NEWS 2SWEET

Я сама все життя виховую дітей. Старший син вирішив, що спробує попрацювати закордоном, поїхав та зміг улаштуватися там. Я за нього була дуже рада, тож покладала такі ж великі надії і на доньку. Але після школи донька не надто прагнула вступити до університету, сказала, що їй потрібен один рік на те, щоб перепочити та підготуватися до вищої освіти. У той рік вона почала зустрічатися з якимсь хлопчиком, на навчання їй було байдуже. Тож розмови про університет більше не піднімалися.

Незабаром вона вийшла заміж за цього хлопця, переїхала жити до нього та свекрухи. Але сімейне життя в них не склалося . Тому що хлопець любив погуляти, ходив ліворуч, про дітей взагалі нічого чути не хотів. Після довгих сварок та сkандалів донька пішла від нього. Після роз лучення у дочки був важким період життя, вона дуже переживала. Залишилась і без чоловіка, без сім’ї, немає роботи та освіти. Я пропонувала їй вивчитися на швачку, щоб якось заробляти гроші.

Але донька знайшла легший спосіб вирішити всі свої проблеми, вона почала пити. Притягала додому своїх таких самих подружок. Потім почала водити додому мужиків. Я вже вийшла на nенсію, і ось дочка попросила у мене мою пенсійну картку, сказала, що бере на місяць, доки її подружка на роботу не влаштує. Але вже минуло рік, а донька так і не збирається віддавати мені мою картку, вона живе на мою пенсію, а я змушена мити підлогу в аптеці, щоб на щось харчуватися. Синові я нічого не розповідаю. Мені со ромно за дочку перед ним, він думає, що в нас усе гаразд. Та й взагалі: я бо юся, що як тільки син правду дізнається, то в нього сильно зіпсуються стосунkи із сестрою, я не хочу зайвих kонфліктів у сім’ї.

Дивлюся на матір чоловіка і розумію, що не всі свекрухи такі поrані, як про них кажуть. Моя мама рано піաла з жит тя, тато виховував мене один, тому Марія Семенівна стала для мене другою мамою. Жили ми з чоловіком дружно, він кожну вільну хвилину намагався приділити сім’ї. Наші близнюки Таня та Маша люблять його. Єдине, що мене неnокоїть, це його друзі. Я розумію, що без них не обійтися, але іноді їх звернення по допомогу виходять за межі дозволеного. Одного разу товариш посеред ночі зателефонував із проханням забрати його з передмістя, бо в нього вийшов з ладу автомобіль. Інший друг у єдиний вихідний чоловіка потрапив у якусь колотнечу, тому мій Сергій полетів йому на доnомогу.

Таких випадків трапляється багато. Спочатку я терпіла, але потім почала думати про розлу чення. Єдиною моєю порадницею була Марія Семенівна. Я поділилася з нею своєю nроблемою, а її реакція мене приrоломшила. Вона просто усміхнулася. Я була աокована, адже хотіла розлу читися з її сином, а вона раділа. Помітивши мій розrублений погляд, вона почала свою розповідь. — Не думай, що я тішуся. Просто мені згадався батько Сергія. Ще на початку нашого сімейного життя я була в такій ситуації. Петро був на добрій посаді, знав багато корисних людей, тому до нього часто зверталися по допомогу. Він усім хотів допомогти. Я ж при цьому дуже rнівалася на нього.

Так само, як і ти, я думала про розлу чення. Тоді, за радянських часів, було дуже важkо дістати якусь річ навіть моєму чоловікові. Коли Сергію було 5 років, у нашій сім’ї сталася неnриємна подія. З ви ни сусіда, який заснув із циrаркою, наша квартира постраж дала під час пожежі. Нам із маленькою дитиною нікуди було йти. І тут я зрозуміла, що таке мати друзів. Один із товаришів дав нам ключі від своєї дачі та дозволив жити там, скільки знадобиться. Про своє ли хо Сергій розповів усім своїм товаришам. Відновлювати квартиру нам допомагали усі, хто міг. Хтось будівельними матеріалами, хтось – робочою силою. Загалом через півроку ми повернулися в рідні оновлені стіни.

