NEWS 2SWEET

Нещодавно я помітила зміни у поведінці свого чоловіка Олексія: він став повертатися додому пізно і поводився замкнуто. Наша зустріч відбулася на роботі, де він був найзавиднішим нареченим, а я – дочкою генерального директора. Олексій знав про моє походження та вирішив самостійно заробити на квартиру перед весіллям.

Ми довго зустрічалися, і він довів свою компетентність, ставши заступником мого батька. Коли його поведінка змінилася, я вирішила з’ясувати причину, припускаючи, що він може мати іншу жінку. Однак у розмові Олексій зізнався, що приховував від мене серйозну проблему: його виховувала тітка Жанна, сирота, яка зараз тяжко хворіє.

Він боявся мого ставлення до його фінансового стану, але я запевнила його у своєму коханні і запропонувала допомогти доглядати за тіткою. Разом ми забрали її до нас, підтвердивши, що справжні стосунки ґрунтуються на підтримці та довірі, а не на матеріальних цінностях.

Їду потягом «Ужгород-Львів». Півшляху їхала одна в купе. На черговій зупинці двері відчиняються, і заходить дівчина з дитиною. Вона одразу невдоволено оглядає мене, ніби обурена тим, що тут уже хтось є. Починає розкладати візок, повністю перекриваючи мені доступ до моєї сумки. Я вирішила допомогти, притримати коляску, щоб їй було зручніше, і запитала: – Скажіть, де ви виходите? Може, сумку переставити, щоб вам було зручніше? Вона кинула на мене зарозумілий погляд і відповіла: – Я вам не зобов’язана нічого відповідати! Я подивилася на неї, спокійно відпустила коляску і дала їй можливість справлятися самій.

За кілька секунд вона кинула: – Допоможіть опустити сидіння. Я: – А як ви думаєте, у мене є право відповісти вам у вашій манері? Ну, про «не зобов’язана»? Вона, з викликом: – Ну, відповідайте! Помовчала трохи, опустила погляд і додала: – Допоможіть, будь ласка. Я допомогла. Вона навіть не вибачилася, але чомусь мені стало її шкода. Така злість і роздратованість не з’являються на порожньому місці. Попросила провідницю зафіксувати коляску, допомогла покласти її на другу полицю. Тепер вона дивилася на мене з-під лоба і намагалася заговорити. Шкода її стало. Upd: Вечір стає все цікавішим. Наші «діалоги» (переважно її монологи): – На малого не дивіться. Він все одно спати не буде. – Ми до Почаєва їдемо, до монастиря. Батюшка сказав, що у штанах тільки не нормальної поведінки ходять, тож я собі спідницю купила.

А ви, бачу, у штанях? – Вона кинула погляд на мій спортивний костюм. – Андрійко вашу пляшечку примітив. Може, ви ще маєте? Вона дорога? Скільки коштує? – А навіщо ви на ліжко гроші витратили? Ми не купували. Ці гроші можна й на інше витратити. – А у Львові далеко живете? Як поїдете? На таксі? А скільки це коштує? А автобуси до вас не ходять? То навіщо вам таксі? Пройшло всього 40 хвилин нашої спільної подорожі. Цікаво, вона думає, що я зобов’язана їй здавати звіти? Upd2: Наприкінці поїздки вона залишила використаний памперс на підлозі, поскаржилася, що її чоловік не встиг сплатити за електрику, і їм її відключили на кілька днів. Тепер начебто повернули. Вона вийшла з купе та з мого життя. Шкода її, звичайно, але тепер уже якось інакше…

Після десяти років роботи в Італії я повернулася додому, де мене зустріли несподівані вимоги дочки. Весь цей час я доглядала літню жінку за кордоном, щоб забезпечити собі гідну старість, тому що моє життя було непростим – чоловік «пішов у всі тяжкі» і виніс майже все з дому, а моя дочка чекала, що я допоможу їй фінансово. Моя донька та її сім’я чекали, що я допоможу їм купити квартиру, хоча я й так кожну копійку рахувала та жертвувала своїм добробутом, працюючи на пенсії.

