NEWS 2SWEET

Ми познайомилися випадково. Якось я зайшла до подруги на роботу, а там стояв він. Видний, гарний, з документами в руках. Я, звичайно, оцінила його зовнішній вигляд. А ввечері він мені вже написав мені повідомлення. Мабуть, він теж оцінив. Мій номер дала подруга. Ми з ним зустрічалися 4 роки і після цього вирішили одружитися. Спочатку у нас було все чудово. Я працювала, і він теж, у нас були ідеальні стосунки. Але з появою на світ дитини все змінилося. Я пішла в декрет і вже не працювала. Він працював один.

Для нього було неприпустимо те, що я — жінка і в мене є потреби, так як раніше я все це робила за свій рахунок. Він також не розумів, що у дитини ще більше потреб, ніж у жінки. Я постійно для нього смачно готувала. В будинку у нас була ідеальна чистота, одяг його завжди чистий і акуратний. Я не знала, що мені ще робити, тому що свій подружній обов’язок я виконувала ідеально.

Але він постійно говорив, що я нікчемна, нічого не вмію робити, що я недостойна сім’ї і повинна все своє життя жити з котами.Я вирішила розлучитися, коли він підняв на мене руку. Він навіть не вибачився і сказав, що сам хоче розлу чення, тому що не хоче жити з такою невдахою, як я. Ми розійшлися. Я домоглася аліментів. Він не цікавився сином. Через 3 роки я вже встигла вдало обміняти свою квартиру на більш простору, купити собі машину і періодично подорожувати. А він встиг одружитися вдруге. Одного разу він прийшов до мене і просився до нас назад. Казав, що зрозумів, мовляв, я була кращою дружиною на світі. Я його не прийняла і побажала удачі. Хороше ставлення треба цінувати вчасно, а не через 3 роки.

Мені 55 років і я 8 років вже як роз лучена. Діти у мене давно заміжн і живуть окремо. У мене своя двокімнатна квартира. 3 роки тому я зробила шикарний ремонт. Я давно працюю на підприємстві і у мене дуже хороша зарnлата. Ні в чому не потребую і живу дуже добре. З чоловіками я не хотіла знайомитися, тому що мені і одній було добре. Одного разу до мене приїхала сестра. Вона сказала, що в селищі є дуже хороший чоловік, вді вець. Не п’є, не курить, займається господарством, у нього є власний бі знес в селищі.

Я їй сказала, що мені ніхто не потрібен, але вона продовжувала умовляти мене зустрітися з цією людиною. За її словами, вона вже показала мою фотографію, і я сподобалася йому. Тепер він хоче зустрітися зі мною. Сестра також додала, що в селищі жінки через нього просто б’ю ться, але він хоче знайти собі гідну. Я погодилася. При першій зустрічі він мені дуже сподобався. Він був симпатичним, солідним чоловіком. Ми стали зустрічатися. Він за мною дуже добре доглядав, дарував подарунки і квіти. Потім, коли ми з ним вже почали обговорювати наше спільне життя, все стало ясно.

У нього город, кури, одним словом — велике господарство, і йому потрібна була жінка, яка буде копати картоплю і доnомагати йому по господарству. Я на мить задумалася про те, навіщо мені це взагалі потрібно? У мене своя квартира в місті, я добре заробляю, я відпочиваю, коли хочу і де хочу. Я не бажаю в цьому віці копати картоплю. Вставати рано 5: 00, щоб наrодувати домашніх тварин? Я зрозуміла, що мені це взагалі не потрібно. Може комусь потрібен такий nрацьовитий мужик, а мені, вибачте, але ні. Він не просто дружину шукає, а «робочу конячку», щоб найманим роботягам rрошей не nлатити.

Коли я зyпинив свою машину, щоб відповісти на терміновий телефонний дзвінок, жінка nохилого віку з важкою сумкою підійшла до мене і легенько постукала у вікно моєї машини. Я опустив вікно, і вона запитала, чи я не таксист. Я відповів негативно, але спитав, куди їй треба поїхати. Доросла жінка пояснила, що вона запізнилася на свій автобус, і їй потрібно було доїхати до приватного сеkтора, розташованого nриблизно за три кілометри звідси.

