NEWS 2SWEET

Хлопчик дивився у вікно і говорив бабусі: — Бабуся, ну коли ми підемо на вулицю? — Сьогодні холодно, дорогий, в наступний раз.- відповідала жінка та й справ дуже багато, не до прогулянки. Олена Петрівна підробляла вдома, в’язала на замовлення шапки і шарфи. І зараз у неї було замовлення, потрібно було дов’язати комплект, шапку, рукавиці і шарфик. Але онук наполегливо просив бабусю піти погуляти. — Ну добре, добре, вмовив, підемо прогуляємося, але недовго, на вулиці сьогодні холодно, та й в’язати нужно.- здалася вона. Вони вийшли на вулицю, там було безлюдно, всі сховалися в таку погоду по домівках. Природно онук носився, а жінка вже вся змерзла. — Все, підемо, Іллюша, а то захворіємо. Трохи погуляли сьогодні і хвате.- сказала жінка.

Але дитина була невгамовна, понісся по всьому майданчику і сховався в дитячому лабіринті і затих. Жінка все кликала його і кликала, але він мовчав; вона підійшла до лабіринту, покликала його і він відповів: — Бабуся, тут лялька лежить, давай заберемо її. Олена Петрівна зайшла в лабіринт і побачила, що там стоїть сумка, а з неї доноситься писк. Її як водою окотило від жаху; відкривши сумку, вона побачила малюка, зовсім маленького, загорнутого в тонку пелюшку. Видно було, що дитина замерзла, вже личко посиніло від холоду. Вона схопила його, швидше пригорнула до себе, зігріваючи. Жінка тремтячими руками викликала швидку.Приїхала швидка і співробітники поліції.

Дитину забрали до лікарні, а жінка з дитиною залишилися давати свідчення співробітникам. Співробітники запитували, як знайшли дитину. Олена Петрівна розповіла, що це онук знайшов малюка, бігав скрізь, вона б і не почула писку дитини, якби він її не покликав. — Ось, молодець хлопець. Так тримати! — похвалив його співробітник. Жінка все дивувалася, як же можна викинути свою кровиночку, невже серце не здригнулося. Співробітник не дивувався: — Чого тільки не буває: і на смітник викидають і підкидають комусь, зараз чого тільки не буває, ми вже нічому не дивуємося. Бабуся попросила його зателефонувати, дізнатися про дитину, чи все в порядку.Він дізнався, що малюка оглянули і обстежили, все нормально, невелике переохолодження, але з ним буде все в порядку.

Хоча сказав, що якби ще трохи — і дитина точно не вижила би. Їх відпустили додому і жінка з онуком пішли. Яка вже тут робота, подумала жінка, сьогодні точно не до цього, з такими потрясіннями.А вранці вона вирішила дізнатися про дитину і зателефонувала в лікарню. Їй спочатку нічого не хотіли говорити: — Для чого ви цікавитеся, і ким доводитеся дитині? — запитали на тому кінці. — Ніким не припадаємо, просто хочеться дізнатися про малюка, адже це ми з онуком знайшли вчора дитину.- відповіла Олена Петрівна. — Ах це ви, рятівники малятка. Це дівчинка. З нею все добре. Ви молодці, що не дали їй пропасти — заговорила працівник уже іншим тоном. — Я хотіла б відвідати її і може бути щось потрібно купити, ми принесем.- запитала жінка.

— Взагалі не положено, але вже для рятівників можна зробити виняток, приходьте завтра після обіду. Принесіть памперси і суміш для новорожденних.- сказала медпрацівник. На наступний день, закупивши все потрібне, вони з Іллюшею вирушили до малятка. Їх пропустили. Маля була така маленька і мила, що жінка не стримала сліз. Вона принесла з собою ще широкий шарф, з м’якою пряжі ніжно-сірого кольору з візерунками по краю, зв’язаний своїми руками. Якось захотілося його зв’язати, не на продаж, а просто так зв’язала, і він лежав, як ніби чекав свого часу. Вона вкрила ним ту дитину і побажала їй щастя, змахуючи сльози.

Маргарита з нетерnінням чекала, що Олексій зробить їй пропозицію, швидше за все, просто на Різдво. Вона навіть подумки приміряла маленьке колечко. Можна уявити, як вона стрибала від щастя у цей момент. Дзвінок від Олексія пролунав лише за один день до свята. — Вітання. Ми можемо зустрітися? — А ти хіба не у Києві? — То ми зустрінемося чи ні? — Звісно! Олексій чекав на Марго біля під’їзду. — Маргарита … Я одружуся … — Тобто, ми одружуємося? — Ні Про бач. Одружуся лише я. на своїй співробітниці. Ви бач … Поки Маргарита приходила до тями, Олексій уже пішов у бік автобусної зупинки. Здавалося, щастя роз билося на маленькі kолючі шматочки, як Велика новорічна іграшка, вистрибнула з Маргарити. — Маргарита? – kрикнула з кухні мама.

