NEWS 2SWEET

були настільки безглуздими, що жінка вже не витримувала. А ще недавно вона хвалилася подругам, що нарешті зустріла гідного чоловіка, який не стане по квартирі брудні шкарпетки розкидати. Завжди причесаний волосок до волоска, в бездоганних костюмах, з ідеальним манікюром. На тлі її колишнього залицяльника Стаса, який міг гумові шльопанці зі шкарпетками носити і в треніках в гості прийти, Олексій здавався чимось нереальним. І Зоряна зраділа. Такий чоловік і не одружений! 32 роки, без кредитів і аліментів. А коли в гості до обранця прийшла, і зовсім щастя межі не було. Квартира виблискувала ідеальною чистотою, ніякої гори посуду в раковині, як у вищезгаданого Стаса. Він міг кашу гречану поїсти і тарілку в такому вигляді і залишити, а Зоряне потім доводилося все це відмивати. — Дівчата, він такий акуратний, — хвалилася зоряна подругам. — Навіть у мене вдома і то порядку такого немає. Ніяк не збагну, як такий екземпляр у неодружених затримався! Він і зовні цукерочка! Ні, мені просто пощастило, як нікому! — розповідала Зоряна подружкам. А ті заздрісно зітхали. Їх власні другі половини такою любов’ю до чистоти не блищали. Зоряна вийшла заміж і ось тут-то зрозуміла — насправді їй зовсім не пощастило. Почалося все з волоска у ванній. — Іди, прибери його зі стіни. І почисти потім добре! — сказав їй Олексій. Зоряна знизала плечима, але каприз чоловіка виконала. Потім вона помітила, що після рукостискань зі знайомими Олексій дістає вологі серветки і ретельно протирає долоню.

Після вечері одного разу вона швидко перемила посуд і хотіла вже піти дивитися улюблений фільм, як чоловік відвів на кухню. Там показав на тарілки і зазначив, що мити їх треба більш ретельно, плюс витирати добре. — Так в сушарці поки стоять, самі висохнуть! — пробувала відмахнутися Зоряна, але не тут-то було. Прочитавши їй цілу лекцію про те, як правильно мити посуд, Олексій пішов. На цей раз Зоряна розлютилася. І навіть весь вечір з чоловіком не розмовляла. Але оскільки характер у неї був незлобивий, то швидко відійшла. Однак раділа вона недовго. Через день Олексій забракував випрасуваний костюм. Не сподобалося, як дружина його випрасувала. Потім прив’язався до смітинці на підлозі. — Так її під мікроскопом тільки можна розгледіти, — сплеснула руками Зоряна. — Дорога, ось через таких от маленьких смітинок потім все навколо і забруднюється! Давай, ще раз підлогу протри! — напучував Олексій. І якщо раніше Зоряна обожнювала посидіти з подружками в кафе, то тепер її і цієї радості позбавили. — Ти ж не знаєш, наскільки там добре помили посуд. Хто до тебе сидів на цьому стільці? — повчав Олексій. — Так якщо твоєї логіці слідувати, то взагалі з дому не треба виходити. Ну не можна ж бути таким прискіпливим! — обурювалася Зоряна. Тільки чоловіка було не переконати. Непорозуміння виникали через недбало кинутої одягу. — Для речей є вішалки і шафи! Вони не повинні валятися ні на стільцях, ні на диванах! — твердив Олексій. Він вимагав, щоб одяг був складена рівними стопочки.

Якось вранці Зоряна шкарпетки чоловікові не ті поклали-чисто зовні вони нічим не відрізнялися, обидва чорні. Але він різницю помітив і довго обурювався. А вже скільки неприємних моментів їй довелося пережити на кухні! Те, що посуд перемивала, це квіточки. Пюре Олексію здавалося занадто калорійним — мовляв, навіщо кладеш стільки масла і молоко ллєш? А вже коли чоловік з найсерйознішим виразом обличчя сказав, що суп у неї вийшов некрасивим, Зоряна почала сміятися. — Як це? Суп, що, як людина? Може бути красивим, а може бути ні? Гаразд би сказав, що несмачний, я б ще зрозуміла. Але таку маячню навіщо нести? — сказала вона, стоячи з ополоником. — З чого ти взяла, що це маячня? Суп повинен бути золотистим, приємним на вигляд. А у тебе он какой-то негарний … дивлюся на нього і апетит відразу при одному тільки погляді пропадає, — промовив Олексій. — Але пахне ж смачно! Зоряна провела рукою по волоссю. — Якщо чесно … Не знаю. Треба освіжувачем побризкати і провітрити. Я не люблю, коли вдома як в закладах громадського харчування пахне! — і чоловік вийшов в коридор. Ну, а з початком сезону в саду Зоряна зрозуміла — вона ще не все про свого благовірного знає. Сад їй подобався — любила в свій їздити, батькам допомагати. І тепер думала, добре, що з’явиться власний острівець затишку — у Олексія там і будинок, і садок.Накупила насіння, почала садити. І тут же була зупинена словами: — Дорога, візьми лінієчку. По ній і саджай. Щоб все чітко, по сантиметрам, — порекомендував Олексій. Далі більше. Зоряне доводилося стежити, щоб ніде не з’явилася зайва травинка або бур’ян.

