NEWS 2SWEET

Терпіти не можу приїзди свекрухи. Вона у нас «дама-заробітчанка» із заскоками. Навіть діти, як тільки чують фразу «бабуся приїде», починають вдавати хворих, скаржаться на погане самопочуття, чи знаходять інші відмовки, щоб уникнути зустрічі. З того часу, як Марія Петрівна поїхала працювати в Іспанію, у неї ніби корона виросла. Вона поїхала за кордон три роки потому, коли її звільнили з підприємства, а нову роботу у нашому маленькому містечку їй знайти не вдалося через вік. У результаті вона через знайому, яка вже була у Валенсії, влаштувалася туди працювати. Ми отримали ключі від її квартири з проханням іноді поливати квіти. Тепер свекруха вважає себе королевою. Працює вона покоївкою в готелі, але щоразу, приїжджаючи додому, розповідає, як чудово живе. — Ось купила новий телефон, сукню та делікатеси. У ресторані пробувала пасту з креветками та кальмарами!

Нам вона ніколи не допомагала матеріально, хоч ми з чоловіком і самі добре заробляємо. Я працюю помічником директора в банку, Олег – головний інженер на будівництві. Однак, свекруха постійно намагається нас принизити. — Ну що, тяжко вам працювати? Сидиш с цими папірцями до ночі, а заробляєш менше, ніж я. — Мені подобається моя робота. І я завжди поряд з дітьмию — Робота має приносити гроші, а не задоволення. Та й виглядаєш ти так собі, жодної презентабельності. Цей коментар мене остаточно добив. У мене немає дорогих суконь чи брендової косметики, але я завжди доглянута: роблю манікюр, ходжу до салону. Половина моєї зарплати йде на дітей — спортивні секції, гуртки, одяг та іграшки. А ще ми сплачуємо кредит за машину. Цього літа, на свято Спаса, свекруха приїхала у гості. Жодних подарунків для онуків — ні шоколадки, ні фруктів. Але одного разу, коли я затримувалась на роботі, а чоловік був у відрядженні, я попросила її допомогти: забрати старшого сина з тренування та відвезти до лікаря. — Гаразд, 500 гривень, — відповіла вона. — Що?

500 гривень? Адже це просто допомога . — За допомогу. Я не збираюся безкоштовно працювати бабусею. Я перевела їй гроші, думаючи, що це жарт, але вона їх так і не повернула. За кілька днів діти самі пішли до бабусі у гості. Я сподівалася, що вона зводить їх до парку або на майданчик, але вони весь день сиділи вдома і дивилися мультики. — Бабуся сказала, що якщо хочемо подихати свіжим повітрям, можемо вийти на балкон чи відчинити вікно, — поділився син. — А на вечерю щось готувала? — Ми хотіли їсти, але вона сказала, щоб ми самі зробили чай з бутербродами. Це мене остаточно розлютило. Я одразу зателефонувала свекрусі. — Чому ви не погодували дітей? — А що я маю ваших ненажерливих годувати безкоштовно? Дала б грошей — купила б продукти. — У нас холодильник повний їжі. Чи для онуків окремо потрібно купувати? — Я сама заробила на цю їжу, мої гроші не рахуй! Я не стрималася і накричала на неї просто при дітях, а потім заблокувала її номер. Чесно, у мене вже не лишилося сил. Як можна ставити гроші вище за рідних? Я сказала чоловікові, що на старості нехай його мама не чекає допомоги від нас. Раз така багата, хай наймає собі доглядальницю.

Євдокія Микитівна увійшла до невеликого магазину біля дороги. Усі, хто був усередині, миттєво замовкли, з цікавістю косячись на стару. Вона підійшла до прилавка. — Один хліб та пакет гречки. Продавщиця байдуже кинула перед нею продукти. — З такою пенсією можна було б і чого краще взяти. Євдокія Микитівна нічого не відповіла. Лише мовчки віддала гроші, акуратно прибрала покупки в стару пошарпану сумку, яка, здавалося, прожила не менше століття, і вийшла надвір. Одразу ж за її спиною заговорили. — Ну й ну! Ходить, як жебрачка, копійки рахує. Може, на хороми золоті собі копить? — Точно. Люди після горя стають м’якшими, а ця — ще злішою! Цікаво, куди вона свої гроші діває? Молода жінка, Марина, яка нещодавно переїхала до села разом з чоловіком-фельдшером, здивовано запитала:

— А що сталося? Може, у неї просто звичка економити? Всі повернулися до неї, ніби вона щойно запитала щось блюзнірське. — Та ти нічого не знаєш! — Не знаю. Одна зі старих, Ніна Аркадіївна, зітхнула: — У Євдокії Микитівна онука була. Хвора. Скільки намагалася вилікувати її, а дівчинка все одно померла. З того часу як підмінили її. Себе морить, грошей не витрачає, а раз на місяць кудись їде. Ми вже думали, що в секту вступила! Хотіли поговорити, та вона нас навіть на поріг не пустила. Марина похитала головою. Дивні тут бабусі. Їхній голова села обворовує всіх, а вони йому ще й поклоняються. Про Євдокію Микитівну, схоже, вигадали чорти-що. Через кілька тижнів Марина поїхала до міста — погостювати у подруги Олени. Її подруга дитинства давно зробила успішну кар’єру і тепер була відомим адвокатом.

— Маринко! Завтра вихідна, приходь до мене, влаштуємо дівич-вечір! Чоловік Марини, Артем, був не проти: — Їдь, відпочинь від наших сільських пліток. Марина посміхнулася, обійняла чоловіка: — Головне, що ми разом. А село… та тут навіть затишно. Наступного дня дівчата вирушили до магазину. Поки Олена вибирала щось, Марина завмерла, побачивши знайому постать у темному одязі. — Що трапилося? Привид побачила? — пожартувала Олена. — Бачиш ту стареньку? Вона живе у нас у селі. Там її всі ненавидять. Олена спохмурніла. — Ти знаєш Євдокію Микитівну? — Ти її звідки знаєш? — По роботі. Вона до нас зверталася. Дуже незвичайна людина. Після смерті онуки вона вирішила, що допомагатиме іншим дітям. Щомісяця приїжджає до дитячої лікарні з повними сумками — засоби гігієни, іграшки, фрукти. А у заповіті написала, що після її смерті будинок продадуть, а гроші підуть до онкологічного відділення. Коли я оформляла її документи, мені хотілося плакати. Як мало таких людей… Марина слухала, не вірячи своїм вухам. Вона згадала, як сільські баби називали Євдокію Микитівну жадібною, а вона віддавала все, що мала, чужим дітям. Як можна стільки років жити поруч з людиною і не помітити, ким вона насправді є? — А голова у нас у селі… Адже він справді збирає гроші зі стареньких? Нібито на благоустрій села? — спитала Марина. — Чистої води аферист, — кивнула Олена. — Це треба припинити. Наступного дня Олена вирушила до голови. Ніхто не знав, про що вони говорили, але за тиждень він написав заяву про звільнення. А ще за кілька тижнів у селі почали будувати нову дорогу.

Казали, якийсь спонсор сплатив усе до копійки. Євдокія Микитівна тільки посміхнулася: — Хай у них буде що обговорювати. Мені тепер не самотньо… За два роки її не стало. Жителі села зі здивуванням спостерігали, як до будинку бабусі потяглася низка машин. Водії виходили, несли квіти, обіймали один одного. Це були люди з лікарні – лікарі, медсестри, батьки дітей, яких вона підтримувала. На цвинтарі Марина стояла поряд з Артемом та їхнім прийомним сином, Ванею. — Мамо, бабуся Дуся більше не приїде до лікарні? — спитав хлопчик. Марина погладила його по голові: — Ні, синку. Тепер вона відпочиватиме. — Але ж діти її чекатимуть… — сумно сказав Ваня. Артем сів навпочіпки перед сином: — Але ж є ми. Ми також можемо відвідувати дітей, приносити їм радість. Очі хлопця спалахнули. — Можемо! Тепер це робитимемо ми. Тому що у нас є добре серце, як у бабусі Дусі…

– Тобі 50, ти колода в ліжку! А я ще молодий мужик, гуляти хочу, – дорікав мені чоловік у спальні. З Михайлом ми пройшли через вогонь, воду та мідні труби. Всяке бувало за ці роки, але я завжди була поряд з ним. Яка жінка зі мною не погодиться? Я любила його щиро та беззастережно. Однак після 30 років шлюбу він вирішив кардинально змінити своє життя. То була п’ятниця, вечір. Я лежала в ліжку та дивилася фільм. І тут у кімнату зайшов Михайло: – Піднімайся і збирай свої речі. – Навіщо? Ти вирішив зробити ремонт? – Ні. Тут тепер житиме Ліза. – Ліза? Хто це? Родичка твоя? – Ліза – моя нова дружина. Спочатку я подумала, що він жартує. – Хто? – Ліза. Василино, ти мені вже 30 років сидиш упоперек горла.