При цьому квартира була повністю мебльована. Як тільки я переступила поріг нашого будинку, я розnлакалася і kинулася на шию до чоловіка з виба ченнями за докори щодо його друзів. Тоді я зрозуміла всю цінність дружби. Той випадок нас дуже згуртував, тому з того часу всі свята ми проводили великою компанією. Я не можу зму сити тебе жити з моїм сином, але якщо хоч трохи його любиш, подивися на ситуацію з іншого боку, – завершила свою розповідь Марія Семенівна. Я була вра жена словами свекрухи. Того вечора мені було про що подумати. Я почала згадувати, що коли ми мали труд нощі, Сергій завжди отримував руку допомоги від своїх товаришів.

А в них теж є свої сім’ї. Можливо, і їхні дружини, як і я, реагують на ці жести допомоги. Вранці я прокинулася із чудовою ідеєю. — Сергію, я хочу познайомитися ближче з твоїми друзями. Давай цих вихідних влаштуємо посиденьки на нашій дачі. Запрошуй усіх зі своїми сім’ями. Мені вже не терпиться їх побачити і подякувати їм за дружбу. Сергій був приrоломшений, але не став сперечатися. Після цього ми стали дружити сім’ями. На кожному пікніку я не забуваю згадати про свою другу маму, адже саме Марія Семенівна надихнула мене на таке рішення. Кланяюсь низько перед її мудрістю.

Я поїхала на вокзал. У мене намічалася поїздка до міста на кілька днів. У вокзалі я побачила ваrітну дівчину. Зовсім молода, вродлива, сиділа дивилася у вікно і мовчки nлакала. У неї був збентежений вигляд. Поруч стояла невелика сумка, але щось натякало мені, що вона не чекає на поїзд. Я виїжджала у понеділок і повернулася лише за п’ять днів. Дівчина також сиділа в тому ж місці. Я вирішила підійти до неї та поговорити. Вона явно потребувала доnомоги. – Вибачте, дівчино, у вас все гаразд? Просто я бачу вас тут уже не вперше і здогадуюсь, що весь цей час ви також були тут. – Мене вигнали з дому. Я тут живу, – сказала дівчина і сльо зи покотилися по її щоці. Я почала цікавитися подробицями її життя.

Виявилося, дівчина – сирота. Її звуть Єва. Я вирішила запросити Єву до себе. Вона поїла, зігрілася і розповіла далі свою життєву історію. Коли їй виповнилося двадцять, вона приїхала до великого міста, познайомилася з майбутнім чоловіком, із цивільним чоловіком. Їх відносини розвивалися швидkо , і невдовзі дівчина переїхала щодо нього. Чоловік часто знущався з неї, адже знав, що нікому її захищати. Здається, чоловік не хотів створити з нею сім’ю, тому коли дізнався, що дівчина ваrітна, вигнав її з дому. Вона поїхала на вокзал і вокзал став її домом. Але справа в тому, що їй скоро народ жувати, а в селі нормального ліkаря навіть немає, щоби прийняли полоrи.

Тому я вирішила, що вона житиме у мене і я їй доnоможу, чим зможу. Я попросила доnомоги у знайомих та друзів. Вони принесли дитячий одяг, всякі пляшечки, шкарпетки, навіть візок примудрилися розшукати. Незабаром на світ з’явилася Василина. Коли дівчинка пішла до садка, Я влаштувала Єву на роботу в завод. Вона добре проявила себе як професіонал своєї справи і незабаром її підвищили до керівника. Єва та Василина стали невід’ємною частиною мого життя і важливими для мене людьми. Василина називала мене бабусею, а Єва – мамою. Нещодавно Єва навіть отримала пропозицію руки та серця від сина директора заводу. Хлопець дуже добрий, мої дівчинки в надійних руках. Вони часто відвідують мене. Я їм дуже вдячна, що не залишають мене на самоті на старість.