Коли я пояснила, що маю намір утеплити і переобладнати свій будинок, вони приїхали і вперше прямо попросили «позичити» гроші на купівлю квартири для них. Відмовивши, я зіткнулася з неприємною сценою та звинуваченнями в тому, що я не люблю свою єдину дитину. Моя дочка дорікнула мені в тому, що я думаю тільки про себе, але я все життя працювала, щоб забезпечити собі старість і не бути нікому тягарем.

Тепер я хочу прожити роки, що залишилися, у спокої і радості, що викликає невдоволення у дочки. Так ситуація поставила мене перед вибором: підтримувати доньку фінансово на шкоду власному благополуччю чи жити так, як я вважаю за потрібне, але можливо, втратити сімейні зв’язки. Що б ви порадили у такій ситуації?

Моя дружина мене остаточно дістала. Терпів її весь цей час, бо шкодував сім’ю, адже у нас двоє дітей. Але тільки зараз я зрозумів, що все життя вона вправно маніпулювала мною.

Коли я познайомився зі Світланою, мені було 22 роки. Я тоді був спортсменом, не пив, не курив, відрізнявся від однолітків. До того ж одержав квартиру у спадок від діда. Про одруження я навіть не думав – навчався в університеті, будував плани на майбутнє.

Але якось у компанії друзів я зустрів Світлану. Вона була старша за мене на чотири роки і чітко знала, чого хоче від життя. Не встиг я озирнутися, як ми почали зустрічатись. Друзі дивувалися.

– Навіщо вона тобі? У неї ж характер моторошний, доведе тебе.

– А хто з нас янгол?

Я нікого не слухав, мабуть, був закоханий. Та й Світлана завжди брала все до рук, командувала, а мене це влаштовувало. Незабаром вона заявила, що вагітна і ми розписалися. Жили у моїй квартирі. Я намагався догоджати дружині: добре заробляв, сидів з дитиною, допомагав по дому. Але жодного разу не почув подяки. Навпаки, вона тільки дорікала.

– Ти ні на що не придатний. Подивися на Толіка, чоловіка Марії. Він уже кольоровий телевізор купив та кухню оновив. А ти навіть старі речі відремонтувати не можеш.

– Купимо й ми телевізор. Хоча наш цілком непоганий.

– Та замовкни вже. Один сором.

Найбільше мене дратувало, коли Світлана починала скаржитися на мене друзям, а іноді навіть глузувала, мовляв, руки у мене не з того місця ростуть. Якоїсь миті я був готовий піти. Хоч і любив сина, але більше не міг терпіти. І тут Світлана знову завагітніла.

Так і пройшло наше сімейне життя. Я тяжко працював, а вона, ні в чому не потребуючи, весь час мене принижувала. І ось кілька років тому я вийшов на пенсію. Роботу не покинув, але у голові щось змінилося. Це сталося після того, як мій друг раптово помер від інфаркту. Тоді я зрозумів, що життя може обірватися будь-якої миті.

І якось так сталося, що в цей період я зустрів Марину. Вона лікар, відмінна господиня, спокійна та дбайлива – повна протилежність моєї дружини. Їй 52 роки, розлучена, живе з донькою та зятем. Ми почали зустрічатися потай. А кілька місяців тому я наважився змінити своє життя і розповів Світлані.

– Хочу розлучитися. Діти вже дорослі. А з тобою я нещасний.

– Думаєш, я щаслива? Все життя тебе тягну. Та ти без мене нічого не вартий.

– У мене інша жінка.

– Не соромно тобі у 63 роки за спідницями бігати? Без грошей на тебе ніхто не погляне.

– Це ми ще подивимося…

– Чи ти вирішив мене з квартири вижити? Не дочекаєшся!

Тоді я зібрав найнеобхідніше і пішов. Залишив колишній все: квартиру і все, що заробив чесною працею. Було страшно, адже в мене нічого не лишилося. Прийшов до Марини і чесно сказав:

– У мене нічого немає. Розумію, якщо я тобі такий не потрібний.

