідове слово: «Не бійся, горошинко. Тут і доля знайде тебе».

Я ніколи не любив свою дружину і не раз говорив їй про це. Це не її провина – жили ми непогано. Вона ніколи не скандалила, не дорікала — завжди була доброю та турботливою. Але проблема залишалася — кохання не було.

Щоранку я прокидався з думкою про те, що хочу піти. Мріяв знайти жінку, яку зможу полюбити по-справжньому. Але я й уявити не міг, як доля поверне все з ніг на голову.

Навколо Ірини мені було зручно. Вона не тільки чудово вела будинок, а й виглядала приголомшливо. Друзі заздрили мені і не розуміли, як мені так пощастило з дружиною. І я сам не розумів, чим заслужив її кохання.

Я — звичайний чоловік, який нічим не виділяється серед інших. Але вона кохала… Як це можливо?

Її любов і відданість не давали мені спокою. Ще більше мене мучила думка про те, що коли я піду, хтось інший займе моє місце. Хтось багатший, успішніший, гарніший. Коли я уявляв її з іншим чоловіком, мені хотілося збожеволіти. Вона моя, навіть якщо я її ніколи не любив. І це почуття власності було сильнішим за розум.

Але чи можна жити все життя з тим, кого не любиш? Я думав, що впораюся, але помилявся.

— Завтра розповім їй усе, — вирішив я, поринаючи в сон.

Вранці, за сніданком, я набрався сміливості:

— Ірино, присядь, мені треба з тобою поговорити.

— Звісно, я слухаю, коханий.

— Уяви, що ми розлучаємося. Я йду, ми живемо у різних місцях…

Ірина засміялася:

— Що це за дивні думки? Це якась гра?

— Послухай до кінця. Це серйозно.

— Добре, я уявила. Що далі?

— Відповідай чесно, чи ти знайдеш собі когось іншого після того, як я піду?

— Дімо, що з тобою? Чому ти взагалі вирішив піти?

— Тому, що я тебе не люблю і ніколи не любив.

— Що? Ти жартуєш? Я нічого не розумію.

— Я хочу піти, але не можу. Думка про те, що ти будеш з іншим, не дає мені спокою.

Ірина задумалася на кілька хвилин, а потім спокійно відповіла:

— Кращого, ніж ти, мені не знайти, тож можеш не переживати. Іди, я більше ні з ким не буду.

— Обіцяєш?

— Звісно, — запевнила мене Ірина.

— Стривай, а куди ж я піду?

— Хіба ти не маєш місця?

— Ні, ми ж усе життя були разом. Мабуть, і далі доведеться поряд, — сумно сказав я.

— Не хвилюйся, — відповіла Ірина. — Після розлучення ми розмінюємо квартиру на дві однушки.

— Правда? Нічого собі, я не сподівався, що ти так допоможеш. Чому ти це робиш?

— Тому що я люблю тебе. Коли любиш, не можна тримати людину проти її волі.

Минуло кілька місяців, і нас розлучили. А незабаром я дізнався, що Ірина не дотрималася своєї обіцянки. Вона знайшла собі іншого чоловіка, а квартиру, яку їй залишила бабуся, ніколи не збиралася ділити.

Залишився я ні з чим. Як тепер довіряти жінкам? Поняття не маю.

Що ви думаєте про вчинок Дмитра?

Я з Іллею ніколи не була щасливою. Справа в тому, що він не цінував мене і сприймав усе як даність. Наше спільне життя було випробуванням на міцність, оскільки я вічно заплющувала очі на байдуже ставлення. Коли він покликав мене заміж, я була неймовірно щасливою. Я тоді була рада, що вибралася з батьківського гнізда, адже росла у багатодітній родині.

Збоку все здавалося ідеальним, оскільки незабаром у нас з’явилася дитина. Однак мені довелося поєднувати роботу з декретом. Ілля мені ні копійки не давав. Він жив тільки на своє задоволення. Зі свекрухою я порозумілася, але вона нічим не могла мені допомогти. Родичка часто хворіла, тому сама потребувала догляду. Мені доводилося ще й її доглядати і виконувати всі домашні справи.

Коли я намагалася щось сказати Іллі, він одразу мене приструняв: – Ти взагалі повинна мені ноги цілувати за те, що я витягнув тебе з бідності. Знайду собі гарну бабу та й кину тебе. Ти думаєш на твоє місце охочих не знайдеться? Та ціла черга вже вишикувалася! Мені було дуже неприємно чути подібне на свою адресу. Ілля розумів, що мені нема куди йти, ось і користувався цим.

