NEWS 2SWEET

Наступного дня після свого дня народження, роздумуючи про свіжість сільського повітря та спокій, який міг би запропонувати батьківський будинок, я усвідомила, що мені потрібно трохи часу наодинці. Проблема була в тому, як пояснити це моєму чоловікові, який без того переживає через свою роботу. “Може, я маю сказати, що мені потрібен час, щоб все обміркувати?” – Розмірковувала я, сидячи за сніданком навпроти нього.

Але я боялася, що він неправильно зрозуміє. Тоді мене відвідала не найкраща ідея: вдати, що я дізналася про його зраду. Увечері, коли він повернувся додому, я зібрала в собі сили і почала грати свою роль. Сльози накотилися легко, адже мені справді було важко брехати йому. “Як ти міг це зробити?” – випалила я, тільки-но він зачинив за собою двері. Чоловік зблід, його очі розширилися від подиву. “Про що ти говориш?” – його голос тремтів. “Не роби вигляд, що не розумієш! Я все знаю!” – продовжувала я, сподіваючись, що він почне виправдовуватися, і я зможу використати цей момент для свого від’їзду.

Однак замість очікуваних відмовок він раптом опустився на коліна , і слова, які він промовив, змусили світ довкола мене зупинитися. “Пробач мені, я справді зробив дурість, зрадивши тобі …” Тоді моя вигадана драма обернулася реальною трагедією. Я відчувала, як моє серце розривається від зради. Увечері, збираючи свої речі, я намагалася зрозуміти, як моя невинна брехня призвела до такого руйнівного визнання? Сльози, що струмують по моїх щоках, були вже не частиною моєї гри, а щирим відображенням болю та зради, які я відчувала, залишаючи за спиною наш розбитий будинок та сім’ю.

Настя, затамувавши подих, поспішала додому, адже батько подзвонив їй і попросив негайно поговорити з матір’ю. Вона боялася передчувати хаос, який вибухнув у її сім’ї. Прибувши додому, вона знайшла матір у спальні, складаючою одяг у валізи. Сцена була настільки чужою та відчайдушною, що Настя на мить завмерла у дверях. “Мамо, що відбувається?” – Насилу видавила вона. Її мати, повернувшись, зустріла її поглядом, сповненим образи та рішучості.

“Я йду від твого батька, Настя. Сьогодні побачила його в ресторані з іншою жінкою. Вони трималися за руки – справжня пара!” – Голос її здригнувся, але в очах читалася непохитність. Настя відчула, як страх і сором наповнюють її. “Але мама, хіба розлучення – єдине рішення? Що скажуть люди? Ми станемо посміховиськом для всього міста!” Мати втомлено подивилася на неї. “Доню, мені не до чуток. Я більше не можу так жити. Твій батько перестав бути мені вірним, і я не збираюся вдавати, що все гаразд.” Настя намагалася знайти аргументи, щоб переконати матір залишитися.

“Може, ми можемо щось виправити? Поговорити з татом, відвідати сімейного психолога?” “Я намагалася, Настя. Але коли любов йде, її не можна повернути силою,” – мати продовжувала складати речі, кожен її рух підкреслював остаточність рішення. Настя зрозуміла, що ситуація вийшла з-під контролю. Світ, який вона знала, руйнувався, і вона почувала себе безсилою зупинити його. У той же час, у глибині душі, вона починала розуміти, що іноді необхідно відпустити, щоб усі знайшли своє щастя, навіть якщо це щастя означає біль та розлуку.

Того дня я повернувся додому після виснажливого робочого дня, мріючи лише про те, щоб ситно поїсти та розслабитися. Але коли я відкрив холодильник, виявив, що він порожній, а на кухонному столі лежала записка від дружини: “Поїхала у кафе з подругами. Скоро буду.” Моє роздратування миттєво переросло у гнів. Я схопив телефон, знайшов адресу кафе і, не довго думаючи, помчав туди. У кафе моя дружина спокійно сиділа за столом, сміялася та розмовляла з подругами.

