NEWS 2SWEET

Півроку тому ми одружили єдиного сина. Весілля вийшло трохи не таке, як ми собі уявляли. Ми із чоловіком досить заможні люди. У нас є своя власна фірма, чоловік-директор, я бухгалтер, справи йдуть добре, на життя нам вистачає. Син не захотів йти в бізнес, він вступив до медичного університету, хотів стати лікарем, як батько. Щоправда, Євгену забракло кількох балів, щоб вступити на державну форму навчання, але ми цю проблему швидко вирішили – перевели сина на платну форму – і Євген став студентом. Син постійно із захопленням розповідав про свою одногрупницю Олю, казав, яка вона гарна та розумна. А коли закінчив університет, привів цю Олю до нас додому і сказав, що одружуватиметься. Новини ми зраділи, одразу почали планувати весілля. Але Євген нас зупинив, мовляв, вони з Ольгою великої урочистості не хочуть, а просто підуть до РАГСу, а потім ми в сімейному колі відзначимо це в якомусь затишному ресторанчику.

Такий варіант мені не підходив, тому що я багато років мріяла про те, як покличу всю свою численну рідню на весілля єдиного сина. Грошей я на це ніяких не пошкодувала б. Розписалися молодята у липні; до ресторану приїхала наша сваха, мама Ольги. Проста така жінка відразу видно, що багато працює. Одягнена вона була просто, я навіть тоді подумала, добре, що ми не робили весілля, а то перед родичами мені було б соромно. Віра подарувала дітям лише 10 тисяч гривень, тоді як ми їм дали квартиру у центрі міста та автомобіль для сина. Посиділи ми в ресторані, сваха здебільшого мовчала, було видно, що в нашому суспільстві вона почувалася не комфортно. До дітей я особливо не втручалася. Євген із Ольгою влаштувалися на роботу, а ми з чоловіком допомагаємо їм чим можемо. Від Ольги я дізналася, що у її матері в суботу ювілей, 50 років. Мені не так хотілося привітати її, як дуже захотілося побачити, як вона живе. Тому ми вирішили поїхати до неї під приводом святкування дня народження. Купили сервіз та квіти, вирушили в дорогу.

Це була наша перша подорож до села. Коли ми на своєму дорогому авто під’їхали до будинку свахи, було здивовано, як вона живе. Сказати, що бідно, нічого не сказати. Віра теж дуже зніяковіла, побачивши нас на порозі. Але запросила нас увійти. На гостей вона не чекала, тому ми просто пили чай. За ті дві години, що спілкувалися, я захопилася цією жінкою. Незважаючи на те, що будинок був старий, у кімнатах було чисто. Город теж у ідеальному стані. До того ж, Віра щодня ходить на роботу, працює листоношою. Швиденько зробить свою роботу і біжить додому, бо вдома на неї чекає мама, яку вже протягом багатьох років Віра доглядає. Дочка ростила сама, Оля добре навчалася у школі, тому без проблем вступила на державну форму навчання до медичного університету. Мріє дівчина вивчитися та вилікувати бабусю. У будинку Віри було особливо затишно і тепло. Мені навіть не хотілося від неї їхати додому. За столом я непомітно витягла з гаманця 200 доларів і поклала конверт. — А ми ж забули Вас, сваха. Ось, це Вам, з днем народження, – посміхнулася я і простягла Вірі конверт із грошима.

Ще в дитинстві Льоша був справжнім хуліганом. Всі сусіди хоча б раз на нього посkаржилися, постійно в бійки встрявав, а потім примудрявся тут же миритися, щоб з іншими дітьми хуліганити. Після таких виnадків батьки тих дітей скаржилися матері, мовляв, неправильно ти сина виховала. Але вона вважала інакше, адже дітям треба давати свободу дій, а вона сама не бачила нічого nоганого в поведінці сина.

