NEWS 2SWEET

— А ви, мабуть, весела невістонька буде — придивляється до мене немолода русява жінка. — Знаєш, у мене така невісточка хороша, така гарна!Балакуча сусідка попадалася мені в неблизької дорозі.- Мій син полюбив сироту. Зустрічалися довгенько, а потім вирішили одружитися, тому що дівчина завагітніла. А люди зупинили мені нашіптувати, що дівчисько вирісла без матері (померла, як дитя маленьке було), а батько у неї — п’яниця і гультяй. Мовляв, і вона така ж буде … Я не слухала. А потім сусідка до мене прийшла і радить: дай їй грошей, нехай вона втратить її дитину «.

Я блиснула очима на Гальку і сказала їй: «Боже упаси! Чи ти не в своєму будинку, жінка ?! Як так можна?» А я питаю сина тихенько: «синку, твій гріх?» А він: «мій, мама !. . Я люблю її «Ну, це, — кажуть вони, — лад вам і любов» Заусміхалася жінка, розчулилася і замовкла на мить. Я вже вирішила, що батько і вся історія, хотіла сказати, що таке рішення-наймудріше з усіх можливих, а супутниця продовжила:- Пішла я до бабусі цієї дитини та й питаю: «Що ж робити будемо? »» Не знаю, у мене — ні копійки грошей! «Я тоді з нею в плач, тому що і у нас ні копійки. Прийшла додому, а дочка моя старша і каже: «Мама, не сумуйте. У нас порося, так ми і зарежем. І горілка. Тому що той цукор на пайок, що ми його вперлися на горище, переженемо на горілку! А ще трохи грошей позичимо та й сгулямо на свадсьбу-заткнемо людям рота «.

Advertisements
Я це як почула, це вже мені від серця і відлягло … хочу і Доні моєї копійка була не зайва-вони мас дитинку чекали Відгуляли весілля! А потім народилася у нас онучечка. І знаєш, як дві краплі веде схожа до нашого сина. Ну, це ж потрібно! Візьміть чудо нам Бог учинив-візьміть знаменитості дитятко подарував. Не уявляю, як би мого батька жили без нашої онучечки? Зараз їй п’ять рочків, і наша донечка хлопчика народила. Восьмого місяць різниці між дітками.Знову на хвилину замовкла моя співрозмовниця.- Знатете, довше я рада, що маю таку невістку. Мені вона як рідна донечка. Хоч і важливо нам спочатку довелося. Воно ж, пташеня, голе і босе було. Раз я помітила, що дістала з шафи синє білизну (майку і плавочкі) і одяг на себе, тому що свого немає. Я аж плакала, так мені її шкода дбала. Кажуть тоді чоловікові: «Давай продаємо мішок цукру і купимо дитині хоч одягнутися».

Це чоловік мій, бувало, йде з роботи і в кишені кілька цукерок. «Нехай, — каже, — це невістці, тому що я як подумаю, що тій дитині ніхто ніколи і цукерки не приніс»А вже як захотілося нашому батькові зле — вдарив його інсульт (ми якраз на городі були), це невістонька помітила щось недобре і у нього запитала: » Батько, вам погано? Що ви такий червоний? «Схопили під руки і в лікарню … Врятували батька!

Розмова по телефону син закінчив, але зв’язок на мобільному, мабуть, не перервав — і в телефоні було чутно все, що відбувається в його квартирі. Коли я почула, що син з невісткою про мене говорять, перестала з ними спілкуватися. Але через рік син сам прийшов до мене, тому що йому була потрібна моя допомога!

Сумно, коли діти до тебе приходять лише тоді, коли їм щось треба. А коли їм від мене нічого не потрібно було, так вони взагалі про мене забули. А тепер, коли їм припекло, так швидко поміняла ставлення.Зараз мені 70 років; мій єдиний син Петро одружився рано, відразу після закінчення будівельного інституту. У дружини він собі взяв свою однокласницю Любу. Симпатична дівчина, але характер мала ще той. Трохи егоїстична. Для неї не важливо, хто допоміг, навіщо допоміг, важливо тільки те, щоб у самій все було добре, а вже за чий рахунок це «добре» — для неї не мало ніякого значення.

