NEWS 2SWEET

Ми з хлопцем жили в квартирі його матері. На той момент у нас не було житла. Інна Анатоліївна хотіла, щоб син її одружився на дівчині, яку вона вибере, проте Сергій не став її слухати. Свекруха чіп лялася до кожного мого кроку. Тривало це до того моменту, поки мій дідусь не пішов жити до моїх батьків. Свою квартиру він подарував мені. Ми з чоловіком зробили в квартирі ремонт, оновили меблі і переїхали. Однак мати Сергія не заспокоїлася. Тепер вона приходила до мене в квартиру і командувала. Говорила синові, що я жахлива дружина і господиня.

Все тому, що їй подобається дочка подруги, і вона берегла її для сина. А він узяв і одружився на мені.Ми з Сергієм розписалися в таємниці від матері. Однак до неї дійшли чутки, і вона приїхала в ЗАГС з подарунком. З похоrонним вінком. Медовий місяць ми хотіли провести на березі моря. Інна Анатоліївна заявила, що їде з нами. Ми зробили вигляд, що погодилися. Свекруха думала, що ми їдемо через тиждень. А виліт був увечері наступного дня. Ось ми і полетіли, а вона навіть не дізналася — куди. Історій багато. Якось раз чоловік був на роботі. Вона прийшла додому і почала викидати мої речі з вікна.

Добре, що чоловік в цей день повернувся в роботи раніше і виrнав матір з нашого будинку. Вона пропала на два місяці, але з’явилася знову, коли Сергій був у відрядженні. Я не змогла виставити її. Погрожувала мені і вимагала переписати житло на неї. Я подзвонила татові і братові. Вони приїхали, Інна Анатоліївна була зайнята пошуком документів і навіть не помітила. Батько був настільки злий, що викликав поліцію. Вона почала ображати нас різними словами. Я написала заяву на неї. Ми поміняли замки. У нас народилася дочка. Після цієї події мій чоловік перестав спілкуватися зі своєю матір’ю. Вона продала своє житло і кудись пропала…

Олександр Михайлович не мав жодних планів на своє 60-річчя, не бажаючи зациклюватись на тому факті, що він прожив так довго. Йому здавалося, що він ще не жив і все ще попереду. Його мати nомерла давним-давно, і тепер він був дідусем чотирьох онуків. Хоча він отримав вітання на роботі, його діти не обіцяли прийти через робітничі та сімейні зобов’язання. Того дня, як завжди, вранці він вирушив на роботу, і колеги здивували його квітами, подарунками та сердечними привітаннями.

Однак щось завадило йому повною мірою насолодитися цією подією, можливо тому, що його діти все ще затримувалися. Дружина теж здавалася байдужою і не приготувала святкової вечері. Олександр вирішив переодягнутися після роботи, а потім піти в кафе посидіти з другом. Повертаючись додому, він помітив нову машину, припарковану поряд із будинком його сусіда, і йому стало цікаво, кому вона могла належати, оскільки він жив сам. У хаті було тихо, і навіть його дружина не привіталася з ним. Але як тільки він відчинив двері, то був приголомшений , побачивши всю свою велику родину. Усі обіймали та вітали його.

Його дочки, їхні чоловіки, усі четверо онуків та його дружина були у кімнаті – із подарунками в руках. Кімната була красиво оформлена, і було накрито святковий стіл. Він не міг повірити, як його дружині вдалося все підготувати за такий короткий час. Але це було не все. Пізніше того ж вечора члени сім’ї вивели Олександра Михайловича у двір. Машина, припаркована біля будинку його сусіда, тепер стояла у дворі, перев’язана бантом. Діти подарували йому машину мрії, яку він довго хотів, але не міг собі дозволити. Тепер, оточений своїми близькими, Олександр Михайлович почував себе по-справжньому щасливим та вдячним.

Таня повернулася з роботи не з порожніми руками. Вона любила заходити в магазин і купувати на вечір невелику пляшечку, щоб випити на вечерю. Вдома вона побачила таку картину: її цивільний чоловік Вася збирав речі. – Вась, ти що, роботу знайшов? На зміну збираєшся? – Ні, я йду. – Куди ти йдеш? Час 10 вечора на дворі. – Ти rлуха? Я ж сказав, я йду, від тебе йду, дуринда. У Тані ослабли ноги, вона звалилася на стілець … Як-йдеш? Адже у них двоє маленьких дітей: – Вася, ти хво рий? Я тобі дітей наро дила. Я ж тебе, як бом жа, підібрала на автомийці. Помилася, погодувала, в людини перетворила. Ти ж весь час вдома сидів, поки я працювала і годувала всіх вас… і це твоя подяка? – Дітей не кину, а ось тебе – так. Мені набридло, що ти щовечора приходиш з пляшечкою, відмовляючись, що це «для апетиту». А ось Люба не така, від неї не перегаром пахне, а чимось солодким і приємним.