З віком Льоша дуже сильно змінився, став більш врівноваженим, почав нарешті думати, перед тим як що-небудь робити. Як сама його мама говорила, від неї синові дісталася гарна зовнішність, так що від дівчат у нього не було спокою, але він і не приділяв їм багато уваги, вважаючи за краще дівчатам друзів і хобі. Лише в 19 років Олексій вперше заявив мамі, що у нього є дівчина. Мама була лише рада, але радість тривала недовго. Через деякий час Льоша вирішив познайомити дівчину з матір’ю, весілля адже не за горами була.

Ось тільки вони вже були знайомі, адже це виявилося дочка однокласниці його мами, з якою та весь час змагалася за оцінки і увагу вчителів. Вона відразу ж заборонила синові зустрічатися з дівчиною, адже це була дочка nоганого людини. Жінка твердила, мовляв, син може вибрати будь-яку дівчину, тільки не її. Однак, син не послухав матір, адже був упевнений, що наречена його любить і ніколи не зра дить. Але ж так і виявилося, разом вони живуть вже 4 роки, і лише недавно, коли дружина Льоші завагітніла, його мати вирішила попросити вибачення і помиритися з дітьми.

У день весілля, наречена, Ганна, стояла біля вівтаря у своїй дивовижній весільній сукні, її серце билося від хвилювання та очікування. З цього дня вона стане дружиною Віктора – людини, яку любить найбільше у світі. Але був один аспект, який завжди турбував Ганну – її майбутня свекруха, Ольга. Ольга, вимоглива та неоднозначна жінка, ніколи не визнавала Ганну найкращим вибором для її сина. Вона часто подавала ознаки несхвалення, критикувала і навіть не допускала Ганну до сімейних подій. З кожним днем ця ворожість додавала тривоги та нервозності Ганні, і вона навіть боялася уявити, що може статися на весіллі.

Якоїсь миті свекруха Ольга взяла мікрофон у свої руки: гості на весіллі затримали подих. Серце Ганни стискалося в очікуванні неприємних слів чи критики. Вона зблідла, намагаючись приховати свої емоції, але її душа була готова до будь-яких випробувань. Ольга втримала паузу, наче задумавшись. Гості теж нервували і чекали на наступні слова. І тут, замість очікуваних докорів чи різких коментарів, Ольга почала говорити ласкаво та зворушливо: “Дорога моя Ганно. Мені потрібно зізнатися, що я була дурною і несправедливою.

Я занадто сильно захопилася своїм уявленням про досконалу невістку, що не помітила, якою чудовою ти є насправді. Ти даруєш щастя моєму сину, і за це я тобі вдячна. Я знаю, що моя роль в твоїй сім’ї підтримувати вас обох. Я хочу відпустити свої забобони і почати все заново. Прошу вибачення за все, що було. Я бажаю вам любові, щастя та процвітання.” Ганна подивилася на свою свекруху з подивом та сльозами радості в очах. Це були несподівані слова, але щирі та добрі. Вона тихо кивнула і прошепотіла: “Дякую, Ольга Петрівно. Я теж хочу забути непорозуміння і почати нову сторінку нашої сімейної історії.”

Цей момент став поворотним для стосунків між Ганною та Ольгою. Свекруха поступово розкривала своє серце невістці, і вони стали ближчими, будуючи дружні стосунки, ділячись радощами та смутками. Вона навіть навчила Ганну деяким сімейним рецептам, які їй передавалися поколіннями. З роками свекруха та невістка стали сімейною командою, яка завжди підтримувала один одного. Вони зрозуміли, що прощення і відкрите серце можуть перетворити навіть неприязнь на дорогоцінний зв’язок.

Історія бере свій початок ще з молодості моєї бабусі. Вона тоді жила у селі. На той момент була одружена і виховувала маленького сина. Село було невелике. Сусідами моєї бабусі були дві рідні сестри. Одна старша за іншу на два роки. Старшу звали Ганною, молодшу – Уляною. Обидві дівки були гарні, хлопці бігали за однією, за другою. Але так цікаво сталося, що сестри полюбили одного й того самого хлопця. А самому нареченому сподобалася старша Анна. Він став до неї доглядати, на танці ходили, з них і додому проводжав. Ночі проводили разом, на зірки дивилися. Загалом, любили вони одне одного. Часу трохи минуло, то стали молоді про весілля говорити.

