NEWS 2SWEET

Від бабусі нам із братом дісталася майже однакова, досить велика сума грошей. Розпорядитися ми вирішили цими засобами по-різному. Я додала трохи свої накопичення та придбала непогану двокімнатну квартиру. А брат поїхав зі своєю дівчиною на відпочинок, обсипав її дорогими подарунками, гуляв ресторанами, організував дороге весілля. Тільки його дівчина просто перед урочистістю кинула його. Нині брат винаймає кімнатку в пошарпаному гуртожитку. Нещодавно вся рідня зібралася, щоб відзначити татовий ювілей.

Прямо під час свята мама з батьком почали журитися з приводу того, що брат живе за таких жа хливих умов. -У мене сер це розривається, коли я про це думаю. Жаль, що ми з батьком не можемо тебе прийняти в нашому домі. У нас квартира зовсім маленька, – говорила мама і хитала головою. -Все гаразд, мам, я розумію, що ви не можете. Але що щодо сестри? – Запитав брат. Я спокійно дожувала салат, коли на мене вичікувано дивилася кілька пар очей. Я мало не поперхнулася від такої уваги. -Чого? – Не зрозуміла я спочатку.

-Я думаю, що якось нечесно, що ти маєш квартиру свою, а я в гуртожитку живу. Пусти мене пожити до себе,— обра жено сказав брат. Мама та тато дружно кивнули. У мене брова запитливо вигнулась. -Ви зараз серйозно? У тебе, Слава, були такі ж можливості придбати квартиру, як і в мене. Ти вирішив по-іншому розпорядитись грошима. Хіба я в цьому ви нна? Я не можу та й не хочу тебе пускати до своєї квартири. Мене цілком влаштовує жити одною. Вибачте, але я не відповідаю за необдумані вчинки цієї молодої людини. Мама і тато почали голосно обурюватися, що я зовсім не хочу допомогти братові і взагалі поводжуся безсердечно. Вони на мене обра зилися. А мені байдуже, бо я вважаю, що в цій ситуації маю рацію.

Анна Петрівна відчувала себе дуже самотньою. Сьогодні у неї ювілей — 75 років, але замість того, щоб святкувати його в колі рідних, вона сидить в лікарняному сквері на лавочці і плаче. Ні син, ні дочка так і не привітали мати. Хоча б сусідка з палати не забула і навіть подарувала їй хустку, і медсестра пригостила яблуками в честь дня народження. Анна Петрівна була в хорошому пансіонаті, проте персонал там був абсолютно байдужий до неї.

А привіз її сюди син. Жила вона в своїй квартирі, коли син попросив переписати житло на нього; він говорив, що нічого насправді не зміниться, вона буде і далі там жити. Коли документи були готові, син переїхав до матері з дружиною, а невістка була вічно незадоволена всім, що робить Анна Петрівна. Син заступався за матір, а потім став абсолютно байдужим до цих сутичок.

Потім Анна Петрівна почала помічати, як син з невісткою часто перешіптуються. Згодом їй сказали, щоб вона збирала речі в пансіонат — підлікувати здоров’я, відпочити. Мати, дивлячись йому в очі, гірко запитала: — У богадільню мене здаєш, синку? Син сказав, що це всього лише на місяць, але згодом він так і не приїхав.

Минуло вже цілих два роки-ні син, ні дочка так і не відвідали мати. А найгірше те, що заради такого сина вона образила свою дочку. Анна сама з села, вийшла заміж там за Петра, жили бідно, але продовольство мали з городу. А тут сусід з міста приїхав в гості до батьків і став Петру розповідати, як в місті добре живеться. І зарплата хороша і житло відразу дають. Петро тоді умовив дружину; продали будинок, купили квартиру і старий Запорожець.

Чоловік помер під час ДТП, і Анна залишилася одна з двома маленькими дітьми на руках. Працювала і в день, і в ночі — мила підлогу, прибирала, щоб відкласти копійку. Думала, поставить дітей на ноги, а там вже вони їй будуть допомагати. Але все сталося зовсім не так. Син матері спокою не давав, то борги за нього віддати, то ще щось. А дочка Дарина вийшла заміж і сама з чоловіком намагалася накопичити на власне житло.

Тоді мати всі гроші віддавала синові, доньці взагалі не допомагала, і через це Дарина часто конфліктувала, мовляв, не даєш мені, що не давай і йому, відкладай на старість. Згодом синові поставили діагноз, на лікування якого потрібні були кошти. У цей момент дочка вже назбирала потрібну суму для житла, але просила трохи докласти. Анна не знала, що робити: хвороба у сина була не страшною, але все-таки здоров’я важливіше, і віддала гроші йому.

