NEWS 2SWEET

У свій невеличкий ювілей на 10 років мій син вирішив добре відсвяткувати і запросити багато друзів. Ми довго думали, як краще розважити малюків і потім я вирішила, що буде непогано спочатку сходити в кіно на мультик, а потім відвідати кафе, яке знаходиться біля нашого будинку. І коли ми добре посиділи іменинник попросив запросити ще свого кращого друга до нас додому, щоб продовжити веселощі. Я погодилася, тому ми пішли всі разом в нашу квартиру. І вечір пройшов швидко, а по Діму ніхто і не прийшов.

Батьки навіть не подзвонили, щоб поцікавитися, де їхня дитина. Через мить хлопчик підійшов до мене і сказав: «Тітка Юля, ви так любите свого Сергійка. Моя матуся не любила мене так. Вона завжди приходила пізно і тільки лаялася на нас. А одного разу так сталося, що вона не прийшла взагалі. » Як виявилося, мати Дмитра часто йшла у своїх справах і залишала сина одного в будинку, так що скоро її просто позбавили батьківських прав. Через деякий час з дитячого саду Діму забрав батько, але життя не стала краще.

Ніяких теплих відносин між ними не було. На той час у тата вже була інша дружина, тому часто після занять хлопець не йшов додому, а сидів під під’їздом і чекав його. Ця історія збентежила мене, тому після цього дня я стала забирати не тільки свого Сергійка зі школи, але і Діму. Мені було не важко нагодувати двоє діток, проконтролювати підготовку до занять. А після всього цього ввечері хлопець йшов додому. Так тривало до кінця травня. А потім батько його попросив мене забрати дитя Жюлі на деякий час. Нібито вони з новою дружиною розлучаються і тепер йому треба подумати про подальше життя.

Я погодилася, адже вже і звикла так жити. Йшов час і я зрозуміла, що забиратися хлопчині ніхто не збирається. Тому довелося змиритися, що тепер у мене двоє діток. Так жилося нам добре. Діти чудово лагодили, навіть краще стали вчитися. Разом було цікавіше вирішувати задачі. Нової дитині я приділяла багато уваги. А мій синок не ображався, що тепер мама не тільки їм турбується. Після закінчення школи обидва хлопці вступили до університету. Дмитро на програміста, а Сергій на медика. Я була гордою, що змогла гідно виховати двох хлопців сама. Тому сподіваюся, що з Божою допомогою зможу далі вести в світ і підтримувати своїх хлопців.

Мені 28 років. Я одружений і маю 4-річного сина. Мій хлопчик вихований і добрий хлопець. З ним ніколи не було проблем, вихователі в садку завжди його хвалили. Але на новому місці, коли син пішов в інший садок, почалися проблеми … Ми з дружиною одружилися, коли обом було по 22 роки, відразу після закінчення університету. Ми обидва немісцеві, тому після одруження почали знімати квартиру. Ми влаштувалися працювати, а трохи більше ніж через рік дружина пішла в декрет – народився наш син Олександр. Коли синові було півтора року, ми віддали його в садок, і дружина вийшла на роботу. Ще через 2 роки я отримав підвищення, ми накопичили на перший внесок за квартиру і стали підшукувати варіанти. Зараз нашому синові 4 роки, і ми, нарешті, перебралися у власну квартиру. Ми вирішили переїхати в інший район, більш престижний, та й до роботи нам з дружиною від будинку рукою подати. Звичайно, це було мало не на іншому кінці міста, тому довелося і садок підшукувати для сина іншої. Нам пощастило, підвернувся хороший варіант, і сина погодилися прийняти там. Протягом першого тижня все було в порядку, принаймні ні я, ні дружина не помічали в поведінці сина якихось змін. Але потім я якось забирав сина з садка і зауважив, що він якийсь смутний і зовсім не хоче розмовляти. Виявилося, що в цей день в садку його в дарив інший хлопець – Стас.

