NEWS 2SWEET

Жінка збиралася наро джувати вже в 9 раз. До цього у неї наро джувалися лише дівчатка. Її чоловік кожен раз сподівався, що наступна дитина буде хлопчик, але завжди розчаровувався, а пізніше погоджувався з ситуацією. На цей раз вони відразу ж помчали до лі карні — через кілька хвилин буквально почалися по логи.

Під час оглядів їй вже сказали, що у неї близнюки — дівчатка Батько вже перестав сподіватися на сина. Подружжя вже забезпечили хороші умови для своїх дочок — і ось були готові наро дити ще раз. Коли нар одилася перша дочка, тато, як абсолютно звикла до цього людина,

зробив все, що повинен був, і тепер готувався до наступної появи. І тут лі кар дістає другу дитину, дивиться на нього і здивовано каже: «Це хлопчик». Чоловік подивився на нього, не розуміючи, що відбувається. Він не міг в це повірити. Взяв на руки і оглянув з усіх боків,

потім погляд зупиняли на одному місці — чоловік не міг повірити своєму щастю. Він ще довго не хотів повертати дитину матері: боявся, що дівчинкою стане … Важко описати словами неперевершену радість цієї людини, який піде, нарешті, додому з сином. А його зустрічатимуть 9 його дочок. Сподобалася історія? Розкажіть друзям

Мій чоловік Петро завжди був дуже близьким зі своїми батьками. Спочатку мені це здавалося чудовим: він шанує, цінує, любить свою сім’ю. Я сподівалася, що і до мене він ставитиметься так само. У Петра від першого шлюбу двоє дітей – Дмитро та Данило. Ми з ними чудово ладнали: гуляли у парках, відвідували кафе, разом святкували свята.

Я щиро покохала цих хлопчиків, адже сама не можу мати дітей через проблеми зі здоров’ям. Тому вирішила віддавати своє кохання їм. У глибині душі сподівалася, що колись все ж таки зможу народити малюка. Ми жили у будинку батьків Петра. Свекри прийняли мене добре, виділили другий поверх. Однак іноді від них лунали закиди:

– Чому ти взяла мою чашку? Купи свою. – Взуття тут не ставлять. – Чому на вечерю гречка, а не борщ? – Чому не помила посуд? Я не почувала себе господаркою в цьому будинку. Все посилилося, коли ми почали ділити продукти з різних холодильників. Мені навіть не можна було взяти щось «чуже». Якось я натякнула Петру, що настав час з’їхати і орендувати квартиру. – Люба, у мене немає таких грошей.

Ти ж знаєш, треба платити комуналку, аліменти дітям, ще й самим на щось жити. Я терпляче чекала, коли Петро зважиться на переїзд. У 30+ років жити з батьками — сумнівне задоволення. Ти начебто дорослий, але продовжуєш почуватися дитиною. Місяць тому не стало моєї бабусі Стефи. Вона тяжко хворіла, і лікарі не давали надії. Ми з батьками організували поминки, сплатили церкву та труну.

Я три дні не могла оговтатися від втрати. Бабуся була для мене дуже дорогою людиною. Її смерть залишила порожнечу у серці. Перед смертю бабуся переписала на мене свою квартиру — невелику двокімнатну квартиру в тихому районі Сихів. Поруч добрі сусіди, зручна транспортна розв’язка, великий магазин. Я вирішила знову поговорити з Петром про переїзд. Сподівалася, що тепер він мене підтримає.

– Квартира є, лишилося зробити невеликий ремонт. Купити ліжко, шафу, можливо, ще пральну машину… – А може краще продати цю квартиру? Його питання приголомшило мене. Виявилося, що Петро вже склав свій план. – Чому продати? Ти не хочеш туди переїжджати? – Ні. Навіщо нам нова квартира?

Краще залишимося тут. Гроші від продажу поділимо: одну частину витратимо на ремонт кухні та вітальні, іншу покладемо у банк під відсотки. – До банку? – Так. Для Данила та Дмитра, щоб мали майбутнє. Я була в шоці. – Чому я маю думати про твоїх батьків та дітей?

– Бо ти моя дружина і живеш тут. Я не можу покинути батьків. Свекри здорові, працюють, їм нічого не потрібно. Чому Петро вирішив залишитись – для мене загадка. Я вирішила вкласти свої гроші у ремонт квартири.