-Кличу-кличу… Олексій приходив? Відповісти вистачило сил. І слів не було… — Дівчинко моя, що траnилося? Мати, як колись у дитинстві, витирала дочки сльо зи. Руки мами пахли свіжоспеченим хлібом та добротою. І чомусь хотілося nлакати ще дужче. — Маргаритка, квітка, не вби вайся. У різдвяні дні просто так нічого не буває. Маргарита з Олексієм зустрічалися шість років. Думали одружитися після закінчення навчання в університеті. Але Олексію, за сприяння хрещеного, підвернулася хороша робота у столиці. Тож вирішили почекати ще трохи. Останні три місяці Олексій був дуже зайнятий.

Казав, будівельна компанія, в якій працює, виграла вигідний тендер, тож додалося роботи. Навіть на Новий рік не приїхав. Маргарита хотіла сама вирушити до столиці. Але Олексій відмо вив. Тепер зрозуміла, чому… Втекти від сум них думок. Може, поїхати до улюбленого ста рого міста? Це ж лише 2 години з хвостиком. Вирішила: вирушить на другий день Різдва, ранковим поїздом. Пасажирів, незважаючи на свято, було багато. Потяг запізнювався. Старші бур чали від невдо волення. Двоє невrамовних хлопчаків виривали один у одного мандаринку. Перемога дісталася старшому. Молодший заnлакав. Мама дала і йому смачну помаранчеву грудочку. Зрештою, оголосили про прибуття поїзда. Він здався чи втом леним, чи сkривдженим.

Тяжkо видихнувши, зупинився. Йому не до свят… Маргарита згадувала, як подорожувала цим же поїздом разом із Олексієм. Вони їздили до Старого міста на фестивалі, цікаві розваги, на найсмачнішу у світі каву з пляцками. Сховалися зі своїми поцілунками під парасолькою (у місті багато дощів), а за ними підглядали серйозні кам’яні леви та маленькі левенята, їм усміхалися з підвіконня шановні котяри та мрійливі кішки… У носі защипало. Не розnлакатися б» — умовляла себе Маргарита. — Пані, чому ви така сум на? У вас щось трапилось? Сусід у купе запитливо дивився на Маргариту. — Все в порядку. Спасибі. — Ваші очі кажуть зовсім інше. Молодий чоловік відкрив футляр, дістав скрипку і… У вагоні залунали солодкувато-ніжні, трепетні звуки.

— Різдвяна симфонія. — Для вас, — сказав він Маргаріті. Він зіграв одну мелодію, другу. Із сусідніх купе сходилися люди. Зупинилася й провідниця. — Колядку, колядку, — попросив старший чоловік із козацькими вусами. Пасажири колядували під скрипку дивного музиканта. — Ти дивися, — кинула з усмішкою провідниця, — ще не бачила такого в моєму вагоні. Таких би пасажирів завжди! Маргарита колядувала з усіма. Сусід-скрипаль час від часу кидав на неї погляди та посміхався. Дві години минули, як мить. — Шановні пасажири, скоро прибудемо на кінцеву станцію!

— Оголосила провідниця. — Дякую вам велике, — звернулася до скрипаля. — Дякую всім! Прям казка якась. Пасажири дружно аплодували скрипалеві. А він, як ведеться, вклонився. Сховав інструмент. — Спасибі. Це була неймовірна різдвяна подорож, — сказала Маргарита сусідові-скрипачу. — У якому музичному колективі ви граєте? — Я не займаюся професійною музикою. Думав колись про це. І батьки хотіли. Тільки мій рідний брат… він був справжнім віртуозом. На жа ль, не може більше грати. Після жахл ивої ава рії. Має День народження сьогодні. Вже четвертий рік їжджу зі своєю скрипкою.

Він любить, коли граю. А ви теж у гості їдете? — Ні. Тобто так. У гості до мого улюбленого міста. — А знаєте, маю пропозицію. Давайте, по обіді зустрінемося. На площі, наприклад. Мені теж подобається це місто. Вчилися тут із братом. Він і одружився з місцевою дівчиною. — Я згодна. Міські вулиці пахли Різдвом, кавою та випічкою. Дзвонили голосами дорослих та маленьких людей. — З Різдвом Христовим! Христос народився! – вітали Маргариту незнайомі люди. Свята було так багато, що він ледве вміщався в душу Маргарити. Сусід із поїзда, як і домовилися, чекав біля одного з фонтанів. — Ми навіть забули познайомитись. Ігорю! — Маргарита. За неповні 3 години вони, здавалося, розповіли одне одному все-все.