Тобі 50, ти в ліжку як колода! А я ще молодий, гуляти хочу! – А мені куди подітися? – Житимеш на літній кухні. Я не збираюся судитися з цього питання. Там є ліжко, кухня та телевізор. – А що наші діти? Як вони відреагують? – Поки що нічого їм не скажу. Та й що вони розуміють у житті? Вони вже дорослі, мають свої сім’ї, тож нехай не втручаються. Я не знала, що робити. Тому мовчки зібрала речі та переїхала на літню кухню, до хати більше не заходила. За кілька днів побачила нову жінку Михайла – молода, з нарощеними нігтями та віями, весь час регоче, як кінь. А Михайло за нею бігає, як цуценя. Ну чим вона його так привабила?

Спочатку я хотіла розповісти дітям про те, що їхній батько зраджує. Але що ж потім? У доньки мало місця, вона чекає на другу дитину. Житимемо, як у тій казці про рукавичку. Син живе в іншому місті, і в нього теж невелика квартира. Винаймати житло я не потягну. Тому я упокорилася і залишилася на літній кухні. Звичайно, я могла б подати до суду і вимагати поділу майна. Але все записано на Михайла. Зрештою я залишилася б ні з чим. Втіху я знайшла на цвинтарі. Ні, я не якась божевільна, захоплена обрядами. Просто там поховані мої батьки, і чомусь їхня могила заспокоювала мене. Я сідала на лаву і розмовляла з ними, а їхні усміхнені обличчя на пам’ятниках дарували мені тепло. З дитинства мої батьки підтримували мене і називали «наша волошка» через мої блакитні очі. Того дня я поїхала до них, взяла цукерки, запалила свічки і почала молитися. Але сльози так і лилися. Я не могла зупинитись і не знаю, скільки часу там простояла. Коли вийшла з трансу, вже стемніло. На зворотному шляху я вирішила заглянути до подруги до квіткового магазину. Хотіла запросити Маринку на каву чи повечеряти разом.

– Як добре, що ти прийшла! Мені треба відлучитися на хвилинку в аптеку, постереж касу. Я акуратно розставляла квіти, які Марина не встигла розмістити, як у магазин зайшов чоловік. – Здрастуйте. Чи можна, будь ласка, ті червоні троянди? Коли я обернулася, подумала, що бачу свого покійного батька. Такі ж блакитні очі, добра посмішка, ямочки на щоках. – Скільки вам? – Одинадцять. Але щось ви виглядаєте сумною. Все гаразд? – Ой, це просто алергія на квіти, не звертайте уваги. Зараз все запакую. – Я не вірю, що така вродлива жінка може плакати через алергію. Мене звуть Сергій, а вас? – Василина. – Ого, яке рідкісне та гарне ім’я! – А вас звуть, як мого батька. Теж люблю ім’я Сергій.

Так почалося наше спілкування з Сергієм. Я довго не наважувалася розповісти йому про чоловіка та його коханку. Боялася, що він подумає, що я божевільна, коли терплю все це. На мій подив, Сергій відреагував спокійно і одразу запропонував переїхати до нього. Я розповіла дітям усю правду та подала на розлучення. Звісно, суд залишив усе майно Михайлу. Але мені було вже байдуже. Головне – я знайшла своє справжнє щастя. Дочка та син підтримали мене і були дуже раді. Я зрозуміла, що ніколи не пізно зустріти своє кохання. Навіть якщо вам 50 або більше, головне – вірити, що доля обов’язково зведе вас з тим, хто вам потрібний.