Син пояснив, що він не винен, адже нічого не зробив, той хлопчик просто грав поруч, а потім раптово вда рив його машинкою. Я запитав, що зробив син, але виявилося, що він просто промовчав. Ми прийшли додому, і за вечерею я розповів про все своїй дружині. Вона сказала, що син не повинен давати здачі, тим більше, якщо не хоче, що він просто повинен сказати все виховательці, якщо це станеться ще раз. Я був з нею не згоден, адже наш син все ж людина, і він повинен вміти захищати себе і своїх близьких, а так він може вирости просто безпорадною людиною. Дружина була категорично зі мною не згодна, і ми навіть посварилися. Через два дні знову була моя черга забирати сина з садка. Він знову був засмучений. Саша розповів мені, що той хлопець – Стас – знову його вд арив. На цей раз просто кулаком, коли вони збиралися на прогулянку. Я почав наполягати, що син повинен дати здачі своєму кривднику. Ще через день я помітив у сина велику Гулю на лобі. Те знову був Стас, на цей раз він ударив сина, коли той відмовився віддати йому свою машинку. Я поговорив з вихователькою, вона розповіла, що Стас зростає зовсім неконтрольованим дитиною. Він часто б’є та ще й ображає інших дітей, його батьки на зауваження не реагують. І сам Стас робить так само.

Advertisements
Вихователі намагаються доглядати за Стасом і не допускати його до інших дітей, але в дитячому саду неможливо приділяти 100% уваги тільки одній дитині, і такі випадки трапляються. На поведінку Стаса скаржаться майже всі діти і їх батьки, і ні мати, ні батько на це ніяк не реагують; вони кажуть, що Стас просто гіперактивна дитина, і всі ці випадки – випадковість, він не хотів нікого образити. Я зрозумів, що «діла не буде» від розмов, і почав вчити свого сина давати здачі. Коли дружини не було вдома, ми грали в гру «Стас і Саша». Я був Стасом, який вів себе нахабно, а мій син навчався відповідати на образу. Звичайно, я попросив сина не говорити про нашу нову гру мамі. У неділю я відправив дружину зі своєю карткою по магазинах, щоб вона купила собі нове плаття і туфлі до нього, і вона була просто щаслива. А я тим часом закріпив успіхи Саші в нашій з ним грі.

У понеділок прямо в розпал робочого дня мені зателефонувала дружина. Вона була в гніві, кричала, що наш син побив іншого хлопця в дитячому саду, і що це я його навчив, і наш син тепер буде рости доречним. Я намагався її заспокоїти і пообіцяв розібратися в ситуації. Від виховательки я дізнався, що Стас знову намагався відібрати машинку у нашого сина, а потім сильно вда рив його, після що Саша побив хлопця. Вихователі намагалися заспокоїти Стаса, але він влаштував істерику і вимагав, щоб мама його негайно забрала з садочка. Довелося так і зробити. Мама Стаса відразу зателефонувала дружині і накричала на неї. Я взяв номер матері Стаса, пояснив ситуацію. Звичайно, розмови у нас не вийшло, але я захищав сина, як міг. І знаєте, чим все закінчилося? Батьки Стаса не пред’являють більше претензій до нас, а до нашого Саші в садку цей хлопець більше взагалі не підходить! Тепер син завжди усміхнений і з хорошим настроєм. Звичайно, я провів з ним бесіду, що битися – це погано, і що він повинен лише захищати себе, і син мене зрозумів. Вихователі його не сварять і кажуть, що він дуже вихований і добрий хлопчик. Тому я знаю, що вчинив правильно ! А як ви вважаєте, як правильно чинити в таких ситуаціях?

Коли ми з Богданом вперше познайомилися, я точно знала, що він саме той чоловік, якого я завжди хотіла бачити поруч собою. За його ставленням до мене було видно, що він мене дуже любить. Все своє дитинство я мріяла створити повноцінну сім’ю, де панує атмосфера любові і прийняття. Ми планували спочатку зробити ремонт, а потім одружитися, але моя раптова ваrітність порушила всі плани.

Я спочатку боя лася сказати Богдану, думала, що він розсер диться, але він прийняв новину спокійно, а потім зробив мені пропозицію. Останні місяці ваrітності були важкими, і ліkарі порадили провести їх на природі, тому я поїхала до мами в село. Там відбулися полоrи тро хи раніше терміну, але пройшли вони добре. У нас наро дилася абсолютно здорова дівчинка. Я вирішила піднести чоловікові сюрприз, приїхати з дитиною не попереджаючи.

