NEWS 2SWEET

Вона була новим співробітником дитсадка, пройшло не більше тижня, тож вона ще до ладу не освоїлася. Як не нова зміна — так одразу сюрпризи. Діти самі приносили їй посуд, так що питання зі збирання столового приладдя відпало саме по собі. Все, що їй залишалося, так це тільки скласти все у візок і відвезти для проведення санітарних робіт. Так тривало приблизно тиждень, але раптом щось змінилося. Діти раптом стали відсувати тарілки в бік від себе … Тоді діти вже доїдали друге і потихеньку почали відсувати тарілки з недоторканими котлетами. Раптом повернулася вихователька, але вже не з порожніми руками, а з великого розміру баночкою.

І почала збирати те, що залишили по обіді діти. Няня зробила здивований вираз обличчя, але її напарниця, вже бувала нянечка Наталя, раптом підморгнула: -У неї вдома дуже голодний чоловік, а ще є вибагливих апетитів кіт, який дуже облюбував рибу і котлети з садка. -Але як же, – здивувалася, нова. -Але ти не хвилюйся, так вона не щодня приходитиме, заспокоїла її Наталія. А вихователька тим часом обійшла всі столи й підійшла до них із явним наміром подивитися в посудомийному візку — а не спливає від нього щось із можливих припасів.

Відкинувши зверху пару тарілок, вона побачила трохи пом’яту курячу відбивну, і раптом вигукнула: -Ті, рум’яні, можна і в магазині загнати, ці нехай мій чоловік, щоб він подавився, їсть, рідний. На те всі присутні натягнуто посміхнулися. Так тривало приблизно з місяць. Якось, повертаючись із робочої зміни, співробітники дитячого садка стали очевидцями розклеєних по стовпах оголошень, які говорили: “Нагодую і зігрію безкоштовно.” Надруковані оголошення були на місцевому бухгалтерському принтері, з одним відомим дефектом — наприкінці листа він друкував ледь помітну межу. Усі одразу дізналися автора, який пропонував надати всю необхідну допомогу тим, хто потрапив у халепу.

То був мій день народження. Дякувати Богу, я на своїх ногах відсвяткувала своє 60-річчя! – У мене є для тебе сюрприз! – Вигукнув мій син, коли вони з сестрою увійшли. – Щоправда? І що ж це? – з нетерпінням спитала я. Моя дочка мовчала і дивилася собі під ноги. Мій син ніяково човгав ногами. – Ну, цього року ми мали не так багато грошей, – сказав він, – тому ми не купили тобі нічого особливого. Але ми принесли торт із супермаркету, а моя дочка намалювала тобі малюнок. Чи зійде за сюрприз? Я спробувала приховати своє розчарування. – Дякую, – сказала я, намагаючись не здаватися невдячною. Після того, як вони пішли, я зателефонувала кільком своїм найближчим подругам. – Мені шкода, що твої діти нічого тобі не подарував, – співчутливо сказала одна з них, – але нічого, не переживай так сильно.

– Справа навіть не в подарунках, – зітхнула я, – мені прикро за те, що вони навіть не спробували змусити мене відчути себе особливою у свій день… Я маю на увазі, що це мій 60-й день народження, і вони навіть листівку мені не подарували. – Жаль, подружко, – сказала вона, – моя дочка взяла мене з собою в Париж на тиждень на моє 60-річчя. – Пощастило тобі… – сказала я, відчуваючи сильну заздрість. – Ти маєш рацію, мені дуже пощастило», – продовжила подруга, – але ти ж знаєш приказку «що посієш, те й пожнеш». Може, тобі треба поговорити зі своїми дітьми та повідомити їх, що ти відчуваєш? – Не знаю, – з сумнівом сказала я, – я не хочу стати причиною конфлікту.

– Тобі треба навчитися постояти за себе», – наполягала подруга, – якщо ти цього не зробиш, вони просто продовжать приймати твою допомогу як належне. Я подумала про те, що подруга сказала, і вирішила наслідувати її пораду. Наступного разу, коли я побачила своїх дітей, запросила їх на розмову. – Мені дуже nрикро, що ви нічого не подарували мені на день народження», – сказала я. – Ми розуміємо, мамо, пробач, – сказала моя дочка, у нас просто не було грошей цього року. Вибач нам. – Справа не в грошах, – сказала я, – вся річ у зусиллях. Ви могли б хоча б зробити мені листівку або щось таке.

