NEWS 2SWEET

Риті і колі було по 18 років, коли вони одружилися. У них все було добре: щаслива сім’я, планували дітей, але в один момент все змінилося. Закінчивши педагогічний університет, Рита влаштувалася на роботу вчителем, Коля був програмістом. Обидва піднялися: він відкрив компанію і став директором, вона стала директором школи.

З kолишнім директором у Рити були хороші стосунkи. Вони часто разом пили чай, Риті подобалося слухати історії життя цієї доброї і милої жінки. Вона, будучи директором, часто відвідувала її. “Нам треба зустрітися сьогодні ввечері”, – прийшло повідомлення з незнайомого номера. Рита проігнорувала, хіба мало хто це. Через деякий час їй подзвонила дівчина з проханням про зустріч, так як у неї є до рити пропозицію.

– Я і ваш чоловік працюємо в одній компанії, ми з вашим чоловіком зустрічаємося, я часто буваю у нього в будинку, йдіть з нашого життя-сказала жінка Весь світ навколо Рити звалився, в той час як вона чаї пила, її чоловік зраджував їй в їхньому будинку. Вона повернулася додому, побачивши чоловіка, спокійно підійшла і запитала: чи правду сказала їй та жінка.

Отримавши позитивну відповідь, Рита сама не зрозуміла, як зібрала свої речі і пішла з дому. Тепер вона щаслива: відкрила приватну школу і стала її директором. Фінансово вона ні в чому не потребувала, але дітей у неї не було. Виявляється, вона була ваrітна первістком, коли пішла з дому, хоча сама того і не знала. Але цю дитину вона втратила.

Я завжди казала доньці, щоб вона уважно вибирала собі супутника. Адже свого часу я сама вийшла заміж за простого хлопця, хоча могла вибрати забезпеченого. І все життя про це шкодувала. Мені доводилося постійно позичати гроші, щоб хоч якось зібрати дочку до школи. Тому я й поїхала на заробітки до Італії. Працювала там багато років, купила гарну квартиру, з чоловіком розійшлася. Завжди допомагала дочці. Але Таня мої поради ігнорувала. У 22 роки вона заявила, що закохалася і збирається заміж. Я одразу поцікавилася, хто він такий.

– Мама, Сашко – добрий хлопець! – З якої родини? – З простої. – Значить, бідний? – Мамо, він дуже працьовитий і обов’язково досягне успіху. Я вирішила негайно приїхати та подивитися, що це за обранець. Повернувшись додому, запропонувала Тані відвідати майбутніх сватів. Взяла з собою італійські гостинці, навіть квіти і ми пішли. Щиро кажучи, я давно не бачила такого бідного дому. Нас зустрів сват, явно напідпитку. Потім з’явився переляканий Сашко та його мати. Валентина Миколаївна була одягнена у старий халат та шльопанці. У Європі жінки так не ходять, зовсім не доглянута, сива. Вона почала готувати якісь бутерброди. Спершу все йшло спокійно. Але потім майбутня сваха заявила:

– Добре, що молоді житимуть у вашій квартирі. – У моїй? – перепитала я. – Так, ви ж стільки років в Італії заробляли… – А ви думали, що я їм подарую квартиру? Ось це зять мені попався – жебрак. Чудово влаштувалися! – Не стрималася я. Таня у сльозах вибігла з кімнати, а Сашко побіг за нею. Сваха зблідла і сказала: – Нам нічого від вас не потрібно, впораємося самі! Я трохи посиділа, але дочка так і не повернулася, і я пішла додому. Наразі молоді зі мною не спілкуються. Горді вони. Ну що ж, я на весілля ні копійки не дам. Подивимося, скільки протримається їхнє кохання без грошей та житла. Я маю надати Тані цей урок, щоб потім вона не шкодувала, як я. Як думаєте, чи правильно я вчинила? Хіба я зобов’язана дарувати їм квартиру?

