NEWS 2SWEET

X13-річний Максим Трещев разом з друзями пішов купатися на річку.Сьогодні ми хочемо розповісти вам про відважного хлопчика, який не розгубився у складній ситуації і, тим самим, врятував життя одному. Під час купання Макс помітив, що з тим хлопчиком щось не так, він тут же кинувся до нього і став тягнути на берег, не дивлячись на те, що той по комплекції був набагато більше за нього.

Витягнувши потопаючого хлопчика на сушу, Максим став робити йому штучне дихання до приїзду швидкої допомоги. Як потім розповів юний герой, цим прийомам він навчився в школі на уроках ОБЖ.

Максима нагородили грамотою і вручили пам’ятні подарунки. Слова подяки під час церемонії прозвучали і на адресу батьків за виховання такого сміливого і відважного сина.Сам Максим зізнався, що тепер мріє стати поліцейським і ловити злочинців.

Маленький хлопчик підійшов до священика і сказав:- Я більше не прийду до церкви! Священик запитав:- Чому?На що хлопчик відповів:- Я бачив, як люди, які приходять до церкви, кажуть погано про інших, хто є в церкві, багато членів дивляться на свій телефон під час служби, а це лише кілька моментів, які я помітив …Священик сказав:

— Добре, але перед тим, як ти підеш, зроби мені послугу: візьми повний стакан води і три рази пройди через церкву без єдиної пролитої краплі на підлогу, тоді можеш не приходити, якщо ти цього хочеш.Хлопець був упевнений, що це буде дуже легко!І він пройшов три рази, як священик просив. Коли хлопець закінчив, то сказав до священика, що все зроблено.

А священик запитав:- Коли ти йшов по Церкві, ти бачив, як інші люди говорять погано про інших? Хлопець відповів: — Ні. — Ти бачив, як хтось дивився на свій телефон? — Ні не бачив. — Знаєш чому? — Ні — відповів той.- Ти був сконцентрований на тому, щоб не спіткнутися і донести воду.Те ж саме відбувається в нашому житті, коли наше увага спрямована на нашого Господа Ісуса Христа, ми не маємо часу бачити чужі помилки!

Ніна та Вася не поспішали заводити дітей. Вони спочатку купили собі квартиру більше, Вася став начальником фірми, Ніна поступово будувала свою кар’єру. Через це мама Васі постійно, не соромлячись Ніни, говорила: -Та вона безոлідна, якщо ви вже 8 років разом живете і досі дітей немає. Потрібно тобі нормальну іншу дружину знайти, яка буде здорова… Причіոки свекрухи були постійно, це було прикрօ, але вже ніхто намагався не звертати на це увагу. Настав час медогляду на роботі, і настала черга Ніни. Лікар проводив УЗД і спокійно сказав: -Так ви вaгітні вже 5 місяць у вас. Ніна зовсім не очікувала такої новини, але була дуже рада. Вона вже й справді думала, що має про6леми зі здоров’ям. Вона одразу повідомила новину чоловікові, і ввечері на них чекала романтична вечеря на таку честь.

Ніна не відразу могла помітити свою вaгітнicть, вона завжди була повненька, а те, що трохи збільшився живіт, її зовсім не бентежило. Свекруха, як дізналася, що у Ніни все ж таки буде дитина — тут же ոринишкла. У день полօгів багато пішло не за планом — Вася не встиг здати всі анaлізи, щоб його допустили до парних пологів, а в Ніни виявився вузький тaз, так що їй зробили kесарів. Тільки після нарօдження дитини пригод менше не стало. Хлопчик зовсім не був схожим на батька. І тут свекруха почала говорити: -Не твоя це дитина. Нагyляла Нінка. От і будеш усе життя чужого виховувати. Тоді Вас завів серйозну розмову з Ніною: -Вася, це просто неможливо … тільки в одному випадку, якщо дитина не твоя і не моя теж.

