NEWS 2SWEET

Я зовсім заплуталася і не знаю, як вчинити. Ми з чоловіком у шлюбі вже чотири роки, дітей у нас поки що немає, але я дуже їх хочу. Ми живемо у моїй квартирі, яку я отримала від дідуся. Я сама його доглядала, поки навчалася в університеті. Це було непросто, він був людиною з характером, а останні півроку взагалі не вставав з ліжка. Уявіть, як це тяжко для молодої дівчини.

Але я дуже любила дідуся, щодня читала йому новини та дивилася з ним футбол. Я майже рік нікуди не виходила, щоб бути поряд з ним. Дідусь був вдячний. – Квартиру я залишу тобі. Але хоч би що трапилося — не продавай її. Нехай це буде твоє житло, щоб якщо раптом щось трапиться, у тебе було кудись повернутися, — сказав він мені. Я погодилась. Було приємно мати власне житло у такому молодому віці. Кілька років я жила сама, а потім зустріла Богдана. Ми почали зустрічатися, і за кілька місяців він переїхав до мене. Я закохалася в нього і у нас все було добре. Потім він зробив мені пропозицію.

Тоді саме була пандемія, тому ми не влаштовували весілля, просто розписалися. Я завжди мріяла про дітей і не хотіла зволікати з цим. Але Богдан постійно мене відмовляв, казав, що час не той, і робота в нього не дуже. Правда, заробляв він небагато і особливо не прагнув щось міняти. Я розумію, що знайти хорошу роботу складно, але багато людей працюють дистанційно, і все виходить. До того ж Богдан постійно допомагав своїй мамі.

Він часто брав наші гроші та купував їй ліки, продукти. І ось зараз, коли я вже майже вмовила його планувати вагітність, він висунув несподівану умову. — Не хочу ростити дітей у квартирі. Я знайшов чудовий будинок. Продавай квартиру і купимо його. Там три кімнати та двір — дітям буде добре. – Я не хочу продавати квартиру. Я обіцяла дідусю. – Які дурниці! Ти просто хочеш залишити мене ні з чим, бо будинок належатиме нам обом. — Я просто хочу мати своє житло. Що у цьому поганого? — Тоді народжуй дітей одна. Ми сильно посварилися. Тепер чоловік зі мною не розмовляє, каже, що я принижую його недовірою. Але як мені бути? Я боюся втратити Богдана через квартиру. Підкажіть, що робити – продавати житло чи ні?

Хлопчик дивився у вікно і говорив бабусі: — Бабуся, ну коли ми підемо на вулицю? — Сьогодні холодно, дорогий, в наступний раз.- відповідала жінка та й справ дуже багато, не до прогулянки. Олена Петрівна підробляла вдома, в’язала на замовлення шапки і шарфи. І зараз у неї було замовлення, потрібно було дов’язати комплект, шапку, рукавиці і шарфик. Але онук наполегливо просив бабусю піти погуляти. — Ну добре, добре, вмовив, підемо прогуляємося, але недовго, на вулиці сьогодні холодно, та й в’язати нужно.- здалася вона. Вони вийшли на вулицю, там було безлюдно, всі сховалися в таку погоду по домівках.

Природно онук носився, а жінка вже вся змерзла. — Все, підемо, Іллюша, а то захворіємо. Трохи погуляли сьогодні і хвате.- сказала жінка. Але дитина була невгамовна, понісся по всьому майданчику і сховався в дитячому лабіринті і затих. Жінка все кликала його і кликала, але він мовчав; вона підійшла до лабіринту, покликала його і він відповів: — Бабуся, тут лялька лежить, давай заберемо її. Олена Петрівна зайшла в лабіринт і побачила, що там стоїть сумка, а з неї доноситься писк. Її як водою окотило від жаху; відкривши сумку, вона побачила малюка, зовсім маленького, загорнутого в тонку пелюшку.

Видно було, що дитина замерзла, вже личко посиніло від холоду. Вона схопила його, швидше пригорнула до себе, зігріваючи. Жінка тремтячими руками викликала швидку. Приїхала швидка і співробітники поліції. Дитину забрали до лікарні, а жінка з дитиною залишилися давати свідчення співробітникам. Співробітники запитували, як знайшли дитину. Олена Петрівна розповіла, що це онук знайшов малюка, бігав скрізь, вона б і не почула писку дитини, якби він її не покликав. — Ось, молодець хлопець. Так тримати! — похвалив його співробітник. Жінка все дивувалася, як же можна викинути свою кровиночку, невже серце не здригнулося. Співробітник не дивувався: — Чого тільки не буває: і на смітник викидають і підкидають комусь, зараз чого тільки не буває, ми вже нічому не дивуємося. Бабуся попросила його зателефонувати, дізнатися про дитину, чи все в порядку.