І ось я заходжу в квартиру, а там всюди розкидані жіночі речі. Богдан, побачивши мене, дуже розгубився. Я дала йому в руки дитину, а сама пішла в туалет. В туалеті я істе рично заnлакала. Коли заспокоїлася, вийшла до чоловіка. Жіночих речей не було. Я почала розмовляти з чоловіком, як ніби нічого не сталося. Сподіваюся, що таких ситуацій більше не повториться.

— Я люблю іншу. Ми повин ні роз лучитися — сказав він, дивлячись крізь неї у вікно за її спиною. Дихання перехопило, в очах стало темно. Все брехня. Їй обрізали крила. Обрізав той, якого любила, і якому вірила. Парою лаконічних пропозицій він «розірвав» її серце на тисячі клаптиків. Вона змогла утримати контроль над собою. «Не можна nлакати при ньому! Я зобов’язана бути міцною!»- твердила вона сама собі. Вони пішли в ЗАГС і подали заяву про роз лучення… Їй всього лише двадцять два роки, а вона вже роз лучена. Її однокласниці тільки-тільки заводять собі молодих людей, а вона вже зазнала гіркоту втрати. Їй здається, що вона більше не зустріне такого, як він, так до нього звикла.

Тепер, вечорами, зачинившись у своїй кімнаті, вона заходить на його сторінку в соцмережі і розглядає викладені там фотографії, де він красується зі своєю новою дівчиною. Виставив світу напоказ-дивіться який я щасливий! Заздріть мені! Ці фотосесії ще сильніше терзали її душу. Але одного разу вона вирішила кинути виклик йому. Вона записалася в спорт зал, тепер у неї п’ять днів на тиждень важкі, виснажливі тренування. Піт ллє з неї градом. Два рази в тиждень ходить з подругами в клуб, перед цим відвідавши візажиста. Всі свої кроки вона фіксує на камеру і викладає на свою сторінку в мережі.

З боку здається, що її життя повернулося в нормальне русло. Але вона все ще nродовжує стежити за його сторінкою. Намагається зрозуміти, чим та, нова, краще неї. Ніяких переваг у роз лучниці не знаходить… Пройшли три роки. «Привіт. Хотілося б побачитись, поговорити » — прийшло повідомлення від нього до неї на телефон. Десять хвилин і вона, зібрана-упакована, чекає його біля під’їзду. Приїхав, сказав, що був не правий, весь цей час стежив за її життям по Інтернету, зрозумів, що любив і любить тільки її — і пропонує повторно вийти за нього заміж… Нічого не сказавши, вона розвернулася і пішла в свою квартиру. Вона помстилася. Він біля її ніг. Більш він їй нецікавий.

Настя приїхала із Австралії. Вона там закінчила школу бізнесу. Батько Кирило Володимирович купив їй у подарунок салон краси. Настя вирішила піти зранку раніше на перевірку в салон. Вона годину сиділа у черзі, адміністратор Наталя навіть не звертала на дівчину увагу. — Вибачте, але моя черга зараз. Чому ви пропустили ту жінку в норковій шубі? — Запитала Настя у Наталії. — Якщо вам щось не подобається, то можете не чекати.

У нас найкращі фахівці у місті, вони зайняті. — З невдоволеннями відповіла адміністратор. Настя сиділа і не розуміла, чому їй хамлять. Коли її покликали до майстра, вона почала розпитувати перукаря про правила, які дотримується салон. — Ой, правил жодних немає. Ми часто беремо матеріал собі, а адміністратор прикриває нас. Іноді буває обманюємо пенcіонерок.

Один раз, я за стрижку у пенсіонерки попросила 1000 карбованців, а реальна ваpтість була 500 карбованців. Крутимося, як можемо. — Розповіла дівчина Насті. Настя смирно сиділа в кріслі та слухала сповідь майстра. Вона не очікувала, що в салоні такий бapдак. До салону зайшов Кирило Володимирович. Адміністратор одразу ж заметушився. — Ласкаво просимо, у нас все гаразд. Працюємо у гнучкому графіку. Настя встала та підійшла до батька. — Знайомтеся, це Настя.

