NEWS 2SWEET

Степан ніколи не припускав, що стане головним вихователем своїх дочок і займеться плетінням кісок та домашніми справами. До цього його підштовхнуло те, що його дружина Ніна була поглинена своєю кар’єрою. Спочатку вона працювала медсестрою, але підприємницька жилка Ніни призвела її до запуску інтернет-магазину, і це незважаючи на скептицизм Степана щодо фінансової спроможності її підприємства.

Згодом бізнес Ніни розквіт, розширився до кількох торгових точок і став приносити значний прибуток, що дозволило змінити спосіб життя їхньої родини. Незважаючи на покращення ситуації, Степан відчував себе ущемленим її успіхом, особливо коли Ніна публічно приписала собі покупку грандіозного подарунка – будинку для батьків, принизивши його внесок. Цей інцидент на ювілеї батьків Ніни став для Степана переломним моментом. Хвастлива поведінка дружини та зневага до їхніх партнерських відносин відштовхнули його остаточно.

Зрозумівши, що більше не може жити у шлюбі, позбавленому взаємної поваги та визнання, Степан вирішив піти, бажаючи при цьому зберегти стосунки з дочками, але розірвати зв’язок з Ніною. Хоча серце Степана було розбите, він шукав розради в перспективі перебудувати своє життя далеко від конкурентної боротьби, яку провокувала Ніна, прагнучи спокою та почуття власної гідності, що не залежить від фінансового успіху. Його найближчим притулком стали розуміючі батьки, і він задумався про майбутнє, в якому досягнення не затьмарять особисті цінності і повагу.

Мої свекри давно поїхали на заробітки. Коли я тільки-но почала зустрічатися з Сашком, вони вже влаштувалися в Португалії. Звісно, вони поїхали туди заробляти гроші. Але що дивно — за всі 15 років вони не надіслали нам жодної копійки. Це мене дуже зачіпало і засмучувало. На весілля, на народження онуків нічого. Навіть пакет продуктів з Португалії не дочекалися. Здавалося б, могли хоча б іграшки для онуків чи шоколадки надіслати. Але ні, наші діти носять одяг з секонд-хенду, а свекри тим часом гребуть гроші лопатою!

Навіть коли старшому синові була потрібна операція, нам довелося брати кредит, бо свекри відмовилися допомогти. Якось я зустріла куму Олени Василівни, і вона випадково обмовилася, скільки свекри там заробляють. Суму не назву, але скажу так — це як чотири зарплати Сашка мінімум. Знаєте, якби не війна, я б і не заїкалася про гроші. Але зараз усе змінилося. Мене звільнили, Сашка скоротили, і він тепер шукає іншу роботу. Грошей вистачає лише на найнеобхідніше — їжу та оплату комунальних послуг.

Ми навіть почали економити на собі, я більше не фарбуюсь, не роблю манікюру. Наш будинок невеликий, одноповерховий, він дістався мені у спадок від бабусі. Років вісім тому ми робили там ремонт, коли був лише старший син Дмитро. Зараз у нас ще дві доньки — Ярина та Ірина, і будинок став схожим на тісну рукавичку. Ми думали продати його і купити простору квартиру, але коли я подивилася на ціни, мало не зомліла. Ми вирішили добудувати другий поверх та додати дві кімнати, щоб усім вистачало місця.

Кредит брати не стали, тож звернулися до батьків чоловіка за допомогою. Купила торт, прийшла у гості, пояснила ситуацію. Олена Василівна кивала, співчутливо слухаючи: — Ну, добре, ми вам чимось допоможемо. Тяжкий зараз час. Нехай Бог нам допоможе. Якби я знала, якою «допомогою» це обернеться, краще б узяла кредит у банку. Я й подумати не могла, що свекруха може вчинити так низько. У суботу в обід свекруха приїхала на новому позашляховику. Відкрила багажник і дістала… 10 курчат та 10 каченят. — Що це таке? — питаю.