Я підійшов і, не стримуючи емоцій, почав дорікати їй прямо при всіх. “Як ти могла залишити будинок без їжі? Ти що, взагалі не думаєш про чоловіка, який цілий день на роботі?” – вигукнув я. Люди, що оточували нас, дивилися на мене широко розплющеними очима, а моя дружина почервоніла від сорому і збентеження. Не чекаючи на її відповідь, я розвернувся і пішов. Дорогою додому купив сендвіч, щоб якось вгамувати голод. Коли я повернувся, то побачив, як моя дружина збирає свої речі.

“Ти що, йдеш?” – Запитав я, намагаючись приховати своє хвилювання. Вона мовчки продовжила складати одяг у чемодан, а я, розуміючи, що ситуація вийшла з-під контролю, просто сів на диван і ввімкнув кіно. Через кілька днів мені надійшло сповіщення про початок шлюборозлучного процесу розлучення. Я залишився байдужим і до цієї звістки. У глибині душі я відчував розчарування, але гордість не дозволяла мені визнати це. “Мені не потрібна така дружина,” – переконував я себе, хоча в душі усвідомлював, що втратив щось важливе через безглуздий спалах гніву. Що тепер буде – я гадки не маю…

Хочу вам, дорогі читачі, розповісти свою історію, в якій я дуже вдячна своїй свекрусі за те, що саме вона допомогла мені зрозуміти, що я зовсім не потрібна своєму чоловікові. І саме вона допомогла мені розлучитися з ним. Вона допомогла мені в найважчий період, коли я була дуже втомлена в душі. Наш шлюб з чоловіком я вважала щасливим. П’ятнадцять років-це велика частина життя. І, якщо траплялися часом сварки, вважала за краще розповісти про це свекрусі. Адже Людмила Андріївна завжди здавалася мені майже ідеальною свекрухою і доброю людиною. Вона частенько ставала мою сторону і говорила своєму синові, що сімейне щастя — це терпіння і вміння домовлятися між собою.

Навіть коли на світ з’явилася моя крихітка, зі мною поруч була мати і не чоловік, а моя дорога свекруха. Мої батьки працювали і приїхали тільки на тиждень. А мама Людмила жила в сусідньому будинку. Це вона підказувала мені що робити з малюком і вчила як його купати, годувати. Але, при цьому, вона не зациклювалася на нас, ніколи не набридала. Без чоловіка вона залишилася давно. Тому в якості коханого чоловіка у неї значився Іван — не поганий такий чоловік, набагато молодший за неї. Але, після чергового відрядження, Людмила Андріївна приїхала сама не своя. Виявилася, що закохалася. Та не в кого-небудь, а в іноземця. Через три роки вона і переїхала до свого нового чоловіка. Ми хвилювалися і раділи за неї одночасно. Більш того, були їй дуже вдячні. Адже вона ще й залишила в наше використання свою квартиру. Вирішила перестрахуватися і не продавати її, а зберегти, щоб можна було куди повернутися, якщо життя не складеться.

Так вийшло, що в вигляді додаткового заробітку у нашій сім’ї з’явилися ще й гроші від оренди житла. Але саме цей додатковий дохід і був першим поганим дзвіночком. Хоча, звичайно, правильніше сказати — розподіл цього доходу. Мій чоловік став вести себе так, ніби це не його мама надає нам допомогу, а він сам став заробляти набагато більше. Постійні застілля і компанії друзів. Я намагалася пояснити йому, що це не найкращий варіант спільного життя, але виходили постійні суперечки. Гроші йшли як вода в пісок. Тим більше, що у нього з’явилося нове хобі — риболовля. Човни, мотори, спеціальний одяг і спінінги. Все це коштувало дуже дорого, а він купував все найкраще і хизувався перед друзями і знайомими.

Дійшло до того, що нас з малюком мало не годували мої родичі, які допомагали мені поки я сиділа в декреті. Людмила Андріївна прилітала до нас в гості. Вона бачила все це, намагалася розмовляти зі мною і своїм сином. Намагалася сказати, що ми не зовсім правильно чинимо, якщо буде так тривати і далі, то ми не зможемо зберегти сім. Але мій чоловік нічого не хотів слухати. А я часто нудьгувала одна в будинку. І ось сталася дивна подія. В черговий раз, коли приїхала моя свекруха, не стала попереджати про це. Добралася до нас на таксі, а ми зовсім нічого не знали про її візит. Я займалася дитиною. Чоловік поїхав на чергову риболовлю і його вже кілька днів не було вдома. Приїзду свекрухи я дуже зраділа, адже вона мені завжди допомагала, привозила нам різні гостинці і смакоту.