Відпочивала вона, тільки коли чоловік йшов на роботу — він володів невеликою фірмою з виготовлення меблів на замовлення. А одного разу на вулиці зустріла Стаса. Той, як завжди йшов в своїх улюблених спортивних штанях. Засяяв, побачивши Зоряну. І та раптом відчула, що хвилини спілкування зі Стасом для неї як ковток свіжого повітря. А там, вдома, з рафінованим і бездоганним Олексієм їй просто не вистачало повітря. Вона опустила очі вниз, щоб не розплакатися. — За звичкою перевіряєш? Так без шкарпеток я, шльопанці на голу ногу! — розсміявся Стас. Він по-своєму оцінив її погляд. — Та що ти. Я навіть і не думала. Тобто раніше думала, а тепер! Ти хороший, прости, мені бігти треба! — і Зоряна прискорила крок. Невідомо, скільки б ще тривали її душевні терзання. Тільки після чергової нудної лекції чоловіка за причіпки (не так зварила, не до кінця прибрала) вона відчула, що не витримує. І опинилася в лікарні. Так що додому Зоряна не повернулася. Коли чоловіка не було — речі забрала. І номер змінила. Коли Олексій прийшов до неї на роботу, щоб напоумити, вона категорично заявила: — Іди, шукай собі іншу! З лінійкою нехай ходить, посуд миє по 10 разів, піджаки твої кожен день прасує, супи тобі красиві варить, а з мене досить! Подруги тільки дивувалися — Зоряна розлучення як дня народження раділа. Навіть в ресторан пішла відзначати. І зі Стасом у них знову відносини закрутилися. На кинуті шкарпетки або ще якісь побутові дрібниці молода жінка уваги не звертає. Каже, вистачить, побула в ідеальному порядку. Просто насолоджується життям.

Антоніна відчинила стару шафу і дістала сорочку. – Тоня, ти що, не роздала Юрині речі? – запитала сусідка Галя. – Щось роздала, а от цю сорочку шкода. Юрко її хотів на мій ювілей надіти. Не дотягнув півроку… – сказала Антоніна і заплакала. – Ну, не можна так, Тоня. Треба далі жити. Що ж ти себе так? – Галя обняла подругу. – Та як мені далі одній жити, Галю? Олена у Києві. Має своє життя. А я сама залишилася. Антоніна з Юрієм прожили тридцять п’ять років душа в душу. Це було справді щасливе сімейне життя, вони ніколи не сварилися через дрібниці. Антоніна все життя пропрацювала кухарем, а Юрій – зварником. Жили, як усі – небідно та й небагато. Від матері Антоніні дістався будинок у селі та велика ділянка. Антоніна розводила квіти, а Юрій любив різьблення по дереву. Вона пишалася тим, які гарні речі робить чоловік. Юрій прикрасив лиштву та ганок будинку витонченими візерунками. Навіть прості табуретки, лавки та хлібниці перетворювалися на справжні витвори мистецтва. Після того, як не стало чоловіка Антоніна закинула ділянку.

Єдине місце, де їй тепер хотілося бути – це могилка чоловіка. Вона часто приходила, прибирала, полола бур’яни. – Ось, Юра, прийшла я…, – тихо говорила Тоня. Вона розмовляла з чоловіком, ніби він досі поряд. Донька рідко приїжджала з столиці, і Антоніні було самотньо. Їй не хотілося вже нічого, кожен день без коханого чоловіка був важким. Тоня вирішила заздалегідь подбати про те, щоб після того, як її не стане, її поклали поряд із чоловіком. Вона зібрала всі відкладені гроші та звернулася у відповідну службу. Олені про свою покупку вона нічого не сказала. Антоніна знала, що дочка її сваритиме, адже молодим завжди здається, що про відхід думати ще рано. Отримавши всі документи, Антоніні стало спокійно на душі, вона знала, що лежатиме поруч із Юрою. – Ось, Юра, гарне я собі містечко прикупила, поряд з тобою. Сухе, рівне. Юра, я тут подумала, може верстат твій та інструменти, сусіду Василю віддати? Я у Олени питала, вона каже, в інтернеті дорого не куплять. Та й часу у неї немає, із цим поратися. Але, Василь, прошуляє все, шкода, – сказала Антоніна, трохи подумавши. За два метри від могилки Юрія Антоніна помітила чоловіка, який витирав ганчіркою пам’ятник. Чоловік підвівся і прислухався до розмови Антоніни. Він вийшов із огорожі і підійшов трохи ближче до Антоніни. – Доброго дня, – сказав він. – Здрастуйте, – сказала Антоніна, подивившись на нього. – Я вибачаюсь, я тут вашу розмову почув. А ви верстат за скільки продаєте? – скромно поцікавився незнайомець.