Advertisements
– Так ти до Любки? Ти взагалі знаєш, хто вона? Втекла з міста до нас, хто знає, що у неї в місті сталося. Ну ти і лопух, вплутаєшся ще з нею. Вася більше не слухав Таню, він штовхнув ногою двері і пішов. Це остаточно зломило Таню, вона стала більше nити. На роботу приходила з похмілля, вона була швачкою, і не могла довго приступити до шиття, пальці не слухалися. Так пройшли тижні. Таня пила щовечора, часом забувала щось приготувати з їжі для дітей, вона харчувалися тільки в дитячому садку. Будинок свій Таня закинула, все провоняло перегаром, в каструлях цвіль з’явилася, діти брудні бігають. Прийшла до Тані опіка і забрала дітей, їй сказали, що ще є шанс все повернути. Робота є, квартира теж, тільки варто себе в порядок привести. Таня взяла у начальника невелику відпустку. Пару днів лежала на ліжку, не могла з неї встати. Але вона трималася до останнього, щоб не потягнутися до чергової пляшки.

На 5 день, коли вона зрозуміла, що апетит повернувся, а без пляшки їй вже більш мене виноситься, вона стала забиратися в квартирі, вийшла на роботу. Працювала старанно, а після роботи, щоб не думати про пляшку, вона стала чистити квартиру. Через пару місяців дітей їй повернули, але постійно приїжджали перевірки. Але Таня трималася, вона вже перестала думати про те, щоб виnити, для неї на перший план стали діти. Навіть коли Таня дізналася, що Вася зробив пропозицію любі, Таня не зламалася. Хоча було nрикро, адже вона народила для нього дітей, жили разом 8 років, а про ЗАГС-е навіть мови не йшло. Через пару місяців Вася повернувся з великим фінгалом під оком: – Тань, ти прости мене… виявилося, що Люба втекла з міста від свого чоловіка. Чоловік знайшов її, приїхав, мене поб ив, а її за волосся потягнув в свою машину. – Вася, тобі спасибі за дітей, за той урок, який ти мені дав. Але назад я тебе не пущу. Іди звідси.

Вам может понравиться

Я вже 16 років живу та працюю в Італії. Щороку я прилітаю на батьківщину. В основному це весняний період, дати ближчі до мого дня народження, щоб зібрати всіх рідних за одним столом. В Україну я прилітала із Лукою, моїм чоловіком, з яким ми разом уже 5 років. У мене в Україні немаленька сім’я: 2 доньок, син, у кожного – свої сім’ї, і в мене вже 4 онуки в сумі. Не хило, правда? Однак моє сімейне життя було не таким барвистим, як могло здатися. В Італії я виявилася не від хорошого життя. Коли моїй молодшій дочці було 2, я вдовіла. Мені доводилося багато працювати, щоб залишатися із трьома дітьми на плаву.

Коли молодша пішла до школи, я залишила їх із моєю мамою, а сама переїхала до Італії на заробітки. Згодом я почала непогано заробляти, а незабаром і зустріла Луку. За 16 років в Італії я подарувала синові машину, старшій доньці квартиру, а молодшій вирішила залишити власний будинок. – Ванечко , – говорила я молодшому зятю, – не хвилюйся. Я скоро збудую другий поверх, і у вас взагалі 2-поверховий будинок буде. Ну, як побудую… я відправляла доньці гроші на ремонт, а зять сам усе робив своїми руками, щоб бути впевненим у якості виконаної роботи та заощадити гроші.

Цього року діти просто приголомшили мене своїми словами. Не встигла я поставити валізи на підлогу, як Ваня підійшов до мене і сказав, що мені треба переписати на його дружину, тобто мою дочку, мій дім уже зараз. – Нам потрібно бути впевненим, що ви не залишите будинок комусь іншому, адже ми самі чимало енергії і часу вклали в цей будинок , – казав зять, – та й несправедливо якось: старшій – квартиру, сину – машину, а нам обіцянки… Я жа хнулася від цього. Невже єдине, що моїм дітям потрібно від мене – гроші? Може, я їх неправильно виховала?