Але на цей раз все пішло не за звичним сценарієм. Спершу вона запитала, чому я відпускаю свого чоловіка постійно на риболовлю і не вимагаю, щоб він нам допомагав. Я пояснила, що він мене не чує і все закінчується виключно спорами і непорозуміннями. Навіть якщо він і залишається вдома, то не поспішає допомагати. А всім своїм виглядом показує, що його змусили відмовитися від відпочинку і гарної поїздки. Та ще й все йому не так цілі вихідні, що я ніяк і ні в чому не можу йому догодити. Вже краще я сама буду справлятися, ніж з таким помічником. — Тоді чому ж у тебе все так брудно і не прибрано, якщо «сама»? — запитала мама Людмила. Я розгубилася. Вона ніколи не говорила подібних речей, і на цей раз вона не була зі мною чемною і лагідною.

З тих пір свекруху немов підмінили. Вона зовсім перестала мені допомагати і робила мені нескінченні зауваження по господарству, дорікала у всьому. Моя дорога друга мама, перетворилася в холодну і черству людину. Навіть чоловік мій став мене захищати і говорити, що не така я вже й погана господиня. Хоча робив він це не часто. А сваритися мені з нею йому не хотілося, я дуже люблю і поважаю цю жінку. Так що тепер у нього була додаткова причина поїхати з друзями на річку. Черговий приліт моєї свекрухи став останньою крапкою. Малюк захворів і погано спав, чоловік знову залишив мене без допомоги, та ще й Людмила Андріївна почала тикати мене носом в недостатньо добре помиті кути і почищену ванну.

Коли чоловік повернувся, я задала питання ребром: або він переглядає своє ставлення до сім’ї, допомагає і захищає мене, або я йду. У мене сил вже просто не залишилося. Але чоловік повів себе досить егоїстично. Він заявив, що як жінка я повинна не умови ставити, а намагатися зберегти офіційний шлюб за всяку ціну. І не в моєму становищі наказувати. Навіть не знаю, як описати все те, що відчувала я в той момент. В той же день я зібрала речі і поїхала до батьків. Чоловік приїхав миритися тільки через два тижні. Але мені це було вже не потрібно. За цей час у своїх мами і тата я згадала, що означає жити однією сім’єю. Ми розлучилися майже через два роки. Тільки через чотири роки, коли у мене з’явився новий обранець, я змогла зрозуміти, наскільки Людмила Андріївна розумна і мудра жінка. Вона не дарма стала тиснути на мене під час своїх візитів.

Вона намагалася зрозуміти, чи готовий її син горою стояти за свою обраницю. Чи готовий він захищати свою сім’ю від сторонньої людини. Йому це було вже не цікаво. Він просто ховався від нас, тікав на свої риболовлі. І вона усвідомила, що наш шлюб вже давно розпався. Тільки ми боїмося поставити крапку, боїмося зруйнувати звичний, хоча і обридлий побут. Зараз я розумію свою свекруху і вдячна їй за розлучення. Вона тепер постійно дзвонить мені, коли приїжджає. Привозить гостинці дитині і мені багато речей і подарунків. Я дуже люблю її, вона мені близька і рідна людина. Мама Людмила сказала, що ніколи нас не залишить, ми найрідніші їй люди, і вона завжди буде допомагати нам. І на мою допомогу вона може розраховувати також. Я дуже вдячна цій жінці.

Я, коли зустріла Олега, відразу ж закохалася в нього. У мене до нього чоловіків не було, мені здавалося, що це моя доля. Вже через півроку ми одружилися. Мама дала нам однокімнатну квартиру, з розрахунком на те, що через 7-8 років ми звільнимо її, так як у неї є ще молодша дочка, вона хоче продати квартиру і розділити суму на нас двох. Ми погодилися з Олегом на ці умови. Це був тільки початок, ми зіграли весілля, заплатили за нього порівну. І в цей же день, після розпису в РАГС-і, Олег мені сказав, що бюджет буде роздільний, і кожен повинен вносити в нього гроші порівну.