Мій тато і дядько, досвідчені майстри, допомагають мені. Але щодня я чую те саме: – Коли ти виставиш квартиру на продаж? До розмови підключилася свекруха. Вони буквально довбають мене, як дятли. Навіть спокійно випити каву неможливо — вони починають розпитувати, чи квартира вже на продажі.

Вчора Петро поставив мені ультиматум: – Чи продавай квартиру, чи розлучаємося. Ти не розумієш, що тут потрібен ремонт? Навіщо жити окремо? Чесно, його поведінка мене розчарувала. Зараз я хочу зібрати речі і переїхати в квартиру, як тільки закінчиться ремонт. Що ви порадите нашій читачці?

Моя дружина мене остаточно дістала. Терпів її весь цей час через сім’ю, адже у нас двоє дітей. Але тільки зараз я зрозумів, що все життя вона вправно маніпулювала мною. Коли я познайомився зі Світланою, мені було 22 роки. Я тоді був спортсменом, не пив, не курив, відрізнявся від однолітків.

До того ж одержав квартиру у спадок від діда. Про одруження я навіть не думав – навчався в університеті, будував плани на майбутнє. Але якось у компанії друзів я зустрів Світлану. Вона була старша за мене на чотири роки і чітко знала, чого хоче від життя. Не встиг я озирнутися, як ми почали зустрічатись.

Друзі дивувалися. – Навіщо вона тобі? У неї ж характер моторошний, доведе тебе до сказу. – А хто з нас янгол? Я нікого не слухав, мабуть, був закоханий. Та й Світлана завжди брала все до рук, командувала, а мене це влаштовувало. Незабаром вона заявила, що вагітна і ми розписалися.

Жили у моїй квартирі. Я намагався догоджати дружині: добре заробляв, сидів з дитиною, допомагав по дому. Але жодного разу не почув подяки. Навпаки, вона тільки дорікала. – Ти ні на що не придатний. Подивися на Толіка, чоловіка Марії. Він уже кольоровий телевізор купив та кухню оновив. А ти навіть старі речі відремонтувати не можеш. – Купимо й ми телевізор.

Хоча наш цілком непоганий. – Та замовкни вже. Один сором. Найбільше мене дратувало, коли за друзів Світлана починала скаржитися на мене, а іноді навіть глузувати, мовляв, руки у мене не з того місця ростуть. Якоїсь миті я був готовий піти. Хоч і любив сина, але більше не міг терпіти. І тут Світлана знову завагітніла. Так і пройшло наше сімейне життя.

Я тяжко працював, а вона, ні в чому не потребуючи, весь час мене принижувала. І ось кілька років тому я вийшов на пенсію. Роботу не покинув, але у голові щось змінилося. Це сталося після того, як мій друг раптово помер від інфаркту. Тоді я зрозумів, що життя може обірватися будь-якої миті. І якось так сталося, що в цей період я зустрів Марину.

Вона лікар, чудова господиня, спокійна та турботлива – повна протилежність моєї дружини. Їй 52 роки, розлучена, живе з донькою та зятем. Ми почали зустрічатися потай. А кілька місяців тому я наважився змінити своє життя і розповів все Світлані. – Хочу розлучитися. Діти вже дорослі.

А з тобою я нещасний. – Думаєш, я щаслива? Все життя тебе тягну. Та ти без мене нічого не вартий. – У мене інша жінка. – Не соромно тобі у 63 роки за спідницями бігати? Без грошей на тебе ніхто не погляне. – Це ми ще побачимо… – Чи ти вирішив мене з квартири вижити? Не дочекаєшся! Тоді я зібрав найнеобхідніше і пішов.

Залишив колишній все: квартиру і все, що заробив чесною працею. Було страшно, адже в мене нічого не лишилося. Прийшов до Марини і чесно сказав: – У мене нічого немає. Розумію, якщо я тобі такий не потрібний. – Знаєш, у мене є ідея. Давай поїдемо жити на дачу.

Далеко, звичайно, але маршрутка ходить, до роботи дістанемося. А далі розберемося. Я щасливий, що наважився на цей крок. Ніколи не думав, що життя може обернутися так. Але одне мене турбує – діти образилися, не хочуть спілкуватися зі мною. Я сподіваюся, що згодом вони зрозуміють і пробачать. А ви зважилися б на такий крок після 60 років? Як вважаєте, чи правильно це?

