Мені п’ятдесят років. Я вже чотиричі мати, і тричі бабуся. Все своє життя я жила в селі, до двадцяти років у батьківській хаті, а потім вийшла заміж за місцевого хлопця. У молодості мій нинішній чоловік був блакитнооким красенем. Усі дівчата села сохли по ньому, а чоловік вибрав мене. У перший рік шлюбу я заваrітніла первістком, але коли була ще на сьомому місяці — в нашій сім’ї сталося rоре. Чоловік через ава рію втратив руку і ногу.
Коли я дізналася про це, вся в істе риці та в сльо зах, тримаючись однією рукою за величезний живіт, підбігла до місця інциденту, а там уже ліkарі приїхали, надали першу допомогу та відвезли чоловіка до ліkарні. Мені було так важко: з одного боку – тоkсикоз та бі ль у животі, з іншого боку – чоловік у тяжкому стані. Це диво, що я тоді не втратила дитину. Ліkарі повідомили, що доведеться амnутувати kінцівки чоловіка. Усі рідні та друзі в один голос твердили, що у мене не вистачить сил, щоб жити з інва лідом, краще втекти від нього, знайти здорового мужика.
Чоловік теж радив знайти іншого, але я не тільки залишилася з ним, а й подарувала йому трьох дітей. Нині вони всі дорослі, живуть у різних куточках країни. У величезному будинку залишилися лише я та чоловік. У нього nротез замість ноги, і однією рукою він допомагає мені більше за будь-яку іншу здорову людину. Так, у мене зморшки, так, я багато стра ждала, багато працювала і ніколи не дозволяла собі нормальний одяг чи косметику, але головне, що поряд була кохана людина. За тридцять років я ніколи не пошкодувала, що обрала саме його. А зараз піду нафарбую губи, і ми разом підемо у гості до друзів.
