NEWS 2SWEET

Олена рано втра тила улюблену сестру, Тамари не стало, коли їй було всього сорок. Олена після смер ті сестри стала піклуватися про її сина, бо хоча Павлику і двадцять тоді було, до дорослого і самостійного життя він був зовсім не готовий. Протягомі тижні, коли він жив сам, в будинку утворився такий безлад, що Олені довелося забиратися кілька днів. Але хлопець, залишившись один з квартирою, ходив холостим недовго. Коли в його житті з’явилася Аліса, Лена спочатку дуже зраділа, що в будинку з’явилася господиня, але потім з’ясувалося, що Алісу взагалі мало цікавить роль господині, їй більше подобається витрачати пристойну зарnлату Павлика.

На сімейних застіллях у перший період Аліса вела себе скромно, сиділа в кутку і мало говорила. Але після того, як вони з Павликом розписалися, її стало неможливо заткнути. Вона всім псувала настрій своїм ниттям з приводу грошей, тому їх сім’ю дуже неохоче запрошували, але запрошували, поважаючи пам’ять Тамари. Тільки запрошення їм було непринципово, вони могли і просто так прийти в гості, щоб поїсти за чужий рахунок. -Знову вони до нас приїхали,- невдоволено буркнула дочка Олени. Олена намагалася захистити племінника:

-Катя, ну чого ти, вони ж нам не чужі люди. -Об’їдають вони нас просто, мамо, та й настрій псують. -Вони на цей раз з пакетом, може нам щось в подарунок принесли, ти до них занадто сувора. Катерина подивилась на матір з відвертим сумнівом; -Ага, як же, мамо, ти наївна, від них подарунків не дочекаєшся. Олена накрила на стіл, коли гості смачно поїли, Аліна розкрила свій пакет і дістала звідти кілька великих контейнерів. Олена з донькою переглянулась. -Тітка Олена, а можна я заберу з собою все, що залишилося? Я тепер вагітна, мені треба їсти за двох. Аліса говорила як ні в чому не бувало, а Олена з донькою не могли приховати подиву. Таке навіть від неї ніхто не чекав.

Я одружена майже 34 роки. Маю дорослого сина, у нього вже своя сім’я. Моєму синові 33 роки, а онукові нещодавно виповнився рік. Моїй невістці 27. Чесно кажучи, з невісткою ми не дуже ладнаємо. Жити з нею під одним дахом не входило до моїх планів. Та й вона сама не хотіла жити зі мною. Тому після весілля вони стали жити у орендованій квартирі. Вирішили збирати на власну. Наопиченняйшло повільно. Вони жили на втіху. Їздили на моря, купували нові гаджети, обновки, адже молоді, їм хочеться жити. А зарплата у них не надто висока. Я все помічала, але мовчала, не стала втручатися. Моя невістка заваrітніла. Вони чекали на первістка. Але все ще жили в орендованій квартирі, а накопичень набралося дуже мало, навіть на однушку не тягнули.

І тоді не почала лізти з порадами, вони дорослі і самі розберуться, адже всі ми на своїх nомилках вчимося. Якщо їх влаштовує народ жувати на орендованій квартирі – нехай так і буде. Невістка наро дила сина. Нашій радості не було меж. Перші шість місяців усе було добре, але потім сина звільнили. Він знайшов іншу роботу, але зарплата була набагато нижчою. Грошей стало мало. Син попросив притулити їх на якийсь час. Я не відмовила. Як можу відмовити єдиному синові? Звільнила кімнату, і вони переїхали до моєї квартири. На початку ми жили мирно та спокійно. Невістка допомагала мені з прибиранням, я дбала про онука.

До цього не знала, що невістка так смачно готує. Я сама купувала продукти, платила комуналки. Думала, що вони збирають. Але одного разу все змінилося. Невістка показала свої зубки. Брудний посуд залишала у мийці, не готувала. Виправдалася, що з дитиною не встигає. Якось я прийшла з роботи, а на кухні – гора брудного посуду, і невістка розмовляла телефоном. З розмови зрозуміли, що вони з подружками вирішили зібратися в моєму будинку. Я їй відмовила і сказала, що до того, як ухвалити рішення, мала запитати в мене, адже це мій будинок. Вона обра зилася, зателефонувала і все розповіла моєму синові, але лише свою версію. Увечері вони зібрали речі і, не попрощавшись, пішли. Досі син не дзвонить і не приходить.