Нещодавно у супермаркеті зі мною сталася дуже цікава історія. Стою я у черзі до каси, а за мною був чоловік. На вигляд йому вже давно за п’ятдесят, але він досить симпатичний і підтягнутий. Я не одразу зрозуміла, що він мені щось каже, бо слухала музику у навушниках. Я витягла один навушник і перепитала: — Що? — Може, ви за мою каву заплатите заразом? – з усмішкою спитав чоловік. Я зрозуміла, що він вирішив просто з кимось побалакати. — Можу й сплатити, якщо треба, — підтримала я таку розмову. — Гаразд, не треба. Я можу за ваші яблука заплатити, чи можна? — Ні, в цьому немає потреби, але якщо у вас є карта магазину, була б дуже вдячна вам, — говорю я.

— Для такої красуні мені нічого не шкода, — знову кокетливо відповів чоловік. Я розрахувалася за покупки, і пішла додому. Дорогою я обмірковувала всю цю ситуацію. Чомусь старші чоловіки надто часто стали зі мною фліртувати. Так, за мною і раніше доглядали чоловіки на років 10 старші за мене, але мені-то було на той час трохи більше двадцяти. А зараз я вже не дівчинка, але й не стара, а залицяльники дедалі ближче у пенсії. І цього вечора, одна з подруг у нашому дружньому чаті поділилася новиною, яку десь вичитала: «Для жінок за 40 практично немає шансів знайти собі у партнери чоловіка, який був би такого ж віку.

Все тому, що ті, кому 40 дивляться на 30-річних дівчат, а ті, кому 50 дивляться на 40-річних. Цей ланцюжок можна продовжувати далі, але суть і так зрозуміла». Подруга Світлана у нас навчається на психолога, тому читає багато подібних статей та новин, а нам розповідає лише найцікавіші моменти. Ось так вона відкрила для нас новину сучасного світу, що дорослі чоловіки не дивляться на своїх ровесниць, а шукають тих, хто молодший. У нашому чаті чотири подруги. Двоє з нас вийшли заміж за однокласників, а у двох чоловіки молодші на пару років. Всі ми приблизно одного віку, і наші чоловіки в цілому ровесники. Але як виходить, що якщо ми розлучимося, то нових дружин вони собі доглядатимуть з категорії 30-річних? А для нас залишаться лише ті, кому за 50? Важко це усвідомлювати, бо стає прикро. Адже ми ж ще не старі! До речі, мої подруги і раніше згадували про те, що з ними заграють дорослі чоловіки – на роботі, у громадському транспорті чи ще десь.

Мама завжди ставилася до мене та моєї сестри по-різному. Марії все, мені нічого. Це почалося змалку. Покарання завжди діставалося тільки мені. Я мала виконувати не лише свої шкільні завдання, а й допомагати сестрі, адже я вчилася чудово, а Марія — зі змінним успіхом. Коли настав час вступати, я потрапила на бюджет, а мама оплатила навчання Марії. Я жила у гуртожитку, а сестра – в орендованій квартирі. Коли я вийшла заміж у 20 років, одразу переїхала до чоловіка. Батьки не дали мені нічого, зовсім нічого.

Ми з чоловіком, Дмитром, розпочали невеликий бізнес — відкрили магазин побутової хімії та добрив, який приносить нам стабільний дохід. У той же час ми почали будувати будинок, заощаджуючи на всьому. Мама після смерті батька поїхала працювати до Італії, а свою квартиру віддала Марії, яка оселилася там з чоловіком та двома дітьми. Пізніше мама вийшла заміж за італійця на ім’я Лучано. Він виявився чудовою людиною. Після розлучення Марії з її чоловіком мама повністю забезпечувала її та її дітей. Минулого літа мама запросила нас з сестрою та дітьми до себе в гості. Ми чудово провели час, але все зіпсувала прощальна вечеря.

Перед нашим від’їздом мама дала Марії 10 000 євро та по 1 000 євро її дітям, а мені та моєму синові — нічого. — Тримай, Марійко, знаю, що тобі потрібні гроші, — сказала мама, простягаючи конверт. Вона, мабуть, помітила мій погляд, але вирішила пожартувати: — Зате ти пристойно заробляєш і не потребуєш моєї допомоги. Мені й справді не потрібні її гроші, але було прикро до сліз, що мама досі так явно ділить нас. Знову все Марії, а мені нічого. Цей випадок залишив у мені гіркий осад. Краще вона дала б їй гроші без свідків. Навіщо це робити на очах у всіх? Прикро, що мама ніколи мені не допомагала і не виявляла кохання. Як ваші батьки ставилися до вас?