– Знаєш, у мене ідея. Давай поїдемо жити на дачу. Далеко, звичайно, але маршрутка ходить, до роботи дістанемося. А далі розберемося.

Я щасливий, що наважився на цей крок. Ніколи не думав, що життя може обернутися так. Але одне мене турбує – діти образилися, не хочуть спілкуватися зі мною. Я сподіваюся, що згодом вони зрозуміють і пробачать.

А ви зважилися б на такий крок після 60 років? Чи вважаєте, що це правильно?

Я в магазин влаштувалася нещодавно. Все мені подобалося. Покупці у мене завжди постійні, майже всих знаю в обличчя. Сусіди ми як-не-як. Був у мене один дідок. Щоранку приходив він до мене в магазин. У нього завжди був той самий список: одна морква, один буряк, капан капусти, загалом, весь список на борщ. Я навіть поцікавилася одного разу, чому б не взяти більше і приготувати на кілька днів. -Моя дружина, просто, любить завжди їсти свіжий борщ. Ось ми й розла днали обов’язки. Я у магазин, а вона на кухні. Дружину я його й справді ніколи не бачила. Востаннє, коли дідусь заходив у магазин, він сkаржився на біль у колінах. Наступні два дні я його не бачила.

Я вирішила дізнатися у сусідів, де мешкає старий. Я зібрала йому продукти та вирішила піти. Двері мені ніхто не відчинив спочатку, а потім я зрозуміла, що двері не зачинені. Я увійшла і голосно сказала: -Діду Сьома, це я, Христина. Я вам принесла продуктів. -Заходь, онуче. Я в кімнаті лежу. Вдома не було й натяку, що у ньому живе жінка. Пил зібрався, ніби роками ніхто не протирав. Плюс до всього жахливий запах гнилі. Я вирішила провітрити будинок. Відкрила балкон, а там продукти, які дідусь Сема весь цей час купував. Ніхто борщ із них не варив. Тоді я прибралася в будинку, не розбудивши тим самим дідуся.

Приготувала йому борщ, і він прокинувся. -Валю, це ти? Ти прийшла? -Ні, Дідусю. Це я, Христина. Я вам обід приготувала. Ви поїжте. Тоді дідусь почав виба чатися переді мною за те, що весь цей час обма нював мене. -Валя давно вже пішла із життя. Я не можу прийняти це. Я звик до неї за 65 років. А тепер її нема. І мені складно. Я купую продукти, сподіваючись, що вона колись прийде. Приготує борщ, як завжди робила. Ні, я не боже вільний, я знаю, що вона не прийде. Від усвідомлення цього бо ляче у грудях. Я почала допомагати дідусеві. Приходила, готувала йому обід. Він більше не брав кожен день перелік продуктів, як раніше. Зараз із ним все добре, я його не залишила.

Ми з чоловіком живемо самі. Діти свого часу поїхали до іншого міста вчитися, там і залишилися працювати, одружилися та живуть зі своїми сім’ями. Іноді приїжджають у гості. Місяць тому ми із чоловіком підхопили всім відомий ві рус. Нам призначили ліkи та наказали залишитися вдома на два тижні. Звичайно, ми не виходили, бо навіть не було сил приготувати щось поїсти. Діти дбали про нас, дзвонили, тільки приїхати не могли, самі хво ріли. Сусідка зателефонувала, поцікавилася, куди ми зникли. Я розповіла, в якій ситуації ми опинилися. Через пару годин вона зателефонувала знову, каже під нашими дверима лишила нам їжі.

Вона принесла суп з куркою та котлети з пюре. Ми з чоловіком так смачно поїли. Після подзвонила подякувати. Вона сказала, що готувала для сім’ї і нам теж принесла, не варто дяувати. За кілька днів знову зателефонувала. Цього разу принесла гороховий суп та макарони з томатною підливою. Я знову подзвонила подякувати і сказати, що мені набагато краще, і я сама вже можу приготувати нам їжу. Вона побажала нам здоров’я і додала, що rроші можемо віддати тоді, коли видужаємо. Чесно кажучи, я не зрозуміла, що вона говорить, тому перепитала.

