NEWS 2SWEET

Був у нашому дитбудинkу один хлопчик. Його звали Семеном. Йому було 5. Він був дуже розумним, відповідальним і спокійним хлопцем Всі сімейні пари забирали в основному дітей до 2 років, а на нашого Семена ніхто уваги не звертав. Ми вже звикли до думки, що Сьому ніхто не забере, але коли з’явилися його потенційні батьки, ми всім персоналом почали сподіватися тільки на краще. За Сьомою прийшла сімейна пара бальзаківського віку. У них вже були дорослі діти, тому вони вибрали саме Семена. Пара жила в достатку, їм не склало труднощів уси новити хлопчика. Після всіх документацій минув тиждень, а Семена привезли назад. Далі я розповім зі слів його нової мами.

«Ми забрали хлопчика додому, відразу куnили йому багато іграшок і солодощів, але він на все це особливо уваги не звертав. Семен відразу прив’язався до мого чоловіка, а той – до Семена. Єдиною nроблемою була я. Я не могла звикнути до нової людини в сім’ї, тому всіляко уникала його, але я зрозуміла, що так тривати не може і серйозно поговорила з чоловіком, все йому пояснивши. Чоловік вважав, що мені потрібен час, щоб звикнути до нової людини, але це було не так. Я зібрала речі з іграшками, купленими йому, в одну сумку і вирішила серйозно з ним поговорити. Я не можу сказати, що точно я йому сказала, адже страшенно хвилю валася, але через кілька хвилин ми вже їхали в машині назад в дитбудиноk.

Семен за всю дорогу жодного разу на мене не подивився. Він був злий і ображений, але ми прийняли рішення. Минуло кілька днів, як ми його здали назад. Чоловік вирішив подзвонити, дізнатися, як він там. — Я навіть не знаю, як вам сказати. Він нікому не дозволяє наближатися до його сумці. Всі речі тримає в ній. Каже, що він у нас на кілька днів, і скоро ТАТО за ним приїде. Чоловік пустив скупу сльо зу. Я зрозуміла в цей момент, яку дурість я зробила. Ми з чоловіком блискавкою одяглися і поїхали за нашим синочком. Відносини Семена з чоловіком просто ідеальні. За ними можна спостерігати і спостерігати. А я … я ось до сих пір намагаюся спокутати свою провину і буду намагатися завжди!».

Я познайомилася з Ромою на весіллі наших друзів. Він був найкрасивішим з усіх друзів нареченого, так ще й напористим. Так і хотів потанцювати зі мною, потім домагався окремої зустрічі. Зустрілися раз, потім ще раз, почалися часті побачення. І так зародилися наші відносини. Події відбувалися так швидко, що я навіть не встигла зрозуміти, як переїхала жити до нього. Тільки у Роми вдома жила ще його мама. Я сподобалася їй, а це головне. Але тільки з часом я зрозуміла, що краще б ми трималися від цієї жінки подалі. Мама Роми стала натякати нам на весілля, потім сама за руку повела в РАГС. Все, що стосується весільних турбот, вона взяла на себе. Мені не сподобалися деякі моменти.

Наприклад, вона стала влаштовувати істерики, що весільний торт дуже дороrий, що моє плаття невиправдано витратне. В цілому, вона дуже любила економити. Під час весілля, після того як свекруха вимовила тост, то в кінці сказала, що я можу називати її «мамою». Мене це розлютило, і я зазначила, що у мене вже давно є мама. Знову стався скандал, але потім це швидко забулося. Після весілля все стало ще гірше. Поки Рома був на роботі, я вирішила піти у ванну. І тут свекруха стала ломитися в двері. Я прикрилася рушником, відкриваю двері, щоб дізнатися, що ж сталося. А вона дивиться на мене і каже: “стегна широкі, народити зможеш”.

