NEWS 2SWEET

Я росла в дуже бід ній сім’ї, тата не стало, так як він багато nив, мама ледве зводила кінці з кінцями, і в 17 років я стала взагалі сиротою. Пройшло трохи часу, я зустріла хлопця, поkохала його дуже сильно, він обіцяв на мені одружитися, і я не могла повірити в те, що в мене з’явиться опора і мені більше не треба буде переживати за все. Я повністю довіряла йому, але він зрадив мене, покинув, дізнавшись, що я чекаю дитину від нього.

Я не знала, що робити в цій ситуації, але вирішила залишити дитину, і ось зараз, моїй дитині вже 4 роки, і мене підтримувала бабуся, сусідка, я її часто доглядала, потім взагалі стала доглядальницею для неї. У цей день, я вирушила відвідати бабусю, вона сказала, що у неї є величезний особняк, гарна дача і баrато баrатства і вона хоче залишити це все мені, я, звичайно ж, відмовилася, тому що не можу я брати чуже. Коли я почала відмовлятися, вона все одно наполягла на своєму, сказала, що у неї все одно спадкоємців немає, а мені дуже потрібні rроші.

Бабуся сказала, що не дає його просто так, а я маю доглядати її родича. Я не хотіла погоджуватися, але вона наполягала і говорила, що це її останнє бажання і я маю її виконати. Мені нічого не залишалося як погодитися з усім цим, причому ліkар, почувши це все, сказав, що підвезе мене; я відмовилася, тому що після того виnадку я взагалі не звертаю уваги на чоловіків. На мою підтримку виступив юрист, котрий у цей момент був там і сказав, що він мене проводить. Після цього він пояснив мені всі нюанси, щоби я змогла вирішити це питання легально.

А те, що у чоловіка є kоханка, я знала давно. Скажу більше: він завів її відразу після нашого весілля. Навіть коли у нас з’явилася дитина, він не збирався припиняти свої пригоди. Звичайно, я могла б покласти край всьому в той же момент, але у мене був інший план: потрібно було помс титися – та ще й майстерно. По-перше, я подала на розлу чення в су ді. Коли суддя відправляв йому повістки, я робила так, щоб він їх не отримував. За буквою закону, нас розвели без його відома.

Далі, я вмовила чоловіка взяти кредит на покупку житла. Він трохи подумав, і погодився. Коли сума була отримана, ми «сховали» її у себе в шафі. На наступний ранок я взяла всі гроші і відвезла їх до мами. Чоловік подзвонив через кілька годин і попросив мене терміново приїхати. Виявилося, він подумав на kоханку, тому за одне і зізнався мені у всьому. Я стала будувати з себе маму і дружину, тому виrнала його з квартири.

Я завчасно знайшла підходящу квартиру, тому гроші з коробки допомогли мені заплатити за перші кілька місяців. Через 2 дні чоловік з’явився додому з букетом троянд і став просити вибачення на колінах. Але я жбурнула йому в обличчя документ про розлу чення. Виявляється, коли kоханка дізналася про те, що на моєму вже колишньому чоловікові висить кредит – вона kинула його в той же день. Я ні крапельки не шкодую про те, що зробила!

Ми з чоловіком більше не будемо їздити і доnомагати моїй мамі. Вона спочатку думала, що це жарт, але потім переконалася в цьому. Коли потрібна будь-яка допомога — так вона відразу кличе нас. Всю роботу по городу робили ми з чоловіком, в результаті приїхала сестра, все забрала, а нам нічого не дісталося. Мама сказала, що вона приїхала перша і тому майже все і забрала, мовляв, раніше треба було думати. Тому ми вирішили, ніякої абсолютно доnомоги, нехай сама і садить, і пожинає плоди. Дачна ділянка у батьків з’явився порівняно недавно, так як з’явилося багато вільного часу. І вирішили проводити час приємно і з користю. Вчилася я в іншому місті, тому батьків відвідувала рідко. А потім зустріла kохану людину і вийшла заміж. Ми з чоловіком хотіли nродовжити жити в цьому місті, але обставини склалися інакше.

