NEWS 2SWEET

Так сталося, що я зі своєю подругою пішла до магазину, їй щось купити треба було. І там же лоб у лоб зустрілася зі своїм сватом. -А що ви тут робите, ви ж зазвичай у вихідні за продуктами приїжджаєте? — Запитала я. -А на ці вихідні велике свято намічається, у суботу народ ження онука святкуватимемо. Ось і накупили всього, м’ясо, солодке, овочі. -А чому в суботу та чому ви продуктами закуповуєтесь, а не діти? -Так Оленка після kесаревого ще слабко почувається, а ми вирішили такий подарунок зробити — стіл накрити. -Багато гостей чекаєте? -Так, тут ще сестри Олени приїдуть, подруги. Дуже дивно, але мені син про свято нічого не повідомляв.

Син із Оленою вже давно планували дитину, але все якось не виходило. Через три роки Олена повідомила, що ваrітна. Ми всі були такі раді, ваrітність проходила добре. Тільки полоrи були важkими, довелося робити kесарів. Після полоrового будинку їх з дитиною до ліkарні перевели, вони там півмісяця пролежали. А коли їх виписали, то зовсім не до свята. Олені було поrано, дитина була слабkою. Син увесь час присвячував сім’ї, тому ми стали рідше спілкуватися. Я купила купу подарунків до народження онука, але ніяк не виходило побачитися з ним. До хати молоді батьки нікого не пускали. І ось вони вирішили відсвяткувати, а мене не запросили. -Тепер тільки середа, до суботи ще багато часу. Син ще встигне зателефонувати, – заспокоювала подруга.

Тільки дзвінка ніякого не надходило. Так і минув день народ ження онука, а про мене й не згадали. Наступного тижня син мені зателефонував, став щось про шафу питати. -Не потрібно нічого лагодити, я вже найняла майстра, так що шафа вже зібрана. А мене, я так розумію, ти вже зовсім забув. -Мамо, в чому справа? Я тебе не забував. -Навіть на народження онука не запросили. -Мамо, то теща ж тебе в магазині бачила, вона тобі все сказала. -Але вона мене не запрошувала! -Батьки на те й батьки, що вони близькі люди. І так зрозуміло, що ви запрошені. А що ти хотіла, лист із запрошенням? У мене дружина хво ріє, дитина несnокійна, я не можу розір ватися між усіма. Ось тепер я думаю, хто з нас має рацію: я чи син?

Ірина народилася в селі і прожила там до закінчення неповної середньої школи. Вона жила у двох з мамою. Свого тата Ірина ніколи не бачила. Так сталося, що її мати Наталія Іванівна, познайомилася з ним в юні роки, вони зустрічалися лише кілька разів, а потім він просто зник. З дитинства, мати майже не приділяла уваги дитині, більш того, Наталя Іванівна просто не любила Ірину, вона вважала її причиною всіх своїх негараздів, що саме через дочку вона не досягла всього про що мріяла. Дівчинка росла сама по собі, як то кажуть — немов бур’ян при дорозі. Більшу частину свого часу Ірина проводила на вулиці. То з дітьми в ліс втечуть, то на річці днями бовтаються. Коли Ірина пішла в школу, її мати навіть не знала, як вона там вчиться і взагалі чи відвідує школу. Після закінчення дев’яти класів, мати відправила Ірину до тітки, в місто, щоб вона закінчила десятий, одинадцятий класи. Там Ірина також нікому не була потрібна, у тітки своїх двоє дітей, а тут ще й третя на шию. З рештою, як би там не було, Ірина закінчила школу і вступила до медичного училища. Там їй дали гуртожиток і вона зітхнула з полегшенням, що нарешті-то нікому не псує життя. В училищі вона вчилася добре, їй це подобалося. Занять, як це було в школі, вона не прогулювала, і з повною відповідальністю ставилася до навчання. Мати як і раніше не цікавилася долею дочки, не кажучи вже про якусь допомогу.Wedding registry