Протягом 10 років я вірила, що зможу направити свою сестру Аню на кращий шлях, вважаючи, що мої здобутки та досвід як старшої сестри дозволяють мені це зробити.

У мене повноцінне життя з люблячим чоловіком, розумним сином та успішним невеликим бізнесом з виготовлення святкових ікебанів, свічок та м’яких іграшок. Аня, однак, завжди була менш стриманою, часто проливала сльози, коли чула моралі.

Вона вийшла заміж за Рената – чоловіка, який здавався зайнятим, але насправді ніколи не працював, і Ані доводилося шукати фінансової допомоги на утримання родини у наших батьків.

У результаті мої батьки, мій чоловік і я стали матеріально підтримувати Аню та її дітей. Незважаючи на мої поради, сестра продовжувала залежати від нашої підтримки, і її візити навіть викликали в мене почуття провини за власний комфорт.

Коли моя сім’я зіткнулася з фінансовими труднощами, Аня все ще наполягала на тому, що їй потрібні гроші, і саме тоді я нарешті висловилася їй про її залежність і про те, що Ренат нічого не робить. Моя жорстка позиція призвела до того, що Аня розірвала зі мною стосунки.

Незабаром після цього Ренат пішов від неї, і вона почала просити допомоги в інших родичів, звинувачуючи мене у своїх нещастях. Весь цей досвід навчив мене тому, що я надто довго неусвідомлено дозволяла маніпулювати собою, і було дуже важливо тепер повести себе з Анею подібним чином, щоб заохотити її незалежність, а не продовжувати цикл залежності.

У нашій сім’ї завжди було прийнято, що чоловік працює, а жінка займається будинком. Це здавалося правильним, і Ярослав одразу дав зрозуміти, що дружина повинна стежити за затишком та порядком. – А як же самореалізація? – Запитала я, коли ми ще готувалися до весілля.

– У жінки найважливіша місія на світі – виростити дітей та створити затишок. Тобі не потрібно думати про заробіток чи зовнішні проблеми, – відповів він. Він так гарно підніс свою картину сімейного життя, що я в неї повірила. Я справді хотіла бути тією жінкою, заради якої чоловік поспішає додому.

Після весілля я взялася за облаштування будинку. Я готувала складні страви, прибирала, стежила за кожним куточком нашої квартири. Ярослав був задоволений і вихвалявся мною перед друзями. Все йшло як у ідеальному фільмі про американську родину. Але з народженням сина все змінилося.

Стало важко встигати робити все по дому. Я бачила, що чоловік розчарований, хоч він не говорив цього вголос. Тоді я перебудувала свій день, щоб знову все встигати. Ярослав дуже хотів другу дитину, а я боялася. Знала, що з двома дітьми буде ще складніше. Але врешті-решт він умовив мене, і я народила дочку. Я любила своїх дітей, але тепер не встигала навіть стежити за собою.

Поступово я втратила форму, набрала вагу. Ярослав перестав звертати на мене увагу, а одного разу сказав: – Тепер мені соромно показувати тебе колегам. У них дружини – як картинки, а в мене – тітка. Ці слова розірвали мені серце. Я плакала днями та ночами.

Адже я старалася для нього, для нашої родини. Але все це більше не мало значення. Нещодавно я випадково дізналася, що він має роман з колегою. Це стало останньою краплею. Я вирішила піти. Маленьких дітей заберу, коли влаштуюсь на новому місці. Більше я не хочу жити у такому шлюбі. Чи варто мені зробити цей крок? Що б ви зробили на моєму місці?

Коли я закінчила навчання в місті, мені було важко покидати його не тільки через любов до свого нового будинку, а й через почуття до Івана – мого близького друга, в якого я закохалася по вуха. Ми проводили разом кожну вільну хвилину, досліджуючи вулиці та парки, ділячись мріями про майбутнє.

Перед від’їздом я пообіцяла Івану, що скоро розповім своїм батькам про нас, впевнена, що вони підтримають моє рішення. Приїхавши до села, я була сповнена рішучості поділитися новинами про моє життя в місті та про Івана. Однак мої плани зруйнувалися, коли батьки зустріли мене з сюрпризом — весільною сукнею.