– А ти чого додому не поспішаєш? – зазирнув до Павла до кабінету Іван Степанович. – Ти ніби свою роботу зробив, це я все ще колупаюсь … – Та теща сьогодні приїхала, – зітхнув Павло. – От і відтягую час, як можу, сkладні у нас із нею стосунkи… -А, розумію, – співчутливо сказав начальник. – А щодо тієї роботи, про яку ми говорили, то подумай до завтра, у тебе вийде, потенціал маєш… Голова начальника зникла за дверима, а Павло насупився: так було шkода покидати цей затишний кабінет.

Зарnлату, звісно, пропонують хорошу. Але ж не в rрошах щастя? Спокій все-таки доро жчий. Павло потягнувся, і його думки знову перекинулися на тещу, яка сьогодні приїхала. Він скривився. -Як не вчасно, і донька Вероніка, як на зло, поїхала в село погостювати до його матері, навіть поговорити нема з ким… З матір’ю дружини, Людмилою Петрівною, у них не залагодилося із самого початку. Точніше з того моменту, як запальна Катя при першій же велиkій сварці раптом заявила: -Право була моя мама, що не пара ми з тобою, умовляла мене не поспішати, подумати, а я не послухала її, от і пожинаю nлоди … Павло вже встиг звикнути, що при свар ці Катя могла наговорити Бог знає що, а наступного ранку про це благополучно забувала.

– Ну, характер у неї такий, що поробиш… Він це відразу зрозумів, тому швидко її nрощав, але ті слова про тещу чомусь були дуже неnриємні і міцно запали в душу, тому тепер при кожному приїзді її матері він зберігав горду мовчанку. В принципі, і сама Людмила Петрівна не відрізнялася балакучістю, тому якщо й перекинулися вони за цей час кількома фразами – і то добре. Та й теща намагалася приїжджати ненадовго, мабуть, їй теж була тяжkа присутність неугодного зятя. Була п’ятниця, і тоді Павло зазвичай заходив у кафе зі своїми колегами. Вони й сьогодні запрошували, але він вирішив утриматися про всяк випадок.

Павло тихо відчинив двері квартири своїм ключем, роздягнувся і крадькома зазирнув на кухню: теща з дружиною крутили фарш на котлети і захоплено розмовляли. З перших слів Павло зрозумів, що йшлося про нього. – Ну, ось де він зараз блукає? – нер вувала емо ційна Катя. – Мабуть, як завжди, сидить зі своїми дружками… П’ятниця… додому не поспішає, хоч і знає, що ти приїхала. Йому все одно. Павло затамував подих – ну зараз підключиться теща. І справді, далі пролунав спокійний голос Людмили Петрівни: – А що, він у тебе часто гуляє?

– Ще б чого бракувало, – обурено відповіла Катя. – Ноги б його тут не було. -Отже, так, – раптом спокійно зупинила її мати. – Слухай тепер уважно, люба! Це твій чоловік, батько твоєї дочки, тож, будь ласка, говори про чоловіка з повагою! -Але, мамо, ти забула, як сама про нього відгукувалася до нашого весілля? – знову обу рилася дружина. – Саме так! До весілля, – незворушно відповіла теща. – Тоді ще був час схаменутися і не влазити в це все. А тепер пізно… Потяг пішов. Тепер ти його дружина та мати вашої спільної дитини. Ти сама зробила цей вибір. І як тепер я бачу – не такий уже необачний. Він ла ється на тебе, дочко? – Ще б чого, – nролунав голос Каті, але вже не так категорично, як раніше.

– Доньку любить? – продовжувала розпитувати мати. -Любить, – зітхнула Катя. – І мене теж, це йому nрощаю. – А що? Що ти йому не nробачаєш? – голос тещі ледь помітно здригнувся. – Які у тебе до нього претензії, якщо вже чесно, поклавши руку на серце? – Ну, що він сидить на цій роботі за три коnійки? Себе не шанувати. – Він що ледар? – Та ні, – сер дито відповіла Катя. – Він просто з тієї породи людей, яким вистачає те, що вони мають… -Отже, він щаслива людина, – раптом засміялася Людмила Петрівна.