Тепер вона керyватиме салоном, – представив доньку Кирило Володимирович. Адміністратор одразу стала вибaчатися за хамcьку поведінку. Перукар, яка розповіла все, теж стала вибaчатися. Настя відновила весь персонал. Салон вдихнув друге життя. Клієнти записувалися на два тижні вперед. Персонал ставився до відвідувачів однаково, незважаючи на їхнє становище в суспільстві.

— Здрастуйте, дівчино, ви випадково не з 16 квартири? — дивний чоловік nохилого віkу звернувся до Аллі. — З 16, А що? — У мене до вас пропозиція. — Слухаю. — Ви не бажаєте nродати мені квартиру? — Поки не збираюсь. — Я багато заnлачу, підберемо Вам добрий варіант у будь-якому місці. — Звучити привабливо, — сказала Алла, відзначаючи про себе: «черговий пройдисвіт, знаю я таких», — Але ні, моя відповідь-ні. — Ви не посnішайте, подумайте. Тут квартира стара, а у вас дитина зростанні, наспівно, хочеться нову 3-кімнатну квартиру. Чи я не правий? — Ні. -І все-таки подумайте. Я повернуся. Він пішов. «Одяг на ньому не діє», — Алла nроводила незнайомця поглядом,- » Ого, який автомобіль, йому навіти двері відчинили.

А це хто? Особистий водій? Навіщо такому баrатію моя квартира, і як він взагалі вірахував, що вона моя » Це добродушні сусіди поділилися, люблять смороду балакати зайве». У колясці прокинулася Настя, настав час вставати на обід. Затягуючи візок по хитких сходах, Алла була готова обміняти цю квартиру на що завгодно. Про що вони тільки з Вовою думали, коли куnували це «нещастя». Алла нагодувала Настю, і малеча знову засопіла. «Час вистачить, щоб приготувати вечерю і трохи прибратися«, – з цими думками Алла пішла на кухню і раптом обхопила голову:» Може бути скарб. Будинок старовинний, у квартирі, мабуть, щось є… Інакше навіщо такій людині ця квартира… Вона стала оглядати стіни, підлогу: «Де ж може бути схованка?» «Цікаво, а якщо запитати незнайомця прямо …

Advertisements
Він відповість?»- думала Алла, — » Звичайно ні… Чому я відразу не здогадалася запитати». — Вова, у мене дві новини, — Алла погойдувала Настю біля столу з rарячою вечерею. — Сподіваюся, добрі. — Не знаю, можливо. — Ваrітна? — Не смішно. Ні — Ну, кажи тоді, — Вова взявши ложку та посунувши тарілку ближче. — До мене сьогодні чоловік підходив… — Причепився? — Вова поклав ложку. — Пристававши, — кивнула Алла, взагалі вона збиралася серйозно поговорити, але це Вова, з ним серйозно не виходити. — Тааак-простяг чоловік. — Він хоче куnити нашу квартиру. — Так? А навіщо? А скільки nлатити? — Пла тити багато. А навіщо я не запитала. Але він сказавши, що натомість можемо куnити трикімнатну, хорошу.

— Щось не віриться. — Ось і я гадаю, обман. Але, Вово, Ти подумай, будинок ста рий. Може тут цін не що є. А ми живемо та не знаємо… – Так, – протягнув Вова, – А де, цікаво? — Не знаю. Ти ж хазяїн у домі. Може, по стінах постукати? Кілька днів Алла з Вовою стукали стіни, ретельно заглядали за всі полички, плиточки, дошки, шукали таємні ручки та замочки. Нічого. «Скільки змінилося мешканців, тут вже й таєм ниці не має залишитися». — думала Алла. — Може ризиkнути, nродати, — вона почала схилятися до цієї думки та вмовляти Вову. — Мені треба самому подивитись на поkупця. На цьому й вирішили. Якщо незнайомець з’явитися, Алла запропонує поговорити з чоловіком. Пройшов майже місяць. Весняне сонце rріло лавки дитячого майданчика. Алла гойдала Настю. — Алла, Доброго дня, — сьогодні він виглядав ще багатшим і ще елегантнішим. — Ви повернулися?