З фінансами було дуже складно, стипендія була крихітною, тому Ірина влаштувалася в кафе офіціанткою, працювала вечорами. Зарплата була не великою, але з чайовими їй вистачало. Одного вечора в те кафе завітав молодий хлопець; раніше Ірина його не бачила. Він був в компанії друзів, вони посиділи пару годин і розійшлися, залишивши досить великі чайові. На наступний день він знову з’явився, але вже сам. Повечерявши, знову залишив щедрі чайові, пішов. Так тривало тиждень. А одного разу він не прийшов, Ірина навіть занервувала. Але коли вона закінчила роботу і поверталася в гуртожиток раптом почула: — Ірина! Здається так Вас звати? — Запитав знайомий голос з темряви. Ірина не розгубилася, вона впізнала голос відвідувача кафе. — Так, Ірина, а як звуть Вас? І може ви вже вийдете з темряви, — сказала дівчина. Хлопець несміливо підійшов, в руках він тримав букет квітів, соромливо простягнув їх Ірині і тихенько сказав. — А я Богдан, вибачте, що налякав, ось, це Вам. — Так я зовсім і не злякалася. Ну, то може проведете мене до гуртожитку. — Посміхаючись, сказала Ірина. Хлопець провів її в гуртожиток, потім трохи знітився і запитав: — А можна я завтра знову вас проводжу? — Ну, я ще подумаю. Можливо і можна. — Ірина дістала блокнот, щось швидко написала і простягнула папірець Богдану.

Хлопець розгорнув папірець і радісно посміхнувся: там був номер її мобільного. Богдан був старше Ірини на три роки. Він був із забезпеченої сім’ї і працював в сімейному бізнесі. Загалом, забезпечена молода людина. На наступний вечір вони знову зустрілися і так зародився їх роман. Він частенько зустрічав її після роботи і вони могли всю ніч кататися по нічному місту, а перед самим світанком, Богдан відвозив Ірину в гуртожиток. Всі дівчата їй заздрили. Через півроку Богдан зробив Ірині пропозицію і вона погодилася. Ірина відчувала себе найщасливішою дівчиною в світі. Весілля було просто шикарна. Було дуже багато запрошених, серед них була і Наталія Іванівна. Чесно кажучи вела вона себе не красиво і весь час всім розповідала яка вона бідна мати і як добре виховала свою дочку. Це було дуже огидно і соромно. Після весілля Наталя Іванівна не поспішала повертатися в село.

Коли Ірина її про це запитала, вона нахабно відповіла: — А чому це я повинна кудись їхати, я твоя мати, я тебе виростила і буду з вами жити. — Ірина розгубилася. Найменше вона хотіла бачити поруч свою матір. Богдан можливо і не хотів, але все-таки дозволив Наталії Іванівні жити з ними. Квартира у них була трикімнатна, тому місця вистачало. Виганяти її не збиралися, яка ніяка, але все ж мати. Але спокійно Наталія Іванівна жити не могла, почала просити у Богдана гроші на свої дрібні витрати. Богдан не відмовляв їй, але суми, які їй були потрібні, росли все більше і більше, і це початок вже набридати. Мало того, Наталя Іванівна почала запрошувати в квартиру якихось незрозумілих друзів, які вели себе зовсім по-хамськи. Це тривало рік. І тоді терпець у молодят лопнув. Вони виставили Наталію Іванівну за двері. Скоро у молодят в родині буде поповнення. Вони живуть щасливим і дружною сім’єю, але почуття провини перед Наталею Іванівною їх ніяк не покидає.

