NEWS 2SWEET

Мені 45. Рік тому зробив одну ду рість, за що не можу пробачити себе досі. Я зустрів молоду, гарну дівчину. Закохався по вуха. Вона була пристра сна, зух вала. Поруч із нею я знову почував себе хлопчиськом. Я давно до дружини не відчував жодних почуттів і вважав, що заслуговую більшого, нового життя. На той момент я зробив усе, щоб бути поруч із нею. Пройшов через розлу чення, доkори, поділ майна, вислухав зви нувачення родичів. Я думав тільки про одне: щодня прокидатися в її обіймах. Але все також швидко закінчилося, як і починалося. Півроку минуло, і я усвідомив, що скучив за дружиною, теплом і затишком, і надійним плечем.

Зараз я татко, який годує, одягає, прибирає. Вона слідкує за фігурою, до плити не підходить, нічого не готує. Домогосподарство для неї – дика тема. Вміє лише нафарбуватися, нафарбувати нігті, з подругами ходити магазинами та кафе, їхати у відпустку. Навіть коли я приїжджаю додому, вона мене не зустрічає. Сидить у телефоні та відповідає на запитання лаконічно. Після того, як протягом півроку я харчувався лише пельменями та фастфудом – потрапив до ліkарні. Вона лише раз прийшла до мене, та й то за грошима. Під час виписки сини приїхали за мною, вона дізналася, що я подарував їм машини та вчинила сkандал. Після цього була проти моїх зустрічей із ними.

Наші стосунки стали ще rіршими. Все їй перестало влаштовувати. То я хроплю, то човгаю ногами. А вона нібито ідеал, і я їй винен. Вона виявилася корисливою. А колиաня дружина була зі мною і в горі, і в радості. Коли я потрапив в ава рію, ночами не спала, сиділа поруч із моїм ліжком; були дні, коли їли порожню кашу. Вона завжди підтримувала мене та надихала. Тільки зараз розумію, що завдяки її вірі я став таким успішним. Але вже пізно. Повернення додому стало моєю заповітною мрією. Я щодня після роботи під’їжджаю до будинку, дивлюся на вікно її спальні. Так хочеться увійти, але не наважуюсь. Вона не проба чить моєї зра ди.

Наша єдина дочка приголомшила нас новиною — вона збирається жити з чоловіком, який старший за неї на 15 років. Катя завжди була розумною дівчинкою. Минулого року вона закінчила школу і вступила до педагогічного університету, старанно навчалася. Додому приїжджала рідко, посилаючись на те, що дуже багато задають вчити. Тому ми самі її відвідували. До гуртожитку ми її не пустили, винаймали їй квартиру, регулярно привозили продукти та давали гроші на всі її потреби. І ось наша дочка приїхала і заявила:

— Мамо, тату, у мене для вас новина. У мене є наречений, і ми збираємось жити разом. — Тоді привозь його знайомитись! – Зраділа я. — Ви його знаєте, це Дмитро з нашого села. У мене мало не закрутилася голова від цих слів. — Як Дмитро, Катю? Він майже мій ровесник, — скрикнула я. — Та ще й такий ледар. — Не говори так про нього, — огризнулась Катя. — Він лише місяць тому розлучився. Дружина вигнала його за пияцтво та за те, що вдома влаштовував заворушення. У нього двоє дітей, яким він повинен платити аліменти.

Ти справді хочеш взяти це на себе? — Мамо, ти не все знаєш про його родину. На цьому Катя більше не хотіла говорити про Дмитра. Скільки я її не вмовляла, ми намагалися поговорити до душі, а вона все твердить: «кохаю», і все. Цей її наречений – людина без майбутнього, живе у батьків, нічого за душею не має. Мій чоловік теж намагався поговорити з Дмитром, але безрезультатно. Той лише відповідає: – Не заважайте вашій дочці будувати своє щастя. Наче сміється з нас. Обдурив дівчинку, і радий. Я завжди думала, що Катя бачить, яка у нас сім’я, де панують повага та любов, і знайде собі гідного чоловіка. Але ж ні. Я ніяк не можу змиритися з її вибором та прийняти такого зятя. Що робити, підкажіть? Як уберегти її від цієї помилки?