28 років я прожила з Олегом. Хоча скоріше прожила у муках. У молодості я закохалася в нього – що сказати, він був цікавим хлопцем з доброї родини. Ми одружилися, спочатку жили з його батьками, а згодом отримали власну квартиру. Вже тоді я зрозуміла, що мій чоловік зовсім не такий простий. Він постійно чіплявся до всього, але сам нічого робити не хотів. Десять років я вмовляла його зробити ремонт – не дочекалася, зрештою сама клеїла шпалери. Потім він критикував, що вийшло криво та неякісно. Але у нас були двоє дітей, і, щиро кажучи, я навіть не думала про розлучення. Хоча у шлюбі я почувала себе нещасною. Я багато працювала, займалася дітьми, але підтримки Олега мені гостро не вистачало. Його взагалі не хвилювало, як навчаються діти, куди вони вступатимуть.

Він заробляв копійки і не прагнув більшого. А варто було мені поскаржитися на наше фінансове становище, він тут же влаштовував скандал: – Це через тебе все так! Ти мене ніколи не підтримувала! Тільки дарма витрачаєш гроші! Це остаточно вивело мене з себе. Діти вже були дорослими, і я вирішила: – Усе вистачить з мене, відтепер кожен сам за себе. Кожен купує собі їжу за власний кошт. – А як щодо комунальних? – Ділимо порівну. Пізніше офіційно розлучимося. Він сприйняв це досить бадьоро. Мабуть, думав, що за кілька днів я почну просити його про примирення. Але мені було гаразд. Я готувала лише для себе прості страви, а він щодня варив собі макарони. Потім моя сестра запросила мене до Італії, вона вже 20 років. Я довго не думала та погодилася. В Італії було нелегко, але, чесно кажучи, я почувала себе щасливіше. Вдень я багато працювала, але повноцінно відпочивала. Могла дозволити собі смачну їжу та якісний одяг.

Мені здавалося, що я знову стала молодою. До речі, я мала багато шанувальників, але я тримала всіх на відстані. Минуло шість років, і мій син вирішив одружитися. Я повернулася додому, зайшла до квартири і не могла повірити своїм очам. Скрізь був безлад, бруд, здавалося, що за всі ці роки там жодного разу не прибирали. Потім вийшов Олег. Його було не впізнати – якийсь старий, неголений, недоглянутий. Побачивши мене, він дуже зрадів. Я відразу ж почала наводити лад. Мій колишній радісно повторював: – Нарешті ти повернулася! Ти така гарна!

Прошу, не їдь більше. Ми з твоїми грошима таку красу тут наведемо і ще машину купимо! – До чого тут мої гроші? – Ну, ми ж сім’я! Ти для мене рідна людина! Не руйнуй наш шлюб, прошу! Я засміялася йому в обличчя. А потім сказала: – Ти ж казав, що я псую тобі життя! Що в тебе нічого не виходить через мене! – Я так помилявся! Вибач! Тільки не їдь більше! – Ти серйозно? Е, ні, не дочекаєшся! Треба було раніше думати головою та старатися для сім’ї! Він ще не раз повертався до цієї теми, просив, обіцяв, що тепер усе буде інакше. Але я не повірила йому. Після весілля сина я поїхала назад. Тепер Олег щодня дзвонить і пише, благає повернутися. Каже, що без мене помре. А ви як вважаєте, чи можна вірити такому чоловікові? Думаєте, він справді зміниться?

Моїм батькам вже за 60, і я їхня єдина дочка. Я була впевнена, що у скрутну хвилину вони мене підтримають, але все виявилося зовсім не так, як я думала. Вийшла заміж я в 30 років, і відразу після весілля почалися розмови: «Коли вже онуки?», «Час нам бабусями та дідусями ставати!». Перша вагітність далася мені тяжко, адже я носила двійню. Наші хлопчики народилися здоровими і зараз їм уже по два роки. Але батьки, які так чекали на онуків, за цей час відвідали нас лише три рази, хоча ми живемо в одному місті. Ні допомоги, ні підтримки я так і не отримала. Свекруха теж зайнята особистим життям – влаштовує свої стосунки.