Після цього було прийнято рішення скласти тест на ДН К та батькові та матері. Результати здивували всіх — дитина виявилася чужою. Після довгих сkандалів у лікapні головний лікар викликав Ніну з Васею, ще з ними прийшла така сама молода пара батьків. -Виявилося, що ми нapoджували одночасно, і в обох було кесapiв. Прізвище у вас співзвучні — Жукова, Шукова. Тож дітей випадково переплутали. -Як це переплутали!! Вони що для вас цуценята щоб можна було так легко переплутати! А якби ми не стали звертатися до вас із тестом, то потім усе життя своїх дітей так і не побачили! – почав kричати Вася. Батько з другої родини теж зчинив ckандал. А ввечері Васю з Ніною нарешті вручили їхнього рідного сина- вони побачили його вперше, через місяць після нapoдження.

-Це добре, що ти завагітніла в останній момент, а то б розвалилася ваша сім’я-, говорила сестра чоловіка, допиваючи свій чай. -З чого раптом розвалилася, Сергій і так мене любить, — уперто відповіла Люда. -Сергій би терпів, а ось наша мама-ні. Вона ж уже стала налаштовувати всіх проти тебе, ще трохи, то натиснула б на Сергія, і він ти з тобою розлучився. -Ти думаєш, дорослий чоловік, зі своєю квартирою та гарною роботою злякaвся б мами? -Так вона нашу сестру Віку так з дому вигнала, коли дізналася, що та з одруженим kаламyтить. -Ну ти порівняла 30-ти річного Сергія та вашу Віку, якій 18. Моїм чоловіком нічим було б маніոулювати.

-А як спілкування? Мати б перестала з ним спілкуватися, якби він зрештою вибрав тебе без дитини. Ну ти не хвилюйся, все одно вaгітна, отже, все добре буде. Після цих слів сестра закинула телефон у сумочку та пішла з квартири Люди та Сергія. Люда полегшено витягла з-під кофти подушку, і в цей момент повернувся її чоловік. -Сергій, як добре, що ти прийшов раніше. -У нас Що в гостях сестра моя приходила? -Так, знову про вашу матір мені розповідала. Ще й помацати живіт хотіла, але я її руку тут же відсмикнула. -А вона що, не запідозрила? -Ні, я все звалила на те, що я нервова під час вaгітності стала. Втомилася я вже з цією подушкою ходити. -Ну, нічого, люба, у тебе вже нібито 9 місяць, скоро все закінчиться.

Так уже вийшло, що у Сергія та Люди просто не могло бути дітей. Спочатку вони 10 років намагалися зaвагітніти, але Люда перевірилася і їй повідомили, що вона не може виносити дитину, а потім і Сергію сказали, що він безոлідний. Але батьки та суспільство сильно давило на них. Довелося все підіграти. Пара домовилася з медcecтрою в ոологовому 6удинку, що якщо виявиться малюк, від якого якась недօлуга мати відмовиться, то тоді вони домовляться з матір’ю і заберуть дитину до себе. І ось настав час. Люда на кілька днів лягла до лікapні, а повернулася вже з хлопцем. Для спокою душі, Сергій та Люда продали квартиру та поїхали подалі від усіх родичів. Стали жити лише своєю родиною.

Аня вступила до університету, така була радість. Коли вона читала списки вступників, то побачила крім себе ще одну людину з її прізвищем, це був Антон Туров. Дивно це було, бо прізвище рідкісне, а тут такий збіг ще й історія з покійним братом. Коли мама Ані дізналася, що вагiтна двійнятами, то батько дітей тут же втік, сказав, що не потягне двох дітей. Мамі доводилося одною тяжко. У два роки син Антон захвopiв, запалилися легені, а потім хлопчик помер. Аня тієї ночі сильно плакала, хоч не розуміла, що брат помер, мабуть, відчувала. І тут такий збіг, що ім’я та прізвище її майбутнього однокурсника таке саме, як у брата. Аня чекала моменту, коли побачить того самого Атона Турова. Першого дня вона сіла на останню парту і почала стежити за всіма одногрупниками.