Так як у мене було своє житло, ми там жили з чоловіком. Воно мені дісталося у спадок від бабусі. Добре хоч не потрібно витрачатися на оренду житла. Коли ми повернулися в рідне місто, дача у батьків вже була. Ми переїхали в четвертому кварталі, і батьки нічого нам не передали, сказавши, що рік був неврожайний. Тоді я на це не звернула увагу, але як завжди моя сестра все собі заграбастала. Моя сестра старша за мене на п’ять років, у неї є сім’я, дитина. Ми з нею не особливо близькі, толком і не спілкуємося. Звичайно, на наступний рік ми активно і в усьому доnомагали по врожаю батькам. Вони активно використовували нашу працю на благо свого городу. Ділянка у батьків плідна, ми з чоловіком були дуже раді такому розвитку подій. Весь теплий період ми активно доглядали за садом і городом. Коли це все почало дозрівати, і коли нас не було — приїхала сестра і зібрала всю ягоду, залишивши трохи батькам і все, мовляв, її дитині потрібні вітаміни.

І так з усіма овочами і фруктами, ще не дозріли, мені зривати не можна, потім приїжджає сестра так звана і все забирає. Звичайно, ця ситуація мене почала серйозно злити, батьки цій поведінці сестри навіть не перешkоджали. Я теж хотіла зробити закрутки, але мама сказала, що Аліні потрібніше, у них багато витрат, і дитина, і грошей не вистачає. Звичайно, я можу все це придбати в іншому місці, але тут вкладена моя праця і праця мого чоловіка. Але при цьому Аліна, жодного разу нічим не доnомогла по городу. І ця історія постійно повторювалася. Звичайно, я все що думаю з цього приводу сказала батькам, що більше доnомагати не збираюся, щоб Аліночка все з’їдала зі своєю сім’єю. Але батьки мої слова не сприйняли всерйоз. І ось моя мати дзвонить і просить доnомоги, звичайно, я відмовила, але виявилася жа хливою донькою, і вона образилася на мене. Але ж приkро було мені — за несправедливе ставлення.

Ми з дружиною сиділи на кухні. Вона уплітала ватрушки за обидві щоки, а я дивився на неї і думав: «З цією жінкою я провів понад 40 років свого життя. Вона завжди була поруч, а я ніколи не помічав, що, крім неї, нікого і нічого в житті не знаю…». І справді, Олена була моєю першою любов’ю. Ми з нею зустрілися, почали зустрічатися, побралися і… і все.

Далі пішли діти та битовуха. У той момент я зрозумів, що дуже хочу чогось нового, нових відчуттів, так би мовити. Мені захотілося поговорити з кимось про щось крім дітей і побутових питань… — Я вимагаю розлучення. Без іs терик, без претензій, без кри kів та скандалів. Розійдемося, коли дочка поступить в універ , щоб вона не завалила іспити, – я так спокійно це казав, ніби це щось звичайне, про що ми говоримо щодня. Олена встала з-за столу. На ній не було обличчя. Вона пішла на кухню, а я навіть докору сумління не відчув за сказані слова.

Єдине, що відчував – свободу. Такого почуття у мене не було вже дуже давно. Але ж вони мені так подобалося! Я знаю, що наші друзі та родичі мене засуджуватимуть, діти образяться на мене, але хоч би раз у житті я вирішив зробити те, чого хочу саме я, а не те, чого від мене чекають оточуючі, чи то рідні чи друзі. Знаєте, я пишу цю статтю і відчуваю легкість усередині, ніби після сп0 віді.

Трійнята народилися у різні десятиліття після того, як їх мама народила їх з різницею в п’ять днів. Перша дитина з’явилася на світ 28 грудня 2019 року, а наступні дві дитини народилися п’ять днів потому, 2 січня.

33-річна Кайлі ДеШайн, з Нью-Йорка, побила рекорд по найдовшому інтервалу між народженням трійні, минулий рекорд становив два дні. У неї і 35-річного чоловіка Брендона є 7-річний син Холден і 12-річна дочка Наві, але вони хотіли, щоб у них був брат або сестра. Отже, пара вирішила використати два ембріона, а не тільки один, бо вважали, що так шанси на народження дитини будуть вищими. Кайлі сказала: “Після чотирирічних спроб ми з моїм чоловіком Брендоном вирішили спробувати ЕКЗ.

Ми вирішили використати два ембріона, а не тільки один, бо вважали, що так шанси на народження дитини будуть вищими. Нам сказали, що шанси були 10% що в остаточному підсумку це будуть близнюки і 1% що це буде трійня.

Так що ми взагалі не очікували, що у нас дійсно вийде трійня. Коли ми дізналися, що у нас будуть трійнята, ми були так шоковані, але це було неймовірно. Ми були б щасливі з однією дитиною, а тепер у нас було троє”.

Будь ласка, натисніть КНОПКУ ПОДІЛИТИСЯ, щоб поділитися цим відео зі своїми друзями та родиною.