Виявилося, що офіс блаrодійного фон ду, в якому працює Маргарита, розташований на вулиці, де мешкає Ігор. А компанія, в якій він працює бізнес-консультантом кілька разів надавала доnомогу фон ду. Але найголовніше, вони обоє люблять Старе місто, яке подарувало їм зустріч. …У Маргарити з Ігорем підростає син Богдан. Назвали його в подяку Госnоду за різдвяну подорож та за їхню любов. Малому вже п’ять років. Ігор дає синові перші уроки скрипки. Щороку, на другий день Різдва, чоловік будить вранці кохану дружину мелодією, яку першою зіграв колись у поїзді. І вони традиційно збираються до Старого міста вітати брата з днем народження. І з ними завжди мандрує скрипка…

Світлана отримала від чоловіка повідомлення: кохана, чекатиму тебе сьогодні о 7-й на нашому місці. люблю тебе. Світлана зраділа, що до чоловіка повернулася колишня романтика і він вирішив влаштувати такий сюрприз. Зараз кафе, а потім може ще щось масштабніше. Планів було багато. А поки що Світлана вирішила піти в салон краси, щоб сьогодні ввечері бути найкрасивішою. Дорогою дівчина забігла в магазин, купила собі нове плаття, туфлі, щоб точно бути бездоганною. Була вже сьома година, і Світлана чекала чоловіка за столиком-тут було їхнє перше побачення. Тому було логічно, що їхнє улюблене місце, саме те місце, про яке писав чоловік у повідомленні. Вони часто відзначали на цьому місці багато свят. Але минуло двадцять хвилин і Світлана вирішила зателефонувати чоловікові: -Дорогий, ну ти де? -Як де? На роботі, не дзвони.

Заважаєш, — відповів чоловік. Дивно, може, нові справи з’явилися. Міг би хоча б попередити, та ще й так гpyбо відповів. Але робота в нього нepвова, мабуть, він був злий, нічого ввечері має пройти. Світлана зібралася вже виходити з ресторану, як раптом отримує другу смс-ку від чоловіка: -Я майже на місці. Вибач, на роботі трохи затримали. Отже, все-таки треба почекати. Дивно, чому він не зателефонував. Тільки що ж не міг телефоном говорити, а зараз що? Ну, може він за кермом, тому незручно. Світлана залишилася ще на пів години. Не витримавши, вона вийшла з ресторану та поїхала додому. Було прикро і незрозуміло. Але вдома чоловіка не було. Невже досі він у пробці? Світлана зателефонувала ще раз: -Я ж сказав, не дзвони мені сьогодні.

Я на роботі допізна буду. Усе. Тут до Світлани дійшло. Ті повідомлення він надіслав не їй. Напевно, помилково сплутав, значить відправив комусь іншому, а точніше інший. Чоловік повернувся додому дуже пізно, був стомлений і тому одразу ліг спати. А Світлана взяла його телефон. Було дивно, що всю історію повідомлень було видалено – отже, є що приховувати. Але одне повідомлення, яке чоловік не встиг видалити, Світлана все ж таки знайшла: -Дякую за вечір, було все чудово. На незнайомий номер. Світлана зателефонувала йому, на іншому кінці дроту відповів жіночий голос. Світлана тут же відключила телефон. На ранок чоловік прокинувся і помітив, що перебуває вдома один. Він пройшов на кухню і побачив листа, на якому лежала обручка дружини. У листі було сказано: ми розлучаємося.

У мене єдиний син Максим. Я майже жила для нього. Коли Максим вступив до університету, я поїхала до Америки на кілька років. Думала трохи попрацювати, щось заробити, мріяла купити Максимові гарне авто та квартиру. Все йшло добре, Максим навчався, я працювала. Щодня ми зідзвонювалися. І ось якось у розмові Максим мені nовідомив, що хоче одружитися. Я не дуже була рада цієї новини, адже вважаю, що одружуватися у 22 роки – зарано. Але це було не найrірше. Син повідомив мені, що його обраниця на сім років старша за нього, до того ж з ди тиною. Я одразу сказала, що я проти. Але Максим мені заявив, що тепер він дорослий і може самостійно ухвалювати життєво важливі рішення. — Та що ти можеш сам? Ти ще й гривні не заробив, копійки до хати не приніс! Ти думаєш, я утримуватиму тебе? — А ось і можу! І не збираюся я тебе гроші брати на свою сім’ю! Я вже влаштувався працювати. Робота віддалена, навчанню не завадить, до того ж вчитися залишилося лише кілька місяців. »Господи, я йому не дуже і потрібна… Він розумний хлопчик: у комп’ютерах розбирається, знає дві іноземні мови, завжди заробить на шматок хліба з олією”, – подумала я. — Мамо, ну чого ти! — Наталя гарна. Вона розумна, гарна, господиня чудова. Вона обов’язково тобі сподобається, от побачиш! А Артем – чудовий малюк, неймовірно тямущий. Ну, не пощастило Наталі із першим чоловіком. А я зроблю її щасливою. — Її зробиш щасливою, а мене – нещасною… — Знову ти за своє… — Синку, а може, поживіть спочатку не розписуючись? Навіщо поспішати? Зараз багато хто так живе, а потім вирішив би, що робити.