Я остовпіла на місці… Ще був випадок, Рома прийшов додому в нетверезому вигляді. Хоча він прекрасно знає, що я не переношу запах алkоголю. Тут заступилася його матуся і заявила, що я права не маю голос на її сина підвищувати. Виявилося, що Рома стрибав з парашута зі своїми друзями, потім для хоробрості випив. Я стала говорити, що в такому стані стрибати було небезпечно. Але мене ніхто не слухав, свекруха продовжувала захищати свого сина. Часто траплялися такі події. Я вже стала боятися одного тільки виду свекрухи. То я не так мию тарілки, не так розкладаю речі. Я вже втомилася жити в такій напрузі. Тут ще й свекруха стала заявляти Ромі, що я вже рік з ним живу, а дитину ніяк не народжую. Що такій нареченій, як я, більше тут не місце, раз немає онуків. Ось і я подумую вже подавати на роз лучення.

Мене звуть Артем, я батько трьох чудових дітей. Але моя історія далека від казки, незважаючи на такий багатообіцяючий вступний акорд. З Анею ми познайомились в університеті. Вона була молодша за мене на три роки, струнка, гарна і дуже приваблива. Її посмішка одразу підкорила моє серце. Наші стосунки розвивалися повільно, але я точно знав: хочу прожити з нею все життя. Через чотири місяці після початку зустрічей я запропонував їй жити разом і вона погодилася. А ще за кілька місяців ми подали заяву до РАГСу. Все складалося як у найкращих романах. Через рік після весілля ми дізналися, що чекаємо на дитину. Вагітність для Ані виявилася важким випробуванням. Вона страждала від сильного токсикозу, і її організм не витримував такого навантаження.

Вона народила раніше терміну, ледь встигнувши доїхати до лікарні. Коли лікар вийшов з палати, він повідомив мені дивовижну новину. – У вас трійня! Дві дівчинки та хлопчик! – Сказав він з усмішкою. Я був на сьомому небі від щастя і одразу подався додому по речі, які попросила принести медсестра. Але, повернувшись до лікарні, я опинився на межі божевілля. Ані не було. Вона просто пішла, не попередивши нікого. Я подзвонив її батькам. Вони приїхали одразу, але самі не знаходили слів. Мені довелося брати на себе турботу про дітей. На щастя, моя мама та сестра допомагали мені у важкі моменти. Коли діти пішли до дитячого садка, стало трохи легше. Я зміг працювати повний день. Потім школа, університет — мої пташенята виросли і розлетілися хто куди. Я так і не одружився знову, бо більше не довіряв жінкам. Мої сорок років ми святкували з дітьми у родинному колі. На суботу я планував запросити родичів.

Ми сиділи у вітальні, як раптом пролунав дзвінок у двері. Син пішов відчинити. За хвилину у дверях з’явилася жінка. Я відразу впізнав її – це була Аня. Її зовнішність сильно змінилася: жодного сліду від тієї молодості та краси. – Я не маю виправдань. Я прийшла вибачатися, — почала вона прямо з порога. Я дивився на неї і не вірив своїм очам. Але в серці нічого не тьохнуло. Усі мої почуття тепер належали лише дітям. Аня продовжувала говорити, пояснюючи, навіщо вона прийшла. Вона зізналася, що давно без роботи та не може оплачувати житло. Просила прийняти її назад у сім’ю та почати все заново. Вона стверджувала, що тоді була молодою і не усвідомлювала, що робить. Діти стояли мовчки, приголомшені її словами. Вони знали, що сталося у минулому, але ніколи не спілкувалися з нею. Тепер вони дивилися на цю жінку з жалем і зневагою. Я провів її до дверей, сказавши: – Вибач, але ми не можемо тобі допомогти. Багато років тому ти зробила свій вибір. З того часу вона більше не з’являлася у нашому житті. А як би ви вчинили на моєму місці?

У старості людина найбільше потребує спілкування. Вони вже прожили насичене життя, а тепер хочуть спокою, затишку і турботи з боку своїх рідних.

Але не усі діти готові доглядати за літніми батьками. Ми нікого не засуджуємо, хочемо лише розповісти одну коротку історію. Одного разу син вирішив, що його батько став занадто старий, і обтяжує сім’ю. Він відвіз його у будинок престарілих. Коли він повернувся, його п’ятирічний син запитав:

— Ти записав адресу, куди ти відвіз дідуся? — Ти хочеш його відвідувати? — Я хочу знати, куди мені треба буде відвезти тебе, коли ти станеш стареньким . Ця історія нагадує нам про те, що доля наших батьків може повторитися і з нами. Любіть своїх батьків!