Моїм батькам вже за 60, і я їхня єдина дочка. Я була впевнена, що у скрутну хвилину вони мене підтримають, але все виявилося зовсім не так, як я думала. Вийшла заміж я в 30 років, і відразу після весілля почалися розмови: «Коли вже онуки?», «Час нам бабусями та дідусями стати!». Перша вагітність далася мені тяжко, адже я носила двійню. Наші хлопчики народилися здоровими, і зараз їм уже два роки. Але батьки, які так чекали на онуків, за цей час відвідали нас лише три рази, хоча ми живемо в одному місті. Ні допомоги, ні підтримки я так і не отримала.

Свекруха теж зайнята особистим життям – влаштовує свої стосунки. Зараз я знову вагітна, і гадки не маю, як ми житимемо в п’ятьох в однокімнатній квартирі. Вже зараз нам складно, а що буде далі – страшно навіть уявити. Я все ще в декреті, який триватиме ще довго, чоловік працює охоронцем і в таксі, тому великих грошей у нас немає. Мої батьки живуть удвох у заміському будинку, а свою трикімнатну квартиру здають.

Я попросила їх помінятися з нами квартирами, адже їм удвох було б легше у меншому житлі, а нам із дітьми потрібно більше місця. Але батьки категорично відмовилися, бо їм зручно так, як є. Я навіть запропонувала переїхати до їхнього заміського будинку, на що мама теж відповіла відмовою. – На своє житло треба самим заробляти, а не просити у батьків, – сказала вона. – Мамо, вам з татом і в однокімнатній квартирі буде добре, вас лише двоє.

А дітям потрібно більше простору, та й за містом – свіже повітря та природа. – Коли ми тебе ростили, ми ні в кого нічого не просили, от і ви вчіться так само. Коли ми звернулися до свекрухи, вона також нам відмовила: – Дайте мені для себе пожити. Я збираюся вдруге заміж, і ми житимемо в моїй двійці. Олег має дочку від першого шлюбу, так що друга кімната їй і дістанеться.

Ми вже думали продати свою квартиру та машину, щоб купити щось більше, але грошей все одно не вистачає, навіть з урахуванням наших накопичень. Батьки теж відмовилися позичити бракуючу суму. Ми опинилися в безвиході, але я вірю, що згодом ми все ж таки зможемо купити велику квартиру. Чоловік мене підтримує, і це не дає мені впасти у відчай. Прикро лише одне – близькі люди, котрі обіцяли допомагати, відвернулися. І ми залишилися віч-на-віч зі своїми проблемами. Чи були у вас схожі ситуації? Як ви вирішували житлові проблеми?

Advertisements

Більшу частину свого життя я провела на заробітках, все заради того, щоб допомогти дітям, але так і не заслужила навіть подяки. Цілих 15 років я працювала в Португалії. Економила на всьому, відмовляла собі в найнеобхіднішому. Синові з невісткою купила квартиру, а потім і машину. Навіть з ремонтом їм допомагала. Постійно відправляла їм продукти, одяг та подарунки для онуків. Дочку я теж не обділила – допомогла їй придбати будинок і відкрити свою справу. Але два роки тому я припинила надсилати гроші, залишивши лише рідкісні подарунки.

Тоді син накинувся на мене з претензіями: — Чому ти більше не допомагаєш? Ти хоч розумієш, як важко зараз жити з такими цінами? — Я вам купила житло та машину, гадаю, цього достатньо. До того ж я регулярно надсилала вам подарунки. Мені теж треба щось на старість відкласти. Чи ти вважаєш, що я маю жити в злиднях? — Але твоя квартира — звичайна хрущовка, а ми хотіли жити у новобудові. І машина у нас не останньої моделі. Ти могла б постаратися краще. Своїй доньці ти з бізнесом допомогла, а нас обділила. — Я їй дала рівно стільки, скільки вам на машину. Ця розмова швидко переросла у сварку, після якої син на мене образився і більше не захотів спілкуватися.