Advertisements
Мій чоловік в той час займав високу інженерну посаду в будівельній фірмі, яка займалася будівництвом магістральних газопроводів в регіонах і був досить впливовою людиною. Син же наш не відрізнявся особливим завзяттям до навчання і закінчив свій інститут аби як.Як Петро сам говорив: » головне, що диплом отримав, а решту буде «. Тому за протекцією турботливого батька він і був прибудований в цю фірму спочатку просто фахівцем, а через рік, коли одружився, батько подбав, щоб перевели на начальника з підняттям окладу: «Сімейний побут зажадає більше витрат». Люба, дружина Петра, до весілля, як не дивно, взагалі цілий рік не працювала — все шукала добре оплачувану посаду. Відразу після інституту вона переїхала жити до Петра в знімну квартиру.

Коли вони одружилися, мій чоловік серйозно задумався і запитав сина: «А дружина твоя, чого не працює?». І з доброї душі посприяв її працевлаштування в договірний відділ фахівцем — там в основному жінки працювали, робота копітка і відповідальна, але вникнути можна.Йшов час. Петро з Любою, пропрацювавши кілька років після весілля, зважилися на придбання житла в кредит: «Набридло вже в чужих квартирах жити! За останні два роки нас вже три рази попросили з’їхати ».Взяли двокімнатну квартиру — перший внесок внесли, інші помісячно виплачували. Трудові відносини на роботі здавалися стабільними, тому все виглядало так, ніби вони впораються з виплатами. Тим більше, я зі своїх особистих заощаджень оплатила майже половину початкового внеску, та ще й так на руки дала невістці певну суму: «Тримай, Люба, про всяк випадок, хіба мало що, щоб виплати не прострочили».

На що та посміхнулася, але все ж гроші взяла: «Спасибі звичайно, тьотя Таня, але ми з Петром працюємо і такі питання можемо і самостійно вирішувати». Але як тільки я вийшла за двері, Люба тут же сказала, що за ці гроші вони з сином їдуть на море за кордон. Син їй не заперечив.З’їздили, відпочили — профукали ті гроші. Економити вони ніколи не вміли — ні Петро, ні його дружина.У той же рік не стало мого чоловіка. Я ледь це все пережила. Петро теж переживав, але не через батька, а через те, що тепер на роботі втратив його протекцію. А невістка взагалі не прийшла нас підтримати, сказала, що захворіла.

Тут вже після такої події і у мене здоров’я похитнулося, думаю, обстежитися треба. Раніше мене чоловік відвозив в поліклініку, а зараз на кого сподіватися? На сина?Подзвонила йому: » Синок, не можу я до поліклініки сама дійти, приїдь, допоможи мені — просто пішки дійдемо «. Син хоч і знехотя, але приїхав один раз, допоміг дійти. У поліклініці ще прийом призначили на наступний місяць. Я знову синові кажу наперед до призначеного терміну, але на цей раз він відмовив: «не можу, мама, мені в цей день на роботі затриматися треба».Розмова по телефону закінчив, але зв’язок на мобільнику мабуть не перервав і в телефоні було чутно все, що відбувається в квартирі сина:
— Ну що, вона повірила? — запитала невістка.- Здається, — невпевнено відповів син, — щось не дуже добре так обманювати, але тягнутися туди не хочу, втомився і так, краще вдома відлежиться, фільм подивлюся.

— І чого до неї тягнутися, — підтримала сина дружина, — у самій напевно гроші є, а вона тебе турбує, не розуміє, що ми працюємо, втомлюємося! Самі про себе дбаємо, нам ніхто не допомагає! Дійде сама до поліклініки, здорова ж на вигляд начебто …«Ніхто вам не допомагає … Хто ж вас на цю роботу влаштовував?». Не можу передати, як мені тоді було гірко на душі.Гроші у мене були, але на ощадкнижці, але я зайвий раз їх чіпати не хотіла, та й нікого просити, хіба доглядальницю наймати, щоб в поліклініку сходити.Я пішла сама. Пролікувалася я з пів року, здоров’я начебто пішло на поліпшення.А з сином і невісткою з тих пір я більше не спілкувалася, вони мені так і не дзвонили, а сама я теж не хотіла їх турбувати зайвий раз.