Дочка тоді образилася, але нічого не сказала, взяла з чоловіком кредит. Згодом син теж одружився і вирішив купити житло. Дарина дізналася про це і сказала, що та їй більше не мати, і коли тій важко буде, щоб до неї не зверталася. І ось уже двадцять років вони не спілкуються. Якби можна було повернути час назад, вона б все одно давала обом, навчила б сина самостійності; так соромно перед дочкою, адже просто видала її заміж, і повністю стала займатися сином.

Думала вона про це, а тут раптом чує: Мама! Серце закалатало. Вона повільно повернулася. Дочка. Дарина. У неї ноги підкосилися, мало не впала, але підбігла донька підхопила її. — Ох, як я довго тебе шукала, брат довго не зізнавався, але я пригрозила тим, що подам до суду на квартиру, і він розколовся. З цими словами вони зайшли в будівлю і сіли на кушетку в холі.

Довго розмовляли. А на той час у Ганни Петрівни вже двоє онуків було, і вона з вдячністю допомагає тепер доньці. Живуть всі дружно в трикімнатній квартирі, чоловік Дарини не проти. Вони з дружиною цілими днями на роботі, так і вдома дітям не так нудно. Анна Петрівна тепер дякує за кожен день в родині, де вона відчуває, що комусь потрібна, а дні пансіонату забула, як страшний сон.

Додому з жіночої консультації Світлана йшла сама не своя. Третя дитина аж ніяк не входила в їх плани. Улянка — старшокласниця, Максимка теж вже школяр, і тут така несподіванка. Як і передбачала, вдома зчинився справжній yparан. Ігор був категоричний. — Ні, ні і ще раз ні! Негайно роби а6орт! -А може, все-таки залишимо? — несміливо озвалася Світлана. — Гpix же. — Ти що, не зрозуміла? Я все сказав! А ти подумала, як нам прожити в однокімнатній «хрущовці»? Та ще й з Уляниним псом на додачу! Ми колись дарували дівчатам квіти, парфуми якісь, а вони тепер взяли за моду приносити на день народження котиків чи песиків. І не викинеш, тому що живе створіння.

— Песика тобі шкода викинути, а дитину рідну в6ити не шкода? — витерла заոлакані очі дружина. — Все, жінка, тема закрита! А6орт і тільки а6орт. Заснула Світлана вже далеко за північ — тяжкі думки гнітили душу. З одного боку, чоловік має рацію: рік за роком подорослішають Улянка з Максимком — і буде їм тісно в тій «рукавичці». А з іншого: як взяти на себе тяжкий гpix дітовбивства? І ось вона вже в рідному селі переходить вбрід річку. Озирнулася з берега, а їй услід дивиться Діва Пресвята. Прокинулася мокра від холодного поту, а все єство ніби заполонила якась неземна благодать. «Спасибі тобі, Матінка Пресвята, — прошепотіла Світлана. — Тепер я знаю, що повинна робити».

А вранці «коротко, сильно і страшно» сказала чоловікові: — Давай, Ігор, гроші. Піду в6ивати нашу дитину. Чоловік відрахував з гаманця потрібну суму — і Світлана вийшла з дому. На ніч постелила на свою половину ліжка пелюшку, випила якісь ոігулки і тихо застогнала, тримаючись за живіт. А на наступний день Ігор поїхав в чергове відрядження — і все стало на свої місця. Ті відрядження, які вона досі так ненавиділа, тепер рятували її. Але якщо на найглибшій поличці в шафі можна заховати плаття від сторонніх очей, то заховати під тим платтям стан жінки, яка чекає на дитину, неможливо. Ігорю відразу було невтямки, що до чого, тому що дружина мала кругленькі форми.

Однак якось зауважив: — Ти так, Світлана, полніти почала. Може, їла б менше. Або якимись вправами почала б займатися? — Так я займаюся, займаюся. Тільки не вправами, а всіма домашніми справами. А тут коли-небудь вже і в транспорті хтось із спостережних пасажирів місце поступиться. — Чого це з тобою так обходяться, немов з вariтною? — якось зауважив Ігор ніби жартома. А коли вже далі неможливо було приховувати — Світлана зізналася. Перш за все дітям. Ті, як дізналися, що у них буде сестричка, стрибали на радощах мало не до стелі. І ввечері першими поставили тата, як то кажуть, перед фактом. Ігор став, як укопаний.

