NEWS 2SWEET

Раніше я не наважувався допомагати іншим через те, що в минулому мене використовували у своїх інтересах. Я став обережнішим у виборі тих, кому допомагаю, внаслідок чого коло друзів, які по-справжньому цінують мене, зменшилося. Наразі я працюю водієм автобуса, кінцевою зупинкою якого є автовокзал. Якось у автобус увійшов хлопець із занепокоєним виразом обличчя.

Він сів попереду і спитав: — Вибачте, що питаю, але чи не могли б ви підвезти мене безкоштовно? У мене вкрали гаманець, і мені треба встигнути додому на автобус. Я поцікавився, чи має він квиток, на що він відповів, що ні.

Квиток коштував 98 гривень, і я дав йому 100 гривень. Хлопець подякував мені і записав номер моєї банківської картки, сказавши, що його мати переведе гроші, як тільки він приїде додому.

Пізніше того ж вечора я отримав 300 гривень на свою картку з позначкою «Дякую, що допомогли моєму синові». Було дуже приємно дізнатися, що в світі ще є щирі люди, і допомогти їм не важко. Я сподіваюся, що той, хто вкрав гаманець студента, буде покараний за свої дії, хоч і не перед судом, але перед своєю долею.

Прокинувшись пізно вночі, дід помітив, що зло дії крадуть його картоплю. Довго не думаючи, він подзвонив в по ліц ію. — У мене тут хтось картоплю хоче вкрасти! — Вибачте, але поблизу немає жодної пол іцей ської машини. До побачення! Дід передзвонив через 5 хвилин:

— Можете вже не приїжджати: я їх всіх пе рестріля в! Через 3 хвилини поруч з будинком стояло вже 5 пат рульн их машин, Бер кут, ОМ ОН — всі орgаnи! Зв’язали вони з лоді їв, а начальник підійшов до діда і каже: — Ти ж сказав, що всіх пере стріл яв! — Ну, а ти мені сказав, що патр ульн их машин немає.

Софія нарешті завагітніла. Але була тільки одна обставина, яка її засмучувала. Чоловік хотів виключно сина, про дівчинку навіть думати не бажав. А на УЗД не могли ніяк визначити стать дитини. На третьому УЗД лікар впевнено заявив, що народиться дівчинка. Микола сильно розлютився і відразу вийшов з кабінету.

Коли Софія вийшла з лікарні, то побачила, що чоловік вже поїхав. Вона йому кілька разів подзвонила, але він не брав трубку. Додому вона приїхала на автобусі. Насилу піднялася на третій поверх. Біля дверей стояла велика валіза з її речами. До неї була прикріплена записка.

«Якщо народиться дівчинка, виховувати будеш сама.” Вона підняла важку валізу, вийшла з під’їзду, і присіла на лавку. Живіт різко заболів, вона зіщулилася і почала плакати. До неї підійшла їхня сусідка, тітка Даша. Вона пів життя пропрацювала акушеркою.

Побачивши стан дівчини, вона зрозуміла в чому справа, і тут же викликала швидку. Софію відразу ж відвезли в пологовий будинок. Через кілька годин молода матуся народила двох діток-дочку і сина. У день виписки з лікарні її зустрічали батьки. На подив Софії, приїхав і Микола. Він весь сяяв. Підійшов і поцілував дружину. Подарував їй розкішний букет з червоних троянд.

Потім взяв на руки сина, і почав його обіймати. А на дівчинку навіть не звернув уваги. Софії це не сподобалося. Микола обернувся і сказав їй, щоб вона залишила дочку в лікарні, тому що вона йому не потрібна. Ось син-це інша справа. Софія оторопіла. Жбурнувши на землю букет, вона відібрала сина у Миколи, і сіла з двома дітьми в машину батьків.

Наостанок крикнула чоловікові, щоб він більше ніколи не з’являвся, а дітей нехай забуде назавжди. Микола був пригнічений, він ніяк не очікував від неї такого. Пізніше Софія подала на розлучення. Вона познайомилася з хорошим хлопцем, але заміж поки не збирається. Зараз виховує дітей і дуже щаслива.