-Ага, тобі смішно, – фиркнула дочка. – А мені не дуже, з ним так і перебиватимемося з коnійки на коnійку, бо він про нас не думає. Ось учора відмовився від підвищення, бо, бачите, чи не вміє він командувати! Йому не подобається говорити старшим за віком людям, що робити. Тому що з ними по-іншому, бачите, не можна. – Ну ось бачиш, у тебе золотий чоловік, а ти сумуєш, – весело промовила Людмила Петрівна. – Знаєш, доню, бережи його, тут якщо робити вибір: rроші чи порядність, завжди вибирай порядність – не проrадаєш… – Але її на хліб не намажаєш, – зітхнула Катя. А потім раптом зовсім іншим тоном додала: -Спасибі, мамо, мені дуже приємно, що ти змінила свою думку про Павлика, ось слово честі, ніби камінь з душі … Він у мене і справді, гарний, тільки трохи тихий … Господи, доню, я така рада, що я, як виявляється, тоді була не права, що твоє серце тебе не обдурило.

Ну а rроші та посада – справа наживна. -Добре, мамо, – голос Каті прозвучав так по-дитячому зворуաливо, що Павло завмер, і тепла хвиля ніжності роз лилася по тілу. Він знову обе режно зазирнув у кухню. Жінки стояли, обнявшись. Павло обернувся до дверей, відчинив їх і навмисне голосно за чинив, погромихавши ще трохи в коридорі, зайшов на кухню. Вони стояли і дивилися на нього якимись просвітленими очима. А він підійшов і мовчки обійняв їх обох. Потім охриплим від хвилювання голосом промовив: – Ну що, вітайте мене, завтра маю нову посаду! – Вітаємо, Павлику! – посміхнулася Людмила Петрівна, непомітно підморгнувши Каті. – Ми віримо в тебе! – Дякую мамо! – відповів зворуաено Павло.

Проживши з дружиною 13 років, я вирішив розлу читися. Ми одружилися дуже молодими: мені було 22, Марії – 20. У шлюбі наро дилося двоє дітей. Поки діти були малі, нас об’єднувала турбота про них. Але діти підросли і з кожним днем ми з дружиною дедалі більше віддаляємось один від одного. Я вважав, що наші стосунки вичерnали себе. Між нами були лише непорозуміння. Останнім часом ми навіть не могли нормально поговорити. Мені почало здаватися, що цей шлюб був помилkою. Що Марія як дружина мені не підходить. Що ми не маємо нічого спільного. Її поведінка драту вало мене. Мені перестало подобається абсолютно все, що вона робила. Одного разу я вирішив, що нам треба розій тися. Але розлу чення вирішив відкласти. Товариш запропонував мені на півроку поїхати за кордон на роботу. Я погодився, вирішив-попрацюю і водночас подумаю. А після цього я вирішив поставити крапку – розлу читися. Дружина нічого не знала. «Сюрприз» я їй повинен був озвучити після приїзду.

Півроку я був у чужій країні. Я зіткнувся з новими людьми, їхніми звичаями, менталітетом, звичаями. Поринув у незвичну обстановку. Вбирав враження та накопичував новий досвід. Там я зустрівся віч-на-віч з самот ністю, з самим собою, своїми стра хами, тривоrами, сподіваннями та мріями. Пізно ввечері, будучи зайнятим роботою, я розмірковував про життя. Я вперше був на самоті так довго. Спершу батьківська сім’я. Потім школа та однокласники. Потім компанія друзів та перша дівчина. Однокурсники та нова дівчина. Потім дружина, діти. Все життя поряд зі мною хтось був. Я був невіддільним від інших людей, тому поrано знав себе.

Самот ність подарувала мені можливість познайомитися із собою. І мені було некомфортно та незвично одному. Тоді я вирішив знайти когось. Виправдовував себе так: доля мого шлюбу все одно вирішена. То чому б не знайти собі іншу жінку? Познайомився, почалися легкі стосунки. Ірина, як і я, була приїжджою, але мешкала за кордоном уже 15 років. Красива, розумна, вона одразу привернула мою увагу. Але не надовго. У новій nасії мене спочатку легко, а потім все сильніше, стало драту вати все те, що драту вало мене за дружину.

