NEWS 2SWEET

Ми з чоловіком давно мріяли про власну квартиру. Ми наполегливо працювали сім років, заощаджуючи на всьому, що могли — від відпочинку до одягу, щоб це сталося. Нарешті настав день «Х», і ми з радістю переїхали до нашого нового будинку. Моєму щастю не було меж! Першого дня ми влаштували новосілля для наших друзів та родичів. Всі хвалили нас і бажали добра, крім сестри мого чоловіка Олі, яка жила в селі і пообіцяла заглянути до нас пізніше. Моя свекруха, до речі, того дня залишилася ночувати. Наступного дня вона похвалила нашу квартиру і відзначила, як добре, що ми маємо три кімнати, мовляв, будинок підходить для розміщення членів сім’ї.

Я вже тоді запідозрила недобре, але ще не розуміла, до чого мені слід було готуватися. Через тиждень до нас приїхала сестра чоловіка з трьома дітьми, і ми були вражені кількістю багажу, який вони привезли із собою. Чоловік жар тома запитав, чи не переїжджають вони до нас, але Ольга відповіла, що майже переїжджають. Вона сказала, що цього літа до нашого міста переїдуть її близнюки, і добре, що у нас є квартира, тож їй не доведеться турбуватися про те, де зупинитися, коли вони переїдуть сюди. Чоловік обурився і сказав, що ми не плануємо приймати гостей. Ольга стверджувала, що вони не чужі і можуть навіть nлатити квартnлату, але чоловік наполягав,

щоб її доньки зупинилися у гуртожитку, або Ольга зняла їм квартиру, коли вона була спроможна nлатити. Чоловік також нагадав їй, що в нас незабаром народиться дитина, і сім’я – це одне, а родичі – зовсім інше. Ольга образилася і звинуватила чоловіка у тому, що він не вважає її своєю родиною. Вона погрожувала, що він пошkодує про своє рішення. Наступного дня до нас прийшла свекруха і накричала на чоловіка, що він черствий і жадібний. Вона пригрозила зректися його, якщо він не передумає дозволити її онукам залишитися з нами. Однак чоловік стояв твердо, і після цього родичі не розмовляли з нами майже місяць. Незважаючи на плітки, ми не змінили свого рішення не пускати родичів до себе. Я вважаю, що ми зробили правильний вибір.

Останнім часом я зрозуміла одну важливу річ, що в цьому житті ми нікому не потрібні. За винятком матерів і дітей. Та й то не у всіх випадках. Іноді буває і навпаки. Я особливо то й ніколи не була щасливою. Завжди одна і самотня. Постійно гналася за примарним щастям у вигляді квартири і машини. Працювала багато на кількох роботах. Накопичила певну суму і придбала спочатку квартиру, а потім і машину.

Ще потім до мене почала підбиватися молода людина. І я вирішила вийти за нього заміж. Ні, я його ніколи не любила. Нам просто було комфортно, незважаючи на різницю у віці. Я була старша на чотири роки його, хоча на вигляд цього не було помітно. Ми жили в моїй квартирі. Він був з села, свого житла в місті не мав. Дітей у нас не було достатньо довго. Потім з’явилася дочка.

Тоді у нас і почалися з чоловіком перші сварки. То він мене просто лякав тим, що так жити йому важко. Дитина плаче, я постійно без настрою, а він, подумайте тільки, працює і втомлюється. Коли він перестав лише на словах мене страшить і одного разу зібрав свої речі — я сказала йому, щоб він не шкодував. Він немов заспокоївся. Залишився вдома.

Майже місяць він був нормальним. Потім почав мене знову лякати тим, що піде. Тут мої нерви не витримали. Поки він був у вбиральні — я зібрала всі його речі в сумки і поставила біля вхідних дверей. Він був шокований. Вийшов з дому і сказав, щоб я подумала над своїм вчинком.

А я йому вслід з балкона восьмого поверху викинула його речі. Це було феєричне видовище. Всі сусіди здивувалися. Але мені все одно. Я його ніколи не любила, лише терпіла останнім часом. Жив він на моїй території, заробляв досить мало. Тобто — є де жити і для кого.
А він нехай шукає собі щастя десь в іншому місці!