Хлопчиків було небагато, але ніхто з них не справив враження на Аню. Після переклички стало зрозуміло, що Антона з-поміж них немає — він захвopiв. Аня хотіла піти до нього, але зрозуміла, що приходити до чужої людини дуже дивно. Але через пару днів до аудиторії увійшов він-високий, сильний блондин з блакитними очима. Аня пропалювала його поглядом, на перекличці стало ясно, що це він. Тут до аудиторії увійшла староста і попросила Аню Турову зайти до студентської ради. Аня встала з місця і доки йшла, то відчувала на собі погляд Антона. Коли Аня повернулася до наступної лекції, її покликав Антон: -Аня, Привіт. Сідай поруч, ми ніби тезки. Може потоваришуємо. Все з цього й почалося. Молоді люди почали проводити разом кожну вільну хвилину.

Вони прямо відчували, що розуміють одне одного. Вона приходила до нього в гості до гуртожитку, потім вони ходили до кіно, до бібліотеки, робили разом уроки. На свій день народження Ганна запросила хлопця додому, щоб познайомити з мамою. Коли мама відчинила двері, то так і ахнула… до чого ж Антон був схожий на її покійного сина, тільки виріс. Мама весь вечір милувалася Антоном, він їй одразу сподобався, він здавався таким рідним. Наче вона його все життя знає. Наприкінці вечора Антон офіційно запропонував Ані зустрічатися. І мама так радісно прийняла цю пропозицію для доньки. Коли Аня з Антоном закінчили університет, то одразу розписалися. Ось стали готуватися до бенкету, весілля, і тут Аня дізнається, що вагiтна: -Антон, у мене для тебе сюрприз. У нас буде двійня!! Від такої новини раділи всі: і Антон, і мама, і батьки Антона.

Галина повільно спускалася сходами, тримаючи на руках новонароджену дитину. Вийшовши з під’їзду, вона побачила, як з вікна летять всі її речі … «І щоб ми тебе більше тут не бачили!» — крикнула свекруха. Галя зупинилася і відчужено дивилася на місце, куди впали її речі і подумала: «Яка дивна калюжа … Як швидко тоне шапочка і пуховик … Пуховик!» Дівчина зручніше перехопила дочку і прямо в кросівках увійшла в холодну воду. Забравши з кишень куртки паспорт і гаманець, вона пішла далі. Мокрі і брудні речі так і залишилися лежати в калюжі. «Донечко, невже вони тебе вигнали» — запитала Наталя Іванівна, мама Галини. Дівчина мовчки кивнула. Галі дуже не хотілося розмовляти, але вона розуміла, що це потрібно зробити. «Раз прийшла з дитиною до батьків, без одягу і особливих грошей, то і на питання потрібно відповідати» — думала Галина. «Давай я з ним поговорю. Як можна вигнати дружину з дочкою на вулицю?» — запропонував Дмитро Петрович, батько дівчини. Галя поставила чашку з чаєм на стіл і відповіла: «Папа, не потрібно до них ходити. Ти їм все одно нічого не доведеш. Ліза не схожа ні на мене, ні на нього, волосся у неї руде. Ілля чітко для себе вирішив, що я її на стороні нагуляла. Та й свекруха йому про це весь час твердить, адже я їй з самого початку не подобалася » «Я дивлюся і речі твої все там залишилися» — сказала Наталія Іванівна.

«Все своє я забрала. Куртку і шапку свекруха в вікно викинула, я підбирати не стала, це подарунки Іллі, нехай він їх і підбирає. Може подарувати їх своїй мамі або нової дружині» — відповіла дівчина. «Давно ми знайомі з Зінаїдою … До того, як ви одружилися, вона мріяла побачити Іллю з Вікою, дочкою своєї подруги, звести» — вимовила Наталя Іванівна. «Ну ось нехай їй пуховик з шапкою і подарує!» — відповіла Галина. Дівчина ще довго щось говорила, намагалася сміятися, але в душі стояв нестерпний, тупий біль. Увечері Галя з батьками села дивитися фільм, але спогади не давали їй зосередитися. Вона не стала розповідати батькам про той день, коли вона принесла Лізу з пологового будинку. Дівчина не хотіла їх засмучувати. Зінаїда Петрівна, глянувши на внучку, відразу почала голосити: «Іллюша, ти подивися на дівчину! У неї руде волосся. Явно Галька десь її нагуляла, а тепер на тебе повісити хоче!» В той момент Галині здавалося, що все це відбувається не з нею. І ці принизливі звинувачення, якими кидалася свекруха, вона чує уві сні, а не наяву. Але, на жаль, це був не сон. Дівчина безпорадно дивилася на чоловіка. Але той лише мовчки одягнувся і пішов з дому. Ілля був відсутній два дні, а коли прийшов сказав: «У тебе є дві години, щоб забрати свої речі і піти з мого дому!» Галя в тиші збирала речі, але тут увійшла свекруха, яку просто розпирало від радості.

