NEWS 2SWEET

-Як тільки ми одружимося – відразу приступимо до збільшення нашої родини! – замріяно промовив Андрій і посміхнувся Світлані. -Прямо так відразу? – дівчина з ніжністю подивилася на нареченого. -Ну, а чого чекати? Навіщо тоді створювати сім’ю, якщо не плануєш дітей? Таким серйозним підходом до спільного життя Андрій два роки тому і підкорив юну мрійницю Світланку. Усі дівчата з її курсу були закохані у високого, інтелігентного, гарного, молодого чоловіка. До того ж із професорської родини. Які тільки красуні та чиї лише доньки не залицялися до нього!

Але Андрій вибрав тендітну, сором’язливу Світлану, батьки якої були простими робітниками. Мама – працівник відділу кадрів на одному з підприємств їхнього міста, тато – головний механік на цьому ж підприємстві. Світлана, як безліч інших дівчат інституту, була закохана в Андрія. Яким же було її здивування та безмірне щастя, коли хлопець запросив її на побачення! Більше здивування зазнали лише її батьки, коли дізналися, з ким зустрічається їхня дочка. Ішов час. Молоді люди продовжували зустрічатись. Андрій захистив диплом та продовжив навчання в аспірантурі. Світлана готувалася до держ.іспитів.

У день захисту диплома молодик зробив їй пропозицію. Дівчина з радістю погодилася та батьки молодих з ентузіазмом почали готуватися до весілля. На додаток до всього, Світлану запросили на роботу на одне із найзначніших підприємств міста. Все складалося якнайкраще. І тут це побажання Андрія. -Андрію, може, почекаємо з дітками? – обережно спитала дівчина.

– Поживемо для себе, обзаведемося своїм житлом (молоді планували спочатку жити у великій квартирі батьків нареченого), та й незручно буде, якщо я, тільки-но приступивши до роботи, відразу піду в декрет. -Для себе, ми з тобою Світлано вже два роки зустрічаємося. І житло нам ні до чого – у моїх батьків велика квартира. Та й у тебе є бабуся. А робота… Що робота? Це твоє законне право як жінки – народжувати дітей! -Почекай! Але у бабусиній квартирі живе сама бабуся! – Здивувалася Світлана. – Якщо ми до неї переїдемо, та ще й з дітьми…

Ми просто на головах один у одного будемо! -Я не кажу, що ми одразу до неї переїдемо. Адже бабуся недовговічна? Можна буде потім її квартиру продати, твої батьки можуть розміняти свою і додати до бабусиної, і у нас з’явиться більш просторе житло! Вперше у Світлани виникло почуття, що її наречений не така вже ідеальна людина. Як можна планувати продаж квартири, коли бабуся ще міцна? Та й її батьки навряд чи погодяться розмінювати свою квартиру, яка і так не блищить розмірами.

Може, вона щось не так зрозуміла? Дивлячись на безтурботне обличчя Андрія, вона вирішила його перепитати: -Тобто ти хочеш, щоб я продала бабусину квартиру, мої батьки розміняли свою, різницю віддали нам і на ці гроші ми вже купили собі квартиру? -Ну так! – Андрій усміхнувся нареченій як маленькій дитині. – Ех, ти, не розумна моя! – Він легенько скуйовдив їй волосся. -Добре. А твої батьки нам чимось допоможуть? – наважилася запитати Світлана. -Навіщо? Нам цього цілком вистачить. Тим більше, вся їхня нерухомість так і так мені залишиться, як єдиному спадкоємцю!

Сумніви оселилися у душі дівчини, але вона все ще сподівалася, що її наречений все це розпланував із найдобріших і найпрактичніших спонукань. -Все одно, ми поки що не можемо мати дітей. Якщо я зберуся в декрет – мене звільнять. -І що? Нехай потім переживають, що втративши такого фахівця! – Андрій знову посміхнувся. У Світлани злегка відлягло, але дівчина запитала ще одне питання: -Якщо мене звільнять, у нас залишиться лише твоя зарплата… -Не переживай! Вже своїх дітей я зможу прогодувати! -А мене? – вирвалося у Світлани, перш, ніж вона морально підготувалася до відповіді на це питання.

-Тебе? – здивувався Андрій. – А що твої батьки не допоможуть тобі? Зараз вони це роблять! -Але… – у Світлани пропав дар мови. У голові утворилася величезна купа несформульованих питань та пояснень на них, чому вона так думає. -Почекай… – Андрій насупився, недовірливо дивлячись на наречену. – Ти що …. Вирішила … Що я тебе утримувати??? -Але… Я ж втрачу роботи через вагітність…. – Пролепетала дівчина. – На що я житиму? Я ж носитиму твою дитину… – до кінця речення голос її зовсім стих. -У сенсі мою? – вперше обличчя Андрія було злим.

Світлані раптом стало хвилююче. – Він буде і твій також! А діти – це рівні обов’язки в обох батьків! Я погодився його утримувати, а ти за ним доглядатимеш! Все по чесному! -Весілля не буде! – Тихо, але твердо промовила Світлана і піднялася зі свого місця, маючи намір піти! -Так ось я на кому хотів одружитися! – ображено гукнув їй услід Андрій. – На меркантильній дівчині! Та тобі й дітей не треба! Вигадала привід їх не мати, тому що я, бачите, її утримувати не хочу! А чому я маю утримувати дорослу, здорову жінку? Світлана навіть не обернулася.

Дізнавшись про те, що дочка скасувала весілля, її мати Ольга Іванівна не стримувалася. -Та як ти могла! Такого чоловіка тобі повік більше не знайти! Та ти хоч зрозуміла, яку рідню ти втратила? Ну і що, що він не хоче тебе годувати! Він правий! Ти доросла людина і зобов’язана сама про себе подбати! Зате він, як мало хто у його віці, хоче сім’ю та дітей!

-Мамл! Ти що не розумієш??? – Світлана здивовано дивилася на матір. Вже хто, а вона мала знати, що в декретній відпустці жінка не може себе забезпечувати. – Я ж не зможу працювати! На що я житиму? Мені просто потрібна буде їжа і хоч якісь предмети особистої гігієни! Але мати наче не чула її. -Можна підробляти, поки дитина спить! Ми що з батьком даремно тебе вчили? – Світлана, здивовано, дивилася на матір. Та завжди була строга, але щоб так! – Заради сім’ї можна й не таке пережити! Зате у тебе буде пристойна сім’я і люблячий, дбайливий чоловік!

