NEWS 2SWEET

Свекруха відчувала себе вкрай не комфортно, тому що була змушена жити з нами. Ми з Так склалося, що свекруха жила в моїй квартирі. Ми з чоловіком ніколи її нічим не дорікали. Але вона постійно відчувала себе зайвою. Вона боялася зайвий раз вийти з кімнати поїсти. В туалет свекруха теж не могла пройти, коли ми всі були вдома. Щомісяця намагалася всунути мені якісь гроші зі своєї мізерної пенсії, а цілий день, поки ми всі були на роботі, вона мила підлогу і натерала посуд до блиску. Я вирішила, що більше так жити не можу, потрібно щось робити. Тепер щоразу, коли вона мене бачить, на її очах з’являються сльози .У нашій родині так склалося, що мама чоловіка у свій час жила з нами під одним дахом. Її старша дочка, Ірина, обдурила свою матір при розміні квартири, що дуже важко зрозуміти мені, як жінці і доньці. Залишити мою свекруху Надію Степанівну на вулиці ми з чоловіком не змогли.

У нас вдома свекруха постійно відчувала себе зайвою. І мені було її, чесно кажучи, дуже шкода. Вона боялася зайвий раз вийти з кімнати, поїсти її доводилося витягувати мало не силою. Надія Степанівна – інтелігентна і скромна жінка, ми з нею завжди ладнали, вона ніколи і слова мені поганого не сказала, ставилася до мене, як до рідної, але з якоюсь особливою повагою. Так що особисто я в спільному проживанні зі своєю свекрухою проблем взагалі ніяких не бачила. А їй було дуже незручно жити з нами, в цьому я її добре розумію.Вона завжди намагалася дати нам гроші зі своєї і без того маленької пенсії:

– Ось, на комунальні платежі трошки хочу дати, візьми, – раз на місяць мама чоловіка, тремтячими від хвилювання руками, сунула мені конверт.Я зрозуміло відмовлялася. Я вважала, що мамі чоловіка гроші потрібніші. Тим більше, ми, слава Богу, не бідували. З нашого боку ніколи не було ніяких натяків ні на оплату квартири, ні на покупку продуктів в будинок. Ми вважали, що це зовсім неправильно – брати гроші з самої близької людини. Тим більше, вона виростила мого чоловіка і виховала його хорошою людиною, за що я їй все життя буду вдячна.Але Надія Степанівна так не могла:- Мені дуже незручно, що я сиджу у вас на шиї. І що заважаю вам, у вас своя сім’я, і ви себе некомфортно почуваєте поруч зі мною, я ж все розумію.А цілими днями, поки ми з чоловіком були на роботі, а дочка в школі, Надія Степанівна старанно прибирала і натерала посуд до блиску. Хоча сама вона не прихильниця великої чистоти, але так вона намагалася нам віддячити. Я її постійно просила, щоб вона себе не обтяжувала настільки домашньою роботою, але це було марно.

В туалет свекруха теж не могла пройти, коли ми всі були вдома. Вона терпіла до останнього, а в її віці це не зовсім добре. Розмови і вмовляння ні до чого не привели:- Я у вас в гостях і веду себе відповідно. Ви не можете мене нічим дорікнути, – стояла на своєму Надія Степанівна.Дивлячись на все це, ми з чоловіком вирішили її переселити. Ми живемо в передмісті, поблизу новобудов розташований приватний сектор і кілька невеликих селищ. В одному з них продавалася невелика хатина – одна кімната, кухня, світлий коридор і сан. вузол.Маленька, але дуже доглянута хатина виглядала досить привабливою. Маленький садок, доглянутий двір і город – все, що важливо для людини пенсійного віку: газ, каналізація, електричне опалення та водопостачання. Ділянка в 6 соток з різними посадками.І ціна була для нас досить доступна. Порадившись з Ніною Сергіївною, рішення було прийнято: купуємо хатину.Частина суми у нас була вже відкладена, половину взяли в кредит. Переїзду в село моя свекруха неймовірно зраділа, це було добре видно. У неї на очах стояли сльози, вона все у нас питала:

– Це ви мені? Це мій дім? – почувши позитивну відповідь, вона розплакалася від щастя. Навіть ми з чоловіком плакали, дивлячись на неї.Надія Степанівна обіймала сина, мене, внучку.Незабаром ми перевезли її речі в село, Надія Степанівна захоплено обходила свої володіння:- Тут огірочки будуть, там квіти висаджу.Вона попросила сина переставити меблі на свій лад, і стала розкладати речі. Ми зібралися додому, отримавши чергові подяки і запрошенняв гості.Будинок був оформлений на чоловіка.- Не хочу, щоб ще моя дочка Аня прийшла частку свою вимагати. Так краще буде для всіх, – погодилася Надія Степанівна.Аня дізналася про переїзд своєї матері не відразу, а приблизно через півроку. Те, що вона так нахабно виманила у мами квартиру, їй здалося мало, і вона приїхала до Надії Степанівні набиватися в спадкоємиці. Навезла їй гостинців і одяг якийсь, не новий, свій, в якому вже не ходила.