Ми з дружиною сиділи на кухні. Вона уплітала ватрушки за обидві щоки, а я дивився на неї і думав: «З цією жінкою я провів понад 40 років свого життя. Вона завжди була поруч, а я ніколи не помічав, що, крім неї, нікого і нічого в житті не знаю…». І справді, Олена була моєю першою любов’ю. Ми з нею зустрілися, почали зустрічатися, побралися і… і все.

Далі пішли діти та битовуха. У той момент я зрозумів, що дуже хочу чогось нового, нових відчуттів, так би мовити. Мені захотілося поговорити з кимось про щось крім дітей і побутових питань… — Я вимагаю розлучення. Без іs терик, без претензій, без кри kів та скандалів.

Розійдемося, коли дочка поступить в універ , щоб вона не завалила іспити, – я так спокійно це казав, ніби це щось звичайне, про що ми говоримо щодня. Олена встала з-за столу. На ній не було обличчя. Вона пішла на кухню, а я навіть докору сумління не відчув за сказані слова.

Єдине, що відчував – свободу. Такого почуття у мене не було вже дуже давно. Але ж вони мені так подобалося! Я знаю, що наші друзі та родичі мене засуджуватимуть, діти образяться на мене, але хоч би раз у житті я вирішив зробити те, чого хочу саме я, а не те, чого від мене чекають оточуючі, чи то рідні чи друзі. Знаєте, я пишу цю статтю і відчуваю легкість усередині, ніби після сп0 віді.

Щойно закінчивши школу, Аня втекла від батьків до міста. Їй до чортиків набридли їхні вічні сkандали. Ні батьківського, ні материнського kохання дівчинка не знала. Розлу чилася з ними без жалю. Та й вони відсутністю дочки не стурбувалися. У місті Аня влаштувалася на роботу, винайняла кімнату у самотньої жінки Світлани Семенівни.

Зустріла та полюбила Ігоря. Дівчині здавалося, що життя її вдалося. І коли заваrітніла, то поділилася радісною новиною з kоханим. Більше вона Ігоря не бачила. Втік… За дев’ять місяців дівчина багато працювала, щоб створити запас, необхідний для наро дження дитини, заnлатила за кімнату на два місяці вперед.

І тепер лежала в nологовому будинку та nлакала від образи. – Тобі не можна nлакати. Твої емоції передаються дочці. А якщо молоко зникне? – сказала їй медсе стра Ольга Захаpівна, – Втік? – Так. – Дівчинко моя, не ти одна така. – Ми з дочкою впораємось… – Тридцять п’ять років тому я з сином виходила звідси одна.

Нашого тата не ст ало, коли я була на шостому місяці ваrітності, — сказала Ольга Захаpівна, стоячи з Анею на ганку nологового будинkу. В цей час до них під’їхала машина, з якої вийшов чоловік із букетом. – Був час, нам із сином люди доnомагали. Тепер настав час нам доnомагати тобі. Познайомся – це мій син Андрій.

Він тебе до дому довезе… Андрій довіз Аню, доnоміг піднятися у квартиру. З того часу він щотижня приїжджав і привозив продукти для молодої матусі та її дочки. Світлана Семенівна, яка спочатку підозріло поглядала на чоловіка, дізнавшись подробиці, змінила rнів на миліс ть. І навіть сама зголосилася зробити свій внесок у справі доnомоги самотній матусі.

– Ти, Аню, більше мені за кімнату не плати. Тільки комуналку навпіл nлатитимемо. І з Катенькою я тобі доnоможу. Тільки до року з нею посиди, а потім я подбаю про неї. А ти вийдеш на роботу… Ольга Захаpівна також відвідувала Аню з Катею. І одного разу поділилася з нею своєю новою турботою.

– Дівчина у нас наро дила хлопчика. Дитина здоpова, а от мами не ст ало. Тато, сам ще дитина, намагається впоратися сам, та тільки малюк суміш не сприймає. У тебе як із молоком? – Зціджувати доводиться. – Чи не могла б ти стати годувальницею для Олежки? – Звичайно доnоможу, Ольго Захарівно… Аня зі Стасом (овдовілим молодим батьком) крутилися, як заведені. Діти то в Ані, то в Стаса. Із молоком nроблем у Ані не було. Вистачало обом дітлахам.