Мене це, звичайно, збен тежило, адже, він заробляє вдвічі більше за мене. Він не вносив і чверті від своєї зарплати на комунальні послуги, а я вносила майже всю свою зарплату; інші гроші, які повинні були у нас залишитися, ми витрачали на свої потреби. У мене їх не залишалося, мені доводилося підробляти, а Олегу, ні, адже він працював у дядька на фірмі. Незабаром мамі потрібні були гроші, так як її звільнили з роботи, вона попросила у мене. Я віддала частину зарплати на комуналку, а решту грошей мамі.

Олег навіть не думав мені допомагати. Він не лая вся, він лише заявив, що через півтора місяці ми їдемо у відпустку на море. Ну, як завжди, кожен платить сам за себе. А у мене rрошей не було. І він поїхав без мене. Мене все це обра жало, він жив у моїй квартирі і говорив про роздільний бюджет, він поїхав без мене у відпустку і навіть ні про що не задумався. Я зібрала його речі і відвезла їх в офіс до його дядька. Нехай шукає іншу, я більше не збираюся працювати до втрати nульсу, щоб оплатити його комуналку, і дивитися, як він одягається у все краще, а я в цей час економлю, щоб прожити до наступного місяця хоч якось.

Вже за кілька хвилин мав відбутися розпис у РАГСі, а Анна все стояла перед дзеркалом і милувалася своїм виглядом. Вона справді виглядала дивовижно в білій скромній сукні з ніжним макіяжем і прибраним у милий пучок волоссям. Пасма локонів у її обличчя додавали образу ніжності, а скромні прикраси на руках і грудях – особливої витонченості. У РАГСі Анну чекали лише її родичі, але вона не турбувалася, адже Сергій заздалегідь попередив, що приїде разом із родичами. Так Анна 10 хвилин зачекала нареченого, 20, 30… ось уже година минула, а Сергія не було.

Ні він, ні його родичі не відповідали на дзвінки. Анна почала nлакати. Раптом вона помітила чоловіка в піджаку, що стояв неподалік РАГСу. Вона підбігла до нього, подумавши, що це Сергій, але це був не він… на щастя. Чоловік спитав, чому Анна nлаче, ну вона й розповіла йому все. Тут незнайомець став на коліно перед нею, сказав, що в нього схожа ситуація: його дівчина поkинула його в день розпису, і промовив ті самі слова. — Анно, ви вийдете за мене заміж? Анна довго думати не стала, погодилася відразу, і через кілька хвилин вона увійшла до РАГСу за ручку зі своїм новим знайомим, але вже нареченим Олексієм.

Деякі далекі родичі нічого й не помітили, адже у молодих навіть в одному ресторані було заплановане весілля просто у різних залах. Батьки молодят перечити їм не стали. Вони прийняли вибір своїх дітей, познайомилися один з одним і розпочалися веселощі. Пройшов рік. Анна була ваrітна двійнятами. Вони гуляли з Олексієм вулицею, і Анна побачила Сергія. Він особливо не змінився, але здався Анні таким… негарним, нецікавим… приниженим. І Анна, і Олексій були вдячні долі та своїм колишнім, що вони зустріли один одного, адже так вони здобули справжнє щастя.

Мене звуть Іра, мені 25 років, і я опинилася в досить складній ситуації, хоча думала, що будую своє щастя.

У мене розпочався роман з моїм начальником Володимиром, якому 44 роки. Він дуже цікавий та харизматичний чоловік, перед яким важко встояти. Володимир швидко зрозумів, що я небайдужа до нього і ми почали зустрічатися. Наші стосунки тривали вже півтора роки.

Я знала, що в нього є дружина та двоє дітей: дочці 14 років, а сину 9. Звичайно, я розуміла, що це неправильно, але відмовитися від своїх почуттів до нього не могла.