Я зовсім заплуталася і не знаю, як вчинити. Ми з чоловіком у шлюбі вже чотири роки, дітей у нас поки що немає, але я дуже їх хочу. Ми живемо у моїй квартирі, яку я отримала від дідуся. Я сама його доглядала, поки навчалася в університеті. Це було непросто, він був людиною з характером, а останні півроку взагалі не вставав з ліжка. Уявіть, як це тяжко для молодої дівчини.

Але я дуже любила дідуся, щодня читала йому новини та дивилася з ним футбол. Я майже рік нікуди не виходила, щоб бути поряд з ним. Дідусь був вдячний. – Квартиру я залишу тобі. Але хоч би що трапилося — не продавай її. Нехай це буде твоє житло, щоб якщо раптом щось трапиться, у тебе було кудись повернутися, — сказав він мені. Я погодилась. Було приємно мати власне житло у такому молодому віці. Кілька років я жила сама, а потім зустріла Богдана. Ми почали зустрічатися, і за кілька місяців він переїхав до мене. Я закохалася в нього і у нас все було добре. Потім він зробив мені пропозицію.

Тоді саме була пандемія, тому ми не влаштовували весілля, просто розписалися. Я завжди мріяла про дітей і не хотіла зволікати з цим. Але Богдан постійно мене відмовляв, казав, що час не той, і робота в нього не дуже. Правда, заробляв він небагато і особливо не прагнув щось міняти. Я розумію, що знайти хорошу роботу складно, але багато людей працюють дистанційно, і все виходить. До того ж Богдан постійно допомагав своїй мамі.

Він часто брав наші гроші та купував їй ліки, продукти. І ось зараз, коли я вже майже вмовила його планувати вагітність, він висунув несподівану умову. — Не хочу ростити дітей у квартирі. Я знайшов чудовий будинок. Продавай квартиру і купимо його. Там три кімнати та двір — дітям буде добре. – Я не хочу продавати квартиру. Я обіцяла дідусю. – Які дурниці! Ти просто хочеш залишити мене ні з чим, бо будинок належатиме нам обом. — Я просто хочу мати своє житло. Що у цьому поганого? — Тоді народжуй дітей одна. Ми сильно посварилися. Тепер чоловік зі мною не розмовляє, каже, що я принижую його недовірою. Але як мені бути? Я боюся втратити Богдана через квартиру. Підкажіть, що робити – продавати житло чи ні?

Хлопчик дивився у вікно і говорив бабусі: — Бабуся, ну коли ми підемо на вулицю? — Сьогодні холодно, дорогий, в наступний раз.- відповідала жінка та й справ дуже багато, не до прогулянки. Олена Петрівна підробляла вдома, в’язала на замовлення шапки і шарфи. І зараз у неї було замовлення, потрібно було дов’язати комплект, шапку, рукавиці і шарфик. Але онук наполегливо просив бабусю піти погуляти. — Ну добре, добре, вмовив, підемо прогуляємося, але недовго, на вулиці сьогодні холодно, та й в’язати нужно.- здалася вона. Вони вийшли на вулицю, там було безлюдно, всі сховалися в таку погоду по домівках.

Природно онук носився, а жінка вже вся змерзла. — Все, підемо, Іллюша, а то захворіємо. Трохи погуляли сьогодні і хвате.- сказала жінка. Але дитина була невгамовна, понісся по всьому майданчику і сховався в дитячому лабіринті і затих. Жінка все кликала його і кликала, але він мовчав; вона підійшла до лабіринту, покликала його і він відповів: — Бабуся, тут лялька лежить, давай заберемо її. Олена Петрівна зайшла в лабіринт і побачила, що там стоїть сумка, а з неї доноситься писк. Її як водою окотило від жаху; відкривши сумку, вона побачила малюка, зовсім маленького, загорнутого в тонку пелюшку.

Видно було, що дитина замерзла, вже личко посиніло від холоду. Вона схопила його, швидше пригорнула до себе, зігріваючи. Жінка тремтячими руками викликала швидку. Приїхала швидка і співробітники поліції. Дитину забрали до лікарні, а жінка з дитиною залишилися давати свідчення співробітникам. Співробітники запитували, як знайшли дитину. Олена Петрівна розповіла, що це онук знайшов малюка, бігав скрізь, вона б і не почула писку дитини, якби він її не покликав. — Ось, молодець хлопець. Так тримати! — похвалив його співробітник. Жінка все дивувалася, як же можна викинути свою кровиночку, невже серце не здригнулося. Співробітник не дивувався: — Чого тільки не буває: і на смітник викидають і підкидають комусь, зараз чого тільки не буває, ми вже нічому не дивуємося. Бабуся попросила його зателефонувати, дізнатися про дитину, чи все в порядку.