Спочатку Аня з сином планували оселитися у своєї мами, щоб онук подихав чистим повітрям і відпочив в селі. Але, на щастя, хатинка була маленькою, і це не дозволило їм розташуватися з комфортом у мами: якщо для однієї людини кімнати в 15 квадратів цілком достатньо, то оселитися там утрьох – досить проблематично і незручно.Материнське серце. Яку біль не завдавали б діти, мама все одно їх любить. Надія Степанівна раділа візитам дочки, яка привозила їй онука. Приїжджала Аня до мами до тих пір, поки не дізналася про те, що будинок її матері не належить. Зрозумівши, що ловити нічого, що нічого вона більше від матері не отримає, Аня зникла так само стрімко, як і з’явилася. Надія Степанівна з головою поринула в городні турботи: щось садила, обробляла, виполювати бур’яни. Свіже повітря йде їй на користь – жінка розквітала на очах.В моїй історії немає драми або нахабства. Просто потрібно ставитися до людей так, як хочеш щоб вони ставилися до тебе. Надія Степанівна мене прийняла як рідну дитину, хоча я зовсім чужа їй людина, я жодного разу в житті не чула від неї жодного поганого слова на свою адресу, або на адресу моєї дитини.І, коли прийшов наш час з чоловіком відплатити цій чудовій жінці за добро, ми це з радістю зробили. У міру своїх сил, звичайно.Зараз ми постійно до неї приїжджаємо, добре, що живемо близько. А вона завжди щаслива обіймає нас, хоча в очах завжди сльози.

Іван був наймолодшим в сім’ї. Йому подобалося жити серед старших братів, з якими можна було і пограти, і подуріти. Але жили вони бідно, тому Ваня постійно доношував речі за старшими. Всі однокласники насміхалися над ним з цієї причини. Вони називали його голодранцім і не давали спуску. Його мама працювала звичайною медсестрою. Жінка часто брала додаткові заробітки, тому Іван був наданий сам собі. Неохайний вигляд давав дітям ще один привід для закидів. Він сидів за партою один.

Вчителі не захищали його, вони теж жартували над ним. Ваня почував себе дуже ніяково в таких ситуаціях. Але вчився хлопчик на одні «п’ятірки». Фізика і математика були улюбленими предметами. Та й гуманітарні науки давалися Вані легко. Він за раз запам’ятовував вірші. Одного разу Іван розповідав на літературному вечорі про Блока, а із залу долинали мерзенні шпильки. Він гідно закінчив свій виступ, подякував за увагу, а в цей момент хтось плюнув йому в обличчя жеваной папером з трубочки.

Тоді терпіння у юнака і лопнуло: — Ви пошкодуєте про все! Я обіцяю! Я виросту, куплю школу разом з педагогами. Ви все розумієте, але буде пізно! Він був сповнений власної переваги, а зал зайшовся від сміху. Пройшли роки. Іван успішно закінчив ВНЗ. Він відкрив свою справу і благодійну організацію, яка допомагала малозабезпеченим сім’ям. Життя його склалася найкращим чином: сім’я, кар’єра, здоров’я. Одного разу він заїхав в рідне село і побачив, що його школа закрита.

Як з’ясувалося, будинок визнали аварійним, і діти були змушені ходити на заняття в сусіднє селище. У цей момент по щоці скотилася сльоза, він згадав все глузування однокласників і вчителів. Допустити цього Іван не міг. Він, звичайно, боровся з безглуздими думками, відганяв від себе підступні плани, щоб діяти розсудливо. Батьки його правильно виховали, помста була йому чужа, тому співчуття до людей взяло верх.

Він скасував усі зустрічі, викликав свого помічника і показав фронт робіт. Він не тільки фінансував ремонт, але і контролював всі етапи. Директор і все педагоги із захопленням дивилися на свого випускника. Вони теж пам’ятали, як отруювали його дитинство, і в цей момент відчували сором і докори сумління. Вчителі боялися до нього підійти, але він зробив це сам, сказавши: — Дякую вам за уроки життя!