— Ну, ти ж просила допомогти. Ось! Годуй їх, вирощуй на м’ясо, яйця теж знадобляться. Це твій стартовий капітал! Я не знала, що їй відповісти. Сашко так розлютився, що почав кричати на маму, що чули всі сусіди. Увечері я продала всіх курчат і каченят у селі, бо сенсу в них не бачила. Поки моя свекруха їздить новою машиною, купує дорогий одяг і відпочиває в Болгарії, мої діти носять речі з секонд-хенду і ділять одне ліжко на трьох. Що в них у голові? Невже гроші для них важливіші за сім’ю?

28 років я прожила з Олегом. Хоча скоріше прожила у муках. У молодості я закохалася в нього – що сказати, він був цікавим хлопцем з доброї родини. Ми одружилися, спочатку жили з його батьками, а згодом отримали власну квартиру. Вже тоді я зрозуміла, що мій чоловік зовсім не такий простий. Він постійно чіплявся до всього, але сам нічого робити не хотів.

Десять років я вмовляла його зробити ремонт – не дочекалася, зрештою сама клеїла шпалери. Потім він критикував, що вийшло криво та неякісно. Але у нас були двоє дітей, і, щиро кажучи, я навіть не думала про розлучення. Хоча у шлюбі я почувала себе нещасною. Я багато працювала, займалася дітьми, але підтримки Олега мені гостро не вистачало. Його взагалі не хвилювало, як навчаються діти, куди вони вступатимуть.

Він заробляв копійки і не прагнув більшого. А варто було мені поскаржитися на наше фінансове становище, він тут же влаштовував скандал: – Це через тебе все так! Ти мене ніколи не підтримувала! Тільки дарма витрачаєш гроші! Це остаточно вивело мене з себе. Діти вже були дорослими, і я вирішила: – Усе вистачить з мене, відтепер кожен сам за себе. Кожен купує собі їжу за власний кошт. – А як щодо комунальних? – Ділимо порівну. Пізніше офіційно розлучимося.

Він сприйняв це досить бадьоро. Мабуть, думав, що за кілька днів я почну просити його про примирення. Але мені було гаразд. Я готувала лише для себе прості страви, а він щодня варив собі макарони. Потім моя сестра запросила мене до Італії, вона вже 20 років. Я довго не думала та погодилася. В Італії було нелегко, але, чесно кажучи, я почувала себе щасливіше. Вдень я багато працювала, але повноцінно відпочивала. Могла дозволити собі смачну їжу та якісний одяг.

Мені здавалося, що я знову стала молодою. До речі, я мала багато шанувальників, але я тримала всіх на відстані. Минуло шість років, і мій син вирішив одружитися. Я повернулася додому, зайшла до квартири і не могла повірити своїм очам. Скрізь був безлад, бруд, здавалося, що за всі ці роки там жодного разу не прибирали. Потім вийшов Олег. Його було не впізнати – якийсь старий, неголений, недоглянутий. Побачивши мене, він дуже зрадів. Я відразу ж почала наводити лад. Мій колишній радісно повторював: – Нарешті ти повернулася! Ти така гарна!

Прошу, не їдь більше. Ми з твоїми грошима таку красу тут наведемо і ще машину купимо! – До чого тут мої гроші? – Ну, ми ж сім’я! Ти для мене рідна людина! Не руйнуй наш шлюб, прошу! Я засміялася йому в обличчя. А потім сказала: – Ти ж казав, що я псую тобі життя! Що в тебе нічого не виходить через мене! – Я так помилявся! Вибач! Тільки не їдь більше!

– Ти серйозно? Е, ні, не дочекаєшся! Треба було раніше думати головою та старатися для сім’ї! Він ще не раз повертався до цієї теми, просив, обіцяв, що тепер усе буде інакше. Але я не повірила йому. Після весілля сина я поїхала назад. Тепер Олег щодня дзвонить і пише, благає повернутися. Каже, що без мене помре. А ви як вважаєте, чи можна вірити такому чоловікові? Думаєте, він справді зміниться?

Ми з Сергієм одружилися п’ятнадцять років тому. Я відразу ж зрозуміла, що добрих стосунків у нас зі свекрухою ніколи не буде. Довгий час у нас із Сергієм не було дітей. На щастя, він був бізнесменом, працював директором успішної компанії, тому ми пройшли обстеження, вилікувалися, і незабаром життя нагородило нас сином та донькою. Я ростила дітей, а чоловік працював. Нас така схема влаштовувала. Моя мама жила в іншій країні, тож я не чекала від неї доnомоги. А ось свекруха просто не хотіла доnомагати.