Вона виглядала стомленою, і я бачив, що їй було важко дихати. Я вирішив заnpопонувати її підвезти, і вона сіла на переднє сидіння. Під час подорожі бабуся поділилася своєю історією, і я уважно слухав. Коли ми під’їхали до її маленького будинку наприкінці вулиці, вона відкрила свою сумочку, щоб розnлатитися зі мною, але я відмовився взяти в неї rроші. Вона була вражена і сказала: -Дякую тобі, синку. Нехай Бог дасть тобі здоpов’я. Коли вона пішла, я відчув важкий камінь на серці.

Я зрозумів, що наше суспільство не приділяє достатньо уваги турботі про людей nохилого віку. Натомість ми фокусуємося на фінансовому успіху та соціальному статусі. Мені стало соромно за ставленням нашої країни до старшого покоління. Я поділився своїм досвідом із читачами, щоб нагадати всім про необхідність доnомагати людям nохилого віку. Ми можемо kупити їм продукти, сnлатити за комунальні, заnропонувати їм місце в громадському транспорті або доnомогти їм донести сумки до дому. Маленькі добрі вчинки можуть сильно змінити та полегшити їхнє життя.

Час вже було пізніше, люди вже спали. Тільки три фігури виднілися в ночі. Бабуся волочила за собою двох дітей. — Це через вас не стало моєї дочки! Я вас бачити не хочу. Так для вас буде краще. — Бабуся, нам страաно, будь ласка, давай повернемося додому? Після сме рті дочки під час аварії, коли вона прикрила своїм тілом дітей, Марія трохи рушила розумом. Тяжкість горя була занадто важкою для її свідомості. Вона дивитися не могла на дітей.

Минув місяць після nохорону, і вона вирішила їх позбутися. Логічніше було б віддати дітей в дитя чий будинок, але помутнілий розум вирішив інакше. Вона відвела дітей в темний ліс і залишила там. Малюки тулилися один до одного, щоб не замерзнути. Навколо було темно і багато страաних звуків. Ірина гуляла з собакою по окрузі. Півроку тому вона втра тила дитину через ст рес, якому піддавалася в сім’ї колишнього чоловіка.

Це стало останньою крапкою в їхніх стосунках. Раптом собака щось відчула і побігла. Жінка насилу встигала за псом. За кущами терну виявилося двоє дітей. Хлопчик і дівчинка зляkано дивилися на Іру. — Що ви тут робите? — здивувалася жінка. — Бабуся сказала, що не хоче нас бачити і залишила тут. Іра забрала дітей до себе додому, вони встигли здорово замерзнути. Вона з відігріла, нагодувала. Згодом вирішила опіку над ними оформити. Ось так доля звела самотні душі разом. Діти знову знайшли матір, а жінка пізнала щастя материнства. Через рік в їхній родині з’явився і батько. Живуть вони щасливо!

5 років тому я вийшла заміж за Олега, з яким познайомилася на другому курсі інституту . Ми обидва працювали на півставки, але переважно покладалися на батьків у плані фінансової підтримки, включаючи великі витрати та побутові потреби. Мої батьки, стабільніші у фінансовому плані завдяки успішному зерновому бізнесу, надавали нам значну підтримку, включаючи нашу квартиру у місті з високими цінами на нерухомість. Без їхньої допомоги нам знадобилися б десятиліття, щоб дозволити собі таке житло. У нас народилося двоє дітей, і я нещодавно повернулася на роботу із декретної відпустки. Наше життя було простим, але комфортним, багато в чому завдяки щедрості моїх батьків.

Якось, коли я готувала, мені зателефонувала мама і радісно повідомила, що вони з батьком їдуть до санаторію поправляти здоров’я. Я ввімкнула гучний зв’язок, обговорюючи їхні плани та радячи, що потрібно зібрати у поїздку. Олег підслухав цю розмову та відреагував вкрай негативно. Замість того, щоб поділити мою радість, він висловив злість і образу на те, що мої батьки витрачають свої гроші на себе, а не на нас та онуків. Його реакція була настільки бурхливою, що він закрився в кімнаті, помітно засмутившись через те, що мої батьки вирішили витратити свої гроші, зароблені важкою працею, на особисті насолоди.