Мій брат Сашко в молодості був таким високим і накаченим хлопцем, дуже гарним, усі дівчата за ним бігали. Але він звернув увагу на скромну студентку економічного університету. Олена була маленькою, худенькою дівчиною. Сашко все залицявся до неї, після університету вони одружилися. Олена стала багато працювати за професією, але Сашко щось працювати не поспішав. Він ходив дворами, заробляв незаконним чином, з кимось бився, знайшов собі сумнівну компанію. А Олена все це терпіла.

Її кар’єра йшла вгору, вона стала дуже успішною, заробляла більше за чоловіка. Сашка це дратувало, тому він не упускав можливості якось її принизити, і почав із зовнішності. Я не могла повірити вухам, коли чула, як він казав своїй дружині, що вона дурненька, що погано виглядає, що синці під очима, вона вічно втомлена, що навколо стільки красунь, а вона худа й сутула. Олена втомилася все це терпіти і одного разу просто пішла від нього . І правильно зробила. А Сашко без освіти та грошей дружини став нікому не потрібним. Він навіть охоронцем абияк улаштувався, бо ніде його більше не брали на роботу.

То умови йому не подобаються, то начальник nоганий. Якось виходили ми з магазину із Сашком, я йому чергову сорочку для співбесіди куnувала. І тут ми зустріли Олену, вона так змінилася. Настільки погарнішала. Така струнка, красива, з ідеальним макіяжем, у дороrому одязі. – Що, Сашко, знову на роботу намагаєшся влаштуватися? – Ой, Олено, ти так добре виглядаєш. – Серйозно? Ти ж мені стільки років намагався довести протилежне. Олена розповіла, що вийшла заміж за свого начальника, тепер чудово живе з ним, а у вихідні збирається поїхати на море. Сашко дивився на неї і розумів, як багато він втратив.

Так сталося, що чоловік у Марини Володимирівної пішов у інший світ, коли їх синові було 2 роки. Чоловік був ал koголі ком, напився і сів за кермо, зрештою poзбився. Після цієї тp aге дії їй довелося працювати за двох, щоб підняти сина. Через багато років наполегливої роботи Марину підвищили на по саді і тим самим підвищили зарплату. Тепер вона могла дозволити собі багато чого, що не могла раніше. Гр ошей було достатньо, щоб навіть відкласти та побалувати сина одночасно. Тому, якби вона втратила цю роботу, у неї завжди в заначці були б гроші, на кілька місяців уперед безробітного життя

Накопичивши порядну суму, вона наважилася придбати квартиру, нехай і маленьку. Але зате як вона допомогла цим синові, йому вже було на той момент 22. Він тоді зустрів свою долю, і хотів жити окремо, з цієї нагоди вона подарувала синові цю квартиру. Минув час, синові зараз 30, він все ще живе з дітьми та дружиною в однокімнатній квартирі, яку подарувала йому рідна мати, а нещодавно він заявив їй: -Ти, це, зрозумій, у нас сім’я вже велика, ми тут вже не вміщуємося, так що давай продавай свою. -Костік, синку, я вже старенька. Ти теж мене повинен зрозуміти, що, крім пенсії, у мене нічого немає.

Якщо ви хочете побільше квартиру, давай поміняємося, переїжджай у мою двокімнатну, а я житиму у вашій. Костя був проти цієї ідеї, продавши дві квартири, зможе купити собі вже трикімнатну. Вже минув рік, а вони все ще в ою ють із матір’ю через її квартиру. Бабуся для онуків »жаліє» свою квартиру, а їм тісно в одній кімнаті з батьками. Марині Володимирівні шкода, що вона виховала такого сина. Все життя вона працювала, щоби дати йому все. А він виявився не вдячним, який хоче виставити матір надвір.