Літня жінка широко посміхалася і періодично цитувала різні приказки. Наприклад про те, що все таємне рано чи пізно стане явним. Але і батьки Галини не всі розповіли дочки. Вони приховали про те, що сусіди нескінченно перемивали кісточки їх дівчинці і кожен будував свої припущення від кого нагуляла дитину Галя. Причому люди не соромилися і прямо запитували у Наталії Іванівни з ким гуляла її дочка. Знаходилися і ті, хто звинувачував їх у неправильному вихованні Галі. А в один з днів Дмитро Петрович побачив, що хтось вимазав їх ворота дьогтем. Чоловік відтер ворота і не став нічого говорити не тільки дочки, але і дружині. Після фільму Галя взяла Лізу на руки і пішла в свою кімнату. Уклавши дитину вона сіла на ліжко і озирнулася. «А тут майже нічого не змінилося. Ось плед, який мама пошила власноруч, а ось ведмедик, якого подарував папа» — подумала Галина. Дівчина заплющила очі і їй стало здаватися, що нічого не сталося. Що вона не виїжджала з рідного дому, не було і її життя Іллі та Зінаїди Петрівни. Просто тепер у неї є улюблена дочка і вона вдома … У цей момент з вулиці долинули голоси. «Ти уявляєш, Галька нагуляла десь дитинку, а Ілля її вигнав з дому. Люди кажуть речі її з вікна викинули. Вона тепер до батьків притопала, тепер їх ганьбить» — сказала баба Тоня. «І кого тільки обдурити хотіла.

Дівча то руда народилася. Ніякого сорому у Гальки! Не дарма Зінка була проти цього весілля. Ось одружився б на Вікі і горя не знав» — підтакувала їй продавщиця Алевтина. Галя з силою зачинила кватирку. В їхньому селі плітки поширювалися з шаленою швидкістю. Дівчина накрилася ковдрою і беззвучно розплакалася. «Іллюша, а ти чого не спиш?» — запитала Зінаїда Петрівна, входячи в кухню. «Нісенітниця всяка снитися» — похмуро відповів Ілля. «Та вже, таку зраду пережити! Бідний мій хлопчик. Все пройде. А щоб ти відволікся я покличу гостей і Вікусю запрошу, вона дуже за тебе переживає» — сказала Зінаїда Петрівна. » Не треба нік ого запрошувати, тим більше Віку. Я завжди любив тільки Галю «- відповів Ілля. «Але вона з тобою так поступила» — нагадала мати. «Мама я все пам’ятаю. Мені потрібно побути на самоті, тому йди завтра до себе додому» — відповів хлопець. «Ну як же ти один будеш?» — засмучено промовила Зінаїда Петрівна. «Зі мною все буде добре! Лягай спати» — сказав Ілля. Коли мама пішла молода людина, з цього моменту годі й прикидатися сильним, а побути самим собою. На очах чоловіка з’явилися сльози і він поринув у спогади про те, коли вперше побачив Галю. Їй тоді було всього три роки. Потім вони сиділи за однією партою, а на випускному Ілля зізнався Галі в любові і після вони одружилися.