“Це буде твоє вбрання на весілля наступного місяця,” – радісно оголосила мама. “Ми вирішили, що ти вийдеш заміж за Ігоря, нашого сусіда.” Я остовпіла. “Але я закохана в Івана, він у місті… Я не можу вийти заміж за Ігоря!” – кричала я, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами.

Батько грюкнув рукою по столу, його голос був суворий і рішучий: “Ти не будеш ганьбити нашу родину! Ігор – хороший хлопець, він піклується про свою сім’ю і підходить тобі більше за інших.” Мої спроби заперечити були марними. Батько забрав мій телефон, щоб я не могла зв’язатися з Іваном.

Я відчувала себе страшенно самотньою, усвідомлюючи, що моя думка не має значення. Настав день весілля. Будинок вже наповнювався гостями, суєтою та очікуванням урочистостей. Серце стискалося при думці про те, що незабаром я повинна вийти заміж за людину, яку ледве знаю і вже точно не люблю. Стоячи перед дзеркалом у весільній сукні, я почувала себе бранкою.

І тут у двері постукали. Я обернулася і побачила його — Івана. Він стояв з рішучим виглядом і сказав: “Я не можу без тебе. Я дізнався, що відбувається, і приїхав забрати тебе. Ти готова втекти зі мною?” Це було все, що треба було почути. Скинувши сукню, я схопила його руку, і ми вибігли з дому у бік нашого щасливого майбутнього.

Виявилося, що якщо жінка розлучена та без власного житла, чоловіки одразу вважають, що вона шукає партнера з квартирою. А якщо ще й дитина є, то взагалі – це не жінка, а мисливець на майно. Рік тому я розлучилася з першим чоловіком. Він знайшов собі молоденьку і привабливішу жінку на роботі, закрутив з нею роман.

Чесно кажучи, я й не здогадувалась, що Андрій мені зраджує. Після розлучення я переїхала до батьків з дочкою, бо квартира залишилася колишньому, і на неї я не мала жодних прав. На щастя, у Андрія вистачило розуму платити аліменти. З моєю зарплатою мені було б складно самі справлятися.

Спочатку я навіть не думала шукати нового чоловіка чи ходити на побачення. Мені це не було потрібно. Але згодом подруги стали переконувати мене, що настав час відкритися для нових стосунків і знайти гідного чоловіка: — Тобі потрібне сильне плече, кохання, підтримка.

Коли ти востаннє посміхалася? Повір, не всі чоловіки такі погані, як твій колишній! — Ти подивися на себе, навіть перестала гарно вдягатися та фарбуватись! Я створила профіль на сайтах знайомств. Подруги намагалися познайомити мене зі своїми знайомими чи родичами.

То «випадково» покличуть у гості, де виявиться неодружений друг: — Наша Алла така працьовита, готує так смачно, що добавки проситимеш, — нахвалювали вони мене. Але як тільки потенційні кавалери дізнавалися, що у мене є дитина і я живу з батьками – всі вони зникали.

Дехто навіть не пояснював причин, просто блокував мій номер. Якось я вирішила запитати поради у колеги-чоловіка на роботі. Він міг би пояснити логіку поведінки деяких чоловіків. Його відповідь мене приголомшила: — Ти не розумієш, чому так відбувається? У тебе дитина і нема квартири! — І що? Квартиру можна взяти в іпотеку чи орендувати. — Ні, річ не в цьому.

Чоловіки гадають, що жінка без квартири шукає готове житло. А ще дитина – це подвійна проблема. Чоловіки сприймають це як загрозу: мовляв, ти хочеш завоювати їхню територію та зіпхнути виховання дитини на них. Мені стало смішно це слухати. Але пізніше цю ж думку підтвердили й інші колеги. Виявилося, що для багатьох чоловіків жінка без квартири і з дитиною сприймається як мисливець, яка шукає вигоду.

Тепер я сиджу і думаю: невже відсутність квартири та дитина настільки важлива для чоловіків? Не характер, не спільні інтереси, не погляди на життя, а просто наявність житла та дитини від попереднього шлюбу? Невже через це я не зможу знайти нормального чоловіка та побудувати сім’ю? Невже я залишусь одна назавжди?