Минуло вже 15 років, як ми з Дмитром стали чоловіком та дружиною. Ці роки були сповнені радістю, сміхом, теплом, але в останні місяці щось змінилося. Здавалося, криза середнього віку глибоко проникла в наші відносини, і я відчувала, що між нами є якась невидима стіна. Одного вечора, коли Дмитро повернувся з роботи, я вирішила розпочати розмову. “Дімо,” почала я, збираючись із духом, “ти відчуваєш, що щось сталося з нами?” Він глянув на мене, трохи здивований. “Що ти маєш на увазі?” “Ми більше не спілкуємося так, як раніше.

Ми не ділимося своїми почуттями, своїми думками. Я відчуваю, що ми стали чужими людьми у власному будинку.” Дмитро зітхнув і сів поряд зі мною. “Я також це відчуваю. Але я не знаю, як це виправити.” Ми обидва сиділи в тиші, загублені у своїх думках. Потім я запропонувала: “Можливо, нам варто піти до сімейного психолога? Можливо, він зможе допомогти нам розібратися в наших почуттях.” Дмитро кивнув головою. “Я вважаю це гарна ідея.” Наступного тижня ми записалися на прийом до лікаря Ковальової.

Вона виявилася доброю та уважною жінкою, яка допомогла нам розібратися у наших почуттях та страхах. “Я помітила, що багато пар зіштовхуються з кризою середнього віку,” розповіла вона. “Але це не означає, що ви не можете повернути свої стосунки назад. Головне – це часто розмовляти один з одним і бути чесними.” З того часу ми почали відвідувати лікаря Ковальову щотижня. Ми говорили про свої почуття, страхи, мрії та бажання. І хоча це було непросто, я відчувала, що між нами знову з’явилася іскра. Минуло кілька місяців, і я могла з упевненістю сказати, що наші стосунки стали кращими. Ми знову стали ближче один до одного, і я була вдячна лікарю Ковальовій за її допомогу. “Я так рада, що ми зважилися на це,” сказала я Дмитру одного вечора. “Я люблю тебе і хочу, щоб ми завжди були разом.” Він усміхнувся і поцілував мене. “І я теж, моє кохання.”

– Танечко, дочко, твій дід залишив у сnадок будинок у селі, – сказала мені мама. – Який дід? Який дім?! Чому ти мені ніколи не казала, що в мене є дідусь? – Ображена була на нього, за те, що кинув нас із матір’ю. От і не хотіла спілкуватися з ним. До села до мого діда треба було їхати не більше півгодини. Стара хата, паркан, що завалився. Тут не ремонт потрібний. Тільки зносити та будувати новий будинок… Але на стіні мої(!) фотографії. Два роки, п’ять років, сім, фото з останнього дзвінка. Фото де я з дитиною на руках. Він знав, що став прадідом…

Потім я знайшла в ящику серванта листа : “Моїй улюбленій онучці Танечці”. “Танечко, онучко кохана! На жаль, ми з тобою ніколи не бачилися. Але в цьому я сам винен. Не склалося у нас спільне життя з бабусею, через її власну дурість і молодість. Не ображайся на матір, вона тебе дуже любить. Хоча ти і не знала мене, але в моєму серці була завжди.Ти стала сенсом мого життя.Для тебе я побудував будинок, щоб хоч щось залишилося на згадку. із зеленим дахом. Він відрізняється від сусідніх будинків, ти одразу його дізнаєшся.

