Стоячи на балконі, Наташа з жалем дивилася на свою свекруху, яка сиділа в темряві на лавці біля під’їзду: покликати, чи не покликати? Якщо спробувати покликати, то Марія Матвіївна підніме голову і похитає – мовляв, ще трохи посиджу. Свекруха виходила подихати свіжим повітрям тільки тоді, коли лава була абсолютно вільною: їй були незрозумілі міські розмови її ровесниць – про ЖКГ, про дорожнечу продуктів та інше. Вона все життя прожила в селі і ось уже два роки змушена жити у сина з невісткою. – Зовсім мама здала, – зітхнула Наташа, звертаючись до свого чоловіка. – Пора вже виконати її бажання. – Поки ще трохи почекаємо, не все ще готово, щоб її переселити! – відповів чоловік. Два роки тому у Марії Матвіївни згорів будинок, один фундамент залишився.
Крім будинку згоріло все – сарай з курятником і курами, невелика тепличка. В цей час вона була на ринку і торгувала огірочками та помідорами зі свого городу. Чи то проводка замкнула, чи то якийсь електроприлад Марія Матвіївна забула вимкнути, але полум’я розгорілося швидко, завдяки сильному вітру, і бідна жінка приїхала вже на попелище. Земляки ще довго з здриганням згадували, як вона бігала по чорному двору, вимазана сажею і кричала від горя. Жила вона одна, крім курей ніхто не постраждав, але будинок для неї був основним багатством. Після того, як Марія Матвіївна перенесла іnсу льт, син Ваня і невістка Наташа забрали її до себе додому. Довгий час жінка лежала наполовину паралізована, але потім стала потроху ходити. – Мам, полежте ще трохи, вам шкідливо так багато ходити, – просила її Наташа. – Ні, зараз я не згодна, а потім поїду до себе в село, – відповідала свекруха.
Всі вирішили тоді, що Марія Матвіївна рушила розумом. Може вона не пам’ятає, що сталося? Всі домочадці стали акуратно у неї вивідувати. – Ви думаєте, я зійшла з розуму? – з усмішкою питала свекруха у Наташі. – Та ні ж, я все пам’ятаю, що будинок згорів, що в лікарні я лежала. Я так думаю – поживу у сусідки, у Поліни, вона теж самотня, я їй і по господарству допоможу, і пенсію накопичена, буду знову будуватися потихеньку. Я ж знаю, що ви теж живете небагато, і ось – внучка зростає, а я її кімнату займаю. Зайва я тут. Нікому не хотілося каже, що її сусідка і подруга баба Поліна зовсім недавно померла, і її будинок вже ділить вся рідня, погрожуючи подати один на одного до суду. Всі боялися другого іn сул ьту.
Поліна була для неї найближчою людиною, і не тільки душевно, а ще й тому що найближче жила. А ще у Марії Матвіївни була улюблена молодша сестра Аня, але вона жила на півночі, клімат зовсім там суворий. І ось, два сина – Ваня і молодший Діма, тільки Митька весь час по морях, по хвилях – він матрос-моторист, постійно в рейсі. Найбільше Марію Матвіївну тяготиться то, що живе вона в кімнаті внучки-студентки, яка навіть не може подружок в свою кімнату покликати. Чомусь їй здавалося, що дівчатка обов’язково повинні збиратися у когось вдома. – Бабуся, вже не той час, зараз ми все спілкуємося через інтернет! – пояснювала внучка Люда бабусі. – Ну що це за спілкування? – дивувалася бабуся. – Навіть чаю вмістити не попити. Крім того, що вона обмежує внучку, Марія Матвіївна не хотіла заважати синові з невісткою, вона бачила, як вони небагато живуть. Намагалася не бути їм тягарем і допомагати в прибиранні і готуванні, але так як це робить невістка у неї не виходило – і ходить бабуся насилу, і ліва рука погано слухається.