Вона недолюблювала мене, а онуків ігнорувала. Ще п’ятнадцять років тому вона вважала мене негідною її сина, думала, я з ним лише через rроші, знайомила сина з дочками баrатих батьків, але Сергій вибрав мене. Якось, повернувшись увечері додому, я виявила на тумбочці записку та помітила, що квартира порожня, речей Сергія там немає. Він покинув мене та дітей. На папірці було написано: У мене є інша. Ти сильна жінка, впораєшся. Якщо зможеш, вибач мені. Не шукай мене>>. Я зателефонувала йому, телефон було відключено. Він пішов, лишивши мене ні з чим. Я не помічала у його поведінці якихось змін.

Про те, що має іншу, я навіть не здогадувалася. Вирішила зателефонувати свекрусі. – Усьому виною лише ти! Я ж спочатку здогадувалась, що все так і закінчиться, тому була проти. У чому я винна, я так і не зрозуміла. Очевидно одне, що я залишилася ні з чим – і з дітьми. Чим годуватиму, на що житимемо – без поняття! Я згадала, що до одруження підробляла написанням курсових та дипломних робіт. Зайнялася цим… А за кілька місяців зателефонували у двері. Відкрила, там свекруха, nлаче, каже нова обраниця чоловіка обвела їх довкола пальців, обікрала та зникла, залишила їх ні з чим, як і вони мене тоді. Свекруха просила пустити її на якийсь час. І тепер я не знаю: вчинити так само, як вона зі мною колись, чи простити?

Нещодавно у супермаркеті зустріла свою знайому. Вона виглядала сумною, тому я вирішила поцікавитися, чи все у неї гаразд. У відповідь вона поділилася зі мною своєю ситуацією: «З першим чоловіком я розлучилася, коли наша дочка була зовсім маленькою. Довгий час я не хотіла жодних нових стосунків, повністю розчарувалася в чоловіках. Так пройшло майже десять років, поки я не зустріла його – чоловіка моєї мрії. Спочатку ми зустрічалися таємно, але нещодавно він зробив мені пропозицію, і я погодилася.

Пішла з головою в підготовку до весілля і попросила колишню свекруху на цей час взяти до себе мою тринадцятирічну дочку. Вони чудово ладнають, і, здається, дочці з бабусею подобається навіть більше, ніж зі мною. Я нарешті можу присвятити час своєму особистому життю. Молодість свою я віддала дочці, забезпечуючи та виховуючи її.

А її тато навіть аліменти не платив. Може, нарешті, і його рідні зроблять свій внесок? Я запитала у дочки, чи не хотіла б вона залишитися у бабусі на більш довгий термін. Вона нічого не відповіла, і мені здалося, що це її зачепило. Я люблю свою дочку, але вважаю, що нечесно, що колишній живе на своє задоволення, а я маю відмовитися від особистого щастя.

Ми поговорили з дочкою, вона не виявила особливого ентузіазму, але й не заперечувала. Однак мені здалося, що це її зачепило. Я не хочу, щоб вона почувала себе покинутою. Звичайно, через час я її заберу, але зараз хочу пожити з коханою людиною та приділити увагу собі. Як мені допомогти дочці зрозуміти моє рішення і зробити так, щоб вона не ображалася?». Щиро кажучи, ця ситуація мене шокувала. Як можна обирати чоловіка замість дочки? Я справді не розумію її.

У дитинстві мене теж часто залишали з бабусею, щоправда, через роботу, а не заради стосунків. Проте образа залишилася й досі. Дитина не повинна розумітися на житті батьків, навпаки, мати повинна враховувати почуття своєї дитини. Не знаю, як складеться її сімейне життя з цим чоловіком, але дочку вона може відштовхнути від себе назавжди. Хіба я не права?

