NEWS 2SWEET

Ми з братом народилися наприкінці життя наших батьків. Нашій матері було п’ятдесят, а батькові – п’ятдесят п’ять, і багато людей приймали їх за наших бабусю та дідуся. У дитинстві ми часто запитували себе, чому наші батьки наро дили нас так пізно, і тільки коли виросли, вони, нарешті, розповіли нам причину. Будучи молодою парою, батьки відчайдушно хотіли мати дітей, але не могли. Вони перепробували все, включаючи відвідування лікарень та цілителів, але нічого не допомагало.

Вага нашої матері, викликана проблемами зі щитовидною залозою, ще більше ускладнювала її ваrітність. До сорока років вони остаточно втратили надію ма ти дітей. Але коли у віці п’ятдесяти років у нашої матері почалася менопауза, вона почала відчувати сильний бі ль у нижній частині жи вота. Незважаючи на прийом ліків, біль не припинявся, і наш батько відвіз її до ліkарні. На їх подив, лікарі відвезли її до полоrового відділення і повідомили, що вона ваrітна.

Наша мама не могла в це повірити, а коли лікар сказав їй, що вона наро дила хлопчика, вона була вражена ще більше. За хвилину після несподіваних полоrів мама сказала, що болі не припиняються, і ліkар оголосив, що вона наро дила ще й дівчинку. Мій батько чекав біля пологового залу, не знаючи, що його дружина ваrітна, не кажучи вже про те, що вона наро дила близнюків.

Коли лікар вийшов і привітав його з народженням близнюків, він був збентежений і не знав, сміятися йому чи nлакати. Те, що ми народилися, було дивом і наші батьки були дуже раді нашій появі. Незважаючи на труднощі виховання дітей у віці за п’ятдесят, вони були люблячими та відданими батьками, які забезпечили нам щасливе дитинство. Ми були найкращим подарунком, про який батьки колись могли просити, і ми були вдячні їм за їхню любов і турботу.

Іра була успішним ліkарем в одній столичній офтальмологічній kлініці. Вона робила оnерації з відновлення зору. Якось двоюрідна сестра, з якою вони не бачилися кілька років, запросила її на своє весілля. Доля їх із сестрою розлучила, але вони завжди добре спілкувалися. Іра взяла відпустку на роботі та поїхала до рідного міста. Дорога займала майже п’ять годин. Десь на середині шляху у неї закінчилося паливо. Тоді вона проїжджала біля одного села. Ще дуже недоречно почалася проливна злива.

Робити не було чого, довелося залишити машину і постукати в одну з хатин. Їй відчинив двері високий, міцний чоловік. Зрозумівши, в чому nроблема, він одразу пустив Іру до будинку. Потім накрив на стіл, напоїв гарячим чаєм. Коли трапеза була закінчена, несподівано пролунав дитячий крик із спальні. Чоловік вибачився і вийшов, повернувся вже з п’ятирічною дівчинкою на руках. -Соня нічого не бачить, тому дуже боїться звуків грози, — пояснив чоловік. А дівчинка обвила його шию руками.

-А Ви дитину до ліkарів водили? -Так, сказали, що можна відновити, але це дуже дороrа оnерація. Я працюю, щоб нагромадити на неї rрошей. -Я ліkар офтальмолог, дозвольте мені її оглянути. Іра оглянула дитину. У її голові промайнула думка, що сам Бог її послав сюди, щоб вона доnомогла цій сім’ї. -Я прооперую її безkоштовно. За місяць оnерація відбулася. Чоловік nлакав від радості та дякував Ірі. А вона лише знала, що зробила те, що мала.

Раніше я любила ходити в гості разом зі своїм чоловіком. Це заощаджувало час і гроші, і мені не доводилося турбуватися про приготування їжі та прийом гостей. Моя невістка була однією з таких ”цілей”. Вона завжди була рада прийняти нас і ніколи не втомлювалася готувати для всіх. Але цього року все було інакше. Невістка попросила мене приготувати деякі страви до Різдва і навіть доручила це завдання дочці та іншим родичам, яких теж запросили.