Коли дізналася вона про Бабу полину, то довго плакала, а потім заявила: – Діти мої, не ображайтеся, але я твердо вирішила: влаштуйте мене в будинок для людей похилого віку. Іванко, у тебе є довіреність, я тобі її ще в лікарні написала, ти можеш вирішувати за мене всі ці питання. Будь ласка, я дуже хочу, там хоч поспілкуватися буде з ким. А якщо дорого туди влаштується по грошах, то продай мою ділянку. Може бути, і дешево він буде коштувати, але хоч скільки-то! Обуренню Наташі, Вані і Люди не було меж, але поступово бабуся привчала їх до цієї думки. Ваня, начебто, і зайнявся документами для будинку престарілих, і сказав, що продав землю, але там така тяганина з пристроєм – бюрократія моторошна. Дав грошей директору, але той все одно норовиться, чекає, коли черга підійде. Але ось уже скільки часу пройшло, скоро осінь, вже хочеться переїхати, дітей та онуку в спокої залишити. Коли Марія Матвіївна після своєї вечірньої прогулянки прийшла додому, вона заявила прямо з порога:
– Ваня, якщо ти в понеділок не повезеш мене в будинок для людей п охило го ві ку, я як-небудь поїду сама, так і знай! Я сама прийду до директора, так і скажу: давайте мені ліжко, гроші ви вже отримали, держава зобов’язана мене забезпечити! Всі вихідні Ваня десь пропадав. З’явився в неділю пізно ввечері, про щось нер вово пошептався з Наташею і сказав матері збиратися – він про все домовився з директором будинку для людей по хил ого віку, завтра їй буде ліжко, і навіть, начебто, своя кімната. На ранок виїхали на старенькій Ваніно «Ладі». Марія Матвіївна ніяк не розуміла – чому син веде машину по дорозі до її деревне, якщо треба їхати зовсім в іншу сторону. – Мама, там дорогу перекопали, тепер тільки в об’їзд треба їхати! – відповів Ваня. Ну добре! Ось уже знайомі сусідні села і ось уже село, де раніше жила Марія Матвіївна.
Старенька мимоволі заплющила очі – їй не хотілося бачити рідні вулички і той продану ділянку, на якому вона жила два роки тому. Заплющивши очі, вона відчула, що машина пригальмувала і в’їжджає в якісь ворота. Довелося відкрити очі. Машина в’їжджала на її ж ділянку з новим будинком з червоної цегли, а біля воріт стояла і посміхалася її сестра – Аннушка. Здавалося, що Марія Матвіївна непритомніє, все в очах поплило. Коли стареньку привели до тями, і вона розцілувалася зі своєю сестрою, їй довелося пояснити все, навіть те, як вона мало не зіпсувала весь сюрприз. – Мама, ніхто землю продавати не збирався, а будувати новий будинок ми вирішили відразу! – пояснив їй Ваня. – Тебе нічого говорить не хотіли, ми просто взяли кредит, та й Митька вислав хорошу суму грошей, тут таке благоустрій було і будівництво – ого-го! Тепер у тебе три кімнати, велика кухня з верандою, двоконтурний котел, душ, туалет.
Точніше у тебе і у тітки Ани – вона вже півроку тут, поїхала з півночі назавжди, внутрішнім ремонтом займалася, теж чекала зустріч з тобою, але терпіла – все ж сюрприз! Але якби ти зазнала ще два тижні, сарай був би добудований повністю з курятником, але ти ж не хотіла чекати! І Митька приїхав би через два тижні, а ти взяла і всі плани збила! Марія Іванівна і плакала, і сміялася, обнімала черзі сестру, сина, невістку, внучку і не знала, як віддячити їм. Ну, хто ж знав, що такий сюрприз готується? Ну чого ж вони мовчали – трохи другого іn суль ту не було від щастя! Яка ж радість, коли є такі рідні люди!