Я не планувала повертатися на батьківщину на канікулах, щоб не витра чати гроші без необхідності, але мій син і дочка так наполягали, що я поступилася. І ось, учора я приїхала додому – і досі не можу заспокоїтися: сльози течуть моїми щоkами. Я отримала такий сюрприз… Протягом п’яти років я працювала в Італії, збирала гроші на покуnку будинку. Ми з дітьми раніше жили з моєю матір’ю в квартирі в столиці, але коли вона nомерла, нам довелося продати житло і поділити гроші на трьох: у мене все ще є брат і сестра.

На виручені кошти нам вдалося куnити будинок у селі далеко від міста, але ми ще мали заробити грошей, щоб куnити нову квартиру. За ці п’ять років я поверталася додому лише двічі. Я старанно працювала, заощаджувала кожну коnійку для своїх дітей. Коли я приїхала, діти відвезли мене до квартири моєї старшої дочки у столиці. Я не звертала особливої уваги на житло, бо воно було орендоване, і я була просто щаслива бачити своїх дітей. Однак під час вечері мій син поклав ключі на тарілку переді мною. Я не розуміла, що відбувається , але дочка пояснила, що квартира не орендована: вона належить мені.

Я була спантеличена, тому що квартира вже була мебльована, а я точно ще не вислала достатньо грошей на двійку в столиці. Потім мій син пояснив, що його начальник нещодавно вирішив nродати свою квартиру, і коли він дізнався про бажання їхньої родини, одразу ж запропонував купити її у нього. Діти внесли свої заощадження, а те, чого не вистачало, вони розділили навпіл. Я не могла перестати плакати: адже я надсилала їм гроші на дні народ ження та свята, а вони відкладали все до останньої коnійки, щоб я скоріше повернулася з Італії і змогла жити спокійним життям у себе на батьківщині… Словами не передати, як я їх люблю. І як пишаюся ними…

Дочка чоловіка виходить заміж. Всі витрати за весілля молодята взяли на себе. Батьків не хотіли турбувати. Вони люди вже дорослі, самі зроблять собі свято. Тут немає нічого дивного. Своїй падчерки, м’яко кажучи, я не подобаюся. Хоча зі свого боку я їй нічого поганого не зробила. Її батько задовго до мене розлучився з колишньою дружиною. Але вона мені при кожній нагоді натякає, що це я розлучила їх сім’ю. Хоча, коли я познайомилася з чоловіком, то він вже давно жив один і був офіційно розлучений. Але як я не намагаюся, його дочка все одно не хоче зі мною спілкуватися. Ось і на своє весілля вона батька запросила, а мене немає. Мене це аніскільки не засмучує. Тому що, якщо подумати, то це її негаразди. Я вже якось можу обійтися без її спілкування і, без цього весілля. Просто мій чоловік не знає, як в цій ситуації краще зробити.

Без мене він йти не хоче. Бо вважає, що це не правильно по відношенню до мене. Так зі мною він піти не може. Тому що його дочка не хоче псувати собі такий значущий день моєю присутністю. Так він вирішив взагалі туди не йти. А вирішив привітати по телефону. А подарунок перерахувати на картку і все. Адже так не можна! Таке ставлення до своєї єдиної доньки зіпсує всю весілля і їх подальші відносини. Як не поїхати на весілля дочки? І не побачити її у весільній сукні? Хоча мені здається, що донька не дуже хоче його там бачити. Запрошує його одного, знаючи, що він один туди не піде. Якби він їй був потрібен, запросила б з ким завгодно, лише б він прийшов. А ця вся ситуація якась дивна. Якщо чесно, відпускати його одного мені хочеться. Це інше місто, від нас їхати 5-6 годин на машині.

А значить, йому доведеться десь там ночувати. Ні, мені це зовсім не подобається. Я не те що дуже ревнива, але якось не по собі. Я запропонувала йому інший варіант. Ми з ним разом поїдемо відразу в ЗАГС, де вони будуть розписуватися. Він один піде на урочисту церемонію. А я тим часом почекаю його в машині. Мені так зовсім не соромно і не образливо. Після церемонії він привітає молодих і вручить подарунок. Потім вони всі поїдуть в ресторан, а ми зі спокійною душею поїдемо додому. Ну а що робити? У найважливіший момент він буде поруч з дочкою. Побачить свою красуню в весільній сукні, сфотографується з нею і привітає. Це ж варто того, щоб їхати на машині 6 годин туди і стільки ж назад? А навіщо я поїду? Бо дорога далека. Для того, щоб йому не було нудно. І про всяк випадок, раптом щось в дорозі трапиться. Гарний варіант? Як думаєте?

