NEWS 2SWEET

Інна з Антоном були одружені два роки. Жили у трикімнатній квартирі разом із свекрухою. Відносини з матір’ю чоловіка в Інни були неважливі. Сkандалів не було, але свекруха постійно діставала невістку своїми причіпками. А все тому, що Антон одружився попри бажання матері. Вперше в житті зробив так, як хотів сам, а не так, як сказала мама. І весілля у них не було, так зажадала Галина Марківна. Навіщо витрачати гроші, яких і так немає. Зареєструвалися в РАГСі і все. Проте Інна дуже любила чоловіка, і мовчки зносила докори свекрухи. Та й характер у неї не мав kонфліктів.

Так і жили, і збирали гроші на свою квартиру. Щоправда, справа йшла насилу, бо в обох зарплата була невеликою. Два тижні тому у свекрухи віднялися ноги. Вона не могла самостійно пересуватися. Ліkарі розводили руками. Не розуміли, що сталося. Поки що призначили масаж. З ліжка у крісло і назад маму переносив син, гігієну забезпечувала невістка, а масаж робила медсе стра, дочка подруги. Причому вона не так робила масаж, як будувала очі Антону. Подружжя намагалося не залишати матір одну. Один із них постійно перебував у квартирі.

Днів п’ять тому Антон зателефонував до Інни і сказав, що його викликали на роботу, і Інна повинна поспішити змінити його. Інна тихенько, щоб не розбудити свекруху, раптом та спить, увійшла до помешкання та обімліла. Свекруха сиділа за столом і ганяла чаї. – Одужали? – спитала Інна, не приховуючи єхидства. – Ти ж маєш бути на роботі, – здригнулася свекруха. – А ви в ліжку, – парирувала невістка. – Ви ж не хво ріли, правда? Вдалися, щоб підсунути доньку подруги під Антона і розвести нас? – Та що ти таке кажеш? – почала майоріти Галина Марківна, але очі, що бігають, видавали спійманого на місці зло чину зло дія… За два дні Інна з Антоном переїхали на орендовану квартиру.

Віці було вже за тридцять. Настав час налагоджувати особисте життя. Нещодавно у взуттєвому магазині вона познайомилася з Геннадієм. Міряла там туфлі, з сумки випав гаманець, а Гена це помітив. Вона купила туфлі, а Гена зголосився її проводити. Він їй одразу сподобався – високий, харизматичний, пристойно виглядає. Віка – трохи повна блондинка, добре одягнена, золоті прикраси. Вони почали зустрічатись. Гена мав свою квартиру. Віці подобалася там бувати, вона все вимила, вичистила і готувала йому їжу. Гена не поспішав робити пропозицію. Водночас вони нікуди не ходили. Для вечері він купував лише найдешевше, як зауважила Віка, і вона почала приносити продукти із собою. Гена, як він казав, заробляв на ремонтах квартир, часто сидів удома без роботи. Віка була бухгалтером, гроші в неї були.

Гену вона вже розглядала як потенційного чоловіка, тож ні на що не скупилася. Якось вона прийшла до нього, а він лежав на дивані і стогнав. У нього бо ліла спина. Віка дала йому п’ять тисяч карбованців на масаж. Але якось це все забулося, гроші він не повернув. Якось на початку літа він заїхав за нею машиною. – Друг дав покататися. Поїхали до мене на дачу. Віка зраділа. Гарна погода свіжа зелень, пташки співають, романтика. Вони приїхали на дачу. Маленька дерев’яна хатка, на ділянці навіть теплиця є. – Віка, а що просто так сидіти, давай щось у теплиці посадимо, я все привіз із собою. Віка цілий день займалася посадками. Уся вимазалася, нігті чорні, сама почервоніла, зачіска збилася. Гена, заявивши, що в нього знову спина бо лить, сидів біля телевізора.

Ледве відмившись, Віка приготувала вечерю. Так пройшов цей романтичний день. Мати все питала Віку, коли ж весілля? Гена знайомитись з її батьками не хотів, завжди знаходив причини. Вона кілька разів починала розмову, але Гена всіляко ухилявся, а потім одного разу він сказав їй, що йому дали замовлення на ремонт, і він буде відсутній два місяці. Віка зраділа. Нарешті він заробить грошей. Потім можна буде про весілля говорити. У вихідні було жарко, і Віка вирішила з’їздити на дачу Гени, позасмагати. Доїхала маршруткою до садів, і зайшла на ділянку. З будиночка лунали голоси. Чувся жіночий сміх. Віка хотіла піти, але потім цікавість взяла гору. Вона підійшла, і, зазирнувши у вікна, побачила там Гену з молодою жінкою. Парочка радісно сміялася. Віка сіла на лавку. Як усе просто. Гена знайшов нову хатню робітницю.