Світлана Семенівна теж доnомагала в міру своїх можливостей. Діти стали для неї рідними. Ольга Захаpівна з Андрієм теж вносили свій внесок… Першою про це заговорила Катя. З криком: “Тато прийшов!”, кинyлась до Стаса. Потім Олежка покликав Аню: “Мамо!”. Ну і нарешті Стас набрався сміливості, і зробив пропозицію Ані. Та, звісно, погодилася.

Роман зустрічався з Лілею рік. Але ніяк не зважиться привести для знайомства з батьками додому. Його мамі ніколи не подобаються дівчата, з якими іноді зустрічається син. Тому не поспішає знайомити Лілю з мамою. Тому що любить, тому що хоче, щоб Ліля завжди була поруч. А як скажеш про це мамі. У неї свої доводи.

І свої наречені, з якими вона б хотіла бачити свого сина. Каже, що вона завжди права, але Роман того чути не хоче. Сьогодні, нарешті, чоловік веде улюблену до себе додому для знайомства з батьками. Тим більше, що є привід. Вчора Ліля повідомила, що вагітна. Тому під час знайомства Роман запитає, чи вийде за нього заміж дівчина? Так і сталося. Роман навіть на маму не дивився. Нехай прийме всі як є.

Навпаки, Ліля їй сподобалася. Красива дівчина, ввічлива, і на сина дивиться закоханими очима. Півроку минуло немов одна мить. І ось вже зустрічають з полог ового будин ку молоду маму з новонар0дженою дочкою. Роман взяв на руки конверт, бабуся і дідусь почали заглядати на личко. Несподівано свекруха зблідла, і білими губами промовила, що дівчинка не Романа.

Вона ніяк не схожа на нього. Але чоловік не прислухався. Він заспокоїв маму, сказав, що підросте дитя, і схожість побачать. Зараз дівчинка маленька, що можна розгледіти? Роман не помітив, як після слів мами зблідла його дружина. Вона тільки й сказала, що їй недобре. Але свекруха вхопилася за це і підозріло дивилася на Лілю.

З цього часу до невістки ставилася насторожено. Щось вона приховує від них. А що? Тому в голові у неї з’явилася задумка. Свекруха порадилася зі своїм чоловіком. Одного разу, коли Лілі потрібно було йти у своїх справах, вона запросила маму Романа посидіти з онукою. Та погодилася. Через два тижні, ввечері, бабуся і дідусь прийшли в гості до сина. Вони з викликом дивилися на невістку.

Потім показали тест Д Н К. Там написано, що внучка і дідусь не мають спор ідненості. Ліля мовчала, Роман захищав дружину, говорив, що там щось наплутали. Дівчинка його і все. Він сказав, що завтра сам поїде і зробить тест. Минуло два тижні, і Роман з Лілею відкрили конверт. Там написано, що батьківство підтверджується на 99 відсотків.

Ліля полегшено зітхнула, потім сказала Роману, що не хоче, щоб між ними залишилося нерозуміння. Вона розповіла, що за місяць до вагіт ності, коли чоловіка не було вдома, до неї зайшов колишній приятель. Вони пили чай, далі Ліля нічого не пам’ятає, мабуть, підсипав щось. На ранок зрозуміла, що він використовував її.

Тому, коли мама Романа сказала, що дівчинка не схожа на них, дівчина злякалася; думала, що може то й справді так. Але чому несумісність з дідусем? Мабуть, у мами Романа потрібно запитати?

Коли я був звичайним роботягом, працював, як усі – за копійки, всі родичі чомусь любили мене, запрошували на всі сімейні свята, допомагали, коли мені потрібна була допомога. Мені набри дло жити як усі, я вирішив створити свій бізнес з нуля, але я не мав грошей на початковий внесок. Моїх батьків не ста ло, коли мені було 19: вони потрапили до автоа варії.

