NEWS 2SWEET

Був пізній вечір. Надворі вирувала справжня негода. Я поверталася додому після роботи, хуртовина застилала очі, видимість на відстані трьох метрів була нульовою. Дорогою я заїхала до супермаркету, щоб купити продуктів на вечерю. На вулицях міста практично не було людей. Це й зрозуміло, кого за такої погоди потягне на вулицю?

Заходячи до супермаркету, я помітила лише одну самотню постать жінки. Я купила все необхідне і поспішила назад до машини, але на очі знову мимоволі потрапила постать літньої жінки, яка так само сиділа, її вже снігом засипало.

Я помістила пакети в машину та підійшла до жінки. Ну, не змогла я пройти повз людське горе. Поблизу з’ясувалося, що це маленька, згорблена бабуся. -Ви чого тут сидите? Замерзнете ж! Вона задрімала трохи, коли я її гукнула, вона підняла на мене сльозливі очі, у них була така туга, що я мимоволі завмерла,

вона й прошепотіла. -Ну і нехай! -Що це означає? Ну ні, ходімо в машину грітися! Я мало не силоміць її потягла в машину. Там бабуся трохи відтанула, на старечих щоках рум’янець з’явився. -Ну то що з вами трапилося? Вона раптом заnлакала, заплющивши очі зморшкуватими руками.

Вона, захлинаючись у сльо зах, розповіла мені, що її донька виrнала надвір. Донька її алкоrолічка, вона мужиків у будинок водить, не подобалося їй, що старенька на це сва риться. Ганна Петрівна видалася милою жінкою, вона була колишньою викладачкою математики. Залишити її на вулиці я просто не могла, тож забрала до себе.

Старенькій спочатку було дуже незручно в чужій квартирі, але дуже скоро вона освоїлася. Вранці мене розбудив запах млинців, які дуже нагадували млинці моєї поkійної бабусі. Ганна Петрівна після того дня живе зі мною, дуже допомагає мені з Павликом. Я давно у розлу ченні. Дивно, як інколи зовсім чужа людина може стати рідною.

— Тетяно Іванівно, вибачте. Вже час зачинятись, а так якийсь чоловік, стоїть, нічого не бере – почала скаржитися Ольга. Таня, невдоволена, підвела голову, відповівши: -Навіщо турбувати мене по дрібницях? Вона того коштувала? Проте Оля стояла на порозі і чекала на реакцію. Директор, усвідомивши, що треба щось робити, підвелася і пішла до зали. Вийшла в зал і серце її тьохнуло. Спиною до неї стояв солдатик перед вітриною з тістечками.

Відстовбурчені вуха смішно стирчали на виголеній голові. — Мишко, синку, — крикнула хрипко Тетяна. Оглянулись усі. І Ольга, і прибиральниця тітка Валя. Повернувся і солдат. Тетяна судомно зітхнула, знову все починається спочатку, вона знову побачила сина в чужій людині. Насилу взяла себе в руки і запитала:

— Молодий чоловік, ми незабаром закриваємося. Якщо нічого не хочете купити, прошу на вихід. Зовсім ще молоденький пацан, зніяковіло посміхнувся. — Вибачте, вибрати не можу. У мене грошей мало, — і розкрив долоню з дрібницею. — Що, все у звільненні прокутив?

А батьки не помагають? — пожартувала Тетяна, підходячи ближче. — Та я не собі. Сестриці. Мене у відпустку на тиждень відпустили, отож я і приїхав. Вона у мене недалеко живе. У дитячому будинку на Комсомольській. Ми з нею самі залишилися. А гроші в мене в поїзді вкрали, добре, що дрібниця в кишені залишилася, — почервонів хлопець.

Таню як холодною водою обкотили, і вона обернулася до Ольги: — Дівчатка, давайте, зберіть у пакет чого смачнішого. Чек мені потім віддасте, — скомандувала вона і повернулася до солдата. — Сам голодний? — Запитала Тетяна і взяла його за руку. — Ходімо до мене в кабінет. Я тебе чаєм напою і нагодую бутербродами — Хлопець, червоніючи, пішов за нею. А тим часом у залі Ольга з напарницею вкладали у пакет солодощі.