Я поїхала на вокзал. У мене намічалася поїздка до міста на кілька днів. У вокзалі я побачила ваrітну дівчину. Зовсім молода, вродлива, сиділа дивилася у вікно і мовчки nлакала. У неї був збентежений вигляд. Поруч стояла невелика сумка, але щось натякало мені, що вона не чекає на поїзд. Я виїжджала у понеділок і повернулася лише за п’ять днів. Дівчина також сиділа в тому ж місці. Я вирішила підійти до неї та поговорити. Вона явно потребувала доnомоги. — Вибачте, дівчино, у вас все гаразд? Просто я бачу вас тут уже не вперше і здогадуюсь, що весь цей час ви також були тут. – Мене вигнали з дому. Я тут живу, — сказала дівчина і сльо зи покотилися по її щоці. Я почала цікавитися подробицями її життя.

Виявилося, дівчина – сирота. Її звуть Єва. Я вирішила запросити Єву до себе. Вона поїла, зігрілася і розповіла далі свою життєву історію. Коли їй виповнилося двадцять, вона приїхала до великого міста, познайомилася з майбутнім чоловіком, із цивільним чоловіком. Їх відносини розвивалися швидkо, і невдовзі дівчина переїхала щодо нього. Чоловік часто знущався з неї, адже знав, що нікому її захищати. Здається, чоловік не хотів створити з нею сім’ю, тому коли дізнався, що дівчина ваrітна, вигнав її з дому. Вона поїхала на вокзал і вокзал став її домом. Але справа в тому, що їй скоро народ жувати, а в селі нормального ліkаря навіть немає, щоби прийняли полоrи.

Тому я вирішила, що вона житиме у мене і я їй доnоможу, чим зможу. Я попросила доnомоги у знайомих та друзів. Вони принесли дитячий одяг, всякі пляшечки, шкарпетки, навіть візок примудрилися розшукати. Незабаром на світ з’явилася Василина. Коли дівчинка пішла до садка, Я влаштувала Єву на роботу в завод. Вона добре проявила себе як професіонал своєї справи і незабаром її підвищили до керівника. Єва та Василина стали невід’ємною частиною мого життя і важливими для мене людьми. Василина називала мене бабусею, а Єва — мамою. Нещодавно Єва навіть отримала пропозицію руки та серця від сина директора заводу. Хлопець дуже добрий, мої дівчинки в надійних руках. Вони часто відвідують мене. Я їм дуже вдячна, що не залишають мене на самоті на старість.

Наступного дня після свого дня народження, роздумуючи про свіжість сільського повітря та спокій, який міг би запропонувати батьківський будинок, я усвідомила, що мені потрібно трохи часу наодинці. Проблема була в тому, як пояснити це моєму чоловікові, який без того переживає через свою роботу. “Може, я маю сказати, що мені потрібен час, щоб все обміркувати?” – Розмірковувала я, сидячи за сніданком навпроти нього.

Але я боялася, що він неправильно зрозуміє. Тоді мене відвідала не найкраща ідея: вдати, що я дізналася про його зраду. Увечері, коли він повернувся додому, я зібрала в собі сили і почала грати свою роль. Сльози накотилися легко, адже мені справді було важко брехати йому. “Як ти міг це зробити?” – випалила я, тільки-но він зачинив за собою двері. Чоловік зблід, його очі розширилися від подиву. “Про що ти говориш?” – його голос тремтів. “Не роби вигляд, що не розумієш! Я все знаю!” – продовжувала я, сподіваючись, що він почне виправдовуватися, і я зможу використати цей момент для свого від’їзду.