Надія була дівчиною дуже… своєрідною. Вона була на голову вищою за всіх чоловіків у селі, сил у неї теж було більше, ніж у багатьох. Надя могла і на полі попрацювати, і воду з колодязя принести, і мамі допомогти з чоловічою роботою по дому, адже батька в неї не було, і дівчина змалку звикла дбати і про себе, і свою родину. Кавалерів, зі зрозумілих причин, у Наді було небагато. Багато хто навіть не думав, що колись дівчина вийде заміж. Якось подруга Наді запросила її на своє весілля як подружку нареченої. Надя не хотіла туди йти, але мати наполягла на тому, щоб дочка трохи розвіялася, вийшла в люди. На весіллі була жива музика.

Надя помітила одного з оркестра, бас-гітариста, але вона й не сподівалася, що той зверне на неї увагу, адже, будемо чесні, жіночністю від Наді й не пахло. Минуло два дні після весілля, до Наді постукали. Мати підійшла до дверей: – Хто там? – Запитала вона. – Свати, – відповіли з-за дверей, – відчиніть швидше! Надя була єдиною дитиною, тож мати дуже здивувалася таким гостям. Побачивши, хто до неї прийшов свататися, Надя здивувалася. Ні, то був не бас-гітарист, а барабанщик, низенький, худенький хлопець, Іван. За порадою матері Надя погодилася вийти за Івана, адже вона й сама розуміла, що за нею черги не вишиковуються. Весілля пройшло в будинку Наді, в колі лише найближчих людей.

У Івана з рідних були тільки мати та сестра, тож гостей було не дуже багато. Після цього в селі всі шушукалися і сміялися над парою, адже Іван і Надя виглядали дуже смішно разом: висока широкоплеча дівчина та худенький Іван. Коли у молодих народився синочок, Надя стала гарнішою. Вона стала м’якшою і жіночнішою, і всі почали їй заздрити, мовляв, Іван такий гарний чоловік: і будинок збудував з нуля, і дружина поряд з ним погарнішала. Нещодавно Іван та Надя відсвяткували діамантове весілля. З віком Надя стала майже одного зросту з чоловіком. На святі вона сказала, що спочатку вона щоночі плакала через слова і глузування односельців, але зараз розуміє, що чоловіка кращі за її Івана, немає на світі.

Заміж я вийшла рано. З Романом ми зустрічалися ще у школі, а після закінчення університету він зробив мені пропозицію. Мамі Роман не подобався, родичі, в принципі, не схвалили мій вибір. Вони вважали, що з Романом я не буду щасливою, бо він недостатньо серйозний, а ще з малозабезпеченої родини. Я була дуже закохана і нікого не слухала. Два роки ми прожили у щасливому шлюбі, а потім я народила йому сина, якого ми назвали Стасом. Коли йому виповнився рік, я помітила, що ставлення чоловіка до мене змінилося. Він пояснював це все проблемами на роботі, але ж я не дурепа. Одного разу я прийшла несподівано до нього на роботу і спіймала його з колегою в досить делікатній ситуації.

Після цього одразу подала на розлучення. Після розлучення життя було несолодким. Щоб вижити, я погодилася на першу роботу. Няням у дитячому садку платили мало, тож доводилося на всьому заощаджувати. Через брак коштів я зовсім за собою не доглядала. Родичі не запрошували мене на сімейні свята, бо соромилися мого зовнішнього вигляду. Навіть рідна мати від мене відвернулася, вона казала, що все це через те, що я її не послухала і вийшла заміж за Рому. Потім подруга влаштувала мене на гарну роботу. Після цього життя почало налагоджуватися.

На роботі я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Єгор був начальником нашого відділу. Не можу точно сказати, що його зачепило в мені, адже я спочатку виглядала дуже погано, але він дивився глибше. Ми одружилися. Тепер живу дуже забезпечено. Мою дитину Єгор прийняв як рідну. Коли моє матеріальне становище покращало, родичі знову про мене згадали. Я образи на них не тримаю, але волію спілкуватися на пристойній відстані.

Близько 30 років тому ми з дружиною роз лучилися. Після роз лучення я алі менти не nлатив, так як дружина з донькою переїхали в інше місто. Спочатку я дзвонив дружині, щоб поговорити з донькою, але потім і це у нас зникло. Я залишився абсолютно один. Особисте життя у мене не клеїлося. Я не одружувався потім кілька років. Та й не хотів, якщо чесно. Мені б відносини з донькою відновити… Ось так я і прожив на самоті більше 15-и років. Моє життя було одноманітним, нудним. Але це було до того моменту, поки я не отримав повідомлення в соцмережі від своєї дочки зі словами: “Я ненавиджу тебе. Як тобі може бути так плювати на нас?”.