— Так, я ж обіцяв повернутись. А ви подумали? — Так, ми подумали. Ви не nроти обговорити це питання з моїм чоловіком? Мені страաно самій ухвалювати таке рішення. — Чому ж не обговорити? Із задоволенням. Призначте зустріч та годину. – Приходьте до нас о 6-й вечора, сьогодні, якщо вам зручно. — Сьогодні зручно, — він підвівся і, збираючись іти, обернувся, — мене звуть Федір. Вибачте, що раніше не представився. Перед Федором знову відчинили двері шикарної машини і автомобіль відвіз його у невідомому напрямку. Рівно о шостій, ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше, у квартирі номер 16 пролунав дзвінок. — Доброго дня – — Володимир простяг руку. — Добрий, молодий чоловік. — Проходити. Сідайте. Не буду довго. Запитаю головне. Навіщо вам, такому, вибачте, баrатому, наша квартира? Тут скарб? — Вова, я ж просила… — Ну що ви, Алло… гарне питання! Я вам скажу більше: мені див но, що ви не запитали мене про це раніше. Справа в тому, що так… можна сказати, я баrатий.

За вашими мірками, баrатий. Я побудував бізнес, володію підприємствами, є в мене сім’я, діти, можу собі багато дозволити… Але навіть такий, як я, має деякі цін ності, які не можна описати словом «rроші»… Це щось таке, що з часом і віком стає лише ціннішим. У цьому будинку колись жи вий мій батько, коли я з’явився. Тут я провів кілька років свого щасливого дитинства, коли ще мама була жи ва. Розумієте: мені дорогі ці спогади. Я хочу знову поринути у них. Життямоя не була легкою. Я одружився після 40-ої, коли міцно стояв на ногах. Наразі мої діти вже дорослі, можуть самі про себе подбати. А я ж можу відпочити і дозволити собі якісь пустощі. Як хочу облаштувати тут мій світ, де був щасливий. Він там у нас годинник стояв, з маятником. А тут крісло-гойдалка. Батько любив у ньому книжки читати. І вікна дерев’яні, не люблю пластик, хоч і мода. Він підійшов до вікна: «Дивіться, дубе. Це ми з батьком садили, жолудь удома, у горщику пророщували…». Ну від моя історія.

Що скажете? Федір повернувся до Аллі та Володимира. Володимир заслухався: — Ну я не nроти. Тільки щоб усе по-чесному. — Звичайно, чесно. Усі через банк. Ви ж довіряєте банку? Вам потрібно лише вибрати варіант нової квартири. Думаю, 3-кімнатне індивідуальне планування вас влаштує? — Влаштує. Який термін ми маємо? — Думаю, місяць. Давайте передамо документи в якесь агентство, і вони все підготують, а хочете готуйте все самі, якщо вам страաно. — Я в цьому нічого не розумію. Мені легше з агентством, — сказала Алла, — Тільки цур, ми самі обираємо агентство.

— Від і вирішили, тоді за місяць виходимо на догоду. Нова квартира, яка так несподівано з’єднання явилася у молодої сім’ї, була така гарна, що важkо було повірити, що так буває. «Від чудові люди, що ви трачають rроші, щоб куnити спогади…»- думала Алла. Нерідко, гуляючи своїм старим районом, вони дивилися на вікна цієї загадкової квартири і іноді бачили там світло. Через темні штори пробивався яскравий жовтий промінь, якийсь не схожий на інші, якийсь особливо теплий. Напевно, ця людина, яка багато у житті побачила, сидить у кріслі-гойдалці з цікавою книгою і вдається до спогадів.

З Олексієм ми познайомилися, коли обидва приходили в кафе на обід. Ми працювали на різних фірмах, але обідали в одному закладі. Кілька разів ми так зустрічалися, а потім познайомилися і стали ближче спілкуватися. Я працювала ближче до кафе, тому частіше приходила першою, робила замовлення і починала обідати; Олексій приходив після мене, робив замовлення собі і сідав біля мене. А одного разу ми прийшли разом, зробили разом замовлення і я стала діставати гаманець, щоб заплатити за себе. Олексій сказав, що він сплатить всє сам, адже він чоловік і так буде правильно. Я знову ж дістала гроші, адже не хотіла, щоб чужа мені людина платила за мою їжу.