Я продовжувала мовчати та терпіти, адже іншого виходу не було. Однак нахабство та хамство чоловіка лише збільшувалися. Коли син виріс, а свекруха померла, я зрозуміла, що настав час ставити крапку. Мене вже нічого не тримало поряд з ним. – Я їду на заробітки, — сказала я чоловікові. – Якщо поїдеш, я подам на розлучення, – спробувала мене залякати Ілля. – Добре. Ілля одразу ж подав на розлучення, а я поїхала за кордон. І зараз він вважає себе завидним холостяком: гарний, успішний, розлучений і з квартирою.

Я хотіла насамперед допомогти синові купити житло, але він у мене хлопець пробивний — за рік сам вирішив житлове запитання. Син відмовився від моєї фінансової допомоги і сказав, щоб я думала про себе. За кілька років роботи я накопичила на власний будинок і зробила в ньому шикарний ремонт. Коли Іллі про це розповіли знайомі, він одразу мені зателефонував:

– Ти маєш повернутися до мене і доглядати мене на старості років. Якщо ти забула, то саме я тебе витяг з безодні. – Ні звідки ти мене не витягав. І взагалі, нічого я тобі не винна. Я з тобою жила як у пеклі, а ти чомусь себе вважаєш благодійником. Не дзвони мені більше, будь ласка, адже ми давно вже стали чужими. Ілля був у шоці. Він не міг повірити, що я змогла сама чогось досягти у житті.

А найбільше вразило його те, що я його прогнала. Колишній, мабуть, розраховував, що я так скучила, що кинуся до нього в обійми. Він досі один. Ніхто не збирається терпіти його нестерпний характер навіть заради квартири. Так божився, що знайде краще за мене, а в результаті веде холостяцький спосіб життя. А в мене, на щастя, все чудово.

Я насолоджуюся життям та будую плани на майбутнє. Мені більше не доводиться нікого терпіти. А ще я вийшла заміж за кохану людину, поряд з якою почуваюся жінкою, а не конем. Я рада, що все-таки пішла від Іллі. Любі чоловіки, не забувайте, що терпіння у жінок не вічне. Як тільки воно лусне, вашому шлюбу прийде кінець. Кожна жінка знайде вихід, а ви потім лікті кусатимете. Думайте про наслідки, доки не пізно.

Сьогодні — річниця їхнього весілля. Оксана любила тішити чоловіка приємними несподіванками в такі дні. Ось і цього разу, в цей особливий для їх сім’ї день, вирішила зробити сюрприз для свого улюбленого Юрчика. Вранці він дозволив улюбленої подовше поспати, чи не будив раніше, щоб приготувала йому сніданок. Юра швиденько прийняв душ, заварив собі міцної кави і, перекусивши бутербродом, відправився на роботу.

Сонце вже добряче гріло крізь шибки, поки не розбудило Оксану. — Ого, вже дев’ять. Ось я сьогодні поспала, — промовила до себе в порожній квартирі. — Це ж треба так. Ось я тюхтя. Хоч би кави для Юрчика зробила. Ну нічого. Спробую надолужити згаяне. Думки, як і Оксана по квартирі, хаотично снували. Сяк-так прибравши в кімнаті, жінка пішла на кухню, щоб приготувати улюблені чоловікові сирнички.

Коли відкрила дверцята морозилки, відразу зрозуміла, що ще приготує для коханого. Це будуть стейки з картоплею-фрі, до речі, теж його улюблені. Радісно мугикаючи — трохи в унісон, іноді — невпопад — улюблені пісні, що звучали в навушниках, вона металася по кухні, щоб встигнути до обіду з приготуванням. Акуратно склавши все в лоточки, які перемотати фольгою, а зверху ще й рушничками, задоволена своєю роботою Оксана пішла в спальню.

Із шафи вона вийняла одне зі своїх найулюбленіших суконь, червоне, ,навела яскравий і, разом з тим, витончений макіяж, взула туфлі на підборах і на крилах удачі рушила на фірму чоловіка, щоб зробити йому сюрприз. У кабінеті Юрія нікого не було. Жінка вирішила почекати, поки у коханого закінчиться нарада.

Тишу в кабінеті перервав вибросигнал на мобільному телефоні чоловіка, що лежав на столі. Оксана не мала звички «ритися» в його телефоні, тому що завжди довіряла коханому. Однак вирішила глянути, може, там щось термінове. Побачене і прочитане її просто приголомшило: » Я все підготувала. Думаю, вона не здогадається. Вечір повинен бути незабутнім».