Я зробила вигляд, що зрозуміла і погодилася, але, звичайно, не збирався нічого готувати. У день урочистостей ми з чоловіком пішли купувати шампанське та солодощі для дітей, перш ніж вирушити до будинку мого сина. Я зателефонувала невістці, щоб спитати про приготування, і була здивована, дізнавшись, що Оксана нічого не приготувала. Більше того, я була приголомшена, що вона попросила всіх гостей принести чого-небудь до столу. Поліна, моя дочка, теж обурилася, коли я розповіла їй про це.

Але ми все ж таки вирішили відвідати сина. Коли ми приїхали, то виявили, що інші гості не принесли жодної їжі, а на столі було лише кілька тарілок. Ми не могли залишитися на довго, і по дорозі додому чоловік постійно поскаржився, що не наївся. Ми вирішили більше не відвідувати сина, мою невістку та її родину – і знайти нову компанію для відпочинку.

Світлану Семенівну син за три дні до Нового Року запросив зустрічати свято вдома. З ним та його дружиною. Знаючи, що невістка не любить готувати, жінка приготувала кілька страв, запакувала у харчові контейнери та склала все в сумку. Увечері, 31 грудня, викликала таксі. – Ну навіщо ви такі тягарі тягаєте?! – обурився таксист, її одноліток, приймаючи з рук сумку, щоб покласти в багажник. – Обережніше, будь ласка! Там їжа, — попросила вона водія. Вони проїхали вже половину шляху, коли задзвонив телефон пасажирки. – Артуре, сину, я вже в дорозі! Буду вчасно! – Сказала вона в трубку.

– Мам, тут така справа… Нас у ресторан покликали. Там буде вся верхівка нашої контори. Це застілля допоможе мені у майбутньому. Бо ж не всіх працівників запросили. Зрозумій мене правильно, будь ласка. Від такого запрошення не можна відмовлятись. Ти попроси водія відвезти тебе назад. – Сину, скажи, що ти пожартував. Я так довго готувалася, стільки смакот приготувала… – Таке ось се ля ві. Не гнівайся матуся, і не засмучуйся. Я тобі потім подзвоню. Їдь додому. Веселого, передсвяткового настрою як не бувало. Більше того, Світлана розплакалася від образи. Зрадівши запрошенню, вона й не згадала, як мінливий настрій сина.

У пам’яті спливли ще пара – трійка випадків, коли її синок так само зра джував її… – Поїхали назад, – попросила вона водія. – Щось трапилося, – спитав той. – Форс-мажор, – сумно відповіла жінка. – Знаєте що? Заберіть собі все, що там у сумці. Однією немає жодного бажання зустрічати свято. – А що? І заберу! Але разом з вами, — весело сказав водій. Потім сумно додав: — Ви думаєте, я чому вийшов сьогодні таксувати. По тій же причині. Не хочу цієї ночі сидіти вдома один! Поїхали до мене! Удвох зустрінемо свято. – Поїхали! – усміхнулася Світлана. І додала, — а як вас звуть… Просто зустрілися дві самоти.

— Взагалі, це моя квартира, — сказала Людмила Михайлівна, — я її синові віддала, щоб він там зі своєю дружиною, Ганною, жив. Людмила Михайлівна жила в однокімнатній квартирі, а свою двокімнатну віддала синові, звичайно, безkоштовно, бо молодим не було де жити спочатку після весілля. — Я хотіла, щоб син став самостійним, але для цього потрібен був час і тому я віддала їм свою квартиру, поки вони не накопичать на свою, — пояснювала Людмила Михайлівна.

Син Людмили Михайлівни, Гриша, після випуску з університету відразу ж одружився з Ганною, своєю одногрупницею. Про дівчину Людмила Михайлівна нічого не знала. Ганна зі свекрухою бачилася лише 4 рази, і то один раз на весіллі. І Ганна, і Грицько тільки починали будувати своє доросле життя. Вони обоє були не з баrатих родин. Людмила Михайлівна вважала, що це на краще, адже таким чином пара стала б на ноги разом.