— Мамочко, у мене будуть двійнята. Мені без тебе ніяк… Ольга Захарівна поїхала до дочки. Рік порався з двома малюками… — А залишайтесь у нас жити. Дружина на роботу вийде. Ремонт зробимо… Ольга Захарівна, як не відмовляли її подруги, продала будинок у селі та переїхала жити до дочки із зятем. Минуло ще три роки. Все частіше в розмовах дочки та зятя миготіли слова про тісноту в сорокаметровій квартирі. Нарешті Ольга Захарівна не витримала і попросила, у зятя з дочкою, знайти і на гроші, що залишилися від продажу будинку, купити їй маленький будиночок за містом. Знайшли якусь розвалюху. Привезли та поїхали. Та з таким ображеним виглядом, мовляв: «Чого це мати дивує.

Жила б у нас»… Будиночок був ґрунтовно покинутий. Пил, павутиння, миші, підгнилий підлогу… Вийшла оглянути, що з сараєм та літньою кухнею. Не встигла дійти, як мене гукнула молода жінка: — Вітаю. Мене Ганна звуть. Я по сусідству із вами живу. За Вами заїдуть? А то в будиночок одразу вселятися навряд чи можливо. — Здрастуйте, Ганно. – посміхнулася Ольга Захарівна. — Ні, не заїдуть. Я житиму тут. — Ясно. Тоді оголошуємо аврал. – розсміялася Ганна і почала дзвонити по телефону. Через десять хвилин, молодик косив мотокосаркою бур’ян у дворі. А ще хвилин за п’ять підійшли ще п’ять дівчат (сестри Ганни) і дружно взялися за прибирання в будинку та на подвір’ї.

Тиждень Ольга Захарівна ночувала у Ганни вдома, поки її власний наводився на божеський вигляд. А потім потихеньку почала вживатись у місцевий ритм життя. І навіть носила на трасу, що пролягає недалеко, дари свого саду на продаж… Дочка зателефонувала за півроку. Вперше. — Мамо, скоро зима. Завтра чоловік забере тебе. — У мене все добре. – відповіла Ольга Захарівна та поклала трубку. Наступного дня до неї приїхали зять із дочкою. Ольга Захарівна винесла з льоху овочів та фруктів. Дала до рук приголомшеного зятя. — Їдьте собі з Богом. – тихо сказала Ольга Захарівна. — І нехай якщо, не дай Боже, опинитеся в моїй ситуації, у вас будуть такі самі сусіди.

У 47 років, після хворобливого розлучення, я виявила, що мені нема куди йти. Мій чоловік був невірним і фактично витіснив мене з нашого будинку, оформивши майно так, що я нічого не отримала. Тим часом наша дочка перейшла на його бік під обіцянкою нової квартири, яку він купив. У ці лихоліття я звернулася за допомогою до своєї сестри Віки. Вона була менш щасливою у фінансовому плані, і я непомітно підтримувала її протягом багатьох років. Тепер вона працювала за кордоном, а її власний будинок стояв порожнім.

Я припускала, що вона запропонує його як тимчасовий притулок, але її відповідь приголомшила мене. “Тобі не варто розраховувати на мої гроші, ти мала раніше подумати про своє майбутнє”, – сказала мені Віка по телефону. Вона пояснила, що планує здавати свій будинок в оренду для додаткового заробітку, і запропонувала мені знайти роботу, навіть запропонувала сплатити проїзд автобусом до Італії, де вона могла б допомогти мені знайти роботу.

“Але я ніколи не працювала”, – хвилювалася я, – “у навіть не знаю, як доглядати літніх людей або професійно прибирати!” Її порада прозвучала як відмова від підтримки, яку я надавала їй протягом багатьох років. Мені було боляче усвідомлювати, що моя рідна сестра, якій я так багато допомагала, не надасть мені такої допомоги під час моєї кризи. Тепер, маючи обмежені можливості, я стояла перед складним завданням перебудувати своє життя з нуля, відчуваючи себе одночасно покинутою і зрадженою.