І відправник — «Ланочка». Пелена с ліз застеляла їй очі. Оксана вибігла з кабінету чоловіка. Вона не чула землі під собою. Відчувала себе розтоптаною. Це було жор стоко. Жінка викидала один за іншим вішалки з шафи з речами ко ханого. Вони пахнули їм, її сенсом життя, який за частку секунди став чужим.

Як він може? Він її зра джує, а вона навіть не запідозрила. Її Юрчик, завжди такий уважний і чуйний, як він міг так вдало прикидатися і приховувати роман з іншою? З нагоди річниці весілля Юрій в цей день раніше повернувся з роботи. Він переступив поріг спальні і застиг на місці, від несподіванки зронивши на підлогу вазу з орхідеєю для коханої. Його Оксанка лежала на ліжку упереміж з його розкиданими речами — і світу не бачила за сл ьозами! — Сонечко, що трапилося? — підбіг до неї.

— Як ти можеш вести себе так, ніби не знаєш причини? Ти зра джуєш мені. Ненавиджу! Ніколи не прощу! Я була у тебе на роботі і бачила ту кляту есемеску. Гарного вам вечора з Ланочкою. Іди! — Оксаночка, я ніколи і ні з ким тобі не зра джував. Я люблю тебе. — Не вірю… — Дай договорити! — вже крикнув Юрій, затуливши її рот рукою, тому що, здається, Оксана не чула його, а тільки себе. — Ланочка — це моя сестра Світлана.

Можеш перевірити, у тебе ж є її номер. Я попросив сестру, щоб замовила для нас столик в ресторані з нагоди нашого десятиліття. Це ж і її ідеєю було взяти наших дітей на вихідні до себе, щоб ми побули вдвох. Як ти могла так про мене думати, дурненька? Оксана ковтала гарячі сль ози і її переривчастий подих потроху вгамовується. Їй було так ніяково, і б оляче, і радісно одночасно. Справді, дивний мікс відчуттів накрив її.

Хотіла щось сказати, але не знаходила сл ів. Притулилася до коханого, спершись йому на груди, і міцно-міцно, мабуть, як ніколи раніше, стиснула його в обіймах. Юрій відповів ще більш міцними обіймами. Він перебирав в руках волосся коханої і ніжно цілував у верхівку голови. — Їдемо в ресторан? Столик заброньовано на сім, а зараз — пів на шосту, — першим порушив більш ніж десятихвилинну мовчазну ідилію Юра. — Я швиденько одягнуся.

Але що будемо робити з безладом, який я влаштувала? — примруживши очі від сорому, запитала Оксана. — Залиш. Завтра у нас буде день генерального прибирання. Я і відгул взяв на роботі. А сьогодні насолоджуємося нашим святом. Люблю тебе, моя рідненька. І завжди буду любити. Ніколи в цьому не сумнівайся, — очі Юрія іскрилися щирістю. … Спогади з головою накрили Оксану. Вона витерла непрохані сл ьози — сль ози щастя.

Так, вистачить згадувати. Ось-ось чоловік з роботи прийде. У духовці допікається качка, а з кімнати віє родинним затишком і любов’ю. Двадцять років їх з Юрчиком сімейного життя. — Дай Бог кожному такого щасливого шлюбу, як у мене, — подумала Оксана, перегорнувши всі сторінки їх фотоальбому. На порозі вже стояв чоловік і їх дорослі діти. А його очі, як і п’ять, десять, двадцять років тому, горіли вогнем любові. Як і її.

Я завагітніла у 16 років, ще навчаючись у школі. У нашому маленькому селі це спричинило справжній скандал. Люди показували на мене пальцем, а батьки не знали, куди сховатися від сорому. Батько навіть дивитися на мене не хотів. – Краще б ти померла, ніж так ганьбитися! Їдь до бабусі, я більше не можу це терпіти.

Я поїхала до бабусі до сусіднього села, де вона жила на околиці, у старому будинку. Там було холодно та незатишно, але я терпіла. Найважче було на останніх місяцях вагітності: ніхто не допомагав, ніхто не дбав. Коли почалися пологи, швидка ледве встигла доїхати. Але я впоралася, народила та виховувала сина у старій бабусиній хаті. Усі казали, що мені треба знайти чоловіка, але я не хотіла. Працювала та жила заради сина.

Коли Михайло виріс і поїхав вчитися, я теж поїхала на заробітки до Італії. Виїжджати раніше не хотіла, не могла залишити дитину. Робота за кордоном, порівняно з життям у селі, здавалася раєм. Я доглядала літню жінку, яка дуже добре до мене ставилася. Заробляла достатньо, а іноді сеньйора додавала мені ще 100–200 євро просто так, на знак подяки. Ці гроші дозволили мені за кілька років купити синові однокімнатну квартиру та забезпечити його. Але гроші дуже змінили Михайла, він навіть перестав відвідувати бабусю.