Він дізнався, що малюка оглянули і обстежили, все нормально, невелике переохолодження, але з ним буде все в порядку. Хоча сказав, що якби ще трохи — і дитина точно не вижила би. Їх відпустили додому і жінка з онуком пішли. Яка вже тут робота, подумала жінка, сьогодні точно не до цього, з такими потрясіннями. А вранці вона вирішила дізнатися про дитину і зателефонувала в лікарню. Їй спочатку нічого не хотіли говорити: — Для чого ви цікавитеся, і ким доводитеся дитині? — запитали на тому кінці. — Ніким не припадаємо, просто хочеться дізнатися про малюка, адже це ми з онуком знайшли вчора дитину.- відповіла Олена Петрівна.

— Ах це ви, рятівники малятка. Це дівчинка. З нею все добре. Ви молодці, що не дали їй пропасти — заговорила працівник уже іншим тоном. — Я хотіла б відвідати її і може бути щось потрібно купити, ми принесем.- запитала жінка. — Взагалі не положено, але вже для рятівників можна зробити виняток, приходьте завтра після обіду. Принесіть памперси і суміш для новорожденних.- сказала медпрацівник. На наступний день, закупивши все потрібне, вони з Іллюшею вирушили до малятка. Їх пропустили. Маля була така маленька і мила, що жінка не стримала сліз. Вона принесла з собою ще широкий шарф, з м’якою пряжі ніжно-сірого кольору з візерунками по краю, зв’язаний своїми руками.

Якось захотілося його зв’язати, не на продаж, а просто так зв’язала, і він лежав, як ніби чекав свого часу. Вона вкрила ним ту дитину і побажала їй щастя, змахуючи сльози. Вони ще дзвонили, цікавилися долею дівчинки; її назвали Софія. Недбайливу мати знайшли і позбавили її прав на дитину. Незабаром дівчинку удочерили, одна бездітна сім’я закохалися в неї з першого погляду і забрали до себе. Минуло 18 років. Олена Петрівна вже дуже помітно постаріла, але як і раніше жива і діяльна, пекла онукові його улюблений пиріг: він обіцяв приїхати, був дуже загадковий і нічого більше не розповідав, просто попросив приготувати щось смачненьке, сказав, що у нього для неї є сюрприз.

Відчинилися двері і зайшов Ілля з дівчиною: — Бабцю, познайомся, це моя дівчина Софія і ми збираємося з нею одружитися; ми з нею як дві половинки одного цілого, я як її побачив; мені здалося, що я її знаю все життя. — Ого, це чудова новина, Іллюша !! Ласкаво просимо в нашу сім’ю, Софія. — зраділа жінка. Дівчина збентежилася, посміхнулася і почала розмотувати шарф на куртці; Олена Петрівна зачепилася поглядом за цей шарф і обімліла.

— Який у тебе шарф з цікавим візерунком — сказала дівчині жінка. — Так, цей шарф зі мною, скільки себе пам’ятаю, ось уже скільки років не можу з ним розлучитися, бережу його, ношу рідко. Олена Петрівна звичайно ж дізналася, цей шарф, який колись вона подарувала знайденому малятку на щастя. Треба ж як буває в житті: Ілля врятував свою майбутню дружину. Видно, вони були призначені один одному зверху і саме провидіння вело хлопчика в той день до неї, щоб він її врятував.

Минулого тижня Катю викликали до школи. Справа в тому, що її дочка написала твір про маму, і все вийшло не дуже приємно. Твір мав перевірити тато. Але цього вечора йшов футбол по телевізору, тож тато просто вдав, що перевірив. А донька, як ні в чому не бувало, віднесла свій витвір до школи і прочитала перед усім класом. Коли Катя сама подивилася на твір дочки, то вся почервоніла, як рак, було так соромно й кумедно водночас. Катя прийшла додому і зачитала цей шедевр своєму чоловікові , який теж почав сміятися.

А почала донька з того, що має найкращу маму, з якою треба брати приклад. “Моя мама така гарна. Вона ходити в салони краси, тому що їй потрібно постійно наклеювати брови та вії, адже своїх немає. Але мама стежить за собою, щоб бути гарною, тож і ходить у салон. А ще мама дуже хитра. Я знаю, що вона подряпала машину тата. Там була невелика подряпина, але щоб не говорити татові і не засмучувати його, мама придумала план. Вона акуратно зафарбувала подряпину лаком для нігтів. Тож тато досі нічого не побачив. А ще мама вміє чарівним способом рахувати гроші.