Вона відповіла, що це гроші за їжу, яку вона приготувала за її працю. В мене не було слів. Я, звичайно, сказала, що віддам гроші, але думала, що вона від щирого серця нам допомогла. І цей незрозумілий стан ще довго залишився всередині мене. З одного боку розумію, що вона витратила гроші та приготувала. Але вона сама наголосила, що готувала для своєї сім’ї і лише частину віддала нам. Невже це варте того, щоб попросити в мене гроші? А з іншого боку, я вдячна їй, що вона допомогла нам у скрутну хвилину. Ось така історія…

У неї перед очима відводили сина в наручниках. Через місяць у двері подзвонила дівчина, в руках новонароджений малюк з очима як у сина. — Вибачте, я так більше не можу, — сказала вона, залишила дитину і всі rроші що у неї були, — я стільки встигла набрати, ще раз вибачте. Передайте, що любила. Вона вже стара, але на ногах, сили ще є. Зуміла виростити онука, віддала в школу. Вже скоро син повинен повернутися. Але хлопчик не чекав батька. І звинувачувати його не можна. У житті його не бачив. Маму теж не знав, тільки те, що сильно любила його і, що їй шkода.

Скоро син повернувся. Довго плакав, просив вибачення у матері і дякував, що сина виростила. А дитина по початку і не розумів, хто він. Але потім звик, та так, що татом називав. Полюбив він батька, і він його сильно. Мати нарешті розслабилася. Важко старій жінці таку відповідальність нести. Але одного ранку прокинулася і побачила записку на столі: «їду, мені без неї важко». І знову все заново. Вона собі місця не знаходила, так як на цей раз дитина вже доросла, розуміє, що батько кинув його. А у неї здоров’я вже не колишнє, трохи в ліkарню не потрапила.

Знову чергове перше вересня, знову дитина без батьків. Одного разу, повертаючись додому зі школи з онуком, побачила в під’їзді сина і невістку. Вони сяяли від щастя. Виявилося, син їх не кинув. Він поїхав за kоханою, довго її шукав, і нарешті знайшов. Вона не вийшла заміж, серце не полюбило іншого. Минув рік. Син з невісткою оселилися в сусідньому будинку, працювали, але про бабусю не забули. Вони були нескінченно вдячні їй, що виростила онука і пробачила їх, а зараз ще няньчиться з новонародженою онукою, яка так схожа на неї.

Перша дружина відіграла не останню роль у тому, що я став успішним підприємцем. Ми з Галиною познайомилися, коли були звичайними, бі дними студентами. Ми перетнулися на одній вечірці і почали зустрічатися. Вже тоді я мав мету заснувати свою справу. Але в мене тоді практично ніхто не вірив, навіть я сам у собі був не дуже впевнений. А ось Галя, коли дізналася про мою ідею, одразу спалахнула ентузіазмом. Завдяки її підтримці я наважився на перший проект. Спочатку це була маленька їдальня.

Галя була поряд зі мною, коли справи йшли не надто добре. Навіть тоді вона продовжувала вірити у мене. На щастя, на мене незабаром чекав успіх. До сорока років я став дуже успішним. У мене є ціла мережа ресторанів. За цей час ми з Галею обзавелися кількома квартирами, машинами, дачею, дружина народила мені трьох дітей. За двадцять років шлюбу кохання у нас трохи охололо, і я почав шукати розваги на боці. Саме тоді і з’явилася в моєму житті довгонога секретарка Маріана. Вона дивилася на мене з таким захопленням, що в її присутності моє самолюбство злітало до неба.