Однак замість очікуваних відмовок він раптом опустився на коліна , і слова, які він промовив, змусили світ довкола мене зупинитися. “Пробач мені, я справді зробив дурість, зрадивши тобі …” Тоді моя вигадана драма обернулася реальною трагедією. Я відчувала, як моє серце розривається від зради. Увечері, збираючи свої речі, я намагалася зрозуміти, як моя невинна брехня призвела до такого руйнівного визнання? Сльози, що струмують по моїх щоках, були вже не частиною моєї гри, а щирим відображенням болю та зради, які я відчувала, залишаючи за спиною наш розбитий будинок та сім’ю.

Настя, затамувавши подих, поспішала додому, адже батько подзвонив їй і попросив негайно поговорити з матір’ю. Вона боялася передчувати хаос, який вибухнув у її сім’ї. Прибувши додому, вона знайшла матір у спальні, складаючою одяг у валізи. Сцена була настільки чужою та відчайдушною, що Настя на мить завмерла у дверях. “Мамо, що відбувається?” – Насилу видавила вона. Її мати, повернувшись, зустріла її поглядом, сповненим образи та рішучості.

“Я йду від твого батька, Настя. Сьогодні побачила його в ресторані з іншою жінкою. Вони трималися за руки – справжня пара!” – Голос її здригнувся, але в очах читалася непохитність. Настя відчула, як страх і сором наповнюють її. “Але мама, хіба розлучення – єдине рішення? Що скажуть люди? Ми станемо посміховиськом для всього міста!” Мати втомлено подивилася на неї. “Доню, мені не до чуток. Я більше не можу так жити. Твій батько перестав бути мені вірним, і я не збираюся вдавати, що все гаразд.” Настя намагалася знайти аргументи, щоб переконати матір залишитися.

“Може, ми можемо щось виправити? Поговорити з татом, відвідати сімейного психолога?” “Я намагалася, Настя. Але коли любов йде, її не можна повернути силою,” – мати продовжувала складати речі, кожен її рух підкреслював остаточність рішення. Настя зрозуміла, що ситуація вийшла з-під контролю. Світ, який вона знала, руйнувався, і вона почувала себе безсилою зупинити його. У той же час, у глибині душі, вона починала розуміти, що іноді необхідно відпустити, щоб усі знайшли своє щастя, навіть якщо це щастя означає біль та розлуку.

Того дня я повернувся додому після виснажливого робочого дня, мріючи лише про те, щоб ситно поїсти та розслабитися. Але коли я відкрив холодильник, виявив, що він порожній, а на кухонному столі лежала записка від дружини: “Поїхала у кафе з подругами. Скоро буду.” Моє роздратування миттєво переросло у гнів. Я схопив телефон, знайшов адресу кафе і, не довго думаючи, помчав туди. У кафе моя дружина спокійно сиділа за столом, сміялася та розмовляла з подругами.

Я підійшов і, не стримуючи емоцій, почав дорікати їй прямо при всіх. “Як ти могла залишити будинок без їжі? Ти що, взагалі не думаєш про чоловіка, який цілий день на роботі?” – вигукнув я. Люди, що оточували нас, дивилися на мене широко розплющеними очима, а моя дружина почервоніла від сорому і збентеження. Не чекаючи на її відповідь, я розвернувся і пішов. Дорогою додому купив сендвіч, щоб якось вгамувати голод. Коли я повернувся, то побачив, як моя дружина збирає свої речі.

“Ти що, йдеш?” – Запитав я, намагаючись приховати своє хвилювання. Вона мовчки продовжила складати одяг у чемодан, а я, розуміючи, що ситуація вийшла з-під контролю, просто сів на диван і ввімкнув кіно. Через кілька днів мені надійшло сповіщення про початок шлюборозлучного процесу розлучення. Я залишився байдужим і до цієї звістки. У глибині душі я відчував розчарування, але гордість не дозволяла мені визнати це. “Мені не потрібна така дружина,” – переконував я себе, хоча в душі усвідомлював, що втратив щось важливе через безглуздий спалах гніву. Що тепер буде – я гадки не маю…

Хочу вам, дорогі читачі, розповісти свою історію, в якій я дуже вдячна своїй свекрусі за те, що саме вона допомогла мені зрозуміти, що я зовсім не потрібна своєму чоловікові. І саме вона допомогла мені розлучитися з ним. Вона допомогла мені в найважчий період, коли я була дуже втомлена в душі. Наш шлюб з чоловіком я вважала щасливим. П’ятнадцять років-це велика частина життя. І, якщо траплялися часом сварки, вважала за краще розповісти про це свекрусі. Адже Людмила Андріївна завжди здавалася мені майже ідеальною свекрухою і доброю людиною. Вона частенько ставала мою сторону і говорила своєму синові, що сімейне щастя — це терпіння і вміння домовлятися між собою.