Двадцять років тому я залишилася вдо вою з двома доньками: шісти і чотирьох років. Пощастило, що в мене ще була мама, яка в усьому допомагала і підтримувала мене. Коли я повідомила про своє рішення поїхати закордон на заробітки, то відчула її підтримку, дітей я залишила на неї. Сталося це через півтора роки після сме рті чоловіка. Щомісяця я надсилала дітям чималу суму грошей, залишала собі лише на найнеобхідніше. Додому приїжджала лише на свята. Зараз дві мої кровинушки стали дорослими жінками, які мають чоловіків і сім’ї. Одного вечора я прийшла з роботи, мені подзвонила молодша дочка, я здивувалася, адже зазвичай я їм дзвонила, але радісно підняла слухавку.

– Мамо, як ти посміла? – Кричала дочка в трубку – Ти чому допомогла Оксані купити житло? Нехай її чоловік забезпечує! Зовсім про мене не думаєш! Може її любиш більше за мене? Донька майже ніде не помилилася . Декілька днів тому я надіслала старшій 10 тисяч доларів, половину суми на квартиру. Іншу половину їм давали батьки нареченого, і діти щось відкладали. Звичайно, я хотіла допомогти дочці перебратися зі орендованої квартири на власну, яка ж мати цього не хоче? Однак я і подумати не могла, що Оленка обуриться через те, що я допомогла сестрі. Сама вона вийшла заміж за хлопця із заможної родини, батьки якого одразу подарували їм квартиру.

Їй навіть працювати не доводиться, у всьому забезпечує чоловік, а ось старша з чоловіком багато працювали, щоб отримати дах над головою. Мене дивує, як молодша дочка поводиться, з її станом вони й самі могли якось допомогти сестрі та її чоловікові, може роботу краще знайти, необов’язково грошима, але в ній немає співчуття, ні до мене, ні до старшої сестри. Я не шкодую про те, що допомогла старшій дочці, тепер я впевнена, що вона має дах над головою і в разі чого вона завжди прийде на допомогу (я знала це і до покупки квартири). А сьогодні ще й дзвонила старша дочка, скаржилася на молодшу. Олена і їй зателефонувала. Вимагала віддати 5 тисяч, або щоб Оксана переконала мене дати їй також 10 тисяч, адже все має “бути по справедливості”. І як мені реагувати на такі вчинки дочки?

Молода невістка хотіла порадувати родичів з боку чоловіка, тому коли дізналася, що вони приїдуть у гості, доклала чимало зусиль для організації вечора. Вона прибралася в будинку, навела лад, витратила майже всю свою робочу премію на продукти і накpила стіл святковою скатертиною. Свекор, свекруха, тітка, брат та його дружина мали прибути з хвилини на хвилину. Вона приготувала щуку, бутерброди з ікрою, салати, прикрасила зеленню і подала кілька видів м’яса. Наприкінці вона запікала курку з картоплею та приготувала чудову підливу з грибів. На десерт були торт, тістечка та булочки.

Приїхали родичі – і насолодилися смачною їжею. Вони буквально знищили все – і поїхали того ж вечора, прихопивши з собою десерт. Однак вони розповіли її чоловікові та спільним знайомим, як поrано з ними обійшлися. Родичі скаржилися на те, що на вечерю була лише печена картопля. Виходить, що вони насолодилися величезним і пишним столом, але говорили тільки про картоплю, виставляючи невістку лінивою і жадібною скнарою. Жінка, як і раніше, сnілкується із родичами чоловіка, але тепер подає їм тільки чай – і то без цукру. Немає сенсу пекти торти та тістечка для таких гостей, адже вони все одно всім розкажуть, що пили чай без цукру.