Негайно вибачся перед Андрієм і помирися з ним! -Нізащо! -Тоді … Не розраховуй більше на нас з батьком! Ми більше заради тебе нічого не зробимо! -От і відмінно! – Світлана гучно закрила двері власної кімнати. Вже місяць мама не розмовляла зі Світланою. Дівчина намагалася не звертати на це увагу, занурившись повністю у роботу. Іноді її батько намагався налагодити стосунки між рідними жінками, але дружина навіть чути про це не хотіла, а дочка лише знизувала плечима. На одному з корпоративів, приурочених до ювілею підприємства, Світлана познайомилася із Сергієм – трохи похмурим та небагатослівним хлопцем.

Сергій був простим механіком, якого, одного з небагатьох із робітничого складу, запросило керівництво на цей корпоратив. Як з’ясувалося, Сергій заслужив таку честь за свою працьовитість та безвідмовність у будь-якій роботі. Сергій почував себе незатишно на цьому заході. Він стояв відокремлено від усіх і, як здалося Світлані, не знав куди подіти свій келих, який йому всунув офіціант. Світлані чомусь стало його шкода і вона підійшла до нього. -Як вам вечір? – поцікавилася вона. -Незвично, – просто відповів хлопець.

-Чому? -Я затишніше почуваюся серед знайомих речей: механізмів болтів і гайок. Вони помовчали. Сергій кинув крадькома погляд на дівчину. Вона йому сподобалася. Одягнена непомітно, просто, з мінімумом косметики і милими кучерями, що вибиваються з елегантної зачіски. -А ви? Вам подобається свято? -Шумно, – усміхнулася дівчина і Сергій одразу повірив у щирість її посмішки. -А може, втечемо звідси? – слова вирвалися самі собою, але Сергій із задоволенням почув: -А Давайте! Вони довго гуляли нічним містом, заходили в маленькі кафе, пили каву чи гарячий шоколад.

Їм здавалося, що вони знайомі все життя. Звістка про весілля дочки з простим робітником здивувала її маму спочатку, потім вона дуже сварилася і закінчилася все повним зреченням від дочки. Світлані було байдуже. Вона купалася в Сергієвому коханні і не хотіла дивитися в майбутнє. Їхнє весілля було тихим. Були присутні лише найближчі друзі, батьки Сергія та батько Світлани.

-Ти вже пробач матір, Світланко, – сказав батько, коли вони на якийсь час залишилися одні, – не такої частки вона тобі хотіла. Ти ж у нас розумниця та красуня… -І тому я гідна, щоб мене любили, – прошепотіла на вухо батьку Світлана. Молоді почали жити спочатку на орендованій квартирі, потім взяли житло в іпотеку. Сергій старався як міг: брав будь-який підробіток, все в новій квартирі робив сам, не залучаючи робітників і, як міг, оберігав Світлану від будь-якої понаднормової роботи. -Я ж чоловік! – посміхаючись, казав він. – Я все витримаю. А тобі треба берегти себе для наших дітей!

Світлана вірила йому, але теж переживала, що чоловік зажене себе зі своїм бажанням зробити для їхньої маленької родини все можливе та неможливе. Ремонт залишився позаду, залишалося тільки платити іпотеку, коли Світлана дізналася, що вагітна. З хвилюванням вона повідомила про це чоловіка. Сергій довго дивився на неї очима, що не вірили, а потім закружляв по кімнаті. -Так! З цього дня жодних хвилювань та домашньої роботи! – вигукнув чоловік. – Я все беру на себе! -Милий, – усміхнулася зворушена Світлана, – ти і так працюєш не покладаючи рук! А я не нездужаю, просто чекаю дитину! Пологи пройшли важко.

Сергій не відходив від Світлани ні на крок, допомагаючи їй після повернення. Згодом жінка зміцніла, прийшла в норму та повністю почала виконувати свої жіночі обов’язки. Життя маленької родини увійшло до колії. Сергій, як міг намагався, щоб його родина ні чого не потребувала: брався за будь-яку роботу, яку йому пропонували на підприємство, підробляв ночами в таксі, аби його Світланка і син ні чого не потребували. Батьки Сергія теж, як могли, допомагали сім’ї, на відміну батьків Світлани. Її мати навіть чути не хотіла про онука.

На щастя, малюк ріс спокійним і через два роки Світлана змогла вийти на роботу, віддавши Олежика в ясла. Минуло п’ять років. Молода сім’я стала на ноги. Сергія підвищили і Світлану теж перевели на більшу грошову посаду. Піднатужившись, молода сім’я примудрилася достроково закрити борг із іпотеки. Попереду маячило безборгове та щасливе життя. На чергову річницю весілля Сергій подарував дружині сюрприз – поїздку на курорт усією родиною. Маленький Олежик та сама Світлана з радістю прийняли такий подарунок.

Хотілося розслабитися після кількох років напруженої роботи та переживань про борги. Через три місяці після відпустки Світлана повідомила чоловікові радісну новину: вона знову чекає дитину! І знову вже двоє чоловіків буквально носили її на руках, виконуючи всі її капризи та не дозволяючи будь-які важкі, на їхній погляд, домашні справи. У належний термін народилася прекрасна дівчинка, яка освітила своєю посмішкою все відділення. Тільки її мати не змогла встати після народження донечки. На оглядах розводили руками, не даючи жодних прогнозів.

Потяглися важкі, похмурі дні процедур, затьмарені невтішними результатами. Сергій ходив, сам не свій, але все одно виконував свої обов’язки чоловіка та батька, дбаючи про дітей та відвідуючи дружину в палаті. Його мати, покинувши роботу, переселилася до сина, щоб хоч якось допомогти. Його батько знайшов підробіток, щоб допомогти сім’ї сина матеріально.

Мати Світлани не хотіла вірити, що її дочка в такому стані. – Народжують, потім хочуть щоб їм допомагали, видумують всяке! – говорила вона. Потім, коли зрозуміла, що новини про дочку правда, казала: -Не треба було виходити за бідного чоловіка заміж, який тільки й може, що робити дітей, а про здоров’я дружини не думає! Наштовхнена своїми, як їй здавалося, праведними думками, Ольга Іванівна вирішила поїхати додому доньки і присоромити зятя. Її зустріли спокійно. Сваха мовчки запросила її до квартири, пригостила чаєм.

Маленький хлопчик, її онук Олежик, провів у дитячу, де безтурботно спала Оксанка, яка не здогадується про недугу мами. -Де Сергій? – Суворим, але тремтячим голосом запитала жінка. -Тато скоро буде, – відповів онук. – Він узяв останнє замовлення і вже їде додому. -А Світлана? -Скоро їй зроблять процедуру і їй стане краще, – спокійно, без образ, відповіла сваха. Сергій приїхав втомленим, але свій стан не показав. Він привітався з тещею, про щось поговорив із сином, зайшов до дочки. Жінці раптом стало дуже соромно, що вона так поводилася.