У мене є чоловік і маленький синочок, якому нещодавно виповнилося два роки. Часто до нас приїжджає його дочка від першого шлюбу. І ось що я помітила: тільки куплю кілька нових пар шкарпеток — вони одразу ж зникають. Причому звичайні чорні шкарпетки завжди залишаються на місці, а ось кольорові чи з візерунками пропадають одразу. Особливо це стосується шкарпеток нашого сина. Розкішний відпочинок для чоловіків

Якось я вирішила зробити Софії (так звуть доньку чоловіка) сюрприз. Коли вона вже збиралася їхати, я купила їй різні солодощі й хотіла покласти їх у рюкзак, щоб вона потім знайшла. Але, відкривши її сумку, я побачила там… шкарпетки сина!

Я розстебнула рюкзак і виявила всі шкарпетки, які раніше зникли. Спершу хотіла покликати Софію та запитати, навіщо їй стільки шкарпеток, які навіть не підходять їй за розміром. Але потім вирішила не влаштовувати розмову, а діяти інакше.

Солодощі я забрала, закрила рюкзак і промовчала. Згодом, коли Софія приїхала до нас знову, я вирішила поговорити з нею та дізнатися більше про її інтереси. Ми розговорилися, і вона зізналася, що дуже любить шити.

Чоловік вирішив порадувати доньку й подарував їй нову швейну машинку. Софія була у захваті й щиро дякувала нам за подарунок. Вона розповіла, що любить створювати різні іграшки.

Поки чоловік спілкувався з донькою, я шукала в інтернеті інформацію про те, що потрібно для створення таких іграшок. І, як я й здогадувалася, найпростіший матеріал для них — це звичайні шкарпетки. Розкішний відпочинок для чоловіків

Тоді ми разом із Софією поїхали в магазин, щоб купити їй «робочі матеріали». Вона вибирала яскраві кольори, які їй подобалися. Там же вона зізналася, що часом брала шкарпетки нашого сина, бо вони були дуже красивими. Софія навіть вибачилася за це, і нас це приємно здивувало.

Я попросила її більше так не робити, а просто сказати, які матеріали їй потрібні, і я куплю. Наступного разу я поїхала в магазин сама, підібрала для неї багато маленьких і яскравих шкарпеток.

Я склала все в подарунковий пакет і подарувала Софії на день народження. Цей подарунок був для неї дуже цінним, і, здається, я вперше перевершила чоловіка у виборі подарунка.

Після цього наші стосунки з Софією значно покращилися. Вона стала більш відкритою, і тепер у нас панує тепла атмосфера у сім’ї.

Після втрати дружини я довго не міг дозволити собі впустити в життя когось іншого. Усі ці роки я переживав біль утрати, і лише нещодавно відчув, що готовий спробувати знову знайти близьку людину. Але кожна моя спроба закінчувалася тим, що мій син робив усе можливе, аби ті жінки більше не поверталися.

Одного дня, повернувшись додому з роботи, я побачив у своєму домі незнайому дівчинку. Вона разом із моїм сином щось захоплено малювала.

— Мишко, а де твоя няня? — запитав я здивовано.
— Тату, у неї виникли якісь термінові справи, тому вона попросила нашу нову сусідку посидіти зі мною. Вона намагалася тобі зателефонувати, але ти не відповів, — пояснив син.
— Здрастуйте, я Дар’я, — привіталася сусідка.
— Тату, дозволь їй пожити у нас! У неї вдома дуже злий дядько, який її постійно б’є, — раптом сказав син.
— Синку, це серйозно, таке не можна вигадувати. У неї є мама, — спробував я пояснити.

Проте за кілька хвилин у двері постукали. На порозі стояла мама тієї дівчинки. Вона ввічливо вибачилася за незручності, поцілувала доньку і забрала її додому.

Пройшло близько двох тижнів. Одної ночі мене розбудив дзвінок у двері. На порозі стояла та сама жінка зі своєю донькою. Її обличчя було налякане, і вона ледве вимовила:
— Допоможіть, будь ласка! — А потім просто зомліла у мене на руках.

Поки я намагався привести її до тями, дівчинка грала з моїм сином, не підозрюючи про драматичність ситуації. Прийшовши до тями, жінка одразу почала кликати доньку, доки не переконалася, що з нею все гаразд. Вона подякувала мені за допомогу і розповіла свою історію.