Мене це засмучувало, але я продовжувала щомісяця висилати йому по 500 євро, а решту відкладала собі на житло, адже повертатись у стару розвалюху я не збиралася. Минуло кілька років, і Михайло вирішив одружитися. Звичайно, я сплатила весілля і допомогла з покупкою всього необхідного. Думала, що тепер нарешті зможу збирати для себе.

Але за п’ять років у них народилося двоє дітей, а коли почалася війна, невістка завагітніла третім. Я продовжувала допомагати фінансово. Попри це мені вдалося зібрати 20 тисяч євро на квартиру. Подруга саме продавала гарну однокімнатну з ремонтом, і я домовилася з нею, щоб купити її.

Влітку я приїхала, щоб оформити все у нотаріуса, але тут Михайло приголомшив мене новиною. – Мамо, ми продали квартиру і купили будинок. Зробили перший платіж, тепер тобі треба дати гроші на другий. – Які ще гроші? – 18 тисяч євро. – Ти що? Я збираюся купити собі квартиру. – Мамо, так не можна. Ми вже переїхали, ти ж розумієш, що з трьома дітьми в однушці жити неможливо.

Я сподівався на тебе. – Чому ти сам не відкладав? І навіть не попередив мене! Ні, шукай гроші сам, я вже домовилася про покупку. Можу трохи допомогти згодом, але всю суму не дам. – Мамо, тобі що, все одно, як житимуть твої онуки? – Звісно, ні. Я надсилала вам по 500 євро щомісяця, ви могли їх відкладати. За цей час уже зібрали б потрібну суму.

– Ти за пару років заробиш собі на житло. Навіщо воно тобі зараз? Все одно повернешся до Італії! – А якщо трапиться щось, і мені треба буде терміново повернутись? Чи захворію? Де я житиму? – У селі з бабусею! – Тоді сам з дітьми туди і їдь! Я вирішила стояти на своєму та не віддала гроші.

Не можу дозволити собі загубити квартиру. Михайло дуже образився і перестав зі мною розмовляти. Чула, що він узяв гроші в кого тільки можна. Але хіба я була зобов’язана знову давати йому гроші? Скільки можна?

«Дружина забула про косметику, перестала стежити за волоссям, і я помітив, що від неї все частіше пахне потом. Вона перестала робити елементарні речі: фарбувати нігті, голити ноги, носити бюстгальтер, через що її груди обвисли. Словом, всі ці речі дуже негативно впливали на мене. я не бачив більше ту жінку, в яку закохався.

І я пішов.Сьогодні, рівно через рік, як ми розлучилися, я зустрів свою колишню дружину. І не повірив своїм очам: як же добре вона виглядала! Красива, доглянута, з підтягнутим тілом, одягнена в досить відверте плаття. Не може бути! Я відмовлявся в це вірити. Вона була зовсім не схожа на матір трьох дітей (моїх дітей!).

І я задумався над тим, що ж насправді сталося. Напевно, коли вона була зі мною, їй не вистачало часу на тренажерний зал, адже весь час вона приділяла мені і нашим дітям! Може, вона не носила бюстгальтер просто тому, що їй ніколи було з ним возитися, адже потрібно було годувати малюків Може, вона не брили ноги і не вискубувала брови, тому що їй доводилося готувати, мити, прибирати за всіма нами?

Зараз я думаю про те, що, може, вона насправді була щаслива? Адже вона завжди мріяла про велику і міцну сім’ю, прагнула про когось піклуватися. Мабуть, її життя було прекрасне, а я просто не зміг цього оцінити. Я хочу сказати тільки одне:

я знаю, що таке реальна жінка в домі, і я втратив її, втратив людину, яка була для мене найбільшим щастям. Я проміняв красу, яка є всередині, на красу зовнішню. А вона зустріла людину, яка перестала ставитися до неї як до прислуги і дав їй час, щоб вона подбала про себе. Тепер занадто пізно щось змінювати »

Кожен раз, коли ти думаєш, що хтось не гідний тебе або не виправдовує твоїх очікувань, просто зазирни в себе і подумай над тим, що даєш натомість ти сам. Чи не допускаєш ти помилку прямо зараз? Якщо ти ще не вирішив, чи так це, швидше за зроби для близької людини щось приємне!