— І чого наша Тетяна так переполошилася? Вже додому пора і касу закривати, а ми тут вовтузись,-бурчала Ольга. Тітка Валя крикнула на неї: -Чого бурчить? Сказали, роби і не бурчи. А Таня вірно робить. Треба дівчинку порадувати, та хлопця підтримати. Але Ольга не здавалася: — Я її, якщо чесно, уперше такий побачила. Як вона йому крикнула, Мишко? Ось ви, Валю, тут давно працюєте, хто це?

Прибиральниця перестала мити підлогу і сумно зітхнула — То сина її звали. Він у неї в афганській загинув. Один єдиний у неї був. Не дай вам Бог, дівки такого пережити. Вона ж раніше інша була. Реготуха, бовтанка. А як Мишка не стало, скам’яніла вся. А у кабінеті Тетяна делікатно розпитувала хлопця. — А давно ви самі? Як сестру звуть? Де будеш ночувати? Той із апетитом поглинав бутерброди і нехитро відповідав. Що батьки у лазні п’яними вчапали.

Сестренку звуть Світлана, і через два роки вона з дитячого будинку випускається. Після армії він у село повернеться до батьківського будинку і туди ж Світланку забере. А ночуватиме на вокзалі, він уже з черговим домовився. А Тетяна слухала його, а бачила перед собою сина. Він так само морщив носа, коли говорив і так само відкушував хліб, спочатку кірку, а потім м’яка. Тут вона схаменулась. — А звати тебе як? Він здивувався: -Михайло мене звуть. Ви самі там мене в залі гукнули.

Я навіть здивувався, звідки ви знаєте. — У Тетяни горло стиснулося у спазмі. Вона закашлялася так, що з очей сльози покотилися. Сполошився Мишко: — Що з вами? Погано? Тетяна сьорбнула зі склянки мінералку і витерла мокре обличчя. — Нічого, все гаразд, не хвилюйся. Ось що. На вокзал ти не підеш, ночувати в мене будеш. Зараз поїдемо, і якщо не пустять, гостинці передамо. І не сперечайся. Я старший і мені краще знати. Мишко несміливо запитав:

— А ваші не проти будуть? Ну, якщо ви з вулиці приведете? Тетяна посміхнулася: -Нікому проти бути. Одна живу, і на мить згадала колишнього чоловіка. Він через півроку після похорону пішов від неї. До дівчини зовсім, старше за сина їх на два роки. У нього зараз уже троє дітей. Бачила його нещодавно. Постарів, погладшав, подурнішав.

Зрозуміло, що про Мишка й не згадує, напевно, дітей ростить. Це вона досі сина не може забути. За рік після цієї події на пероні стояли двоє. Тетяна та Світлана, яку вона забрала до себе. Вони чекали швидкий поїзд, на якому мав приїхати Мишко. Головна людина в їхньому житті…

Кирило і Анна були дітьми з найбагатших сімей столиці. Про їхні заручини писали в газетах. За розвитком їхнього роману пильно стежили наймодніші журнали, і навіть говорили по радіо. Коли пара готувалася до весілля, не стало батька Кирила. Всі вже говорили, що весілля не відбудеться, і пара, швидше за все, розбіжиться, адже багато хто думав, що їх шлюб – ніщо інше, як сухий розрахунок. Однак, закохані все ж одружилися.

Вся столиця говорила тільки про них. Всі обговорювали скромне плаття Анни і закоханий погляд Кирила. Здавалося, вони удвох доводять всьому світу, що гроші безсилі перед справжньою любов’ю. Через 3 місяці після скромного весілля мати Кирила важко захво ріла. Деякий час вона була підключена до апаратів, а коли лікарі сказали, що шансів зовсім немає,

і було прийнято відключити жінку від апаратів, вона покликала до себе Кирила на останню розмову. — Довгий час… у нас з твоїм батьком не виходило… не виходило завести дитину. Ми тебе всиновили, синку… твоя мати жива. Знайди її, сказала вона і заплющила очі. Кирило не міг в це повірити, але він відкинув всі об рази і вирішив поїхати в рідне місто покійної матері і шукати в місцевих дитячих будинках дані про себе.

Звичайно, у всіх таких закладах зберігалася конфіденційність, але дізнавшись, чий Кирило син, йому відразу ж надали дані про його усиновлення. Хлопець дізнався адресу своєї біолоrічної матері, Ксенії, і поїхав за адресою. Там він зустрів стару жінку, по якій було видно, що життя її непогано потягало, проте Кирилу ні краплі не було шкода.