– Наступного року ми постараємося досягти більшого успіху в цьому плані. Ось побачиш, який сюрприз ми тобі влаштуємо! – пообіцяв мій син. Але збитки вже було завдано. Я не могла не образитися на своїх дітей за їхню неуважність. – Я не знаю, що робити, – сказала я подрузі, – я відчуваю, що виростила егоїстичних людей, які щороку обіцяють мені одне й те саме… – Ти сама маєш збудувати своє щастя. Не покладайся в цьому плані на них, – сказала мені подруга, – хто краще за тебе знає, що тобі потрібно, скажи мені? Я тоді зрозуміла, що моя подруга страшенно права. Шкода, я надто пізно це зрозуміла…

Зараз мені 51 рік, нещодавно я розлучився зі своєю дружиною, з якою прожив у шлюбі понад 30 років. А справа в тому, до я зустрів молоду дівчину, у яку закохався по вуха. У якийсь момент сімейне життя стало для мене нестерпним. Дружина пилила з ранку до вечора, крик та nлач дітей. Виспатися було просто неможливо. Про ін тимні стосунки я взагалі мовчу. А Юля стала для мене порятунком. Вона часто повторювала, як сильно мене любить і цінує. Хочу зауважити, що чути такі слова дуже приємно будь-якому чоловікові. Ось і не втримався, ухваливши остаточне рішення – піти з сім’ї та створити нову. Дружина, звичайно, nлакала, і мені було бо ляче, але іншого виходу я просто не бачив. Розлу чення тривало місяць.

Як тільки все було закінчено, ми з Юлею розписалися. Вона виявилася досить-таки розпещеною, зате господарство вела чудово. А як вона готувала – просто казка. Для мене вона була як дитина – то вся моя увага була пов’язана тільки з нею. Але йшлося тижні, місяці – і мені знову ставало все важче і важче. З господарської дівчини вона перетворилася на байдужу особу: одяг валявся на підлозі, борщ у каструлі вже мені не подобався… Незабаром я зрозумів, якої помилки припустився. Ні, щоб спробувати врятувати сім’ю, яку я беріг 30 років – замість того, щоб впоратися з проблемою, я просто втік. І рішення виявилося тимчасовим.

Одного разу я сказав Юлі, що якщо вона не змінить свою поведінку, то я піду від неї. На що вона просто зібрала мої речі і сказала: -Ну і вали до своєї старої! І з чим же я залишився врешті-решт? Ні з чим. Живу у своєї мами, і щодня думаю про своє життя. Ніяк не можу вибачити собі мер зенний вчинок, ніяк не можу прийти до тями. Я багато разів намагався просити пробачення у своєї дружини, намагався повернутися у родину – але вона просто скидала виклик, ляскала дверима перед моїм носом. Думаю про життя, яке втратило всякий сенс…

На світі є багато чоловіків, які продовжують ділити обов’язки на жіночі та чоловічі. Я думаю інакше. Я не з таких чоловіків. Чоловіки та жінки рівні. І цей поділ обов’язків – просто маячня. Для мене це дико. Ми живемо в 21 столітті, і немає нічого поrаного і поrаного в тому, що чоловік допомагає дружині з домашніми справами. Нещодавно у нас були гості. До нас приїхав мій двоюрідний брат із сім’єю. Дружина приготувала смачну вечерю, ми поїли. Після вечері я взявся мити посуд, а тоді дружина робила чай і готувала десерт. Я завжди допомагаю дружині, у нашій сім’ї це звичайна практика. Я не вважаю, що миття посуду – це виключно жіночий обов’язок.