Її зять виявився знедоленим і люблячим чоловіком і батьком сімейства, який не покинув дружину в біді, а всіма силами намагався допомогти їй і бути добрим батьком своїх дітей. -Чим я можу допомогти? – у сльозах спитала новоявлена ​​бабуся. -Свахо, якщо не важко, посидь пару годин з дітьми, – відповіла спокійно їй мати Сергія, – я помиюся і приготую їжу на завтра. -Звісно.

Через місяць Світлану виписали, а через півроку вона знову стала дбайливою матір’ю та коханою дружиною. Їй не стали говорити, як було важко від її відсутності, як ночами не спала свекруха, як її мати, усвідомивши весь тягар своїх образ, віддала останні накопичення на її процедури, які допомогли жінці і як, усвідомивши свою провину, вона віддала всі сили на допомогу сім’ї своєї дочки. Світлана повернулася у велику, готову будь-якої миті прийти на допомогу, люблячу сім’ю.

— Холодно, — говорив Ісаєнко, допомагаючи Марії Іванівні закутатись в кожух. А баби наказували: — Печива привези. Не в смугастій коробці, а в другій. — Ліки привези, — просила Вікторівна. Вони провели її до дороги на станцію, на кінець побажали: — До тепла гості! Марія Іванівна їхала в гості до сина, до внучат, і всі їй, звичайно, заздрили. — Ану, зальотні! — крикнув Ісаєнко на вкриту інеєм коняку, і захиталося село в дев’ять дворів, уздовж саней побігло біле поле. На вокзалі стояли дими стовпами, біг народ, в очах рябіло. Марія Іванівна з вузлом притулилася до свого вагона і чекала, а до неї ніхто не підходив. «Чи в те місто я приїхала? — подумала вона.

— У людей запитати — засміють». Народ побігав, побігав і розсіявся — мало його залишилося, і Марія Іванівна побачила, що до неї йдуть добре одягнені чоловік і жінка і посміхаються на ходу червоними обличчями. «Хто такі?» — розгубилася вона, і душно стало на морозі: — Миколка … По очах його було видно: дуже радий! Він налетів на неї, обняв і тричі поцілував. — А це дружина моя. Очі жінки посміхалися під окулярами: — Віра. — Як же, знаю! Як ви одружилися, Миколка фотокартку надіслав. Я тоді ж подумала: чи не помилився! Поки йшли до таксі, Марія Іванівна перехоплювала погляд невістки — та сама теж придивлялася. Красивим містом їхали довго і нарешті під’їхали до дев’ятиповерхового будинку. Будинок дихав кватирками, і Марія Іванівна здивувалася, до чого ж він великий і міцний.

Додому, на дев’ятий поверх, піднімалися на ліфті, і Марія Іванівна дуже побоювалася, чи не обірветься він. У квартирі їх зустріли внучата — старший Олег і п’ятирічний Ігор. — Бабуся яка гарна! — відразу зазначив молодший, а старший нічого не сказав, тільки дивився, як вона за допомогою батька і матері знімає з себе величезну, до п’ят, шаль і стьобане пальто. З товстого вузла Марія Іванівна витягла два полірованих яблука, потерла їх до себе, чому яблука заблищали ще сильніше, подала їх внучатам кожному окремо і сказала, як проспівала: — Зернятка ви мої-і-і! Наших поїжте. Маленький одразу захрустів частуванням. У теплі зі щік сина довго не сходив буряковий рум’янець. Марії Іванівні дуже хотілося обійняти його. За стіл сіли так: на чільному місці — гостя; син — ліворуч, ближче до серця; праворуч — внучата; невістка — ближче до дверей, щоб без клопоту виходити на кухню.

Після вечері Марія Іванівна з дороги купалася у ванні, невістка двічі натирала їй спину, а внучата в коридорі чекали і не дочекалися, коли вийде бабуся. Вона вийшла розпарена і весела: — Пару тільки немає! Тепер мене клич спину терти. Їй постелили на підлозі, на кухні. Перед сном прийшов син, сів поруч. Марія Іванівна неголосно сказала: — Ти дружину свою і пальцем не чіпай! Не ображай її… — Що ти, мамо, у нас це не заведено … Рано вранці син і невістка відвели дітей в дитячий садок, залишили гості ключі, а самі пішли на роботу. Марія Іванівна обійшла квартиру, і здивувалася, і зраділа: «Писав: дві кімнати, а їх з кухнями-то шість, крім комірки … Як не жити!» «Які будинки навчилися будувати! — подумала Марія Іванівна. — Тисячу років їм нічого не буде».

На вішалці одне-однісіньке висіло її стьобане пальто. Марія Іванівна наділа його і по сходах спустилася з дев’ятого поверху на вулицю. «Невже люди пам’ятають всі будинки? Син з невісткою на роботу їздять і не заблукають. Скрізь, видно, звичка … » Додому вона повернулася пізно. Вішак був порожній, але в передпокої горіло світло. Вийшов син і сказав: — Мама, ти сьогодні одна повечеряй в кухні. У нас з Вірою роботи багато — всю ніч писати. Віра зараз пише. Вона запитала: — Щось хлопців не бачити, не чути? — Ми їх раніше поклали. Приніс матрац, простирадла, ковдру, постелив на підлозі, як на сіннику, і пішов. Вона все чекала, чи не прийде хто посидіти з нею, і, не дочекавшись, погасила світло і лягла. У темряві почула голоси. Вона у нас ще довго буде гостювати? — Не думаю… — Ти, будь ласка, нічого не вішай поруч з її пальто. Вона з дороги могла привезти чого завгодно. — Ех, Віра, Віра … — Тобі легко міркувати.

Ти її не мив, а я мила! У мене руки і зараз болять. А їй ще не подобається. «Пару, — каже, — немає». А немиті яблука дітям? Тепер я то кухарка, то лазниця. Сиди і гризи ці камені, які вона привезла. А не будеш гризти — ображається. Я їх половину в сміттєпровід викинула … — Краще б розмочити та голубам … — Втомилася я. — Мати більше від тебе втомилася … Я її і не впізнав. Їй жити залишилося зовсім небагато … — Поживе ще: апетит у неї слава богу … Марія Іванівна заткнула подушкою той кут, звідки просочувалися голоси, витягнулася на простирадлах і заплакала. Піднялася вона до світла. Всі ще спали: в передній син з дружиною, в іншій кімнаті внучата. Вона нечутно пройшла до них з кухні.