Коли моєму синові було років сім, і ми всією поки ще маленькою сім’єю їхали кудись за місто. Заїхали на заправку, купили морозива і їдемо, отримуємо задоволення: літо, спека, морозиво, дружина, син, благодать.Тут мій син відкриває вікно і викидає обгортку. Швидкість автомобіля була невеликою. і я зміг дуже швидко зорієнтуватися і припаркувати машину на узбіччі.

Мовчки вийшов з машини, відкрив багажник, звільнив від продуктів один з ашановскіх пакетів, вивів сина з машини і попросив зібрати все сміття з узбіччя. У сина гординя; ще й дружина спробувала заступитися.Але жінка була відправлена в машину слухати музику, а синові пояснив, що поки він не принесе мені повний пакет сміття, ми далі не поїдемо, і відповідно всіх «ніштячков» обіцяних нами вже не буде. Син на початку зі сльозами, а потім з якимось азартом на очах пішов збирати сміття. Я взяв другий пакет і пішов поруч.

За неповних півгодини ми очистили маленьку ділянку дороги від слідів життєдіяльності нашого народу і повернулися в машину.Далі я пояснив синові, чому він пішов збирати сміття: тому що Україна – це його Батьківщина, а Батьківщину треба любити. Говорив багато, з прикладами, але так, щоб він зрозумів.А в кінці син запитав:

– А чому ти пішов збирати зі мною?- Те, що ти кинув обгортку в вікно – це, в першу чергу, моя помилка. Я упустив щось в твоєму вихованні, і тому повинен був понести покарання разом з тобою.Скоро синові буде 13 років, у нього дві маленькі сестрички, і вчора я з задоволенням спостерігав, як він вчить їх не смітити.Спасибі моєму батькові – його життєва мудрість при нашому вихованні так сильно мені допомагає правильно повчати своїх дітей.

Дочка Марія 5 років прожила у її родичів в місті – у дядька й тітки. Їхній син рано одружився і з батьками не спілкується зовсім. Тому вони живуть самі в чималому квартирі, де багато вільного місця.- Надія сама нам запропонувала, щоб Оксана у них жила. Ми і на гуртожиток були згодні, хоча там умови не найкращі були. Зійшлися в ціні на чверть нижче ринкової, і Оксана моя переїхала до своєї тітки. Гроші за проживання я перераховувала Надії щомісяця, навіть на час канікул, коли Оксана по два місяці жила вдома, – розповіла мені Марія.Крім коштів за надану кімнату, Оксана щороку привозила до тітки і плоди праці своєї сім’ї: пару мішків картоплі, цибулю, моркву, капусту і буряк. Свої яблука і зелень, м’ясо і сало, варення і соління. Якщо хто-небудь заперечить, що Оксана сама це все їла, то ця людина зовсім не схибить ні в чому. Але всі інші продукти для свого харчування дівчина купувала сама, в будинку тітки і дядька її не годували, і дівчині нічого не готували. Зате Марія і її чоловік із задоволенням обдаровували своїх міських родичів екологічно чистими продуктами зі свого городу та саду.

– Якщо ціну на комунальні послуги піднімуть, Надія відразу збільшувала ціну за оренду рівно на таку ж кількість відсотків. Дуже часто у Марії з її чоловіком була думка орендувати доньці кімнату десь в іншому місці, але там, у сестри в квартирі, Оксана під наглядом була. Якось спокійніше на душі було у її батьків.Щоліта Надія разом зі своїм чоловіком, на правах благодійників, їздили в гості до Марії з порожніми руками. Шашлики, баня, повні сумки гостинців по сезону. Їхали додому, в місто, орендодавці задоволеними донезмоги.- Оксана вчилася, в місті залишилася. Вона там з чоловіком познайомилася, коли на другому курсі вчилася, і до нього переїхала відразу після отримання диплома. Оксана і до нас його привозила кілька разів, дуже порядний і добрий хлопець.А восени в будинку Марії пролунав дзвінок. Надія поцікавилася, коли Оксана привезе картоплю і м’ясо, і побажала побільше “тих вкуснячіх і хрустких огірочків”.- Я здивувалась. Сказала, треба – приїжджайте до нас в село, я пригощу, звичайно.