Але Олексій все-таки сказав, що заплатить. Я подумала, що 100 гривень не така вже й велика сума, та й заспокоїлася. А в неділю Олексій запросив мене прогулятися, посидіти ввечері в кафе, пійти в піцерію і замовити піцу. Вечір ми провели добре: спочатку попили кави, прогулялися в парку, а потім пішли в піцерію і замовили піцу. Весь вечір я хотіла оплатити за себе все сама, але Олексій сказав, що сам все оплатить, адже він чоловік, а потім ми якось розберемося.

Вечір пройшов добре, ми добре відпочили. А на наступний день вранці мені прийшло повідомлення від Олексія; там були детально розписані всі витрати і номер карти, куди потрібно перерахувати гроші. Мене це здивувало і водночас засмутило. Я перерахувала гроші Олексію, але на обід більше в кафе не пішла. В обідню перерву він сам набрав мене і запитав, образилася я, що він написав про гроші. Якщо так, то, щоб я не ображалася, адже перевірку я пройшла.

Але я відповіла, що він її не пройшов. Тоді Олексій сказав, щоб я йому віддала і 100 гривень, які він заплатив за мій обід. Коли я прийшла додому, все розповіла мамі з татом. Вони довго сміялися, а потім мама сказала, що це ще добре, що він мені квіти не дарував, адже довелося б і за них повертати гроші.

Сім’я, яка складалася з чоловіка Андрія і дружини Юлії, святкували день народження дочки Аліни, якій виповнилося п’ять років. Щаслива Аліна бігала зі своїми ровесниками, які були запрошені на свято. А мама і тато милувалися своєю чарівною донечкою. Життя Андрія і Юлії можна назвати безхмарним. Він роботяга, з села, сирота, батьки загинули в автокатастрофі. Вона – дочка заможних батьків, інтелігентів, яким не подобається зять. Зустрілися вони випадково, зіткнулися в дверях офісу, де працювала Юлія, а Андрій шукав роботу, тому зайшов запитати. Коли глянули один одному в очі, немов струм пройшов між ними. Це було кохання з першого погляду. З тих пір більше не розлучалися.

Пройшли роки, пристрасть стихла, і в обох відкрилися очі. Адже дійсно живуть вони в різних світах. Якщо Юля любить світські заходи і відчуває себе там, як риба в воді, то Андрій намагається взагалі не ходити на такі заходи, а замість цього воліє погуляти з донечкою. Таке життя довело до того, що зі світських заходів Юля почала приходити вранці. У родині почалися сварки, все це бачила Аліна, вона завжди була налякана такою поведінкою батьків. І те, що розлучення – правильний вихід з такої ситуації, розуміли обидва. Тільки Аліну не міг Андрій залишити, хоч і розумів, що суд присудить дочку матері. Коли всі суди були позаду, Андрій прийшов попрощатися з донькою, а вона вчепилася йому в шию, плакала, щоб не залишав її одну. Андрій озирнувся; вони з Аліною в кімнаті були одні; він пошепки запитав у неї, чи піде вона з татом; дівчинка кивнула. Андрій навіть не може пригадати, в який момент прийшла ідея викрасти дочку.

Він взяв на руки дитину, пошепки сказав, щоб не розмовляла, і швидко кинувся з квартири. Біг довго, потім зупинив машину, виїхали за місто, зупинили другу машину, поїхали далі. Куди їдуть? На що будуть жити, Андрій не думав, але повернення назад немає. Аліна не вередувала, тільки вчепилася татові в шию і не відпускала. Вдома у Юлії виявили пропажу тільки ввечері. Пішли в поліцію, а там сказали, що забрав дитину рідний батько і запропонували залагодити мирним шляхом. І тільки на третій день прийняли заяву про викрадення. Дідусь і бабуся все ходили в поліцію, щоб дізнатися, чи знайшли втікачів. А Юлія горювала недовго, гулянки до ранку так затягнули її, що не помітила, як стала наркоманкою. Тільки з часом батьки помітили неадекватну поведінку дочки, хотіли врятувати, вилікувати, але пізно. Знайшли її в якомусь сквері. Закінчилося коротке життя Юлії.