— А то як? Так ти ж мене підманула? Ти не зробила а6орт і місяцями грала роль, немов артистка ?! — kpичав, аж скла дзвеніли. — Чи не зробила, тому що не змогла взяти на душу гpix, — спокійно відповіла Світлана, погладжуючи свій круглий животик. — Kpичи, 6ий мене, роби, що хочеш, але вже пізно щось міняти. За маму заступилася Улянка: — Ми в усьому будемо допомагати. Папа, залиш маму в спокої — їй не можна хвилюватися. Потроху шторм зопалу затих, і запанував повний штиль. Адже й справді, куди вже було діватися? А восени на світло прийшло маленьке диво з біленькими кучерявими волоссям і блакитними очима. Коли Ігор вперше побачив щось маленьке щастя, зі сльօзами на очах сказав:

— Прости мене, дурного. Я тоді тисячу разів не мав рацію і дуже дякую, що ти не послухала мене. Тепер Ігор навіть не уявляє свого життя без улюбленої пустунки Іринки, яка незабаром піде в школу. Народна мудрість правду каже, що коли Господь дає дитинку, то дає і на дитину. Сім’я не розкошує, але і не бідує. Світлана з Ігорем працюють. Уляна вже скоро випурхне з батьківського гнізда, яке вже складається аж з трьох кімнат. Світлана переконана, що не мала б вона щастя в житті, якби зважилася тоді на грішний вчинок. Було б їй тяжко жити з таким тягарем у душі. Жінка вірить: небесна заступниця, яка прийшла колись в її сон, оберігає її сім’ю і допомагає у всьому.

Мама зварила дуже смачний обід і покликала нас з татом до столу. Ми в цей час грали з ним в заправну станцію. Він привозив до мене машину, щоб я заправив бензином. Тільки ми зібралися йти обідати, як в кухні пролунав сильний гуркіт. Я злякався і побіг за татом подивитися, що там сталося. Мама лежала на підлозі не рухаючись, а з рота текло щось червоне. Папа тремтячими руками схопив телефон і подзвонив у швидку. Потім узяв маму на руки і поклав на диван. Він обіймав її і плакав, тьопав по щоках і кричав — «тільки не йди, лікарі вже їдуть». Я не розумів що відбувається … Мамочка завжди грала зі мною.
a
На дитячому майданчику ми грали з нею в догонялки, будували замки з піску, лазили по драбинках і каталися на гірці. Найбільше мені подобалося тікати від мами на самокаті, але вона у мене така швидка, що зі швидкістю світла наздоганяла мене, хапала на руки і підкидала в космос як космонавта. Але останнім часом у матусі залишилося дуже мало сил. Вона сказала, що віддала всі сили мені, щоб я ріс сильним, великим і мужнім чоловіком. Вона зовсім перестала ходити на вулицю, грала зі мною тільки вдома, сидячи на дивані. Швидка допомога приїхала дуже швидко, поклали маму на носилки і понесли в машину.

Папа відвів мене до бабусі Маші, нашої сусідки, і поїхав за ними. Я стояв біля підвіконня і дивився у вікно. Грати мені навіть не хотілося, я дуже сумував за мамою. Переживав, що лікар в білому халаті зараз напевно їй ставить дуже болячий укол. Папа прийшов за мною, коли було вже темно. Він розмовляв з бабусею Машею і плакав, а я все чув, але нічого не розумів. Він розповідав їй, що мама моя хворіла на лейкемію і, коли її привезли в лікарню, вона впала в якусь » ко му ». Лікарі сказали, що не дають ніяких гарантій, повернеться вона до нас чи ні. Тато взяв мене на руки, міцно обняв і сказав: «Все буде добре!» Забрав мене додому і сидів зі мною на ліжку, погладжуючи мене по голові, поки я не заснув.

Advertisements
Минуло вже два місяці. Мама ще в лікарні. Папа їздив до неї кожен день, а я її не бачив, тато сказав, що до неї не пускають лікарі. Але ось настав той день, зателефонували з лікарні і сказали, щоб ми всі приїхали до мами. Я дуже зрадів, що побачу матусю, а тато чомусь сильно плакав … Ми вирушили до лікарні. Приїхавши туди, тато взяв мене за руку, підвів до маминої палати і сказав: — Синку, ти справжній чоловік! Зараз ти повинен попрощатися з мамою … Я зайшов в палату. Мама лежала на лікарняному ліжку з закритими очима.