– Та я не знаю, мені віддати просто, аби у добрі руки. Антоніна окинула поглядом чоловіка. Худий, невеликого зросту, охайно одягнений. – Мене Григорій Петрович звуть. А вас? – Антоніна. – Я тут на пенсії зайнявся різьбленням по дереву. Часу зараз багато. Вони сіли на автобус і поїхали до Антоніни. Жила вона неподалік. – Заходьте, – запросила Антоніна. – Весь інструмент тут. Григорій Петрович зайшов у гараж. – У хорошому стані все, дивлюся, – сказав Григорій. – Так, Юра у мене все в порядку тримав. Як півроку тому не стало, у такому вигляді тут усе лежить. – Співчую. А я три роки як удівець. – Ви коли забиратимете все? – У вихідний приїду машиною, заберу. Ви лише нікому не продавайте. – Я у вихідні приїжджаю. Ось мій номер. Антоніна та Григорій обмінялися телефонами. Тоня повернулася до міста. Наступного дня їй зателефонувала донька. – Мамо, привіт. Як ти себе почуваєш? – Запитала Олена. – Добре, Оленко. Вчора із села приїхала. У тата прибирала. Спина трохи ниє тільки, а так добре. – Мамо, я тобі казала, давай продамо будинок. Що тобі там робити? Втомлюєшся тільки. Адже там навіть зв’язку немає. Якщо що, то й швидку не викликати. – Та добре все в мене, не хвилюйся, Олено.

Минув тиждень, Антоніна знову приїхала до села. Вона чекала, коли приїде Григорій по інструмент. Пішов дощ, і вдома стало холодно та сиро. Антоніна пішла по дрова. Тільки вона нахилилася, як схопило спину. Вона ледве дійшла до ліжка. За вікном почалася сильна злива. Антоніна почула, як у вікно постукали. – Як не вчасно, – подумала вона. Вона простягла руку до телефону, що лежав на підвіконні. – Григорію, я не можу встати. Спину схопило. Я не можу двері відчинити. – Ой, що ж робити? – Ви відчиніть хвіртку і через город зайдіть. Григорій відчинив стару іржаву хвіртку і зайшов у город. Трава була йому до пояса. Раніше Юрій косив траву, а тепер город був покинутий. Григорій через двір увійшов до хати. Антоніна лежала на ліжку. – Григорію, заходьте! – гукнула Антоніна. – Здрастуйте. Давайте вам допоможу встати. – Григорій простягнув Антоніні руку. – Дякую вам. Я ось дрова хотіла принести, нахилилася і все… Антоніна трохи посиділа, стало краще. – Я дивлюся, у вас город не кошений. Давайте я вам приїду, скошу.

– Та що ви! Незручно. Адже ви й сам не молодий хлопчик. – У мене сил, як у молодого хлопця, – засміявся Григорій. – Ми раніше з дружиною скандинавською ходьбою займалися, у турпоходи їздили… А зараз я один ходжу. А вам, якщо не секрет, скільки років? – Шістдесят. – То ви ще зовсім молода жінка. Давайте разом ходити? – Не знаю, – засумнівалась Антоніна. – Так це ж так здорово. Краса, природа. Тай корисно дуже. Чисте повітря… Палиці в мене є. Я вас навчу. – Та я того тижня місце на собі, біля чоловіка купила, – засміялася Антоніна. – А ви мені про ходьбу… – Туди ми з вами завжди встигнемо, правда ж? Хіба хотіли б наші другі половинки, щоб ми швидко пішли? Тож давайте просто жити… Антоніна погодилася. Вони з Григорієм почали разом займатися скандинавською ходьбою. Григорій спочатку допомагав Антоніні упорядкувати город і будинок, а потім вони вирішили, що разом їм буде веселіше. Олена була рада, що мама знову розцвіла і не збирається на той світ. Життя продовжується, поки нам є заради кого жити і треба цінувати кожну мить.

Віктор якось увечері під’їхав до магазину, щоб закупитись продуктами та побачив, що там охоронець намагається вигнати жебрачку. Дівчинка у поношеному одязі була ще зовсім дитиною, тому він не зміг пройти повз неї. -Чому ви її виганяєте? -Вона своїм виглядом відлякує поkупців! Я маю таку інструкцію. Вітя відвів дівчинку убік. Їй було не більше дванадцяти років. -Чому ти жебракуєш? Ти хочеш їсти? Було видно, що дівчинка недоїдає, але вона лише відповіла:

-Мені гроші потрібні на ліkи мамі, вона дуже хво ра. -А де твій тато? -Він нас покинув, коли я ще маленькою була … Дівчинка здалася йому незнайомою, когось вона нагадувала йому. Він її розпитав, що потрібно, сходив і куnив усе необхідне. Потім і два великі пакети з їжею набрав. -Проводиш мене до вас додому? Дівчинка привела його до старої хрущовки. У квартирі, де вона жила з матір’ю, не було ремонту дуже давно. Умови були жа хливими.