Меншенький розлігся поперек ліжка, а старший витягнувся в струнку уздовж краю і смирно сопів уві сні. «Зернятка ви мої …» Вона доторкнулась до них холодними губами. Старшенький не ворухнувся, а молодший, не прокидаючись, налитою ручкою ляснув себе по лобі: відчепися, мовляв. У коридорі на вішалці висіло одне її пальто. Вона тихенько одяглася, взяла вузлик, причинила за собою двері, пішки спустилася на вулицю. На станції були схожі на неї змерзлі люди, і голоси їх вилітали з парою, як паровозні гудки. Марія Іванівна вільно купила квиток в касі, під’їхав її потяг, і перед вагоном у неї заболіло серце. «До села б доїхати.

Ось буде недобре, якщо тут помру … » За вікном пливла місцевість, знайома Марії Іванівні, вона вирушила на вихід. Своя станція здалася їй маленькою, і Марія Іванівна злякалась, там вона злізла з поїзда. Але всередині станції за прилавком стояла та ж сама буфетниця, і Марія Іванівна заспокоїлася. «Тут я і гостинців куплю дівкам, — подумала вона. — Звідки їм знати, де я брала гостинці, в місті або на станції? Скажу, з міста привезла». І здригнулася від голосу Горбунової: — Марія Іванівна, ти ж виїхала? Вона сором’язливим рухом збирала вузол, з якого вивалювалися смугасті коробки, і, не піднімаючи голови, сказала: — Не вік же гостювати. Пішла до виходу, але Ісаєнко гукнув її: — Марія Іванівна, ти додому? Разом поїдемо. Біля ганку їх чекала вкрита інеєм коняка. Ісаєнко збив сіно в санях, посадив Марію Іванівну, накрив кожухом. Заскрипіли сани, захиталося біле поле. Час від часу Ісаєнко гримав на коняку, і по його голосу можна було здогадатися, як студено в полі.

Приїхали, Марія Іванівна. В хату без попиту почали набиватися сусіди. Немов би сама собою затопилася піч, зашумів самовар. У світлиці помістилося вся село, всі дев’ять дворів, і луною відгукувалися на розповідь Марії Іванівни. — Повні обидва такі. І люблять один одного. — … Люблять! — сказало село. — А дітки як янголята. Звуть їх Ігор та Олег. — … Як янголята! — І до тебе вони ласкаві? — питала бездітна Вікторівна з заздрістю. — Вони від мене ні на крок не відходили, вранці казку, в обід казку, ввечері казку … Вікторівна зітхала … — Показала б подарунки! — не дочекавшись кінця розповіді, брязнула Вікторівна. Насварити її не змогли: закипів самовар.

Марія Іванівна за чаєм роздавала гостям печиво, пряники, консерви. Баби пробували і хвалили: — Одна м’якоть і смакота! Що б і нам таке завезти — з руками б відірвали. — А цигарки які мені привезла! — радів Ісаєнко. — Такі я і не курив. Вікторівна співчутливо запитала у господині: — Що рано приїхала? Гостювала б до весни. Марія Іванівна зимно посміхалася, а Ісаєнко розсудив вголос: — У теперішніх гостях гірше, ніж на засланні … Все за розкладом! Тоді-то співаєш, тоді-то поспиш, тоді-то на прогулянку. Та й не треба людям набридати. Подивися на рідню і їдь. Ми свій вік прожили. Жінки почали рухатися, зітхати: — До тепла можна б і погостювати! — У синка рідного. — Нинішні діти, вони тепер інші… Як ви вважаєте, зможе Марія Іванівна пробачити синові таке ставлення до неї?

Хоч як намагався Микола завести свою машину, не виходило. Залишивши її на службовій стоянці, він попрямував до зупинки, хоча справа була термінова: він поспішав до однієї з філій своєї фірми. Взагалі для нього вечір був зіпсований, він думав про те, щоб хоча б у транспорті було місце. В автобусі було багато місць, сів він біля вікна. Перед Миколою сиділа жінка років п’ятдесяти.

«Звідки вона мені знайома…»,- думав він. Жінка, відчувши на собі погляд, подивилася на Миколу, і очі її засвітилися. — Коленько, ти змужнів, давно тебе не бачила! Він по голосу зрозумів, та й цю посмішку неможливо переплутати… це ж тітка Іра… Миколай був проблемним учнем, хоча вчився завжди добре. І ось вкотре безглуздо пожартував на уроці. Викликали батьків до кабінету директора. Вийшов із кабінету з прямою спиною і високо піднятою головою. Двері зачинилися — він поник. І тут до нього підійшла тітка Іра і замість повчальних розмов сказала кілька теплих слів і підтримала його.

Паралельно з розмовою вона інтенсивно очищала підлогу спеціальною рідиною. — Тьотю Іро, чому ви так намагаєтеся, незабаром суботник, ми все зробимо! — Якщо не зроблю, вам ще більше роботи доведеться робити. Та й я не люблю робити все тяп-ляп, такий характер. Колі стало не по собі від цих слів. З того часу він допомагав тітці Ірі, вона ж завжди привітно зустрічала, як і всіх. Вона була дуже справедливою. Можна вважати це суперздатністю. Незрозуміло як, але вона завжди опинялася у потрібному місці у потрібний час.

Востаннє була бійка старшокласників з першокласником, як виявилося, він не давав їм грошей, а тітка Іра за нього заступилася, коли дорослі хлопці почали бити дитину. Плеснула на них водою. Ті некрасиво її лаяли… а наступного дня її звільнили. Хоча заступилися за неї і діти, і вчителі, і навіть батьки. Коли вона йшла, хтось із хлопців спитав: навіщо вона це зробила. І тоді вона сказала: «Хто, якщо не я. Потрібно завжди допомагати слабким. Це питання совісті». Коля наслідував цю пораду все подальше життя. І ось після стольких років вони зустрілися. Вони поспілкувалися, виявилося, вона, як і раніше, прибиральниця, тільки в університеті, і задоволена оточенням та товаришами по службі.

Почала розпитувати про однокласників Колі. Вона всіх пам’ятала. На зупинці тітки Іри Коля вийшов із нею. Йому була приємна зустріч, і він хотів більше поспілкуватися з нею. Біля будинку тітки Іри був квітковий магазин. Він попросив її почекати п’ять хвилин. – Для дружини квітів взяти хочеш? — Запитала тітка Іра, — Який молодець! Він повернувся з величезним букетом білих троянд і простяг їх тітці Ірі. Вона почала плакати та ледве обхопила розкішний букет. — Шановна тітка Іра. Дякую вам за все, таких людей, як ви дуже мало. Приходьте працювати до мене. Упевнений, спілкування з вами піде на користь синові!