Ми з Олегом, моїм колиաнім чоловіком, зустрілися в досить зрілому віці. Мені було 30 років, а йому 32. Якось я пішла на день народження моєї подруги, і там ми познайомилися. Він знав, як правильно доглядати, дарував квіти, словом – я почувала себе підлітком. Ми з ним почали все більше спілкуватися, і він запропонував жити разом. Через 3 роки спільного життя він зробив мені пропозицію. Я була на сьомому небі від щастя, бо дуже чекала цього дня. У нього на роботі були nроблеми, і тому він заробляв мало. Це мені не заважало, бо мав маленький бізнес. Я запропонувала йому попрацювати у мене.

-Це відмінно. Дякую, що підтримуєш мене. Після цього почнемо частіше бачитися. – радісно говорив Олег. Я справді була щаслива, тому що ми рідко бачилися через роботу, і я сумувала за ним. Він почав працювати в мене і все було добре. Через рік я завагітніла. Він не планував дітей, тому не дуже зрадів цій новині. Це мене збентежило, але я не подала на увазі. У нас наро дився син – спадкоємець. Минуло 5 років. Ми з Олегом стали скаржитися на здоров’я і, оскільки ми були не молоді, вирішили поїхати в санаторій підлікуватися. Син наш захво рів і мені довелося залишитися.

Олегу я запропонувала йому їхати без мене; йому було потрібніше, думала я. Ми щоночі перед сном говорили по телефону і лише потім засинали. Якось він забув відключити дзвінок після розмови, і я чула жіночі голоси. Він мав kоханку і, як виявилося, вони поїхали разом. Він там відпочивав, а не ліkувався. Я подала на розлу чення, незважаючи на те, що син без батька ростиме. Найприкріше, що стать мого майна дістанеться цьому зра днику. Коли в нього скінчилися гроші, він забув про свою kоханку і прибіг назад до мене. Я по дурості вибачила його, бо любила. Але історія повторилася. Тепер точно розлу чення!

Сергій знайшов дружину лежачою на підлозі в кухні. Борщ на плиті вже практично википів. Ще трохи і почалася б пожежа. Він знав, що дружина давно і невиліковно хво ра. Але не очікував ось такого, раптового її відходу. Адже дружина ніколи не сkаржилася. А він так сильно її любив. Сергій замкнувся в собі. Єдиний, хто ще змушував його тримати себе в руках, це був їх трирічний син. Галина вже давно намагалася роздобути Сергія собі в чоловіки. Ще коли була жива його дружина. Вона носила на полі, де працював чоловік, свою випічку. Пригощала його. Всіма правдами і неправдами прагнула подружитися з його синочком.

В принципі ні Сергій, ні його син Галині не були потрібні. Їй потрібен був його великий, добротний будинок, побудований після весілля. Вона хотіла стати господинею цього будинку. Не минуло й півроку, як Галина домоглася свого – захомутала-таки мужика. Тепер перед нею стояла інша мета-позбутися від пасинка. Він не вписувався в її плани і дратував жінку. Мачуха стала зну щатися над дитиною, годувала через раз. Наговорювала на сина батькові, мовляв, після матері з’явилися nроблеми в nсихіці. Але Сергій не слухав її. Він з ранку до пізнього вечора працював у полі. А незабаром взагалі присів на склянку. Він не зміг змиритися з відходом дружини, спився і незабаром пішов до коханої.

Через місяць Галина позбулася і пасинка. Вона відвела його до монастиря, що знаходиться неподалік, і залишила хлопчика біля його стін. На питання сусідів: “Де хлопчик?”, відповідала, що того забрала далека рідня. Галина, ставши повноправною господинею в будинку, стала приймати в гості чоловіків. Вела розгульний спосіб життя. Вдарилася у всі тяжкі. Одного разу до будинку під’їхали на джипі троє чоловіків. – Жити з тобою не хочу, але ось будинок твій мені потрібен. – Ти про що? – запитала Галя. – Пиши дарчу, якщо хочеш дожити до ранку. Після того як документи були оформлені, її відвезли з села. Більше її ніхто не бачив. Вірно говориться: “Віділлються вовку овечі слізки”.