З дочкою таких проблем не було. Вона з чоловіком відкрили кафе у нашому місті та непогано заробляли. Понад те, донька навіть допомогла мені з ремонтом будинку. Коли я повернулася додому, син одразу ж написав мені, поцікавившись, чи привезла я подарунки для онуків. Так, для онуків я подарунки привезла. А от синові та невістці — нічого. Вони ніколи не згадували про мене, поки не знадобилися гроші. Тож і я тепер про них не згадую. Як мати, я вважаю, що зробила для дітей більш ніж достатньо. Якщо їм потрібне щось краще, нехай заробляють самі — я тільки порадію за них. Тепер я живу для себе. Діти дорослі, нехай самі працюють та забезпечують себе, а не сподіваються на мої гроші. Хіба я не права?

Коли я подорожую сама, заздалегідь завантажую серіали, книги з собою беру, складаю бадьорий плейлист – і вперед. Час у дорозі (а це в моїх напрямках не більше чотирьох годин) минає непомітно, і я відпочиваю навіть сидячи та отримую задоволення. Але якщо я їду з дітьми, то віддаю перевагу купе, особливо на зворотному шляху.

Адже перед поїздкою ми зазвичай довго гуляємо містом, і у поїзді всі вже хочуть витягнути ноги. Нас троє, і купе я намагаюся викупити цілком. Я не соціопат, але коли ми їдемо сім’єю, мені не хочеться взаємодіяти зі сторонніми. Так спокійніше і нам, і оточуючим. Адже у всіх різні уподобання в дорозі: хтось хоче спати, хтось їсти, хтось дивитися фільми, хтось просто дивитися у вікно.

А хтось мандрує з дітьми, які менш спокійні, ніж мої. З такими мені їхати теж не хочеться, вибачте. Нещодавно на зворотному шляху нам трапилася така гіперактивна дитина, яка навіть з сусіднього купе втомила мене. Уявіть собі: дитина забігає в чуже купе і кричить: «Привіт! А як вас звуть?», коли я сплю. Коли я встала і закрила купе на ключ, він почав стукати і кричати, доки я не знайшла його батьків і не попросила стежити за дитиною уважніше. З такими в одному вагоні важко, а в одному купе було б нестерпно.

Тому для мене існує лише один спосіб подорожі звичайним потягом — з соціальною дистанцією. Я завжди купувала чотири квитки замість трьох, і ніхто ніколи не висував претензій. А тут у травні сідаємо ми в потяг, показуємо документи, і провідник запитує: «Чому на вашу дитину взято два місця замість одного?» «Бо мені захотілося викупити купе цілком!» «Чому на дитину, а не на себе?» «Бо так оформили у додатку, та й ціна квитків однакова. Знаєте, для вашої компанії моя дитина вже не вважається дитиною, і квиток їй продають за повною вартістю, тому питання дивне».

І тут провідник каже: «Недобре так робити. Заборонити таке треба. Через таких людей може місць не вистачити». Якби я була без дітей, я б популярно пояснила, куди йому варто подіти свою думку та скільки разів її там провернути. Але, намагаючись бути доброзичливим батьком, я відповіла, що коли заборонять, то й поговоримо. А поки що квитки перевіряйте, повертайте документи, і ми пішли в наше купе, за яке я заплатила повністю. Ця ситуація, звісно, обурила мене.

По-перше, це був не південний напрямок та потяг був далеко не заповнений. По-друге, яка різниця, товариш провідник? Я сплатила місце, яке не потрібно ні готувати, ні прибирати. Чи зазнала я докору сумління від його слів? Ні краплі. Про совість має думати залізниця, питаючи, чому в них дефіцит потягів і квитки не дістаються всім охочим. Я купувала і купуватиму рівно стільки квитків, скільки мені потрібно для комфорту.

Чи заборонять це? Дуже сумніваюся. Люди скільки завгодно можуть обурюватися, що «мажорам, які все купе викупають на одну особу», потрібно це заборонити, але залізницю, на мою думку, цікавлять насамперед гроші. Заплатили за місця чотири особи чи три, дві, одна — яка різниця?

Мій чоловік сказав мені півроку тому, що він втомився. Ми були одружені 11 років, у нас була дев’ятирічна дочка. Я згадала, що, коли ми познайомилися, я жила на орендованій квартирі, і він швидко переїхав до мене. У той час у мене вже була накопичена значна сума грошей, а він вклав зовсім небагато, щоб купити нашу власну квартиру.