Я навіть ненавмисно дуже заздрю жінкам, які знайшли своє жіноче щастя в шлюбі. Я завжди вважала свій шлюб вдалим і надійним. Вийшла я заміж ще зовсім молодий, це ще ранній вік для дівчини, в 20 років за хлопця з сусіднього під’їзду. У нас була взаємна щира любов і незабаром ми з ним одружилися. Скоро з’явився на світло Олександр, а через 3 роки — Ігор. Жили ми добре, весело, сперечалися дуже рідко.

І мені так подобалася моє життя, що часто сама собі заздрила навіть. Так минуло 25 років нашої щасливої сімейної житті. Хлопчаки наші виросли, одружилися. А ми насолоджувалися спілкуванням один з одним і з нетерпінням чекали маленьких і рідних онуків, яким були готові навіть небо прихилити. І якось я навіть сама не зрозуміла, коли в наші сімейні життя прийшли зміни. Ні, мій чоловік залишався таким же в стосунках, але він вирішив кардинально поміняти свій імідж.

Так би мовити, омолодитися, як ніби. Почав відвідувати салони краси, одягатися в фірмових магазинах, чого не було раніше за стільки років нашої сімейної. Гроші ми мали хоч і не великі, але відкладали останні роки чимало, адже діти в нашій допомоги вже не потребували; вони говорили, що ми їх в життя вивели, а тепер повинні трохи пожити для себе, і вони самі нам допомагали.

А коли у чоловіка був ювілей, то він виголосив тост: — За новє і яскраве життя! Тоді, я навіть уваги на ці слова не звернула. Чоловік почав приходити з роботи пізно в якомусь аж надто піднесеному настрої. Я навіть подумати не могла, що причиною цього стане інша жінка, я б ніколи в це не повірила.

Якось в парку до мене підійшла молода дівчина з проханням поговорити. Я її не знала, але на розмову погодилася: було цікаво, що ж я від неї можу почути. Вона довго мовчала, було видно, що вона хвилюється, не може зібратися. А я в цей час її з цікавістю розглядала. На вигляд їй було близько 30 років, симпатична.

Я терпляче чекала, але замість слів у неї полилися сльози. Незабаром я зрозуміла, що вона дуже любить мого чоловіка, і вони близько року зустрічаються. У них взаємні почуття, але чоловік мені нічого не говорить, так як боїться, що я сильно засмучусь, що це мене зовсім розчарує. Але наступну фразу я зовсім не готова була почути від цієї жінки: — Ви ж з чоловіком добре прожили життя, так дайте і іншим таке щастя.

Я не знала як на все це реагувати, мовчки встала і просто пішла додому. Чоловікові своєму я зовсім нічого не сказала. Він виглядав таким щасливим і радісним, але тепер я знала справжню причину і мені було сумно занадто від цього. Через кілька днів ми відзначали в ресторані 25 років з дня нашого весілля. І я зважилася на розмову. Тільки попередила чоловіка відразу, що мені потрібна тільки правда.

Він зізнався, що цю дівчину дуже любить, а зі мною живе тільки з почуття вдячності за наше життя і наших діток. Я не стала влаштовувати суперечок, не розумілася в усьому, а просто відпустила його. З чуток я дізналася, що вони до сих пір живуть разом. Але наскільки триватиме ця ідилія, я не знаю. Ось так наш шлюб зруйнувався, але я не опускаю руки.

Через два місяці у сина народиться дочка, і я буду з задоволенням їм допомагати. Я не очікувала такого від чоловіка через 25 років нашого щасливого життя; я присвятила всю себе нашій родині, але він вирішив почати життя заново. А я тепер буду справжньою бабусею, шукати іншого чоловіка більше не буду, не хочу більше такого щастя, коли тебе просто залишають, як використану річ. Я до кінця життя не зможу з цим змиритися.

Із батьками у мене завжди були досить напружені стосунkи. Більшість свого життя я жив з бабусею. Саме вона була свідком моїх перших кроків, слів та перших успіхів. Бабуся вчила мене говорити, вона читала мені казки перед сном, доnомагала мені з уроками,

ходила на мої батьківські збори. Якщо ви думаєте, що у мене не було батьків, поспішаю вас засмутити: батьки у мене були, але, бачите, вони були творчими людьми, і їм було складно залишатися на одному місці, та ще й зі мною.