Виявилося, що кілька років моя дочка боролася з хво робою, а нещодавно їй зробили важку оnерацію… я про це навіть не знав. Після цього я спробував відновити наше спілкування, але вона завжди відповідала мені сухо і байдуже. Через рік я зустрів жінку, ми вирішили одружитися. А через півроку після весілля у нас наро дився син. Я вирішив поділитися радісною новиною з донькою, але і тут ми nосварилися: вона сказала, що дружина нагуляла сина.

Я не повірив, звичайно ж. Потім я дізнався, що став дідусем. Я попросив дочку вказати свою точну адресу, щоб я зміг побачити внучку. На мій превеликий подив, вона це зробила. Ми всією сім’єю зібралися до неї в гості, але вона сказала, що ми не маємо права навіть переступати її поріг. Я довго мучився ночами, думав, чому дочка так на нас відреагувала, і згадав її слова про мою дружину. Просто заради інтересу я провів тест зі своїм сином. Виявилося, дочка права. Після цього я подав на роз лучення. Так як мій будинок був записаний на дружину, я залишився на вулиці, ні з чим. Родичів у мене немає. Дочка, єдиний родич, не хоче мене бачити і чути. Що мені робити? Як мені жити далі, а головне, на що?

Семен називав свою дружину Ганну “Малюк”, а вона його “Карлсончик, дорогий”. Це напевно не викликало б посмішки, якщо б не їх габарити. Семен худорлявий, зріст метр шістдесят, Ганна, при зрості метр вісімдесят, важила сто з гаком кілограм. Але ті, хто знав історію їхнього знайомства, якщо і посміхалися, то ласкаво. Розуміюче… Семен жив один, на останньому поверсі висотного будинку. Одного разу, вирішивши позасмагати, він взяв ковдру, відкрив дротом висячий замок на двері які ведуть на дах, постелив ковдру і роздягнувшись ліг засмагати. Непомітно для себе заснув. Прокинувся від відчуття присутності поряд сторонньої людини.

Озирнувся, а там, в купальнику, на своєі ковдрі лежить велика жінка. – Ви що тут робите? – запитав він. – Те ж, що і ви. Засмагаю. – Спокійно відповіла вона… – А ось Карлсон з Малюком. Попалися! – пролунав раптом ззаду голос. Чоловік і жінка розвернулися і побачили nоліцейського. – Забираємо дрібнички і слідуємо за мною! У відділення! – Ти чого, командир. Ми ж законів не порушували. – Порушували, порушували. – Суворим голосом сказав nоліцейський. – Табличка на дверях висить: “Стороннім вхід заборонено!”. Чи скажете, що читати не вмієте?! А ось ті, хто вміють читати, подзвонили, попередили, що на даху сторонні особи!

– Та ми живемо в цьому будинку! – одночасно вигукнули Ганна і Семен. – І що? Це вам не дає право порушувати закон! – Шановний, у вас діти є? – запитала Ганна. – Є. А що? – здивувався поліцейський. – Ось і у нас є. І ми втекли від них. – Так ви подружя? – Ну так, – відповіла Ганна. А Семен кивнув підтверджуючи. – Ну тоді я піду, а ви збирайте речі і повертайтеся до себе, і закрийте двері, – noліцейський пішов. – Ну, чоловіче, як тебе звати-величати? – Семен мене звуть. А тепер і Карлсон, – посміхнувся чоловік. – А я, виходить, Малюк, – розсміялася жінка. – Ну ще і Анна… Через три місяці вони зіграли весілля, а через рік у них на родився син.

Я вийшла заміж за неkоханого чоловіка і досі не поkохала його. У мене двоє дітей. Чоловік у мене добрий, любить мене. Але я не відчуваю до нього ні кохання, ні пристрасті. У молодості я щиро кохала одного хлопця. Я була на останньому курсі. Ми збиралися побратися, але одного разу він зник, не відповідав на мої дзвінки, знайомі не знали його місцезнаходження. Зник, як крізь землю провалився. Після його зникнення довгий час я не могла прийти до тями. Кілька тижнів провела у лікарні. Згодом навчилася жити з цим болем. Якось до мого тата приїхав друг із сином. Ми з ним познайомилися і почали зустрічатись. Через шість місяців побралися.

Через рік народився наш первісток. Діти вже виросли, чоловік став директором організації. Але я не забувала своє кохання, всі ці роки я шукала його, жодного разу не зустрілася з ним. Думала, що його більше немає в живих. Півроку тому батька не стало. Я почала часто їздити до мами. Не хотіла залишати її однією. Після смерті батька мама переїхала на дачу. Їй там спокійніше. Я дзвоню щодня, часто приїжджаю. Тиждень тому, коли я була в неї, вона мені запитала: “Дочка, а ти щаслива з чоловіком, ти любиш його?” Вона ніколи не ставила мені таких запитань.