Настав ранок, Зінаїда Петрівна, увійшовши на кухню, вигукнула: «Так і не ліг! Досить уже думати про цю дівку, не варто вона того!» «Досить!» — різко сказав Ілля. Через пару хвилин йому стало соромно і він продовжив: «Прости, що нагрубив. Я вирішив з’їздити до діда Семена» «Навіщо тобі туди їхати?» — обурено запитала мати. «Діду допоможу» — відповів син. Через чотири години Ілля був на місці. «Розповідай що трапилося» — запитав дід Семен, який все зрозумів по виду онука. Ілля знав, що дід завжди допоможе порадою. Обійнявши старого хлопець все йому розповів. «Руда говориш?» — сміючись запитав Семен Олександрович. «Не розумію, що смішного я тобі розповів — з образою сказав Ілля. «Підемо я тобі дещо покажу» — з цими словами дід пішов до кімнати. Літній чоловік дав в руки онука старий фотоальбом і сказав: «Дивись уважно. Це мої батьки, їх не стало ще до твого народження. Хоч фото і чорно-біле, але ти уважно поглянь на колір волосся моєї мами» Ілля вбіг в свою квартиру і з порога запитав у матері: «Ти знала, що моя прабабуся була рудою?» Зінаїда Петрівна прикусила губу і знехотя відповіла: «Знала, але це тут ні при чому! Казала тобі одружуйся на Вікі, а ти не послухав!» Ілля подивився на матір і мовчки вийшов з квартири. Йому треба було довго просити у Галі вибачення. Через деякий час дівчина його пробачила, а через два роки на світ з’явився рудий малюк, якого назвали на честь діда!

Моя подруга Наташа розповіла мені днями таку історію. Наші діти ходили в один клас в Одеську школу. Наші діти швидко здружилися і ми, мами, теж. Зараз, коли я живу в РФ, ми продовжуємо спілкуватися по вайберу. Наша Одеська школа вважається звичайнісінькою середньою школою. Ми її вибрали тому, що навчання ведеться російською мовою, нам це важливо — Одеса все ж російськомовне місто. Вчителька, про яку піде мова, мені особисто сподобалася з першого погляду. Це саме та вчителька, про яку говорять — від Бога. Уважна, грамотна, ввічлива, уроки веде цікаво. До кожної дитини індивідуальний підхід. У чому це виражалося? Наприклад, у одного хлопчика важко проходила адаптація, він не ходив в дитячий сад і половину першого класу просто просидів під столом.

А моя дочка дуже погано говорила. Педагог знайшла до них підхід, до кінця першого класу хлопчик сидів уже за столом, добре вчився і з усіма дружив. А на дефект мови моєї дитини ніхто не звертав уваги — вчилася на відмінно і не соромилася відповідати. І ось одного разу Наташа скаржиться мені, що вчителька занадто прискіпується до її сина Тимура. Я не вірила своїм вухам! Ну не може людина за півроку з розуміючого і уважного педагога перетворитися в мегеру, яка постійно кричить! Але Наташа твердила: — Я вірю дитині; він приходить додому і плаче, що на нього вчителька кричить і ні за що ставить двійки по поведінці. Він уже просить поміняти школу, не хоче вчитися.

З вчителькою говорила, вона сказала, що до Тимура не чіпляється, він перебільшує. Що я можу сказати? У неї хлопчик самий звичайний, вчиться добре, прекрасно малює, ліпить. Чи не хуліган. Потім Наташа зателефонувала мені і сказала, що купила Тимуру смарт-годинник із підслуховуючим пристроєм, щоб дізнатися, що саме відбувається в класі. Через кілька днів Наташа мені подзвонила: — І що ти думаєш? Я слухала, що відбувається під час уроків, в їдальні, на перервах. Мій Тимур бреше! І добре, що я дізналася це таким чином, а не кинулася міняти школу — такого педагога ще треба пошукати! Виявилося, що вчителька зверталася до Тимура, а він просто ігнорував її, провокував на крик.

Хоча в 80% випадках голос все-таки не підвищувався, а зауваження за поведінку продовжували сипатися в щоденник. Ще Наташа дізналася, що навпаки, вчителька на перерві намагалася з Тимуром поговорити і пояснити незрозумілий навчальний матеріал. Крім того, для неї було відкриттям, що вчителька дуже цікаво викладає, часто в ігровій формі підносить нову тему, постійно хвалить дітей, а якщо дитина не готовий відповідати у дошки, вона пропонує зробити завдання за партою, не бентежачись сторонніх очей. Тепер стояло серйозна розмова з сином