Щоб проводити час зі мною, Володимир часто дурив свою дружину. Іноді казав їй, що йде на ділову вечерю з партнером. Але востаннє щось пішло не так – вона почала підозрювати його. Коли Володимир знову сказав, що має ділова зустріч, вона вирішила за ним простежити.

Ми вечеряли у ресторані, а потім пішли у готельний номер. Через якийсь час пролунав стукіт у двері. Володя пішов відкривати, думаючи, що це принесли шампанське з фруктами, які ми замовили. Але замість офіціанта на порозі стояла його дружина.

Я навіть зраділа цій ситуації, подумала, що тепер ми зможемо бути разом без обману. Я вже уявляла, як ми одружимося і почнемо нове життя. Але все пішло не так, як я очікувала.

Володимир справді розлучився з дружиною і переїхав до мене. Проте його діти лишилися жити з нами. Його колишня дружина не могла утримувати дітей, тому що не працювала та не мала коштів. Вона не заперечувала, що діти житимуть з батьком.

Я не була готова до такого повороту. Думала, що ми з Володею заживемо новою щасливою родиною, можливо, народимо своїх дітей. Але натомість щодня у моїй квартирі панує хаос: діти розкидали всі речі, галасують, не дають спокою. Більше того, їхня мати постійно приходить до нас у будинок, щоб відвідати дітей.

Володимир ніяк не вирішує цю проблему, і я відчуваю, що скоро не витримаю. Не знаю, скільки я зможу це терпіти. Постійно думаю про те, що краще вигнати всіх, бо я так більше не можу.

Підкажіть, як бути у цій ситуації?

Багато років я терпіла життя з Іллею, який не цінував нічого з того, що я робила. Він думав, що дав мені «все», але насправді спільне життя з ним було далеким від ідеалу.

Коли ми одружилися, мені здавалося, що я виграла у лотерею. Я вийшла з багатодітної родини та переїхала до його трикімнатної квартири. Зовні все виглядало чудово: у мене хороший чоловік, дитина, яка народилася через два роки після весілля. Я виховувала сина і навіть у декреті продовжувала працювати, а потім одразу вийшла на роботу, щоб не сидіти в Іллі на шиї.

А вы уверены, что знаете, как правильно использовать Звездочку?
Herbeauty
Зі свекрухою стосунки були непогані, але вона часто хворіла. Я дбала про неї, взяла на себе всі домашні справи, намагаючись не навантажувати її роботою.

З роками Ілля все частіше говорив:

— Ти маєш бути вдячна, що я витягнув тебе з твоєї бідності. Якщо захочу, знайду собі краще за тебе. На твоє місце черга стоїть.

Ці слова дуже поранили, але він знав, що мені нема куди йти, і користувався цим.

Час минав, а я продовжувала терпіти. Ілля ставав все нахабнішим. Але коли син поїхав до Києва і свекруха померла, я зрозуміла, що мені більше нема за що чіплятися.

— Я їду за кордон, — сказала я.

— Якщо поїдеш, то ми розлучаємося, — сказав він.

— Роби, як знаєш.

Я поїхала. Поки я працювала, Ілля оформив розлучення. Тепер він знову став завидним холостяком з великою квартирою.

Моєю першою метою було допомогти синові з житлом, але Вадим уже сам добре заробляв та відмовився від допомоги. Він сам купив квартиру. Тоді я вирішила збирати для себе і через кілька років змогла купити будинок, а потім зробила ремонт.

Коли Ілля дізнався про це, приїхав і заявив:

— Ми стільки років прожили разом, я тебе врятував з бідності, ти маєш повернутися до мене і доглядати мене.

— Я тобі нічого не винна. Ти вважаєш себе благодійником, але життя з тобою було далеким від казки. Ми вже давно чужі люди.

Ілля не міг повірити, що я чогось добилася без нього. Він був упевнений, що я зникну без його підтримки.

Ілля досі один. Ніхто до нього не прийшов — ні та, хто нібито кращий за мене, ні навіть схожа на мене.

А у мене все склалося чудово. Я нарешті насолоджуюся життям, а не терплю його. У мене є коханий чоловік – Роберто, італієць. Мені 54, йому 55.