Перед святами ми з родиною зібралися за столом. Чоловік завів тему, після чого у нас був дуже серйозний спір. Чоловік оголосив, що більше не хоче жити з батьками, тому вирішив побудувати новий будинок. Мама виховувала мене одна. Ми жили в будинку моєї бабусі. Після бабусі ми успадкували її квартиру. Ми nродали її і куnили 2 квартири. Одна була зареєстрована мамою на її ім’я, інша – на моє. Mою квартиру здавали і на зібрані гроші nлатили за мою освіту. Потім я вийшла заміж. Ми не сказали ні чоловікові, ні його батькам, що у мене є будинок.

Мама відкрила мені рахунок, і гроші з орендної nлати накопичувалися на моє ім’я. Вирішила зробити чоловікові приємний сюрприз, коли у мене набралося б достатньо грошей. Пізніше я зрозуміла, що вибрала дуже незграбний момент, щоб розкрити свій секрет. Мій чоловік дуже образився, що я щось приховувала від нього весь цей час. Він і його батьки сильно nосварилися зі мною. Чоловік сказав, що більше не може мені довіряти. Я пішла в будинок матері. Мама почувалася винуватою.

Потім вона вирішила поговорити з моєю свекрухою. Але та навіть маму на поріг не пустила. Вона звинуватила її у всьому і назвала брехухою. Мама повернулася розсердженою. Я запропонувала чоловікові nродати мою квартиру і побудувати новий будинок, як він і мріяв. Але він відмовився і сказав, що не хоче мене бачити. Але я не думаю, що я зробила щось погане. Думаю, він повинен був радіти тому, що у мене є квартира і гроші, а не навпаки. Тепер більше не буду дзвонити, просити чоловіка повернутися і пробачити мене. Якщо він думає, що не може жити без меня, він повернеться. А якщо він не хоче бачити моє обличчя, це його nроблема. Мені є, де жити, і у мене достатньо грошей для комфортного життя.

Напевно нами і дійсно керує доля. У той день все пішло не так, як зазвичай. Чи не задзвонив будильник, потім перед виходом зрозуміла, що забула вимкнути воду в раковині, туди потрапила губка, і почався потоп. Далі повз мене просто пролетіла моя маршрутка і я вирішила зловити машину. Зупинився красивий позашляховик, щось мене в ньому збентежило, але я спізнювалася і села. Сказала куди їду. Мені здалося, що чоловік мене не зрозумів і я повторила, додавши до своїх слів орієнтир, який в місті знали точно все. Водій весь час мовчав, а коли ми прибули, то я намагалася дати грошей, але він мовчки кивнув, даючи зрозуміти, що не потрібно. До вечора я про нього вже забула. Робота мене стомлювала, тому я з трудом дочекалася вечора і вирушила додому.

Але коли виходила, то побачила цю ж машину і поряд з нею водія, який мене підвозив. Він простягав мені букет квітів і записку: «Привіт, я Кирило. Я глx 0німий, але дуже хороший хлопець. Давай познайомимося». Я не могла зрозуміти жарт чи це, він дописав на листочку: «я можу читати по губах». Я розвернулася і пішла, не взявши букет. Якщо це жарт, то чи не смішна, а якщо правда, то такі відносини мені не потрібні. Хоча звичайно я дуже хотіла відносин — я була давно одна — але в той момент мене чомусь це сильно збентежило і здалося складним. На наступний день він знову чекав мене, а потім знову, тижнів через два, я здалася. Підійшла і сказала, що згодна посидіти в кафе. Виявилося, що він і правда класний хлопець. Я говорила, він уважно дивився на моє обличчя, зчитуючи слова по губах — спочатку мене це бентежило, але потім я звикла.

Відповідь він набирав швидко на смартфоні. Складно ще було, тому, що багато хто дивився на нас. Чотири місяці, що ми зустрічалися, були найщасливішими, весь вільний час я вчила мову жес тів. Звич айно часом сильно плута лася, але у мене виходило. І ось він мені зробив пропозицію. Я погодилася вийти заміж. Знайомство з батьками було дуже ва жке. Мама погано сприйняла і його і новина про весілля. Коли ми з мамою залишилися наодинці — вона стала мене відмовляти, відмовляли і інші. Розповідати, як з ним буде важко спілкуватися в компанії, як важко буде дітям і т. П.Я пропускала повз вуха. Для мене його проблема просто дрібниця, це не впливало на наше життя, на мої почуття, але для них це булопросто неприйємлимо. Ми все ж одружилися.

З моєї сторони прийшли тільки кілька друзів, батьки не прийшли на моє весілля — сказали, що я зра дила їх. Моє життя зовсім не відрізняється від того, що було раніше. У компанії часом важко, мова же стів наші знайомі не розуміють, а чекати, поки чоловік набере на телефоні, для них довго. Я, звичайно, озвучую, що він говорить, але знайомих це бентежить. У шлюбі ми вже вісім років — наш семирічний син прекрасно знає мову жес тів і спілкується з батьком. Зі слухом і мовленням у нього про блем немає. Тільки через кілька років після наро дження онука мама почала відтавати і приходити до нас в гості, але, бачу, що з чоловіком їй досі ніяково сп ілку ватися. Не знаю через що; сподіваюся, що це ж аль, що не прийняла його відразу.

У нас була дружна сім’я, поки не трапився нещасний виnадок з моїми батьками. Батько з матір’ю на машині розбилися, батька не стало, а мати залишилася ін валідом. Ми з мамою жили бідно, але жили дуже дружно. Я мамі у всьому доnомагала, вона насилу пересувалася. Завдяки моїй мамі я поступила і закінчила університет з червоним дипломом. Мене запросили на роботу в хорошу фірму. Ми стали жити краще. Я знайшла хорошого лі каря, мама стала сама без сторонньої доnомоги пересуватися. До нас у фірму приїхав син господаря фірми. Ми познайомилися і почали зустрічатися. Через кілька місяців Андрій мені зробив пропозицію. Батько Андрія володів заводами і кількома фірмами, в тому числі і тією, в якій я працювала. Батько Андрія був не в захваті від вибору сина, так як Андрій одружився на дівчині не з їхнього кола. Але вибір сина він поважав і не став втручатися.

Ми переїхали до столиці, його батьки нам подарували квартиру, а нас взяли на роботу у фірму його батька. Андрій запропонував мою маму забрати до себе. Поживши деякий час з нами, мама сказала, що хоче повернутися додому, не хоче заважати молодим. Ми зняли їй квартиру в сусідньому будинку для мами. Все було добре, я після роботи кожен день заходила до мами. Але в цей день на роботі був напружений день і я не змогла зайти до мами. Вранці подзвонила, але вона не відповіла. Увечері зайшла до неї, але мама двері не відчинила. Я від сусідів дізналася, що приходив якийсь чоловік і виставив її з дому з речами. Цей чоловік сказав їй, щоб вона більше не з’являлася в сім’ї його сина. Я відразу зрозуміла хто був цей чоловік. Я поїхала до нього і все висловила, я йому сказала Все що про нього думала. Він не став виправдовуватися, а сказав, що його син не зобов’язаний утримувати мою матір, вона дороrо йому обходиться. І якщо мені щось не подобається, я можу написати заяву і піти.