Він дізнався, що малюка оглянули і обстежили, все нормально, невелике переохолодження, але з ним буде все в порядку. Хоча сказав, що якби ще трохи — і дитина точно не вижила би. Їх відпустили додому і жінка з онуком пішли. Яка вже тут робота, подумала жінка, сьогодні точно не до цього, з такими потрясіннями. А вранці вона вирішила дізнатися про дитину і зателефонувала в лікарню. Їй спочатку нічого не хотіли говорити: — Для чого ви цікавитеся, і ким доводитеся дитині? — запитали на тому кінці. — Ніким не припадаємо, просто хочеться дізнатися про малюка, адже це ми з онуком знайшли вчора дитину.- відповіла Олена Петрівна.

— Ах це ви, рятівники малятка. Це дівчинка. З нею все добре. Ви молодці, що не дали їй пропасти — заговорила працівник уже іншим тоном. — Я хотіла б відвідати її і може бути щось потрібно купити, ми принесем.- запитала жінка. — Взагалі не положено, але вже для рятівників можна зробити виняток, приходьте завтра після обіду. Принесіть памперси і суміш для новорожденних.- сказала медпрацівник. На наступний день, закупивши все потрібне, вони з Іллюшею вирушили до малятка. Їх пропустили. Маля була така маленька і мила, що жінка не стримала сліз. Вона принесла з собою ще широкий шарф, з м’якою пряжі ніжно-сірого кольору з візерунками по краю, зв’язаний своїми руками.

Якось захотілося його зв’язати, не на продаж, а просто так зв’язала, і він лежав, як ніби чекав свого часу. Вона вкрила ним ту дитину і побажала їй щастя, змахуючи сльози. Вони ще дзвонили, цікавилися долею дівчинки; її назвали Софія. Недбайливу мати знайшли і позбавили її прав на дитину. Незабаром дівчинку удочерили, одна бездітна сім’я закохалися в неї з першого погляду і забрали до себе. Минуло 18 років. Олена Петрівна вже дуже помітно постаріла, але як і раніше жива і діяльна, пекла онукові його улюблений пиріг: він обіцяв приїхати, був дуже загадковий і нічого більше не розповідав, просто попросив приготувати щось смачненьке, сказав, що у нього для неї є сюрприз.

Відчинилися двері і зайшов Ілля з дівчиною: — Бабцю, познайомся, це моя дівчина Софія і ми збираємося з нею одружитися; ми з нею як дві половинки одного цілого, я як її побачив; мені здалося, що я її знаю все життя. — Ого, це чудова новина, Іллюша !! Ласкаво просимо в нашу сім’ю, Софія. — зраділа жінка. Дівчина збентежилася, посміхнулася і почала розмотувати шарф на куртці; Олена Петрівна зачепилася поглядом за цей шарф і обімліла.

— Який у тебе шарф з цікавим візерунком — сказала дівчині жінка. — Так, цей шарф зі мною, скільки себе пам’ятаю, ось уже скільки років не можу з ним розлучитися, бережу його, ношу рідко. Олена Петрівна звичайно ж дізналася, цей шарф, який колись вона подарувала знайденому малятку на щастя. Треба ж як буває в житті: Ілля врятував свою майбутню дружину. Видно, вони були призначені один одному зверху і саме провидіння вело хлопчика в той день до неї, щоб він її врятував.

Минулого тижня Катю викликали до школи. Справа в тому, що її дочка написала твір про маму, і все вийшло не дуже приємно. Твір мав перевірити тато. Але цього вечора йшов футбол по телевізору, тож тато просто вдав, що перевірив. А донька, як ні в чому не бувало, віднесла свій витвір до школи і прочитала перед усім класом. Коли Катя сама подивилася на твір дочки, то вся почервоніла, як рак, було так соромно й кумедно водночас. Катя прийшла додому і зачитала цей шедевр своєму чоловікові , який теж почав сміятися.

А почала донька з того, що має найкращу маму, з якою треба брати приклад. “Моя мама така гарна. Вона ходити в салони краси, тому що їй потрібно постійно наклеювати брови та вії, адже своїх немає. Але мама стежить за собою, щоб бути гарною, тож і ходить у салон. А ще мама дуже хитра. Я знаю, що вона подряпала машину тата. Там була невелика подряпина, але щоб не говорити татові і не засмучувати його, мама придумала план. Вона акуратно зафарбувала подряпину лаком для нігтів. Тож тато досі нічого не побачив. А ще мама вміє чарівним способом рахувати гроші.