З чоловіком ми розписалися відразу після університету. Я наро дила йому двох синів, зараз вони вже дорослі чоловіки, у кожного своя сім’я. Тільки от коли діти були маленькі, то я помітила, що чоловік став задивлятися на інших жінок. Пізніше я зрозуміла, що він по натурі така людина, не упустить жодної спідниці. Коли діти виросли і самі закінчили університет, ми з чоловіком стали абсолютно чужі один для одного. Я продовжувала терпіти його пригоди тільки заради дітей, щоб не трав мувати їх. Але коли вони стали дорослими, то я зрозуміла, що мене більше нічого не тримає. Я прямо запропонувала чоловікові роз лучитися.

Ми поділили квартиру і роз’їхалися. Я спокійно жила в своїй самоті. Про чоловіка згадувала іноді; все ж, стільки років разом прожили. Але було прикро, що він навіть у свята мене не згадував, не дзвонив, не писав. Тільки з синами якось зв’язок підтримував. Але діти розуміли, що мене з ним як і раніше нічого не пов’язує, тому намагалися тему батька не відкривати. Минуло цілих 12 років, як раптом стукіт у двері. Я відкриваю і … тут же дихання перекрилося. На порозі стояв чоловік. Він так постарів за цей час. Видно було, що йому погано, що здоров’я зовсім не те. Хвилинку ми так постояли мовчки, потім я його впустила в будинок.

Спочатку розмова зовсім не клеїлася. Було стільки недомовлених слів, а тепер нічого сказати не можемо. Після другої чашки чаю чоловік все ж розповів про своє життя. Ніякої стабільності у нього не було. Він нагулявся, здоров’я стало слабким, йти йому нікуди, і ось запропонував мені, щоб ми знову об’єдналися. Став прощення просити за всі ці роки і за свої зради в молодості. Я навіть не знаю, що робити. З одного боку, ми 12 років не спілкувалися, він навіть не дзвонив, не цікавився мною. Але може, він просто вирішив і мені дати шанс почати нове життя без минулого… З іншого боку, він же хво ра людина і зовсім не чужий для мене. Я з ним прожила кращі роки, він батько моїх дітей, моя перша і остання любов. Однозначної відповіді я йому поки що не дала; сказала, що подумаю. Тепер зважую всі мінуси і плюси.

Батьки вирішили віддати Колю до дитя чого будинку, коли йому було 8 років. Причина була проста-не вистачало грошей. Ще недавно народилася друга дитина, тож стало ще важче. Але маленького вони віддавати не хотіли, було шкода, зате з Миколою попрощалися легко. Вони попросили сина не ображатись. Сказали, що як тільки гроші з’являться, то вони обов’язково повернуть його назад. Коля чекав на своїх батьків, він вірив, що важкий час пройде і вони знову всі будуть разом. Спочатку батьки часто приходили до сина. Вони приносили йому солодощі, подарунки, казали, що варто ще трохи потерпіти і сім’я знову буде разом. А потім їхні візити ставали дедалі рідшими.Сімейні пакетні тури

Коли Коля закінчував старші класи, повністю втратив надію на возз’єднання. Він присвятив себе навчанню, щоб якось забути і не думати про свої душевні рани. Після 18 років Коля вступив на бюджетне місце до університету, йому виділили кімнату у гуртожитку. Коля блискуче навчався, на останньому курсі йому запропонували пройти практику у великій компанії. Туди він і влаштувався потім працювати. Кар’єрними сходами Коля йшов впевнено і швидко. Адже його більше нічого в житті не цікавило та не відволікало. Про свою сім’ю він і не думав, йому це було ні до чого.

У результаті Коля став великим директором, його показували у телевізорі, де він представляв свою компанію. Так батьки і впізнали у синьому екрані свого сина. Згадали, нарешті, що колись обіцяли його забрати назад, але так і не виконали обіцянку. Тоді батьки мали важкий період. Молодша дитина не виправдала очікувань. Здійснив якийсь поганий вчинок, повісив на батьків великий обов’язок і втік. Тому батьки вирішили звернутися до Колі. Як вони самі казали: -Ти ж наша кровиночка, наш рідний синочок. Допоможи батькам із боргом дитини розплатитися. І Коля їм допоміг лише з однією умовою. Він дав їм потрібні гроші і попросив більше ніколи не з’являтися у його житті.