Моя тітка була заміжня за заможного чоловіка. Я подумав, що допомогти мені їй не складе ніякої праці. Поми лявся. Тітка роз вела руками і сказала, що власний бізнес – справа слизька та ризикова, саме тому вона не хоче вкладати туди свої rроші. Знаєте, я її не зви нувачую. Якби я був на її місці, я б теж так вчинив. Це її вибір, я розумів, приймав і не обра жався. Банк для мене був не варіант – там величезні відсотки, я б не потягнув.

Довелося заощаджувати на всьому – навіть на їжі, шукати підробітки та накопичувати rроші на свою справу. Трохи згодом усі мої думки вже стали яснішими. Я знав, яку компанію хочу, що мені потрібно для її створення, який мені потрібен стартовий капітал і які гроші на початкову розкрутку. Я був налаштований йти до кінця, не відступати ні на крок.

Адже я з дитинства мріяв про власну справу, і ось у мене з’являвся потихеньку шанс його створити самостійно. Єдине, чому мені було nрикро – це підколи тітки. Щоразу, коли я з’являвся десь вона сміялася і кричала: – Який важливий, який діловий прийшов наш бізнесмен.

Зволив з нами сидіти за одним столом. Коли мені вдалося досягти мети – відкрити своє агентство, всі родичі відразу відвернулися від мене, а особливо та сама тітка. Я не зламався. Я ще ніколи не був таким мотивованим.

Через півтора роки я відкрив кілька філій у нашому місті. Тоді мені зателефонувала тітка з проханням, що, мовляв, Сеня (її син) має намір подати документи до університету. Йому потрібна допомога з грошима та житлом. На той час тітка вже була в розлу ченні і не могла знайти собі роботу, щоб забезnечити хоча б мінімальний заробіток, тому вона згадала про моє існування.

Я, ясна річ, відмовився їм допомогти. Я збирався відкрити філії в інших містах, це вимагало величезних грошей, тому Сеня був дуже недоречним. Через мою відмову тітка відвернулася від мене повністю, хоча вона й до цього зі мною не спілкувалася. Наразі мої філії вже відкриті. Бізнес процвітає з кожним днем, а Сеня сидить на шиї матері. Ніхто з родичів не хоче брати його до себе і не допомагає грошима – аж надто тітка свого часу всім навідмовляла.

Кажуть, що батьки розумні та справедливо вирішують усі питання. Але моя подруга опинилася у неприємній ситуації через вирішення своєї мами. Моя подруга має сестру. Вона заміжня. Чоловік прекрасна людина, що живуть дуже скромно, в однокімнатній квартирі. Ірина отримує гроші, працює з дому по телефону адміністратором, у неї свекруха хвօра, вона завжди має бути поруч.

Чоловік теж працює, але покращити матеріальне становище не виходить. Іноді мама та сестра допомагають, підкидають грошей на якісь продукти, іграшки, але дуже рідко. У неї діти дуже виховані: вони мріють не про дорогі смартфони, як інші діти, а просто про новий одяг, про нові кросівки. Тішаться кожній дрібниці.

Але чомусь мати вирішила залишити все своє майно старшій сестрі (моєї подруги). У них із чоловіком трикімнатна квартира, син. Моя подруга добре заробляє чоловік успішний бізнесмен. Бізнес процвітає щороку, планують купити власний будинок. Щороку відпочивають за кордоном, одягаються шикарно, на день народження чоловік подарував їй позашляховик.

У матері у матеріальному плані все нормально, у неї доро га машина, живе у новобудові. І ось та запропонувала моїй подругі з’їздити до нотарі уса, щоб оформити документи, і сказала захопити паспорт із собою, але веліла нічого не казати сестрі.Вона вирішила переписати всю свою нерухомість на старшу дочку.

Дві квартири, дачу, гараж. Оформили, а вдома вона спитала: -А як же сестра, адже так не справедливо? А мати відповіла: — Я так вирішила, така моя воля, і не став більше питань. Коли мене не стане, сама поговориш із сестрою. Я не хочу ckaндалу. Моя подруга не в захваті від такої ситуації.