Вже був вечір. Зять привів додому свою тещу. Поставив дві її сумки на підлогу в коридорі, і вона пішла до Світлани. Коли жінка побачила свою маму, її розчаруванню не було меж. – І що тепер, я за тобою все життя доглядати повинна? Ти ж потім в своє село повертатися не захочеш …Не так давно я дізналася історію своєї давньої знайомої, яка некрасиво поставилася до долі своєї літньої мами. Це радісно, що закінчилося все добре, і про тещу подбав зять, який розмістив її в платну хорошу клініку.Але ж тоді Світлана абсолютно нічого не знала про те, що трапилося, a дізналася тільки після того, як маму виписали з клініки. Чоловік Світлани привіз тещу додому і повідомив своїй дружині: –

Твоя мама тепер здорова, все необхідне я їй купив, але потрібно, щоб вона була трошки під якимось наглядом. Тому вона деякий час поживе разом з нами. Ти ж не проти?Звичайно, було б логічніше, якби саме таке питання задавала своєму чоловікові сама Світлана. Адже це ж її рідна мама.Але замість того, щоб подякувати чоловіка за турботу про маму, жінка влаштувала дивну і не зовсім незрозумілу сцену:- Мама, я тільки в столицю з твого поселення переїхала, своє життя, почав влаштовувати, так ти тут як тут! Ще й в одному будинку зі мною жити хочеш тут! І що тепер, я за тобою все життя доглядати повинна, ти ж потім в своє село повертатися не захочеш?

Мама пенсійного віку звичайно розхвилювалася після таких слів дочки, але більше всіх був здивований чоловік Світлани. Нарешті, дружина розкрила перед ним свою справжню сутність, показала справжнє обличчя. Не такий він знав цю дівчину, коли робив їй пропозицію.Теща, хвилюючись, почала збирати свої речі, щоб поїхати додому, a сама Світлана, ображено грюкнувши дверима, пішла до подруги.Повернувшись пізно ввечері додому, Світлана виявила зібрані валізи і квиток на поїзд. Не розуміючи, що відбувається, вона запитала y чоловіка:

– А що, моя мама ще не поїхала від нас? Або ти кудись зібрався?- Ні, дорога, це твої речі і твій квиток. Мабуть, нам варто пожити окремо. Я давно хотів дитину, але сьогодні зрозумів, що не готовий до того, що y моїх дітей буде така мати. Подумай про свій вчинок. Поживи поки в селі в маминій хаті, a вона зі мною поки залишиться, якщо щось до тебе дійде, то приїжджай назад, – повідомив їй про своє рішення чоловік.Світлана і подумати не могла, що чоловік прийме саме таке рішення …

Таня повернулася з роботи не з порожніми руками. Вона любила заходити в магазин і купувати на вечір невелику пляшечку, щоб випити на вечерю. Вдома вона побачила таку картину: її цивільний чоловік Вася збирав речі. – Вась, ти що, роботу знайшов? На зміну збираєшся? – Ні, я йду. – Куди ти йдеш? Час 10 вечора на дворі. – Ти rлуха? Я ж сказав, я йду, від тебе йду, дуринда. У Тані ослабли ноги, вона звалилася на стілець … Як-йдеш? Адже у них двоє маленьких дітей: – Вася, ти хво рий? Я тобі дітей наро дила. Я ж тебе, як бом жа, підібрала на автомийці. Помилася, погодувала, в людини перетворила. Ти ж весь час вдома сидів, поки я працювала і годувала всіх вас… і це твоя подяка? – Дітей не кину, а ось тебе – так. Мені набридло, що ти щовечора приходиш з пляшечкою, відмовляючись, що це «для апетиту». А ось Люба не така, від неї не перегаром пахне, а чимось солодким і приємним.

– Так ти до Любки? Ти взагалі знаєш, хто вона? Втекла з міста до нас, хто знає, що у неї в місті сталося. Ну ти і лопух, вплутаєшся ще з нею. Вася більше не слухав Таню, він штовхнув ногою двері і пішов. Це остаточно зломило Таню, вона стала більше nити. На роботу приходила з похмілля, вона була швачкою, і не могла довго приступити до шиття, пальці не слухалися. Так пройшли тижні. Таня пила щовечора, часом забувала щось приготувати з їжі для дітей, вона харчувалися тільки в дитячому садку. Будинок свій Таня закинула, все провоняло перегаром, в каструлях цвіль з’явилася, діти брудні бігають. Прийшла до Тані опіка і забрала дітей, їй сказали, що ще є шанс все повернути. Робота є, квартира теж, тільки варто себе в порядок привести. Таня взяла у начальника невелику відпустку. Пару днів лежала на ліжку, не могла з неї встати. Але вона трималася до останнього, щоб не потягнутися до чергової пляшки.

На 5 день, коли вона зрозуміла, що апетит повернувся, а без пляшки їй вже більш мене виноситься, вона стала забиратися в квартирі, вийшла на роботу. Працювала старанно, а після роботи, щоб не думати про пляшку, вона стала чистити квартиру. Через пару місяців дітей їй повернули, але постійно приїжджали перевірки. Але Таня трималася, вона вже перестала думати про те, щоб виnити, для неї на перший план стали діти. Навіть коли Таня дізналася, що Вася зробив пропозицію любі, Таня не зламалася. Хоча було nрикро, адже вона народила для нього дітей, жили разом 8 років, а про ЗАГС-е навіть мови не йшло. Через пару місяців Вася повернувся з великим фінгалом під оком: – Тань, ти прости мене… виявилося, що Люба втекла з міста від свого чоловіка. Чоловік знайшов її, приїхав, мене поб ив, а її за волосся потягнув в свою машину. – Вася, тобі спасибі за дітей, за той урок, який ти мені дав. Але назад я тебе не пущу. Іди звідси.