Тільки от самі вони мене потурбували, рівно через рік. На фірмі, де вони працювали, оптимізація пішла, як раз криза коли грянув. А так як ні Петро, ні Люба в професійному плані не представляли собою цінність, то їх попросили в першу чергу. Замовити слово то більше нікому було.Отримали вони розрахункові гроші, а роботу не знайшли. Тут і з банку дзвонити почали: «коли платити будемо? ». Петро знайшов якусь непоказну роботу фахівцем щодо внесення даних в якомусь бюро — сидить весь день і інформацію вносить весь день в комп’ютер, лише очі псує, а зарплата така маленька, що її ніяк не вистачає.Поїхав він тоді до мене, грошей позичити. Я тоді його вислухала, і кажу: «Нехай дружина твоя приїде, я подумаю». Приїхала невістка вся при параді і майже з порога заявила: «Нам би хоч 50 тисяч, через три місяці віддамо. Петро сказав, щоб я їх у вас взяла ».

Я подивилася прямо їй в очі і сказала: «Так ви ж начебто самі про себе дбаєте. Вам, наскільки я знаю, ніхто не допомагає ». Невістка не зрозуміла натяку, хмикнула, розвернулася і пішла геть.А рівно через три дні прибігла знову, але вже зовсім інша — мила, люб’язна. Виявилося, що повістка прийшла в суд про стягнення прострочення за кредит. Ось і поміняла своє ставлення невдячна невістка: «Вибачте Тетяна Василівна, що не допомагали Вам тоді з поліклінікою, і здоров’ям Ваших не цікавилися. Не праві ми були і я, і ваш син. Надалі такого не повториться ».

Я тоді допомогла грошима: зняла майже всі гроші, які я відкладала для себе. Все ж для рідного сина. Невістка влаштувалася діловодом в якусь контору. Зараз живуть скромно, грошей особливо ні на що не вистачає, тільки платити кредит. Зате до мене ставлення поміняли — дзвонять, цікавляться моїм здоров’ям, приїжджають допомагати. Ось так життя їх навчила. А я на них зла не тримаю.

Зі своїм чоловіком ми завжди жили в злагоді. Ніколи практично не сварилися. Я намагалася бути порядною жінкою і домогосподаркою. Одружилися ми, коли були ще в університеті. Потім я завагітніла, і у нас народилися двійнята-дівчинки. Коли діти підросли, ми зайнялися власним невеликим бізнесом. Я частково лише допомагала чоловікові, оскільки потрібно було доглядати за дітьми і господинею в домі бути.

Найбільше я любила готувати. Чоловік завжди чекав вихідних, щоб я його порадувала чимось смачненьким. Я намагалася кожен раз придумати нову страву, а чоловік був головним дегустатором. Дітям також завжди було цікаво, що ж цього разу мама приготує. За цими всіма клопотами, дітьми, господарством, роботою, я ніколи не звертала уваги на те, чим займається мій чоловік. Ніколи не могла подумати, що ця людина може мене зрадити.

Advertisements
Справа в тому, що останній рік був дуже важким для нас. Справи в бізнесі йшли не дуже добре, і ми з чоловіком рятували його, як могли. Чоловікові навіть довелося їздити по іншим областям і укладати нові контракти зі збуту.

Діти пішли в перший клас, тому я була з ними. Якось повертаючись з чоловіком додому з роботи, нас чекав сюрприз у вигляді незнайомої гарної жінки. Ми вийшли з машини, як на мене налетіла ця незнайомка і просто кинула в руки переноску:» Не дивися так на мене! Ця дитина мені не потрібна, якщо він не хоче бути зі мною. Забирай! «- вона просто кричала, наче навіжена, тикаючи пальцем в мого чоловіка.

Я стояла як укопана, не розуміючи, що відбувається.Ти обіцяв, що кинеш її, і будеш зі мною! Якщо ні, то ця дитина мені не потрібна!» — жінка плюнула прямо мені під ноги, розвернулася на підборах і пішла геть.

Мій шок тривав кілька хвилин, поки я зрозуміла, що в руках тримаю переноску з немовлям. Я не питала у чоловіка нічого, по очах я зрозуміла, хто була ця жінка, і що чоловік просто хоче провалитися крізь землю. Ми мовчки піднялися в квартиру. У перенесенні лежав хлопчик, йому від сили зо два тижні було. «Забереш дітей зі школи і купиш все, що я тобі напишу для дитини!» — чоловік мовчки кивнув.

З тих пір пройшло вісімнадцять років. Багато хто із знайомих мене засуджував, ставилися з нерозумінням, навіщо я залишила чужу дитину, адже вже маю дві дочки. Але я була не з тих, у кого свої діти лише по крові: чужих дітей не буває. Я не питала у чоловіка про ту жінку. Дитину я виховувала як рідного сина. Дівчатка були раді, що у них тепер є молодший братик.