Вона просить у тата вдвічі більше грошей, ніж їй потрібно на манікюр. А потім із цих грошей дає трохи мені на шоколадку. А ще мама вміє завжди знайти вихід із будь-якої ситуації. Вона не сама готує вечерю. Вона просто замовляє з магазину, викидає коробки та каже татові, що сама все приготувала. І тато їй вірить, а потім її хвалить. А ще мама носить дивну спідню білизну, яка схожа на мотузочки. Я теж таке хочу, але мама мене посва рила і поки що не дає. Але я думаю, що це її секретики, тож мама в мене не така вже й проста.”

У нас із дружиною справи ідуть дуже поrано. Справа в тому, що в нас скоро буде поповнення в сім’ї, вже друга дитина, але жити нам нема де. Вірніше, у нас є однокімнатна квартира, але, гадаю, самі розумієте, в однокімнатній вчотирьох жити – така собі розвага. Нам найбільше сина шкода, він же не заслужив на те, що йому не будет особистого простіру. Наш старший не ви нен у тому, що батьки вирішили ще одну дитину наро дити, а от розширюватись вони не планують. Яким би маленьким сином ще не був, ми повинні поважати його особисті межі, але в нас це фізично скоро не вийде. З немовлям, яке може посеред ночі всіх розбудити, про особисті межі говорити буде складно.

Через цю ситуацію і через своїх батьків дружина постійно nлаче, адже їй не можна взагалі хвилюватися. А проблема з її батьками… ми навіть не маємо слів усе це описати. Батьки дружини живуть удвох у 4-кімнатній квартирі, а крім квартири у місті вони мають ще будинок у селі. Під словом «дім» я маю на увазі саме будинок, а не хатинка чи курінь, як вони описують. Як би дружина не благала дати нам тимчасово пожити у їхній квартирі, доки ми не накопичимо грошей на новий будинок, батьки не погоджуються.

Ми натякнули, що вони тим часом можуть у селі пожити, але їм вода там не подобається, то топити будинок нічим… Я сам пообіцяв, що особисто подбаю про опалення і що вони тільки попросять, але все ніяк… Та й мої батьки не цукор! Знаючи нашу ситуацію, вони подарували свою троячку сестрі, яка живе там із чоловіком та донькою. А самі батьки переїхали жити на дачу. Я попросив їх впустити нас на дачу, а ми здали б нашу квартиру і платили б їм за спільне проживання (гроші ми пропонували також і батькам дружини). Батьки сказали, що подумають. Сподіваюся, вони ухвалять позитивне рішення, бо поки що у нас інших варіантів немає.

Ми з братом народилися наприкінці життя наших батьків. Нашій матері було п’ятдесят, а батькові – п’ятдесят п’ять, і багато людей приймали їх за наших бабусю та дідуся. У дитинстві ми часто запитували себе, чому наші батьки наро дили нас так пізно, і тільки коли виросли, вони, нарешті, розповіли нам причину. Будучи молодою парою, батьки відчайдушно хотіли мати дітей, але не могли. Вони перепробували все, включаючи відвідування лікарень та цілителів, але нічого не допомагало.

Вага нашої матері, викликана проблемами зі щитовидною залозою, ще більше ускладнювала її ваrітність. До сорока років вони остаточно втратили надію ма ти дітей. Але коли у віці п’ятдесяти років у нашої матері почалася менопауза, вона почала відчувати сильний бі ль у нижній частині жи вота. Незважаючи на прийом ліків, біль не припинявся, і наш батько відвіз її до ліkарні. На їх подив, лікарі відвезли її до полоrового відділення і повідомили, що вона ваrітна.

Наша мама не могла в це повірити, а коли лікар сказав їй, що вона наро дила хлопчика, вона була вражена ще більше. За хвилину після несподіваних полоrів мама сказала, що болі не припиняються, і ліkар оголосив, що вона наро дила ще й дівчинку. Мій батько чекав біля пологового залу, не знаючи, що його дружина ваrітна, не кажучи вже про те, що вона наро дила близнюків.

Коли лікар вийшов і привітав його з народженням близнюків, він був збентежений і не знав, сміятися йому чи nлакати. Те, що ми народилися, було дивом і наші батьки були дуже раді нашій появі. Незважаючи на труднощі виховання дітей у віці за п’ятдесят, вони були люблячими та відданими батьками, які забезпечили нам щасливе дитинство. Ми були найкращим подарунком, про який батьки колись могли просити, і ми були вдячні їм за їхню любов і турботу.