— Якщо ви з орг анів-йдіть, вам тут нічого робити, — сказала вона і спробувала закрити двері, але Кирило її зупинив. — Я твій син, Кирило. — Кирило, — сказала жінка, відкинувшись назад , — як же довго я тебе шукала. Як же я винна перед тобою синку. Вона збиралася встати на коліна, але Кирило її зупинив.

Виявилося, батько Кирила був торговцем, якого посадили у в’язн ицю невинним, а там його і не стало від відомої хво роби ле генів. Після цього Ксенію, вчительку іноземних мов, звільнили з роботи. Жити їй було нема на що, ось вона і здала свого півторарічного сина в будинок малятка, але пообіцяла повернутися за ним, коли знайде, чим його годувати. Кирило все це вислухав.

Ксенія подарувала йому сережки, які дісталися її бабусі від самої імператриці. Вона попросила передати сережки невістці, на наявність якої натякало кільце на пальці Кирила. Він навіть не обійняв матір, але забрав подарунок і повернувся додому. Вдома він все розповів Анні, але той Кирило вже мало хвилював.

У той час Анна часто йшла гуляти без Кирила, звинувачувала його в тому, що він постійно в роботі, говорила, що даремно вийшла за нього заміж. Тесть Кирила, одного разу випадково почувши ці слова дочки, наполіг на тому, щоб дочка кинула чоловіка, мовляв, для неї є партія краще. Анна була тільки рада це зробити.

Кирило підписав всі документи, подав на ро злучення і переїхав до своєї біологічної мами, так як у нього інших родичів і не було. Не встиг Кирило і дня з мамою в руїні пожити, вона віддала йому ключі іншої квартири і сказала: — Синку, я не хочу стати для тебе тягарем. Коли батька заарештували, а мене звільнили, я зрозуміла, що скоро у нас почнуть відбирати все майно. Цю квартиру ми відремонтували з твоїм батьком.

Ти поживи там, ти ж ще молодий, звиклий до хорошого життя, а мені і тут вже добре, не турбуйся. Кирило спочатку вмовляв Ксенію переїхати з ним в нову квартиру, але потім здався, забрав ключі і в’їхав в квартиру.

Вже через рік Анна з батьком почали дзвонити Кирилу і просити вибачення за свої рішення, але Кирилу було ніколи їх вислуховувати. Він жив зі своєю любов’ю у відремонтованій квартирі, а Ксенія жила в своїй новій однушці і з нетерпінням чекала появи онука.

Вийшла заміж я у рідному селі за свого однокласника Руслана. Після весілля ми почали жити в його батьківському домі разом із мамою. За рік після весілля у мене з’явився син Остап. Ми були звичайною родиною.

Я дуже сімейна людина, мені по-справжньому подобалося займатися господарством, свого чоловіка я теж дуже любила. Мій маленький світ зва лився, коли Остапу було лише три роки. Мого чоловіка увела Лариса, місцева pозлучниця.

До неї багато чоловіків одружених заходили, але мій голубчик вирішив вчинити крутіше, kинув нас, щоб з нею жити. Я була дуже з ла і на нього, і на це стеpво.

Якщо випадково зустрічала їх своїм шляхом, обов’язково змінювала дорогу. Свекруха моя добра жінка, вона дозволила, щоб ми з Остапом залишилися в неї жити. Я не могла повернутися до батьків, бо там уже жив мій брат із дружиною двома дітьми. Місця зовсім не було.

Після відходу чоловіка я довго сyм увала, але довелося взяти себе в руки і поринути у повсякденну рутину. Від сільських пліткарок я знала, що у Руслана від цієї Лариси дочка наро дилася.

Мені про них зовсім нічого чути не хотілося. Пройшло після його зpа ди тринадцять років. Рани загоїлися, час лікує. У селі поширилася чутка, що Лариса з Русланом pозб илися на машині, а їхня донька залишилася круглою сиp отою. «Так їм і треба» — про себе подумала я.

Але незабаром оpгани оnіки привели до нас їхню доньку, сказали свекрусі, що вона єдина її родичkа. -Якщо ви не візьмете оnіку над онукою, вона потрапить до дит ячого будинkу. Дівчинка маленька, білява, худенька. -Не житиме в нашому будинку! Її мати мені сім’ю зpуйнувала! — Запpотестувала я.