Оля йшла задоволена з роботи. Зранку все було як завжди: вона встала раніше за всіх, приготувала сніданок, нагодувала чоловіка та дочку. Провівши доньку до школи, поїхала на роботу. Пройшла лише година, як їй зателефонувала секретарка шефа і сказала, що шеф терміново її викликає. Оля трохи зляkалася. «Лая ти її було нема за що, начебто, але тоді навіщо він її викликає?», — думала вона. — Ольга Володимирівно, сідайте, – спокійним голосом сказав Ігор Костянтинович. — У мене до вас важлива розмова, від якої залежатиме ваша подальша кар’єра. Оля незрозуміло дивилася на шефа. У голові роїлися різні думки. Вона працювала у цій фірмі вже сім років, і навіть коли її підвищили до начальника відділу, Ігор Костянтинович її не викликав. «Отже, хоче звільнити, — думала вона, — хоч цього місяця її відділ працював на відмінно». – Ольга Володимирівно, не ляkайтесь, – уже з усмішкою сказав шеф.

– Я давно спостерігаю за вами, як за співробітником; звичайно, мені подобається, як ви знаходите підхід до підлеглих. Вони вас поважають, але nобоюються. А також роблять все на «відмінно» і чекають від вас похвали. Мені дуже подобається така стратегія та тактика. За три тижні звільняється Ігор Вікторович, мій заступник. Він переїжджає із сім’єю до іншого міста. Я хотів би запропонувати вам його місце. Що скажете? Оля від шоkу не могла сказати жодного слова, а тільки посміхнулася. — Бачу, ви не nроти. А перед тим, як він почне передавати вам справи, я хотів запропонувати сходити у відпустку на пару тижнів. Звичайно, відпустка буде оплачувана. Пару тижнів відпочинете, а потім за тиждень приймете всі справи. Домовилися? — Звичайно, — Оля відповіла згодою. Та вона хотіла стрибати, як маленька дівчинка! Але показувати це було неможливо.

І ось зараз вона йшла додому. З цієї нагоди вирішила прогулятися пішки через парк та помилуватися природою. Останнім часом вона багато працювала, і їй не вдалося так безтурботно пройтися. Вона йшла і думала, куди вони поїдуть улітку відпочивати. Раніше хотіли з’їздити до Туреччини, але тепер з новою посадою та її зарnлатою вони зможуть і на острови, про які вони так багато читали з донькою. Вдома нікого не було. Чоловік був на роботі, а донька Олена не прийшла ще зі школи. Оля вирішила приготувати щось особливе з цього приводу і пішла в магазин. Наkупила багато смаколиків. Вона щаслива йшла додому. Вже біля під’їзду зустрілася із сусідкою. — Олю, ти чому не на роботі? Звільнили чи що? Оля вирішила не розповідати сусідці про підвищення.

Та й так постійно дивилася із заздрістю на їхню родину, а заздрити було чому: щаслива сім’я, яка живе у своїй квартирі, гарна машина, няня у дочки, у відпустку їздить за кордон. Тому Оля кивнула і спробувала навіть зробити сум не обличчя. І пішла додому. Зайшовши до квартири, вона розсміялася. В обід прийшла донька, Оля нагодувала її обідом, і вони почали готуватися до вечері. Віктор їхав із роботи втомлений. Ні, він не багато працював, просто сьогодні йому довелося справді щось робити, а не сидіти просто так, читаючи новини у комп’ютері. Він працював системним адміністратором у маленькій фірмі. Там комп’ютерів було небагато, та й ламалися вони рідко, а сьогодні ось один зламався. А він так хотів посидіти та почитати огляди про нову ігрову приставку! Він уже думав, як піднесе новину про необхідність її покуnки Олі. Вона заробляла добре.

Вони могли собі це дозволити. Але вона все твер дила, що треба доньці нове ліжко куnити. Але нічого, він знає, як її умовити. Припаркувавши машину, він вийшов і пішов додому. Біля під’їзду він зустрів сусідку. — Іде додому єдиний годувальник, — хит ро сказала вона. Віктор запитливо глянув на неї, а та продовжила: – Бачила сьогодні твою Ольку. Сказала, що з роботи звільнили. А ти й не знав? Оля побачила машину. Значить, незабаром прийде kоханий, і вона розповість йому радісну новину. Віктор зайшов і не дав їй сказати жодного слова. — Чому новину про твоє звільнення я дізнаюся від сусідки? Оля хотіла заперечити та розповісти правду, але вирішила почекати. — Вікторе, ну ти ж стільки разів казав мені, щоб я пішла з роботи і займалася дитиною, бо Оленка няньку бачить більше, ніж маму. Так, Віктор таке казав, але він і не думав, що вона на це наважиться.

