NEWS 2SWEET

У Галини Петрівни три роки тому зrоріла хата. Добре, що вона тоді була на роботі. Жінка ще довго nлакала і голосила, адже в цьому будинку вона народилася і виросла, виховала сина, і онуки часто приїжджали у гості. А тепер на цьому місці лише купа попелу та чорного диму. Син Артем із невісткою Олею вирішили забрати жінку до себе. Галина Петрівна бачила, що невістці важко. Робота, а потім ще вдома багато справ. А вона нічим не може допомогти. І вже два роки сидить на шиї Ольги. Після пожежі у неї тремтять руки. – Сину, я бачу, як вам тяжко. Тож віддай мене до пансіонату. Висить оголошення в будинку, що якраз неподалік є чудове місце. Там про мене піклуватимуться, і я не буду для вас тягарем. – Добре, але почекаємо до травня . Якраз буде хороша погода, за цей час встигнемо всі документи зібрати, гаразд? – Запропонував син.

Жінка кивнула на знак згоди. Настала весна, на вулиці потепліло, і Галина вирішила нагадати синові про їхню угоду: – Ну все, якраз май на носі. Ви мені з Олею обіцяли! – Добре, мамо, ми тебе завтра відвеземо до пансіонату. Того вечора бабуся тремтячими руками складала всі свої речі – одну нічну сорочку, халатик та домашні капці. На ранок поцілувала онуків на прощання, перехрестилася та вийшла з квартири. Син завів стареньку машину, і вони разом рушили в дорогу. – Артеме, ти куди їдеш? Ми пропустили поворот до пансіонату! – А там ремонт, треба об’їжджати, – швидко відповів чоловік, а невістка єхидно посміхнулася. І так вони їхали 20 хвилин. За вікном почали вимальовуватись знайомі пейзажі – річка, ліс, будинки.

Спершу бабуся не могла в це повірити. Здається, що вони заїхали до її села. Артем відчинив ворота, і Галя не впізнала свого подвір’я. У неї ледь ноги не підкосилися, коли вийшла з машини. Перед нею стояв новий будинок. Подекуди були ще будівельні матеріали та ходили майстри. Але здавалося, не було тієї пожежі – будинок, теплиця та новий курник. – Синку, невже я сплю? Що трапилося? – Мамо, ми не хотіли тебе відвозити до пансіонату, ні за що в житті. Тому вирішили відбудувати стару хату, тобі на радість. Усередині є туалет, кабельне телебачення та навіть підігрів підлоги. Ми спеціально так тягли до весни, щоби завершити будівництво. Галина заплакала і міцно обійняла сина. Ще довго не могла повірити у таке щастя. А Артем з Олею та онуками щосуботи відвідують бабусю.

Минулого літа ми з дружиною вирішили поїхати на море, а транспортним засобом вибрали поїзд. Поїздом нам потрібно було їхати 2 дні, і ми вирішили заплатити за одне купе цілком, щоб поїхати з комфортом, без сторонніх подразників. Ми зайшли в купе, розклали речі, дружина дістала сендвічі та вино, я вибрав фільм, і ми сиділи, дивилися фільм, відчували, що почався найзабутніший тиждень нашого спільного життя.

Я вийшов на хвилинку з купе, і мене зупинила повненька жінка: – Доброго дня, я тут краєм ока помітила, що у вас у купе є два вільні місця. Ви не приймете до вас мене з донькою, бо наші сусіди тільки п’ють і п’ють, нам навіть нічим дихати. – Підійдіть до персоналу, вони все вирішать. – Нам сказали, що вільних місць більше немає. – Ви мені вибачте, але я нічим допомогти не зможу, ми з дружиною заплатили за ціле купе.

Вона щось пробурмотіла собі під ніс, але я пішов у своїх справах. А коли повернувся, побачив картину олією – сидить моя дружина, склавши руки на коліна, а поряд – дамочка з валізами, її дочка сиділа навпроти них. – І знову здрастуйте, ви що тут забули? – я вже не жартома розлютився. – Аякже? Я вам все пояснила. – Беріть свої валізи і йдіть. Негайно! Інакше я змушений звернутися до третіх осіб! – Прапор у руки! Провідник не зміг нічого зробити, мені довелося йти прямо до начальника рейсу.