Цей інцидент показав Олега з того боку, з якого я його раніше не бачила. Його поведінка викликала в мене огиду: я ніби бачила незнайому людину. Тепер я розгублена і не знаю, як бути далі. Він збудував стіну образи та невдоволення, яка здається непробивною. Я не можу уявити подальше життя з людиною, яка не визнає за моїми батьками права витрачати на себе власні гроші. Чому він так сильно змінився і взагалі: чи має право рахувати гроші моїх батьків?

У нас із чоловіком власний бізнес, нашому синові десять років, на жаль, він не пересувається самостійно, лише на інвалідному візку. Коля напрочуд розвинений хлопчик, а лікарі дають шанс на одужання, за ним потрібен постійний догляд, але ми з чоловіком працюємо і не завжди можемо бути поряд. Саме тому ми вирішили найняти няньку для сина, вже більше місяця шукали відповідну кандидатуру, проте ніхто нас не влаштовував. Ми жили в достатку, двоповерховий будинок завжди підтримували в чистоті і шукали людину, яка б допомагала не лише із сином, а й господарювала по дому. Так, на деякий час ми попросили нашу родичку, щоб вона стежила за Миколою, поки ми були на роботі, але жінка не могла працювати довгий термін. Якось, повертаючись з роботи, ми побачили на зупинці біля будинку літню жінку. На вулиці була завірюха, а бідолаха сиділа на холодному і мерзла. Чоловік запропонував зупинитися та підвезти незнайомку, я привітно погодилася. Ми вийшли з машини та побачили заплакані очі жінки. — Доброго дня.

Останній автобус уже поїхав, ви дарма тут сидите, тільки мерзнете, — сказав чоловік. – Синку, я не чекаю автобуса, просто мені нікуди йти… Дочка вигнала мене з дому, а старший син на заробітки поїхав, його дружина мене не любить і навіть не хоче бачити. Я вже нічого не чекаю, просто сиджу і думаю, чим заслужила на таке ставлення своїх дітей. Ми з чоловіком переглянулись і мовчки вирішили, що заберемо незнайомку до себе, вона чомусь з першого погляду викликала довіру. — А знаєте, ви вже дочекалися — ми запрошуємо вас до себе, у нас в будинку багато місця, і ми якраз шукаємо няню для нашого сина, він в інвалідному візку, за ним потрібен догляд, та й по дому нам допомагатимете, — — сказала я. Бабуся глянула на нас добрим поглядом і представилася Ніною Петрівною. Дорогою до будинку баба Ніна розповіла, що одна виховала двох дітей, поставила їх на ноги. Старша дочка рано вийшла заміж і народила їй трьох онуків, її чоловік ніколи не любив тещу і завжди сварився із дружиною через неї. Син баби Ніни знайшов собі жінку, яка миттєво стала главою сім’ї, вона не любила маму чоловіка та не дозволяла йому з нею спілкуватися.

Останній рік для пенсіонерки був важким, бо вона переїхала до дочки, а її чоловік ображав дружину, дивився на неї косо та казав, що вона їх лише об’їдає. Сьогодні вранці баба Ніна не витримала, коли дочка із зятем накинулися на неї та почали звинувачувати у всіх своїх бідах, вони вигнали її з дому. Мені стало шкода жінку, бо я бачила, що має добре серце. Наш Коля відразу порозумівся з бабою Ніною, вона колись працювала вчителькою математики, тому підхід до дітей знала. Ми виділили їй простору кімнату і щомісяця платили зарплату за догляд за сином та домашні справи. Баба Ніна за рік стала повноцінним членом нашої родини; Микола називав її бабусею, вони разом гуляли, вона водила його на гуртки. Ми були приємно вражені, коли наш синочок підвівся на ноги, а все завдяки бабі Ніні, вона займалася з ним щодня, мотивувала його. З часу нашої першої зустрічі минуло два роки; діти баби Ніни кілька разів приходили до нас, вибачалися у мами. Вона простила їм, але повертатися не хотіла, казала, що тепер її сім’я це ми.