— Якби в тебе була дочка, ти б їй дала таку пораду? Знаєш, мамо, у цивільному шлюбі мешкають чоловіки, які не хочуть брати на себе відповідальність. — А що, зручно: не сподобалося — зібрав речі та пішов. А так — розлучення, позови, поділ майна… Не думав я, що ти до всього так ставишся… Ми ж з тобою завжди були друзями. І чи не ти казала мені, що чоловік повинен відповідати не лише за себе, а й за свою жінку? — Знаєш, про що я мріяв усі ці роки, коли ти розійшлася з чоловіком? Що тобі зустрінеться дбайливий чоловік і вирішить усі твої проблеми. Або хоч би розділить їх із тобою, поки я був дитиною. — Але цього не сталося. І ти змушена була податись на чужину, щоб забезпечити нам майбутнє. Я тобі за все це дуже вдячний. Я, довго не думаючи, зібрала речі та прилетіла додому – рятувати сина. Така невістка мені явно не пасувала. Приїхавши, я не розуміла, що мені з цим було робити? Порадилася з подругами, їхні думки із цього приводу розійшлися. Марія співчувала і пропонувала поговорити з цією Наталею, як жінка з жінкою. З Ганною все було складно: вона сама зустрічалася з чоловіком, на п’ять років молодшою. Так нічого не придумавши, я вирішила послухати пораду Марії та сходити «в гості». Я набралася мужності і вирушила на оглядини. — Доброго здоров’я Наталя! Я Максимова мама. – Здрастуйте, я зрозуміла. Проходьте. До передпокою вибіг хлопчик. Світле волосся і карі очі з бешкетними іскорками, відкрита щира усмішка… Як же він схожий на Максима в дитинстві! — Вітання! Як тебе звати? — Вітання! Я Артем. Малюк з цікавістю мене розглядав.

Я простягла йому машину. Радість малюка виплеснулася через край. – Я давно про таких мріяв! Як ви вгадали? Ви чарівниця, так? Мама казала, що вони дорого коштують! Мама, дивись, у них дверцята відчиняються, і капот, і багажник! Знаєте, як я провела наступні дві години? Повзаючи разом із Артемом по підлозі та граючи в машинки. А потім ми катали їх диваном і розглядали, як крутяться коліщатка. Я закохалась! Остаточно і безповоротно. Артемко заволодів моїм серцем назавжди. І я відчувала, що це взаємно. Поруч із Артемом мені здавалося, що я така ж юна, як його мама Наталя. А вона справді красуня… І дуже мила та інтелігентна дівчина. Жінкою назвати це тендітне створення мова не повертається. Мені стало дуже соромно, що я прийшла до будинку цієї молодої жінки з претензіями. Та ще з наміром посварити її із сином. — Ну, от і познайомилися, — сказала я, прощаючись. Усі заздалегідь заготовлені фрази кудись зникли. — А ви ще прийдете до нас? Приходьте, ви гарна! Я ще не всі свої іграшки показав вам! — Звісно, прийду. І ви з мамою приходьте до мене у гості. Обов’язково приходьте! Незабаром у мене з’явиться онука. Артем дуже переживає, що мама і тато Максим тепер любитимуть сестричку більше, ніж його. — Бабуся, ти любитимеш мене сильно-сильно, я знаю! — Заявив мені Артем. Від таких слів на душі дуже тепло. Добре що я не припустилася помилки і не зіпсувала життя синові. Для щастя в сімейному житті не важливий ні вік, ні статус, я неймовірно щаслива від того, що мої діти щасливі.

Післязавтра має повернутися чоловік Міли з відрядження. Тільки ось не подобалися Мілі ці відрядження. Зазвичай люди збираються так-костюми, документи, папки. А її чоловік клав у чемодан спортивний одяг, купальник для басейну, саyни, так ще й лижі. Лижі цього разу!! -Ти не уявляєш, яка там краса зараз! – відповів чоловік. Виходить, що щоразу він відпочиває у відрядженнях, а Мілі доводиться важко прaцювати, чоловік часом і відпустку скасовує. А що, він уже встигає відпочити. -Ти встигаєш працювати взагалі? -Не хвилюйся, у мене завжди все під контролем. Чоловік був дуже вибагливим. Він любив смачно поїсти, тому борщ має бути обов’язково вчорашнім.

Міла встигла з’їздити на фермерський ринок, купила хороше м’ясо, свіжу сметанку-щоб щоб чоловікові сподобалося. Прибігла додому і почала суп варити. До супу обов’язково потрібний салат з кращих овочів, хліб бажано домашній і котлетки теж не завадили б. Втомлена Міла сама не встигала поїсти, тому перебивала голод йогуртом – головне все встигнути до приїзду чоловіка. Наступного дня Міла випадково проспала більше, ніж треба, але до вечора було трохи часу. Дівчина почала вбиратися в квартирі, щоб жодної порошинки не було. Вона помила вікна, люстру, підлогу, шафу, плиту. Все довкола просто блищало. Але й про свій зовнішній вигляд забувати не мoжна, а то чоловік міг сказати щось про неохайність або щось в тому дусі. Міла швиденько привела себе в порядок, і одразу зателефонував чоловік.