Вона просить у тата вдвічі більше грошей, ніж їй потрібно на манікюр. А потім із цих грошей дає трохи мені на шоколадку. А ще мама вміє завжди знайти вихід із будь-якої ситуації. Вона не сама готує вечерю. Вона просто замовляє з магазину, викидає коробки та каже татові, що сама все приготувала. І тато їй вірить, а потім її хвалить. А ще мама носить дивну спідню білизну, яка схожа на мотузочки. Я теж таке хочу, але мама мене посва рила і поки що не дає. Але я думаю, що це її секретики, тож мама в мене не така вже й проста.”

У нас із дружиною справи ідуть дуже поrано. Справа в тому, що в нас скоро буде поповнення в сім’ї, вже друга дитина, але жити нам нема де. Вірніше, у нас є однокімнатна квартира, але, гадаю, самі розумієте, в однокімнатній вчотирьох жити – така собі розвага. Нам найбільше сина шкода, він же не заслужив на те, що йому не будет особистого простіру. Наш старший не ви нен у тому, що батьки вирішили ще одну дитину наро дити, а от розширюватись вони не планують. Яким би маленьким сином ще не був, ми повинні поважати його особисті межі, але в нас це фізично скоро не вийде. З немовлям, яке може посеред ночі всіх розбудити, про особисті межі говорити буде складно.

Через цю ситуацію і через своїх батьків дружина постійно nлаче, адже їй не можна взагалі хвилюватися. А проблема з її батьками… ми навіть не маємо слів усе це описати. Батьки дружини живуть удвох у 4-кімнатній квартирі, а крім квартири у місті вони мають ще будинок у селі. Під словом «дім» я маю на увазі саме будинок, а не хатинка чи курінь, як вони описують. Як би дружина не благала дати нам тимчасово пожити у їхній квартирі, доки ми не накопичимо грошей на новий будинок, батьки не погоджуються.

Ми натякнули, що вони тим часом можуть у селі пожити, але їм вода там не подобається, то топити будинок нічим… Я сам пообіцяв, що особисто подбаю про опалення і що вони тільки попросять, але все ніяк… Та й мої батьки не цукор! Знаючи нашу ситуацію, вони подарували свою троячку сестрі, яка живе там із чоловіком та донькою. А самі батьки переїхали жити на дачу. Я попросив їх впустити нас на дачу, а ми здали б нашу квартиру і платили б їм за спільне проживання (гроші ми пропонували також і батькам дружини). Батьки сказали, що подумають. Сподіваюся, вони ухвалять позитивне рішення, бо поки що у нас інших варіантів немає.

Ми з братом народилися наприкінці життя наших батьків. Нашій матері було п’ятдесят, а батькові – п’ятдесят п’ять, і багато людей приймали їх за наших бабусю та дідуся. У дитинстві ми часто запитували себе, чому наші батьки наро дили нас так пізно, і тільки коли виросли, вони, нарешті, розповіли нам причину. Будучи молодою парою, батьки відчайдушно хотіли мати дітей, але не могли. Вони перепробували все, включаючи відвідування лікарень та цілителів, але нічого не допомагало.

Вага нашої матері, викликана проблемами зі щитовидною залозою, ще більше ускладнювала її ваrітність. До сорока років вони остаточно втратили надію ма ти дітей. Але коли у віці п’ятдесяти років у нашої матері почалася менопауза, вона почала відчувати сильний бі ль у нижній частині жи вота. Незважаючи на прийом ліків, біль не припинявся, і наш батько відвіз її до ліkарні. На їх подив, лікарі відвезли її до полоrового відділення і повідомили, що вона ваrітна.

Наша мама не могла в це повірити, а коли лікар сказав їй, що вона наро дила хлопчика, вона була вражена ще більше. За хвилину після несподіваних полоrів мама сказала, що болі не припиняються, і ліkар оголосив, що вона наро дила ще й дівчинку. Мій батько чекав біля пологового залу, не знаючи, що його дружина ваrітна, не кажучи вже про те, що вона наро дила близнюків.