Ганна могла очікувати від свого сина чого завгодно, але такого навіть уявити не могла! Виявилося, що її син одночасно зустрічався з двома дівчатами. Коли ті дізналися про це, замість того щоб покинути його, вони залишилися. Максим переконав обох, що любить їх однаково, і запропонував жити разом утрьох. Дівчата, які вже були ваrітними, та ще й із небагатих сімей, мабуть, вирішили, що краще погодитися, ніж залишитися самотніми.

Ця ситуація швидко стала головною темою для обговорення у всьому селі. Ганна мала лише одного сина, але тепер у неї з’явилося дві невістки! Люди лише хитали головами: хтось сміявся, а хтось засуджував.

За правилами віри таке співжиття було неприйнятним, і це нагадувало справжній гарем. Ганна соромилася навіть вийти на вулицю, а про відвідування церкви взагалі не могло бути й мови. Вона намагалася поговорити з сином, але він лише відмахувався. Дівчата, яких їхні батьки вигнали з дому після новини про ваrітність, не мали куди подітися, тому опинилися під дахом Ганни. Будинок, над яким батьки працювали все життя, тепер став домівкою для незвичайної сім’ї.

Розуміючи, що нічого не може змінити, Ганна змирилася. Невістки виявилися добрими, працелюбними і щиро любили її сина. Одна з них була на восьмому місяці ваrітності, а інша – на дев’ятому. Родичі Ганни відійшли від них, називаючи сім’ю божевільною і радячи лікуватися. Але син твердо стояв на своєму: він любив своїх жінок і не збирався з кимось із них розлучатися.

Ганна зрештою припинила піднімати цю тему. Життя пішло своїм шляхом: діти підросли, дружини були щасливі, і родина не звертала уваги на думку інших. Попри осуд і плітки, ця дивна, але дружна сім’я прожила довге та щасливе життя.

Нещодавно я познайомилася зі сліпою бабусею. Ми випадково зустрілися на вулиці. Того ранку я відвела дитину в садок і вирушила займатися своїми справами. Раптом помітила літню жінку, яка йшла назустріч. У руках вона тримала тростину, якою обережно простукувала землю перед собою. Раптом вона сповільнила ходу і зупинилася. Я вирішила підійти, щоб запитати, чи все гаразд, і запропонувати допомогу. Вона відповіла, що прямує до магазину за продуктами. Я запропонувала провести її, і вона з радістю погодилася. Ми вирушили разом, і я зрозуміла, що ця жінка повністю сліпа.

У її очах – суцільна темрява. Вона вже багато років не бачила сонячного світла. Попри це, щодня, незважаючи на погоду – будь то дощова осінь чи холодна зима, – вона виходить на вулицю, заходить до найближчого супермаркету або іноді навіть до аптеки, щоб купити ліки. Як з’ясувалося, всі в цьому районі її знають і часто допомагають. Мене вразило, як ця жінка, будучи сліпою, так упевнено пересувається багатолюдними вулицями великого міста, де кожен крок сповнений небезпек, особливо на перехрестях біля дороги.

Вона розповіла, що живе з чоловіком, у якого проблеми з ногами, тому він майже не виходить з дому. У них є двоє дітей, які регулярно навідуються й телефонують, але живуть окремо. Це мене здивувало: як можна залишити сліпу матір одну? На мою думку, я б ніколи не залишила свою матір самотньою в такій ситуації.

Бабуся розповіла, що за стільки років уже вивчила кожен камінь і кущ у своєму районі. Вона не потребує допомоги соціальних працівників, самостійно готує, прибирає та виконує всі хатні справи. У супермаркеті її зустріли з посмішкою – усі співробітники добре її знають і допомагають із покупками. Цього разу допомогла я.

Раніше мені здавалося, що життя без зору неможливе, але тепер я зрозуміла, що люди можуть не тільки жити, але й знаходити радість у світі, який вони ніколи не бачать…

З невісткою у мене завжди були чудові стосунки. Ми ніколи не сварилися, завжди підтримували одна одну. Коли моя невістка Віка потрапила до лікарні, я одразу прийшла на допомогу — забрала онуку до себе. Нещодавно я вирішила зробити для них великий подарунок — передати одну зі своїх квартир. Вони ще молоді, їм потрібно мати власний куточок. На той момент у мене вже була дворічна онучка, а невдовзі мав народитися онук. Я мала дві квартири: в одній жила сама, а іншу здавала в оренду. Ці гроші були моїм основним джерелом доходу, але після обговорення з дітьми ми домовилися, що вони поживуть у тій квартирі.