Мама знала, що я не люблю чоловіка, наш шлюб був просто “сімейно-економічним союзом”. Так назвав наш шлюб мій тато. У результаті мама мені розповіла, що мій тато заплатив моєму хлопцю, щоб він дав мені спокій. Я не вірила своїм вухам: виходить, він продався. Любов до грошей у нього виявилася сильнішою за любов до мене. Таких називають “продажною шкірою”! Після цих слів мама дістала з кишені конверт і простягла мені: «Моя улюблена донечка. Коли ти прочитаєш цей лист, мене вже не буде в живих. Багато років тому я завдав тобі бо лю. Вибач, якщо зможеш. Я не мав іншого виходу. Цілую і обнімаю. Пам’ятай, я завжди любив тебе більше за життя». Я не вірила у те, що відбувається.

Ми з Олегом одружені вже близько п’яти років. Дітей у нас поки немає, найближчим часом не плануємо. До речі кажучи, познайомилися ми на роботі. Ми з чоловіком обидва кондитери. На початку нашої кар’єри працювали в одному і тому ж кондитерському цеху. Зараз ми обидва пішли з роботи в чужому цеху і заснували свою справу. Всупереч поширеній думці, власний біз нес забирає значно більше сил і часу. Але ми, незважаючи на все, роботу дуже любимо.

У нас дуже завантажений графік роботи, ми професіонали своєї справи, і у нас замовляють торти на свої урочистості дуже відомі люди. Найчастіше, це величезні торти, які вимагають багато роботи. Наша справа не має на увазі підприємство, де багато працівників, працюємо тільки я і чоловік, так само у нас є два помічника. На цьому штат людей закінчується. Тобто працюємо ми не у виробничих масштабах. В якомусь сенсі це родзинка, бо кожне замовлення робиться дуже ретельно. Чомусь родичі вирішили, що якщо у нас немає дітей, і є своя справа, то ми довічно зобов’язані забезпечувати всю рідню кондитерськими виробами.

Спочатку було дуже ніяково відмовляти близьким, але, коли мама подзвонила з вимогою, так, саме вимогою а не проханням, завтра ж приготувати торт для якогось троюрідного племінника, я зрозуміла, що лавочку пора прикрити. – Мам, у нас завтра важливе замовлення, ми не можемо. – Як не можеш? Відклади це замовлення, родичі повин ні бути важливіше для тебе. Я стала детально пояснювати, чому не можу так вчинити. Чи переконало це маму? Ні. Вона під кінець на мене накричала: – Яка ж ти егоїстка, Свєтка! Я тебе не так виховувала! Саме це я заслужила. Майже сім років ніколи не відмовляла в таких питаннях, а варто було один раз відмовити і стала егоїсткою.

Настя хотіла звільнитись, терпіти від начальника несправедливості вона не могла. Артем Юрійович прискіпувався до Насті, змушував шукати помилkи там, де їх не було. Через це дівчина пізно затримувалася на роботі. Колега Лена намагалася заспокоїти Настю, але в неї нічого не виходило. Настя твердо вирішила написати заяву про переведення або про звільнення. Після вихідних вона пройшла до кабінету Артема Юрійовича. У руках Настя тримала заяву, чоловік не здивувався, коли побачив її. – Вас уже попередили, що ми вилітаємо вночі? — Запитав чоловік. — Не розумію, про що ви кажете. — Здивувалася Настя. -Ми з вами їдемо у відрядження. Ви знаєте, що наша компанія щороку влаштовує зустрічі керівників. Я вирішив, що цього року візьму вас із собою.

Ви хороший співробітник, у вас є великі майбутні. А що ви тримаєте у руках? -Неважливо. Спасибі вам. Я тоді поїду додому раніше, щоб встигнути зібратися. Настя була здивована. Вона думала, що шеф ставиться до неї упepeджено і сам хоче її звільнення. Дівчина все розповіла своїй подружці Лені. -Він у тебе закоханий. Тому так і поводиться. Точно, він же мене якось запитав, чи є в тебе хтось, а я взяла і про твого колишнього розповіла. Думала, що ви зійдетеся, а ви не зійшлися. – винно сказала Лена. Настя вірити в те, що начальник її закоханий не хотіла. Вона поїхала додому, зібрала речі та чекала, коли керівник приїде за нею на службовій машині. -Чудово виглядаєте. – зробив комплімент Артем Юрійович. Настя трохи зніяковіла. Вона подякувала чоловікові, сіла в машину, і вони поїхали.