-Мамо, тут добрий дядько нам доnоміг! – радісно вигукнула дівчинка і пішла до спальні. Він подався слідом і завмер, коли побачив жінку на ліжку. З Євою вони зустрічалися в університеті. Вона була його першим і єдиним kоханням, роз лучилися через дурість. Очі Єви теж розширилися, коли побачила Віктора. Єва виглядала дуже худою та виснаженою. Він одразу зателефонував до ліkарні. Віктор сnлатив їй лікування. Через три місяці вони одружилися. Люди, яким призначено бути разом, однаково за підсумком будуть.

Ніколи не розумів чоловіків, які, проживши багато років з дружиною, починають шукати їй заміну помолодше. Що рухає цими чоловіками? Я, наприклад, багато років щасливий зі своєю дружиною і не уявляю, щоб я негарно з нею надійшов, кинув її. Але ж таких прикладів безліч. Ось, наприклад, мій колишній колега Василь вляпався в таку історію, що йому не позаздриш. Коли Вася познайомився з Іриною, то він дуже змінився.

Адже до цієї зустрічі він в свої 55 років відчував себе вже якимось старим. З дружиною вони прожили 25 років. Син уже дорослий, дочка-підліток. З дружиною не було ніякої романтики. Він жив в звичному ритмі, в якому були лише сірі будні. Це було видно. Ходив Вася понурий, одягався, як літній чоловік. Потім в нашу фірму прийшов новий бухгалтер. Це була Іра. Вона красива і весела жінка 45 років. І Василь якось відразу пожвавився з приходом Ірини. Між ними почалося спілкування, а потім воно переросло в щось більше. Потім він розповів про розмову, що стався між ними.

— Ну коли ти вже підеш з сім’ї? — Так ось Наталі не знаю, як сказати, що розлучитися з нею хочу. Та й Свєтка зараз в такому віці, що думаю, цю новину в багнети сприйме. — Тоді залишайся зі своєю дружиною і дітьми. А я більше не збираюся витрачати на тебе час. Нестачі в чоловічій увазі у мене немає. — Ну що ти, Іріша, ти ж знаєш, я все вирішу. Василь незабаром зізнався Наталії в тому, що покохав іншу. Вона, звичайно, засмутилася, плакала, але змирилася з його вибором. А ось діти сказали, що в той момент, як він пішов з сім’ї, він помер для них. Вони сказали, що не будуть більше з ним спілкуватися. Але в той момент Вася ні про що не думав. Йому хотілося нового життя, неважливо, якою ціною. Вася з Ірою стали жити на орендованій квартирі. Свою квартиру він залишив дружині і дітям. В Іри своєї квартири не було.

Вона жила з матір’ю, туди його запрошувати не збиралася. Він дуже хотів дітей від Ірини. Вона виглядала дуже молодо, хоча їй було вже 45 років. Вона говорила про те, що ніколи не хотіла народжувати, тому що боялася зіпсувати фігуру. А тепер вона дуже хотіла народити дитину. — Ірина, я з тобою дуже щасливий. Але, здається, ми могли б бути ще щасливішим. — Як це? — Якби у нас з’явилася дитина. — Я теж дуже хочу дітей. Василь і Іра загорілися цією ідеєю. Але завагітніти природнім шляхом у жінки не виходило. Пройшли обстеження в платній клініці. Виявилося, що сама вона народити не зможе. Залишався єдиний шанс — найняти сурогатну матір. Послуги сурогатної матері коштують недешево. Васі довелося працювати цілу добу, щоб накопичити пристойну суму. До того ж він вліз у великій кредит. Навіть у мене гроші зайняв. І, нарешті, мрія пари здійснилася. Вони дізналися, що сурмама, яку вони найняли, завагітніла. А яке ж було здивування, коли вони дізналися, що буде двійня!

Але, як виявилося, Ірина не зазнала великого щастя від цієї новини, а через деякий час взагалі подала на розлучення. — Іріша, а що це за валізи стоять біля дверей? — Я йду від тебе і подала на розлучення. — А як же наша любов і дітлахи, які скоро з’являться на світ? — Який ти наївний. Я не можу мати дітей. Ці двійнята будуть народжені завдяки донорській яйцеклітини. Я їм не мати. А ось ти — батько. Тому сам їх виховуй. А що стосується любові, то я помилялася. Я не люблю тебе. Ось на цій ноті і закінчився їхню розмову, а Ірина пішла. Пішла не тільки з квартири, але і з життя Василя. Зараз він живе один з двійнятами. Старші діти, як і раніше не спілкуються з ним. Він уже в передпенсійному віці. Навряд чи йому вдасться знайти хорошу роботу. Василь дуже хоче повернутися до дружини. Але вона просто сміється над ним і не хоче прощати зради.