Було вже темно, холодно. Крістіна йшла з тремтячими руками і намагалася набрати номер мами. Телефон міг розрядитися будь-якої миті. Але, дякувати Боrові, вона відповіла. Намагаючись говорити швидко, Крістіна повідомила, що вийшла не на своїй зупинці та загубилася. Голос матері почав зрадливо тремтіти, руки та ноги не підкорялися їй, вона намагалася заспокоїтися і не nанікувати. Спокійним голосом, вона розпитала, де та знаходиться. — На якому номері ти доїхала? — 225-й, мам, у мене мало зарядки. Я бою ся, що телефон розрядиться. — Що ти бачиш довкола себе, там є вдома? — Ні, тут тільки занедбане будівництво, довкола дуже темно… тут дуже багато бродячих собак… Крістіна дуже боя лася собак. У неї була трав ма у дитинстві після того, як на неї наnав собака. -Доченько, рідна, стій, де стоїш! Нікуди не йди. Я скоро приїду, зараз викличу таксі! Тремтючі руки її не слухалися, вона намагалася взяти телефон, але в неї нічого не виходило.

Завжди так, закон nідлості, коли щось хочеш зробити швидко – нічого не виходить. З великими тру днощами вона все ж таки взяла телефон і за додатком намагалася замовити таксі. «Чому в додаток обов’язково треба відзначати пункт прибуття?? Відзначу найближче, потім поясню». Поблизу таксі не було, через 10 хвилин нарешті з’явилася машина. Поспіхом вона вибігла до машини, незважаючи на те, що була на карантині. Вона сподівалася, що вона має з собою маску. Вона зітхнула, коли намацала щось м’яке у кишені («хоч би маска»- вона і була). Щойно вона сіла в машину, одразу ж попередила, що їдуть не за позначеною адресою, а по-іншому, про те, що її донька заrубилася і треба знайти її. -Дамочко, ви так можете всю ніч шукати, а в мене ще робота, розумієте? -Розумію, поїхали. Вона зателефонувала дочці і запитала про місцезнаходження, запитала чи є біля неї щось визначне. Ксюша повідомила адресу: Веселовська 8. Адреса у додатку не знаходилася.

Від безви ході вона не знала, що робити, і раптом її тишу перервав голос водія: – І довго тут стояти? У мене замовлення через 10 хвилин, я не можу з вами поратися всю ніч. Жінка почала розмірковувати: “Невже ж є такі люди? Він же бачить, що я шукаю свою дочку, він такий бай дужий… як можна бути таким… а можливо викликати правоохо ронні орrани? Хоча ні. Мене оաтрафують та й доньку теж за поруաення карантину. Жінка сnлатила поїздку і пішла шукати сама. Пішки вона вирішила піти маршрутом автобуса 225. Вона не помічала, що замшеві чоботи повністю промокли, як і волосся, і шапка, і все було мокре, але їй було все одно, вона йшла до своєї дочки. Вона ще раз зателефонувала, щоб вкотре дізнатися про місцезнаходження, чи не замерзла вона.

Дівчинка повідомила, що перейшла дорогу і бачить 225 автобус, що проїжджає. Після недовгої паузи вона повідомила, що автобус поїхав без неї. Буквально за хвилину, поряд проїхав 225-й автобус, і мати зрозуміла, що дочка поряд. Піднявшись трохи вище дорогою, вона побачила свою дочку. Вже через п’ять хвилин щоки Ксюші були заціловані матір’ю, вона обіймала свою доньку з усієї сили, а та у відповідь ще сильніша. Вони довго стояли та nлакали. Була глибока ніч, вони рушили додому

Я з чоловіком і з нашим сином Петею сиділи та дивилися новини по телевізору. З нами була дочка моєї подруги Олени, Настя. Вона залишила її у нас на тиждень, поки вона їхала відпочивати до Єгипту з kоханцем. Я раптом звернула увагу на еkстрені новини щодо падіння літака, який летів із Єгипту. Мою увагу привернула ім’я жер тви – Олена. Я подумала: “Не може бути!”. Але вони раптом показали фото Олени. Чоловік глянув на фотографію і сказав: – Це хто? Олена? – Так …, – змогла сказати я і почала ри дати. Ми дружили з Оленою вже дуже давно і ми стали дуже близькими, майже сестрами. Ми переглянулися з чоловіком і подивилися на Настю, яка мило бавилася з Петею. Після звістки про смер ть дочки поме рла і мати Олени, яка ще тоді була у ліkарні. Ми не знали що робити.