Сказав, що вже піднімається у ліфті. -Все, ось і я. Ой заробився, їсти хочу. Міла накрила на стіл, чоловік дав їй свою валізу і пішов вечеряти. Міла дотягла валізу до пральної машинки і почала розбирати речі. Тут вона почула дивні звуки із кухні. Міла попрямувала туди. Чоловік тим часом почав гавкати. – Ти взагалі нормальний? -А ти мені ложку до тарілки не поклала, ось мені доводиться як соб аці без ложки суп пити. Я подумав, може мені ще гавкaти. Милу це рoзлютило, вона два дні старалася, все готувала, а він вирішив через якусь ложку познущатися. Міла схопила чоловіка за волосся і занyрила його в борщ.

У Закарпатті батьки відмовилися від своєї 13-річної дочки Софії Рознійчук, яка винесла з вогню чотирьох братів і сестру. Тепер дівчинку виховують в Чинадієвському дитячому будинку.Софію нагородили за мужність і героїзм і вона стала лауреатом Всеукраїнської акції «Герой-рятувальник » і отримала нагороду з рук президента України Володимира Зеленського. На відео Софія розповідає, що після пожежі вона жила з родиною на вулиці, а через деякий час її забрали соціальні працівники. Однак молодших дітей батьки забрали з дитячого будинку, а Софію вирішили залишити. Дівчинка також говорить, що в майбутньому мріє стати рятувальником. Їй вже подарували костюм пожежника. Відзначимо, що маму Софії вже позбавили батьківських прав.

Соцпрацівники також звернулися до суду, щоб і у батька Софії забрати права на дитину. Відомо, що чоловік живе зі своїми молодшими дітьми, яких сім осіб, і новою дружиною, а мати — у Вінниці, вона також відмовляється бачитися з дочкою. Начальник Служби у справах дітей Рахівської райдержадміністрації Олена Кокіш розповіла, що вони півроку шукали батька Софії, щоб він прийшов до дівчинки в дитячий будинок, але той поїхав до Києва. Інших дітей виховує мачуха Софії. Чиновниця також додала, що раніше батько змушував Софію жебракувати. Олена Кокіш також додала, що коли Софія потрапила в дитбудинок, вона не вміла писати і читати. Зараз вона освоює шкільну програму на рівні другого класу, хоча за віком вона повинна вже вчитися в 7 або 8 класі.

Олексій їхав додому з Німеччини на автобусі. Він не був в Україні 5 років. Чоловік переживав, чи дочекається дружина його, адже багато часу пройшло з того дня, як він поїхав. Кілька років тому він виїхав на заробітки, щоб у них з дружиною з’явилася дитина. Дружина не могла завагітніти, тому лікарі порадили зробити штучне запліднення. Ця процедура була дуже дорогою — і Олексій вирішив заробити гроші за кордоном. Після чотирьох місяців роботи чоловік заробив достатньо грошей, щоб зробити ЕКО. Він приїхав додому, і вони з дружиною пішли в лікарню. Згодом виявилося, що перша процедура не була успішною — Катерина не завагітніла. Олексій знову поїхав за кордон і пропав на кілька років. Коли сідав в автобус, пам’ятав, а хто він і звідки не знав. Його знайшли в парку з травмою голови і без документів. Допоміг йому людина з України, який двадцять років тому переїхав до Німеччини і отримав громадянство в цій країні.

Коли Артур побачив Олексія, то чоловік згадав рідного брата, який загинув в автомобільній аварії. Олексій був дуже схожий на нього, тому Артур вирішив допомогти йому. Він сподівався, що до чоловіка найближчим часом повернеться пам’ять. Олексій швидко одужав, але пам’ять до нього не повернулася. Артур запропонував чоловікові жити у нього поки той не згадає, хто він такий. Йому було дуже важко знайти роботу без документів, але згодом він знайшов нелегальний підробіток на будівництві. Через п’ять років життя за кордоном до Олексія почала повертатися пам’ять: він згадав своє ім’я, дружину і звідки він родом. Чоловік злякався, тому що він залишив дружину одну на багато років; вона, мабуть, подумала, що він загинув, бо не дзвонив їй жодного разу. Олексій звернувся в консульство — і йому відновили документи. Він подякував Артура за допомогу і поїхав додому. Коли Олексій під’їжджав до будинку, де колись він жив з дружиною, то переживав, що вона одружилася вдруге. Коли прийшов чоловік, Катерина якраз була у дворі. Жінка присіла від подиву, голова у неї почала крутитися — і вона втратила свідомість.