-Юлю, побійся Бо га, дитина ні в чому не ви нна, — сплеснула рукам свекруха. Соня почала жити з нами. Вона на свою матір схожа. Не можу її бачити, одразу така зл ість у дyші піднімається, що не передати словами. А вона відчуває, намагається на очі не попадатись. Чесно кажучи, не знаю, скільки ще так протримаюся.

Рівно 50 років тому вони поклялися один одному у вічному коханні, вірності та підтримці. А сьогодні, з ранку раніше, після того, як жінка вбралася, вона пішла на кухню, щоб приготувати коханому розкішний сніданок. Як тільки вона торкнулася плити на кухню зайшов чоловік. — Нічого не чіпай!

Сьогодні ти не готуватимеш! Ми разом цілих 50 років, треба провести цей день незабутньо, і вручив їй букет ніжних троянд. Жінка опустила обличчя до пелюсток. За мить солодкий аромат торкнувся її. — Але поспішай! Швиденько одягайся, я дуже зголоднів… Вони йшли звичними вуличками. Вони любили жити у своєму містечку.

Поснідавши в кав’ярні, пара попрямувала до того самого місця в парку. – А ще візьмемо зараз човен і погодуємо на озері лебедів, – запропонував чоловік. Вони довго плавали, милувалися благородними птахами та природою золотої осені, що розфарбувала у парку всі дерева. Почало сутеніти. — Дорогий, може, підемо вже?

Я вже щось перекусила б. Віктор глянув на годинник: — Хороша ідея. Ходімо! У мене є для тебе сюрприз! — Який ще сюрприз? — Здивувалася Рита. — Побачиш! Вони завернули у вузенькі вулички міста.

Чоловік завів дружину до атмосферного дворика, який освітлювали гірлянди. Дівчина – адміністратор люб’язно привіталася з ними та запропонувала пройти всередину. – Ось це і є сюрприз. Наші діти відкрили свій ресторан! Ось він! Заходь! — І відчинив двері. Рита округлила очі від несподіванки: «Яка краса!», Промовила захоплено жінка.

Батьків зустрів добре накритий стіл, у залі було багато живих квітів. Діти та найближчі родичі вітали пару із золотим весіллям, вручали подарунки. — Якби я міг повертати час назад, я повернувся б у той момент, коли ми стояли в тому парку і прожив би ці 50 років ще раз! Я тебе люблю! — Сказав чоловік і поцілував дружину.

Я завжди пишалася, що нар одила і виростила чудового сина. Але 3 роки тому в нашій родині сталася ст рашна траrедія, в результаті чого я засумнівалася: а чи правда виростила хорошу, добру людину? Моя невістка пішла з життя під час полоrів. Мій онук залишився без матері. Мій син так важко пере ніс втрату коханої, що не хоче бачити сина.

Батьки дружини теж відмовилися від дитини. А я не змогла. Я взяла його до себе. Не знаю, чи зможу я замі нити батьків для нього. Але я намагаюся як можу. Мій син став холодним навіть по відношенню до мене. Він не може пробачити мене за те, що я взяла дитину. Дивлячись на поведінку сина, я сумніваюся: чи зможу я хорошу, чуйну, добру, благородну людину виростити вже з онука.

Він думає, що я, забравши дитину, зрадила його. Може, він десь правий. Може, я не повинна була забирати його. Може, як мати, я повинна була підтримати свого сина, що б він не робив. Але я дивлюся на це невинне створіння і розумію, що не змогла б інакше. Але як я віддам це диво в дитячий будинок? Що там його чекає? Ким виросте? Як складеться доля? Ці питання мучать мене.

Неначе мене ставили перед вибором: або син, або совість. І я вибрала друге. Не знаю, Всевишній прийме мій вибір або засудить. Мені насилу вдається доглядати за онуком. Адже я зараз не така молода, як в ті часи, коли виростила сина. Мої подруги пропонують мені допомогу, якщо знадобиться. Але я намагаюся все робити сама. Онук спокійний і слухняний хлопчик. Хоч в цьому мені пощастило. Сподіваюся, що у мене все вийде. І що у нього все буде добре.

У нас середньостатистична сім’я, де кожен зайнятий своєю справою. Я вчуся в університеті, батько працює у великій компанії, мама візажист, а сестра школярка. Батьки в шлюбі вже 22 роки, вони з боку виглядають як Ідеальна пара. Дуже люблять і піклуються один про одного. Я б в житті не подумав, що вони можуть поранити один одного.