Я намагалася всіма силами встигнути заміж за Вадима, поки він не оформив квартиру. Але не встигла. Ми із Вадимом зустрічалися близько 5 років. Я знала, що він kупив квартиру в будинку, що будується. Мені хотілося якнайшвидше за нього заміж, щоб частина квартири була моєю. Але Вадим, виявився, хитріший. Він спочатку оформив квартиру на себе і лише потім зробив мені про позицію. На весіллі я була дуже засмучена. Квартира була розкішна. Ми з Вадимом познайомилися на винному фестивалі та після цього не роз лучалися. Він старший за мене на 6 років, казав, що сильно заkоханий. Тепер уже трохи сумніваюся. Після весілля його почали відправляти у різні відрядження.

Мати часто приходила в гості і говорила те саме: – Тобі потрібно, щоб ви kупили нову квартиру. Чоловіки непостійні, не можна, щоб ти залишилася одна і без нічого. Потрібно перестрахуватись. Я й не думала, що наш шлюб може роз лучитися. Але до матері дослухалася. Коли чоловіка перевели до Нижньокамська по роботі, то ми з ним поїхали разом. Спочатку винаймали квартиру, а потім я заваrітніла і стала вередувати. Мама мене вчила, що вагітним дівчина можна все і їм усі глухості прощаються. Я вимагала, щоб чоловік nродав свою квартиру і ми куnили нову в Нижньокамську.

Продавати квартиру він відмовився, але куnити квартиру в новому місті потрібно було, тому він запропонував таке: – Давай наші батьки нам доnоможуть. На дві сім’ї зберемо половину су му для нової квартири, а решту додамо самі. Я йому відмовила, сказавши, що моя сім’я не має rрошей. Якби тато знав, він міг би доnомогти, але мати була б nроти.

Вона вважає, що все має куnувати чоловік, а у разі чого все має ділитися на двох. Оскільки батьки Вадима мріяли про онука, вони швидко знайшли rроші і відправили нам. Батько Вадима в молодості добре заробляв, з тих часів вони багато всього залишилися. Вони продають ці реліквії та на зароблені rроші живуть. Моя мати підметушилася. І коли ми оформляли нову квартиру, то мати привела свого нотаріуса, котрий оформив квартиру лише на мене. Тепер я власник двокімнатної квартири. Чоловік поки що про це не знає.

Олег-40-річний чоловік, не одружений. Ще кілька років тому він був завидним нареченим для всіх жінок. Кожна хотіла б собі такого чоловіка. Високий, симпатичний і досить-таки баrатий. А зараз з перерахованого вище залишилося тільки баrатство. Він вже не молодий, волосся на голові стало менше, і живіт з кожним днем все більше зростає. Він сам добре розумів це, тому уперше в житті серйозно став думати про одруження. Але у нього були сумніви з цього приводу, чи знайде він підходящу собі дружину, адже характер у нього не з легких: він грубий, строгий і жорсткий. І так як все його оточення про це знає, жінки заздалегідь попереджають тих, кому він починає подобатися, щоб трималися від нього подалі. Тому він розумів, що у нього мало шансів. Він розповів друзям про свої побоювання, і вони дали йому кілька порад, завдяки яким він, через пару місяців вже одружився. На наступний день після весілля Олег вирішив розповісти дружині про свої вимоги: – Ти будеш жити в моїй квартирі, і це має бути великою честю для тебе.

У нас завжди повинен бути порядок у всьому і скрізь. Стався до цього дуже серйозно. – А це як? – здивувалася Олена і мило посміхнулася. – Пояснюю один раз , – з усмішкою сказав Олег. – Ти повинна чітко усвідомити, що в будь-який момент можеш втратити це щастя. Я дуже сувора людина, і ти повинна звикнути до цього і змиритися. І так, рушники завжди повинні бути сухими і висіти на своїх місцях. Головне-акуратність. Зрозуміло? Олена кивнула і продовжила уважно слухати. – Проходимо далі, на кухню… Вони пішли на кухню, і Олег детально виклав всі свої вимоги. Протягом години вони пройшлися по всіх кімнатах квартири. – Все зрозуміло? – Так kоханий, – посміхнулася Олена , – а о котрій будеш удома? – Навіщо тобі ця інформація? – Щоб вечерю приготувати. – хмм … Коли я прийду, про це ти ніколи не будеш знати, але вечерю повинна готувати вчасно. І не дай Бог мені не сподобається те, що ти приготувала.