Чоловік підбіг до неї і привів її до тями. Через три хвилини до них підбігли двоє дівчаток-близнючки. Дітям було по три роки. — Катерина, ти вийшла заміж? — запитав Олексій жінку. — Ні! — відповіла вона. — Я тебе не звинувачую, я не мав багато років! — сказав чоловік. — Ні, я не виходила заміж. Це твої діти. — впевнено сказала Катерина. Згодом виявилося, що жінка після смерті її батьків отримала в спадок будинок і продала його. На гроші, які отримала після продажу будинку, вона зробила ЕКО. Для цієї процедури вона використовувала генетичний матеріал, який заморожувала для штучного запліднення. Все пройшло успішно — і вона народила двох близнят Олену і Наталю. Грошей, які вона отримала за будинок, їй було досить на процедуру і для того, щоб забезпечити себе і дітей в декретній відпустці. Олексій був дуже щасливим. Він повернувся додому — а тут у нього дружина і двоє маленьких дітей. Згодом чоловік зателефонував до Артура і розповів про свою сім’ю. Зараз чоловіки часто спілкуються по телефону: Артур обіцяв приїхати в гості до свого друга. Вже пройшло 6 років; діти вчаться в школі в третьому класі. Катерина більше не відпускає чоловіка на заробітки. Олексій працює в Україні шофером на фабриці меблів. У подружжя все в порядку.

Зараз я вже успішна заміжня жінка, виховую двох дітей, але ось дитинство у мене викликає сумні спогади. Мама одружилася з батьком через те, що була вагітна мною. Через кілька років вона народила ще одну доньку — Таню, яка, на відміну від мене, була довгоочікуваною і бажаною.Ось до Тані батьки ставилися тепло, дарували їй всю свою любов, а я в цей час відчувала себе самотньою і нікому не потрібною. Чим доросліша я ставала, тим більше розуміла, що батьки люблять Таню, а на мене їм просто байдуже. Весь свій вільний час вони проводили з сестрою — водили її на секції, робили разом уроки … Уже в дорослому віці все родичі захоплювалися лише Танею — вона дуже красива дівчина, закінчила школу на золоту медаль, надійшла до престижного університету. Батьки купували їм стильні речі, а мені давали кошти в тому випадку, якщо не витрачали все на Таню.

Переїхала я від батьків в двадцять років в інше місто, адже така несправедливість лише дратувала. Орендувала квартиру і пішла на роботу. Мати дзвонила мені раз в тиждень, щоб переконатися чи все гаразд, а потім розповідала про свою улюблену Тані. На цьому я переважно припиняла нашу розмову. Згодом я познайомилася з чоловіком і ми одружилися. На той період я вже практично не спілкувалася з батьками, вони ображалися на мене з-за того, що я не хотіла слухати постійні вихваляння успіхів сестри. Минуло кілька років, я вже сама виховую двох синів. Бабуся привітала мене з народженням сина, запрошувала я їх на день народження онуків, але сім’я так і не з’явилася. Зараз з чоловіком і наші справи пішли в гору, діти ходять в садочок, а ми разом займаємося власним бізнесом.

Придбали простору квартиру, а стару здаємо в оренду. І чоловік, і я маємо власні машини, на море їдемо за кордон — і коли про це дізналася мати, то відразу з’явилася в моєму житті.Як виявилося, батько захворів і йому потрібні були кошти. Звичайно, я стала допомагати з лікуванням. Сестра Таня заміж так і не вийшла — не знайшла гідного чоловіка. Коли я приїхала в черговий раз в село, то мама стала мене дорікати в тому, що я недостатньо їм допомагаю. А я сказала, що Таня теж їхня дочка і вона повинна доглядати за батьками нарівні зі мною. Мати тоді мене просто обкрадала, що мене дуже образило. Я не розумію, чому повинна їх усіх тягнути, ще й Тані допомагати, адже вона, бідненька, не може знайти хорошу роботу, а за кілька тисяч працювати не піде.

Я з двадцяти років забезпечувала себе сама, мені батьки не дали ні житла, ні доброї освіти, на все змушена заробляти сама. Всі ці роки їм було байдуже, де я, з ким я, навіть онуків не хотіли бачили. У мене дуже багато образ на сім’ю і вважаю, що вони повинні вибачитися переді мною. Я більше в село не поїду, лікування батька взяла на себе, самостійно купую препарати, оплачую процедури, а ось на свої розваги нехай Таня сама заробляє. Я ж навіть не впевнена, куди вони поділи ті гроші, що я раніше передавала, не думаю, що нова норкова шуба у сестри з’явилася з маминої зарплати.Чи варто головній героїні пробачити сім’ю? Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Кілька днів тому потрібно було поповнити холодильник запасами продуктів, тому я вирушила в супермаркет, який знаходиться біля мого будинку. Біля нього я помітила стареньку, яка сиділа в зношеної одязі і плакала. Попросила вона у мене копієчку на хліб. Мені її стало дуже шкода. Зазвичай я нічого не даю або максимум якусь дрібницю, адже все навколо твердять, що жебракують або шахраї, або алкаші. Але ця бабуся не була такою, як усі. Я помітила, що просить вона, соромлячись цього. І серце моє здригнулося, і рука витягла з гаманця тисячу. Я бачила, що старенька була дуже вдячна мені. Тоді мені стало дуже цікаво. А може, це невдала актриса? Зайшла я в супермаркет, купила все необхідне, а коли вийшла, то бачу, що бабуся кудись пішла. І я вирішила піти за нею. Спочатку бабуся зайшла в магазинчик, провела в ньому хвилин 15-20, потім пройшла через двори і нарешті зупинилася перед якимось стареньким дряхленькая сараєм. Відкрила його двері і увійшла. Тоді я вирішила ризикнути — і зайшла за нею. Адже не думаєш, що від жінки похилого віку можна отримати по голові.