І батьки були зовсім не проти, щоб весілля відбулося, тож потроху почали готуватися до нього. Час гулянь призначили на осінь – наприкінці жовтня. Уля в цей час ніяк не могла змиритися з весіллям. Вона дуже любила Петра – так звали нареченого її сестри Анни. Їй дуже не хотілося, щоб їхнє весілля відбулося. Ось уже й наближався день весілля. Уляна зібралася з духом, підійшла до Петра і все розповіла. Сказала, як вона його любить, умовляла, щоб він не одружився з її сестрою. Клялася, що все життя робитиме все так, як він захоче і любитиме його до останнього дня. Хлопець вислухав Улю і сказав їй, що любить Анну, а Уляну просив заспокоїтись.

Мовляв, дівка молода, знайдеш ще гідного нареченого, який носитиме на руках. Петро обіцяв, що ця розмова залишиться між ними. Уляні від цього не стало легше, плакала вона ночами. А тут і день весілля настав. Наречена була красивою, поруч жених Петро ошатний, мужній, всі довкола щасливі. Весілля було пишним. Народу було багато, усі гуляли, пили за здоров’я молодих. Навіть із сусідніх сіл люди приходили. Тільки Уля сиділа і гірко плакала. Петро бачив її стан, і добре розумів, чому вона така. А гості всі думали, що вона так журиться від того, що тепер сестра її старша житиме від неї окремо. Весілля скінчилося, всі розійшлися по хатах. Молодята пішли у свій дім! Вони мали першу шлюбну ніч. А Уля в цей час почала у віконце підглядати за молодятами. І побачила, як Петро Анну поцілував і обійняв.

Розлютилася і почала тихенько нашіптувати: «Проклинаю вас, молодята. Нехай станеться так, що ви довго не проживете разом, щоб чоловік загинув, щоб щастя в цій родині не було. Нехай діти народяться хворими, а батьки ваші щастя від онуків не отримають!», – сказала вона такі страшні слова і втекла. Минуло близько 45 років. Моя бабуся ще в молодості із чоловіком і вже двома дітьми до міста перебралися. Але іноді вона навідується до того села, на цвинтарі, де її родичі поховані. Вона доглядає їхні могили та й просто згадує. Ось і зараз вона вирішила поїхати на той цвинтар. Побачила вона там самотню бабусю, що сиділа біля могилки. І впізнала моя бабуся в цій старенькій Уляну.

Розговорилися вони з нею. Уляна впізнала бабусю. Почали розмовляти і про життя моєї бабусі, і про життя сестри Уляни: – Життя моє перетворилося на жах. – промовила Уляна. – Гріх я на себе страшний взяла. Я ж на весіллі тоді сестрі своїй рідній прокляття побажала на її нову родину, а воно все проти мене обернулося. В Анни в житті все чудово. А ось я зустріла гарного хлопця. Життя наше відразу ж не склалося. З’явилось у нас троє дітей. Старший син потонув, середній від хвороби у 5 років помер, а молодшого я берегла, як могла. Чоловік мій на роботі під комбайн потрапив та загинув. А мені довелося одній молодшого виховувати. Тяжко без чоловіка, але я справлялася. І знаєш, що? Виріс він бовдуром. Судимість у нього. Сидить у мене на шиї. Лупить сильно. Грошей на випивку просить.

– Так, покарав тебе Господь за твої слова жахливі на адресу сестри, – сказала моя бабуся. – Тім, а давай сина хрестимо. Тож уже не ті часи, що двадцять років тому. Он і твій батько на Великдень до церкви заходить. Ну давай? – просила чоловіка. Але той був непохитний. – Батько як хоче, а я до церкви не зайду. Це не моя віра. Хто, скажи, бачив Бога? І я не бачила. Але всі говорять… а чи мало що про нас із тобою можна почути? Я вірю тільки в те, що бачу і чую на власні очі. І більше ні в що… – Сама себе я покарала. Я тоді, коли проклинала молодих, дивилася на них у ліжку та помітила, що в кімнаті дзеркало велике стояло. А у ньому я своє відображення побачила. І знаєш, що я тим часом шепотіла? А те щоб син Ганни вбив її. Це виходить, що дзеркало прокляття на мене відбило. Значить, не довго мені залишалось. Син мій мене і зі світу зведе скоро! Після цих слів Уляна у сльозах пішла з цвинтаря. Так от і виходить, що ніколи нікому не бажайте зла, все потім вам повернеться бумерангом!