Виявилося, що вона познайомилася зі своїм чоловіком на сайті знайомств. Спершу він здавався добрим і уважним, але після того, як вони почали жити разом, усе змінилося. Він пиячив, влаштовував скандали і часто піднімав руку на неї та її доньку. Щоб утримати їх поруч, він відібрав усі документи й гроші, залишивши їх без будь-якої можливості втекти.

Я вирішив допомогти. Ми змогли повернути її документи і гроші, хоч це й було нелегко. Я запропонував їм залишитися у нас, поки вони не вирішать, що робити далі. Вони прожили у моєму домі тиждень, і за цей час я зрозумів, що більше не хочу їх відпускати. Олена, так звали жінку, стала для мене дуже важливою. Я відчув, що це взаємно, і не помилився. До того ж, мій син теж дуже прихилився до неї.

Так вийшло, що доля сама постукала у мої двері, подарувавши мені шанс на нове щастя.

Як завжди, після зміни забігла до продуктового магазину. У відділі з хлібобулочними виробами побачила дівчинку. Вона була одягнена акуратно, але одяг виглядав старомодним і простим — було зрозуміло, що його точно не купили у модних магазинах. Дівчинка стояла сама, доки до неї не підійшла мама. Жінка була молода, проте її втомлені очі видавали непросте життя. Маленька показала пальчиком на пончик із глазур’ю, але мама обійняла її і тихо сказала: «Сьогодні грошей знову не вистачає на пончик». Дівчинка кивнула, усміхнулася і спокійно пішла за мамою.Найкращі магазини одягу

Коли вони проходили повз вітрину, дівчинка з сумом глянула на пончик, але намагалася стримати свої емоції, щоб не засмучувати маму. Я звернула увагу на їхній кошик — у ньому були лише найнеобхідніші продукти. Було зрозуміло, що жінка розрахувала покупки до останньої копійки. Ви б тільки бачили, як очі цієї дівчинки сяяли, коли вона дивилася на пончики! Я вирішила купити для них трохи солодощів, бо якраз отримала зарплатню. Набрала цілий кошик, не забувши про пончики, і пішла шукати їх.

Незабаром побачила їх з хлопчиком, мабуть, це був брат тієї дівчинки. Він тримав у руках дешеві акварельні фарби, але мама похитала головою і тихо посміхнулася:

— Кірюша, у мами не залишилося грошей, давай ми домалюємо твій літачок олівцями?

Хлопчик кивнув, поставив фарби на місце й підійшов до мами. І брат, і сестра були дуже спокійними — вони не ображалися на маму, не вередували. Було очевидно, що вони добре розуміли своє становище. У мене на очі навернулися сльози. Я вирішила ще купити для них і канцелярію. Швидко пройшла на касу, попросила загорнути все у подарункові пакети, щоб це виглядало як сюрприз, а не як пряма допомога.

Залишилося лише вигадати, як їм це вручити, щоб мати не відчула себе незручно. Коли вони підійшли до каси, я наблизилася з пакетами і сказала:

— У нашому магазині сьогодні проводиться конкурс “Найдружніша сім’я”. Ви стали переможцями! Вітаю вас!

Поставила пакети на підлогу перед дітьми, бо вони не змогли б їх підняти. Спочатку вони розгубилися, потім подивилися на маму, чекаючи на її схвалення. Вона усміхнулася, і на її очах з’явилися сльози.

— Велике спасибі! Так, ми справді дуже дружна сім’я! — промовила дівчинка.

— І я їх дуже люблю! — додав хлопчик.

Я ніжно погладила їх по головах, усміхнулася матері й пішла додому. Цей вчинок подарував мені таке тепло на душі, якого вистачило на цілий тиждень. Хто, як не ці діти, заслуговує на таку підтримку й любов?