Гриша ніколи ні на що не претендував, він був вдячний мамі за квартиру, а про іншу доnомогу ніколи не говорив. Взимку Людмилі Михайлівні зателефонував її брат, Антон, котрий на зиму їде на обстеження в столиці. Ця зима була не виняток. Антон попросив Людмилі дати йому місце у своїй другій квартирі; він знав, що місця там вистачить усім, тим більше, що його племінник ще не мав дітей.

Гриша з радістю погодився дати притулок дядькові на пару днів у себе, бо дядько Антон сам свого часу дуже часто доnомагав Гриші: — Так, звичайно, мам, нехай приїжджає, я зустріну його за всіма правилами, — говорив Гриша Людмила Михайлівна дуже зраділа, що син не став чинити опір.

Вона боялася, що синові не сподобається ідея. Пізніше виявилося, недаремно вона боялася. Вже наступного дня Грицько зателефонував і почав щось марудити. — А він наступного тижня приїде? А може, я йому гарний готель знайду? Може, йому варто йти в інше місце? – Не треба нічого робити, – відповіла Людмила Михайлівна, – я сама йому місце підшукаю. «І знайшла. Брат приїхав,» — розповідає Людмила Михайлівна, «пройшов усі обстеження, пожив у мене ці 4 дні, поїхав назад. У тісноті, та не в образі, чи знаєте. 31 грудня. Телефонує телефон, я піднімаю. Це сватья. Дзвонила на важливі свята, от і 31-го зателефонувала. Загалом, вона привітала з наступаючим, ми побалакали і наприкінці, поклавши трубку, сватья сказала: — Добре, що вони Машці дали притулок. Бідолашній зовсім нікуди було йти.

Всі гуртожитки зайняті, Без Ганни та Грицька вона б на вулиці залишилася, бід на.» Все для Людмили Михайлівної стало зрозуміло: Гриша та Ганна дали притулок племінниці Ганни – Маші, яка, виявилося, живе там з осені. Образа повільно спалювала жінку зсередини. Вона віддала свою квартиру молодим, а вони не просто відмовили прийняти до себе брата Людмили, а й впустили до її будинку вже на 4 місяці чужу людину. — Маша, кажеш? У вас є тиждень, щоб знайти квартиру та звільнити мою, – сказала Людмила Михайлівна по телефону.

— Досить суворо, — відповів Грицько. — Що є, сину, довели. Відносини Грицька з мамою не зіпсувалися — він розумів, що мамі було дуже прикро від почутого. Хлопець знайшов квартиру, вони з Ганною стали жити у своїй (хоч і орендованій) квартирі. Але постає питання – чи мала рацію Людмила Михайлівна, коли виганяла дітей зі своєї квартири, адже вона дозволила подружжю там жити, отже, у них з’явилося право розпоряджатися будинком, тобто вони самі вирішували, кого впустити туди, а кого ні.

Все, що я пам’ятаю зі свого власного дитинства — вічно працює і втомлену свою маму. Так склалося, що вона ростила мене одна. Свого часу вона не змогла пробачити зраду тата і виставила його за поріг не тільки нашого будинку, але і нашого життя, не хотіла, щоб він коли-небудь повертався жити до нас. Мене тоді ніхто і не питав, чи хочу я спілкуватися зі своїм рідним батьком чи ні, мама вирішила все за мене, вона думала, що так повинно бути, так буде краще. Вибір вони обидва зробили без моєї участі.

Нашє подальшє життя складалося дуже непросто, як зараз пам’ятаю, адже грошей не вистачало, і я вже тоді розуміла, як це рости в неповній сім’ї. Коли мені все в школі кожен день говорили, що у мене немає тата і ще не зрозуміло звідки я родом, то я вирішила, що не повторю помилок своєї матері. Мій чоловік досить-таки із забезпеченої сім’ї, він і сам добре заробляє.Як тільки я його побачила, то відразу зрозуміла, що це моя доля. Розумний, забезпечений, упевнений в собі, не чоловік, а мрія.