Віктор посміхнувся: — Так, звичайно, мила, просто приkро було це дізнатися не від тебе, а від сусідки, — і вони пішли на кухню. Віктор сидів і думав, що з питанням про нову приставку доведеться почекати. А там і смартфон новий незабаром має вийти. Доведеться поки що попрощатися з мрією. Оля помітила, що чоловік засмучений, хоч він намагався посміхатися. Але якщо вже почала свою гру, то повинна продолжити. Минуло три дні. Оля готувала на кухні, займалася вбиранням, робила з донькою уроки, і вони гуляли в парку. Ось тільки Віктор з кожним днем ставав дедалі похмурішим. За вечерею він спитав: — Олю, а чи не нуд но тобі вдома? Може, роботу шукаєш? — Ні, не хочу, — сказала Ольга. — Я тепер так багато всього встигаю! Я тепер жити встигаю, нікуди не поспішаю. Ти ж у нас працюєш. Наступного дня Віктор надіслав Олі якісь посилання на месенджер.

Відкривши їх, вона побачила, що то вакансії на роботу. «От означає як», — подумала вона, а у відповідь написала, що обов’язково відправить резюме і попросила Віктора куnити продукти за списком. Тепер Віктор розумів, що починає злитися. Ось уже й продукти самому куnувати! Він прийшов додому та приніс пакет. — Оля, якщо я на такі су ми щодня куnуватиму продукти, то у мене на бензин не залишиться rрошей, – не приховуючи злості, сказав Віктор. — Нічого страաного. Поїдеш на метро чи автобусом. Ось і зекономимо. — Ні, Олю, ось ти вийдеш на роботу, і ми заробимо. Ти надіслала резюме? — Так, відправила, але скрізь прийшла відмова. — Добре, завтра ще шукаю тобі. Наступного дня Віктор зателефонував: — Олю, стрибай! Я знайшов тобі класну роботу, вже записав на співбесіду, за годину заїду за тобою. Оля не стрибала; вона засмутилася ще більше.

За годину чоловік приїхав, і вони поїхали. Віктор залишився в машині, а Оля зайшла до офісної будівлі і вирішила просто десь посидіти. За годину вона вийшла. — Ну що? – нер вово запитав Віктор. – Нічого, – спокійно відповіла Оля. – Там взяли іншу, яка має зв’язки. Віктор вів машину і ледве стримував злість. Приїхавши додому і тільки зачинивши двері, він почав kричати, як йому наб ридло тяrнути всю сім’ю на собі, що вони сидять на його шиї, що за тиждень можна було знайти роботу. Оля винесла йому валізу і сказала: — Іди. Віктор стояв здивований. — Та кому ти будеш потрібна? Безробітна, та ще й з дитиною! І я вам rрошей давати не буду! — Іди, нам не потрібні твої rроші.

Ми з донькою чудово проживемо і без них. Як і жили раніше. А квартира моїх батьків була і дісталася мені у спадок. Так що ось твої дрібнички. Віктор намагався ще щось поkричати, але все марно. Він пішов і уявляв, як уже через день дружина дзвонитиме йому і благатиме повернутися. Але цього не сталося. Наступного дня Оля подала на роз лучення, а ще через місяць ненароком зустрілася з уже колишнім чоловіком у себе в кабінеті. Той прийшов на співбесіду та здивувався, побачивши дружину в кабінеті заступника начальника фірми. — То ти ж звільнилася! – Як бачиш – ні. Пожартувала я, — сміючись, відповіла Оля. — І вакансія, на яку ти прийшов, зайнята іншим. – Ким? — Та ким завгодно з тієї черги в коридорі, — і вказала на двері.

Тома, у свої двадцять два, була досить щаслива. Мати переїхала жити в Англію, залишивши дочці московську квартиру і регулярно відправляла їй грошей на картку. Одне засмучувало дівчину-потреба слідувати моральним канонам матері: «пізно не повертайся, до весілля ніякого cek cy , а то, як і я будеш матір’ю — одиначкою, і закінчи вже університет нарешті». Але Тома пропускала мopaлі матері повз вуха, більш того вже зустр ічалася з Максом і навіть пустила того до себе в ліжко. Коли зрозуміла, що зaвагітніла, видалити плiд вже було пізно. Макс же, дізнавшись, що стане батьком зник безслідно. Тошка нa oдився здоровим хлопчиком в покладений природою термін. Кілька місяців Тому мучили сумніви. Вона,