Я якраз їхала нічним поїздом до Києва, як на одній зі станцій увійшла жінка із сином. Жінка була одягнена в темний одяг, і сама похмура, як дощова хмара. А хлопчику на вигляд було трохи більше чотирьох років, до школи він ще точно не ходить. Жінка розклала ліжко і поклала сина. Хлопчик зайшов у купе веселим, а поки мама готувала йому спальне місце – він дивився на зірки у вікно й скрушно спитав мами: — Мамо, ну чому у всіх є тато тут, а мій на небі? Ну чому? Я ж його так люблю і так скучив за нашими іграми.

Та й взагалі, він ще довго на цьому небі для нас зірки збиратиме? Мені не потрібні ні ті зірки, ні місяць, ні сонце. Я хочу татку поруч. Молода жінка збиває подушки. По її щоках скотилися сльо зи, вона обняла маленького сина і ледве видавила з себе: — Сонечко моє — промовила бідолаха, — розумієш, твій тато відлетів на небо. Він збирає для тебе зірки вночі, а вдень посилає тобі свої поцілунки із сонячними проміннями. Він завжди житиме на хмаринці.

Але він все бачить із неба і дуже тебе кохає. Хлопчик засунув свій маленький носик прямо мамі в шию, тихо схлипував і міцно обома руками тримав мамині плечі. І тут, незважаючи на те, що на вулиці був листопад місяць, у небі почала падати зірка. Жінка відразу ж показала її синові, мовляв, це тато знак йому подав, щоб він перестав сумувати. А я мовчки лежала на своїй другій полиці, і холодні сльози котилися на мою подушку.

Ані двадцять два, вона навчається в університеті на юриста. Одночасно працює прибиральницею у великій компанії поруч із будинком. Вчитися вона приїхала чотири роки тому. Мама її наполягала на тому, щоби донька навчалася в столиці. Ось вона й так зробила. Родичів у столиці вона не мала. Довелося працювати, щоб винаймати квартиру. У тій компанії вона переважно чистила підлогу, прибирала пил. Начальство погодилося з її графіком роботи. Вона там була вечорами після уроків. Вночі робила уроки. Вранці знову на навчання. Під час збирання вона не чіпає столи працівників. Там же всі документи важливі. У жодному разі не хоче, щоб через неї щось загубилося. В останні дні вона ходить туди не лише вечорами, а й ранками. Замість уроків вона йде працювати.

Мамі Ані стало nогано і їй мали зробити операцію. Ось вона і працює, щоби зібрати ці rроші. Із родичів ніхто не доnоміг. У друзів вона не могла попросити, бо вони самі студенти. Загалом вона залишилася зовсім одна. Маму оперували. Гроաі дав їм якийсь незнайомий чоловік. Він не залишив жодних слідів, щоб Аня змогла знайти його та віддячити. Приходячи в офіс на роботу, директор компанії часто цікавився, як у її мами здоров’я, як вона почувається.

Чи все нормально у Ані… Аня думала, що, мабуть, він дізнався про оnерацію і тому цікавиться. Потім, забираючись у його кабінеті, вона знайшла папірець, на якому були всі оnлати за операцію, палату, ліки. І вона зрозуміла, що гроші для операції надіслав її начальник. Директор, як тільки дізнався, що вона знайшла папірець, запропонував зустрітися. Після роботи він підвіз її додому, нічого не говорив дорогою, і тільки коли доїхали, розповів усі… Виявляється, цей чоловік – її батько. Вони з Аніною мамою розійшлися через дурну сварку. Мама Ані навіть не говорила йому про те, що ваrітна. Отак випадково батько та дочка знайшли один одного.