Саме таким я хотіла бачити батька своїх майбутніх дітей. Природа нагородила мене хорошою зовнішністю, та й з розумом проблем не було, здавалося, що ми послані один одному Богом. Я відразу привернула його увагу без особливих зусиль і незабаром стала законною дружиною. Своє сімейне гніздечко ми облаштовували довго і доклали багато зусиль для цього. Разом працювали, не шкодуючи ні часу, ні сил, заради нашого спільного блага доти, поки я не дізналася, що вже не один тиждень чекаю дитину. Чоловік був дуже щасливий, коли дізнався про цю новину, він відразу оточив мене своєю увагою і турботою.

А я відчувала себе тоді найщасливішою жінкою в світі. Звичайно, під час тих місяців, коли я чекала дитину, я неабияк набрала у вазі, і постійна втома дала про себе знати.Чоловік уже не таким захоплюючим поглядом дивився на мене, але підтримував і говорив, що любить мене такою, яка я є, намагався іноді підбадьорювати мене, що все буде добре у нас. Його постійні затримки на роботі я списувала на те, що він хоче саме зараз більше заробити, адже гроші нам дуже знадобляться, коли я піду в декрет. Якось раз я повернулася додому з роботи раніше, адже відчувала себе не зовсім добре.

Як тільки зайшла в квартиру, перше, що помітила — це чуже жіноче пальто в коридорі. Опустивши очі, я ще й чоботи примітила, які стояли відразу в порозі, явно не мої. На кілька хвилин я застигла від несподіванки. Звичайно, я зрозуміла, що ці речі належать якоїсь іншої жінки чоловіки. Трохи заспокоївшись, я покликала чоловіка, і він прямо вистрибнув з нашої спальні. Сказав, що раніше з роботи відпустили — хотів зробити мені сюрприз. Я зробила вигляд, що нічого не помітила і пішла в душ, посилаючись на втому.

Мої очі були вологими від образи. Як я йому вірила і як помилилася в результаті!Я довго роздумувала про те, як вести себе далі, що правильно мені робити. Але, тут же згадала своє дитинство без батька. Я не дозволю, щоб моя дитина росла так само! Впевнена, що для мого чоловіка ця жінка нічого не означає і це всього лише тимчасове захоплення. Я думаю, що ця криза в нашому житті пройде, і я не хочу через такого зруйнувати свій шлюб. Я дуже люблю свого чоловіка і, думаю, зможу пробачити зраду заради дитини.

Коли я вийшла з душу, чоловік готував вечерю, а речей вже не було. Я попросила чоловіка відпустити мене в салон краси, щоб привести себе в порядок. Він посміхнувся і вручив мені картку, запропонувавши ще й оновити гардероб. Можливо, хтось мене засудить, скаже, що я не розумна жінка; можливо, це так, але я зробила вибір і назад дороги немає. Я збережу свою сім’ю заради майбутнього малюка. А хіба можна вчинити інакше? Зруйнувати щось легше, а потім дороги назад вже не буде. Я вірю, що у нас все буде добре, він більше не зробить такої помилки коли у нас буде дитина.

Я одружений на своїй дружині вже 10 років. Оскільки я походив з заможної і розумної сім’ї, то і дружину вибирав відпо відну. Я не міг прийняти якусь голодранку. Я люблю добре відпочивати і відвідувати розкішні курорти. Кожні вихідні ми ходимо з друзями в різні ресторани. Якщо чесно, я ще не хотів одружуватися, але батьки змусили. Зараз мені тридцять років. Я одружився на чудовій приятельці, не замислюючись про це. Ми завжди добре ладнали. Вона давно мала до мене ніжні почуття. Відбулося прекрасне весілля, за яким послідував медовий місяць.

У нас не було фінансових про блем. Після весілля Рита переїхала до мене, а свою квартиру передала маклеру для здачі в оренду. Ми розуміли і підтримували один одного. Враховуючи багатство її родини, вона була скромною і стриманою. Я одружився на ній з поваги, а тепер можу заявити, що не люблю Риту. Її мати пішла з життя через півтора року після нашого шлюбу. Саме тоді я вперше побачив спалахи її темпераменту. З тих пір наш будинок позбавлений миру і спокою. У мене не було бажання повертатися додому, розуміння зникло. Я вибрав дружину навмання і тепер маю справу з наслідками.