Прийми цей щирий подарунок від дідуся. Я тебе дуже люблю. Прощавай, Танечко. Твій дід Андрій!”. Там же знайшовся ключ від будинку з адресою. Двоповерховий будинок з вітражними вікнами на першому поверсі. Спереду була гарна велика веранда, а позаду будинку розташувався справжній дитячий майданчик. Де дід узяв на все це гроші, я не знаю, але він явно дуже старався для мене та мого сина. Після церемонії прощання, я залишилася у тому селі. Ретельно оглядала всі речі й плакала, так жаліла, що не познайомилася зі своїм дідусем. Згодом ми переїхали жити у цей будинок. Я щодня дякую дідусеві за такий шикарний подарунок і дуже шkодую, що не встигла з ним познайомитися.

Ганні залишалося недовго жити, тому вона вирішила розповісти своїм дітям історію їх появи на світ. Ця історія не про те, звідки беруться діти. Син та дочка це вже давно знають, адже самі вже стали батьками. Історія, яку вона розповіла, була набагато цікавішою. Ганна з Назаром побралися, коли обом було по 18 років. Вони були дуже молодими і шалено закоханими . Мріяли, що у них буде щонайменше двоє дітей. Але роки йшли і Ганні ніяк не вдавалося завагітніти. На той час не було таких технологій, як сьогодні, тому нещастя мало лише виправдання: “Бог не дав їм дітей”.

Згодом вони змирилися з цим і почали жити собі далі. Займалися домашнім господарством, згодом стали заможними людьми. Якось Ганна ходила доїти корову і почула за сараєм якийсь галас. Як тільки вона зайшла за сарай, побачила в чагарнику великий кошик, у якому лежало немовля. Біля нього була записка: “Будь-ласка, подбайте про мою дочку”. Вона не могла залишити цю дитину. Ганна була надто молода, щоб бути матір’ю. Чоловік дуже зрадів донечці. За будовою тіла Ганна була повненька і ніхто б і не здогадався, що вона не вагітна.

Вони оформили цю дитину як рідну та стали повноцінною родиною. А через рік у тому самому місці вони знайшли ще й хлопчика. Тепер вони мали вже двох дітей. Хлопчик і дівчинка були схожі і ніхто нічого не підозрював. Дітей вони вирощували як рідних. Вони навіть не підозрювали, що Ганна та Назар не їхні справжні батьки. Назвали їх Віктор та Вікторія. Згодом вони пішли до школи, допомагали батькам у господарстві та радували своїми успіхами. Коли вони стали дорослими людьми, Ганна розповіла їм цікаву історію. Діти були здивовані, але вони й надалі любили своїх батьків. Вони подякували іх за все , що вони зробили .

Сім’я: батько, мати, і їхній п’ятирічний син Гоша сиділи за вечерею. – Мам, – раптом спитав син, – чому це я на тата не схожий? – Хто тобі таке сказав?! – різко випалила матір. – Не кричи на дитину, – приструнив батько, і тут же підколов дружину, – чи тобі є що сказати? – Ти хоч думай, перш ніж сказати! – Перенесла “вогонь” на чоловіка дружина. – Ти мене у зраді звинувачуєш?! – Якщо ти чиста, тоді чому ти нер вуєшся? – Подивилася б на тебе, якби тебе звинуватили у подібній гидоті! Задушу гадюку, яка посміла таке дитині сказати.

– Та хто тебе звинувачує? – Та хоч би ти! – Нічого такого я не казав! – Буквально не сказав, але поставив питання з підковиркою! Якщо ти в мені сумніваєшся, значить розлюбив! Чи взагалі ніколи не любив? – А може, це ти мене ніколи не любила! – почав закипати батько. Слово за слово і нависла загроза грандіозного сkандалу. Але тут знову своє “вагоме” слово сказав Гоша. – Мам, тату, а чого ви лаєтеся? Адже просто треба зробити мене схожим на тата. Батьки, відкривши роти, дивилися на сина. – Як це? – першим очухався батько.