Я так і зробила. Недовго думаючи, написала заяву, зібрала речі і поїхала в своє місто. Наступного дня Андрій приїхав за мною. Він просив мене повернутися, але я відмовилася. Я сказала, що не можу кинути матір, я його люблю, але я потрібна своїй матері. – Я так і знав, що ти мені так відповіси. Я теж звільнився з фірми, ключі від квартири повернув матері і сказав, що у них більше немає сина. Я обняла його і розnлакалася. Ми з чоловіком живемо в нашій квартирі і скоро чекаємо поповнення. З матір’ю він спілкується, вона навіть до нас приїжджає. Я дуже рада, що Андрій хоч з нею спілкується. Незабаром я народила двійню. Моя мама подзвонила свекру і повідомила йому новину. Він вибачився перед нею за свій вчинок. Андрій теж помирився з батьком. Свекор відійшов від справ, і біз нес довірив Андрію. Він хоче більше часу проводити з онуками. Нам куnили великий будинок, мама тепер живе з нами. Не можна ображати і принижувати людей, тільки тому що ти баrатий. Ніхто не знає, що його чекає завтра.

Постукали до баби Тані якісь люди в синій формі. — Бабуся, відкривайте. Ми з газової компанії, перевіряємо, чи є у мешканців апарат розпізнаючий газ. — Це навіщо ще? — А для того, якщо витік буде, щоб він спрацював вчасно. Якщо його немає, то доведеться nлатити великий աтраф, як три ваші зарnлати. — Так у мене нічого і немає… — Бабуся, тоді у вас є один шлях. Ми можемо вам прямо зараз його встановити. Це буде коштувати стільки ж, як і աтраф, але тепер ви будете в безпеці. — Проходьте, молоді люди. Коли люди у формі зайшли, баба Таня тут же закрила за ними двері на ключ. — Все, тепер ви попалися.

— Що все це значить, бабка? Гроші неси швидко, — став rрубим тоном говорити перший. — А що ти, милок, сліnий? Не бачиш, скільки у мене тут камер стоїть. Адже вони не тільки картинку знімають, звук теж йде. — Ой і реально, навколо камери … але навіщо? — А це мій син здогадався, поставив. Він у мене капітан, так що дивиться за вами. Можете йому привіт передати, він все чує і в будь-який момент може викликати nоліцію. — Бабуся, а може ми це … домовимося як-небудь? — Тоді йдіть і полагодьте мені унітаз, лампочку, я ще вам справ знайду.

Так люди у формі пропрацювали у баби Тані близько трьох годин. А потім, коли всі справи по дому були закінчені, вони, дивлячись в камеру, вклонилися і просто вибігли з квартири баби Тані. Увечері додому повернулася внучка бабусі. — А ти чому така задоволена сидиш, баба Таня? Щось сталося-запитала внучка. — Та ні… просто приємно, коли за безкоштовно тобі пів-квартири полагодили. Внучка не зрозуміла, що цим хотіла сказати бабуся. Вона переодягнулася і включила свої камери. На них вона записувала відео готування, розповідала про свої рецепти, а потім викладала в інтернет.

Після пологів я злегка поправилася. Вага не особливо збільшиалася, але … Від чоловіка почалися претензії — що це, мовляв, таке і все в такому дусі. Замість того, що б сказати — «Все добре улюблена, ти все одно краще за всіх» і почекати, коли я прийду в себе, він пішов «наліво». Так так пішов, що в один прекрасний день взагалі не повернувся. Залишилася з дитиною на руках, тут подробиці ні до місця, думаю — все зрозуміло. Зрештою я втомилася побиватися і знайшла в собі сили повернутися до життя. Завела собаку, почала пробіжки вранці разом з нею. Стала качати прес. Хоч це дуже важко морально, але відмінно відволікає від похмурих думок .

Звикла до спорту, і з часом, влаштувавшись на роботу, записалася у фітнес зал. На відміну від тренера в нашому спорткомплексі, фітнес-тренер виявився уважним і терплячим чоловіком. За пару років постійного відвідування залу, я не тільки повернула собі гарну фігуру, але і поліпшила її місцями. Мінімум в 1,5 рази. Полюбила себе знову, полюбила своє тіло. Одного разу, повертаючись додому зі спортивною сумкою і в спортивній формі, помітила, що біля під’їзду стоїть мій колишній чоловік. З квітами та цукерками Мабуть, в домофон дзвонить, а син йому не відкриває. Тут я розумію, що у мене — прямо тут і прямо зараз — є шанс виконати мрію багатьох покинутих. Зробити так, щоб він плакав від каяття.

Руки за голову закинула, присіла раз п’ять швиденько, груди поправила і зробила крок до нього назустріч. А він мені знаєте, що говорить? — Дівчина, ви в цьому під’їзді живете? Можете двері відкрити? Гірко засміявшись, я закрила обличчя руками і, відчуваючи невимовне торжество, відійшла в сторону — Я щось смішне сказав? — раптом занервував він — що вас насмішила? — Сказав. в РАГС Коли клявся любити і захищати.. — повертаючись до нього прямо обличам сказала я — До сих пір, ржу не можу! — Ліда? Ліда! — він витріщив очі дивлячись на мене. — У тебе є 10 секунд, щоб забратися з цього двору, — вже невесело оголосила я. — Можна хоч сина побачити? Пашка! — благав він. — Пішов геть! Пішов Дивилася йому вслід, він часто оглядався А толку? Мрії збуваються, якщо захотіти

– Дмитро, ти скоро приїдеш? – спитала Галя, подзвонивши чоловіку на роботу. – Скоро. Вже майже закінчив, – відповів чоловік. – Ну, давай, не затримуйся! Розмова тут є, – раптом сказала дружина. – Щось сталося? – Захвилювався Дмитро. – Та як тобі сказати… ще не трапилося, але поговорити треба, – Галя явно була схвильована, але зважаючи на все, жодної біди поки не сталося. За п’ятнадцять хвилин глава сім’ї вже заходив у квартиру. – Що тут у вас трапилося? – обережно спитав він у дружини. – Переодягайся, мий руки, там не потрібно прямо все кидати і рятувати Всесвіт, – вона поцілувала чоловіка і злегка підштовхнула у бік ванної. Незабаром він завершив усі необхідні процедури, переодягся, і вийшов у вітальню. – Ідемо, – дружина повела його до кімнати дочки. Майя сиділа на своєму дивані, з червоними від сліз очима. – Ну що сталося? – Дмитро намагався бути спокійним.