У будинку у кожного свій ноутбук, і так як це особистий простір кожного, на них є свій пароль. Коли ми вирішили їх запаролити, я навіть зрадів, але потім це призвело до появи безліч секретів між нами. Коли ноутбук батька зіпсувався, він віддав його мені на лагодження.

Я виправив там все і коли запустив, прийшов в жа х. Я зайшов в Гугл, для того, щоб довантажити відсутні файли. І там я побачив неприємні мені повідомлення в соціальній мережі. Я був не в курсі, що у мого батька є сторінка в Фейсбуці, так як він говорив, що не зацікавлений в цьому. Коли я відкрив листування, мені хотілося провалитися крізь землю.

Там були вульгарні листування з якоюсь дівчиною, яка призначила йому зустріч. Я написав у себе адресу зустрічі. Після допрацював все необхідне на пристрої і віддав його назад, але тепер я ставився до нього зі злістю. Я до останнього моменту сподівався, що це просто листування.

Більше нічого. Пішов до будинку в призначений час і встав так, щоб мене видно не було. Але, на жа ль, у мене був достатній огляд. Коли під’їхала машина батька і до нього сіла ця молода дівчина, з якою він листувався, я хотів вийти і розбити машину, але стримався. Я просто ненавидів його. Він, як виявилося, зрад жував мамі з цією дівчиною після стількох років шлюбу.

Я впевнений, що моя мама ніколи б не вчинила так. І можу з точністю сказати, що вона не пробачила б його. Я тепер навіть сісти за один стіл з ним не можу. І що тепер робити далі? Розуму не докладу. Але якось все це занадто далеко зайшло. Та й не знаю, як вчинити. Увечері того дня я зайшов через його аккаунт і почитав, як він пише цій дівчині яка вона хороша в ліжку, і як йому не терпиться роз лучення з дружиною.

На той момент мені хотілося розламати все навколо, я був дуже злим. Взяв навушники і вийшов погуляти. Вранці я не вийшов до сім’ї на сніданок, забрав їжу до себе в кімнату. Я не припиняв думати про те, що я теж стану ось таким. Чесно не розумію, як він може так обманювати маму, брехати їй. Моя мама ж досі любить його і навіть не знаю, як вона переживе роз лучення.

Я хотів виловити цю дівчину і поговорити з нею, але не став. Причину не знаю. Тато кілька разів намагався поговорити зі мною, дізнатися, що відбувається, але я просто йшов до себе в кімнату. З мамою я спілкуюся, як завжди, всіляко намагаючись бути спокійним, щоб не показувати щось. Напевно через те, що батько став здогадуватися, що я все знаю, він тепер нер вує, коли ми опиняємося в одній кімнаті.

Страաно те, що я більше не сприймаю його як батька. Я бачу його як людину, яка зра дила мою маму і вже нічого змінити не можна. Я ніколи не зможу пробачити його. Якщо він вирішить роз лучитися з мамою, я обов’язково помщусь йому за це. За те, що він кинув мою прекрасну маму через якусь дівчину.

Ганні залишалося недовго жити, тому вона вирішила розповісти своїм дітям історію їх появи на світ. Ця історія не про те, звідки беруться діти. Син та дочка це вже давно знають, адже самі вже стали батьками. Історія, яку вона розповіла, була набагато цікавішою.

Ганна з Назаром побралися, коли обом було по 18 років. Вони були дуже молодими і шалено закоханими . Мріяли, що у них буде щонайменше двоє дітей. Але роки йшли і Ганні ніяк не вдавалося завагітніти.

На той час не було таких технологій, як сьогодні, тому нещастя мало лише виправдання: “Бог не дав їм дітей”. Згодом вони змирилися з цим і почали жити собі далі. Займалися домашнім господарством, згодом стали заможними людьми. Якось Ганна ходила доїти корову і почула за сараєм якийсь галас.

Як тільки вона зайшла за сарай, побачила в чагарнику великий кошик, у якому лежало немовля. Біля нього була записка: “Будь-ласка, подбайте про мою дочку”. Вона не могла залишити цю дитину. Ганна була надто молода, щоб бути матір’ю. Чоловік дуже зрадів донечці.

За будовою тіла Ганна була повненька і ніхто б і не здогадався, що вона не вагітна. Вони оформили цю дитину як рідну та стали повноцінною родиною. А через рік у тому самому місці вони знайшли ще й хлопчика. Тепер вони мали вже двох дітей. Хлопчик і дівчинка були схожі і ніхто нічого не підозрював. Дітей вони вирощували як рідних.