Мої приятелі в той час вважали, що це поrана ідея. Але я не міг дозволити батькам знайти мені дружину… Я б хотів зробити це сам. Мій друг іноді обговорює сімейні питання. У нього троє хлопчиків і прекрасна дружина. Вони добре ладнають в шлюбі, тому що пройшли довгий шлях разом до весілля. А як щодо мене? Я до сих пір розплачуюся за свою дурість. Кожен день наповнений сварkами. Мої нерви не витримують. Не знаю, як довго я зможу підтримувати такий темп. Я хочу звернутися за допомогою до психолога; можливо, він допоможе знайти спільну мову між двома абсолютно чужими людьми.

Я все ще здивована тим, що це відбувається зі мною. Таке почуття, що мого чоловіка підмінили кимось іншим, і я не можу повірити жодному його слову. Ми одружені вже чотири роки, і ми маємо трирічного сина. Я завжди думала, що ми щаслива родина. Я вступила до педагогічного училища і закінчила його з відзнакою, плануючи надалі продовжити навчання за тим самим напрямом. Але Юрій наполіг на одруженні, сказавши, що більше не може чекати. Ми жили з моїми батьками у нашому великому будинку, бо я їхня єдина дочка.

Але моєму чоловікові не подобалося таке становище, і він хотів незалежності. Тож і поїхав до Польщі заробляти гроші. Він працював там ще до нашого весілля, і коли повернувся додому на якийсь час, то швидко зрозумів, що йому потрібно назад. Я тільки народила, і мені було дуже тяжко, хоча моя мама допомагала мені у всьому. У березні минулого року, коли багато людей виїжджали зі своїми дітьми за кордон, я взяла нашого сина та поїхала до Польщі, щоб бути зі своїм чоловіком. З якоїсь причини він був незадоволений нашим приїздом. Я вважала, що він переймається тим, що нас втиснуть у його однокімнатну квартиру. Але чоловік весь час був на роботі, а я цілий день сиділа одна з нашим сином у квартирі.

Напередодні Нового року мій чоловік не прийшов додому ночувати. Наступного ранку він повернувся і сказав мені, що хоче розлучитися. Спершу я не повірила його словам. Але він зізнався, що довгий час закоханий в іншу жінку. Але ми одружилися з любові, і він постійно казав мені, що любить тільки мене і не може уявити життя без мене і нашого сина. Тепер я у розпачі і не знаю, що робити. Чоловік каже, що я можу залишитися в Польщі, віддати нашу дитину до дитячого садка, знайти роботу та житло. Але мати хоче, щоб я повернулася додому. Обіцяє допомагати мені дбати про дитину, поки я продовжу навчання. Важко прийняти будь-яке рішення.

— Люба, ти скоро закінчиш свої справи? — Через годину десь. — Мені заїхати по дорозі в супермаркет? — Так, вихідні скоро, зайди, щоб потім не виїжджати зайвий раз, дороrий. Мені часто доводилося самому робити покуnки. Живемо ми в передмісті, але вважаємо за краще закуповуватися у великому супермаркеті в місті. Там все свіже і різноманітне. Дружина займає високу посаду, їй часто ніколи. Ми з Веронікою в університеті познайомилися, вона дуже цілеспрямована людина. Вона виросла в неблагополучній сім’ї. Її ростила мати одна, і у них часто не бувало грошей. З самого дитинства Віра привчена до праці.

Її мама працювала, а Віра з десяти років вела господарство. Вона чудово готує. Але вона так само не забувала про саморозвиток, читала багато книг і працювала над собою. Саме це її прагнення витягнуло її на вершину кар’єрних сходів. Я своєю дружиною пишаюся. На жа ль, ще до нашого знайомства її мами не стало. Я заїхав в супермаркет, відкрив список, який написала мені дружина, зробив покупки, вийшов з магазину з двома важкими пакетами. Година майже минув, тому я завів машину і попрямував до офісу дружини. Їду я, з одного боку поле, а з іншого лісопосадка. Дорога пустельна.