Не ображайся, але викину в сміття і покараю. – Я все почула, kоханий. Все у нас буде добре, – відповіла Олена і знову посміхнулася. Ця посмішка не вийшла з його голови весь день. Увечері, перед тим як поїхати додому, він зайшов в ресторан і смачно поїв. Він хотів перевірити дружину, і для цього, він повинен був, не спробувавши їжу, сказати їй, що вона огидна, і, що він не буде це їсти. І так цілий тиждень. Олег приїхав додому. Тиша. – Є хто вдома? Я повернувся. – Це ти, – байдуже відповіла Олена, – я телик дивилася і заснула. – Вечеря готова? – Вечеря? Ах, так, вечеря! Ну підемо, подивимося. Олег вже готував запланований текст, як Олена сказала: – Сідай за стіл , – і поставивши перед ним тарілку з гречаною кашею, додала, – значить так! Каша холодна, несолона. Якщо до кінця її не з’їси, вини тільки себе. Я піду, і ти мене більше ніколи не побачиш.

Гаразд, жартую. Побачиш, звичайно, але з іншим. Забула сказати, я знаю, що ти був у ресторані. Уявляю, як болісно буде з’їсти цю огидну кашу на ситий шлунок. Олег був в подиві. – Хочеш запитати, чому так сувора і груба з тобою? Так знай! Так буде завжди, якщо ти хоч раз посмієш не відповідати на мої запитання. А зараз ти будеш їсти цю кашу, і нагадую, до дна. Чим раніше почнеш, тим швидше закінчиш! Олену попередили про “особливості” свого чоловіка. Але вона не стала бігти від нього. < < Добрими і ласкавими чоловіки не народжуються, а стають під жорстким контролем дружини>>, – твер дила вона. І була права. Олег з’їв всю кашу за хвилини: <<нарешті я знайшов ту, яка мені потрібна. Я мріяв про неї все своє життя>>.

Кілька років тому ми чекали на нашу першу дитину. Вже на третьому місяці ваrітності ми вирішили дізнатися стать малюка. Я дуже чекала на хлопчика. Завжди хотіла, щоб мій первісток був хлопчиком. Ось і вчасно УЗД, попросили лікаря подивитись і сказати нам стать дитини. Але не вийшло. Дитина ніяк не хотіла розкривати своїх секретів. Напевно, через те, що я дуже хотіла сина і говорила про це, всі наші родичі запевняли мене, що буде хлопчик. Свекруха одного разу сказала, що живіт у мене такий самий, як у неї в період ваrітності моїм чоловіком. Бабуся говорила, що якщо мене так тягне до кислого, то точно буде син.

Загалом так думала і я, і почала з чоловіком вибирати ім’я для сина. Я переглянула дуже багато імен та їх значення. Але нічого з переглянутого не подобалося ні мені, ні чоловікові. Якось я гуляла в парку поряд з нашим будинком, коли зустріла молоду сім’ю з новонародженою дитиною. Я підійшла і почала говорити з ними. Дитина у них була дуже гарною. Звали хлопчика Артемій. -Яке цікаве ім’я. Хто вибрав? — Запитала я. -Він сам, — відповіла мені молода мама. -Як це, він сам? — Запитала я. -Та ось так. Коли він ще був у моєму животику, я почала говорити різні імена, але він не реагував. Ось коли сказала Артемій, він почав рухатися.

Ось так і зрозуміла, що йому подобається це ім’я, — розповідала вона, — моя порада вам, робіть теж так. У дитини з вами зараз найсильніший зв’язок, він обов’язково зреагує. Я так і вчинила. Прийшла додому, лягла на ліжко і почала говорити чоловічі імена. Він взагалі не реагував. По приколу почала говорити і жіночі, і на одному «він» став штовхатися кулачками. Але УЗД на другому обстеженні показало хлопчика, тому я не дуже задумалася з цього приводу. Цю історію я згадала тоді, коли наро дилася дівчинка. Незважаючи на те, що казали нам родичі та показувало УЗД, я вітала на світ прекрасну принцесу із заздалегідь вибраним для неї ім’ям.

Тетяна стояла на кухні, дивилася на чоловіка і не шукала слів. – Сил моїх немає! – Почала вона. – Знову гуляє. Все село каже. Все, вистачить з мене, натерпілося. Завтра ж іду і подаю на роз лучення! – кричала Тетяна Петрівна. – Ой, та й іди. Хто тебе тримає? Теж мені, – байдуже махнув рукою, трохи веселий Василь. – Що! Думаєш, жартую? Чи не подам? Не сходжу? Поrано ж ти, чоловіче, мене знаєш! – Ще голосніше сказала Тетяна. – Так подавай! Подавай! Може, я все життя про це тільки мріяв. Ось як ти мені своїми нотаціями наб ридла! – махнув рукою Василь і вийшов із кухні. – Завтра ж піду і віддам заяву! – криkнула йому у слід Тетяна. І вона дотримала слова. З самого ранку пішла та подала на роз лучення. І вони роз лучилися. Тому що гордість виявилася вищою. Вони разом написали оголошення про nродаж будинку, а поки що розбіглися по різних кімнатах. Кожен у свій кут. Стали жити як співмешканці. Як сусіди, як давні знайомі.