Зараз я знову вагітна, і гадки не маю, як ми житимемо вп’ятьох в однокімнатній квартирі. Вже зараз нам складно, а що буде далі – страшно навіть уявити. Я все ще в декреті, який триватиме ще довго, чоловік працює охоронцем і у таксі, тому великих грошей у нас немає. Мої батьки живуть удвох у заміському будинку, а свою трикімнатну квартиру здають. Я попросила їх помінятися з нами квартирами, адже їм удвох було б легше у меншому житлі, а нам з дітьми потрібно більше місця. Але батьки категорично відмовилися, бо їм зручно так, як є. Я навіть запропонувала переїхати до їхнього заміського будинку, на що мама теж відповіла відмовою. – На своє житло треба самим заробляти, а не просити у батьків, – сказала вона. – Мамо, вам із татом і в однокімнатній квартирі буде добре, вас лише двоє.

А дітям потрібно більше простору, та й за містом – свіже повітря та природа. – Коли ми тебе ростили, ми ні в кого нічого не просили, от і ви вчіться так само. Коли ми звернулися до свекрухи, вона також нам відмовила: – Дайте мені пожити для себе. Я збираюся вдруге заміж, і ми житимемо в моїй двошці. Олег має доньку від першого шлюбу, так що друга кімната їй і дістанеться. Ми вже думали продати свою квартиру та машину, щоб купити щось більше, але грошей все одно не вистачає, навіть з урахуванням наших накопичень. Батьки теж відмовилися позичити бракуючу суму. Ми опинилися в безвиході, але я вірю, що згодом ми все ж таки зможемо купити велику квартиру. Чоловік мене підтримує, і це не дає мені впасти у відчай. Прикро лише одне – близькі люди, котрі обіцяли допомагати, відвернулися. І ми залишилися віч-на-віч зі своїми проблемами. Чи були у вас схожі ситуації? Як ви вирішували житлові проблеми?

Більшу частину свого життя я провела на заробітках, все заради того, щоб допомогти дітям, але так і не заслужила навіть подяки. Цілих 15 років я працювала в Португалії. Економила на всьому, відмовляла собі у найнеобхіднішому. Синові з невісткою купила квартиру, а потім і машину. Навіть з ремонтом їм допомагала. Постійно відправляла їм продукти, одяг та подарунки для онуків. Дочку я теж не обділила — допомогла їй придбати будинок і відкрити свою справу. Але два роки тому я припинила надсилати гроші, залишивши лише рідкісні подарунки.

Тоді син накинувся на мене з претензіями: — Чому ти більше не допомагаєш? Ти хоч розумієш, як важко зараз жити з такими цінами? — Я вам купила житло та машину, гадаю, цього достатньо. До того ж я регулярно надсилала вам подарунки. Мені теж треба щось на старість відкласти. Чи ти вважаєш, що я маю жити в злиднях? — Але твоя квартира — звичайна хрущовка, а ми хотіли жити у новобудові. І машина у нас не останньої моделі. Ти могла б постаратися краще. Своїй доньці ти з бізнесом допомогла, а нас обділила. — Я їй дала рівно стільки, скільки вам на машину.

Ця розмова швидко переросла у сварку, після якої син на мене образився і більше не захотів спілкуватися. З дочкою таких проблем не було. Вона з чоловіком відкрили кафе у нашому місті та непогано заробляли. Понад те, донька навіть допомогла мені з ремонтом будинку. Коли я повернулася додому, син одразу ж написав мені, поцікавившись, чи привезла я подарунки для онуків. Так, для онуків я подарунки привезла. А от синові та невістці — нічого. Вони ніколи не згадували про мене, поки не знадобилися гроші. Тож і я тепер про них не згадую. Як мати, я вважаю, що зробила для дітей більш ніж достатньо. Якщо їм потрібне щось краще, нехай заробляють самі — я тільки порадію за них. Тепер я живу для себе. Діти дорослі, нехай самі працюють та забезпечують себе, а не сподіваються на мої гроші. Хіба я не права?

– Так, мама нічого не розуміє! — вигукнув він, змусивши Лізу здригнутися. — Вона ніколи не знала, що мені потрібне насправді. Її серце стислося. Вона й уявити не могла, що син, заради якого вона жила і працювала, так думає про неї. Коли Артем грюкнув дверима своєї кімнати, Ліза відчула, як сльози підступають до очей. Вона пройшла до його кімнати, щоб щось сказати, але завмерла на порозі. На його столі лежала записка з написом: «Мамо, пробач мені за все…». Ліза відчула, як холод пробіг її спиною. Що це означає? Вона похапцем схопила телефон і почала набирати номер Артема, але почула, як у замку вхідних дверей тихо повернувся ключ. Ліза вибігла в коридор і застала Артема біля дверей.