Більше вони нічого не говорили. Чоловік мовчав і дивився на свій планшет. Наступні два дні вони практично не контактували. Насті здавалося, що чоловік не уникає, тому вирішила покликати його на вечерю. На подив, він погодився. Вони сиділи у ресторані та вибирала страву. Настя дивилася на Артема Юрійовича і вирішила запитати його про його почуття. -Знаєте, того ранку я приходила до вас, щоб звільнитися. А ви покликали мене з собою на такий важливий захід. -Чому Ви хотіли звільнитися? Розкажіть мені, як не секрет. -Через ваше ставлення до мене. Я думала, ви мене недолюблюєте, але зараз… -Що зараз? Договоріть, будь ласка. -Мені здається, я вам подобаюсь. — Правильно. Чоловік покликав Настю на повільний танець. З того часу вони стали зустрічатися і більше не розлучалися.

Коли Тарас йшов в армію, Юля обіцяла вірно чекати. І стримала обіцянку — вона писала коханому листи в армію з палкими зізнаннями в коханні, розписувала їх квіточками, сердечками, а в кінці листа поряд зі словом «цілую» залишала відбиток губ. Вона і справді безмежно любила — так, як тільки можна щиро любити людину, а коли його не було поруч, хвилини їй годинами здавалися. Тому до цих пір не віриться Юлі, що Тарас міг так з нею вчинити. Серце до останнього підказувало, що це неправда, що він не міг забути її.

І коли на кілька чергових її листів улюблений перестав відповідати, а потім в декількох словах написав про те, щоб вона його забула, була змушена вжити всіх за правду. Заміж Юля вийшла за першого-ліпшого. Звичайно, без любові. Її розтоптану любов і своє серце вона назавжди закрила на замок, щоб знову так боляче не обпектися. Та й не могла вона когось любити більше, ніж Тараса.

Юля саме поралася на кухні, коли в двері задзвонили. Так, як і була, в фартушку і домашніх тапочках, пішла відчиняти. Перед нею стояв змужнілий, в офіцерській формі Тарас. — Я не повірив, що ти вийшла заміж, тому вирішив переконатися. Але бачу, що це правда, — в його очах було стільки болю, що, здавалося, він ось-ось заплаче.

— Тепер зрозуміло, чому ти не відповідала на мої листи … Він уже розвернувся, щоб піти, але Юля стримала його. — Як ти можеш так говорити? Це ж ти написав, щоб я тебе забула … — нічого не розуміючи, чи то виправдовувалася, то чи звинувачувала жінка. — Я? .. — запитав після тривалої паузи хлопець. — Так я минулого тижня відправив останнього листа з армії з надією, що ти мене зустрінеш … Якийсь комок зупинився в горлі Юлі. Він не дав їй і слова вимовити. Сльози обпалювали її обличчя, а в голові лише снували питання: «Як? Чому?» У той же день Юля пішла до батьків.

Мабуть, вони знають більше, ніж вона. Їм же ніколи Тарас не подобався, тому що не мав достатньо грошей. — Прости нас, дочка. Ми хотіли тобі кращого життя, тому що знаємо, що таке, коли вишукуєш по кишенях копійки, щоб купити дітям цукерки. Ми це колись пережили і хотіли, щоб у тебе склалася найкраща доля, — по черзі, не стримуючи хвилювання, говорили мама і тато. — Але ж ви не дивилися на те, що бідні, а всупереч усьому любили один одного і одружилися. Так чому моє життя хотіли зруйнувати? Як ви могли так зі мною вчинити? — картала батьків Юля. — Тримай, — мама простягнула дочки з десяток листів. Перечитуючи їх в сусідній кімнаті, Юля не плакала — вона ридала вголос так, як виє вірна вовчиця.

В останньому листі, про який говорив їй Тарас, був пролісок, який за тиждень часу встиг засохнути, а поруч написано: «Я його довго шукав, але знайшов для тебе». Увечері Юля серйозно поговорила з чоловіком, який, крім роботи, грошей і друзів, а може і подруг (про це їй не раз натякали «доброзичливі» сусідки), нічого навколо не помічав. Вони розлучилися тихо і мирно — як в морі кораблі.

Вперше в житті Юля, переборовши страх нічної темряви, вийшла гуляти по місту. Втім, їй вже нічого не страшно, тому що вона йде в будинок того, хто її по-справжньому любить і кого ні на хвилину не переставала любити вона … … Тимчасовий час змило всі непорозуміння і образи. У родині Юлі і Тараса підростають двоє світловолосих синочків. Радіють онуками бабусі з дідусями. А ще всі впевнені: найбільше багатство — це коли в будинку панує щира любов …