Одна з моїх колег, єдина, хто носить в офісі лише джинси. Упродовж чотирьох років, що я її знаю, вона завжди в них. На розмір її одягу не дивлюся, але видно, що вона не худа. На корпоративи приходить у чорних штанах. Нігті у неї завжди коротко підстрижені, а волосся сиве. Вона не фарбує очі через алергію і рідко використовує помаду, зазвичай нюдові відтінки. І ось вона, нещодавно розлучена, вже збирається заміж. Це викликає подив і роздратування.

Як таке можливе? Вона не стежить за собою, не фарбує волосся, не робить макіяж, а на роботу приходить у джинсах. Все ж таки знають, що зовнішній вигляд жінки відіграє важливу роль для чоловіків. Щоб привабити гідного партнера, доводиться витрачати багато часу та грошей на одяг, зачіски, манікюр. Болісно бачити, як роки йдуть, а тебе, доглянуту, всі оминають. Я спостерігала з вікна, як за нею приїхав звичайний чоловік на звичайній машині. І вона має дитину.

Як такі жінки знаходять чоловіків? Важливо розуміти, що сімейні стосунки — це найбільше психоемоційна сфера. У світі чоловікам доводиться зіштовхуватися з високими вимогами з боку суспільства. Жінка, яка може запропонувати підтримку, стати спокійною гаванню у світі стресів та тривог, стає справжньою цінністю для чоловіка. Можливо, за її зовнішньою простотою ховається здатність створювати затишок та спокій, що й приваблює чоловіків. Якість відносин важливіша за манікюр і макіяж.

Коли я завагiтніла, на першому Y3Д нам сказали, що буде двійня. Ми з чоловіком були тpoxи вражені цією новиною. Це так тяжкo. Старшій 10 років, і ми зважилися на хлопчика, а вийшло двоє. Але нічого вже не зробиш, будемо ростити ще двох. Адже це так чудово! У ліkapні завжди запитувала у ліkapя:

«Все нормально? Мені здається, тільки один ворушиться». Але лікарі завжди відповідали: «Все добре». На мій день народження приїхали батьки і сестри. Ми посиділи, відзначили. Я пішла відпочивати. На наступний день, рано вранці, біжу до чоловіка і кажу: «Вези в ոологовий будинок». Він привіз мене, і через годину я народила трійню.

Мої пологи приймали двоє лікарів. Вони забрали двох дітей, і пішли. Раптом, чую kpик: «Стійте!» Кричали на весь ոологовий будинок. Ліkap прибіг назад з двома малюками, вони самі розгубилися. Коли я подивилася на них, вони були розгублені: звідки там ще може бути дитина?

Через час дали мені телефон і кажуть: «Дзвони чоловікові. Ти зараз сама в шоці, ще налякаєш чоловіка, ми диктуємо, а ти говори ». Я беру телефон, і кажу: «Міша, якщо ти за кермом, зупинись». Відповідає: » Я вдома «.Я йому кажу: » Тоді сядь «. Він присів, і я кажу: «Я народила, все нормально». Він: «І хто народився?». Я відповідаю: «Два синочка і лапочка-дочка». Хвилина мовчання, потім гучний сміх, і каже: «Де двоє, там і троє». Мені принесли моїх трьох дітей; це було незабутньо.

Маючи двох дітей, я й уявити не могла, що в старості мені не буде куди йти. Коли я опинилася у важкій ситуації, моя дочка сказала, що в її будинку надто мало місця, і запропонувала піти до сина, якому я допомагала все своє життя. Однак невістка теж не хотіла, щоб я жила з ними, вважаючи, що мати повинна залишатися на старості з дочкою… Моє життя круто змінилося, коли помер мій партнер Віталій.

Я прожила з ним 16 років, вважаючи його за свого чоловіка, хоча ми так і не оформили наші стосунки. Після відходу Віталія на той світ його дочка успадкувала його квартиру і дала мені два тижні, щоб з’їхати. Багато років тому я подарувала дочці нашу двокімнатну квартиру, коли вона вийшла заміж, хоча вона так і не змогла мені пробачити стосунки з Віталієм. Потім я використала свої заощадження, щоб допомогти синові купити житло, вважаючи, що з Віталієм у мене все буде гаразд.