Його обличчя було напруженим, але по очах було видно, що він вагався. У руці він тримав рюкзак, немовби збирався піти з дому. – Артем, почекай, — тремтячим голосом сказала Ліза. — Ти мені поясниш, що відбувається? Він завмер, не дивлячись на матір, але не рушив з місця. Ліза обережно підійшла ближче. – Я знайшла твою записку, – продовжила вона. – Ти не уявляєш, як це мене налякало. – Мамо, це не те, що ти думаєш, — тихо сказав він. — Я просто… просто не знаю, як тобі пояснити. Ліза помітила, як його плечі опустилися, і зрозуміла, що щось справді серйозне з’їдає його з середини. Вона зробила глибокий вдих і спробувала спокійно говорити: – Артеме, ти можеш сказати мені все. Що б не трапилося, я завжди на твоїй стороні. Він нарешті підняв погляд, сповнений внутрішньої боротьби.

– Я втомився, мамо, — видихнув він. – Втомився бути тим, ким ти хочеш мене бачити. Я знаю, ти хочеш для мене найкращого, але мені здається, що я втрачаю себе. Ці слова вразили Лізу. Вона не очікувала такого зізнання. – Ти думаєш, я хочу змусити тебе бути кимось іншим? — тихо спитала вона. – Іноді здається, що так, — відповів він. — Я намагаюся відповідати твоїм очікуванням, але це надто важко. Ліза відчула, як її серце стискається. Вона зрозуміла, що весь цей час її кохання та турбота могли сприйматися сином як тиск. – Артем, – сказала вона м’яко. — Ти для мене важливіший за будь-які мої очікування. Якщо я десь помилилася, вибач мені. Я просто хотіла, щоб ти був щасливим. Сльози виступили на очах Артема. Він упустив рюкзак на підлогу і обійняв матір. – Я просто хотів, щоб ти мене зрозуміла, — прошепотів він. – Я постараюся, – відповіла Ліза, міцно притискаючи його до себе. — Ми впораємося з цим разом, Артеме. Ця розмова стала для них обома початком нового етапу, де вони вчилися слухати і розуміти один одного по-справжньому

У 35 років я виявилася матір’ю-одиначкою з 10-річним сином і переживала наслідки хворобливого розлучення. Мій чоловік пішов від мене до іншої жінки і попросив нас із сином з’їхати з нашого дому, який за законом належав йому. Ми переїхали до зйомного будинку, намагаючись заново побудувати своє життя. Незважаючи на метушню, мені пощастило, що мене підтримали моя найкраща подруга та її чоловік. Вони запросили мене провести вихідні у їхньому сільському будинку, розташованому приблизно за 30 км від міста. Однак замість цього вони піднесли мені сюрприз , відвезши мене до будинку їхнього хрещеного батька Олега.

Спочатку я відчувала себе обдуреною через їхню скритність, але в міру того, як я дізнавалася Олега, моя думка змінювалася. Олег – добрий і гарний чоловік з власною фермою і великим будинком – мав схожу історію розбитого серця. Дружина покинула його та їхню 3-річну доньку у пошуках кращого життя за кордоном. Моя подруга спеціально організував цю зустріч, сподіваючись, що ми зможемо порозумітися. Вихідні були наповнені чудовою гостинністю, включаючи приготований Олегом бенкет зі свіжими садовими овочами, рибою на грилі та барбекю. Час, здавалося, летів непомітно, і надвечір , коли настав час вирушати, я виявилася наодинці з Олегом.

Подруга з чоловіком вже поїхали, і тому він запропонував мені залишитись ще не трохи… Ми кілька годин проговорили біля багаття. Поруч із Олегом я відчула небувале почуття спокою та комфорту, забувши про свої минулі прикрощі. З того дня минуло три роки. Зараз я живу в селі з Олегом, залишивши роботу, щоб дбати про нашу дитину та дочку Олега, яка тепер називає мене мамою. Мій син вважає Олега своїм батьком. Я давно вже зрозуміла, що мій початковий гнів на подругу був недоречним. Її втручання привело мене до більш щасливого життя. Цікаво, чи знаходив хтось інший таку ж радість у несподіваному здобутті сім’ї?