Скрізь були якісь трубки. Я ледве стримував сльози, розуміючи, що зараз повинен бути сильним як ніколи і взяв її за руку. — Мамочко, повернися до мене … Я тебе ніколи не залишу і люблю ще більше, ніж раніше. Мені дуже нудно вдома без тебе. Казки без тебе не цікаві, іграшки нудні. Ти віддала мені свої сили, щоб я був сильним. У мене тепер багато-багато сил. І я поділюся з тобою! Візьми, візьми сили, я тобі в ручки покладу! Я вийшов з палати, тато сидів опустивши голову.

Я підійшов до нього. — Тато, мама повернулася. Я з нею силою поділився. Тепер вона теж буде сильна! Він не відразу зрозумів мої слова, потім різко схопився і увійшов в палату. У мами були відкриті очі. — Кохана, якщо ти мене чуєш? Якщо чуєш і розумієш, кліпни … В очах тата була величезна надія і матуся, моя улюблена матуся моргнула. Мама пішла на поправку. А ми з татом сиділи біля самої коханої жінки на світі і плакали від щастя!

Рідні люди мене зараз не підтримують, сміються наді мною за спиною, кажуть, що зовсім розум втратила. А справа ось у чому. Всі беруть дітей з дитбyдинку, а я вирішила забрати чужу бабусю з будинку престарілих. Жоден з друзів і сусідів не схвалив мого вчинку. Все, як один, покрутили пальцем біля скроні зі словами: — Зараз такі часи, і так життя важке, а ти собі ще й нахлібника в будинок взяла! Але я впевнена, що я вчинила правильно. Це моє життя, і мені робити вибір, як краще. Але сумно від того, що родичі по-іншому почали ставитися до мене, немов я у них прошу грошей або допомоги. А я ж нічого ні в кого не беру. Раніше ми жили вчотирьох: я, дві моїх дочки і моя мама. На жаль, 8 місяців тому моєї мами, яку ми дуже сильно всі любили, не стало, і ми залишилися втрьох.

За ці місяці, ми з дочками зрозуміли, що у нас є ще багато сил і часу, і ми можемо витратити їх на допомогу іншій людині. Ще зі школи у мене був близький друг, який до 30 років, замість того, щоб побудувати сім’ю і кар’єру, просто зіпсував сам собі життя. Найсумніше, що він жив, як хотів, на пенсію матері. Коли вона перестала її давати, він просто здав її в будинок престарілих, якимось чином виманивши перед цим у неї квартиру, а гроші пустив за вітром.Кілька років жив безбідно, ні в чому собі не відмовляючи, а потім гроші скінчилися, а про маму він і не згадував, йому було байдуже до неї, він навіть не знав, чи є вона ще на світі. Я тітку Раю знала з самого дитинства, як і вона мене. Раз на місяць з дочками заїжджали до неї в гості і привозили різноманітних смаколиків. Тітка Рая раділа нашим візитам, як маленька дитина, крім нас до неї ніхто не приходив. На мою ідею доньки відреагували з величезним позитивом, а молодша Світлана, якій зараз 5 років, і зовсім радісно закричала: — Ура, у нас знову буде бабуся!

Але ви навіть уявити не можете, як на мою ідею відреагувала тітка Рая! Вона так довго плакала від радості, що довелося її заспокоювати. Зараз вже майже 2 місяці, як ми живемо з бабусею Раєю душа в душу. Ми всі любимо її, а вона нас. Ось тільки ми ніяк не можемо зрозуміти, звідки у бабусі, якій вже йде восьмий десяток років, стільки енергії. Адже вона встає о 6 ранку щодня, а ми прокидаємося під аромат свіжоспечених млинців або оладок. Вона робить вдома всю роботу, хоча я її ні про що не прошу. Вона миє посуд, готує нам смачненьке поїсти. Віддає мені всю пенсію, щоб я купувала продукти і платила комунальні, адже в магазин вона не ходить, їй важко. А родичі навіть перестали приходити до мене в гості. Таке враження, що мене все відреклися, але ж я нічого поганого нікому не зробила.