Соціальні мережі – це місце, де люди висловлюють свою ненависть чи стежать за життям знаменитостей. Там також є місце для творчості, гумору, любові та ніжності. Яскравий приклад – наш відеоролик, який поширився по всьому світі. У записі, тривалістю всього 37 секунд, головне – не сама пісня, а то почуття прихильності та добра, яке вона викликає.

Головних героїв двоє: чудовий хлопчик, який уперше бачить свою новонароджену сестру! Побачивши її вперше у своєму житті, хлопчик починає плакати. Вона навіть відлучається на мить, щоб витерти сльози. “Це найпрекрасніше, що я бачив у житті” – відзначив один із глядачів.

Хлопчик витирає сльози, у нього повністю пропадає дар мови, і, нарешті, він з усієї своєї дитячої сили обіймає сестру. Публікація в Твіттері, яка набрала понад 10 мільйонів переглядів, отримала понад 185 000 лайків та 49 000 ретвітів. “Я плачу від кохання”, “Безцінно” та “Моє серце розтануло”, – так відгукнулися про ролик численні користувачі мережі.

Коли Ганна була у пологовому будинку, вона зустріла свою однокласницю. Колись вони дружили і були близькими подругами, але потім їхнє життя розвело в різні боки. Ганна знала тільки те, що в неї шикарне життя, а їй не було чим похвалитися. Розлу чилася з чоловіком, коли була на 6-му місяці ваriтності. Дізналася про його зра ду. Він довгий час зра джував дружину. Чоловік благав її повернутися, але вона не вибачила його. У Світлани життя було розкішне: тільки і викладала фото у соціальних мережах з різних крутих курортів, у брендовому одязі та на іномарках останньої моделі.

Вона жила в розкоші . Чоловік її дуже любив та цінував. Коли Ганна побачила її, їй стало соромно за свій зовнішній вигляд та вигляд. Ганні було дуже поrано, а Світлана допомогла їй стати на ноги. Весь цей час вони ходили по палаті, Світлана розповідала смішні та веселі історії, щоб розвеселити її. Ганна навіть трішки відволіклася. А ще їй подобалося те, що вона взагалі не хвалилася своїм багатством. Допомагала вона їй до полоrів, а наприкінці Ганна стала мамою чудової маленької дочки.

Вона була дуже щасливою. Тоді її перехоплювало таке щастя, що вона любила всіх. Наприкінці вона вибачила чоловіка і помирилася з ним. Світлані вона була дуже вдячна за її допомогу. Ганна думала, що гроші змінюють людину в гірший бік, але вона залишилася такою ж доброю і світлою. Вони почали знову спілкуватися та зблизилися. Ходили один до одного у гості. Вони знову стали найкращими подругами. Значить не завжди людей гроші псують?

— Ну, ти подивися на себе. Як ти живеш?! Винаймаєш кімнату в комуналці, миєш підлогу в трьох місцях, отримуючи справжні копійки. Адже була першою на курсі. І за успішністю, і за красою! Та й зараз ти будь-якій фотомоделі фору даси. Тобі треба дочку віддати до притулку, а самій влаштуватися на пристойну роботу. Тебе будь-яка фірма візьме з радістю. Квартиру купиш, заміж вийдеш. А з дочкою ти все життя в цій будці проживеш! – говорила Галина подрузі. — Ну що ти несеш? Ніколи. Я живу заради неї. Мені без неї світ не милий, — відповіла Ганна їй. Так розмовляючи жінки, вийшли з квартири. Галина до себе додому, а Ганна до супермаркету. Мити підлогу. І невтямки їм, що маленька Соня, яку мама поклала спати, чула всю розмову.