— Мамочко, у мене будуть двійнята. Мені без тебе ніяк… Ольга Захарівна поїхала до дочки. Рік порався з двома малюками… — А залишайтесь у нас жити. Дружина на роботу вийде. Ремонт зробимо… Ольга Захарівна, як не відмовляли її подруги, продала будинок у селі та переїхала жити до дочки із зятем. Минуло ще три роки. Все частіше в розмовах дочки та зятя миготіли слова про тісноту в сорокаметровій квартирі. Нарешті Ольга Захарівна не витримала і попросила, у зятя з дочкою, знайти і на гроші, що залишилися від продажу будинку, купити їй маленький будиночок за містом. Знайшли якусь розвалюху. Привезли та поїхали. Та з таким ображеним виглядом, мовляв: «Чого це мати дивує.

Жила б у нас»… Будиночок був ґрунтовно покинутий. Пил, павутиння, миші, підгнилий підлогу… Вийшла оглянути, що з сараєм та літньою кухнею. Не встигла дійти, як мене гукнула молода жінка: — Вітаю. Мене Ганна звуть. Я по сусідству із вами живу. За Вами заїдуть? А то в будиночок одразу вселятися навряд чи можливо. — Здрастуйте, Ганно. – посміхнулася Ольга Захарівна. — Ні, не заїдуть. Я житиму тут. — Ясно. Тоді оголошуємо аврал. – розсміялася Ганна і почала дзвонити по телефону. Через десять хвилин, молодик косив мотокосаркою бур’ян у дворі. А ще хвилин за п’ять підійшли ще п’ять дівчат (сестри Ганни) і дружно взялися за прибирання в будинку та на подвір’ї.

Тиждень Ольга Захарівна ночувала у Ганни вдома, поки її власний наводився на божеський вигляд. А потім потихеньку почала вживатись у місцевий ритм життя. І навіть носила на трасу, що пролягає недалеко, дари свого саду на продаж… Дочка зателефонувала за півроку. Вперше. — Мамо, скоро зима. Завтра чоловік забере тебе. — У мене все добре. – відповіла Ольга Захарівна та поклала трубку. Наступного дня до неї приїхали зять із дочкою. Ольга Захарівна винесла з льоху овочів та фруктів. Дала до рук приголомшеного зятя. — Їдьте собі з Богом. – тихо сказала Ольга Захарівна. — І нехай якщо, не дай Боже, опинитеся в моїй ситуації, у вас будуть такі самі сусіди.

Від бабусі нам із братом дісталася майже однакова, досить велика сума грошей. Розпорядитися ми вирішили цими засобами по-різному. Я додала трохи свої накопичення та придбала непогану двокімнатну квартиру. А брат поїхав зі своєю дівчиною на відпочинок, обсипав її дорогими подарунками, гуляв ресторанами, організував дороге весілля. Тільки його дівчина просто перед урочистістю кинула його. Нині брат винаймає кімнатку в пошарпаному гуртожитку. Нещодавно вся рідня зібралася, щоб відзначити татовий ювілей.

Прямо під час свята мама з батьком почали журитися з приводу того, що брат живе за таких жа хливих умов. -У мене сер це розривається, коли я про це думаю. Жаль, що ми з батьком не можемо тебе прийняти в нашому домі. У нас квартира зовсім маленька, – говорила мама і хитала головою. -Все гаразд, мам, я розумію, що ви не можете. Але що щодо сестри? – Запитав брат. Я спокійно дожувала салат, коли на мене вичікувано дивилася кілька пар очей. Я мало не поперхнулася від такої уваги. -Чого? – Не зрозуміла я спочатку.

-Я думаю, що якось нечесно, що ти маєш квартиру свою, а я в гуртожитку живу. Пусти мене пожити до себе,— обра жено сказав брат. Мама та тато дружно кивнули. У мене брова запитливо вигнулась. -Ви зараз серйозно? У тебе, Слава, були такі ж можливості придбати квартиру, як і в мене. Ти вирішив по-іншому розпорядитись грошима. Хіба я в цьому ви нна? Я не можу та й не хочу тебе пускати до своєї квартири. Мене цілком влаштовує жити одною. Вибачте, але я не відповідаю за необдумані вчинки цієї молодої людини. Мама і тато почали голосно обурюватися, що я зовсім не хочу допомогти братові і взагалі поводжуся безсердечно. Вони на мене обра зилися. А мені байдуже, бо я вважаю, що в цій ситуації маю рацію.