За місяць до покупки квартири мій коханий зробив мені пропозицію. Я не поспішала виходити заміж, так як розуміла, що після покупки квартири в шлюбі (на свої гроші), вона стане спільною власністю. Отже, офіційно ми одружилися через два місяці після того, як я стала щасливою володаркою своїх квадратних метрів. Дуже скоро ми зрозуміли, що скоро наша сім’я поповниться. У нас народилася чудова дочка. Спочатку все було просто чудово, а потім настала трирічна криза сімейного життя.

Але мені здається, що ми гідно все пережили. Після цього знову прийшла біда. Мій чоловік втратив роботу і дуже переживав, зваливши всі обов’язки на мене. Він просто лежав на дивані і дивився телевізор, розповідаючи про свої переживання. Він не поспішав шукати роботу, посилаючись на мільйон різних причин. Я чекала, коли він заспокоїться.

Я продовжувала працювати, а приходячи додому з роботи, готувала їжу і займалася з нашою дитиною. Я навіть не сварилася з ним, крутилася як білка в колесі. Це тривало вісім місяців, після чого мій чоловік нарешті знайшов роботу. Потім він почав приходити додому пізно, втомлений, роздратований, і ми почали сваритися. Я теж не сиділа вдома, а працювала і управлялася з усім по дому. Як тільки я просила його щось зробити, наприклад, помити посуд або допомогти приготувати вечерю, він починав: “але я тільки після роботи! Я втомився!”.

– Я теж з роботи! Тільки ти після роботи смачненько поїси і ляжеш на диван дивитися телевізор. А я після роботи готую, прибираю, перу, займаюся з нашою дитиною. Сварки почастішали, і навіть після сварки чоловік любив “надувати губи” і не розмовляти зі мною тижнями. Я намагалася не звертати уваги, але сил вже зовсім не було. І ось одного разу, півроку тому, мій чоловік демонстративно почав збирати валізу. Він підійшов до мене і просто сказав: – Я втомився.

Я беру перерву. Мені потрібно розібратися в наших відносинах, все обміркувати, – і з цими словами він пішов. А я не стала його зупиняти. Рівно через півроку чоловік з’явився і сказав, що все переосмислив і готовий жити в родині з новими силами. Але я не пустила його в будинок, я дала йому свободу продовжувати відпочивати. Я не могла дозволити йому повернутися, розумієте? Як я могла? Де гарантія, що це його остання перерва?

Михайлу, 45-річному чоловікові, довелося серйозно підійти до вибору третьої дружини після невдач у попередніх шлюбах. Перший шлюб виявився поспішним: він одружився з дівчиною, яка привабила його обіцянкою завжди готувати борщ, але в результаті наповнила їхнє життя дітьми, яких треба було утримувати. Другий шлюб з кар’єристкою виявився ще холоднішим і складнішим: вона звинувачувала його в тому, що він «занадто багато їсть» і не приділяє їй уваги. Михайло не погодився з цим, адже вважав, що його апетити цілком нормальні для чоловіка, і п’є він теж помірно — лише п’ять-шість чарок міцної настоянки ввечері. Тепер, будучи вільним, Михайло вирішив, що заслуговує на краще життя. Він вирішив не лише знайти нову дружину, а й переглянути своє життя.

Він вирішив, що більше не хоче працювати на старій роботі, яка йому давно набридла, і почав шукати жінку з власним житлом, щоб одразу переїхати до неї та заощадити на оренді. Це дозволило б йому жити на накопичені гроші, поки він шукає нову роботу. Однак такі плани накладали обмеження на вік нареченої. Михайло розумів, що молоді двадцятирічні дівчата рідко володіють нерухомістю, але не хотів зв’язуватися з ровесницями. Йому потрібна була жінка віком понад 30 років, без дітей, не захоплена кар’єрою, можливо, трохи повна і з комплексами — така, яка побачить у ньому свій останній шанс на щастя. І ось, знайшовся слушний варіант в іншому місті. Михайло, зібравши речі, вирушив до нареченої. Але реальність виявилася далекою від очікувань.