«Так це через мене мама неща сна?!», Подумала п’ятирічна дівчинка, встала, одяглася, взяла ляльку і в сльо зах вибігла з дому … — Куди біжить таке янголятко? — Соня з розбігу врізалася в чоловіка, що присів навпочіпки. — А ви хто? — Запитала, хникаючи дівчинка. — Перехожий. Зацікавився, куди це мчить крихітна красуня в такий пізній час. Давай, зізнавайся, — він узяв її на руки і пішов у напрямку літнього кафе. По дорозі, і вже на місці, ївши піцу, дівчинка розповіла про підслухану розмову. Чоловік пив каву та уважно слухав її. — Виходить, що якщо я зникну, то мама буде щасливою, — завершила вона свою розповідь.

— Як мама кличе тебе? — Доню, Сонечко. — Вона тебе дуже кохає? — Так, мама мене кохає. — А тепер уяви, прийшла вона додому, а тебе вдома немає. Вона сильно горюватиме. І занедужає від горя. І може взагалі не одужати. Ти хочеш такого щастя для мами? – Ні. Не хочу їй такого. — Тоді ходімо, я тебе відведу… Вони увійшли до відділення поліції. — Доню! Сонечко! Я більше не працюватиму ночами. Придумаю щось інше! — Ми разом придумаємо, — сказав чоловік, який привів Соню… Пройшло сім років: — Бувай, тату, я тебе дуже люблю! Ти в мене найкращий! Як чудово, що я тоді врізалася в тебе! — Сказала дванадцятирічна Соня, обійнявши на прощання батька і вийшовши з машини попрямувала до школи.

— Мам, я залишу дітей у тебе, бо я вже не можу з ними. Мені треба в салон збігати, зовсім себе запустила, — Даша говорила це так, ніби залишати дітей із бабусею – це норма. — Ні, я з ними не можу сидіти, пробач, — відповіла Вікторія Василівна, — придумай ще щось, у мене є свої плани. — Які плани, мамо? Ти ж на пенсії, часу вільного, он скільки. А моїм особлива увага не потрібна, вони самостійні у мене. Просто будь поруч, якщо знадобиться щось, — Даша не була налаштована відступати. — Якщо я на пенсії, у мене не можуть бути плани та справи? – але й Вікторія Василівна була не промах, – маю плани на сьогодні, завтра і післязавтра. А взагалі, я не побачення через тебе спізнюся. Все, киш звідси.

— Інші бабусі із задоволенням сидять зі своїми онуками, навіть самі просять, а ти… — Ображалася Даша, — тобі ж 60 скоро, а ти по побаченнях бігаєш. Ти у своєму розумі, мам? – Що? Як ти можеш мені таке казати? Я тебе з братом виростила, на ноги поставила та вистачить. Моя місія закінчена, тепер твоя черга. До речі, незабаром твій чоловік із роботи повернеться. У вас вечеря хоча б готова? — Я пельмішок захоплю. Він їх любить, – забарилася Даша. — Пельмешек захопить вона. Ану, додому, готувати нормальну їжу чоловікові. Він у тебе на двох роботах оре, а ти навіть їжу не готуєш. Незабаром ти з дітьми на вулиці залишишся, доню. Вікторія Василівна ростила двох дітей одна.

Чоловік залишив її, коли молодшому, синові, було лише 3. З того часу жінка багато в чому відмовляла, але в батьків доnомоги не просила. Чиї діти – того й проблеми, то вона вважала. Син одружений вже 4 роки, має двох дітей. З невісткою пощастило тітці Віці. Вона гарна дружина, мати та господиня. Ніколи молоді доnомоги Вікторія не просила. Все робили самі, як би їм важко спочатку не було. Ось із донькою щось пішло не так. У неї троє дітей, і так виходить, що вона виходить із деkрету, а потім знову народ жує. Усі турботи автоматично перекладаються на чоловіка, який працює на двох роботах, щоб забезпечити дітей усім необхідним. Вікторія Василівна вже три роки зустрічається з неодруженим чоловіком, який теж має двох дітей, але вони, як і діти Вікторії, вже дорослі самостійні діти. Жінка поки що думає, чи варто з’їхатися зі своїм чоловіком чи ні, але вона точно знає, що відтепер своє життя вона проживатиме лише для себе та на втіху.