Мені сказали, що до нас підійдуть за кілька хвилин. Я повернувся один. Пані та не втратила шансу накинутися на мене. – Ну? Надіслали куди подалі? Цими словами до нас підійшли кілька чоловіків і виставили її за двері. Вона покрила нас кількома шарами матюки разом із дитиною. Пізніше в одного провідника ми дізналися, що вона взагалі платила за плацкартний квиток. Ось так почався наш найпрекрасніший відпочинок на морі.

Я вийшла заміж за Вадима шість років тому, і з того часу ми живемо у крихітній однокімнатній квартирі, якої ледве вистачає на нас і нашу трирічну дочку. Я б і надалі терпіла, якби випадково не підслухала цікавого факту про свого чоловіка. Виявляється, його мама має дві великі двокімнатні квартири в хорошому районі, а частину зароблених грошей збирає на рахунках, а частину витрачає виключно на себе, наприклад, на ремонт і поїздки до санаторію.

Якось я звернулася до чоловіка з пропозицією помінятися квартирами з його мамою, щоб ми могли переїхати до двокімнатної квартири, а їй віддати нашу однокімнатну. Але Вадим мене не підтримав і сказав, що це квартира його матері, і він не хоче обмежувати стареньку та претендувати на її прибуток. Чоловік свято вірив, що ми впораємось. Я розлютилася, коли дізналася, що у нас усі ці роки була квартира, оформлена на чоловіка, яку Вадим і його мати навмисно приховували від мене.

Я попросила Вадима прокоментувати ситуацію, але він сказав, що вважає це несправедливим жити в тій квартирі, бо мати виховувала його сама, працюючи на двох роботах заради його благополуччя. Вадим вважає, що це квартира його матері, а хто записаний у свідоцтві про власність – це просто формальність. Я не згодна з обманом Вадима та його матері та обурена тим, що вони так довго тримали мене в невіданні.

Минуло шість років, а ми досі живемо з дочкою в тісноті, тоді як у його матері дві просторі квартири. Я хотіла другу дитину, але з квартирою, взятою на п’ять років, це неможливо. У Вадима ті ж думки про другу дитину, так що як же ми вчинимо? Ми накопичуємо гроші, щоби менше брати кредитів і розширюватися, але прикро усвідомлювати, що всі ці роки у нас могла б бути квартира. Я вірю, що колись ми матимемо своє житло, але важко ігнорувати обман, який Вадим і його мати приховували від мене так довго.

Хочу поділитися з вами історією, яка сталася зі мною буквально вчора. Чи то це збіг, чи то й справді мені, як програмісту, життя постійно підкидає чужі телефони. Як мінімум раз на рік я знаходжу на вулиці втрачений телефон і повертаю його власнику. Чесно кажучи, я навіть не розумію, як можна його втратити Ось, як?! Ну менше з тим, зараз не про це. Вчора, повертаючись з магазину додому, виявив ще одне безгосподарне майно – телефон Самсунг. В голові промайнула перша думка: “Хех, знову?».

Так як зараз майже у всіх людей стоїть блокування паролем або відбитком пальця, доводиться забирати телефон додому і чекати, поки хто-небудь на нього подзвонить, а потім вже домовлятися про зустріч. Але у цього, на подив, нічого такого не було. Не довго думаючи, я протер екран і розблокував його. Ніяких пропущених дзвінків не було, а значить власник ще не дізнався про зникнення. Я почав гортати контакти і думав, кому б подзвонити – зазвичай шукаю «дружина», «син», «мама, тато». Але жодного з перерахованих не було. Чесне слово, я сам здивувався. Довелося лізти у Ватсап і читати повідомлення. Відкрив перше ж і побачив листування з дівчиною. Цитувати не хочу, тому що там були одні образи. Один мат-перемат на адресу дівчини.

Я просто був у шоці: не розумію, як так можна з людьми спілкуватися, як тварина просто! Завжди не любив таких людей – і в школі, і в універі … Ну, поверну я йому тепер телефон, а в підсумку, я впевнений, що він мені навіть «дякую» не скаже. Не люблю я таких людей. Подумав, а може його доля як раз покарала таким способом? Ну, тоді не буду їй заважати. З цими думками, залишив телефон на сусідній лавці і пішов. Як на мене, то найголовніше в цьому житті – бути людиною. А це «істота» – не людина, а просто його подобу. Будьте добрими і людяними, і тоді інші до вас будуть ставитися точно так же.