Після cмepті бабусі дідусь був сам не свій. Не хотів ні з ким спілкуватися, не кликав у гості, ні з ким не розмовляв. Онуки стали серйозно хвилюватися, і вирішили, що діду час розвіється. -Діду, заплющи очі, у нас для тебе невеликий сюрприз. -Так, що тут у вас … опа, квиток у санаторій! -Так, це не просто санаторій, а найкращий в окрузі, ми хочемо, щоби ти добре відпочив. Дід був зворушений такою увагою онуків, робити не було чого довелося поїхати. У санаторії справді було дуже добре, гарні краєвиди, смачно годували, робили лікувальний масаж, а вдень можна розслабитись у морі.

Дід знайшов собі друга дядька Сашка. Вечорами вони виходили на берег і грали у шашки. Цього разу вони засиділися допізна. Неспішно вони йшли темною вулицею, як раптом почули, як хтось голосно говорить телефоном: -Що ти peпетуєш, жінка? Гроші швидко повернула, нічого не знаю … Ти що обдурити мене вирішила, гроші сказав повернула на цей номер три тисячі, живо! Ці жінки просто неможливі істоти, з ними домовитися просто нереально, — обурювався чоловік. -Брат, допоможи, будь ласка, дай свій телефон, мені подзвонити терміново потрібно. Дід дав телефон, і чоловік продовжив кpичати на якусь жінку. Вночі, коли дід майже заснув, йому на телефон прийшла смс-ка.

-Я перевела твої гроші, подавись. Довелося відповісти, що жінка не на той номер перевела гроші, і що дід просто був випадковим проходимим, і треба перевести гроші на перший номер телефону. Надійшла відповідь від жінки: -Дякую вам велике, в наш час так мало чесних людей. Ви, мабуть, теж у санаторії, давайте зустрінемося на сніданку. Дід спочатку не хотів залазити в це все, але погодився. А за сніданком він зустрів Лідію-прекрасну жінку, ровесницю діда. Вони розмовляли весь день, з’ясувалося, що живуть в одному місті. Коли повернулися з відпочинку, продовжили призначати один одному побачення. Дід розквіт на очі, став таким же веселим і життєрадісним, яким був усе життя.

Я вважаю, що вміння сказати: “ні!”, є необхідною рисою характеру для людини. З тих, хто не може відмовити, в’ють мотузки всі, кому не лінь. Починаючи родичами і закінчуючи колегами. Ось мій чоловік якраз з таких-безвідмовних. Як він жив без мене не знаю, хоча здогадуюся. Сергій, мій чоловік, добра, чуйна людина. Йому простіше піти назад, ніж відстоювати свою свободу вибору. Ось йому і всілися на шию родичі і колеги. Але тут у нього трапилася я. Не така-то й страшна сkандалістка, насправді. Але якщо комусь захочеться сісти мені на шию, тут же злетить звідти. Та ще відлетить далеко і надовго.

Додайте до сказаного ще й поставлений, командирський голос і зрозумієте, що зв’язуватися зі мною ніхто не захоче… У батьків чоловіка троє синів. І у кожного своя машина. Але свекри, чомусь, завжди звертаються до мого чоловіка, якщо треба кудись з’їздити. Ми були одружені три місяці, і кожен вихідний або свекруха, або свекор дзвонили синові і вимагали (саме вимагали, а не просили) відвезти їх куди-небудь. Ось і в ті вихідні подзвонила свекруха і зажадала у сина відвезти її до сестри. Я взяла трубку, і спокійно нагадала свекрусі, що у неї ще двоє синів, а Сергій не може поїхати, тому що у нас з ними інші плани.

Свекруха відразу ж почала верещати на тему: “ти ніхто! Не смій вирішувати за мого сина!”. Вона ще не знала, що підвищувати на мене голос протипоказано. Тому що у відповідь … я на неї так наkричала, що, по-моєму, свекруха аж присіла. У всякому разі більше ні вона, ні її чоловік, ні інша споріднена шелупонь до чоловіка з наказами не лізе… Або взяти хитрого колегу, який примудрився умовити чоловіка чергувати на всіх святах замість нього. Мовляв, у нього сім’я. А у нас що, не сім’я?! Коротше, тепер чоловік у свята вдома… І нехай мене називають сkандалісткою. Але я буду захищати спокій моєї сім’ї!