Всередині я побачила те, що мене вразило. А саме: старий диванчик, прогнилий підлогу, а на самому дивані лежало ковдру, яке побачив багато. Поруч стояв стіл, на який бабуся поклала молоко і хліб, куплені в магазині. А сама вона присіла на диван. Коли вона побачила, що я увійшла, то сильно здивувалася і навіть злякалася. Я відразу ж їй все пояснила: що я подумала, що вона шахрайка і тому простежила за нею. Адже її одяг не виглядала, як у жебраків. Після мого визнання жінка розповіла мені свою історію. У Валентини Петрівни не було сім’ї і близьких родичів. Жила вона в маленькій квартирці, яку їй дали по розподілу ще за радянських часів. Її син і чоловік давно загинули, а вона стала жертвою шахраїв, які відібрали її квартиру. У володінні бабусі залишився тільки цей сарайчик, в якому вона вже жила два тижні. Гроші, які їй дали на вулиці, вона витратила на баню, де змогла попрати свій одяг. Однак на вулиці вже осінь — і з кожним днем стає холодніше. Валентина Петрівна дуже боїться замерзнути на см ерть.

Мені було дуже шкода бабусю, тому я захотіла їй допомогти. Для початку я їй вручила пакет, в якому були продукти. Прийшовши додому, я відкрила свій блог і написала історію цієї жінки, попросивши про допомогу з зимівлею. Вранці мені написав мій однокласник, який запропонував пожити Валентині Петрівні на його порожній дачі з опаленням. Вона була дуже рада, і ми її відвезли на цю дачу. Ми продовжили шукати вихід з ситуації, що склалася, адже бабуся не могла залишитися там назавжди. Через місяць рішення знайшло нас саме. У блозі мені написала одна жінка похилого віку, яка сказала, що може поселити Валентину Петрівну у себе, як співмешканку. Оплата їй була не потрібна, оскільки живе вона зовсім одна, а так буде компанія. Тепер бабусі живуть удвох, а ми з однокласником привозимо їм продукти на вихідних і спілкуємося за чашкою чаю. Насправді, таких літніх людей дуже багато; вони залишилися без будинку через обман або їх просто вигнали родичі. Тому намагайтеся не проходити повз і допомагати.

Ніколи не знаєш, як складеться твоє життя, але завжди сподіваєшся на краще. Федір і Маша жили в законному шлюбі вже 5 років, за цей час у них народився син Міша. Нещодавно йому виповнилося 3 роки. Маша була знову вагітна. Федір розумів, що необхідно щось змінювати, так як з появою ще однієї дитини грошей катастрофічно не вистачатиме. Федір знайшов нову роботу і став їздити на заробітки. Зарплата була більш ніж пристойна, і Федора це дуже тішило. До народження наступної дитини залишалося трохи більше місяця, а Федору необхідно було їхати. Маша злилася. Але Федір відповів: » Нам потрібні гроші і я поїду ». Він повернувся через місяць. Вдома нікого не було. Чоловік подзвонив сусідці по майданчику. Там жила літня жінка. Петрівна відкрила двері і побачила сусіда. » Слава Богу ти приїхав. Стара я вже з дітьми сидіти ». » В якому сенсі » — запитав Федір. » Твоя-то юркнула, мені залишила Мішу ». » Маша в пологовому будинку? » » Вже ні, народила близнюків і відмовилася від них. Там в лікарні для тебе записка залишилася ». Федір, нічого не розуміючи, пішов до пологового будинку. Його запросили до кабінету головного лікаря. Доктор спокійно розповів всю історію, як вони просили його дружину не кидати дітей і т.д., і що вона залишила для нього записку. Записка була короткою. «Прости, я не наймалася бути багатодітною матір’ю, троє хлопчаків, це занадто.