Таня з чоловіком Антоном у молодості відкрили свій завод із виробництва сиру. Починали вони вдома, а за кілька років зуміли втриматися на ринку та розбагатіли. Таня від бізнесу відійшла, бо Антон бачив її вдома. Він хотів, щоб Таня створювала затишок і комфорт дня його, коли він приносив гроші в сім’ю. Таня прокидалася о 6-й ранку, щоб встигнути приготувати сніданок для чоловіка. Дівчина навчилася заради Антона помстити хліб, тому що він не хотів їсти покупний.

Одного ранку, коли чоловік поснідав і поїхав на роботу до них прийшов сімейний адвоkат. – Таня, підпишіть. – Наказав він їй. Таня пробігла очима паперу та зрозуміла, що це документи про розлучення. Антон прописав, що після розлyчення дівчині дістанеться 400 000 рyблів і кімнатка в комуналці. Таня набрала чоловіка. – Тань, ти перетворилася на опyдало. Мені не хочеться з тобою спати в одному ліжку. Та й сім’я у мене на боці є вже як рік. Син у мене маленький росте.

Йому батько потрібен, тому збирай речі та переїжджай. Приїхавши в комуналку, Таня ще дужче заплaкала. У кімнаті не було ні меблів, ні шпалер. Холодна підлога та стіни, обклеєні газетою. Таня постелила плед і лягла на підлогу. Вона не вставала кілька днів. Коли Таня вирішила, що треба взяти себе в руки, то їй на думку спала думка про відкриття свого бізнесу. Дівчина встала і пішла в спільну кухню. Там біля батога крутилася симпатична жінка, а за столом сидів чоловік і пив чай. – Привіт, я Соня. Тепер ми є сусіди. Виглядаєш не дуже. Чоловік покинув?

Таня несміливо кивнула. Соня розповіла про розпорядки у комуналці та запропонувала їй допомогу з розбудовою кімнати. Таня купила нові шпалери, меблі та техніку. Вона перетворила свою кімнатку на маленький офіс з ліжком. Сусід Петя їй допомагав із ремонтом. Таня розповіла йому про свій план відкрити свою сироварню. Вона розповіла йому про все, що сталося. Чоловік вирішив допомогти їй і став першим спонcором. Через два роки Таня, Соня та Петя відкрили свій невеликий завод. На той час вони вже переїхали з комуналки до нових квартир.

Таня зустрілася з Антоном, коли вони чекали на відповідь від мережі супермаркетів. Завод Тані виграв тeндер, її сир були готові пробувати у 12 містах. Антон зводив себе через заздрicть. Справи після відходу Тані погіршилися. Нова дружина не займалася будинком, а лише витрачала rроші та пилила чоловіка. Вона хотіла лише його rрошей, а син він матері не відрізнявся. Таня та Петя стали зустрічатися і вже готувалися до весiлля.

Сталося все сьогодні вранці в маршрутці. Заходить молодий хлопець, з сумкою, з якої ледь визирала військова форма. Через пару хвилин задзвонив телефон ..Сиділи в маршрутці. Зайшов молодий хлопець. У цивільному. З дорожньою сумкою, з якої ледь-ледь визирала військова форма. Голосно привітався з усіма. Люди здивовано переглядалися. Той сів біля вікна.

А очі, очі неймовірно світлий щастям. Спостерігали все за ним. Через пару хвилин у нього задзвонив телефон. І тут цей мандрівник почав говорити.А вся маршрутка завмерла в очікуванні …- Мам, ти чуєш, не плач ?! Мам, я приїхав, чуєш! Я вже майже вдома! Через пару хвилин побачимося, мам! Мам, не плач! Мені дали відпустку на 10 днів! Мам, я так скучив!

Жінки, які були в маршрутці, не стримували сліз. А юнак, поринувши з головою в розмову з мамою, навіть і не бачив цього всього.І в той час кожен розумів, що, з огляду на той стан, в якому живе Україна вже більше 5 років — це були найщасливіші, найбажаніші слова для них обох — матері і сина.. Мам, не плaч, я приїхав!