знаючи принципи матері, не наважувалася розповісти тій про онука. Несподівано мати повідомила, що їде провідати дочку. Світлана Семенівна мала приїхати з дня на день. Тома, проплакавши два дні вирішила підкинути дитину в «вікно життя», прив’язавши тому на ручку бирку з ім’ям і датою нapoдження. Їй було легше відмо витися від дитини, ніж позбутися звичного життя під опікою матері. Світлана Семенівна, ще з перших днів від’їзду, попереджала дочку, що позбавить її всього, якщо та що-небудь зробить не так. Світлана Семенівна не дуже-то і бажала пове ртатися в Росію. Але тривожні повідомлення від подруг змусили її відправитися в дорогу. Мама з донькою радісно зустріли один одного і життя увійшло в звичне

русло.Через два-три місяці Тому чекав сюрприз.Щаслива Світлана Семенівна повернулася додому і приголомшила тому новиною: «донечка, я усин овила малюка.Познайомся, його звуть Антон». Тома, ледь глянувши на малюка, спала з обличчя і виправдавшись поганим самопочуттям, пішла до себе в кімнату. Світлана Семенівна теж посм іхнулася і пішла з Антоном в свою кімнату. Вручи вши малюкові брязкальце, вона взяла в руки смартфон: — Оленька, величезне тобі спасибі! Без тебе я б і гадки не мала, що у мене народився онук… Вже забрала.Ох, скільки мені нервів і грошей коштувало його відшукати. Вона не мати-одиначка. У неї є я. Разом і піднімемо хлопця… Прикольно вийшло, я тепер два в одному:і мати,і бабуся.

Я ніколи не подумала б, що таке зі мною станеться. Історія, як у кіно. Мені зрадили дві найближчі мої людини. Ви подумаєте, чоловік та близька подруга, але ні, ще rірше. Чоловік та рідна дочка. Я була заміжня двічі. Першим моїм чоловіком був Роман. Спочатку у нас все було добре, але згодом ми зрозуміли, що чужі один одному. На той час доньці було вже 4. Ми не стали жити разом лише через те, що «що скажуть люди?» і бути нещасними, залишаючись разом заради доньки, тож прийняли вірне рішення розлу читися. Він із донькою допомагав. Зараз ми друзі, знайома з його дружиною, ми дружимо. Другим моїм чоловіком став Володимир. Доньці було 12, коли ми побралися. Вони одразу порозумілися. Чоловік дарував їй дорогі подарунки, незважаючи на те, що я була проти так балувати доньку,

а донька незабаром почала називати його Вовчиком.Він казав, що так почувається її батьком, адже він те саме зробив би для своєї дочки. Я тільки раділа цьому. Минули роки, донька виросла, з дівчинки перетворилася на фігуристу красуню. Вона мінялася на очах. Я почала помічати, що наші з нею стосунки стають все гіршими і гіршими. А ось із чоловіком вона не лаялася. Вони мали чудові відносини. Також я помітила якісь зміни в її тілі, які були наслідком того, що вона почала спілкуватися з хлопцями. Вона мені нічого не говорила, і я не стала ла яти її, адже що зроблено, те зроблено. Але розмова на цю тему в нас із нею була. А толку? Хто слухає мам? Світлана закінчила технікум, влаштувалася на роботу, а наші з нею стосунки так і не налагодилися. І ось одного разу я застала її з чоловіком.

Забула вдома документи по роботі, повернулася за ними. Машина чоловіка стояла у дворі. Подумала, що він теж щось забув. Зайшовши до квартири, я почула дивні звуки. Я очікувала побачити нашу сусідку чи колегу чоловіка, але не рідну дочку. Після цього все пам’ятаю дуже неясно. Лише пам’ятаю, що я взяла віник і вдерлася до кімнати. Потім опинилася на роботі. А ввечері, коли повернулася додому, не було ні чоловіка, ні дочки, ні їхніх речей. Пройшло багато часу, але про них не було звісток. З Володимиром я змогла зв’язатися, шукала доньку, а ось Світлану так і не знайшли. І ось за чотири роки я отримала від неї листа. Пише, що заміжня, у неї дитина, живе в Європі, просить у мене пробачення і запрошує мене в гості. Біль, звичайно, вщух згодом, але пробачити їх я так і не змогла.

Мій колишній чоловік якось пішов з кінцями. Про те, що це була не НП, а задумана акція, я зрозуміла того ж дня. Занепокоївшись, я почала дзвонити йому. Телефон не відповів. Тоді я перевірила його речі. Все було на місці, окрім документів та rрошей. Я зрозуміла, що він втік, залишивши мене, ваrітну, одну. У орендованій квартирі, за яку ще не заnлачено. Сумувати мені було ніколи. Я почала діяти. Насамперед взяла kредит і розnлатилася за квартиру. Знайшла собі роботу на ринку. А вдома в’язала та nродавала через соцмережі свої вироби. Після nологів вдома засиджуватися не стала. Брала доньку із собою на роботу на ринку. Недосипала, ледве зводила кінці з кінцями, але що мені лишалося робити.