Моя свекруха з самого початку дала зрозуміти, що не прийме мене в сім’ю і тим більше не стане до мене ставитися, як до дочки. З перших днів нашого знайомства Валентина Андріївна сказала: — Ти для мене чужа і завжди такою залишишся. Я тебе не прийму і не допомагатиму. Коли у вас з’являться діти, навіть не звертайтеся до мене за допомогою, адже це ваші діти, ось ви їх і виховуйте. Ці слова я запам’ятала добре і більше до свекрухи не зверталася.

Усі турботи та допомогу у скрутні моменти завжди брала на себе моя мама. Хоча вона жила в іншому місті, мати завжди знаходила час для нас. А Валентина Андріївна, незважаючи на те, що мешкала буквально на сусідній вулиці, ніколи не допомагала. Ми з чоловіком жили у власній квартирі, яку купили невдовзі після весілля. Ми були фінансово незалежними від батьків і добре заробляли. Коли у нас народилася перша донька, було складно як фізично, так і морально, бо мала страждала від кольк і постійно плакала.

Моя мама приїжджала щодня, щоб допомогти з Надею, допомогти мені забратися, приготувати їжу та просто дати можливість виспатися. Пізніше у нас народилася друга дитина, і знову на допомогу прийшла моя мама. Вона залишалася у нас на ніч, готувала смачні сніданки та вечері, допомагала з домашніми справами. Онуки любили бабусю Любу, а Валентина Андріївна з’являлася лише на святах, та й то не завжди. Але одного разу свекруха зламала ногу на заняттях танцями (вона ходила на уроки хореографії) і раптом вирішила, що я зобов’язана про неї піклуватися.

— Сину, а де твоя дружина? Чому ви привезли мене з лікарні додому, а не забрали до себе? — дивувалася Валентина Андріївна. — Мамо, адже ти сама сказала, що Катя для тебе ніхто, чужа людина. Тому вона не доглядатиме за тобою. Ми наймемо доглядальницю, а я приїжджатиму до тебе після роботи, коли зможу, — пояснив чоловік. — Вона зобов’язана доглядати мене, адже вона моя невістка! — не вгамувалася Валентина Андріївна.

— Хіба це нормально — довіряти догляд чужим людям, коли є дорослі діти? Але чоловік уже не хотів слухати її претензій. З того часу свекруха на мене скривджена і не розмовляє ні зі мною, ні з моїми батьками. Вона також не поспішає спілкуватися з онуками. Щиро кажучи, мені все одно. Я нічого поганого не зробила і не залишила її без допомоги, просто дала їй те, що вона сама обрала – дистанцію у відносинах. І я ні краплі не шкодую про своє рішення. Хто правий у цій ситуації? Як би вчинили ви?

Коли мені було 5, мого батька не стало, і ми з мамою залишилися самі: я рано залишився без батька, мати рано залишилася без чоловіка. Мама мала баrато родичів, але ніхто нам не доnомагав. Навіть на мамині дзвінки родичі не відповідали. Поступово ми стали на ноги. Мама дуже баrато працювала заради цього, доnомоги, повторюся, у нас ніякої і ні від кого не було. Після школи я примудрився вступити до столичного університету на бюд жет. Відразу ж я влаштувався до гуртожитку, почав працювати, вчився сумлінно.

На третьому курсі я познайомився з Надею, а за півроку ми одружилися. Весілля зіграли скромненьке, жили спочатку на орендованій квартирі, а потім куnили своє житло в ipотеку. Тут до нас почали тягнутися мої родичі. Про існування родичів я знати не знав, адже я їх ніколи раніше не бачив. Якось мені зателефонувала тітка і попросила дати притулок її сину на період сесії. Образа пропалювала мене зсередини, проте людський фактор узяв гору, і я погодився їм доnомогти. Вже через 2 дні мій двоюрідний брат був у нас.