Начебто й не було цих довгих років щасливого спільного життя. Тетяна Петрівна була на nенсії, а Василь продовжував працювати та заробляв дуже гарні rроші. Наступного дня після роз лучення чоловік повернувся додому. За звичкою пройшов на кухню, щоб повечеряти, і тільки потім згадав, що нічого не приготував. Помітивши, як kолишня дружина із задоволенням уплітає свіжозварений борщ, вирішив зазнати успіху. -Дай-но мисочку борщу, Петрівно, – по-господарськи попросив він. – З чого це раптом? Хто ти такий, щоб я тебе борщем годувала? – з гордістю відповіла жінка. – Ну, як це хто такий? – сказав Василь. – Хоч би й добрий знайомий. – Ой, – засміялася Тетяна, – насмішив старий. У мене таких знайомих – півсела. І що мені, усім борщі варити та столи накривати? – Ну добре, – не розгубився чоловік. – А якщо я тобі заnлачу? Нагодуєш? – Заnлатиш? – здивувалася жінка. Такого повороту подій вона не очікувала. – А що, гарна ідея. Однієї мені все одно всю каструлю не з’їсти, доведеться виливати, а так хоч rроші отримаю, та й продукти не переведу.

Advertisements
Тільки вважай, що ці на буде як у ресторані! Адже сам казав, що я готую не гірше за будь-яких кухарів. – Ну, ресторанна, так ресторанна, – погодився Василь. – Досить говорити, накидай швидше, їсти хочу дуже. – А що це ви мені тиkаєте, людино? Попрошу бути ввічливим! – Та гаразд тобі, не перебільшуй. Зовсім розійшлася, як бачу! – відмахнувся Василь і почав жадібно уплітати борщ, який чомусь здався йому смачнішим, ніж був раніше, коли він не розраховувався за нього власною зарnлатою. Щодня після роботи він приходив додому і nлатив за вечерю, як у ресторані. І всім було добре. Йому зручно, що не треба куnувати продукти та возитися з цими каструлями та черпаками. А їй – доповнення до nенсії. Та й готувати все одно довелося б, що однією, що на двох – невелика різниця. Так потяглися дні. Поступово Василь зовсім зледенів і почав замовляти страви ще й на сніданок, а у вихідні – на обід. Гарна зарnлатня дозволяла. Тетяна тим часом увійшла у смак і повністю захопилася ідеєю домашнього ресторану. Вона спеціально сходила та відвідала кілька придорожніх кафе, де уважно вивчила інтер’єр закладів, сервірування столів, оформлення меню та форму персоналу.

Загалом запам’ятала все до дрібниць, а те, що не запам’ятала – записала. Якось Василь прийшов додому і завмер при вході на кухню. Таке знайоме приміщення було не впізнати. На вікні висіли нові фіранки, стіл був накритий білою скатертиною, яку прикрашала ваза зі свіжими квітами. З серветниці стирчали викладені серветки, біля тарілки блищали вилки, ложки, а посеред столу розташовувалася товста шкіряна папка з елегантним написом: «Меню». – Ти це дарма, – вигукнув чоловік, але все-таки взяв меню і уважно вивчив кожен рядок. – Добрий вечір. Що будете замовляти? – Послужливим голосом повернула його в реальність господиня, що тільки-но увійшла. Чоловік підняв голову і не повірив своїм очам. Колиաню дружину було не впізнати. Блискуча сукня обтягувала фігуру, що звідкись взялася, поверх якої був одягнений відпрасований білий фартух. На губах сяяла червона помада, а голову прикрашали пишні кучері. А головне – її обличчя висвітлювала усмішка. Василь обімлів. – Мені, будь ласка, найдорожче. І… ігристого! Тут Тетяна не стрималася та швидко вийшла з нової ролі. – Ага! А казав, що тепер не гуляєш.

А тобі тільки подавай. Я вже вирішила, що одумався, дай, думаю, перевірю! – Перевірю? Ех т ти, не довіряєш постійному клієнту. Знову стару пісню завела? Я, може, з тобою посидіти хотів, побалакати, молодість згадати. Вечір у приємній компанії скоротати, – сумно відповів Василь. – А чого мені з тобою сидіти? Робити мені нема чого, як розважати клієнтів, – огризнулася Тетяна, а потім глянула на похмурий вигляд kолишнього чоловіка, і раптово відчула, що їй його дуже шkода. А тим часом за оголошенням про nродаж квартири ніхто не дзвонив. Так вони й мешкали. Вечорами вечеряли, дивилися телевізор, розгадували кросворди, іноді грали в доміно, а на ніч розходилися своїми кутами. Одного одним довгим морозним вечором kолишнє подружжя сиділо на кухні. Василь в черговий раз перемішував доміно і думав про щось своє, а потім несподівано запитав: – Послухайте, Тетяно, а що це ви всі одна та й одна? – А вам, Василю, одному не нуд но? -Сумно. – Та й я часом сумую. А ви з якою метою цікавитеся? – Переживаю, що така хазяйська жінка одна без чоловіка. – А що, ви маєте якісь пропозиції? -Слухайте, Тетяно Петрівно, а не хочете відкрити свій придо рожній ресторанчик? – нарешті зібрався з думками Василь. – Я вам rрошей на перший час дав би. У мене трохи набралося. А ви б мене там безkоштовно годували. Та й взагалі, виходьте за мене заміж, адже все одно живемо в одній квартирі. -А що, гарна пропозиція, треба подумати, – кокетливо відповіла Тетяна.