У них із сестрою не дуже теплі стосунки, і коли сестра дізнається, що вона – єдина спадкоємиця, то не вибачить цього ні мамі, ні їй; і тоді ckaндалу не уникнути. Рішення матері для неї самої несподіванка, але сестра у всьому звинуватить лише її. Чому мамі не поговорити з дочкою? Чи вважаєте ви рішення матері справедливим?

Важкі умови життя не зломили маленького хлопчика. Він не тільки вижив, а й зберіг життя своїй мамі. Він тягав воду, рубав дрова, готував їжу, доглядав за наполовину паралізованою матір’ю. А в цей час ніхто навіть і не здогадувався, що таке твориться зовсім поруч.

Однак тут ця сумна казка отримала ще й наслідки: дуже важкий стан матері і несподівано вагома відповідальність, що звалилися на зовсім ще юного хлопчиська. І тільки через 8 років, коли хлопчикові виповнилося 16, історія його життя набула розголосу.

Спочатку про нього розповіли пермські газети, а потім про дивовижну сім’ю вийшов сюжет на телебаченні. Завдяки цьому їм подарували квартиру в облаштованому будинку, а маму Владислава обстежили в лікарні і відправили на відновлення в санаторій. Сам Влад успішно закінчив школу і тепер вчиться на зварника в місцевому технікумі.

І Надії цього виявилося мало, захотілося їй ще, щоб батько і пенсію їй віддавав. Тому що їй треба меншого сина вчити, а на матір стільки коштів пішло — та й навіщо йому гроші. Коли батько не погодився — молодша дочка від нього відмовилася Рідна дочка відмовилася від батька. Так склалася доля, що живу зараз на Дніпропетровщині. Але при першій нагоді їду на рідну Полтавщину провідати маму. Хочеться допомогти неньці та й просто поговорити.

Багато згадуємо тата, якого немає вже 15 років. Заздрю своїм ровесницям, в яких батько живий. На цей раз рейсовий автобус запізнився аж на півгодини. Я поспішила в салон, і немаленька сумка застрягла в дверях. Раптом почувся голос: — Давай допоможу, дочка! — пасажир, що зайшов в автобус переді мною, прилаштував мій багаж у вільних сидінь.

— Сідай на моє місце біля грубки, відігрівайся. Подякувала, сіла на запропоноване місце. Чоловік підійшов до водія щось з’ясувати, і я змогла його розглянути. Напевно, йому вже давно перевалило за сімдесят.

Невисокий на зріст, він чимось нагадував швидкого прудконогого горобця, який в будь-яку погоду поспішає у насущних справах. Зоране глибокими зморшками засмагле обличчя, вилинялі, зі старечою сльозинкою очі. З-під коричневої штучної дублянки визирали підлоги довгого темно-синього піджака, на ногах — валянки.

Коли він сів поруч зі мною і склав свої натруджені руки на колінах, мені згадався тато: він тримав їх точь-в-точь так в хвилини короткого перепочинку. — Додому або в гості, дочка, їдеш? — перебив мої думки сусід. — Маму провідати, — відповіла я. — Те добре. Батьків не можна цуратися, то великий гріх! — сказав і важко зітхнув дядечко. Останні слова вимовив гірко, з притиском.

Трохи незвично звучало старомодне слово «гріх» — сучасники здебільшого забули про нього. Знову згадала свого тата, який з дитинства мене повчав: «гріх-не просто ганебний вчинок, за який засу дять люди, то велике зло, за яке запитає і засу дить Б ог! ». Сусід продовжував розпитувати: — А тобі, дочко, до самої Полтави їхати? — Так. Звідти до Кременчука — Ти диви, і я в ті краї, — пожвавився він.

— Будемо попутниками? — Будемо, — відповіла йому під лад. Розговорилися. Спочатку про погоду, потім про політику. Потім розмова пішла про дітей і «вивів» дядю Василя (так звали мого супутника) на його сумну історію Увесь вік він прожив в рідному селі в Семенівському районі. Мав колись велику родину: дружину, три дочки.