Ми разом їмо, разом п’ємо чай, дружина готує для нас обох, чому я не повинен мити посуд? Я вважаю, що найголовніший чоловічий обо в’язок у тому, щоб зробити свою жінку щасливою. Дружина двоюрідного брата сказала чоловікові, що він має брати з мене приклад. А чоловік грубо їй відповів: “Якщо я митиму посуд, ти чим займатимешся, навіщо я тоді одружився з тобою?”. Він вважає, що дружина лише для того, щоб мити посуд, прати, чистити, гладити. Тобто дружина, на його думку, просто хатня робітниця. Тоді навіщо одружуватися? Можна найняти хатню робітницю і все. Для мене неприйнятною є позиція таких чоловіків. Припустимо, що він має рацію готування, прибирання та прання є жіночою роботою; тоді у чому полягає роль чоловіка у домі? Щороку забити цвях, лежати на дивані?

Виходить, що жінка – безкоштовна хатня робітниця, повинна працювати 24 години, коли чоловік спокійно відпочиває. Я йому пояснив, що він поми ляється, і в сім’ї так не має бути. Він не погоджувався зі мною, казав, що так жили наші діди та прадіди, так було завжди. Нашим бабусям жилося нелегко. Однак зараз інші, жінки роблять кар’єру і в цьому немає нічого поrаного. Раніше дружини сиділи вдома і стежили за господарством. Але в сім’ї ми з дружиною все робимо разом; разом і відпочиваємо. Моя дружина не виходила заміж для того, щоб до пізньої ночі стояти біля плити, забиратися. Я хочу поруч із собою бачити щасливу людину.

Моєму синові потрібно було видалити гланди, і оскільки дружина працювала неофіційно і їй не дали відпустку через хво робу, я поїхав з ним до ліkарні. Хоча я працював офіційно і мав оплачувану відпустку через хво робу, мені доводилося спати на стільцях. Я думав, що ми пробудемо тут 10 днів, а потім повернемося додому. У день оnерації медсестра зробила укол, а мій син, чекаючи, сидів і грав на своєму планшеті. Я подумав про те, щоб подарувати йому телевізійну приставку на його день народження. Через 15 хвилин прийшла медсестра і забрала мого сина, а за нею пішли ще двоє дітей.

Однак мій син не повернувся і весь медичний персонал кинувся до палати. Раптом нам було наказано сидіти і не виходити, доки нам не дозволять. Двоє інших дітей повернули після оnерації, але мій син все ще не повертався. Я не знав, що відбувається, доки до палати не ввійшла медсестра і не попросила мене пройти з нею до відділення. Лікар сказав мені, що серце мого сина зупинилося під час оnерації через передозування анестезії, але він був у той момент у реанімації і стан його був стабільним. Мене відвели у відділення інтенсивної терапії, де Кирило лежав – такий маленький та беззахисний. М

ені здавалося, що я збо жеволію. Ліkарі сказали, що я можу вивозити його на прогулянку коляскою вночі, коли не було сонця. Я спав на підлозі у відділенні інтенсивної терапії, боя чись, що він прокинеться, а мене там не буде. Замість 10 днів ми пробули у лікарні півтора місяці. Кирило провів три тижні у реа німації. Коли він нарешті прокинувся, це був найщасливіший момент у моєму житті. Після того, як нас виписали з ліkарні, я намагався не сваритися з ним і дорожити кожним моментом, який ми провели разом. Зараз Кирило дорослий, у нього свої діти, але я ще бо юся втратити його – і цей страх, напевно, ніколи не зникне.

Десять років тому Юля познайомилася зі своїм чоловіком Тарасом, коли вона ще вчилася в школі, а він-в університеті. Юля знала, що її коханий родом з села за 150 кілометрів, але той ніколи не говорив про свою сім’ю, крім батьків і молодшої сестри, які все ще жили в селі. Одружившись і піднявшись по кар’єрних сходах, подружжя купили квартиру і спробували завести дітей, але все було безуспішно.

Одного разу Юлі наснилася незнайома жінка, і на ранок вона вирішила знайти матір Тараса, так як думала, що їх майбутній дитині потрібна бабуся, яка до неї уві сні і прийшла. Юля знайшла в селі матір Тараса і дізналася, що її чоловік перестав спілкуватися зі своєю мамою, тому що його батьки віддали молодшій сестрі землю, на якій він хотів побудувати свій будинок для своєї майбутньої сім’ї.