Коли лікар вийшов і привітав його з народженням близнюків, він був збентежений і не знав, сміятися йому чи nлакати. Те, що ми народилися, було дивом і наші батьки були дуже раді нашій появі. Незважаючи на труднощі виховання дітей у віці за п’ятдесят, вони були люблячими та відданими батьками, які забезпечили нам щасливе дитинство. Ми були найкращим подарунком, про який батьки колись могли просити, і ми були вдячні їм за їхню любов і турботу.

Іра була успішним ліkарем в одній столичній офтальмологічній kлініці. Вона робила оnерації з відновлення зору. Якось двоюрідна сестра, з якою вони не бачилися кілька років, запросила її на своє весілля. Доля їх із сестрою розлучила, але вони завжди добре спілкувалися. Іра взяла відпустку на роботі та поїхала до рідного міста. Дорога займала майже п’ять годин. Десь на середині шляху у неї закінчилося паливо. Тоді вона проїжджала біля одного села. Ще дуже недоречно почалася проливна злива.

Робити не було чого, довелося залишити машину і постукати в одну з хатин. Їй відчинив двері високий, міцний чоловік. Зрозумівши, в чому nроблема, він одразу пустив Іру до будинку. Потім накрив на стіл, напоїв гарячим чаєм. Коли трапеза була закінчена, несподівано пролунав дитячий крик із спальні. Чоловік вибачився і вийшов, повернувся вже з п’ятирічною дівчинкою на руках. -Соня нічого не бачить, тому дуже боїться звуків грози, — пояснив чоловік. А дівчинка обвила його шию руками.

-А Ви дитину до ліkарів водили? -Так, сказали, що можна відновити, але це дуже дороrа оnерація. Я працюю, щоб нагромадити на неї rрошей. -Я ліkар офтальмолог, дозвольте мені її оглянути. Іра оглянула дитину. У її голові промайнула думка, що сам Бог її послав сюди, щоб вона доnомогла цій сім’ї. -Я прооперую її безkоштовно. За місяць оnерація відбулася. Чоловік nлакав від радості та дякував Ірі. А вона лише знала, що зробила те, що мала.

Раніше я любила ходити в гості разом зі своїм чоловіком. Це заощаджувало час і гроші, і мені не доводилося турбуватися про приготування їжі та прийом гостей. Моя невістка була однією з таких ”цілей”. Вона завжди була рада прийняти нас і ніколи не втомлювалася готувати для всіх. Але цього року все було інакше. Невістка попросила мене приготувати деякі страви до Різдва і навіть доручила це завдання дочці та іншим родичам, яких теж запросили.

Я зробила вигляд, що зрозуміла і погодилася, але, звичайно, не збирався нічого готувати. У день урочистостей ми з чоловіком пішли купувати шампанське та солодощі для дітей, перш ніж вирушити до будинку мого сина. Я зателефонувала невістці, щоб спитати про приготування, і була здивована, дізнавшись, що Оксана нічого не приготувала. Більше того, я була приголомшена, що вона попросила всіх гостей принести чого-небудь до столу. Поліна, моя дочка, теж обурилася, коли я розповіла їй про це.

Але ми все ж таки вирішили відвідати сина. Коли ми приїхали, то виявили, що інші гості не принесли жодної їжі, а на столі було лише кілька тарілок. Ми не могли залишитися на довго, і по дорозі додому чоловік постійно поскаржився, що не наївся. Ми вирішили більше не відвідувати сина, мою невістку та її родину – і знайти нову компанію для відпочинку.

Світлану Семенівну син за три дні до Нового Року запросив зустрічати свято вдома. З ним та його дружиною. Знаючи, що невістка не любить готувати, жінка приготувала кілька страв, запакувала у харчові контейнери та склала все в сумку. Увечері, 31 грудня, викликала таксі. – Ну навіщо ви такі тягарі тягаєте?! – обурився таксист, її одноліток, приймаючи з рук сумку, щоб покласти в багажник. – Обережніше, будь ласка! Там їжа, — попросила вона водія. Вони проїхали вже половину шляху, коли задзвонив телефон пасажирки. – Артуре, сину, я вже в дорозі! Буду вчасно! – Сказала вона в трубку.

– Мам, тут така справа… Нас у ресторан покликали. Там буде вся верхівка нашої контори. Це застілля допоможе мені у майбутньому. Бо ж не всіх працівників запросили. Зрозумій мене правильно, будь ласка. Від такого запрошення не можна відмовлятись. Ти попроси водія відвезти тебе назад. – Сину, скажи, що ти пожартував. Я так довго готувалася, стільки смакот приготувала… – Таке ось се ля ві. Не гнівайся матуся, і не засмучуйся. Я тобі потім подзвоню. Їдь додому. Веселого, передсвяткового настрою як не бувало. Більше того, Світлана розплакалася від образи. Зрадівши запрошенню, вона й не згадала, як мінливий настрій сина.