Вони навіть не підозрювали, що Ганна та Назар не їхні справжні батьки. Назвали їх Віктор та Вікторія. Згодом вони пішли до школи, допомагали батькам у господарстві та радували своїми успіхами. Коли вони стали дорослими людьми, Ганна розповіла їм цікаву історію. Діти були здивовані, але вони й надалі любили своїх батьків. Вони подякували іх за все , що вони зробили .

Вночі мені зателефонувала молодша сестра Вірочка: — Тата бі льше немає, мені мама подзвонила, все: це кінець. У мене вилетів телефон з рук, я стала ри дати, добре, що чоловік був поруч, він розуміюче мене міцно обійняв. Потрібно було збиратися і їхати до Вірочки, вона дуже вразлива, одна з цими думками і новиною не впоратися.

Я вважаю, що наша мати ви нна в тому, що в 30 років Віра і кроку без батьків або мене зробити не може. Якщо потрібно йти в ліkарню, то обов’язково зі мною, якщо оформляти кредит, то тут теж я всіма документами займаюся. Мама завжди оберігала віру від негараздів життя, а ось зі мною ситуація була інакше.

Я з дитинства відчувала якийсь холод з боку матері, через це я рано стала самостійною. Але батько при цьому ставився до нас обом однаково добре, а тепер його не ста ло. Хоча про те, що татові залишилося небагато ми всі знали заздалегідь… У нього було злоякісне утворення, нічого не можна було зробити.

Всі всередині себе вже готувалися до цієї траrедії. Ми з Вірочкою приїхали до мами. Вона обняла Вірочку, притиснула її ближче до себе, а на мене не звернула уваги — я звикла. Після всіх ридань мама сказала, що тато все переписав на Вірочку. Мені було все одно на майно, я і не розраховувала, тим більше у мене з чоловіком своя квартира.

Коли Віра все ж заснула, то мама викликала мене на серйозну розмову: — Значить так, я 42 роки зберігала цей секрет всередині себе, і сил моїх приховувати більше немає. Я мовчала, тільки тому що твій батько просив, але зараз я можу сказати. Ти мені не рідна дочка. Твій батько в молодості метався то до мене, то до неї… вибрав її, але при пологах вона не витримала і пішла на той світ.

Потім твій батько прийшов з тобою на руках до мене… — Добре, я все зрозуміла. Вам було важко обма нювати 42 роки, спасибі, що були «матір’ю». Тепер я вас не потурбую. Я сприйняла цю новину дуже спокійно. Мені навіть стало легко на душі, тому що ця новина все одним разом пояснила і прояснила для мене. Ось чому «мама» так холодно ставилася до мене. В один день я втратила як батька, так і матір.

— Я тебе ненавиджу — крикнула з порога донька. Ліза розгубилася, що могло статися за ці дві години. Адже саме дві години назад, Дашка в прекрасному настрої йшла з дому. Вона разом зі своїм хлопцем Денисом, йшла знайомитися з його батьками. Лізі наприклад Денис дуже подобався, вихований, серйозний, відповідальний і було видно, що любить її дочку.

Ліза струсила з себе заціпеніння і пішла до дочки. Даша лежала на дивані і ридала. — Дочка, що трапилося? Денис образив? — присіла вона поруч. Даша підняла заплакане обличчя і зло сказала — Ти, в усьому винна. Його батьки мені прямо дали зрозуміти, що раз я дочка такої жінки як ти, їм і даром не потрібна . -Я тебе ненавиджу — крикнула з порога донька.

Ліза розгубилася: що могло статися за ці дві години. Адже саме стільки часу тому, Дашка в прекрасному настрої йшла з дому. Вона разом зі своїм хлопцем Денисом йшла знайомитися з його батьками. Лізі Денис дуже подобався — вихований, серйозний, відповідальний; було видно, що любить. Ліза струсила з себе заціпеніння і пішла до дочки.

Даша лежала на дивані і ридала. — Дочко, що трапилося? Денис образив? — присіла вона поруч. Даша підняла заплакане обличчя і зло сказала — Ти, в усьому винна. Його батьки мені прямо дали зрозуміти, що раз я дочка такої жінки, як ти, їм і даром не потрібна. Вони назвали тебе п’ющою і гулящою. А Денису сказали, щоб він порвав зі мною всі відносини. Ліза відчула, як жар пішов по всьому тілу і серце здавило гарячим обручем. Пересохлими губами, вона прошепотіла.