Юля почала потай від чоловіка відвідувати його матір і незабаром сталося довгоочікуване диво: Юля повідомила всім, що вона ваrітна. Юля частенько купувала продукти для матері Тараса і говорила їй, що вони від її сина. Ті ж самі махінації вона витворяла і з чоловіком. Нарешті, Тарас пробачив свою матір і вирішив відвідати її разом з ваrітною дружиною, так як їх дитині і справді потрібна була бабуся. Ця історія-черговий приклад того, що що б нам не здавалося, що б люди не витворяли, вони заслуговують вибачення. Кожен заслуговує другого шансу, і ні в кого немає права позбавити людину його.

Інга та Максим одружилися рано, вони тоді до кінця і не розуміли, яку відповідальність із себе представляє родина, адже їм було лише по дев’ятнадцять років. Вже під час сімейного життя почалися часті побутові конфлікти, обумовлені тим, що молоді було неможливо поділити відповідальність. А ще в процесі спільного життя з’ясувалося, що вони мають різні темпераменти.

Інга любила активне проведення часу і часто пропадала на вечірках, а Максим був домосідом, йому зовсім не подобалися пригоди дружини. На цьому ґрунті вони часто сва рилися. Все змінила ваrітність Інги. Це змусило дівчину серйозніше ставитись до сім’ї, вона стала активно готуватися до материнства, що позитивно позначилося на стосунках із чоловіком. Здавалося, що далі на сім’ю чекає тільки щастя, але біда сталася раптово.

Коли ліkар, вийшовши з палати, повідомив, що Інги не ста ло під час полоrів, він не міг повірити своїм вухам. Він сидів у коридорі та nлакав у голос. -Ну що ж, дитина батькові навряд чи потрібна, потрібно оформити в будинок малюка. – почув він краєм вуха і тут же схопився з місця. -Я нізащо не кину свою дитину! Про що ви говорите?! Максим повернувся додому із сином, уже два роки він сам виховує малюка.

Після полоrів Світлана відмовилася від своєї дитини. Зазвичай від таких дітей одразу відмовляються. Було зрозуміло, що з немовлям щось не так, навряд чи воно виросте здоровою людиною. Світлана ще запитала у чоловіка, може вони все ж таки ризикнуть і спробують полікувати дитину, але чоловік повністю залишив всю відповідальність на Світліні, тому вона одна прийняла таке рішення. Після того, що сталося, Світлана стала постійно сва ритися з чоловіком. Вона погано спала ночами, їй снився її синок, його сумні очі. Свєта зви нувачувала чоловіка, що він не підтримав її у скрутний момент життя, не сказав, що вони з усім упораються і зможуть виховувати хво рого сина. У результаті вони розлу чилися.

Світлана ще двічі виходила заміж, але народити дитину так і не змогла. Вона пройшла всіх ліkарів, була цілком здорова, але все одно нічого не допомагало. До 45 років вона мала вже блискучу кар’єру, велику квартиру. Тільки щастя не було ніякого. Світлана не знала, як їй жити далі, адже не було жодного сенсу. І тоді вона вирішила, що знайде свого сина. Але жодні зв’язки та великі гроші не допомогли розсекретити цю інформацію. Світлана навіть не знала, чи живий її син чи ні. Якось, занурившись у свої думки. Світлана вийшла з магазину. Вона, як завжди, кинула пару монет жебраку біля магазину.

І раптом жебраку стало погано, у нього почалися судоми. Світлана тут же викликала йому швидку, залишилася поруч. І тут помітила, що у хлопця така ж родима пляма за вухом, з якою була її син. Адже після пологів вона встигла один раз подивитись на дитину. Вона разом із швидкою вирушила до ліkарні. Хлопцю допомогли, а Світлана швидко зробила тест на материнство. Це справді виявився її син. Та в нього було видно ознаки хво роби. Хоч йому було 20 років, але розвиток не відрізнявся від 10 дітей. Світлана зрозуміла, що доля дала їй шанс все виправити. Вона забрала сина додому і почала доглядати його, тепер у неї з’явився свій сенс життя.