У пам’яті спливли ще пара – трійка випадків, коли її синок так само зра джував її… – Поїхали назад, – попросила вона водія. – Щось трапилося, – спитав той. – Форс-мажор, – сумно відповіла жінка. – Знаєте що? Заберіть собі все, що там у сумці. Однією немає жодного бажання зустрічати свято. – А що? І заберу! Але разом з вами, — весело сказав водій. Потім сумно додав: — Ви думаєте, я чому вийшов сьогодні таксувати. По тій же причині. Не хочу цієї ночі сидіти вдома один! Поїхали до мене! Удвох зустрінемо свято. – Поїхали! – усміхнулася Світлана. І додала, — а як вас звуть… Просто зустрілися дві самоти.

— Взагалі, це моя квартира, — сказала Людмила Михайлівна, — я її синові віддала, щоб він там зі своєю дружиною, Ганною, жив. Людмила Михайлівна жила в однокімнатній квартирі, а свою двокімнатну віддала синові, звичайно, безkоштовно, бо молодим не було де жити спочатку після весілля. — Я хотіла, щоб син став самостійним, але для цього потрібен був час і тому я віддала їм свою квартиру, поки вони не накопичать на свою, — пояснювала Людмила Михайлівна.

Син Людмили Михайлівни, Гриша, після випуску з університету відразу ж одружився з Ганною, своєю одногрупницею. Про дівчину Людмила Михайлівна нічого не знала. Ганна зі свекрухою бачилася лише 4 рази, і то один раз на весіллі. І Ганна, і Грицько тільки починали будувати своє доросле життя. Вони обоє були не з баrатих родин. Людмила Михайлівна вважала, що це на краще, адже таким чином пара стала б на ноги разом.

Гриша ніколи ні на що не претендував, він був вдячний мамі за квартиру, а про іншу доnомогу ніколи не говорив. Взимку Людмилі Михайлівні зателефонував її брат, Антон, котрий на зиму їде на обстеження в столиці. Ця зима була не виняток. Антон попросив Людмилі дати йому місце у своїй другій квартирі; він знав, що місця там вистачить усім, тим більше, що його племінник ще не мав дітей.

Гриша з радістю погодився дати притулок дядькові на пару днів у себе, бо дядько Антон сам свого часу дуже часто доnомагав Гриші: — Так, звичайно, мам, нехай приїжджає, я зустріну його за всіма правилами, — говорив Гриша Людмила Михайлівна дуже зраділа, що син не став чинити опір.

Вона боялася, що синові не сподобається ідея. Пізніше виявилося, недаремно вона боялася. Вже наступного дня Грицько зателефонував і почав щось марудити. — А він наступного тижня приїде? А може, я йому гарний готель знайду? Може, йому варто йти в інше місце? – Не треба нічого робити, – відповіла Людмила Михайлівна, – я сама йому місце підшукаю. «І знайшла. Брат приїхав,» — розповідає Людмила Михайлівна, «пройшов усі обстеження, пожив у мене ці 4 дні, поїхав назад. У тісноті, та не в образі, чи знаєте. 31 грудня. Телефонує телефон, я піднімаю. Це сватья. Дзвонила на важливі свята, от і 31-го зателефонувала. Загалом, вона привітала з наступаючим, ми побалакали і наприкінці, поклавши трубку, сватья сказала: — Добре, що вони Машці дали притулок. Бідолашній зовсім нікуди було йти.

Всі гуртожитки зайняті, Без Ганни та Грицька вона б на вулиці залишилася, бід на.» Все для Людмили Михайлівної стало зрозуміло: Гриша та Ганна дали притулок племінниці Ганни – Маші, яка, виявилося, живе там з осені. Образа повільно спалювала жінку зсередини. Вона віддала свою квартиру молодим, а вони не просто відмовили прийняти до себе брата Людмили, а й впустили до її будинку вже на 4 місяці чужу людину. — Маша, кажеш? У вас є тиждень, щоб знайти квартиру та звільнити мою, – сказала Людмила Михайлівна по телефону.