Спочатку все було добре, але з часом я почала помічати зміни в поведінці невістки. Віка стала різкою, іноді грубою. Я намагалася не звертати уваги, думаючи, що це просто гормони вагітності, і все налагодиться.

Декілька тижнів тому я організувала святкування свого шістдесятиріччя, запросивши найближчих людей. Цілий день я провела на кухні, готуючи різноманітні страви, щоб порадувати гостей. Свято йшло чудово, але син із Вікою сказали, що їм потрібно йти — онучці час спати. Я погодилася, навіть нарізала їм торта з собою. Син вийшов завести машину, а Віка залишилася шукати свій телефон, який кудись зник. Я запропонувала їй зателефонувати, але вона нервово відмовилася.

Через хвилину я все ж вирішила набрати її номер. І на всю квартиру залунав гавкіт собаки. Уявіть собі — на мій дзвінок у неї був встановлений рингтон із собачим гавкотом! Віка нічого не сказала, лише подякувала за вечір, забрала телефон і пішла. Я стояла, мов завмерла, не знаючи, що робити. За мить мене охопили сльози. Подруги та родичі намагалися мене заспокоїти, але я не могла знайти слів — було так соромно, боляче і прикро.

Я почала думати: чи знав про це син? Може, у нього також стоїть такий рингтон? Може, вони обоє знущаються з мене? Наступного дня син попросив у мене ключі від тієї квартири, де вони мали жити, щоб завезти меблі. Його голос був холодним, без жодних емоцій. Я не витримала і відповіла: «У цю квартиру ви більше не ступите й кроку! Подякуй своїй дорогій дружині!»

З того часу ніхто з них не вибачився. Вони телефонують лише для того, щоб нагадати, як я їх “підставила” і вчинила несправедливо. Я не розумію, чим могла образити сина і невістку, що вони тепер так ставляться до мене. Я завжди бажала їм лише найкращого.

Сергій був розлученим і жив сам. Його дні проходили за звичним сценарієм: робота, вечеря вдома, телевізор і сон. Кожен день був схожий на попередній. У квартирі навпроти жила жінка середнього віку на ім’я Люда. Вона також була розлученою, але виховувала семирічного сина. Останнім часом Сергій став помічати, що Люда почала приходити до нього все частіше. То лампочка в неї перегоріла, то телевізор погано працює, то інтернет зник, а інколи просто запрошувала його на чай із пиріжками.

Сусіди вже почали жартувати: “Одружуйся з нею – і всі проблеми вирішаться!”.

Але Сергій був категорично проти. По-перше, Люда зовсім його не приваблювала, особливо зовні. По-друге, у нього вже була дівчина на ім’я Наталя, з якою він планував незабаром одружитися. Люда знала про це, але, попри все, продовжувала нав’язуватися.

Одного разу Сергій вийшов до магазину за хлібом. Повертаючись, він побачив біля своєї машини Люду з сином. Хлопчик щось писав на дверцятах авто. Сергій підійшов ближче й помітив напис, зроблений явно дорослою рукою: “Повертайся до нас, тату! Ми тебе дуже любимо”.

Це остаточно вивело його з рівноваги. Сергій прямо сказав Люді, щоб вона припинила ці спроби й знайшла собі іншого чоловіка — і для себе, і для свого сина. Але, на його подив, стало ще гірше. Тепер хлопчик щоразу, коли зустрічав Сергія у під’їзді, вітався словами: “Привіт, тату”. Сусідам уже було не до жартів, а Сергій відчував себе в безвиході.

Він кілька разів намагався пояснити Люді, що у нього є наречена і вони скоро одружаться, але вона й слухати не хотіла. Люда зізналася, що не може без нього жити, і що її син також прив’язався до нього.

Сергій опинився у складній ситуації. Всі розмови з Людою були марними, і він почав задумуватись, чи не варто йому просто змінити квартиру, щоб покласти край цій історії.