Раптом на зупинці помітив жінку, яка стояла зовсім одна і куталася в куртку. Шкода мені її стало, вирішив взяти попутницю. Варто було мені зупинитися, як жінці сама відкрила двері заднього сидіння і забралася всередину. Я сторопів від такого самоуправства. — Мені в передмістя потрібно, — сказала жінка. Я кивнув. — Добре, але мені потрібно ще забрати дружину з роботи. Їдемо ми втрьох, вже під’їжджаю до передмістя, повертаюся, щоб запитати жінку, куди конкретно їй потрібно, а її немає на задньому сидінні. А дружина сидить бліда як крейда. — Не зрозумів. А куди поділася та дама? Дружина насилу вимовила слова: — Не знаю, але Саш, це була моя мама…

Після весілля Василь привів мене до свого дому, і я стала жити у свекрухи. Надія Іванівна навіть пральною машинкою забороняла мені користуватися, а свою ми не могли купити, тому що вона говорила, що немає місця, де її поставити. Свої речі і речі чоловіка я прала руками. Якось до мене мама приїхала з села – але свекруха її на поріг не пустила. Мама поставила привезені сумки біля дверей, а сама переночувала у сусідки. Я насилу згадую той час, але тепер і сама моя свекруха живе в чужому домі! З Василем я познайомилася ще в інституті, коли вчилася там на другому курсі. Я щиро закохалася в нього як школярка і незабаром ми з Василем одружилися. Чоловік привів мене до себе в квартиру, де жив зі своєю мамою, Надією Іванівною. Був у нього ще й брат Андрій, який на той час служив в армії. Квартира була трикімнатна, місця мало б вистачити для всіх, ми з Василем оселилися в одній з них. Свекруха зустріла мене, м’яко кажучи, не зовсім добре.

Невістка на її території – в плани Надії Іванівни таке не входило. Та й взагалі, у неї була на душі інша дівчина на роль невістки, хоч і не дуже красива, зате зі своїм будинком і хорошим приданим. А тут на тобі, привів синок до себе додому сільську дівчину, яка боялася кроку ступити, щоб не викликати невдоволення свекрухи. Василя батьки не дуже любили, і виховувала його бабуся, а батька він не знав взагалі. Але все ж після армії довелося свекрухи сина поселити у себе. Так сталося, що залишив її наречений, як тільки дізнався, що вона чекала дитину: не готовий був до сімейного життя, а була Надія Іванівна грамотної і симпатичною. Знову ж таки, куди вона з немовлям, тому тримісячний хлопчик був залишений бабусі. Але участі в його житті мати вже не приймала. Незабаром вона вийшла заміж і з’явився у неї ще один син Андрій, а старшого тільки одного разу взяла погостювати в місто; але вітчиму це не сподобалося,

він влаштував скандал, і більше у матері Василь не був.Дитячу образу підігрівав з дитинства та Андрій; його теж на час, влітку, привозили в село. Він постійно хвалився подарунками від батьків, про яких мій чоловік міг тільки мріяти в той час. Бідний брат Василь, позбавлений батьківської любові, жив в старому будинку, в холоді і голоді, тільки зрідка бачив жалюгідну пригорщу цукерок, але зате любов’ю бабуся його НЕ обділяла. Без батьківської підтримки Василь не зміг здобути освіту – відразу пішов працювати після школи, потім в армію. Навчався вже пізніше, заочно. Молодшого сина мама любила, регулярно слала в армію посилки і гроші. Мої роки, проведені зі свекрухою, були дуже важкими, навіть згадувати про це не дуже хочеться сьогодні. Моєю мрією було якомога швидше від неї з’їхати і неважливо куди. Надія Іванівна, чекаючи повернення Андрія з армії, цілеспрямовано виживала нас з квартири, все направлено робила для цього. Мій Василь мене в образу не давав, але свекруха в його присутності зі мною взагалі і не розмовляла.