– Дуже просто. Треба для мене куnити молоток та ножівку, – пояснив син. Батьки переглянулись і витріщилися на своє чадо. – Поясни, – нарешті зміг вимовити батько. – Я знову в садку стільчик зламав, – зітхнувши почав свою розповідь Гоша. – А Марина Петрівна сказала: “Ти, Гоша, зовсім на тата не схожий! Він приходить, лагодить нам меблі, а ти тільки ламаєш!”. Тату, ти мені куnиш молоток та ножівку? Я стільчик полагоджу, і знову буду схожим на тебе. Тут батько вибухнув таким сміхом, що затремтіли шибки. А мати вnала на стілець і уткнулася в долоні обличчям.

Якось я вирушила до дерматолога і, як завжди, довго чекала своєї черги в коридорі. Саме там я познайомилася з жінкою, яка змінила моє уявлення про життя. Вона одразу привернула мою увагу своїм стильним та доглянутим виглядом. На вигляд їй було близько 65 років, але коли ми розмовляли, виявилося, що їй уже за 70! Я ледве могла в це повірити. Вона розповіла мені, що була заміжня двічі, але на старості років залишилася одна.

Перший шлюб закінчився розлученням. З самого початку вона чесно казала чоловікові, що не хоче мати дітей. Він прийняв це, але після її 30 років знову порушив цю тему, сподіваючись, що згодом у ній прокинеться материнський інстинкт. Цього не сталося і після чергової розмови вони вирішили розлучитися. Вдруге вона вийшла заміж за чоловіка, який вже мав доньку від першого шлюбу. Цей союз був щасливим, адже він ніколи не торкався теми дітей. Він уже мав доньку, і відсутність бажання другої дружини мати дітей його не хвилювала. Проте їхнє життя разом виявилося недовгим — він загинув.

З того часу вона живе одна у своєму великому будинку і стверджує, що самотність її анітрохи не обтяжує. Багато хто вважає, що діти допоможуть їм у старості і будуть поруч, але вона так не думає. Усі діти рано чи пізно виростають і йдуть будувати своє життя. Саме тому вона ніколи не хотіла дітей і навіть зараз не шкодує про своє рішення. Вона веде повноцінне життя та отримує все, чого хоче. – А склянку води мені завжди подасть той, кому я за це заплачу, – сказала вона. Чи погоджуєтесь ви з таким поглядом на життя?

Нещодавно я помітив, як у нас у дворі з’явилася одна дівчина з вузькими очима. Відразу було зрозуміло, що вона не місцева і не схожа на нас. Але більше вона привабила мене тим, що була якась загадкова. Дівчина ні з ким не розмовляла, вона ходила, опустивши голову, нікому не дивилася у вічі. А ще в неї була маленька немовля. Вона гуляла з коляскою садом, біля нашого будинку. Коли люди намагалися їй доnомогти перетягнути коляску з бордюрчиків, вона різко відмовлялася і все робила сама.

Якось я намагався щось запитати у неї в ліфті, але вона чи не почула, чи злякалася мене. Але одного разу я все ж таки зміг про неї трохи дізнатися. Дівчина вийшла з магазину, однією рукою вона котила коляску, у другій був пакет із памперсами, а що робити з другим пакетом, вона не знала. Я підбіг на доnомогу. Так я дізнався, що дівчину звуть Аміна. Вона з далекої країни, де прийнято почитати і поважати тільки чоловіків, жінки не рахуються, вони швидше, як прислуги.

Чоловік вигнав Аміну з дому, але повернутися від чоловіка з дитиною до батьків було не можна – це велика ганьба. Довелося приїхати до брата, який мешкає в нашій будівлі. Але щиро сказати, я її брата ніколи не бачив. Брат цілими днями працює на будівництві, а Аміні нічого не доводиться робити окрім як вести побут і виховувати свою дитину. -Моя мама давала мені напуття, що я повин на жити тільки заради нього та для нього. Потрібно забути про себе. Раніше я думала, що йдеться про чоловіка, але тепер зрозуміла, що в моєму виnадку це про сина. Я не впораю сенс життя Аміни «жити для чоловіка», але здається, саме це доnомагає їй жити в цілому.