Зовні 35-річна жінка зовсім не була схожа на ту, кого він представляв. Вона була впевнена в собі, сміялася відкрито і зовсім не вважала себе старою дівою. Михайло був здивований її впевненістю та активністю, але вирішив залишитися та подивитися, що з цього вийде. Виявилося, що жінка не тільки не була кар’єристкою, а й зовсім не працювала. Вона вважала, що гроші заробляти – це чоловічий обов’язок. Михайло відчув себе незатишно, особливо коли на сцені з’явився батько. Батько, всупереч очікуванням Михайла, виявився досить суворим і одразу заявив, що у планах сім’ї ремонт у квартирі. Михайло опинився у складній ситуації:

він допомагав з ремонтом під суворим наглядом батька, але незабаром почалися питання про те, коли він збирається почати працювати та забезпечувати свою майбутню дружину. Не витримавши такого тиску, Михайло вирішив повернутися додому, розмірковуючи про те, де саме він припустився помилки. Йому здавалося, що він все врахував, але реальність виявилася складнішою. Жінка виявилася зовсім не такою, як він очікував: впевнена в собі, з сильною підтримкою батька, а сам батько замість того, щоб підтримувати зятя, лише ускладнював йому життя. Ця історія викликає питання: чому чоловіки, які очікують, що батько майбутньої дружини буде на їхньому боці, вважають це само собою зрозумілим? Хіба не очевидно, що батько захищатиме інтереси своєї дочки?

Союз Ірини та Дмитра схвалили не багато. Воно і було зрозуміло чому, Іра на 12 років старша за чоловіка, у неї вже є дитина від першого шлюбу, вона успішна кар’єристка і досягла всього у своєму житті. Дмитро поки що на початку цього шляху, працює в пекарні, грошей не так уже й багато, квартири немає, машини теж. Батьки Іри добре прийняли нареченого, але ось батьки Діми-не зовсім. -Навіщо тобі така у віці? З роками це буде впадати у вічі. Ти ж молодий хлопець, то знайди собі дівчину за віком, — обурювалася мама Діми.

-Ні, я тільки Іру люблю. Вона не така як усі, вона зовсім інша. Подруги Іри теж розійшлися на два табори: -Він же альфонс. У самого ні гроша за спиною, а твоїм бізнесом буде користуватися. Тим більше ти вже за квартири, машина своя. Навіщо тобі такий шмаркач, знайди нормально мужика, навіть краще, якщо буде трохи старшого віку, — говорили подруги. -А все-таки добре, що ви разом. Він від тебе вчиться мудрості, а ти з ним стаєш молодшим, — підтримувала близька подруга.

Спочатку Діму трохи бентежило, що більшість проблем у сім’ї вирішує дружина. Все-таки вона мала досвід від першого шлюбу, але Діма відчував себе ущемлено. Він висловлював свою думку, Іра уважно вислуховувала і все одно робила по-своєму. Але потім Діма зрозумів, що дружина справді має рацію, і спокійно передав їй право вирішувати все в сім’ї. З дитиною він швидко порозумівся, вони грали в комп’ютер, каталися на велосипеді, ходили в парк-було весело. Іру часто дратувало від того, що Діма був неохайний.

То шкарпетки розкидає, то посуд за собою не помиє. Але вона не робила йому зауважень, інакше це виглядало б як доросла тітка робить зауваження маленькому хлопчику. Тому сама все прибирала за ним. Минали роки, Дімі було вже 40, йому дуже йшла сивина на скронях. Іра, щоб підтримувати свій вигляд, ходила на масажі проти старіння, до СПА салонів, до косметолога, часто була у перукарні.

Син уже закінчував університет. Раптом Діма заявив: -Іра, я хочу дитину. Я розумію, що тепер це неможливо. Але давай візьмемо із дитячого будинку, дуже тебе прошу. -Ну немає. Коли він піде у перший клас, Іра виглядатиме як бабуся, а коли закінчить школу, то зовсім буде старенькою. Це буде дуже безглуздо. Так пара й розпалася. Син поїхав продовжувати навчання за кордон, а Іра залишилася сама. Вона перестала стежити за своїм зовнішнім виглядом, навіть на роботу виходила через силу. Подруги казали: -От ми так і знали.