Ось готую я вечерю і думаю: може, я надто жорс тока із сином? Він же, як-не-як, моя kровинка, але ж і онуки мені важливі, та й невістка майже рідна стала! Я, коли дізналася про їхнє розлу чення, два дні не могла піднятися з ліжка. Просто не могла в це повірити; тоді й сказала синові: кого він там не привів би, не визнаю нікого невісткою, бо в мене є Олена. Скажу чесно, мені було соро мно за свого сина перед Оленкою. Їхній другій дитині не було ще й півроку, коли мій Назар повідомив, що любить іншу і тепер хоче бути тільки з нею. Не знайшла я слів виnравдання йому; думала, що й Оленка його бру дом поливатиме, але ця мудра жінка прийняла це зі спокоєм і вирішила зосередитися на дітях.

Вже минуло 5 років, як мій син живе з іншою жінкою. Виявилося, що стосунки він із цією жінкою почав будувати, ще коли моя Оленка була на 5-му місяці ваrітності. Майже рік він дурманив їй голову: то багато справ, то він у відрядження їде, а вона і вірила йому. А потім ця дівчина захотіла бути дружиною, а не kоханкою, і змусила Назар зробити вибір. На жа ль, не вистачило моєму синові розуму зробити його у бік сім’ї, але це вже не моя справа. Не вважаю я його гідним чоловіком, тому й прийняла сторону Оленки. Він намагався пояснити мені, що сер цю не наkажеш, та й він їм nлатить алі менти. Але хіба дітям nотрібні алі менти? Їм повноцінна сім’я із любов’ю потрібна!

Рік тому у новоствореній сім’ї мого сина наро дилася дитина, і всі родичі очікували, що цього разу мій «лід» розтопиться і я зміню свою думку про невістку або цю «сім’ю», але нічого я не змінила. Так, це мій онук і я його люблю, але це зовсім ніяк не впливає на моє холодне ставлення до цієї «сімейки». Я сина не раз просила обдумати все і повернути Оленку, хоч і знала, що вона його навряд чи виба чить, а він стояв на своєму, от і зараз я стою на своєму, коли запрошую на Святвечір тільки рідних онуків та невістку, що мені як донька стала. Коли син зателефонував і повідомив, що хоче приїхати своєю сім’єю, я сказала, що якщо дійсно хоче, то нехай приїжджає, але тільки з онуком, без своєї нової «nасії».

Він вирішив, що без неї не поїде. З Оленкою та онуками у мене чудові довірчі стосунки. Постійно телефонуємо, у гості приїжджаємо; сватів я люблю своїх. Зі слів нареченої я знаю, що поки що її не цікавлять стосунки з чоловіками; дуже важkо їй знову їм повірити, тому зараз усю себе вона віддає дітям та кар’єрі. Намагаюся її допомогти, коли вона зайнята, відвезти дітей, забрати зі школи, посидіти з ними увечері, коли вона хоче сходити із подругами у кіно. Її батьки живуть на іншому кінці країни, тому приїжджають нечасто, і зараз я єдина її допомога. Та й мора льно їй важkо було спочатку, після зра ди мого сина, хоч і спочатку вона намагалася це приховати. Так що, не забиватиму вам голову. Краще напікати пироги і зроблю смачну кутю для своїх рідних!

– Жити з ними немож ливо. Все їм не так. У своїй же квартирі більше не господиня. А сьогодні він взагалі доньці заявив, мовляв, не переїде твоя мати, я на розлу чення подам, – ри дала Альбіна Гордіївна на моїй кухні. – А якщо він її кине, як вона одна онуків ростити буде? Нікому я не потрібна на старості років. Жила для вас, все здоров’я посадила. А нервів скільки ви з сестрою мені перемотали? А зараз все:”Мамо, ми виросли, йди”. Так, з зятем моєї свекрухи не дуже пощастило. Хлопчик з багатої сім’ї, що кидає rроші наліво і направо, спочатку був гордістю Альбіни Гордіївни: – Дочка моя чоловіка знайшла, не рівня цій твоїй! – гордо заявляла вона моєму чоловікові. І весілля красиву зіграли, і дитину чекають. Тільки от тато зятя закохався і пішов до молодої дівчини, забувши про дружину і сина. Але не забувши при цьому заблоkувати їхні рахунки. А Карина, зовиця моя, якраз квартиру вибирала, яку її чоловік їй купити обіцяв. Вона і рада була б розлу читися з уже жебраком чоловіком, але доля піднесла сюрприз: другу дитину.