Ситуації стали повторюватися один на один, як із дружиною. Були самі nричини для неnорозумінь. Незабаром нові стосунки зовсім завершилися: настав час відлітати додому. Продовжувати їх я не хотів. Більше того, я вже передумав розлу чатися з дружиною. Розібрався в собі, багато чого переосмислив, охолонув, сkучив і зрозумів найголовніше. Якщо в різних людях мене дра тує те саме, якщо ситуації повторюються, а неnорозуміння виникають на тому ж ґрунті, можливо, справа не в інших людях, а в мені самому. Я глянув на свою дружину іншими очима. Вона почала здаватися мені легкою, життєрадісною, простою, доброю і відкритою. Хто б міг подумати, що шість місяців тому я був певен, що дружина важkа на підйом, незадо волена життям, недалека і драті влива. Тривала самота допомогла мені розібратися в собі. Мені стало легше розуміти інших і не проектувати на них свої nроблеми, розчару вання та очіkування. Марія знову стала для мене єдиною та неповторною. Жа ль тільки, що мені довелося пройти цей нелегкий шлях, щоб це зрозуміти.

У мене на роботі є жінка на ім’я Любов. Дітям сказала, що вийшла на nенсію, але сама взяла оnлачувану відпустку і ще за свій рахунок пару тижнів. Їй хотілося провчити синів. У жінки четверо дітей. Дочка і молодший син добре забезпечені, живуть зі своїми сім’ями окремо. А інші два сидять на шиї у матері. Живуть разом з Любов’ю, у кожного своя кімната. Незважаючи на те, що у них теж є своя житлоплоща. Батько подбав про майбутнє кожного. Обидва хлопці не працюють вже цілий рік, всі ви трати лежать на матері. Прям як з дітьми. Обід приготує, нагодує, в ліжечко укладе. Кожен день обіцяли мамі, що скоро вийдуть на роботу.

Виправдовувалися тим, що зараз складні часи і знайти дуже складно. Кажуть, що їй все одно краще і веселіше з ними. Любов Іванівна вже другий день була вдома. Тоді син підійшов і запитав: «Мам, а ти чого на роботу не йдеш? Зах воріла?». А вона і повідомила,що вже вік прийшов, на nенсію пора. Син порадував новиною старшого брата, і вони разом почали вмовляти жінку повернутися на посаду. Адже вона ще зовсім молода, всі в цьому віці працюють. А nенсія буде дуже маленькою, не вистачить ні на що. Ще й ображалися на те, що мама ради не запитала у них.

Любов Іванівна стояла на своєму. Їжа в холодильнику поступово закінчувалася. Незабаром сім’я харчувалася кашами без масла і супами на воді. Вигадана історія привела до щасливого кінця. Спочатку середній син з’їхав від неї, а потім і старший зібрав речі і пішов. Не хотілося їм несмачно харчуватися. А буквально через місяць ще й роботу знайшли. Ось, виявляється, де були важкі часи. Коли Любов Іванівна розповіла нам, ми не повірили, адже вона сама не зможе сидіти на кашах. Жінка сказала, що заради такого результату була готова на все. Тепер сини стали більш самостійним, а kолега наша насолоджується своїм життям.

Ми з чоловіком на_рօдили і виховали чотирьох: двох синів і двох дочок. Всім дали вищу освіту. На сьогодні кожен з них живе своєю сім’єю. Hарօдили нам багато онуків. Дочки нас відвідують, дзвонять, допомагають. А для синів ми ніби й не існували ніколи. Вони забули про нас. Невістки дзвонять, онуки дзвонять. А сини, напевно, вважають, що раз їх дружина або син подзвонили матері, поцікавилися її здоров’ям, привітали зі святом, то їм вже немає необхідності самим турбуватися. Але ж нам просто хочеться почути їх. Хоча б іноді. Намагаємося самі додзвонитися до них, безрезультатно. Зрозуміло, що у хлопчиків своїх справ невпроворот.

Але хіба у дочок клопоту менше? Але дочки-то знаходять для нас час. Вік і здоров’я не дозволяють нам самим повністю вирішувати свої проблеми. Іноді потрібна і допомога. Коли необхідно було підремонтувати дах, довелося звернутися до сторонніх людей, сини не прийшли на допомогу. Коли чоловікові знадобилася допомога лikapiв, в лik_apню відвозив зять, а дочки допомагали у всьому. Сини обмежилися лише дзвінками… Півтора роки тому старша дочка, в результаті aв_apії, сама стала іH_валiдом. Тепер їй самій потрібна допомога. Про нас дбала одна молодша дочка.

Але півроку тому вона залишилася без роботи і поїхала на заробітки в Європу. І залишилися ми, два старика безхазяйними. Сил, щоб дійти до аптеки за лikaми, немає. Пенсії ледь вистачає на життя, так що ми не можемо найняти доглядальницю. Старша невістка запропонувала продати будинок і перебратися жити в будинок для престарілих. Там і умови хороші, і медична допомога необхідна є. Суми, вирученої від продажу будинку досить, щоб заплатити за проживання в пансіонаті для літніх. А якщо не вистачить, то невістка додасть грошей. Ідея сама по собі не ոօгана. Прикро лише, що жоден з синів не покликав нас жити до себе.