– У доньки своєї спитай, – фиркнула Галя, – давай, розкажи татові, що ти надумала! Майя ще більше надулася, відвернулася до вікна, явно не бажаючи озвучувати свої проблеми. – Так, дівчата, – Дмитро рішуче хлопнув долонею по столу. – Або ви зараз спокійно, без істерик, зайвих емоцій розповідаєте мені, в чому проблема, або розбирайтеся з нею самі, а я піду відпочивати після роботи! – Ми тут заміж зібралися, – з їдким сарказмом доповіла дружина. – Прямо сьогодні, не відкладаючи! – Тобто? – трохи здивувався Дмитро. – Прям ось так от заміж? За кого, як не секрет? Оскільки Майя вперто мовчала, віддуватися знову довелося мамі Галі: – Олег Микитенко, пам’ятаєш, заходив останнім часом часто. – Ага, значить… Так, дочко? Майя вперто мовчала. – Отже, так, моя люба. Ану, швидко закінчуй ці ігри. Я що, тут витанцьовувати перед тобою маю, щоб щось дізнатися? – уже всерйоз заговорив батько. – Ми з Олегом любимо одне одного! – раптом сказала дочка. – Він найкращий, і ми з ним одружимося! – Ну от, хоч якась ясність з’явилася, – зітхнув голова сім’ї, – він що з тобою разом навчається?

– Так, в одній групі. – Перший курс, – чи розуміючи, чи приречено зітхнув Дмитро, – діти… – Ми не діти! – підкинулася дочка. – Нам уже по вісімнадцять є, ми повнолітні! – Ну добре. Якщо ви повнолітні, то дорослі, я так розумію? Тоді й говоритимемо, як дорослі. – Я не хочу говорити! Зараз почнеться: “Ви ще молоді, треба почекати, стати на ноги, перевірити свої почуття” та інша нудна бодяга. Ви дорослі, розумні, правильні, не можете зрозуміти просту річ: ми кохаємо одне одного, у нас почуття! А ви хочете все зруйнувати! – Я, дочко, нікого руйнувати не збираюся, – стомлено зітхнув батько, – я хочу розібратися у всьому. Значить, ви з Олегом любите одне одного, так? – Майя зухвало кивнула. – Це вже тішить. І ви хочете одружитися? Обидва хочете, чи тільки ти? – Тату, не треба намагатися образити Олега. Він також хоче, щоб ми одружилися. – Ну, молодці. Отже, бажання у вас є. А де ви житимете, на які кошти? Ви продумали ці запитання? – Це не важливо! Якщо ми любимо одино одного, то решта не має значення! – палко вигукнула дочка. – Майя, тобі скільки років? – тихо спитав батько. – У мене таке враження, що ти не на першому курсі університету, а у першому класі.

Яке б не було кохання, жити десь треба, їсти щодня треба? Потрібно. Ви куди спішете? Прям ось завтра одружитися, що вам, невтерпець? Ніхто ж не проти твого Олега, нехай приходить, познайомимося, поговоримо, з його батьками зустрінемося… Правильно я говорю? – обернувся він до дружини. – Дуже навіть правильно, дорогий. Але є один нюанс… Поспішати їм є куди. – А що, Олега на службу забирають? – Ні, не на службу, і не Олега. Майю, а ти чого мовчиш, все я маю озвучувати? – Я не мовчу, – сердито буркнула дочка, – у нас з Олегом буде дитина. – Та-ак, – здивовано пробурмотів Дмитро, – І що ж ви збираєтесь робити? – Одружитися! Народжувати! І не надумайте мене відмовляти на… на це саме! Наша дитина народиться! – Так, ну, заспокоїлася! Ніхто не збирається ні на що вмовляти тебе, тут треба самим розібратися. Скажи краще, батьки Олега знають? – Він сьогодні… Ми домовилися, що кожен сьогодні поговорить із батьками… – І що? Він ще не дзвонив про результат? – Н-ні… – Добре, як зателефонує, скажеш мені. А поки дайте мені повечеряти, бо з вашими пристрастями голодним залишуся. Вони з дружиною пішли на кухню, де Галя швидко розігріла вечерю та поставила тарілку перед чоловіком. – І що ми будемо робити?

– тихо спитала вона. – Не знаю поки. Ось чесно, не знаю. Давай почекаємо, що скажуть його батьки, може, разом і прийдемо до якогось рішення… Щойно закінчилася вечеря, як прийшла невесела звістка від Олега: батьки категорично проти, у них відбулася важка розмова, що закінчилася сваркою. Погана справа… Ще через п’ятнадцять хвилин Майя вийшла у вітальню з телефоном у руках і тихо сказала, закриваючи мікрофон: – Мама Олега. Хоче поговорити з кимось із вас… Галя виставила перед собою схрещені руки: – Милий, поговори ти, будь ласка, я не можу… Дмитро докірливо глянув на дружину, але слухавку взяв, увімкнувши гучний зв’язок, і приклавши палець до губ. – Алло, привіт, я тато Майї, Дмитро Сергійович. – Лариса. Мати Олега. Наш син сьогодні заявив, що вони з вашою дочкою зустрічаються.

І, судячи з її становища, вже встигли перейти до більшого. І мають грандіозні плани. Ви знаєте? – Так, ми говорили з Майєю. – Дуже добре. Тепер попрошу вас врахувати, що ми категорично проти цих грандіозних планів, – вона вимовила це слово з їдким сарказмом, – планів! Нашому синові треба вчитися, здобувати спеціальність, робити кар’єру. Одруження на першому курсі, а тим більше дитина не входять у наші плани. – У наші плани поспішне заміжжя доньки теж, знаєте, не входило. Але ж у Майї буде дитина, від вашого сина, між іншим. І що з цим скажете робити? – Це, вибачте, ваші проблеми, Дмитре Сергійовичу. По-перше, я далеко не впевнена, що це дитина Олега.