Від сина ми правди не приховували, коли підріс всю ситуацію пояснили. Як на диво, він сприйняв все спокійно, навіть не розпитував про свою справжню матір. А я була щаслива. У мене було троє чудових дітей, які любили нас. З чоловіком у нас відносини погіршилися з того моменту, але він намагається все виправити, як може. На день народження сина, на повноліття, ми вирішили посидіти в колі сім’ї.

Просто тепле сімейне свято. Дочки повинні були приїхати, вони тепер заміжні, мають чоловіків і живуть окремо. Ми тільки хотіли сідати за стіл, як у двері подзвонили. Гостей ми більше не чекали, тому мене це насторожило. Щось немов тривожило мене весь день, і я не помилилася. Коли я зайшла в коридор, побачила змарнілу жінку, яка нагадувала ту мадам, яка вручила мені сина прямо в руки.

»Я хочу поговорити з сином!» — прохрипіла ця мадам. «У тебе немає тут сина!» — хором відповіли ми з сином. Син закрив перед цією жінкою двері і запросив всіх до столу. А у мене просто сльози котилися з очей. Я була щаслива, що у мене є такий прекрасний син, хоч і не рідний.

Я розлучилася з чоловіком давно. Ми не любили одне одного, жили за інерцією. Розлучилися без скандалів: поговорили і вирішили розлучатися. Діти спокійно поставилися до нашого розлучення, вони все розуміли. Залишилися вони зі мною. Колишній чоловік опікувався дітьми, спілкувався з ними, регулярно платив аліменти. Я не працювала, займалася вихованням дітей. Мої батьки та мій брат допомагали мені всім. Особисте життя так і не склалося; у мене не було часу для себе: донька з сином вимагали уваги. Так минули роки, діти виросли. Нещодавно мій син одружився. У нього чудова дружина. Мені пощастило з невісткою. Ми ладнаємо один з одним. Вони живуть окремо ; вони мають доньку.

Вони часто приходять до мене. Дочка тепер у іншому місті, навчається на юридичному факультеті. Має хлопця, вони спілкуються, донька збирається вийти за нього заміж. Останнім часом вона практично не приїжджає, каже, що дуже зайнята. Незабаром у мене ювілей; я сказала дітям, що я не хочу відзначати. У день мого народження я сиділа і чекала на сина; він подзвонив і сказав, що приїде. Але до мене приїхала невістка з донькою. Я була в шоці, дуже здивувалася, коли побачила доньку: не чекала, що вона приїде. Ми з ними пішли до салону краси, потім дівчатка запропонували піти в торговий центр і вибрали мені гарну сукню.

Advertisements
Сказали, що запрошують до ресторану. Увечері разом поїхали до ресторану, де на мене чекали мій син та інші гості. Там був і мій сусід: не очікувала побачити його серед гостей. Мій син сказав, що він запросив його. Весь вечір він проявляв знаки уваги. Після урочистостей гості роз’їхалися. Я пішла додому, мені стало сумно від самотності. За півгодини мені зателефонував мій сусід і запропонував прогулятися. Я не відмовила. Стільки років ми жили поряд, але не знали одне одного. Потім він почав частіше приходити до мене. Минулого тижня зробив мені пропозицію. Тепер ми живемо разом. Мої діти раді за нас.

З самого початку наших з чоловіком від носин свекруха ставилася до мене погано. В цілому, є всього дві людини, до кого свекруха ставилася добре. Це її дочка і син, мій чоловік. У неї було троє чоловіків, від кожного вона зуміла отримати матеріальну вигоду, машину, квартиру. Діти в неї від різних батьків. Зараз вона заміжня втретє, але не можу сказати, що чоловіка свого вона любить. Вона командує ним, як собакою, зовсім не поважає його. А він хороший чоловік, ні слова у відповідь не говорить. Повернемося до того, чому ж я не привітала її. Справа в тому, що ми з чоловіком одружені вже 10 років, але свекруха ні разу за всі ці роки не привітала мене з днем народження, мовляв забуває. Я не вірю цьому, тому що у неї феноменальна пам’ять.