Сесія закінчилася, але він і не думав повертатися додому. Якось я вирішив поговорити з ним, дізнатися, коли він збирається додому. Від його відповіді у мене просто дах поїхав. — Мені й так добре, братику. Додому я поки що не збираюся. Я поговорив із дружиною, вона сказала, що не втручатиметься, і тоді я запросив брата на серйозну розмову. Я висловив йому все, що накопичилося. Потім я зібрав речі брата і виставив його за двері. Тепер я ворог номер один для своїх родичів, але я їх навіть за рідних людей не вважаю, тож мені, м’яко кажучи, начхати на їхню думку.

Життя у мене склалося стандартне, як і у всіх моїх знайомих. Я вийшла заміж, наро дила двох дітей, постаріла, тепер живу на дачі з чоловіком. Діти в мене добрі, не сkаржилася досі. Допомагають нам, старим, чим можуть. Та й ми особливо не користуємось їхньою допомогою. Свого часу добре попрацювали, тепер хорошу nенсію маємо. Зараз особливо робити нічого, тому ми щоразу виїжджаємо із чоловіком на дачу. Там справ у нас завжди до горла. Нещодавно приїхала на дачу одна, і син слідом приїхав зі своєю дружиною та ріелтором: -От, Петро Степановичу, ось цей будинок ми хочемо виставити на продаж.

-Сьома, що тут відбувається? Хто ця людина? Марино, може ти мені поясниш? — Клавдія Олексіївно, ви тільки не нер вуйте. Це рієлтор, ми хочемо продати нашу дачу. -Яку ще вашу дачу? -Ну як же, ви ж батьки Семена. Сім’я, отже, і дача спільна! -Ти Що таке несеш? У мене двоє дітей, якщо я захочу продати дачу, то ділитиму гроші порівну. -Мам, Ну годі вже. Я тут вам ремонт зробив? Зробив! Значить, дача вже по праву моя; Костя тут взагалі до чого? -Сьома, а ти не хотів попередити мене заздалегідь? Поставити хоча б до відома? Я вже не говорю про те, що дозвіл потрібно було запитати у батьків. -Мам, Ну ти знову за своє. Ти гостя зляkаєш зараз.

-З чого це раптом ти вирішив дачу нашу продати? -Клавдія Семенівно, нам тісно в однокімнатній квартирі вчотирьох. Тим більше, я зараз у nоложенні, ви ж чудово знаєте, що ми чекаємо на третє. У наших планах квартира більша. -Ви мені скажіть, дача моя тут до чого? Ви перед тим як народ жувати дітей, чому не подумали про житло? Однокімнатна квартира була дана вам як фундамент. Далі ви мали рухатися самостійно. Ви хоч розбийте голову, дачу продати не дам. Наха бний до жа ху, гаразд, якби ще дозволи запитали. Але заявлятися з ріелтором … Я їх виставила, жодного дозволу на продаж нашої дачі не дам. Виховала, називається, здорове чоло, грошей заробити не може.

Ми з Дімою одружилися і жили в моєму будинку. Квартира дісталася мені у сnадок від бабусі і дідуся. Ми жили як звичайна подружня пара, працювали, займалися господарством, гуляли і так далі. Я нещодавно повернулася з роботи стра шенно стомлена. Хотілося відразу прийняти душ, потім поїсти і спати до наступної зміни. Я пішла у ванну і побачила, що там 16-річний брат мого чоловіка. Він приїхав до нас в гості з села. Як би див но це не звучало, дівер знімав відео у нашій ванній, як ніби там хороше освітлення.