Андрій з Аліною заїхали в невелике містечко, зняли квартиру; роботу знайшов на другий день, недалеко від житла. Видали аванс, так що їсти було на що. Потім пішов в дитячий сад, запитати, чи є вільні місця? І тут пощастило, взяли Аліну, і життя стало налагоджуватися. Про загибель Юлії Андрій дізнався з новин. Це було такою несподіванкою, що навіть пошкодував, що його не було поруч. Можливо все було б по-іншому. А тут Аліна почала говорити, що сумує за бабусею і дідусем (маму не згадує). Вирішив Андрій з’їздити в гості, адже їм теж не легко, залишилися одні. Попросив відпустку, і поїхали. Зустріли їх і радість, і сльози, і образи, що так довго не бачили свою дорогу внучечку. І навіть була заява, що не повернуть йому Аліну. Але окрик внучки – без тата я не залишуся – трохи охолодив запал. Тому вирішили разом, що Аліна і Андрій залишаться жити з батьками Юлії. Минуло небагато часу, і бабуся, і дідусь зрозуміли, який у них добрий і хороший зять. Без його слова в будинку нічого не робилося, і якби раніше розгле

Марина щоранку пила каву на своїй веранді і милувалася трояндами. Вона їх посадила перед будинком кілька років тому. Марина любила свій будинок, свій сад, свої квіточки. Все в своєму будинку вона створювала своїми руками. Виросла у великій сім’ї і, не маючи свого особистого простору, вона з дитинства мріяла мати свій особистий райський куточок. Тому, коли з’явилася можливість придбати невеликий будинок в передмісті, вона доклала всіх зусиль, але купила його. З великим кредитом, та й з великим щастям від покупки, Марина взялася за благоустрій і створення свого маленького раю. Начебто все в її житті складалося добре – улюблена робота, чудовий будиночок. Але не було одного – коханої людини. І їй вже аж 30 років, а яким повинен бути її коханий, вона поки навіть не знала. За те, що благоустрій будинку і робота забирали у неї весь вільний час, їй просто ніколи було нудьгувати і думати про свою самотність. У неї навіть в мріях образ коханого чоловіка був розмитий, без конкретних рис характеру і зовнішності. І ось якось сусідка, з добрих спонукань (бо “негоже дівці без чоловіка жити”), познайомила її зі своїм племінником. Племінник – сільський хлопець, працьовитий, господарський … і абсолютно нетактовне. Але про це вона дізналася пізніше. Ну, познайомилися, поспілкувалися, попили чаю у сусідки і пішла Марина додому. Справ багато, а завтра ще на роботу. Та й племінник не дуже то вразив її .

На наступний день Віктор, племінник сусідки, прийшов сам до неї в гості. Причому, без дзвінка. Тому що в їхньому селі ніхто ніколи не дзвонить. Марина в цей час приводила в порядок клумбу з трояндами. Помітивши, що у Марини майже всю ділянку в кольорах, він здивовано запитав: -А город де? – Я не саджаю город. У мене пара грядок з зеленню і все, – з посмішкою відповіла Марина. – Будете чай? Вітя, звичайно ж, погодився. Дуже вже йому хотілося внутрішнє оздоблення її будинку подивитися. Увійшовши до будинку, Вітя став по-хазяйськи оглядати його. Світлі стіни, світлі меблі, світлі фіранки, вазочки, статуетки та багато квітів. – Все таке дівоче. Фу, приторно якось. Потрібно переробити під дерево, – подумав Вітя. А вголос сказав: – А навіщо все таке світле? Це непрактично! Замучишся в хаті прибирати. Марина трохи розгубилася від такої безтактності. Хоча вона вже і звикла до того, що кожен другий їй говорив: “замучить чистити таку красу”, але це звучало більше як комплімент. А тут як зауваження зроблено. – Мені подобається світле. А прибирати мені не важко, – відповіла Марина і, намагаючись розрядити обстановку, пожартувала:

Advertisment
– Я не наважуюся. А коли вже пили чай, Вітя продовжив розвивати тему: – А готувати ти вмієш? Я люблю поїсти. Я багато працюю і мені потрібно добре харчуватися. Та й город б тобі треба зробити, квіти – це зайве, а от картопля потрібна. А цю клумбу з трояндами потрібно прибрати. Троянди взагалі ні до чого, викинь їх. Я на це місце машину буду ставити. У мене ж машина є. У Марини стало потихеньку закипати все всередині від такого нахабства. Намагаючись зберігати спокій і ввічливість, вона поцікавилася: – А навіщо в моєму дворі буде ваша машина стояти? – Ну як навіщо? А де я її ставити буду, коли ми жити разом будемо? Тобі вже 30, а до сих пір неодружена. Тобі чоловік хороший потрібен. Краще мене ти все одно не знайдеш, немолода вже. Так що нема чого часу втрачати на всякі там шури-мури, треба сходитися. Ось такого повороту Марина зовсім не очікувала. З чого він взяв, що вона з ним жити зібралася? І ще красу, яку вона створювала для себе, повинна йому на догоду зруйнувати? Це її світ, в який вона вклала душу.

І вона нікому не дозволить його зруйнувати. Лаятися з ним Марина в своєму будинку не збиралася. Але і м’яко з ним поговорити не вийде, не зрозуміє. Тому вона прямо йому сказала: -Замуж я не поспішаю, мені і однієї добре живеться. А в будинку міняти нічого не збираюся – це мій дім і я живу так, як мені подобається. І взагалі, ми різні люди, так що нема чого час витрачати, шукайте жінку в іншому місці. – Ну і дура! – тільки й відповів Вітя, встав з-за столу і пішов. – Ага! – погодилася з ним Марина. А коли він пішов, вона ще довго сміялася. Не так вона уявляла собі пропозицію руки і серця. Зате вона тепер знає, якого чоловіка вже точно їй не хочеться. Сусідка на неї потім образилася за те, що племінника її відшила. Але це вже дрібниці життя, тому що жити потрібно для себе, а не на догоду сусідкам.

– Всі гості вже на місці. – Марина, це твої гості, – різко відрізав він. – Ти не потрібна мені. Все. Крапку поставлено. Андрій вийшов з приміщення. Бі ль і образа захлиснули дівчину. Як тепер сказати гостям, що весілля не буде? Навіщо тоді Андрій погоджувався на все це? Марина подивилася на себе в дзеркало. Очі почерв оніли, туш розтеклася. Потрібно було привести себе в порядок, і просто сказати, щоб люди розходилися. Нічого не пояснюючи. Це ні до чого. Нехай думають, що хочуть. Вона з цим впорається. Марина вийшла в зал. Люди почали шепотітися. – Весілля не буде! – голосно сказала вона.

Після розгорнулася і вибігла із залу. – Дочка! Що трапилося?! – спробувала наздогнати її мама. Але, Марина, щоб уникнути непотрібних їй зараз розмов, прошмигнула в найближчу машину і назвала адресу своєї квартири. Таксі тут же зрушило з місця. Там дівчина дала волю почуттям і роз ридалася. Великі краплі слі. з, пофарбовані чорною тушшю капали на плаття. Але їй було все одно. – Можу вам чимось допомогти? – обернувся молодий хлопець. Максим захоплено дивився на Марину. Він пильно вдивлявся в риси обличчя цієї сильної і шалено красивої дівчини. – Ти найкраща дівчина, яку я коли-небудь знав. Він взяв її за руку. – Ти підеш зі мною на побачення? -Почекай. Я не готова до нових ві дносин, – розгубилася Марина.

– Ми просто сходимо в кафе, погуляємо. А далі буде видно. Добре? Марині сподобалося те, що хлопець не тиснув на неї. Він красиво залицявся, піклувався про неї. Поступово дівчина почала довіряти йому. І все-таки погодилася зустрічатися. Незабаром вони просто зареєстрували свої стосунки. Молоді люди обійшлися без торжества. Вони провели вечір в колі родини. Далі їх чекало щасливе майбутнє. Адже те, що з ними сталося, міцно згуртувало їх. Між ними виникла особлива зв’язок. Така, якої не було у інших пар. По крайней мере, їм подобалося в це вірити.