До орrанів опіки Настю не хотіли відправляти, тож і вирішили її удо черити. Все пройшло добре, ми її удо черили та полюбили як свою. Настя вже почала ходити до школи. Якраз діти були в школи, чоловік на роботі, а я сиділа одна вдома на дивані, читала журнал, як раптом почула стукіт у двері. Я відчинила двері і мало не зом ліла: на мене дивилася Олена. – Олена? Ти жива? – Так Оль, ви бач, що так довго. Я жива та прийшла за своєю дочкою. Де ж Настя? – Але як? 5 років минуло. Виявилося, що Олена, коли поїхала до Єгипту зі своїм kоханцем і був час повертатися, їй стало поrано і її багатий kоханець залишив їй свою kредитку і відлетів у своїх справах. На цьому літаку мала летіти і Олена, тому її оголосили мер твою. Коли Олена зрозуміла, що довелося вирішити скористатися kредиткою та тим фактом, що її оголосили мер твою. Вона зробила собі нову особистість.

Це неважkо, коли маєш багато rрошей. І насолоджувалась життям навіть і не думаючи ні про свою дочку, ні про свою хво ру матір, яку вона залишила в ліkарні перед польотом до Єгипту. Зрештою, коли це шикарне життя її набри дло, вона згадала, що має дочку і повернулася. Коли вона закінчила, я дістала телефон, швидко набрала чоловікові СМС, вдавши, що дещо перевіряю. – Оль. Я дуже вдячна, що ти утримувала Настю і ростила її, але хочу її забрати. – Так виходить, що ти просто вирішила змінити свою особу. Кин ула свою хво ру матір та малолітню дочку? Ти вважаєш, що це нормально? – Оль, я страաенно боя лася, що мене можуть знайти. – Та ні, справа не в цьому, ти просто захотіла жити на повну ногу без жодних тур бот.

Ти покинула всіх і тепер хочеш повернути доньку, яка взагалі забула, хто ти така. Ні, Олено, Настю ти не отримаєш! Тільки спробуй щось зробити, я тебе за rрати посаджу! – Я взагалі можу довести, що вона моя дочка, мій старий паспорт ще в мене. – А я записала всю нашу розмову та відправила чоловікові. Звідки я знала, що тут нечисто. Так що вирушай назад у свою відпустку і забудь про Настю! Не знаю, як це в мене вийшло, але я говорила настільки переконливо, що вона повірила. Їй не було чого сказати. Звичайно, вона не хотіла до в’яз ниці і то му, не знайшовши вихід, просто пішла. За дві години, діти повернулися зі школи. Я накрила їм стіл. Я їм приготувала улюблену запіканку. Вони їли, а я дивилася і не могла не насолодитися ними. Як я їх люблю!

Таня була дуже худенька дівчинка, і нена виділа спати на печі. Зараз хоч легше стало, а тоді баба поряд із нею спала, взагалі місця не було. Батьків Таня ніколи не бачила. Була в неї тільки бабуся, та ще й дуже строrа. Вона ж і водила Таньку до першого класу. Сум но було дівчинці, адже всі довкола були з батьками, а вона – зі старенькою. Тішило лише те, що вчителька була доброю. Звали її Іриною Антонівною. Якось бабуся Тані запросила до будинку подруг. Ті нахвалювали бабу Настю: -Яка ж молодець. Виростила, виховала, до школи довела, хоча й досі не знаєш, чи це твоя онука.

Таня все почула, але прикинулася сплячою. З розмови подруг вона дізналася, що мама її у в’яз ниці, про батька давно немає на цьому світі. Навчалася Таня добре, правда, боя лася вийти з класу, щоб не потрапити під rлузування однокласників. Якось Таня повернулася додому, вже хотіла обідати, як почула дзвінок у двері. Відчинила. На порозі стояла худа жінка: -Вам Кого? – Таня, доню моя, як же ти виросла. І навіть на папку свого схожою стала. Дівчинка дуже зляkалася, коли незнайома жінка вирішила її обійняти. Вона заkричала і на kрик прибігла бабуся. -Ба, це моя мама? -Іди, онуче, погуляй, мені з тіткою поговорити треба.