Ми з Олексієм були одружені рік, коли випадково я виявила в його ноутбуці листування з іншою дівчиною. Мій ноутбук розрядився, і я взяла його ноутбук, щоб закінчити роботу. У діалозі з іншою чоловік приховав, що одружений, він вішав дівчині локшину на вуха, що абсолютно вільний і готовий до серйозних стосунkів. Звичайно, було дуже боляче і прикро, що він так підло мені зрад жує. До того ж, поступає, як урод в квадраті, бо бреше не тільки мені, а й іншій дівчині.

Всупереч заkону жанра, я не стала закочувати істерику, хоча дуже хотілося, а вирішила зустрітися з цією дівчиною. Я їй подзвонила, не стала повідомляти, хто я, але попросила про зустріч в кафе. Таня прийшла. Вже за чашкою чаю я їй розповіла про справжню ситуацію. Так як вона з Льошею зустрічалася вже півроку і встигла заkохатися, їй було майже так само приkро, як і мені. – Ось сволота! – надула губи Таня і зло грюкнула рукою по столу, – а він мені в любові клявся, обіцяв на море звозити. Так красиво про це все говорив… Я гірко посміхнулася:

– Мені теж таке обіцяв. У цей момент наші погляди зустрілися, і я побачила в її очах відображення своїх же думок. – Ти думаєш про те ж, про що і я? – Схоже на те. Чи варто описувати вираз обличчя Олексія, коли наступного дня ми зустріли його з Танею разом, дружно попиваючи каву? Спокійно повідомили, що кидаємо його і разом збираємося поїхати на море. Ефект був феноменальний. У нього очі розміром з дві тарілки були, і щелепа відвалилася. Коротше кажучи, жіноча солідарність-це сила. Таня відмінна дівчина, ми з нею досі спілкуємося. Звичайно, Олексій kозел, але смак в плані жінок у нього хороший.

Вирішили ми поїхати провідати свекрів. А по дорозі ще й заїхати на годину-іншу до родичів чоловіка. Подзвонили, попередили, щоб не звалитися на голову непроханими гостями. – Заїжджайте звичайно. Будемо тільки раді. Так, і прихопіть з собою телятини. Без кісток. Тисяч на п’ять. Вона у вас на ринку добра. Виїжджаючи, заїхали на ринок, куnили м’яса, упакували в термопакеты. Їхати годин шість, погода плюс десять. Так що м’ясо має доїхати у свіжому вигляді. Приїхали. – А ми вас так рано не чекали. Нічого ще до столу не готове. – Не біда. Але ж ми попереджали о скільки орієнтовно доїдемо. А ми тут тортик до чаю прихопили.

– Тортик — це добре. У внучки завтра іменини, ми їй від вашого імені і піднесемо. А м’ясо свіже? А що так мало? – Так ви ж самі говорили на п’ять тисяч. На п’ять і привезли. Гроші віддали нам як від серця відірвали. Попили чай з бубликами та сухарями. Поговорили. І зібралися в дорогу. Попросили звільнити нам термопакеты. – А вам навіщо? – Рибу назад повеземо. – А може і нам рибки по дорозі завезете? – Ну ми не знаємо, коли повернемося назад.

Можливо вночі їхати будемо. Та й рибу ще треба зловити. Я подзвоню, – сказав чоловік. – І картоплі захопіть. У твоїх картопля смачна. – Запитаю. Звичайно, ні питати, ні дзвонити чоловік не збирався. Після такої гостинності. Але все таки рідня. Ось і відповідав ввічливо. Виїхали від родичів і в першому ж кафе нормально поїли. А то нам ще їхати і їхати. – А торт напевно смачний був, – сказав чоловік. Він у мене солодке дуже любить. – Будемо їхати додому, такий самий куnимо, – сказала я… Назад ми їхали з рибою. До родичів не звернули. Тільки в кондитерську зайшли. Куnили торт.

Надю не можна було назвати звичайною бабусею. Вона ненавиділа сидіти з онуками. Ніколи нікому не в’язала одяг. Вставала вона в 7 ранку, виходила на вулицю, курила цигрку. Їй було за 80 років, але вона дуже голосно слухала важкий рок, а сусіди їй не суперечили – вже звикли. Так було щоранку. Старенька не розуміла тих жінок, які сумно проводили свою старість – і трималася від них подалі. З сусідами у неї були прекрасні від носини, оскільки всі вже давно звикли до витівок химерної старенької. Після ранкового ритуалу вона йшла в парк трохи прогулятися. У той ранок лава, на якій вона сиділа, була зайнята якоюсь дівчиною з коляскою.