Навіть коли на світ з’явилася моя крихітка, зі мною поруч була мати і не чоловік, а моя дорога свекруха. Мої батьки працювали і приїхали тільки на тиждень. А мама Людмила жила в сусідньому будинку. Це вона підказувала мені що робити з малюком і вчила як його купати, годувати. Але, при цьому, вона не зациклювалася на нас, ніколи не набридала. Без чоловіка вона залишилася давно. Тому в якості коханого чоловіка у неї значився Іван — не поганий такий чоловік, набагато молодший за неї. Але, після чергового відрядження, Людмила Андріївна приїхала сама не своя. Виявилася, що закохалася. Та не в кого-небудь, а в іноземця. Через три роки вона і переїхала до свого нового чоловіка. Ми хвилювалися і раділи за неї одночасно. Більш того, були їй дуже вдячні. Адже вона ще й залишила в наше використання свою квартиру. Вирішила перестрахуватися і не продавати її, а зберегти, щоб можна було куди повернутися, якщо життя не складеться.

Так вийшло, що в вигляді додаткового заробітку у нашій сім’ї з’явилися ще й гроші від оренди житла. Але саме цей додатковий дохід і був першим поганим дзвіночком. Хоча, звичайно, правильніше сказати — розподіл цього доходу. Мій чоловік став вести себе так, ніби це не його мама надає нам допомогу, а він сам став заробляти набагато більше. Постійні застілля і компанії друзів. Я намагалася пояснити йому, що це не найкращий варіант спільного життя, але виходили постійні суперечки. Гроші йшли як вода в пісок. Тим більше, що у нього з’явилося нове хобі — риболовля. Човни, мотори, спеціальний одяг і спінінги. Все це коштувало дуже дорого, а він купував все найкраще і хизувався перед друзями і знайомими.

Дійшло до того, що нас з малюком мало не годували мої родичі, які допомагали мені поки я сиділа в декреті. Людмила Андріївна прилітала до нас в гості. Вона бачила все це, намагалася розмовляти зі мною і своїм сином. Намагалася сказати, що ми не зовсім правильно чинимо, якщо буде так тривати і далі, то ми не зможемо зберегти сім. Але мій чоловік нічого не хотів слухати. А я часто нудьгувала одна в будинку. І ось сталася дивна подія. В черговий раз, коли приїхала моя свекруха, не стала попереджати про це. Добралася до нас на таксі, а ми зовсім нічого не знали про її візит. Я займалася дитиною. Чоловік поїхав на чергову риболовлю і його вже кілька днів не було вдома. Приїзду свекрухи я дуже зраділа, адже вона мені завжди допомагала, привозила нам різні гостинці і смакоту.

Але на цей раз все пішло не за звичним сценарієм. Спершу вона запитала, чому я відпускаю свого чоловіка постійно на риболовлю і не вимагаю, щоб він нам допомагав. Я пояснила, що він мене не чує і все закінчується виключно спорами і непорозуміннями. Навіть якщо він і залишається вдома, то не поспішає допомагати. А всім своїм виглядом показує, що його змусили відмовитися від відпочинку і гарної поїздки. Та ще й все йому не так цілі вихідні, що я ніяк і ні в чому не можу йому догодити. Вже краще я сама буду справлятися, ніж з таким помічником. — Тоді чому ж у тебе все так брудно і не прибрано, якщо «сама»? — запитала мама Людмила. Я розгубилася. Вона ніколи не говорила подібних речей, і на цей раз вона не була зі мною чемною і лагідною.