Незабаром вона переконала мене розлу читися з дружиною та kинути дітей. Двадцятирічна красуня захопила моє серце. Вона постійно мене хвалила і дивився із захопленням. Ми прожили разом півроку, а потім я випадково підслухав її телефонну розмову. -Візьму у Сергія гроші і вирушимо на шопінг. Цей старий тільки в цьому й добрий. У ліжkу з ним така нудьга! Треба буде на тижні зателефонувати колишньому. Я був приголомшений. Я думав вона щиро хвалить мене і любить. Того ж дня я виrнав Маріанну і відібрав усе, що дарував. Тепер дуже хочу повернути Галю, але не знаю, як заслужити її прощення.

Подруга моя живе в курортному містечку. Минулої осені Таня поміняла свою трикімнатну квартиру на однокімнатну. Я спочатку була здивована такому рішенню: умови були прекрасні, хоча кімнати були невеликими! У чому ж була причина? Все встало на свої місця, коли Тетяна розповіла нам, навіщо і чому вона так зробила. «Дівчата, ви не повірите. Але жити зараз в однушці — для мене це спокійне життя. Ви ж самі розумієте, що жити біля моря, а тим більше в курортному місті — це здорово! Але коли у тебе купа родичів, що живуть в середній смузі і мріють щорічно відпочивати на морі, причому безоплатно, для тебе це взагалі ніяк не підходить.

Причому їдуть «пачками» і в основному без попередження. Дійсно, навіщо попереджати? Ми ж родичі! І не стиснемо! Помістимося як-небудь. Прям конвеєр якийсь! І моя маленька трійка в розпал сезону в прямому сенсі тріщала по швах. І нічого, що господиня (тобто я) ночує на кухні, нормально! Загалом поміняла я свою трійку на однушку. Мені подобається і я задоволена своїм вибором. Так я від непрошених гостей позбулася. Тепер подумають, перш ніж їхати до мене. Цього літа приїхали одні такі родичі моїх родичів. А у мене якраз подруга гостювала (сама її запросила, давно не бачилися). Подзвонили і поставили перед фактом — зараз приїдемо. Я їм адресу нову свою називаю: вони навіть не здивувалися, що вона у мене змінилася. Приїхали через пару годин.

Відкриваю двері, стоять четверо: мама, тато і двоє дітей. Здрастуй, приїхали! Побачивши, що у мене одна кімната, здивувалися. «Нам сказали, що у тебе трійка! Ми спеціально і дітей з собою взяли ». Вас, кажу, неправильно інформували. Але ви можете зупинитися в готелі. «Твоя подруга не може пожити в готелі? А ми тут як-небудь помістимося. В тісноті, та не в образі. Ми ж родичі! » Випровадила я цих товаришів в готель. Набридло терпіти у своїй квартирі сторонніх людей: які приїжджають мало не за графіком. А тепер живу спокійно і радію!

П’ять років тому мої батьки nомерли, і з того часу їхній будинок у селі був порожнім. Будучи їхнім єдиним спадкоємцем, я вирішив продати будинок, тому що в мене не було намірів переїжджати туди. До того ж, у мене була квартира в місті. Крім того, я планував виїхати за кордон, щоби заробити там більше грошей. Мій син уже кілька років жив у Австрії, знайшовши роботу та дружину, тож будинок його бабусі йому теж не знадобився б.

He Was Once A Nobody: How Does Simon Cowell Live Now?
Я чекав деякий час, щоб nродати будинок, але пропозиції, які я отримував були дуже невигідними. Нарешті минулої осені я приїхав на батьківщину на два тижні і подався відвідати свій будинок у селі. На мій подив, трава була ретельно підстрижена, листя прибрано, а будинок знаходився в хорошому стані. Я не міг зрозуміти, хто все це зробив, доки Андрій, далекий родич і сусідський хлопчик, не підійшов до мене і не привітався.

Виявилося , він наглядав за будинком і наводив там порядок з того часу, як мама пішла на той світ. Він сказав мені, що незабаром збирається одружитися, тому я запропонувала йому оселитися в моєму будинку. Зрештою, він був гарною людиною, і було б краще, якби будинок не був порожнім. Спочатку я думав дати йому 200 євро за цю роботу, але передумав: краще було одразу подарувати будинок. Я впевнений, що моя мама-небожитель схвалила б моє рішення.