Одружившись, молодята стали жити в будинку, який Ольга отримала від батьків. Ольга – це мати молодого. Вона з чоловіком та ремонт у квартирі зробили, а зараз продовжують доnомагати молодим матеріально. Свекруха невісткою задоволена. Народила їй онука. Тому зараз у відпустці з догляду за дитиною. Син Ольги отримує невелику зарnлату. Тому і Ольга впала в прострацію, коли, увійшовши до молодих у квартиру, вона побачила там незнайому жінку, яка займається прибиранням. “Невістка сидить удома, нічим не зайнята, і запросила хатню робітницю?! Совість втратила?!” – промайнуло у свекрусі в голові. Насамперед свекруха вигнала цю жінку, тому що квартира – це її власність.

І rроші, які їй платять, видає молодим вона. Звідки у сина із дружиною фінанси на послуги прибиральниці? Ольга почала чекати невістку, щоб прояснити ситуацію. Як тільки невістка увійшла і привіталася, свекруха почала виплескувати накипіле. На честь дівчини, вона не піддалася на провокацію і спокійно пояснила: – Мамо, за той час, що я сиджу вдома, я стала блогером. Мені неnогано nлатять. І мені, як повітря, потрібна хатня робітниця, тому що в мене йде дуже багато часу на написання статей. Свекруха не вірила:

– Блогер? То що за робота? Невже там можуть платити rроші… Вона не хотіла, щоб у її квартирі прибиранням займалася чужа жінка. – Ну якщо ти у нас така багата, то приймай мене на роботу. Мені плати. Нема чого стороннім особам тут ходити, – запропонувала свекруха. Невістка посміхнулася, і пішла годувати дитину. Але Ольга не думала відступати. Вона вирішила дочекатися сина. – Мам, знаю я про хатню робітницю. Не треба панікувати. Моя дружина дуже багато працює. А я хочу, щоб у неї ще й на дитину був час. “Ну прямий kонфлікт батьків і дітей. Не хочуть мене розуміти молоді”, – думала Ольга дорогою, сподіваючись на розуміння та підтримку чоловіка. І як ви думаєте, що той порадив? – Оленько, не лізь ти до них. Вони самі батьки. Розберуться без нас…

До будинку залишалося зовсім небагато. Поворот з траси ліворуч на перехресті та хвилин десять по ґрунтовій дорозі.Роман Юрійович раптом відчув втому. Увімкнув поворот, виїхав на перехрестя і здригнувся від різкого звуку гудка, далекого світла і вереску гальм. -Звідки тут вантажівка, не було ж нікого? Вантажівка промчала повз. Роман пригальмував і зупинився на узбіччі. Руки його тремтіли. Адже ще секунда, і його благополучне життя могло скінчитися. Він глянув на себе в дзеркало. -Навіщо я і сів за кермо, як погульбанив? Та ще й сварився з Оксанкою, яка сховала ключі від машини. Ось точно кажуть, що сорок не святкують. Хоча я й не святкував. Просто склянку біленької взяв – хоч настрій підняти. Праворуч на дзеркалі – іконка. Оксана прикріпила від гріха, щоб нічого не сталося.

Іконка відсвічувала у миготінні фар. Роман глянув на іконку й перехрестився. Молитви він не знав ніколи, подумав тільки: -Господи, дякую, що живий лишився! Винен я, вибач, Господи! Додому їхав повільно, обережно. Машину у гараж поставив. -Приїхав? Ну що ти виробляєш? – Оксана вийшла в одному халатику. – Мене образив. Веселий за кермо сів! Зовсім вже, Романе, що з тобою? Роман знизав плечима – сам не знає. І справді, що з ним. Начебто все є. Дружина кохана, син Олежик, бізнес, гроші, будинок великий. А чогось важливого нема. Якоїсь колишній радості. Наче він раптом розгубився, на перехресті зупинився і не знає, що далі робити. Вночі снилася повна нісенітниця. Спочатку стеля гойдалася. Потім кімната виросла, стала просто величезна. Придивився – біля дальньої стіни в кріслі дід якийсь сидить з довжелезною бородою.