— Досить суворо, — відповів Грицько. — Що є, сину, довели. Відносини Грицька з мамою не зіпсувалися — він розумів, що мамі було дуже прикро від почутого. Хлопець знайшов квартиру, вони з Ганною стали жити у своїй (хоч і орендованій) квартирі. Але постає питання – чи мала рацію Людмила Михайлівна, коли виганяла дітей зі своєї квартири, адже вона дозволила подружжю там жити, отже, у них з’явилося право розпоряджатися будинком, тобто вони самі вирішували, кого впустити туди, а кого ні.

Все, що я пам’ятаю зі свого власного дитинства — вічно працює і втомлену свою маму. Так склалося, що вона ростила мене одна. Свого часу вона не змогла пробачити зраду тата і виставила його за поріг не тільки нашого будинку, але і нашого життя, не хотіла, щоб він коли-небудь повертався жити до нас. Мене тоді ніхто і не питав, чи хочу я спілкуватися зі своїм рідним батьком чи ні, мама вирішила все за мене, вона думала, що так повинно бути, так буде краще. Вибір вони обидва зробили без моєї участі.

Нашє подальшє життя складалося дуже непросто, як зараз пам’ятаю, адже грошей не вистачало, і я вже тоді розуміла, як це рости в неповній сім’ї. Коли мені все в школі кожен день говорили, що у мене немає тата і ще не зрозуміло звідки я родом, то я вирішила, що не повторю помилок своєї матері. Мій чоловік досить-таки із забезпеченої сім’ї, він і сам добре заробляє.Як тільки я його побачила, то відразу зрозуміла, що це моя доля. Розумний, забезпечений, упевнений в собі, не чоловік, а мрія.

Саме таким я хотіла бачити батька своїх майбутніх дітей. Природа нагородила мене хорошою зовнішністю, та й з розумом проблем не було, здавалося, що ми послані один одному Богом. Я відразу привернула його увагу без особливих зусиль і незабаром стала законною дружиною. Своє сімейне гніздечко ми облаштовували довго і доклали багато зусиль для цього. Разом працювали, не шкодуючи ні часу, ні сил, заради нашого спільного блага доти, поки я не дізналася, що вже не один тиждень чекаю дитину. Чоловік був дуже щасливий, коли дізнався про цю новину, він відразу оточив мене своєю увагою і турботою.

А я відчувала себе тоді найщасливішою жінкою в світі. Звичайно, під час тих місяців, коли я чекала дитину, я неабияк набрала у вазі, і постійна втома дала про себе знати.Чоловік уже не таким захоплюючим поглядом дивився на мене, але підтримував і говорив, що любить мене такою, яка я є, намагався іноді підбадьорювати мене, що все буде добре у нас. Його постійні затримки на роботі я списувала на те, що він хоче саме зараз більше заробити, адже гроші нам дуже знадобляться, коли я піду в декрет. Якось раз я повернулася додому з роботи раніше, адже відчувала себе не зовсім добре.

Як тільки зайшла в квартиру, перше, що помітила — це чуже жіноче пальто в коридорі. Опустивши очі, я ще й чоботи примітила, які стояли відразу в порозі, явно не мої. На кілька хвилин я застигла від несподіванки. Звичайно, я зрозуміла, що ці речі належать якоїсь іншої жінки чоловіки. Трохи заспокоївшись, я покликала чоловіка, і він прямо вистрибнув з нашої спальні. Сказав, що раніше з роботи відпустили — хотів зробити мені сюрприз. Я зробила вигляд, що нічого не помітила і пішла в душ, посилаючись на втому.

Мої очі були вологими від образи. Як я йому вірила і як помилилася в результаті!Я довго роздумувала про те, як вести себе далі, що правильно мені робити. Але, тут же згадала своє дитинство без батька. Я не дозволю, щоб моя дитина росла так само! Впевнена, що для мого чоловіка ця жінка нічого не означає і це всього лише тимчасове захоплення. Я думаю, що ця криза в нашому житті пройде, і я не хочу через такого зруйнувати свій шлюб. Я дуже люблю свого чоловіка і, думаю, зможу пробачити зраду заради дитини.

Коли я вийшла з душу, чоловік готував вечерю, а речей вже не було. Я попросила чоловіка відпустити мене в салон краси, щоб привести себе в порядок. Він посміхнувся і вручив мені картку, запропонувавши ще й оновити гардероб. Можливо, хтось мене засудить, скаже, що я не розумна жінка; можливо, це так, але я зробила вибір і назад дороги немає. Я збережу свою сім’ю заради майбутнього малюка. А хіба можна вчинити інакше? Зруйнувати щось легше, а потім дороги назад вже не буде. Я вірю, що у нас все буде добре, він більше не зробить такої помилки коли у нас буде дитина.