Вік вам би точно рано чи пізно завадив. Через спільних знайомих Іра дізналася, що Діма одружився, і скоро у них буде дитина. Але минув рік, як Діма зателефонував і запропонував зустрітись у кафе. -Я все зрозумів. Я люблю тільки тебе, піти від моєї дорогої дружини була величезна помилка. Я маю доньку, я її дуже люблю, але й без тебе не можу. Іра та Діма вирішили знову бути разом. Так, спочатку їй було важко бачити його маленьку доньку, вона шкодувала, що не змогла б народити сама. Але вони пройшли випробування часом і знову разом.

Жили-були чоловік і дружиною, хоча насправді — дід і баба. У 18 одружилися, в 68 відзначили золоте весілля. Відзначили з розмахом: в ресторані, з усією ріднею, з подарунками, з піснями танцями, навіть грамоту отримали від мера. Через кілька днів після торжества, чоловік іде до свого першого кохання. До дівчинки з двору, в яку він закохався в 14 і втратив в 17.

Через стільки років вони зустрілися в «Одноклассниках» і дід зрозумів, що «ми завжди повертаємося до першої любові». Дід вирішив не псувати свято нікому. Після свята він поговорив з дружиною, пояснив їй все і пішов з дому. Дружина в шоці, діти і внуки в ш оці. Щасливий тільки дід зі своєю новою дівчиною. Діда спробували заспокоїти сини, але дід сказав, що бажає хоча б останні роки провести з жінкою його мрії.

Коли я почула цю історію, відразу подумала, що дід молодець. Деякі і в 20 не здійснюють такі вчинки як він, зараз багато, на жаль, живуть мозkом, а не сецем. А дід пішов на поводу своїх почуттів. Потім я капнула глибше і мені стало прикро за дружину. ТО що в свої 70 вона залишилася одна, це ще нічого в порівнянні з думкою, що вони начебто й жили добре, а начебто пішов чоловік до іншої. І не просто пішов, а ще гірше — він все 50 років любив іншу! У цій історії, як би я все не зважувала, не можу прийняти чиюсь сторону.

Так багато «ну а якщо». У загальному і цілому, я і діда розумію, і дружину його, і розлучницю теж. Хоч в 20, хоч в 70 хочеться урвати собі шматочок щастя і прожити з ним. Але ця історія мені здалася трагічніше любовних історії 20-25-річних. Тут і історії більше, і задіяних осіб, і недоговореного більше, і недолюбленного, і перелюбленного…

Степан ніколи не припускав, що стане головним вихователем своїх дочок і займеться плетінням кісок та домашніми справами. До цього його підштовхнуло те, що його дружина Ніна була поглинена своєю кар’єрою. Спочатку вона працювала медсестрою, але підприємницька жилка Ніни призвела її до запуску інтернет-магазину, і це незважаючи на скептицизм Степана щодо фінансової спроможності її підприємства.

Згодом бізнес Ніни розквіт, розширився до кількох торгових точок і став приносити значний прибуток, що дозволило змінити спосіб життя їхньої родини. Незважаючи на покращення ситуації, Степан відчував себе ущемленим її успіхом, особливо коли Ніна публічно приписала собі покупку грандіозного подарунка – будинку для батьків, принизивши його внесок. Цей інцидент на ювілеї батьків Ніни став для Степана переломним моментом. Хвастлива поведінка дружини та зневага до їхніх партнерських відносин відштовхнули його остаточно.

Зрозумівши, що більше не може жити у шлюбі, позбавленому взаємної поваги та визнання, Степан вирішив піти, бажаючи при цьому зберегти стосунки з дочками, але розірвати зв’язок з Ніною. Хоча серце Степана було розбите, він шукав розради в перспективі перебудувати своє життя далеко від конкурентної боротьби, яку провокувала Ніна, прагнучи спокою та почуття власної гідності, що не залежить від фінансового успіху. Його найближчим притулком стали розуміючі батьки, і він задумався про майбутнє, в якому досягнення не затьмарять особисті цінності і повагу.