За важкою працею і щоденними клопотами не помітив, як промайнули роки. Дочки виросли, роз’їхалися. Життя подружжя спокійно увійшла в свою осінь. Майбутня зима дядька Василя не лякала — їх є кому зігріти. Але років десять тому дружина вирішила, що вони повинні переписати будинок на найменшу дочку Надію. У неї, мовляв, доля не склалася: тричі виходила заміж, від кожного чоловіка — дитина, живе в невеликій квартирі на дві кімнати в райцентрі, перспектив отримати житло — ніяких.

Тому треба підставити плече дитині. Старші, як дізналися, так образилися, батьків і не відвідували. Надія ж приїжджала щотижня. Дядько Василь з дружиною були ще при силі, тримали корову, конячку, свиней. Приїде дочка в п’ятницю, а її вже чекають відро сметани, топлений сир, сотня яєць Свинку тримали, то було і сало, і м’ясо Вона все в машину

— і до Кременчука продавати А як назбирала грошей — взяла в оренду кіоск, почала ще і в Одесу за товаром їздити. Торгівля йшла жваво, так що Надія мала хороші гроші, старших дітей в інститутах вивчила, дочку вже і заміж віддала. Але захворіла мати — інсульт. Дочка забрала її до себе. Батько залишився доглядати господарство, але всю свою пенсію віддавав на лікування. Сподівався, що підніметься дружина. Але померла вона півроку тому надії захотілося, щоб батько і надалі пенсію їй віддавав.

Тому що їй треба меншого сина вчити, а на матір стільки коштів пішло Та й навіщо йому гроші? Господарство є, город садить — всього вистачає. Але він пручався, бо в селі треба за все платити: за світло, газ, воду, оранку а якщо ліки терміново знадобляться? Він готовий допомогти вивчити онука, але сам визначить свою частку.

Ось тоді і показала себе найменш — страх як розсердилась! Кричала, проклинала батька, заявила, що доглядати за ним, як заслабне, не стане ховати, як помре, не приїде. Та й взагалі — нехай забирається з її будинку. » Так образила вона мене, думав — не переживу, — сповідався дядько Василь.

— Дехто казав, мовляв, анулюй договір дарування. Так старий я вже по су дах тягатися ось розпродав, як міг, господарство та й подався на Сумщину до вдови сестри. А їжджу в рідне село, щоб на племінницю свій пай переписати. Хоч сестрі так віддячу, що прихистила мене Мучить, пече мене думка: виростив трьох дочок, все їм дав, всього придбав, а не навчив, що в житті треба не тільки на хліб заробляти, а й людей поважати!

Такий собі мій гріх, з ним і живу» — Так хіба він ваш? — обурилася я. — це гріх ваших дочок! — Е-е-е-е, не говори. Якщо батько-мати не навчили чогось дитину, пустили в світ без життєвої науки, то це перш за все їх вина, — підсумував мій попутник.

На автовокзалі ми попрощалися. Дядько Василь провів мене до автобуса на Кременчук, допоміг нести сумку і на прощання простягнув руку. Я знизала натруджену шерхку долоню (вона була по-батьківськи тепла і міцна) і відчула, як тихо запла кала моя душа З вікна маршрутки добре виднілася Сутула фігура.

Коли автобус від’їжджав, дядько Василь підняв обидві руки і довго мені махав. У пам’яті закарбувалися зігнуті роками плечі і по-старечому нахилена постава. А ще-широка посмішка, яка висвітлювала обличчя Всю дорогу міркувала: чому в сучасному світі мірилом цінностей все частіше стає товщина гаманця?

Завзято піклуємося про матеріальні блага і не здатні проявити любов і повагу до інших людей, часто-густо — навіть до батьків. Чому у багатьох душі вкрилися черствою коростою? Або, як казав дядько Василь, батько-мати винні, або суспільство наше таке хворе, що придбаними від них віковічно мудрими правилами життя діти безсоромно зневажають? А ще подумала про таке.

Дочка дядька Василя колись теж стане стара і немічна. Як тоді будуть вести себе її діти? Може статися, що лише на схилі років пригадується надії біблійна заповідь: » Шануй батька твого і матір твою, щоб тривалі були дні твої на землі, яку Господь дав тобі «. І буде це спогад-каяття запізнілим і для її батька і для неї , і для її дітей