Вона пам’ятає дні народження всіх своїх знайомих, пам’ятає всі свої відносно великі покуnки, дату і точну вартість речей, але ні разу не згадала про мій день народженняя. Погодьтеся, це нісенітниця. Ну гаразд, уявімо, що в перші роки вона дізналася і повин на була ще запам’ятати, але минуло вже десять років. Вона явно знущається наді мною, тому що кожен раз вона дзвонить мені через тиждень і каже: -Ої, я забула, що у тебе день народження. Вітаю! Вона навіть не дарує мені подарунки. Кожен раз в її день народження ми їдемо до них, купуємо хороший подарунок, та вітаємо з тортиком і букетом квітів. У свекрухи було кілька квартир від чоловіків. Вона продала дві, купила нам з чоловіком трикімнатну квартиру, але оформила на себе, щоб мені в разі чого нічого не дісталося.

Advertisements
Свекруха вважає, що я повин на бути вдячна їй за такий подарунок, хоча він не наш. Але не в цьому суть, мені від неї не потрібні подарунки, просто примітивна повага до мене. Цією своєю поведінкою вона показує, що я ніщо, не сама важлива людина в нашій родині, адже вона ж головна. В загальному тому я і вирішила на цей раз поводитися з нею, як вона зі мною. Саме в день її народження увечері вона подзвонила мені, я не взяла трубку. Буквально через кілька хвилин зателефонував чоловік. — Чому ти не привітала маму з днем народження? — А чому вона не вітає мене вже 10 років? Вона пам’ятає дату народження сусіда зверху, пам’ятає номери всіх машин, які вона водила в свій час, але мій день народження вона ніяк не запам’ятовує. Це адекватно? — Ну вона немолода жінка, з усіма буває. — Не треба її захищати. Вона показує цим, що в цій сім’ї я ніхто! Я не буду вітати людину, яка мене не поважає. Чоловік навіть не заперечив.

У мене є колега Світлана Семенівна. Ну як колега, взагалі-то вона начальник нашого відділу. Сувора, вимоглива, часом навіть жорстка. Місцеві дотепники обізвали її»СС». В принципі, це ініціали її імені по батькові. І як би натякають на її вдачу. Але лише я знаю, що вона дуже добра і вразлива жінка… Коли Свєті було вісім років, батько кинув їх з матір’ю. Мама, зневажавшись року півтора, не знайшовши можливості прогодувати себе і дочку, поїхала до Європи на заробітки. З тих пір Світлана нічого про неї не чула. Дівчинку виховувала бабуся. Вона шукала дочку, відправляла запити, не один і не два. Але кожен раз отримувала відповідь, що нічого про її доньку невідомо.

Життя з бабусею було не солодким. З доходів тільки пенсія бабусі. Батько одружився на жінці з двома дітьми, про допомогу дочки нічого чути не захотів. Світлана вчилася і допомагала бабусі по дому. Закінчивши школу, вступила до університету. На безкоштовне відділення. З ранку лекції, потім робота офіціанткою в кафе, а вночі виконувала курсові. Коли бабуся пішла, Світлана, залишившись одна, звернулася до батька. Ні, його гроші їй були не потрібні. Сама заробляла. Їй потрібна була рідна людина. Але батько відмовив їй. Світла залишилася одна. Закінчила університет. Влаштувалася на роботу. Зустрілася з Артуром.

Advertisements
Вийшла заміж, але довго не могла заваrітніти. Чоловік зви нувачував її в безді тності, сkандалив і піднімав на неї руку.. Світла пішла від нього. Але, як виявилося, пішла ваrітною. Але колишньому нічого не сказала. Наро дила дочку, яку просто обожнювала. Але, як виявилося, перелюбила. Дочка виросла егоїсткою. Виросла, вийшла заміж, про матір практично не згадує, приїжджає до неї раз-два на рік. Але зараз, здається, життя у Світлани Семенівни налагоджується. Вона живе з чоловіком, який любить і поважає її. У нього від попереднього шлюбу двоє дітей. Вони часто відвідують батька. Ось з ними Світлана і забуває про свою важку долю…

Я змогла перетворити своє хобі в досить прибуткову справу. Я роблю ляльки і nродаю їх у своєму інтернет-магазині. Бізнес досить успішний, ляльки дороrі, тому я неnогано заробляю. У мене є подруга, яка працює організатором дитячих свят. Як-то вона мені подзвонила і каже: -Лесь, привіт, у мене до тебе прохання. Наше агентство проводить ряд благодійних заходів в дитячому будинку для дітей з обмеженими можливостями. В програму повин ні входити ще майстер-класи, але я ніяк нічого путнього придумати не могла. Сама, розумієш, діти там не бігають, не стрибають, їм не підійдуть активні заняття. Потім згадала про тебе. Ляльки — це те, що потрібно!