Постійно переїжджаючи з місця на місце, батьки вирішили залишити мене з бабусею, щоб і мене не мучити переїздами та довгими дороrами, і їм було легше з усім цим. Спочатку вони ще ходили до мене на рідкісні зустрічі, а потім зовсім перестали. Я навіть пам’ятаю свою останню зустріч із ними… але зараз не про це.

Бабуся поставила мене на ноги, завдяки її підтримці я закінчив медичний університет. Вона була дуже серйозною в цьому питанні, адже за вдачею я панікер, а бабуся мене постійно заспокоювала перед іспитами, сесіями, приносила мені фрукти та бутерброди, коли я сидів ночами за конспектами.

Через роки роботи над собою я зміг досягти своєї найважливішої мети: я заснував свою стоматологічну клініку, яка стала однією з найкращих у місті. Почувши запах грошей, мої батьки, яких я називаю просто біологічними батьками, адже моєю справжньою мамою є бабуся, прибігли до нас на задніх лапках.

Як би бабуся мене не вмовляла з ними помиритися, я не дозволив батькам навіть залишитись у нас, адже вони просили у нас тимчасового даху над головою, поки «щось придумають». Такі зрад ники мене ні в друзях, ні тим більше в родичах не потрібні.

Димка разом зі своїми батьками переїхав з села в місто. Від заводу їм надали тимчасове житло — кімнату в заводському гуртожитку. Димке було 7 років. По сусідству, в кімнаті навпроти, проживала разом з батьками 13-річна дівчинка Наташа. Іноді, відлучаючись у справах, Димкина матуся просила дівчинку доглянути за її сином. Наташка із задоволенням виконувала обов’язки няньки. Особливо їй подобалося читати хлопчикові дитячі книжки, яких у Дімки була ціла купа.

Димка з великою увагою слухав ці казкові історії. І кожен раз в ролі героїнь казок він представляв Наташу. То вона виникала в його уяві в ролі Герди з «Снігової королеви» «, то відважної Еллі з » Чарівника смарагдового міста», а то просто прекрасної принцеси. Хлопчисько так прив’язався до сусідської дівчини, що одного разу, будучи в семирічному віці, заявив їй на повному серйозі:- Я обов’язково одружуся з тобою, ти тільки зачекай, поки я підросту.

– Обіцяю почекати, — відповіла вона з посмішкою. Незабаром старий гуртожиток пішол під знесення. Жильцов переселили в новий будинок. Квартира Наталкиніх батьків перебувала в сусідньому під’їзді. Тепер Димка рідше спілкувався з Наташею, але про її обіцянку не забув. У дев’ятнадцятирічному віці Наташа вийшла заміж і переїхала в квартиру свого чоловіка. В той день весільного торжества, біля під’їзду, в якому проживала Наташа, зібралася товпа цікавих персон, охочих подивитися на наречену.

З відкритого вікна лунала гучна музика. Коли Наташа у весільному вбранні, прекрасна як принцеса, вийшла на вулицю, то Дімка, не втримавшись підійшов до неї і сказав:- Зрадниця, ти ж обіцяла почекати, поки я підросту. За гучною музикою його слова, крім нареченої ніхто не розчув. Наташа вже давно забула про ту дитячу розмову і жартівливу обіцянку, але одкровення 12-річного хлопчика зворушило її серце.

Минуло шість років. Наташа розлучилася зі своїм чоловіком і повернулася з п’ятирічним синочком в квартиру до батьків. Про відхід Наташі від чоловіка Дмитро дізнався напередодні призову в армію. Він бачив, як Наташа періодично виходить у двір погуляти зі своїм малюком, але підійти до неї так і не наважився.

Після служби Дмитро влаштувався оператором на одну з установок нафтопереробного заводу і вступив до політехнічного інституту на заочне відділення. У Дмитра були друзі, але відносини з дівчатами не складалися. Напевно, тому, що кожну дівчину, яка намагається завести з ним знайомство, він порівнював з Наташею.

Одного разу Дмитро в компанії друзів дозволив собі випити зайвого і ноги самі завели його в під’їзд, де проживала Наташа. Він подзвонив у двері. Коли На порозі з’явилася Наташа, то він почув запитання:- Діма, ти що, переплутав під’їзди?- Наташа, — звернувся до неї Дмитро, мені треба з тобою поговорити.