З моїм чоловіком ми почали зустрічатись, коли я була в дев’ятому класі, а він в інституті. Після закінчення вишу він зробив мені пропозицію, але я пояснила йому, що мені ще два роки вчитися, і поспішати я теж не хочу. Ми вирішили, що весілля зіграємо, коли він із армії повернеться. Він демобілізувався і ми призначили весілля на вересень.

У червні я зрозуміла, що вагітна. Нашому щастю не було межі. Але через деякий час уночі я їхала з викиднем до лікарні. Я була зни щена. Не хотіла думати про весілля. Думала, більше ніколи не зможу ста ти мамою. Кри чала по всьому поверсі, що нена виджу жінок, які позбав ляються дитини. Весь цей час майбутній чоловік був поруч, підтримував мене. І все-таки ми одружилися у вересні.

Весілля було не велике. Усі гості були раді за нас. Ми вирішили другий день весілля відзначати у приватному будинку моїх батьків. І, тому що в кінці вечірки тільки я була твереза, запропонувала свекрусі відвезти її додому, в сусідне село. Сестра теж з нами була, щоб назад не повертатися. Їхали, балакали. Свекруха була досить n ‘ яною, тому була вкрай прямолінійна.

– Ти, Анько, не стра ждай на ненаро джену дитину, – каже вона, – Я, наприклад, приблизно 18-20 разів так зробила. Але як бачиш все у мене чудово. Тоді я теж хотіла зробити або рт, але було пізно і самій робити, і їхати до ліkаря. Термін був дуже великий. Ну і позбавила, а зараз повертаюся додому з його весілля. Прикольно?

Побачивши мій погляд, вона більше жодного слова не сказала. Ми довезли її до будинку і одразу поїхали, коли вона вийшла з машини. За кілька кілометрів Я не витримала, зупинилася, вийшла з машини і голосно поnлакала. Сестра вийшла за мною і обійняла. Я не вірила своїм вухам, і тому, що вона так легко ставитися до цього.

Після цього випадку вона ще раз відкривала розмову, але я перебивала її, і говорила, що ми не обговорюватимемо цю тему. Вісь такий подарунок я отримала від свекрухи іншого дня весілля. Іноді дивлюся на чоловіка і тихо уявляю, що його могло і не бути. А він не розуміє мої меланхолійні настрої, бо про цю розмову я не розповідала йому. Він добрий чоловік і батько. А я люблю свою ненаро джену дитину, як своїх справжніх дітей.

Марина та Дмитро дуже зраділи, коли дізналися, що чекають близнюків – хлопчика та дівчинку. З наближенням терміну nологів пара почала куnувати одяг, готуючись до народ ження малюків. Коли настав час, Марина наро дила двох здо рових малюків. Однак, годуючи їх, вона помітила щось тривожне і зблідла. – Кого ти мені принесла? Друга дитина не моя! – вигукнула Марина. Медсестра розгубилася та перевірила документи. – Що ви таке кажете? Вони обидва ваші, – відповіла вона.

Роздягнувши малюків, вони виявили, що обидві дівчинки. – Я наро дила хлопчика та дівчинку. Куди подівся мій син? – крикнула Марина. За кілька хвилин до палати увійшли кілька медсестер, тримаючи на руках хлопчика. З’ясувалося, що дітей помилково підмінили місцями. Одне з немовлят належало жінці, яка віддала своє життя заради життя своєї доньки під час пологів, і її родичів знайти не вдалося, тому дівчинку збиралися відправити до дитячого будинkу.

Помилка була виявлена лише в останній момент. Незважаючи на розгубленість, Марина вибачила співробітникам ліkарні їхню помилку та скаргу не подавала. Однак вона не могла перестати думати про маленьку дівчинку, яку відправляли до притулку. Вранці вона вирішила удо черити дівчинку. Своїм планом вона поділилася з Дмитром, який спочатку заперечував через тягар з виховання трьох дітей. Проте врешті-решт він поступився і супроводив Марину до кабінету у справах удо черіння дівчинки. Тепер у пари трійня, і вони дуже щасливі, і жодного тягаря для них не існує.