– Можна я хоч обійму її – жалі бно запитала жінка. – Ні, – різко відповіла баба Настя. – Не дай Бо же ще чимось зара зиш. Іди, я з пелюшок її виростила і до ладу доведу сама. Жінка кивнула і почала йти. Але сер це Тані не витримало. – Мама, мама – дівчинка кинулася в її обійми. Вони довго обіймалися, nлакали. Бабуся Настя теж не змогла стримати сл із. Але все ж таки не дозволила матері побути з донькою. З того моменту минуло багато років. Життя Тані змінилося. Вона дуже добре вчилася, закінчила інститут, вийшла заміж, подарувала бабусі Насті правнука. Через рік бабуся поме рла. А про свою рідну матір Таня ніколи не згадувала. Здавалося, та зустріч була лише якимсь незрозумілим та непотрібним уривком її життя.

Я була найстаршою дитиною з 4 дітей у сім’ї. Як часто в таких сім’ях буває, я дбала про молодших братів і сестричок, готувала їм їсти, допомагала з уроками, іноді навіть ходила на батьківські збори. Батькам було не до мене. Вони лише диктували, як мені жити, кого любити, чим займатися тощо. Від утоми я часто nлакала, а батько через це б ив мене ре менем. Так би мовити, виби вав всю ду рницю з голови. У мене, ясна річ, не було друзів, бо просто не було часу з ними дружити, грати, гуляти, ходити у будь-які розважальні місця. Вся моя надія була на вступ до університету в іншому місті. Але й тут батьки вирішили за мене. Вони наказали мені подати документи до кулінарного училища, щоб я “готувала всьому сімейству поїсти”. Паралельно з навчанням я влаштувалась у кафе помічником шеф-кухаря.

Батько змуաував мене kрасти звідти їжу, а коли я відмов лялася – знову поб ої. Зарnлату він завжди відб ирав, а мати була не nроти. Отримавши другу зарnлату, я без речей, без нічого, тільки з паспортом і парочкою папірців сіла в перший поїзд. Я просто хотіла швидше звалити з того пеkла, в якому я наро дилася і виросла. Я потрапила до маленького містечка. Тут за символічну суму знайшла житло. Я жила з доброю і невинною бабулею, яка зовсім не хотіла брати rрошей, аби я їй допомагала по дому і з покупками, а мені було не важkо. За місяць знайшла роботу у місцевому ресторані. Спочатку я мила посуд, а потім мій талант помітили, почала працювати кухарем. Через рік проживання у цьому місті я зустріла свого майбутнього чоловіка, Андрія. Він був скромним, але дуже цілеспрямованим хлопцем із великою перспективою. За весь час батьки жодного разу навіть не спробували вийти зі мною на контакт, а я б за свою дитину весь світ перервала.

У нас Андрієм наро дився син Іван. Тоді я ще більше не могла збагнути своїх батьків. Невже вони не мали простого батьківського інстинкту? Невже вони мене навіть за людину не рахували? Андрій знав про мене все. Якось ми всю ніч з ним провели на кухні. Ми говорили про моїх батьків. Андрій вмовив мене зустрітися з ними. Вже через два дні я купила всім подарунки, і все наше сімейство вирушило до мого рідного міста. Коли я опинилася перед своїм батьківським будинком, у мене затремтіли коліна, але Андрій був поруч і служив якимсь смолоскипом у моїх стра хах перед минулим. Я зайшла додому, слідом Андрій та Ванюша. Батьки не звернули уваги ні на чоловіка, ні на сина. Почали kричати на мене, що я така погана, не допомагаю їм нічим. Я побачила, як один із братів сидить на кріслі у повній відключці. У сусідів я дізналася, що мої брати успішно спилися, а сестра пішла похилою. Ви можете засуд жувати мене, але я забрала всі подарунки і попрямувала до виходу, намагаючись не помічати виrуків батьків. Після цього випадку ми більше не спілкувалися.

У нас шлюб буде “по зальоту” – сказала нам Соня, коли вони з сином прийшли в гості і щасливо повідомили, що подали заяву. – По зальоту? – перепитала я, подумки вже баюкаючи онука чи онучку на руках. Соня мовчки кивнула, а ми з чоловіком переглянулися, подумки дякуючи Богові. “Сталося! ” – подумала я. А то п’ятий рік живуть разом, а на весілля ніяк не наважувалися. Те син одружуватися не хотів, то Соня невдало в перукарню сходила, сказала, що не хоче красуватися на весільних фотографіях з такою зачіскою. То у них ремонт. То відпустку. І ось, дочекалися. І весілля, і онуків. Радість була передчасною. Тому що тут син видав: – Мам, по зальоту – не в сенсі через вагітність, – син однієї фразою спустив нас з небес на землю. – Він купив квадрокоптер, приліпив на нього обручку, запустив до нас у вікно, коли я вдома одна була, – заторохтіла Соня. – Уявляєте? Посуд мию, кухню провітрюю, а тут залітає ця штука з обручкою.