Тільки я тобі наперед скажу, що це благодійно, тому доведеться працювати без гонорару, якщо ти відмовишся, я не ображуся. Зрозуміло, я погодилася. Ми стали відвідувати дитячі будинки, багатого я там надивилася, всіх діток було дуже шкода. У більшості з них були дуже трагічні історії життя. Бути фізично обмеженим і залишитися без батьків — жорстоко. Але під час одного візиту мою увагу привернув один хлопчик на візку. Я завмерла, коли вперше його побачила. Він був схожий на мого чоловіка, як дві краплі води. Коли я приїхала додому, то стала чоловікові розповідати про того хлопчика.

Advertisements
Але варто було мені просто згадати про усиновлення, він став кричати на мене. А потім я виnадково згадала прізвище хлопчика, і він змінився в обличчі. На наступний день він погодився зі мною сходити в дитячий будин ок. Коли ми повернулися додому, він впав на коліна і почав мене благати забрати того хлопчика, він у всьому мені зізнався. Ще до нашого знайомства у нього була ко ханка з таким прізвищем. Але він не знав, що вона від нього заваrітніла і наро дила хлопчика. -Коль, а ну вставай, зрозуміло, ми заберемо дитину. Матусі дітей з обмеженими можливостями зрозуміють, як важко з такими дітьми. Після усиновлення нам нелегко довелося. Ми багато сил і грошей витратили на реабілітацію. Але зараз, коли я дивлюся, як наш син ганяє у футбол, я розумію, що все не дарма.

-Анечка збирайся, батько приїхав. Тьотя Зіна провела Аню до батька. Вона не готова була назвати його татом. Вперше вона побачила його два тижні тому, коли маму забрали до хоспісу. — Уся в мати! — Він дивився на Аню з суворим поглядом. — Привіт, Анечко. Я Ліна, а це Данік, твій братик. Аня сіла на підлогу і заnлаоkала. — Не nлач, люба, я тебе не ображаю, — сказала ма чуха і обійняла її. За два тижні після цієї зустрічі мама Ані nомерла. Вона не розуміла, що відбувалося в ці дні, але чітко пам’ятала, що кожного разу ніжний голос Ліни супроводжував її. Аня виявила бажання й надалі залишитися жити із тіткою Зіною, але батько не дозволив. -Анечко, пробач мені. Але знай, що ти завжди можеш повертатись сюди. Батько приїхав і забрав її. — Анюто, привіт. Нормально доїхали? — Запитала Ліна. — Але стій тут, — підштовхнув її у спину батько. — Поки поспиш у братика, а потім щось придумаємо. Відчуй себе як удома. Ліна добре ставилася до Ганни. Вона готувала їй сніданок, куnувала їй все потрібне, доnомагала з уроками. У свою чергу, Аня доnомагала їй по дому, навіть без прохань.

Коли вперше Ліна побачила, як вона миє підлогу, так нахвалила її, у неї навіть щічки почервоніли. Ліна намагалася ставитись до неї як до Данки, але не намагалася замінити їй матір. -Я тобі не мама. Мама у тебе одна. Постарайся не забути її. Якщо дозволиш, я можу стати твоїм другом. Все різко змінилося, коли батько Ані розлучився з Ліною. Він терпіти не міг Аню, тож вирішив відправити її до своєї мами. — Анечко, я тебе не кину, — зі сльо зами на очах казала Ліна, — ти не бійся. Твоя бабуся стара жінка і їй потрібний доrляд. Не хвилю йся, я не перестану до неї ходити. Не для батька, а для тебе. Ти дуже молода для таких справ, і тобі треба вчитися. Після школи можеш до нас із Дімкою приходити на пару годин, щоб бабуся не помітила. Нехай це буде наш сеkрет. Бабуся, звичайно, була стара, але Аню вона змучила. Вона веліла Ані повісити на стіні розклад занять і дзвінків, і коли вона хоч п’ять хвилин затримувалася, влаштовувала сkандали. Вона подорослішала, і настав час вибрати, куди їй далі піти вчиться. -Я хочу далі піти вчитися до коледжу. -А Тебе хто питав?