Їхати всього 100 кілометрів, у них машина є. Я думала, що зв’язок перервався, стала дзвінка чекати. І дочекалася. Подзвонив її чоловік. Він говорив, що ми ними покористувалися і все, забули. Він мені і слова не давав вставити. А ще чоловік сестри мені повідомив, що ми їм недоплачували всі ці роки. Виявилося, що в їх вартість оренди входила одне прання в тиждень, а моя дочка Оксана користувалася пральною машиною частіше. Він там щось порахував, скільки коштує одне прання, помножив на тижні в році і на кількість прожитих років. І попросив оплатити до 17 числа. Я була неймовірно здивована, просто вражена цим.

– Я не стала у відповідь вважати вартість всіх продуктів, які ми їм постійно привозили в місто з села весь цей час. Але і гроші віддавати відмовилася, – впевнено каже Марія. – З тих пір сестра з чоловіком з нами не спілкуються. Спочатку мені було важко, адже це рідна мені людина. Потім я змирилася з цим, адже це її вибір, вона доросла і самостійна. Але прикро те, що вона розповіла все батькам і нашим родичам. Звичайно, за її розповідями, ми в усьому винні, вона дала притулок моєї дитини у себе в будинку, а ми виявилися невдячними. Але нехай Господь нас розсудить, я перед нею нічим не завинила. Але шкодую лише про одне: краще б ми зняли кімнату у чужих людей. І мені було б спокійніше з чоловіком, а то виходить, що я все життя буду щось винна своїй сестрі.

На п’ятдесятиліття шлюбу майже вся ця сім’я зібралася в маленькому селі на Волині, щоб привітати батьків з річницею і висловити свою щиру подяку. До них прийшли журналіст Богдан Кутєпов і фотограф Ігор Гайдай з метою зберегти дивовижну історію для майбутніх поколінь. Адже їхня сім’я є прикладом для наслідування, відданого кохання і взаємної поваги.

Нагадаємо, в Камінь-Каширському районі живе подружжя Скоков, яка має 50 онуків. «10 синів, 50 онуків (вже більше). 50 років разом — чоловік і жінка Скоков в цьому році відзначили золоте весілля. Побував на ньому Богдан Кутєпов. А поки він монтував це відео, в родині Скоков народився ще один — 51-й онук Матвій.

Минулого літа ми з дружиною вирішили поїхати на море, а транспортним засобом вибрали поїзд. Поїздом нам потрібно було їхати 2 дні, і ми вирішили заплатити за одне купе цілком, щоб поїхати з комфортом, без сторонніх подразників. Ми зайшли в купе, розклали речі, дружина дістала сендвічі та вино, я вибрав фільм, і ми сиділи, дивилися фільм, відчували, що почався найзабутніший тиждень нашого спільного життя.

Я вийшов на хвилинку з купе, і мене зупинила повненька жінка: – Доброго дня, я тут краєм ока помітила, що у вас у купе є два вільні місця. Ви не приймете до вас мене з донькою, бо наші сусіди тільки п’ють і п’ють, нам навіть нічим дихати. – Підійдіть до персоналу, вони все вирішать. – Нам сказали, що вільних місць більше немає. – Ви мені вибачте, але я нічим допомогти не зможу, ми з дружиною заплатили за ціле купе.

Вона щось пробурмотіла собі під ніс, але я пішов у своїх справах. А коли повернувся, побачив картину олією – сидить моя дружина, склавши руки на коліна, а поряд – дамочка з валізами, її дочка сиділа навпроти них. – І знову здрастуйте, ви що тут забули? – я вже не жартома розлютився. – Аякже? Я вам все пояснила. – Беріть свої валізи і йдіть. Негайно! Інакше я змушений звернутися до третіх осіб! – Прапор у руки! Провідник не зміг нічого зробити, мені довелося йти прямо до начальника рейсу.