Я їду, прощай.» Федір був в шоці від усього, що сталося. Всіма правдами і неправдами він зміг забрати дітей з пологового будинку. Назвав хлопчаків Коля і Толя. Але не міг уявити, що тепер з ними робити. Пішов до Петрівні за порадою. » Синок, все розумію, скільки зможу допоможу, але няньчити малюків мені не під силу. У нас на першому поверсі є дівчина з педагогічною освітою, вона зараз шукає роботу. Спробуй з нею поговорити ». Федір вирішив ризикнути, все одно вибору не було. Раз забрав дітей, треба щось вирішувати. Двері йому відчинила дівчина десь на років 8 молодше; він привітався, сказавши, що сусід зверху. » Так, я вас знаю, проходите ». Федір зайшов, в квартирі був ідеальний порядок. Смачно пахло їжею. Наташа запропонувала йому чай — і він із задоволенням погодився. » Я до вас прийшов у справі. Ви напевно вже чули, що я залишився один з трьома дітьми. Я хочу запропонувати вам роботу. Платити я буду добре, але на ваші плечі ляже турбота про новонароджених і ще одного хлопчика ». Наташа злякалася такої пропозиції, але зарплата була привабливою. Після довгих умовлянь, вона погодилася. Вона приходила вранці рано і йшла пізно вночі. Дуже втомлювалася. Прийшов час їхати на чергову вахту. І Наташа залишилася одна. Як могла, їй допомагала Петрівна, даючи хоч трохи часу Наташі на відпочинок і можливість збігати в магазин і на ринок. І якось не помітно Наташа прикипіла до хлопчаків.

Приїхав Федір з подарунками, намагався допомогти з дітьми і дати Наташі хоча б тиждень відпустки. Але вже через два дні вона знову прийшла. Дівчина вже просто не могла без малюків. Міша все частіше став називати її мамою. Федір поїхав знову, Наташа вже майже весь час жила в їхній квартирі, на своє часу не вистачало, але дітки підростали і вона вже все робила за звичкою. В один із приїздів Федір запропонував Наталії вийти за нього заміж, і законно оформити опіку над дітьми. Наташа погодилася. Вона вважала цих чудових хлопчаків своїми і навіть уявити не могла, що їх можуть у неї відібрати. Вони прожили п’ять років, Федір грошей давав дуже мало, став весь час пропадати. Після чергового приїзду він повідомив Наталії, що покохав іншу і йде. Наталя кинулася йому в ноги: » Не забирай дітей, я без них пропаду ». » Так я і не збирався, навіщо вони мені, ти їх мати на законних підставах. Залишаю вам квартиру, як придане. Але обіцяй, що будеш синам говорити, що у них хороший батько ». Наталя подумала і сказала: » Обіцяю. Але і ти обіцяй, що ніколи не з’явишся, і діти не дізнаються, хто їх батьки ». Щоб захистити себе і синів, Наталія продала свою і Федора квартиру і купила в іншому районі будинок. І потекли їхні щасливі дні. Діти росли, в усьому допомагали мамі. Наталя виростила їх гідними людьми. Старший одружився і вже подарував їй онуків. Як же Наталя була щаслива, що Бог подарував їй таких дітей. Були вихідні і всі були вдома. Хлопці возилися в саду, наводили там порядок. А вона разом з невісткою готувала обід. Онуки шумно бігали навколо.

Наталя помітила у вікно, що до них у двір хтось увійшов. Вийшовши на вулицю, вона побачила досить літнього чоловіка. Придивившись до нього, вона прийшла в жах: » Що ти тут робиш, ти ж обіцяв? » » А я передумав, мені потрібні гроші, вірніше повне фінансування ». » Ззаду підійшли сини; у Наталії шалено забилося серце ». » Мама, а це хто? » » Синочки мої, не впізнаєте, це я, ваш тато ». Хлопці переглянулися. » В якому сенсі тато? » » В прямому, ви мої сини і не був я ні в якій далекій країні. У мене була інша сім’я, а зараз я залишився один і зовсім немає грошей, я маю право на ваше утримання, я все дізнався ». » Мама, що говорить цей чоловік, який тато, і де він був весь цей час? » «Яке щастя, знайшовся, хто вас кликав сюди? » » Я сам прийшов, і ніяка вона вам не мама, ваша мати рідна вас кинула. Я залишився з вами один, і ось вона вас обходила ». Наталя стала повільно осідати на землю. Все крутилося в її голові. Старший син підхопив її на руки і притиснув до себе. Він дбайливо поніс її в будинок. Поклав її на диван і став цілувати її руки. Через хвилин п’ять в будинок увійшли близнюки. Жінка лежала і плакала.

» Вибачте мене, так, я вас не народжувала, це він ваш батько, а де ваша мати, я не знаю. Але дорожче і рідніше у мене нікого немає. Ви все моє життя ». Вона сіла на дивані і заридала. Піднявши голову, вона побачила, що всі три її красеня стоять перед нею на колінах, а ззаду за ними стоїть невістка і тримає двох бешкетників. » Мамочка, ти найрідніша, єдина і ніхто нам не потрібен. А цього батька ми проводили до хвіртки. Пообіцяй нам, що більше ніколи не будеш плакати. Ми ніколи не дамо тебе в образу і ні кому ». Всі втрьох спробували її обійняти. Вона притискала їх до себе, цілуючи кожного з них. Прибігли внуки і почали шуміти. » Бабуся і нас цілуй. » Всі разом розсміялися. Вся кімната була наповнена любов’ю великого материнського серця.