Advertisements
Сказав працювати в магазині, і все! Аня nлакала, коли Ліна прийшла. — Ліно, що мені робити? Я хочу вчитися. – Не знаю Анечка. Ти ж ще неповнолітня. Треба подумати. Не падай духом, щось придумаємо. За кілька днів у гості прийшла тітка Зіна. — Анечка, люба. Напевно, нам треба буде зачекати на твого повноліття. Потім робитимеш те, що хочеш. Квартиру мами маєш, і гроші є. Тоді вчиниш куди захочеш. — Які rроші тітка? — Пенсія, яку ти отримуєш за маму. -Я нічого не отримувала, і навіть не знала про це. -Все зрозуміло. Настав час серйозно поговорити з твоїм батьком. -Ти? З батьком? Про що тітка? — Дай боже вийде, розповім. Зустрінемось завтра у Ліни. Всю ніч Аня не спала. Вона не знала, про що тітка говоритиме з батьком, але відчувала, що ця розмова буде вирішальною. – Я викуnила її, – з усмішкою на обличчі заявила Зіна. -Що означає викуnила? — Запитала Ліна. — Я знала, що він жадібний, але такою мірою…

Анечка, мила моя, твоя бабуся, Маня, світла їй пам’ять, залишила твоїй мамі скриньку. Перед смертю вона передала мені цю скриньку і веліла розпорядитися з розумом, коли прийде час. Вчора я вирішила, що час настав. Візьми її, відкрий. Аня відкрила скриньку, а там три дороrіх кільця. — Я до ювеліра ходила. Вони дороrі. Одну з них я завтра віддам твоєму батькові на заміну на твою свободу. Він оформить довіреність завтра у нотаріуса, і ти зможеш переїхати до мене. Щастя Ані не мало меж. Ліна йшла додому, коли в неї задзвонив телефон: – Що? Тебе прийняли? Анюто, я знала, що ти зможеш. Вітаю, моя гарна. Тут назустріч їй іде він. — А це ти. — Привіт! -Як син? -Чудово. А про дочку спитати не хочеш? -А тобі звідки знати? — Неважливо. Ти тільки знай. Вона буде ліkарем, як і мріяла. Вона вступила до університету. – Що? Нічого… завтра ж піду до нотаріуса. — Ах, ти татусь. Даремно не намагайся. Їй уже 18, це, по-перше, а по-друге, спробуєш наблизитися до неї — підеш під су д. Я не така вже біла та пухнаста. Так, і ще, ми знаємо про пенсію. Скільки там уже нагромадилося? Ну ти зрозумів. -Зрозумів! — скрипнув зубами він.

Моя мама була коханкою одного одруженого і багатого чоловіка. В результаті їх роману народився я. Батько нам нічим не допомагав і не приходив до мене. У нас не було постійного житла, весь час переїжджали, мама часто змінювала роботи. Коли мені було п’ять років, вона познайомилася з черговим чоловіком і захотіла бути з ним, але він поставив їй умову, що візьме її, якщо вона буде одна. Та легко і просто проміняла сина на цього мужика.

Просто привезла мене до мого батька, давши в руки всі необхідні документи. Вона подзвонила в двері його квартири, почула як відкривається замок і втекла. А я залишився стояти. Двері відчинив батько і онімів, побачивши мене. Він відразу зрозумів, хто я. Завів в квартиру. Його дружина прийняла мене добре, як і їхні діти, дочка і син. Батько хотів спочатку віддати мене до притулку, але його дружина не дала цього зробити, сказавши, що я ні в чому не винен.

Advertisements
Просто свята жінка. Я спочатку чекав свою рідну матір, думав, що вона ось-ось повернеться за мною. А потім перестав, і почав дружину свого батька називати мамою. Мій рідний батько не мав ні до кого з дітей теплих почуттів, не кажучи вже про мене. Мене він вважав це зайвим ротом, але продовжував утримувати, як і інших членів сім’ї. Сам він був дуже деспотичною людиною. Коли приходив додому, ми замикалися всі разом в дитячій кімнаті і намагалися не попадатися йому на очі.

Його дружина не могла піти від владного чоловіка, дітей він би не віддав їй з принципу. Вона просто роками і терпіла все його гуляння і напади злості. Вона навчилася його уникати і коли потрібно, придушувати його гнів, захищала нас від скандалів і криків. У будинку була тиша, ми знали розклад і не нервували батька. Головне, ми не відчували потреби ні в чому, а мама дарувала нам любов і ласку за двох.