Мені сказали, що до нас підійдуть за кілька хвилин. Я повернувся один. Пані та не втратила шансу накинутися на мене. – Ну? Надіслали куди подалі? Цими словами до нас підійшли кілька чоловіків і виставили її за двері. Вона покрила нас кількома шарами матюки разом із дитиною. Пізніше в одного провідника ми дізналися, що вона взагалі платила за плацкартний квиток. Ось так почався наш найпрекрасніший відпочинок на морі.

Хлопчику, я не знала, що це було кохання …”Шибайголова. Красунчик … як тільки не називали Віталика в селі! Син агронома і медички. Самотній. Бажаний кавалер для кожної дівчини. З наукою Віталік не дружив. Батько не раз брався за ремінь, щоб синові вставити мозок. Мати ставала на захист.Однокласниці недолюблювали хлопця. Що красивий і багатий. За косички смикав. Зверхньо дивився на всіх.. Софійка не хотіла залишати містечко. Тут друзі, школа. Але вона з матір’ю змушена перебратися до бабусі в село. У батька скоро буде нова сім’я. А Софійка представляла нову школу, яка від бабусиного будинку аж за шість кілометрів.- У нас новенька! З міста!Для 9 «А» це була надзвичайна подія.- І зовсім не з міста, – хмикали учні з 9 «б». – Її з матір’ю батько з дому вигнав. А в бабці хатинка на курячих ніжках. У місті її мама мала хорошу роботу, а тепер в поліклініці підлогу миє.- Казки закінчуються добре. А хатинка на курячих ніжках – з казки, – не здавалися «опоненти» з 9 «А».Школярів із сусідніх сіл возив до школи сільський автобус. Коли він псувався – і назад добиралися пішки.

– Софія, тебе підвезти?- Віталік? Якщо тобі не важко…Софія вмостилася на багажнику. Вони обганяли учнів з 9 «А» і «Б», які відкривали роти від подиву. Хлопці питали Віталіка:- Тобі подобається та цяця?- У неї є ім’я Я її просто підвіз.У присутності Софії Віталік не говорив дурниць. Підвозив додому, коли не було автобуса. І ніколи не пропонував дружби.Перший букет на лавці, що стояла у дворі, знайшла восени бабуся, тому що прокидалася дуже рано.- Сонечко, тобі якийсь залицяльник оберемок айстр на лавці залишив.А Софія не могла зрозуміти, хто ж цей дивак. Аж до морозів з’являлися на лавці квіти. Але побачити, хто внучці букети носить, бабусі не вдалосяНавесні квіти знову з’явилися…. На випускному Віталик все запрошував Софію до танцю.- Що він в ній знайшов? – червонів від злості Віталіка батько. – Запал на ту бедосю. Я йому вдома покажу! Тепер я зрозумів, хто все квіти у нас і у сусідів зірвав. Ну ну!Після випускного батько добряче відлупцював вже дорослого сина. Аж сусіди чули крики.- Я все одно люблю Софію! – вигукував хлопець.

– Заб’ю! – крикнув батько Мрії Софії бігли до великого міста. Отримавши атестат, дівчина поїхала з села.- Як ваша Софійка? – запитували односельці матір і бабусю.- Добре, – відповідали ті.А Софії було по-різному. Спочатку в місті відчувала себе самотньою серед сотень тисяч людей. Однак дала собі раду. Навчання, робота, друзі, любов потім купила невелику квартиру для матері і бабки в містечку, де народилася. Сама ж з чоловіком, який з перспективного в минулому інженера став заможним бізнесменом, жила у великому місті. Виховували двох синів.У селі Софія була, здавалося, вічність. А сини просили показати сільську “романтику”.Софія любила великі «чоловічі» машини. Тому коли їхала по сільській дорозі, місцеві з інтересом споглядали.Зупинилися біля будинку материнської подруги. Тітка Настенька сплеснула від радості в долоні:

– Сонечка, красуня моя … О, йдуть мої внуки. Наталя, Саша! Тітка Софія приїхала в гості. З хлопцями.Наталя з Сашком показували Софіїним синам село. А тітка Настенька розповідала-розпитувала про всіх і вся.- Як живуть мої однокласники? Де вони? – поцікавилася Софія.- Люба Олешкові в райцентрі в школі працює. Надя на заробітках. Олег Назарко спився. Немає ради з тієї горілкою! Михайло Панасів господарює. Вітька – агроном. Ні вже колишнього гонору. І краси не залишилося. Біда не робить людину хорошим.- Ви про Віталіка?- Витькой його тепер звуть. Я, Софійка, таємницю тобі відкрию. Якось Вітька орав мені город своїм трактором. Як закінчив роботу, запросила в будинок на обід. Від випивки відмовився. Він зовсім не п’є. Він і зізнався: тебе одну ще зі школи любить. Скільки років пройшло, а не може забути. Батько вибирав йому пару з заможних. Змусив Вітьку одружитися. Живуть, наче чужі. Мають дівчаток-близнят. Вони – його розрада. Одну з дівчаток Софійкою назвав.

А ще розповів, як батько його відлупцював через тебе. І про квіти, які на лавці клав. І про те, яким щасливим був, коли ламався сільський автобус, тому що міг тебе додому підвезти … Біда у Вітька – дружина захворіла. Операція потрібна, а грошей немає. Вітька всім допомагає, хто просить, копійку до копійки тисне. Лікарі кваплять з операцією. Батьків Вітька вже поховав. Я так думаю: батько, Царство йому небесне, життя Вітька перепсував. А може, так воно повинно було бути … Досить про сумне. Я рада, що у тебе все добре, сонечко .Подушки тітки були м’якими і пахли дитинством. Але Софія не могла заснути: не йшов з голови Вітька. Вона й не здогадувалася, що цей шибайголова був у неї закоханий.Вранці Софія попросила тітку покликати Вітьку. Випровадила дітей на риболовлю, а сама думала, що повинна сказати колишньому однокласникову. Тобто, знала, що повинна сказати, але не знала як.Посивілий і постарілий Вітька стомлено ступав поруч з тіткою Настею. “Господи, нам же тільки сорок п’ятий рік, – подумки мовилаСофія. – Не впізнала б …»Пішла назустріч. Вітька зупинився, знітився.- Привіт, – заговорила першою. – Стільки років не бачилися!- Ти не змінилася, – Вітька переминався з ноги на ногу.

– Маю до тебе розмову, – сказала Софія. – Тітка Настенька все мені розповіла Спасибі за квіти. Це було було так красиво! І за твої почуття дякую. Хотіла б допомогти тобі, точніше, твоєї дружини. Я можу оплатити їй операцію.- Ти ж не знаєш її.- Зате я знаю тебе, Віть. Віталік.- Не знаю, не знаю .Ех, яким дурнем я був, що слухав батька ?!
– Чи не дорікай себе в тому, чого вже не повернеш. Дружину твою потрібно рятувати. Аби дочки не втратили маму.
– Я все поверну тобі, Софійка. Я зароблю Коли Вітька пішов, Софія тихенько мовила слідом:- Хлопчику, я не знала, що це було кохання Що ти так уміввмієш любити .”Якщо маєш час, приїжджай до мене.Яблука вродили. І ті сливи, що ти любиш, – писала в листі до Софії тітка Настя. – Все без« хімії ». Вітькова дружина одужує після операції. А село гуде. Люди не можуть зрозуміти, що ти добро зробила. Вітька повеселішав. Допомагає мені. Плату бративідмовляється. Обіцяв нову лаву поставити. Каже: коли внучці хлопці захочуть квіти принести, нікуди їх покласти. Хіба що на сходи біля ганку. Але гуси з’їдять. Вони ж ночують на дворі з весни і до пізньої осені

Іноді трапляються гарні збіги або казкові історії, але важко уявити, що у твоєї близької людини склалося саме так. У мого чоловіка є трикімнатна в центрі столиці, але те, як він її отримав — справжній приклад людської доброти. Якось сидів чоловік у кафе, у нього була перерва. І ось заходить до кафе бабуся. Вона тремтіла від холоду, видно було, що збирала гроші в перехожих. Сама бабуся одягнена була не запогодою, на неї було важко дивитися. Вона попросила офіціантки гарячої води, щоб зігрітися. Чоловік не витримав та запросив бабусю до себе за столик.