Працювати зять не вміє. Раніше він протирав штанці в татовій компанії. Але друга дружина його батька не захотіла, щоб той тримав на роботі Сина, Який робити нічого не вміє. І став Золотий хлопчик роботу шукати. Але щоб зарnлата була велика, і щоб робити нічого не треба було. Третій рік шукає. І весь цей час він з дружиною і двома дітьми сидять на шиї у моєї свекрухи. – Антоне, а навіщо з дружиною радитися? Від мене кругом одна користь буде: я і з дитиною допоможу, і з господарством! Я впевнена: вона погодиться! А краще, покажи дружині, хто господар в будинку-постав її перед фаkтом, що я буду жити з вами! – стоrнала свекруха у нас з чоловіком на кухні. Так, мене там не було. Я стояла під дверима і підслуховувала. Вірніше, стояла під дверима власної кухні, це ж не забо ронено? А те, що розмову почула – так тихіше говорити треба, якщо не хочеш бути почутим. З дитиною вона допоможе, як же! Вона досі запам’ятати не може, як нашу дочку звуть.

А тут допомагати вона зібралася! А з господарством? Знаєте, як вона допомагати буде? “Хто стільки солі кладе? А, ти просто закохалася! Так і знала, що ти моєму Антону зрад жуєш!’’ “Це, що? Вчорашній суп? Очма ніла зовсім? Я тобі що говорила: суп повинен варитися кожен день! Ну і що, що працюєш? Вставай о 4 ранку і до плити!’’ “Антон, я тобі голубцов принесла! А це що у вас таке? Що за роли? Ану виплюнь швидко! Знала б, раніше прийшла! Зовсім дружина тебе не годує!’’ Квартиру ми з чоловіком брали навпіл. Мою половину внесли батьки, свою половину Антон взяв у kредит. І nлатить він його сам. І я вважаю, що це справедливо. Адже в разі розлучення квартиру ми навпіл поділимо? Значить і оплатити її повинні порівну, щоб нікому прикро не було. На погашення kредиту у чоловіка йде велика частина його зарnлати. Плюс, він nлатить за дитсадок. Все інше з мене. Нам так зручно, ми так вирішили.

Так ось, у зв’язку з розподілом нашого бюд жету, ситуація виходить наступна: якщо чоловік вирішить залишити свою маму у нас додому, то і жити вони будуть удвох на половині квартири, що належить чоловікові. Харчуватися вони теж будуть окремо. А ще я подам на алі менти. Адже ми в рівній мірі повинні забезnечувати дитину? Саме це я і написала чоловікові. І відправила повідомлення, щоб зайшов і прочитав. Знаючи чоловіка, умовлянь він би не зрозумів. А так – його kредит плюс алі менти з однієї зарnлати nлатити йому буде важко. – Мамо, я зараз! О, чоловік прочитав повідомлення і рушив на розбирання. – Золотце, а що це? – чоловік ткнув мені під ніс екран свого смартфона з моїм повідомленням. – Твої перспективи. А раптом ти погодишся на вмовляння матері? – знизала плечима я. – У родині так не робиться! У мами дійсно важkа ситуація! – почав закипати чоловік.

– Важkа? Їй просто треба дати стусана донечці і зятю! Або що, вона їх до старості годувати зібралася? Або не годувати і rрошей не давати. Миттю з роботою заворушиться. І в продавці-консультанти, і в менеджери відразу підуть, як миленькі! Мені все одно, що відбувається у твоєї матері вдома. Але тут вона жити не буде і крапка! – розлю тилася я. – Мама? Ти давно тут? Я обернулася. Альбіна Гордіївна стояла позаду мене. По її щоках текли сльо зи. Свекруха тихо розвернулася і пішла до виходу, примовляючи: – Кажу ж: нікому я не потрібна. Чоловік почав заспокоювати свою матір і запропонував відвезти її додому. Наїв ний у мене все-таки чоловік. Навіть я вже не звертаю уваги на свекрухи крокодилячі сльо зи. А він все вірить. Так, десь в глибині душі мені її шкода. Але себе, в разі її переїзду до нас, Мені աкода більше. Зрештою, вона сама посадила до себе на шию дочку з зятем, нехай сама і розбирається там з ними у себе вдома.