Дозволь я зайду на п’ять хвилин.- Ну, заходь. Тільки на п’ять хвилин, — попередила вона його. У легкому вбранні, з розпущеним волоссям, вона постала перед Дмитром все тієї ж казковою принцесою. І Дмитро, так давно сумує з цього образу, який супроводжує його з дитячих років, раптом випалив їй все, що накопичилося в його серці.

Він поклявся їй у вічній любові і вірності, називаючи її найпрекраснішою дівчиною на білому світі.- Діма, ти п’яний, — сказала Наталя, — тому все бачиш в рожевому кольорі. Я вже давно не та дівчина з твого дитинства. У мене є дитина і доросле життя. А ти обов’язково зустрінеш свою половинку.

А зараз тобі пора йти додому. На наступний день Дмитро прийшов до Наталі з шикарним букетом квітів. Вони попили чай, поговорили. Дмитро запропонував Наталю повечеряти в ресторані, але знову отримав відмову.- А як же обіцянка вийти за мене заміж? — запитав Дмитро. — Ти все ще ії пам’ятаєш? — здивувалася Наталя, і помовчавши, додала, — Мені здається, що все це було в якійсь іншему житті. Мені тридцять з хвостиком і у мене є син.

Ну навіщо я тобі потрібна?- А мені нікого крім тебе не треба, — відповів Дмитро. Дмитро продовжив свої спроби доглядати за Наталею. Він налагодив контакт з її сином. Записав його в секцію самбо і допоміг підтягнутися з математики. Одного разу Дмитро став мимовільним свідком розмови Наташі з її колишнім чоловіком, коли той , завалившись в її квартиру, став пред’являти їй свої претензії, вимагаючи грошей на похмілля.

Дмитро ввічливо попросив чоловіка піти. Але той, розмахуючи кулаками, кинувся на Дмитра. Вони були явно в різних вагових категоріях, і Наталя злякалася за Дмитра. Але на її здивування, Дмитро легко скрутив нападника і виставив його за двері. Позначилася вправність, придбана Дмитром на заняттях в школі самбо і під час строкової служби в десантних військах з того дня Наталя поважала Дмитра.

У Наталії і Дмитра не було близьких стосунків, і Дмитро не квапив події. Він був щасливий тільки тому, що доля надала йому шанс хоч іноді знаходитися поруч з коханою людиною. Наталя поступово стала звикати до Дмитра, знаходячи в ньому все нові і нові гідності. Тепер вона ясно бачила, що, як палко любить її чоловік, готовий стати справжньою опорою і вірним її супутником по життю.

Дмитро помітив зміни в настрої Наталії. І коли йому вже почало здаватися, що Наталя готова відповісти взаємністю, несподівано в їх відносини втрутилася мати Дмитра. Кожна мати бажає бачити своїх дітей щасливими. Ось і мати Дмитра щиро вважала, що її син заслуговує кращої долі, ніж жити в шлюбі з жінкою вже побувавшей заміжжю і виховувати чужу дитину.

Зустрівши одного разу Наталію, вона стала благати її припинити всі контакти з Дмитром. Наталя дала обіцянку, що більше ніколи не пустить Дмитра на поріг своєї квартири. Після закінчення інституту Дмитро отримав посаду заступника начальника цеху. А незабаром йому запропонували укласти контракт терміном на один рік на роботу в Іраку на одному з об’єктів, що належать компанії «Лукойл».

На той час відносини з Наталею були розірвані. Дмитро був у відчаї. Він знав, що всьому виною є його мати. Дізнавшись, що Дмитро відправляється в Ірак, мати не на жарт стривожилася. Але коли вона заявила синові, що це відрядження може бути небезпечнє для нього, то отримала відповідь: «Мені тепер все одно» «Мати Дмитра, відчуваючи стан свого сина, була готова на все. Вона прийшла до Наталії і, попросивши у неї вибачення, стала вмовляти її налагодити відносини з Дмитром.

Але Наталя заявила, що своє рішення вона більше міняти не буде. В душі, звичайно, Наталя переживала за Дмитра і після його від’їзду часто згадувала про нього.- Вирішив порадитися з тобою. Наташа, ти мене чуєш?- Так, так, слухаю тебе! — прокричала вона в трубку.- Наташа, Виходь за мене заміж! Ти згодна? … Ну що ж ти мовчиш?- Я згодна, Діма, приїжджай. Чекаю тебе, — відповіла Наталя