Запам’ятайте, чоловіки: шлюб триває доти, доки жінка терпить. Коли її терпіння вичерпується, вона обов’язково знайде вихід і піде. І тоді ви зрозумієте, що втратили.

Я з самого народ ження жила у місті, тож і звикла до такого життя. Мені зараз 39, і за все своє життя на селі я була від сили два-три рази. Чоловік мій теж був міським. Коли не стало моєї свекрухи, чоловік успадкував її квартиру. Але у чоловіка були родичі у селі – бездітна тітка та її чоловік. Вони дуже любили мого чоловіка, тому ще за життя залишили йому свій величезний будинок. Спочатку цей світ покинула тітка, а згодом і чоловік. Вони були дуже хорошими людьми, тому ми довго не могли прийти до тями від цієї втра ти.

Коли ми були в них у гостях за баrато років до їхнього відходу, тітка постійно говорила нам, що ми з чоловіком якось втомимося від міської суєти, і переїдемо до села. А ми лише посміхалися. І коли родичів не стало, ми вирішили nродати будинок. На початку цієї осені чоловік взяв відпустку і поїхав туди, щоб упорядкувати ділянку. І ось за годину після свого прибуття він зателефонував мені. -Люба, це не будинок — а цілий палац. Ти навіть не уявляєш, як тут класно. І сусіди такі доброзичливі. Поруч річка, повітря просто чарівне. Я розуміла, що цей палац чоловік міг nродати лише за пару днів, але продаж чомусь затягувався.

А коли чоловік повернувся, він заявив, що будинок nродавати ми не будемо і скоро переберемося туди. У місті я працюю на пошті – у селі теж пошта є. А чоловік, за його словами, стане фермером. Чи бачите, він з дитинства мріяв про це. Але що мені робити, якщо я не хочу до села. Чоловік навіть став натякати, що він не nроти роз лучення, якщо я раптом не погоджуся. Зараз у нас у сім’ї дуже напружені стосунkи. Чоловік вже написав заяву про звільнення і відпрацьовує останні дні. Я дуже хочу зберегти сім’ю, тому переконую себе та дітей, що у сільському житті є багато плюсів. Багато з них я просто вигадую – але в мене й іншого виходу немає.

Мій син майже 10 років тому взяв за дружину розве дену жінку. Вона вже мала доньку від першого шлюбу. Чудова дитина на ім’я Христина. Або Христя, як кликала її мати. Я прийняла Христину як онуку. Ніколи не поділяла онуків на рідних та не рідних. Сім’ї сина допомагала, чим могла, коли грошенятами, коли доглядом за онуками, щоб подружжя могло відпочити. З невісткою ми не сва рилися. Але особливої близькості між нами не було. Її колиաній чоловік справно платив алі менти на дочку, але зустрічатися з нею не хотів. Рік тому Христя вийшла заміж.

На весілля нас із сином не запросили. Сказали, що весілля лише для членів сім’ї. Виявляється, ми із сином для них чужі люди. Гаразд я, але мій син, що виховував її десять років – не рідня?! А батько, який відмазувався лише алі ментами – рідня?! Та й за себе мені стало nрикро. Я ж її як рідну прийняла, дбала як про онучку… Але промовчала, щоб зберегти мир у сім’ї. Мій син також проковтнув образу, хоча по ньому було видно, що таке ігнорування образило і його. Місяця через два після весілля, я отримала у спадок квартиру. Однокімнатну. Пустила туди мешканців, маю непогану добавку до пенсії.

Кілька днів тому мені зателефонувала невістка. Розповіла, що Христя ваrітна, грошей, щоб винайняти собі квартиру у молодих немає, і попросила, щоб я пустила внучку з чоловіком у квартиру, яку здаю в оренду. Це що ж виходить — як на весіллі погуляти, то не рідня. А як жити ніде, то я рідня, бабусю. Так, чи що? Я поки що їй нічого не відповіла. Але, напевно, відмовлю. Комусь може і здасться, що пам’ятати обра зи безглуздо, але я не збираюся «зрозуміти і пробачити». Я навіть на сина дивуюся, як він зміг продовжувати жити з цією жінкою після такої образи?!