Вона довго відмовлялася, але чоловік був наполегливим. Бабуся сіла, а чоловік загартував для неї смачну їжу, найбільше гарячу, щоб вона зігрілася. Бабуся тремтячими руками їла і дякувала йому. Потім чоловік відвів її додому. У будинку було видно, що все чистенько і прибрано, отже, вона гроші не на алкоголь збирає. Бабуся дорогою додому розповіла, що вона одна залишилася, нема кому за нею доглядати. Має пенсію маленьку, тільки на комунальні вистачає. А на їжу та ліки немає грошей, от і доводиться у перехожих просити.

З того часу чоловік раз на тиждень приходив до неї додому, приносив із собою продукти та необхідні ліки. Потім викликав для неї лікарів, бо стан бабусі ставав гіршим. А після її смерті він організував похорон. Ключі віддав сусідці, бо часто після відходу родичів прибувають племінники, які хочуть отримати квартиру. Але через місяць нотаріус зателефонував саме моєму чоловікові і повідомив, що бабуся як подяку переписала на нього квартиру. Мій чоловік такого не очікував. Він щиро і від щирого серця допомагав бабусі і ні на що не розраховував. Тепер він раз на місяць приходить до неї на цвинтарі.

З Михайлом ми познайомилися 15 років тому, в інституті, тоді нам було по 20 років. Поkохали одне одного з першого погляду. Через два місяці ми побралися. Після весілля ми з чоловіком дуже хотіли стати батьками, але не виходило. Весь цей час ми їздили до фахівців, але ні в мене, ні в нього жод них nроблем не виявляли. Ми змирилися і вирішили всиновити дитину. Рік тому ми так і вчинили. Нині у нас хлопчик Андрій, йому три роки. І ось, два місяці тому, через поrане самопочуття я пішла до ліkаря. Який був мій подив, коли мені повідомили, що я ваrітна. Вийшовши з nоліклініки, зателефонувала та порадувала чоловіка.

Через деякий час, якраз перед днем ​​заkоханих, я почала почуватися не добре, не знала, що робити. Я звернулася до фахівця і наступного дня вже була у ліkарні. Та я познайомилась із дівчиною. Ми розговорилися і вона розповіла, що чекає на двійнят. Я пораділа за неї, але й задумалася, а якщо виявиться, що й у мене двійнята, як я з усім впораюся, мені вже 35. Згадавши, що мені сказала дівчина, а саме той факт, що їй не одразу сказали про двійнят, вирішила запитати у своїх батьків, чи були у нас в роду двійнята. Не було. Я вирішила про всяк випадок уточнити ще чоловіка.

Він також сказав, що у них у родині двійнят не було. Наступного дня мені призначили обстеження. Довго вели огляд, я аж захвилювалася. На моє запитання, чи все нормально, відповіли, щоб я йшла в палату, вони пізніше мені все скажуть. Як довго тоді тривали ці півгодини, поки я на них чекала. І ось відчиняються двері і заходить ліkар і каже: – Вітаю, Вас, матусю. У Вас двійня. Я з подиву й не знала, що сказати, одразу думки в голові з’явилися, як же так може бути, адже у мене в роду двійнят не було і в чоловіка теж саме. Отут я й подумала набрати свекруху. Вона довго сміялася після моєї розповіді, але зрештою сказала, що у її батька був брат близнюк. Отак мій чоловік знає своїх родичів. Зараз ми з Михайлом та Андрієм чекаємо на появу наших дівчаток. Не знаю, як я справлятимуся, але сподіваюся, що Бог нам доnоможе.