Після закінчення медичного коледжу, я влаштувалася на роботу і орендувала квартиру, живучи одна і обходячись без позик завдяки дбайливому витрачанню коштів. Моя сестра також вирішила переїхати до столиці. Вона знайшла роботу, але зарплата у неї маленька, і вона не могла дозволити собі власне житло, тож попросилася пожити зі мною.

Хоча я ціную свій особистий простір і не люблю ділити його навіть з рідною сестрою, я не змогла відмовити Дарині, яка обіцяла переїхати, як тільки стане на ноги. Однак через два роки Дарина так і не почала платити за оренду, думаючи, що може жити за мій рахунок, враховуючи мої доходи. Вона також не бере участі у домашніх справах та витратах на продукти, покладаючись на допомогу батьків, яку вважає достатньою.

Сестра не вміє розпоряджатися грошима, витрачає зарплату на одяг та кафе, а потім просить у мене гроші на проїзд, не повертаючи їх. Коли я намагаюся пояснити їй необхідність економії, вона відповідає, що не може обходитися без нового одягу.

Заклики купити продукти зустрічаються лише мовчанням та виправданнями про брак коштів. Я втомилася від такої ситуації, але вагаюся говорити про це Дарині, щоб не образити її та батьків, які вважають, що я маю допомагати молодшій сестрі.

Олександр котив спереду себе коляску. Він тоскно дивився навколо. Як добре тим діткам, яких возять мами. А його крихти Ярослав і Яна так і не дізнаються маминої ласки. Уже місяць, як чоловік один займається своїми новонаро дженими дітьми. Його кохана Оленка померла при пол огах, залишивши йому двійнят.

Олександр навчився справлятися, але не встигає нічого. Ось і сьогодні вийшов на вулицю, подивився на себе, а у нього вся сорочка пом’ята. Прасувати не було часу. Коли сталося таке горе, Олександр оформив декретну відпустку на себе. Так він весь час проводить з дітьми. Те добре, але незабаром гроші закінчаться зовсім, що потім робити, не відає. Наймати няню, потрібні кошти, йти заробляти, ні з ким залишити дітей.

Ро дичів немає. Вони з Оленкою росли в дит ячому бу динку. Разом, скільки себе пам’ятає Олександр. Він завжди захищав маленьку тендітну Оленку. Коли виросли, отримали однокімнатні квартири кожен. Після одруження переселилися в квартиру Олександра, а в Оленчиній оселилися квартиранти. Ось ці кошти і виручають.

Але діти ростуть, ростуть і запити. Завжди одні і ті думки крутяться в голові Олександра. Одного разу друзі підказали, що знають жінку, яка допомагає тим, у кого маленькі діти. Оплата погодинна. Але коли терміново потрібно вийти, вона побуде — і дали номер телефону. Олександр подзвонив зовсім скоро. Йому терміново потрібно відлучитися на годину. Вона прийшла.

Чоловік чекав жінку похилого віку, а прийшла молода красуня, немов з обкладинки журналу. Звуть її Христина. Вона вміло зверталася з малюками. Тому Олександр з легким серцем поїхав у своїх справах. Довелося затриматися, тому додому потрапив через три години, і не дізнався квартиру. У кімнаті чисто, з кухні чути приємні запахи.

Чоловік зрозумів, наскільки він голодний. Коли сіли обідати, Христина розповіла, що у неї була сім’я: мама, тато і маленький братик. Його дівчина няньчила з пелюшок. За те, що мама рано пішла працювати. Одного разу, коли Крістіна ночувала у бабусі, будинок їх згорів. Нікого не врятували.

Бабуся, коли про те дізналася, що не винесла горя, також пішла на той світ. Христина залишилася одна. Живе в квартирі бабусі. А дітки славні. І запитала, чи можна завтра прийти? Христина приходила до Олександра кожен день. Вона допомагала йому; згодом чоловік виявив, як нудьгує, коли Христини немає.

Ярослав і Яна смішно тягнули ручки до дівчини. Одного разу Олександр зізнався, що подобається йому Христина. Дівчина зізналася, що з першого дня сподобався чоловік, тому і просилася приходити. Тим більше, що дітей полюбила також. Вона відчуває, наскільки рідними стали для неї. Згодом стали жити разом.

Ярослав і Яна другої мами не знають, тягнуться до Христини з усією дитячою безпосередністю. Так два самотніх серця знайшли один одного, а діти — маму. Через три роки Христина з радістю повідомила, що вона в пол оженні. Їхня сім’я поповниться на ще одного хлопчика або дівчинку. Неважливо. Лише, щоб пол оги пройшли добре. Олександр в тривозі. Чи не заспокоїться, поки не привезе дружину з по лог ового буд инку.