-А що Денис, він послухав батьків? — Даша схлипнула. -Він мене проводив звичайно, сказав подзвонить, але тепер я вже не знаю -і жалібно подивилася на матір. -Мама, чого я про тебе не знаю? Чому вони тебе так називали? Адже ти ж не така, правда? Ліза обняла доньку: » Знаєш, рідна, бувають в житті темні плями, про які навіть згадувати не хочеться. Ми робимо помилки в молодості і від цього нікуди не дінешся, на жаль.

І я подумати не могла, що за мої гріхи тобі буде погано. Прости мене, люба, якби все можна було назад перемотати … Але не можна — і з цим доведеться змиритися. Але я сподіваюся, що у твого Дениса своя голова на плечах є і все у вас добре буде. Лізина юність припала на кінець вісімдесятих, початок дев’яностих. У країні як раз наступили зміни. Нова музика, красиві речі і вільні стосунки.

Ліза була симпатичною. Великі очі, пухкі губки. Бойове розфарбування трохи псувало картину, але все це було в дусі того часу. Галасливі компанії до ранку, алкоголь, цигарки. Це був веселий і бурхливий час. Ну потім компанія розпалася. Хто заміж вийшов, кого батьки приструнили, а Ліза не могла вже зупинитися. Друзі стали простіше, кафе замінили підворотні або брудні квартири. Але Лізі було не по чому.

Душа вимагала свята. Тільки через багато часу, вона зрозуміла, як же їй тоді пощастило, що не було вагітності. Адже в тому стані близькі стосунки не завжди були, м’яко кажучи, розбірливі. Розуміння, що вона вже зовсім на дні, настало в один з днів. Коли вона прокинулася в чужій квартирі на брудній підлозі.

Навколо хропіли товариші по чарці, з яких вона знала тільки господаря. Насилу піднявшись на ноги, пішла у ванну, де довго вмивалася холодною водою. Подивилася на себе в каламутне дзеркало і жахнулася. З нього на неї дивилася жінка п’ятдесяти з гаком років. Човгаючи ногами, вона повільно вийшла з квартири.

Насамперед пішла вона в лікарню, до нарколога. Літня жінка направила її на лікування. Відділення було закритого типу. Тобто хворих навіть на вулицю три тижні не випускали. На кого тільки Ліза не надивилася. Але тверде бажання кинути пити допомогло їй витримати весь термін. Нове життя виявилося почати не просто.

Освіти немає, одна дорога — мити підлогу або пошту розносити. Село хоч і велике, але все про всіх знають. І з роботою довгий час не виходило. Скільки разів рука тягнулася до склянки, але в останній момент Ліза обсмикувала себе. І нарешті їй пощастило. І робота знайшлася і чоловік.

Коля був непоганим, але після пари подколів з боку друзів, щодо минулого Лізи, тихо випарувався в туманному серпанку, в один прекрасний ранок. Але залишив їй на пам’ять дочку, Дашу.

Через дев’ятнадцять років, багато що змінилося. Дивлячись на Лізу, багато і подумати не могли, що раніше вона була інша. Стильна зачіска, макіяж, недорогі, але добротні речі. Та й Даша ніколи не бачила її неохайною або, боронь Боже, нетверезою. Але на жаль, коли думаєш, що все у тебе в порядку, життя завдає удар у спину.

Ось і у батьків Дениса виявилася довга пам’ять. Але навіщо весь цей бруд виливати на молоду дівчину? У Лізи не вкладалося в голові. Денис все-таки виявився молодцем. Він, серйозно посварившись з батьками, вранці прийшов до них. — Тітка Ліза, вони не мають права Вас засуджувати і Дашу теж.

Я ж бачу. яка ви хороша. Якщо не виженете, можна мені у вас пожити трохи? Ліза дозволила з однією умовою: щоб ніяких дурниць. Денис з Дашею загадково переглянулися і дружно кивнули. А весілля все-таки було. через рік Ліза, зі сльозами на очах, милувалася своєю дочкою в весільній сукні.

Зі сватами була незручність, але з часом, коли народився онук Мишка, відносини більш-менш налагодилися. Не дарма за старих часів говорили » Бережи честь змолоду «. Правильно сказано. Якщо не хочеш, щоб від твоєї поведінки хто-небудь потім постраждав, не губи своє життя.