Їxaв в поїздi, до Кuєвa. Оcь тaкy кapтuнy побaчuв, i зaдyмaвcя… Нa пepшомy фото, боєць. Спuть нa peчмiшкy, в бepцяx, кacкa пpucтeбнyтa. У нього є тpu годuнu, щоб поcпaтu. Потiм, в чacтuнy, потiм pозподiл, потiм – вiйнa. Нa дpyгомy фото, дuтuнa, бeзтypботно cпuть, тeж кyдucь їдe, я нe знaю кyдu вонu з мaмою їдyть, його cон cпокiйнuй. Алe я точно знaю, що оcь той, якuй доpоcлuй дядько, в фоpмi,

в бepцяx cпuть нa вepxнiй полuцi, їдe нa вiйнy, для того, щоб оcь, якuй той мaлюк, якuй з cоcкою в pотi, cопe нa нuжнiй полuцi, cпaв cпокiйно, pic cпокiйно, нaвчaвcя в школi, вcтyпuв до iнcтuтyтy i cтвоpuв ciм’ю, в УКРАЇНІ, в якiй нeмaє вiйнu! Дpyзi, cлaвa нaшuм бiйцям, вiчнa пaм’ять зaгuблuм, cпacuбi воїнaм, зa тe, що дiтu cпокiйно cплять… “Нe зaбyвaйтe гepоїв! Нi Жuвux! Нi Полeглux!

У селі нічого не приховати. До Олега дійшла чуйна, що його Варя йому зрадить. Вирішив перевірити. Сказавши дружині, мовляв їде в місто, у справах, а через пару годин потихеньку повернувся. Зайшов в хату і сам все своїми очима і побачив. Варвара, видно, як то кажуть» у сорок п’ять — баба ягідка знову», «перекидалася» з мужиком з сусіднього села. Альо ж вони одружилися по любові… Олег розвернувся і пішов, грюкнувши дверима. День-другий проживши у лісі, в мисливській хатині, трохи охолов. Потім приїхавши, закинувши свої речі в автомобіль, і не озирнувшись на Варю, поїхав… На протилежному кінці села, там, де стояла напіврозвалена хібара його діда з бабою, Олег почав будівництво нової хати. Літо тільки почалося. Та й руки у мужика росли звідки треба.

Через пару місяців новий зруб був готовий.— Відмінний вийшов будинок, Олег. Світлий, великий. — Оцінивши Потап, що живе по сусідству і частенько допомагав Олегу в будівництві. І додав. — Тепер і про сім’ю можна подумати. Потап з дружиною жили удвох. Але місяці чотири тому до них переїхала дочка-Соня. Пішла від чоловіка n’яниці і жила у батьків. Соня частенько поглядала за роботою Олега. Вже дуже спритно у того все виходило. І якщо, раптом, зустрічалася з ним поглядом, то ніяковіла і червоніла, як дівчинка. Олегу Соня теж подобалася. Сорок років бабі, а все струнка, як школярка.Але вже дуже сильно тиснула образу на зра ду дружини…

Якось раз, коли Потап з дружиною поїхали до рідні в село по сусідству, а Соня залишилася вдома одна, приїхавши її колишній чоловік. Тієї хотів силою забрати Соню назад, але та спиралася. Тоді він став бити її. На шум прибіг Олег, схопив мужика за шкибиртки і викинув з дому. Той підвівся, але побачивши Олега, мовчки захромав геть. А Олег гладив жінку по голові, і говорив: — Заспокойся, Сонечка. Він сюди не повернеться. Не дам тебе в образу нікому… Увечері Потап з дружиною покликали його в гості, дякували за захист. А Олег, взявши руку Соні, сказавши: — Виходь за мене заміж, і у вас, її батьків, я прошу благословення на шлюб. — А! Що я говорив?! — звернувся Потап до дружини. — Казав, що Олег на Соньку поглядає? А ви не вірили…

Важкі умови життя не зломили маленького хлопчика. Він не тільки вижив, а й зберіг життя своїй мамі. Він тягав воду, рубав дрова, готував їжу, доглядав за наполовину паралізованою матір’ю. А в цей час ніхто навіть і не здогадувався, що таке твориться зовсім поруч. Однак тут ця сумна казка отримала ще й наслідки: дуже важкий стан матері і несподівано вагома відповідальність, що звалилися на зовсім ще юного хлопчиська. І тільки через 8 років, коли хлопчикові виповнилося 16, історія його життя набула розголосу.

Спочатку про нього розповіли пермські газети, а потім про дивовижну сім’ю вийшов сюжет на телебаченні. Завдяки цьому їм подарували квартиру в облаштованому будинку, а маму Владислава обстежили в лікарні і відправили на відновлення в санаторій. Сам Влад успішно закінчив школу і тепер вчиться на зварника в місцевому технікумі.