З тих пір свекруху немов підмінили. Вона зовсім перестала мені допомагати і робила мені нескінченні зауваження по господарству, дорікала у всьому. Моя дорога друга мама, перетворилася в холодну і черству людину. Навіть чоловік мій став мене захищати і говорити, що не така я вже й погана господиня. Хоча робив він це не часто. А сваритися мені з нею йому не хотілося, я дуже люблю і поважаю цю жінку. Так що тепер у нього була додаткова причина поїхати з друзями на річку. Черговий приліт моєї свекрухи став останньою крапкою. Малюк захворів і погано спав, чоловік знову залишив мене без допомоги, та ще й Людмила Андріївна почала тикати мене носом в недостатньо добре помиті кути і почищену ванну.

Коли чоловік повернувся, я задала питання ребром: або він переглядає своє ставлення до сім’ї, допомагає і захищає мене, або я йду. У мене сил вже просто не залишилося. Але чоловік повів себе досить егоїстично. Він заявив, що як жінка я повинна не умови ставити, а намагатися зберегти офіційний шлюб за всяку ціну. І не в моєму становищі наказувати. Навіть не знаю, як описати все те, що відчувала я в той момент. В той же день я зібрала речі і поїхала до батьків. Чоловік приїхав миритися тільки через два тижні. Але мені це було вже не потрібно. За цей час у своїх мами і тата я згадала, що означає жити однією сім’єю. Ми розлучилися майже через два роки. Тільки через чотири роки, коли у мене з’явився новий обранець, я змогла зрозуміти, наскільки Людмила Андріївна розумна і мудра жінка. Вона не дарма стала тиснути на мене під час своїх візитів.

Вона намагалася зрозуміти, чи готовий її син горою стояти за свою обраницю. Чи готовий він захищати свою сім’ю від сторонньої людини. Йому це було вже не цікаво. Він просто ховався від нас, тікав на свої риболовлі. І вона усвідомила, що наш шлюб вже давно розпався. Тільки ми боїмося поставити крапку, боїмося зруйнувати звичний, хоча і обридлий побут. Зараз я розумію свою свекруху і вдячна їй за розлучення. Вона тепер постійно дзвонить мені, коли приїжджає. Привозить гостинці дитині і мені багато речей і подарунків. Я дуже люблю її, вона мені близька і рідна людина. Мама Людмила сказала, що ніколи нас не залишить, ми найрідніші їй люди, і вона завжди буде допомагати нам. І на мою допомогу вона може розраховувати також. Я дуже вдячна цій жінці.

Я, коли зустріла Олега, відразу ж закохалася в нього. У мене до нього чоловіків не було, мені здавалося, що це моя доля. Вже через півроку ми одружилися. Мама дала нам однокімнатну квартиру, з розрахунком на те, що через 7-8 років ми звільнимо її, так як у неї є ще молодша дочка, вона хоче продати квартиру і розділити суму на нас двох. Ми погодилися з Олегом на ці умови. Це був тільки початок, ми зіграли весілля, заплатили за нього порівну. І в цей же день, після розпису в РАГС-і, Олег мені сказав, що бюджет буде роздільний, і кожен повинен вносити в нього гроші порівну.

Мене це, звичайно, збен тежило, адже, він заробляє вдвічі більше за мене. Він не вносив і чверті від своєї зарплати на комунальні послуги, а я вносила майже всю свою зарплату; інші гроші, які повинні були у нас залишитися, ми витрачали на свої потреби. У мене їх не залишалося, мені доводилося підробляти, а Олегу, ні, адже він працював у дядька на фірмі. Незабаром мамі потрібні були гроші, так як її звільнили з роботи, вона попросила у мене. Я віддала частину зарплати на комуналку, а решту грошей мамі.

Олег навіть не думав мені допомагати. Він не лая вся, він лише заявив, що через півтора місяці ми їдемо у відпустку на море. Ну, як завжди, кожен платить сам за себе. А у мене rрошей не було. І він поїхав без мене. Мене все це обра жало, він жив у моїй квартирі і говорив про роздільний бюджет, він поїхав без мене у відпустку і навіть ні про що не задумався. Я зібрала його речі і відвезла їх в офіс до його дядька. Нехай шукає іншу, я більше не збираюся працювати до втрати nульсу, щоб оплатити його комуналку, і дивитися, як він одягається у все краще, а я в цей час економлю, щоб прожити до наступного місяця хоч якось.