І коли він все-таки пішов до чергової молодої коханки, ми всі зітхнули з полегшенням. На той момент ми вже були практично дорослими. Сестра і брат закінчували школу. За збігом обставин, ми були ровесниками, тому я теж готувався до випускних іспитів в школі. Ось так, троє випускників. Ми допомагали один одному, підтягуючи з предметів. Кожен з нас мріяв вступити до престижного інституту. Батько, хоч і не був з нами ласкавий, але оплатити навчання обіцяв і дотримав свого слова. Ми успішно вступили і вивчилися, отримавши ті спеціальності, про які мріяли.

А потім сталося так, що наш батько помер. Після нього залишилося хороший спадок. Його останньою коханці не дісталося нічого — вона просто не встигла його одружити на собі. Ну а ми всі стали повноправними господарями його фірми і великих грошових рахунків. Ми продовжили розвивати бізнес. І настав той момент, коли потрібно було їхати за кордон, відкрити філію. Вирішили, що головним в тому філії буду я. Я запропонував забрати з собою нашу маму — вона, як ніхто інший, гідна була виїхати в теплу країну.

Мої сестра з братом, підтримали мою ідею. І ось настав той день, коли ми повинні були їхати. І тут раптом приїхала моя рідна мати. Я дізнався її відразу. Моя дитяча пам’ять закарбувала її образ на довгі роки. Вона вирішила раптом згадати про мене, дізнавшись, що я їду:» Синку, я твоя справжня мати! Невже ти забув мене? Ти став таким дорослим. А я так сумувала і переживала, як ти живеш.

Давай нарешті житимемо разом!» Я був вражений її нахабством:» Звичайно я пам’ятаю тебе! Пам’ятаю, як ти тікала від дверей, залишивши мене зовсім ще маленьким. І ти мені не мама. Моя мама зараз їде разом зі мною. А тебе я навіть знати не хочу». Розвернувся і пішов. І ні краплі не шкодую про це. Моя мама — та, яка не побоялася взяти дитину свого чоловіка від сторонньої жінки, яка виховала мене в любові і ласки.

Вона сиділа зі мною, коли я хворів, вона була поруч коли мені вперше розбили серце, вона заспокоювала мене після сварок з друзями, вчила мене, прощала мені пустощі і дурості, терпіла мої капризи в підлітковий вік, ніколи не нагадувала, що я їй не рідний. Для неї я став сином, для мене вона стала мамою! Інший у мене немає! Ми поїхали з нею в іншу країну. Т

ам я зустрів свою майбутню дружину, маму вона дуже сподобалася і у них хороші відносини. Мама не завадила моєму особистому щастю, більше того, вона вирішила влаштувати своє життя. Вона зустріла милого чоловіка, я був тільки за. Вона заслужила своє щастя! Зараз мама багато подорожує, часто відвідує своїх дітей і онуків. Я дивлюся в її радісні очі і розумію — я радий, що вона є в моєму житті. Вона мій ангел-охоронець!

Поки всі боя ться і цураються циганок, я маю історію про те, як одна циганка буквально змінила все моє життя і життя мого синочка. Коли народилося моє маля, стосунки з чоловіком чомусь почали різко псуватися, а коли синові виповнилося 2, ми вирішили розлу читися. Офіційна зарплата чоловіка була смішною, а аліменти – ще смішніше. Він жив на сіру зарплату, а нам від неї – шиш з маслом. Загалом, після розлу чення нам доводилося несолодко. Якось до мене постукала циганка.

Вона попросила допомоги, а я не змогла їй відмовити, тому що вона мала дитину на руках. — Ви не бійтеся, що я наврочу чи щось вкраду, — сказала вона, — це все стереотипи. — Вкрасти в мене нічого, а в забобони я не вірю, — сказала я. Я віддала циганці величезний пакет із дитячим одягом, з якого мій син виріс, і маленький з одягом для неї, який я не носила. Вона спитала, як мені мені віддячити, а я стояла, нічого не могла придумати.

Advertisements
Тут циганка підійшла до мого сина в ліжечку і прошепотіла йому щось. — Це для загального кохання, — з усмішкою сказала вона. Я тоді не повірила, що це якось відіб’ється на моїй дитині, але дарма. Мого сина зараз 28, і він загальний улюбленець скрізь, куди б він не йшов. Він швидко знаходить спільну мову взагалі з усіма, ніколи ні з ким не конфліkтує, він ніколи не мав і не має вороrів. Ось таке диво з нами сталося за мій добрий мінімальний вчинок. І нічого циган цуратися…