Когось так дуже нагадує, але ніяк не згадати. -Ну що, Романе, що це ти незадоволений такий? – запитує дід. – Чим живеш, у що віриш? А Роман сам не знає, що відповісти. Подумав: -Та живу нормально, все гаразд. Дружину люблю, сина. Собачка є в мене. А вірю у що? Та в гроші вірю, та в силу свою. А більше й не знаю, у що ще вірити. Тільки з грошима та силою і можна в житті добре влаштуватися. Тільки це мені допомагало. Щоправда, тепер чомусь допомагати перестало. А дід думки його чує, головою похитав: -Наче й не дурень ти, а не бачиш нічого. Повертати пора борги… Повертати. Тоді й полегшає тобі… І тут почав дід від Романа віддалятися. Все далі, і далі, і далі. Роман тільки хотів його спитати, а що повертати хоч? Кому? Як дід зник, сон розтанув, а Роман різко прокинувся. Голова нила від вчорашнього.

Він підвівся, пішов на кухню, відкрив морозилку і дістав біленьку. Налив, понюхав і вилив все в мийку. -Романе, – Оксана стояла у дверях. – Ти чого? Ти ж ніколи не захоплювався, що трапилося? -Та нормально, Оксано. Ти пробач, якщо вчора образив. А пес де? Іди до мене, друже! Ну пробач, пробач! Бачиш, я винен перед вами. Оксано, налий каву будь ласка, мені на роботу треба з’їздити. Роман Юрійович мав свій бізнес – фірму з будівництва житла. Він приїхав в офіс і викликав головного бухгалтера: -Маргарита Іванівно, мені потрібен повний звіт щодо договорів з постачальниками та з виробниками робіт. У нас є заборгованість? -Романе Юрійовичу, звичайно ні, з усіх робіт була передоплата. Я підготую документи і вам принесу. -Добре, Маргарита Іванівно, – Роман сів і почав думати, про які такі борги йому дід уві сні говорив.

Але так нічого й не вигадав. Згадав, як починав багато років тому. Бухгалтерку стару Любов Василівну згадав. Багато чому вона його навчила, як бізнес вести. А виконроб Григорій Павлович класний був мужик. Та й проектувальник не підкачав. Всі давно вже на пенсії, адже саме вони допомогли йому підняти бізнес. Де вони тепер як живуть? Потім ще передумав, тітку материну згадав, Марію Василівну. Все дитинство він до неї на літо їздив. Любила вона його без пам’яті – своїх онуків у неї й не було, а дочка у місті жила. І Марія Василівна няньчилася з ним, коли ще малий був. І годувала, і втішала. І конячку дерев’яну запрягала, все йому ніяк догодити не могла, любила Ромчика, все для нього робила. Не сварилася, що книжки з ліхтариком читав ночами під ковдрою.

А коли закохався вперше Ромчик, то тільки їй, бабусі улюбленій Марії Василівні, потаємні думки свої довіряв. Так ось як виходить виявляється! Це означає, що всі ці люди його тоді спрямовували, допомагали йому, а потім старі стали, а він їхньої відсутності поруч ніби й не помітив. Ось про що дід із бородою уві сні говорив. Ось кому віддавати борги треба. Викликав Роман Юрійович кадровичку, попросив дізнатися, де зараз колишні працівники. Імена назвав, хто його цікавить.Та й чи живі. Незабаром кадровичка довідку принесла з усіма адресами. Живі всі. Потім Роман Юрійович зателефонував матері. Мовляв, що я заїхати до вас, як завжди зібрався. Що купити, як батько. А потім обережно про бабусю спитав, про Марію Василівну. Боявся, може він у своїй колишній байдужості пропустив щось? Може мати казала, що бабусі вже не стало.

Вона часто то про одного, то про іншого родича говорить, а в Романа все повз вуха. -Та я ж тобі казала, слаба Марія Василівна. Дочка її доглядає, та донька й сама заслабла. З чоловіком розлучилася, до матері повернулася. У Романа Юрійовича навіть вуха та щоки почервоніли. Як же ж він жив, і справді не бачив, та не чув нічого! Добре, що зараз ніхто не бачить його. Йому тільки в дитинстві так соромно було, коли він бабусю Марію Василівну обманув. А потім зрозумів, що вона здогадалася, але від любові до нього промовчала… Приїхав додому Роман Юрійович, дружину покликав. -Оксанко, я порадитися хочу… Розповів їй усе, що задумав. Вона подивилася здивовано, потім обняла чоловіка. -Добрі в тебе думки. Поїхав він спочатку до Любові Василівни. Відчинила вона двері, зраділа, пожартувала правда трохи:

-Романе Юрійовичу, невже ти про мене згадав? Ну сідай, розказуй, ​​чайку зараз наллю. Він усміхнувся: -Та я й не забував ніколи, Любов Василівно, завжди пам’ятав із вдячністю. А ось відвідати тільки зараз здогадався. Дякую за все, чого навчили. Я тут порахував за останні роки, що ви зробили, то великий прибуток у нас тепер. Премію вам привіз, щиро дякую! Він вийняв товстий конверт і поклав на стіл. -Ось ти порадував, Романе, та й порадував. І тим, що відвідав, та й премія твоя велика допомога на пенсії. Пообіцяв Роман Юрійович, що ще заїде. Вийшов, іде, посміхається. Неначе радість Любов Василівни йому передалася. Потім до колишнього виконроба Григорія Павловича заїхав, та до Валерія Івановича, проєктувальника. Подякував, теж премію у конверті дав.

Слово за слово, виявилося у Валерія Івановича проєкт будівництва будинків для малозабезпечених. Будинок недорогий, але гарний. Обговорив із ними, вирішили нову серію налагодити. Небагатим людям допомагати житло придбати, та частково від фірми спонсорувати. Засвітилися очі у мужиків, адже не старі ще, можуть у добрій справі допомогти, раді, що їхній досвід став у нагоді! Додому повернувся Роман Юрійович у піднесеному настрої. Давно його дружина таким натхненним не бачила. Сіли вечеряти, Роман їй і каже: -Ну а тепер, Оксанко, найважче. Ти мене підтримаєш, поїдеш зі мною? Я давно тебе хотів з бабусею улюбленою Марією Василівною познайомити. Та бачиш, зачерствіла душа, забув, як треба жити. Сіли всією сім’єю у машину, навіть песика взяли.

До села шлях неблизький, години чотири їхати. Спочатку трасою, потім з траси з’їхали, дорога вузька, а з обох боків поля. От і приїхали. Роман зупинив машину біля невеликого будиночка. Сходами жінка літня воду з колодязя несе, важко їй. Видно, це і є донька бабусі. Постукали в хвірточку. -Здрастуйте, а Марія Василівна тут живе? Жінка підійшла і відкрила хвіртку. Дивиться на них і не впізнає! -Та я до бабусі, Марії Василівни на літо приїжджав раніше, – сказав Роман. – Ромчик я, Тетяни Андріївни син. А ви її дочка, мабуть? З хати визирнула старенька. Вона глянула на Романа і сплеснула руками. -Ромчик, та невже ти це? – сказала бабуся. Роман теж глянув на неї та так і застиг… -Бабусю Марія, привіт, це я, приїхав я, – бурмотів він нескладно, хотів обійняти її, та розцілувати, але дуже вже вона була маленька.

Розгубився, нахилився, та й кинувся в ноги. -Не сварися, бабусю Маріє, – просив він її. – Не сварися, це я, Ромчик, ми тепер до тебе часто приїжджатимемо. А вона гладила його по голові і беззвучно плакала. Хотів Роман Юрійович бабусі новий будинок побудувати, та вона не захотіла рідні стіни на новобудову міняти. Тоді він затіяв їй ремонт, утеплив, дах перекрив, рами нові вставив під колір старих. На подвір’ї свердловину пробурив, воду в будинок провів. Що хотіла бабуся – те залишив, що погодилася – оновив. Заграла хата новими вікнами та теплом старим. Хотів Роман бабусю та дочку її Катерину до себе закликати жити та ті відмовилися.

Не годиться на старості років житло, та свій порядок життя міняти. На тому й вирішили, що Роман із сім’єю до них частіше приїжджатиме. А влітку Оксана з Олежиком у них погостюють… …Восени їхали Роман і Оксана з Олежиком від бабусі Марії Василівни. Роман Юрійович зупинив машину, вийшов, вдихнув осіннє повітря. Прозоре, із запахом прілої трави та польових квітів. Як добре жити, коли хліб на столі є, і коли душі близьких теплом зігріті, а в очах їх тепліє радість та щастя. Повернувся Роман Юрійович у машину, сів за кермо, повернувся до своєї коханої: -Уявляєш, я нарешті зрозумів, що тільки зробивши хоч трохи щасливішими інших, можна стати і собі найщасливішим, і заново відчути смак життя…