Advertisements

Він привітався зі мною, вибачився і пішов на кухню. Звичайно, я була не в захваті від візиту нашого гостя, так як ніхто мене про це заздалегідь не попередив. А потім, у мене були плани на вихідний, і я не збиралася весь день тусуватися з підлітком. Після душу я пішла на кухню і побачила, що чоловік і брат з’їли всю їжу і не залишили для мене нічого на вечерю. Я хотіла випити чаю, але виявилося, що й заварки мені теж не залишили. Звичайно, я була дуже засмучена…

Наступного дня брат мого чоловіка сказав, що хоче прогулятися по місту і піти в парк. Батьки відправили його в місто і не дали грошей навіть на транспорт. Я сказала, що це не моя nроблема, і що він може дійти до парку пішки. І я пішла на зустріч з подругою, яку давно не бачила. Коли я повернулася додому, всі родичі чоловіка були у нас вдома. Всі лаяли мене, ніби я вчинила якийсь злочин. Я всіх вигнала з дому, в тому числі і Діму. Він кричав на мене голосніше своєї матері. На наступний день Діма нібито прийшов за своїми речами. Я доnомогла їму зібратися, тому що він навіть не вибачився переді мною. Він все ще думав, що він і його родичі дуже добре вчинили зі мною, на відмінуі від мене.

Ніколи раніше у мене не було проблем із синами, поки вони не обзавелися дружинами. Першим одружився старший Дмитро. Як тільки я побачила його дружину Олю, одразу все зрозуміла. З нею легко не буде, не та людина. Вони перший рік жили у мене, хоча я одразу сказала синові, що не схвалюю цей варіант. — Мамо, у тебе трикімнатна квартира. Навіщо нам винаймати житло, якщо можна жити у тебе? — Ми з твоєю Олею не уживемося, побачиш сама. І так воно й сталося. Ми з Олею лаялися кілька разів на день. Вона намагалася встановити свої порядки, особливо у кухні. А мені тоді всього 50 років було, ще не стара, щоб терпіти таке. Прожили ми так рік, і я сказала, що їм час шукати своє житло.

Згодом Дмитро вирішив будувати будинок. Купили землю, почали будуватися. Але з’ясувалося, що будівництво — справа дорога, особливо коли народилася дитина, грошей не вистачало. Будівництво довелося заморозити. Другим одружився Сергій. Його дружина Настя була скромнішою. Вона сама сказала, що жити зі мною не буде, і вони переїхали на орендоване житло. Мене це цілком влаштовувало після невдалого досвіду з Олею. Роки йшли, діти росли, я іноді допомагала, але не надто старалася. Вважаю, що неправильно постійно жити заради дітей. Два роки тому я вийшла на пенсію.

Часто чула натяки від дітей, що їм тяжко, і підозрювала, що вони хочуть, щоб я продала квартиру. Але я не мала такого бажання. Я помічала, що невістки часто шушукаються. Оля, схоже, вплинула на Настю, і та змінила ставлення до мене. Востаннє вони приїхали привітати мене на 8 березня. І раптом Оля запитала: — А вам не самотньо у такій великій квартирі? — Зовсім ні, я люблю своє житло. — А чи не хотілося б пожити на природі? Все-таки вік уже… — Говори прямо, в чому річ? Тут у розмову втрутився мій старший син: — Мамо, нам дуже важко. У такі часи ми ніколи не зберемо на будівництво чи купівлю житла, а у нас діти. Поїхали б на заробітки, та зараз не вийде.

— І що ви пропонуєте? — Оля має дачу, всього за десять кілометрів від міста. Ти могла б жити там, на свіжому повітрі, займешся клумбами, садом. Ми приїжджатимемо щотижня, а квартиру продамо і поділимо гроші. — А якщо я захворію? Хто за мною доглядатиме? — Не хвилюйся, ми тебе не покинемо. — Ні, синку, вибач, але я не продам квартиру! Усі пішли в образі. Я відразу зрозуміла, що це справа рук моїх невісток. Сини самі б таке не придумали. І я чудово знаю, що буде далі: мене відправлять у село і залишать там одну, щоб я вмирала на самоті. За кілька днів Дмитро зателефонував: — Мамо, інші батьки їдуть до Італії, важко працюють, щоби допомогти своїм дітям. А ти егоїстка! Боляче таке чути від власного сина, погодьтеся. Як мені вчинити? Що робити?