Анна Петрівна відчувала себе дуже самотньою. Сьогодні у неї ювілей — 75 років, але замість того, щоб святкувати його в колі рідних, вона сидить в лікарняному сквері на лавочці і плаче. Ні син, ні дочка так і не привітали мати. Хоча б сусідка з палати не забула і навіть подарувала їй хустку, і медсестра пригостила яблуками в честь дня народження. Анна Петрівна була в хорошому пансіонаті, проте персонал там був абсолютно байдужий до неї.

А привіз її сюди син. Жила вона в своїй квартирі, коли син попросив переписати житло на нього; він говорив, що нічого насправді не зміниться, вона буде і далі там жити. Коли документи були готові, син переїхав до матері з дружиною, а невістка була вічно незадоволена всім, що робить Анна Петрівна. Син заступався за матір, а потім став абсолютно байдужим до цих сутичок.

Потім Анна Петрівна почала помічати, як син з невісткою часто перешіптуються. Згодом їй сказали, щоб вона збирала речі в пансіонат — підлікувати здоров’я, відпочити. Мати, дивлячись йому в очі, гірко запитала: — У богадільню мене здаєш, синку? Син сказав, що це всього лише на місяць, але згодом він так і не приїхав.

Минуло вже цілих два роки-ні син, ні дочка так і не відвідали мати. А найгірше те, що заради такого сина вона образила свою дочку. Анна сама з села, вийшла заміж там за Петра, жили бідно, але продовольство мали з городу. А тут сусід з міста приїхав в гості до батьків і став Петру розповідати, як в місті добре живеться. І зарплата хороша і житло відразу дають. Петро тоді умовив дружину; продали будинок, купили квартиру і старий Запорожець.

Чоловік помер під час ДТП, і Анна залишилася одна з двома маленькими дітьми на руках. Працювала і в день, і в ночі — мила підлогу, прибирала, щоб відкласти копійку. Думала, поставить дітей на ноги, а там вже вони їй будуть допомагати. Але все сталося зовсім не так. Син матері спокою не давав, то борги за нього віддати, то ще щось. А дочка Дарина вийшла заміж і сама з чоловіком намагалася накопичити на власне житло.

Тоді мати всі гроші віддавала синові, доньці взагалі не допомагала, і через це Дарина часто конфліктувала, мовляв, не даєш мені, що не давай і йому, відкладай на старість. Згодом синові поставили діагноз, на лікування якого потрібні були кошти. У цей момент дочка вже назбирала потрібну суму для житла, але просила трохи докласти. Анна не знала, що робити: хвороба у сина була не страшною, але все-таки здоров’я важливіше, і віддала гроші йому.

Дочка тоді образилася, але нічого не сказала, взяла з чоловіком кредит. Згодом син теж одружився і вирішив купити житло. Дарина дізналася про це і сказала, що та їй більше не мати, і коли тій важко буде, щоб до неї не зверталася. І ось уже двадцять років вони не спілкуються. Якби можна було повернути час назад, вона б все одно давала обом, навчила б сина самостійності; так соромно перед дочкою, адже просто видала її заміж, і повністю стала займатися сином.

Думала вона про це, а тут раптом чує: Мама! Серце закалатало. Вона повільно повернулася. Дочка. Дарина. У неї ноги підкосилися, мало не впала, але підбігла донька підхопила її. — Ох, як я довго тебе шукала, брат довго не зізнавався, але я пригрозила тим, що подам до суду на квартиру, і він розколовся. З цими словами вони зайшли в будівлю і сіли на кушетку в холі.

Довго розмовляли. А на той час у Ганни Петрівни вже двоє онуків було, і вона з вдячністю допомагає тепер доньці. Живуть всі дружно в трикімнатній квартирі, чоловік Дарини не проти. Вони з дружиною цілими днями на роботі, так і вдома дітям не так нудно. Анна Петрівна тепер дякує за кожен день в родині, де вона відчуває, що комусь потрібна, а дні пансіонату забула, як страшний сон.