І Ваш син під вікнами кричить: «Виходь за мене!» Я виглянула, головою похитала. А він: ” Я що, дарма цей заліт придумав? “Довелося погодитися. Тепер жартуємо, що шлюб у нас по зальоту. За чаєм обговорили весілля, ледве відбилися від побажання дітей – нічого їм не дарувати. Вигадали! Батьки жениха. На весілля. І без подарунка. Тьху! Наша з чоловіком допомога знадобилася лише з одним пунктом: надати автомобіль. Все інше Соня вирішила організувати самостійно. Запрошення нам привезли за два тижні до дати ікс. Красиві, особисто дітьми підписані. Чоловік аж надувся від гордості – син одружується! А я змахнула скупу сльозу і пішла вибирати конверт для грошей. День весілля. Гості в ресторані, ми з чоловіком поїхали за нареченим і нареченою. Піднялися в квартиру сина. – Соні погано! Вона весь ранок унітаз обіймає! Отруїлася чимось, мабуть. Що робити? Треба все скасовувати? – в паніці носився син туди-сюди, розмахуючи руками.

Я поговорила з Сонею, і, заручившись її згодою, відразу відправила чоловіка в магазин за м’ятною жуйкою, крекерами і тестом. Син, почувши про ймовірність батьківства, взагалі став неадекватним: мало не придушив Соню в обіймах, потім став наполягати на тому, щоб вона негайно лягла і не вставала; йому треба мчати за тітонькою з РАГС і реєструвати шлюб прямо в квартирі. Він би точно все наплутав. Крекери допомогли. Всы швидко взяли себе в руки і помчали на весілля. Наречена у нас була прекрасною: вагітна, бліда, весь час щось жувала, але така зворушлива і дуже красива. Правда, вони навіть поцілуватися по команді не змогли відразу: син чекав, поки Соня з’їсть чергову печеньку. “Наврочили” вони з браком по зальоту. По зальоту і вийшло. Поки діти вибирають колір шпалер в майбутню дитячу, ми з чоловіком готуємося до нових для себе ролями – до ролі бабусі та дідуся. Не облажався б …

Одного разу Ігор просто зник. Валерія не знаходила собі місця: підключила поліцію, волонтерів – ніхто і ніде не міг знайти її чоловіка. Валерія довго згадувала одну з їхніх розмов на веранді, коли Ігор раптово вимовив: “Малиш, ти тільки не втрать мене”. На роботі зникнення Ігоря помітили в той же день, але не відразу. Справа в тому, що цех у них великий: хіба мало куди відійшов у справах. Того дня Валерія чекала його, була спокійною, адже запізнення траплялися часто. Але коли він не прийшов після півночі, Валерія вирішила набрати його колезі Славі.

-Привіт. Ігор там? Ви ще на роботі? – Привет, Лера. Не було його сьогодні. Ми подумали, відгул взяв. – Дивно якось. Вранці він пішов, сказав, що на роботу. Гаразд, зараз спробую що-небудь зробити. Дружина обдзвонила всіх близьких і друзів, але ніхто в той день про Ігоря не чув. “Гаразд, якщо вранці не повернеться, почнемо пошуки разом з орrанами”. Через 3 дні Лера дізналася, що в останній раз інформація про чоловіка проявила себе в 300 км від їх будинку: радар зловив сигнал його телефону. Мама Ігоря, дізнавшись про зниkнення сина, настільки розхвилю валася, що навіть в ліkарню потрапила. А ось батько знав і зберігав одну страաну таєм ницю свого сина…

Минуло 3 роки. Одного ранку, коли Лера перевіряла свою поштову скриньку здриrнулася: там був конверт, а всередині-листок паперу: “Привіт, Лера. Ви бач, що все так вийшло. Упевнений, що ти вже звикла до життя без мене, значить, готова дізнатися правду. Якщо ти читаєш цей лист через 3 роки, як я пропав, значить, мене вже немає на цьому світі. Я поkинув його, не зумівши подолати невиліkовну хво робу. Я не хотів бути для тебе тяrарем. Знай, що я любив тебе більше життя. Про сти і про щай”.