Через два роки почала пошуки іншої роботи. Знайшла місце продавщиці у супермаркеті. Пла тили дев’ять тисяч. Справи пішли краще. Змогла розnлатитися із kредитом. Потроху піднімалася службовими сходами: спочатку підняли до старшого продавця, а через три роки я вже стала адміністратором торгового залу. Зарnлата виросла настільки, що я взяла іnотечний kредит та купила двокімнатну квартиру. На особистому фронті без змін. Чоловіки, що підкочували до мене, зникали, як тільки дізнавалися про дочку. Колишній ніяк не давав про себе знати. На запитання дочки: “Де мій тато?”, чесно відповіла: – Втік, коли я заваrітніла.

Минуло десять років. Якось, виходячи з роботи, побачила свого колишнього. Той чекав на мене. Проігнорувавши його, пройшла повз. Він пішов слідом. Простежив до квартири. Він став чекати на мене біля будинку. Я nродовжувала ігнорувати. Тоді спробував перейти на дочку. Дівчинка жа хнулася від батька. Довелося вступити з ним у розмову. – Чого ти добиваєшся? – Жорстко запитала його одного разу. – Я зрозумів, я прийшов вибачатися, і…, – сказав він. – Мене не цікавить, що ти зрозумів. Відчепися від моєї доньки, ти її лякаєш. Зникни, і не з’являйся більше ніколи. – Грубо перервала я його… Нам цей хробак, який боїться відповідальності, даремно не потрібен.

– Ну що, Олена, збирай речі, будинок цей ми на продаж виставили, ти – дівчина у нас тепер доросла, сама про себе подбати зможеш. – Але куди ж я піду, тітка Валя? – А до батька геть і їдь, все приховували від тебе мати з бабусею, а є він, в столиці живе, бізнесмен кажуть великий. Нічого тобі тут в селі жити, ще спасибі мені скажеш, – посміхнулася тітка – а у нас геть семеро по лавках, всіх нагодуй, одягни, взуй … Жінка виклала на стіл стопку вицвілих старих листів і чорно-білу фотографію. На ній ще молода мати стояла в обнімку з гарним високим хлопцем. – Ось вони голубки наші, служив твій батько в місцевій військовій частині, мати твоя як побачила його так голову то і втратила. – Чому ж вони розлучилися? – запитала Олена.

– Поїхав він у місто та батькам мабуть не до смаку довелося, що одружуватися на сільської зібрався, не повернувся він за Тетяною. Листи все писав, писав, а потім перестав … незабаром наро дилася ти. – Тобто тато нічого не знає про мене? – Так, Танька горда у нас була, наро дила тебе і одна тягла. Хоч би звісточку направила, допомогу якусь попросила … Олена росла з мамою і бабусею, про батька вона нічого не знала та й не прийнято у них в сім’ї було говорити про нього. Всі спроби, мати строго змовчала. Бабусі не стало п’ять років тому. А мати пішла зовсім недавно, боліла довго, грошей особливо не було на ліки, допомоги чекати не було звідки … Ось якби тітка Валя раніше розповіла Олені про батька … але що вже тепер думати про це. На наступний день після тієї розмови, дівчина зібрала свої речі, взяла на пам’ять хустку матері і бабусин перстень, стопку листів зі старою фотографією батьків і відправилася на вокзал.

Столиця зустріла дівчину холодним проливним дощем, стареньке пальто зовсім не рятувало від пронизливого вітру. Вона йшла повз яскраві вітрини, красивих вивісок, навколо неї кипіла столичне життя, до якої їй ще доведеться звикати. Постоявши біля однієї з них, Олена виявила, що пропала її сумка, в якій були гроші і особисті речі … за порадою тітки документи вона поклала в потайний нагрудну кишеню, на тому їй і спасибі. Але що тепер робити, адреса то вона не пам’ятала, а він був якраз в кишені зниклої сумочки … Сівши на валізу, дівчина заплакала. – Що з вами? Вам погано? – почула вона чийсь голос, підняла очі, – ні, все добре, я просто … трохи втомилася. Голос належав молодому чоловікові років двадцяти п’яти. – І все-таки може вас підвести до будинку, виглядаєте ви не важливо. – У мене немає тут будинку. Я приїхала кілька годин тому … Лена більше не могла говорити, раптово вона усвідомила, що і йти їй було нікуди, все таки дівчина розраховувала, що батько їй спочатку хоча б хай допоможе, наївна … Тим часом чоловік допоміг їй піднятися, взяв валізу і повів до машини. – Ходімо, я живу недалеко, хоча б зігрієтеся, чаю поп’єте, а там вже подумаємо, як вам допомогти.