Тепер мені не було куди йти… Дочка і син відмовилися дати мені притулок, а невістка запропонувала мені поїхати на заробітки в Італію, де працювала її мати. Хоча це здається цілком прийнятним варіантом, я боюся їхати за кордон у свої 57 років. Я не очікувала, що мої діти відмовляться від мене. Тепер я запитую себе: чи буде Італія найкращим варіантом для мене, незважаючи на мої страхи?

Розчарувавшись у своєму шлюбі, я розриваюся між прощенням чоловіка та пошуком нового шляху. Наш союз здавався стабільним та звичайним – риса, яку я цінувала після бурхливого минулого з батьком моєї дочки. Мій чоловік, зі свого боку, пропонував передбачуваність і спокій, яких я так жадала. Він удочерив мою дочку і є батьком нашого сина. Однак під цим фасадом спокою я зіткнулася з його егоцентризмом та безініціативністю. Його відверта відмова зважати на наші потреби стала очевидною в ситуаціях, подібних до інциденту з піаніно для моєї дочки, коли його відкриті погрози виявляли глибоку байдужість до наших бажань.

Згодом відсторонена поведінка чоловіка та ігнорування наших емоційних потреб призвели до моїх частих емоційних потрясінь. Я перейшла від гучних спалахів до тихого відчаю, що явно втілювало виснаження від нереалізованого життя. У 28 років я почуваюся замкненою в безрадісному існуванні, відчуваючи заздрість яскравому життю оточуючих. Захопленість мого чоловіка віртуальним світом різко контрастує з його байдужістю до реальних потреб нашої сім’ї.

Він звів наше спілкування лише до потреби. Мій відчай у пошуках життєвої сили та зв’язку змушує мене відновлювати зв’язок зі своїм минулим та фантазувати про нові починання – але мене переслідують наслідки для наших дітей. Борючись з парадоксом чоловіка, який надійний, але емоційно відсутній, я сумніваюся у власному здоровому глузді та праві на щастя. Я почуваюся ізольованою та нереалізованою, розмірковуючи про одне: як врятувати наші стосунки? Чи все-таки прийняти лякаючу перспективу змін?

У нашій сім’ї завжди було прийнято, що чоловік працює, а жінка займається будинком. Це здавалося правильним, і Ярослав одразу дав зрозуміти, що дружина повинна стежити за затишком та порядком. – А як же самореалізація? – Запитала я, коли ми ще готувалися до весілля. – У жінки найважливіша місія на світі – виростити дітей та створити затишок. Тобі не потрібно думати про заробіток чи зовнішні проблеми, – відповів він. Він так гарно підніс свою картину сімейного життя, що я в неї повірила. Я справді хотіла бути тією жінкою, заради якої чоловік поспішає додому.

Після весілля я взялася за облаштування будинку. Я готувала складні страви, прибирала, стежила за кожним куточком нашої квартири. Ярослав був задоволений і вихвалявся мною перед друзями. Все йшло як у ідеальному фільмі про американську родину. Але з народженням сина все змінилося. Стало важко встигати робити все по дому. Я бачила, що чоловік розчарований, хоч він не говорив цього вголос. Тоді я перебудувала свій день, щоб знову все встигати. Ярослав дуже хотів другу дитину, а я боялася. Знала, що з двома дітьми буде ще складніше. Але врешті-решт він умовив мене, і я народила дочку. Я любила своїх дітей, але тепер не встигала навіть стежити за собою.

Поступово я втратила форму, набрала вагу. Ярослав перестав звертати на мене увагу, а одного разу сказав: – Тепер мені соромно показувати тебе колегам. У них дружини – як картинки, а в мене – тітка. Ці слова розірвали мені серце. Я плакала днями та ночами. Адже я старалася для нього, для нашої родини. Але все це більше не мало значення. Нещодавно я випадково дізналася, що він має роман з колегою. Це стало останньою краплею. Я вирішила піти. Маленьких дітей заберу, коли влаштуюсь на новому місці. Більше я не хочу жити у такому шлюбі. Чи варто мені зробити цей крок? Що б ви зробили на моєму місці?