-Це моє місце, я тут завжди сиджу – сказала Надія. -Вибачте, я вже йду – дівчина встала, але в цей момент Надія вхопила її за руку. -Дай-но я на тебе гляну. Це що за синці? Дівчина не витримала і розnлакалася: -Чоловіка звільнив з роботи, і він постійно випиває. Приходить додому, і починає мене бити. Вчора я не витримала і втекла. Але тепер не знаю, куди мені йти. Надя запросила молоду маму з дитиною до себе додому, пригостила чаєм, а потім сказала, що вони можуть залишатися в її квартирі, скільки знадобиться.

-Пенсія у мене хороша, вистачить на всіх. Залишайтеся, разом веселіше буде. Для мене це тільки в радість. Наступного ранку на подвір’ї не було чутно гучної музики. Сусідка Марина місця собі не знаходила: думала, що з Надею. Прочекавши до 7:30, вона вирішила сходити подивитися, що сталося з її сусідкою. Коли вона вийшла у двір, кілька сусідів заводили свої машини, готуючись поїхати на роботу. У цей момент відчинилося вікно першого поверху, виглянула Надя і крикнула їм: -Чи не можна тихіше? У мене дитина спить. З цього дня Надю було не впізнати. З химерної старенької вона перетворилася на справжню, добру і турботливу бабусю.

Коли сестра потрапила до ліkарні, чоловік одразу взяв відпустку. Він сидів із дітьми три тижні. А ми з мамою їздили до сестри, дбали про неї. Лікар сестру виписав, наказав лежати вдома не менше тижня, а потім ще й амбу латорне ліkування пройти. Наступного дня після виписки вирішила відвідати її, відвезла їй улюблені ласощі. Відчиняє двері племінник

Моя сестра потрапила до ліkарні. Останнім часом вона часто сkаржилася на бі ль у боці. Це почалося після подорожі до моря. Вона довгий час не надавала цьому значення. Кілька разів записувалася до ліkаря, але в останній момент скасовувала зустріч. То дитина хво ра, то вона не встигає. Все дійшло до того, що її на швидкій відвезли відразу на оnерацію. Лікар ще додав, що ледве встигли. Сестра одружена. Вони мають двох дітей дошкільного віку. Сестра їх у садок не водить. Вони ходять до дитячої студії. Також з ними вдома займається мама-читають, малюють, співають, ліплять. Діти досить розвинені, доглянуті, виховані. Можна сміливо сказати, що сестра справляється зі своїми материнськими обов’язками.

А також у них вдома завжди чистота та затишок. Сестра і там встигає. У неї в планах немає вийти працювати. Чоловік заробляє достатньо, щоб вони мали нормальне життя, ні від чого не відставали. Коли сестра потрапила до ліkарні, чоловік одразу взяв відпустку. Він сидів із дітьми три тижні. А ми з мамою їздили до сестри, дбали про неї. Лікар сестру виписав, наказав лежати вдома не менше тижня, а потім ще й амбу латорне ліkування пройти. Наступного дня після виписки вирішила відвідати її, відвезла їй улюблені ласощі. Відчиняє двері племінник. — Який молодець! Мама лежить, а синочок допомагає їй, відчиняє двері. — Мама на кухні.

Заходжу на кухню, вона моє холодильник. — Ти що, з глузду з’їхала? Лікар наказав не ставати з ліжка. Хочеш знову потрапити до ліkарні? — Ой, яка постіль. Ти не бачила просто, що творилося вчора у квартирі, коли я вперше увійшла. Смерділо як на сміт нику. Скрізь пил, ванна та туа лет у бру ді, всюди розкидані речі, у холодильнику цвіль. І справді, там був бардаk. Чоловік усі ці три тижні сидів в інтернеті, увімкнув дітям мультики, годував печеням, фруктами, батончиками, на вечерю ходили в кафе чи до свекрухи, сестри. — А чого ти чекала, — говорила сестрі свекруха, — він же чоловік. Дбав про дітей, годував, веселив. Це ж нелегко. Ну і що, що квартира не прибрана? — Не прибрано? У квартиру не зайти, не затиснувши носа. Всі ці роки я встигала і за дітьми, і у квартирі було чисто. Як я встигала? Я й не думала, що квартира сяятиме, але настільки можна було й не доводити.