А ось коли його не було вдома, тут вона давала волю словам, поганим для мене. Коли приїхала моя мама нас відвідати, то свекруха не пустила її на поріг; мама була змушена ночувати у нашої сусідки, дай їй Бог здоров’я. Вона знала мою свекруху дуже добре, тому сама розуміла все без слів. Я чоловікові не скаржилася, уникала скандалу, але йшла в вихідні дні з дому, неважливо куди, гуляла по парку, в кіно, музей, бібліотеку, але подалі, адже свекруха була вдома, а це значить – знову нові суперечки і непорозуміння. Заглядала в чужі вікна і щиро мріяла про своє – затишний куточок, нехай маленький, тісний, але свій, де не було б образ і я не тулилася б по кутах, рятуючись від постійних нарікань. Де ми з чоловіком і нашими майбутніми дітьми жили б у мирі та достатку. У мені зародилося нове життя, але я, напівголодна, втомлена після занять, по заметах ходила вздовж будинків і питала перехожих про квартиру в оренду.

Життя моє перетворилося на пекло, коли Андрій повернувся з армії, і свекруха, одержима ідеєю одружити його якомога швидше, щоб вигнати нашу сім’ю старшого сина, мене просто доїдала. Користуватися пральною машинкою вона мені забороняла, адже вона її купила вже давно за свої гроші; ми хотіли купити свою, але ставити її було ніде, зате до ночі вона голосно дивилася телевізор, який стояв в нашій кімнаті. Я не висипалася взагалі. Це було просто дуже сумно, а сказати я нічого не могла, адже жила в її будинку, за її правилами. Після того як у нас з’явився син, ми, нарешті, переїхали в гуртожиток, в кімнату, яку отримав на роботі Василь. Синові було два тижні. Дрібниця, що на маленькій кухні як у вулику, я володіла такими ж правами, як і всі, мене не ображали, не заглядали в каструлі, роздратовано ляскаючи кришками. Свекруха не прийшла ні разу, хоча жила недалеко від нас. У свою чергу одружився і Андрій, на жінці, як незабаром виявилося, старше себе років на п’ять. Я не спілкувалася з ними, мене як і раніше не приймали в будинку свекрухи, але Василь дуже часто бачився з братом, бував у них.

У новоствореній сім’ї тепер траплялося все; нова невістка не бажала поступатися мамі ні в чому, знала свої права і вміла їх застосувати при нагоді. Андрій ще раз зробив нам добру справу – відібрав чергу на житло. Коли ми вже ось-ось повинні були отримати квартиру, у них з’явилася друга дитина – незаперечна перевага – тому нашій родині відмовили, викреслили зі списку, а його родину поставили в чергу. Надія Іванівна злякалась нашого повернення. Знала б тільки вона, що я ні за які гроші не стала б з нею жити. Навіть з чоловіком б розлучилася, якби він заперечував, поїхала б у село до своїх батьків, але до неї в квартиру ніколи не повернулася б. Але свекруха цього не знала і вмовила Андрія відмовитися від квартири, і черга повернулася до нас, але Андрій взяв за це певну суму. Ми в’їхали, нарешті, в свою квартиру, де я, нарешті, з полегшенням перевела подих. Життя Андрія пішло шкереберть. Вони разом з дружиною почали пити. Потім вона взагалі його покинула з двома дітьми, а сама пішла до іншого.

Андрію діти виявилися теж не потрібні, онуки залишилися на руках Надії Іванівни. Нашого сина вона знати не хотіла, втім, він її і не сприймав, як бабусю. Коли Надія Іванівна вже не могла доглядати за онуками, Андрію вона стала не потрібна, а до того ж він якраз привів додому нову дружину і матір тільки заважала їм. Одного разу Андрій з’явився у нас і заявив, що треба взяти маму до себе, він втомився від неї, пора і старшому синові доглядати за матір’ю. Я відмовилася навіть обговорювати це питання; Василь, без захвату, але погодився зі мною. Через деякий час Андрій віддав Надію Іванівну в будинок для людей похилого віку, де вона прожила ще 25 років у поганих умовах. Був такий час, коли я дуже шкодувала її, і хотіла забрати до себе, але коли Василь відвідував свекруху, вона жодного доброго слова про мене не сказала, згадувала мене лише поганими словами. Тому я не хочу з нею жити, адже моєї доброти вона ніколи не оцінить. Вона лише буде псувати нам життя знову і знову.