По-друге, навіть якщо це так, то цей фокус – терміново одружуємося, бо я вагітна – з нами не пройде. Я вважаю, ваша дочка, як будь-яка дівчина, прагне заміжжя, тим більше, що Олег не з простої родини, з хорошої родини, з квартирою і становищем, так що, по-жіночому я все розумію, але як мати зроблю все, щоб ви залишили мого сина у спокої. Це не тільки моя позиція, чоловік вважає так само. Ми поговорили із сином, і він погодився з нашими доводами, і просить передати вашій дочці, щоб вона більше його не турбувала. Нехай вона робить що хоче, чи народжує, чи… нас це не стосується. Усього доброго, прощайте. Пролунали короткі гудки. Дмитро обвів важким поглядом своїх жінок і похмуро промовив: – Всі чули? Коротше кажучи, народжувати будемо – дитина не винна, що її батько негідник. Нічого страшного. Прийде час, візьмеш академ, потім повернешся, не ти перша, не ти остання. Матеріально підтримаємо, і з дитиною посидимо. А з цими… розберемося ще. Негідники які! Я не я, і хата не моя. Ну все, заспокойтеся, поплачте, якщо хочете, але недовго. Впораємося! Він відкликав жінку і тихо сказав: – Давай ти сьогодні Майю до себе забирай, щоб вона не начудила чогось.

Пошепчеться з нею, заспокоїш якось. А я в її кімнаті ляжу. За годину пролунав дзвінок у двері. – Кого це нелегка принесла? – сердито буркнув Дмитро, і пішов відчиняти. Незабаром він з’явився у вітальні у супроводі молодого чоловіка. – Олег! – Майя кинулася до хлопця, – Ти прийшов за мною? – Так, за тобою. Дмитре Сергійовичу, Галино, я приїхав до вас забрати Майю. – Куди забрати, як не секрет? – Ще не знаю. Напевно, винаймемо квартиру. Ми повнолітні, тож прошу нам не перешкоджати! Ти поїдеш зі мною? – Запитав він Майю. – Звісно! Куди завгодно! – Так, стоп, – глава сім’ї підняв руку, – Пару питань для преси. Твоя мама сказала, що ви всією сім’єю проти вашого рішення з Майєю, і ти в тому числі. – Не зовсім так, Дмитре Сергійовичу. Це вирішила мати.

Тато з нею згоден апріорі, – він ужив це рідкісне слово цілком природно, не малюючись, і не виколупуючи його з куточків пам’яті, – а я тільки вдав, що вони мене вмовили. Потім взяв гаманець із паспортом та банківською картою, і ось я тут. – Та-ак, цікаво! – Тато Дмитро явно був приємно здивований. – Тепер ти хочеш забрати Майю, винайняти квартиру, а на які, вибач, кошти? – Я підкопив трохи, працював вечорами, у мене блог із підписниками, свій канал. На кілька місяців вистачить, на оренду та на їжу, а там ще зароблю. – Ага, непогано, непогано … Що скажеш, дружина, відпустимо дочку? Молода людина начебто не така проста, як ми думали. – Навіть не знаю, – знизала плечима Галина, – Куди, на ніч дивлячись… – Правильно думаєш, на ніч дивлячись не треба відпускати. Тепер давайте з вами визначатись. Значить одружуватися будете? «Так!» – відповіли обидва.

– І дитину народжуєте? Та ж відповідь. – Тоді ми вас підтримаємо, але є кілька умов. Перше – ти всіма шляхами шукаєш примирення з батьками, а ти, Майя, його підтримуєш. Олег сьогодні залишається у нас, нічого хитатися на по ночах. Постелимо тобі у вітальні, для нас ти поки що просто гість, друг дочки. Напишеш своїм, що ночуєш у друзів. Потім підготуєш їх до суворої правди, але без сварок! Навчання не кидати! Особливо тобі, – він кивнув у бік Олега, – Майя в декрет піде, потім наздоганятиме. Ми підтримаємо, як можемо, і грошей підкинемо, і з дитиною посидимо, але за вас не працюватимемо. Розпис поки що пропоную робити не особливо галасливий – кошти поберегти потрібно. Потім можна і на повну відгуляти. Ви погоджуєтесь з такими умовами? – Так, – без вагань відповів Олег. – Ну… я все ж таки весілля хотіла, справжнє, з фатою, лімузином, гостями, – розчаровано простягла Майя. – Не час поки що! – заперечив наречений.

– Розпишемося по-тихому, а потім вже, через рік-другий і весілля відгуляємо. – Добре як скажеш… – Ну все, діти, плани зрозумілі, завдання поставлено. Готуємося на сон, завтра всім вставати рано. Все ж таки Галя спіймала чоловіка, коли він зайшов на кухню попити води. – Слухай, все хочу тебе спитати, як це ти так різко курс змінив? – Різко, кажеш? Мене після розмови з цією.., його матінкою, аж трясло. І тут заявляється цей, як я думав, мамин синочок. А виявилося, що він справжній чоловік, не відступив, кохану не покинув. За такого можна й доньку заміж віддати! – Ти як завжди маєш рацію, любий! – Вона поцілувала чоловіка, і пішла розподіляти всіх по спальних місцях.

Ми з чоловіком на_рօдили і виховали чотирьох: двох синів і двох дочок. Всім дали вищу освіту. На сьогодні кожен з них живе своєю сім’єю. Hарօдили нам багато онуків. Дочки нас відвідують, дзвонять, допомагають. А для синів ми ніби й не існували ніколи. Вони забули про нас. Невістки дзвонять, онуки дзвонять. А сини, напевно, вважають, що раз їх дружина або син подзвонили матері, поцікавилися її здоров’ям, привітали зі святом, то їм вже немає необхідності самим турбуватися. Але ж нам просто хочеться почути їх. Хоча б іноді. Намагаємося самі додзвонитися до них, безрезультатно. Зрозуміло, що у хлопчиків своїх справ невпроворот.

Але хіба у дочок клопоту менше? Але дочки-то знаходять для нас час. Вік і здоров’я не дозволяють нам самим повністю вирішувати свої проблеми. Іноді потрібна і допомога. Коли необхідно було підремонтувати дах, довелося звернутися до сторонніх людей, сини не прийшли на допомогу. Коли чоловікові знадобилася допомога лikapiв, в лik_apню відвозив зять, а дочки допомагали у всьому. Сини обмежилися лише дзвінками… Півтора роки тому старша дочка, в результаті aв_apії, сама стала іH_валiдом. Тепер їй самій потрібна допомога. Про нас дбала одна молодша дочка.

Але півроку тому вона залишилася без роботи і поїхала на заробітки в Європу. І залишилися ми, два старика безхазяйними. Сил, щоб дійти до аптеки за лikaми, немає. Пенсії ледь вистачає на життя, так що ми не можемо найняти доглядальницю. Старша невістка запропонувала продати будинок і перебратися жити в будинок для престарілих. Там і умови хороші, і медична допомога необхідна є. Суми, вирученої від продажу будинку досить, щоб заплатити за проживання в пансіонаті для літніх. А якщо не вистачить, то невістка додасть грошей. Ідея сама по собі не ոօгана. Прикро лише, що жоден з синів не покликав нас жити до себе.