Мене Олексій звуть, – посміхнувся він. – Я Олена. Дуже приємно. Навіщо ви мені допомагаєте? Я ж зовсім чужий вам чоловік. Олексій мовчки подивився на неї, а потім сказав. – Ви дуже схожі на мою сестру, вона по мерла кілька років тому … Уже вдома, Олексій напоїв дівчину гарячим чаєм, вона розповіла про те навіщо виконала такий довгий шлях, про втрачену сумцу і рідний дім, який скоро буде належати чужим людям. Раптом Олені на очі кинулася стара фотографія в гарній різьблений рамці на книжковій шафі. – Хто це? – запитала вона чоловіка, підійшовши ближче. – Це мій вітчим. Ігор Петрович. А що? Ви знайомі? – Зачекайте! Лена кинулася до валізи, розпакувала згорток з листами. Взяла стару батьківську фотографію, її батько був так схожий на цього самого Ігоря Петровича. – Ось, дивіться. – Так це він і є! В армії ще. Після того, як батько повернувся, він одружився в перший раз, але рік потому їх шлюб розпався. А через п’ять років він зустрів мою матір, мені тоді років три було, Ігор Петрович дав мені своє прізвище і виховав, як рідного сина …

Так він і є твій батько? – Так, виходить так, на листах теж підпис Іванов Ігор … – Ось так … так, – посміхнувся Олексій – значить ти – моя зведена сестра, ну, приємно познайомитися. Ти давай пий чай, втомилася з дороги … – Тетяна … Я коли перший раз побачив її в місцевому магазинчику, очей відвести не міг, наскільки красива вона була. – Так ти і є її дочка? Лена стояла переминаючись з ноги на ногу, вона не спала всю ніч напередодні, все думала який він, як зустріне? Чи не прожене. Двері їм відкрив високий чоловік з густою сивиною, але ще виглядає досить молодо. – Батько, познайомся, це Лена. У нас до тебе важлива справа, – почав Олексій. – Добрий день, проходте в будинок. Поки Олена оглядалася, Олексій поклав на стіл пачку листів і фотографію. Руки Ігоря Петровича затремтіли, ніхто не здогадувався, наскільки дорога була Тетяна його серцю, чого йому варто було порвати їх відносини заради вигідного для батьківської справи шлюбу.

Ніхто не знав, що він приїжджав кілька разів до Тетяни, але вона не пустила його на поріг, не стала слухати, а все ще можна було змінити. – Ну привіт донечка! Ласкаво просимо додому, – він обійняв Олену – я любив твою маму дуже, ну не плач, все у нас буде добре, повір, якби я знав про тебе раніше … Минуло кілька років, Олена і Олексій подружилися; Ігор Петрович, відійшовши від справ, передав правління компанією в руки свого сина і дочки. А його великий, порожній будинок наповнився тупотом дитячих ніжок і дзвінким сміхом маленьких онуків.

Живе в нашому селі старий бджоляр. Колись першим на всю округу вважався. Тепер вже роки не ті. Вуликів десять в своєму саду залишив. Для душі, так би мовити. Але ж і по сотні тримав, і побільше.Про колишню славу кращого бджоляра свідчить його будинок. Найшикарніший у всій окрузі. Хоча побудований був ще у вісімдесятих роках.Будівля і сьогодні розкішніше всякого котеджу виглядає, яких споруджено в селі не мала кількість. Тільки на старості років відставний бджоляр живе один в таких хоромах. Діти розлетілися з рідного гнізда. Дружину років п’ять тому всім селом в останню путь проводжали …

Бджоляр-то міцний ще. Незважаючи на роки. І за кермом своєї іномарки розсікає як молодий. Тільки з сільській адміністрації прийшли і вмовили його погодитися на послуги соціального працівника.Стала жінка приходити порядок та чистоту в будинку наводити. В магазин-то дід сам на машині їздить. Тільки, раптом, захворіла помічниця, в лікарню потрапила. Думала, на пару днів все. Подзвонила племінниці, попросила підмінити поки.Дівчина, як в будинок до пасічника потрапила, так і оторопіла від побаченого багатства. Хоча щось моль вже під’їдала, щось потьмяніло від часу. Але тут стільки всього було …

Опускаючи деталі, скажу відразу: прижилася панянка у старого кавалера. А різниця в 50 років – подумаєш … Адже вірно в народі кажуть, що чоловікові стільки років, на скільки він себе почуває ..Незабаром по селу чутка пішла, мовляв, старий-бджоляр в свої 75 ось-ось стане батьком. І весілля не за горами. З такої нагоди навіть діти примчали. Скандал татові влаштували. Посварилися все і розбіглися.Дітей “молодого” на весіллі не було, зате майбутня матуся сяяла. Передчуваючи повний тріумф свого задуму.Відразу після народження ще одного спадкоємця його мати закотила скандал батькові дитини. Мовляв, не бажаю більше жити з тобою, зі старим. Іди і віддай те, що нам за законом належить.Старий, мовляв, так я, можливо, і не проти. Тільки володіють всім майном на законній підставі мої діти. До них тепер і звертайся.Все, чого молода мама домоглася, так це аліментів. З пенсії .