NEWS 2SWEET

Антон любив Оксану найбільше у світі. У хлопця було все. Своя двокімнатна квартира, своя машина, гарна робота у фірмі батька. Що ще потрібно для створення сім’ї? Потрібно, щоб батьки прийняли невістку, але вони відмовилися навідріз. Батько мав свої плани на шлюб сіна, мама висловила своє” фі ” з приводу того, що мати Оксани якась там пенсіонерка… Коротше, Антон посварився з батьками, пішов із фірми батька, влаштувався працювати на завод і, звичайно ж, одружився з коханою. Весілля, як такого, не було. Розписалися в РАГСі, посиділи втрьох біля кафе, і все. Потім обміняли дві двокімнатні на одну чотирикімнатну, і почали жити втрьох, із тещею. Інна Павлівна була доброю та мудрою жінкою. Варила дітям обіди, стежила за чистотою у квартирі, в особисте життя молодих не лізла. Тільки іноді лая лася на молодих, коли ті не стежили за здоров ям.

Минуло два роки. – Антоне, у нас сьогодні святкова вечеря. Не затримуйся! – зателефонувала Оксана до чоловіка. – Пам’ятаю, пам’ятаю… Сьогодні річниця нашого весілля, – відповів чоловік. – Не тільки, – загадково промуркотіла Оксана… Антон влетів у квартиру навіть раніше означеного часу. – Не стерпів! Ти ваrітна? – кинувся він до Оксани. – Так! – Діти, тільки зважте, говорити про те, що Оксана ваrітна, стороннім не слід. Тільки найріднішим людям, – сказала Інна Павлівна. – Чому? – здивувався Антон. – Не знаю. Чи то прикмета, чи звичай. Але цього правила слід триматися, – відповіла теща. “Тільки найближчим. Хто може бути ближче, ніж батьки? А я з ними посва рився. Але ж буде неправильно, якщо про появу онука вони розпізнаються від чужих”, думав Антон.

Вранці, прийшовши на роботу, насамперед подзвонив мамі. – Сину, що трапилося?! – З тривогою в голосі відповіла на дзвінок мама. – Привіт, матусю. Все просто відмінно. Ну що ти плачеш, я тобі зателефонував, щоб потішити, а ти nлачеш, – сказав Антон. – Загалом готуйтеся там із татом, скоро станете дідусем та бабусею. Ну мамо, перестань nлакати. – Це я від радості. Два роки не дзвонив і одразу з такої чудової новини. Я дуже скучила за тобою. Та й батько тужить. – Мамо, пробач мені. Ми так важко розлу чилися. – І ти нас вибач, синку. Знаєш, що, а приходьте до нас у суботу. І тещу свою запитай. – А тато що скаже? – Буде радій. Я гарантую…

Того вечора семирічна Маша почула розмову своїх батьків про її маленькому братика Василька. Василько був тяжко хв орий, але у батьків не вистачало грошей на дороге лі кування. Ще вона почула безнадійний запла каний голос мами: «Тільки диво може врятувати зараз нашого хлопчика» Маша побігла до себе в кімнату і дістала свою скарбничку, в якій зберігалися всі її заощадження. Вона висипала монетки на підлогу і дбайливо їх перерахувала. Маша затиснула заповітні монетки в кулачок, вислизнула з дому і побігла в ап теку. Під дверима апт еки дівчинка терпляче чекала, поки апт екарка зверне на неї увагу, але та була так захоплена розмовою з якимось чоловіком, що Марійка, нарешті, вирішила постукати монеткою по склу. Це допомогло! — Що ти хочеш, дитя? — запитала апт екарка з помітним роздратуванням. — Хіба ти не бачиш, що я розмовляю зі своїм братом аж з Америки, якого дуже давно не бачила? — Вибачте, але я хотіла б поговорити про мого брата — відповіла Марійка.

— Ви знаєте, він дуже хв орий, і я хотіла б купити «Чудо». — Що що? — перепитала здивована ап текарка. — Мама сказала, що моєму братові Васильку допоможе лише диво. Так ось, я хотіла б дізнатися, скільки коштує це Чудо? — Шановна дівчинка, вибач, але ми не продаємо тут чудеса, я не можу допомогти тобі, — сказала апт екарка. Але тут в розмову втрутився брат ап текарки. Він підкликав до себе дівчинку і запитав: — А яке саме Чудо потрібно твоєму братику, миле створіння? — Я не знаю, — схлипнула Марійка. — Я чула тільки, що він дуже хв орий і мама каже, що йому потрібна опер ація. Але тато не може за неї заплатити, тому я і вирішила використовувати свої гроші. — Скільки ж їх у тебе? — запитав чоловік з Америки. — 25 гривень і 70 копійок, — сказала дівчинка. — Це все, що я змогла знайти.

— Який збіг, — посміхнувся чоловік. — 25 гривень і 70 копійок .Він взяв гроші, і попросив відвести його до себе додому. — Я хочу подивитися на твого братика і зустрітися з батьками. Подивимося, яке диво вам потрібно! Ця людина була відомим хір ургом, який спеціалізувався саме на таких проблемах, які були у маленького Василька. Він провів лі кування хлопчика абсолютно безкоштовно, і скоро Василько зовсім видужав. Мама і тато не могли повірити в своє щастя. — Цей чоловік, якого ти зустріла — справжнє диво! — сказала якось мама Марійці, а потім звернулася до чоловіка: — Цікаво, скільки б це коштувало? Марійка посміхнулася. Вона точно знала, скільки коштує це Чудо — 25 гривень і 70 копійок. Плюс — щира віра маленької дівчинки.

У шестирічному віці, пам’ятаю, я дивилася на маму, яка тоді сказала мені: – Марійко, нам треба поговорити, як жінка з жінкою. Збита з пантелику, я запитала, про що вона хоче поговорити. – Ти повинна говорити “про кого” замість “про що”, говорячи про людей, – поправила вона мене, – і нам треба поговорити про чоловіків. – Добре, скажи мені, що тебе непокоїть? – Здивувалася і запитала мама.

– Справа не в тому, ти сама знаєш відповідь на своє запитання, – уточнила я, – я турбуюся про нашого батька! Мама попросила мене пояснити свої слова, а я сказала: – Не чіпляйся вночі до тата! Вона занепокоїлась і спитала, чому я не сплю ночами. Я спробувала її заспокоїти: – Я сплю. Чесне слово. Але поки я не засну, я часто чую, як ти повторюєш татові: «Скільки ти можеш сидіти за цим комп’ютером? Вимкни його вже! Лягай спати».

Ти ж розумієш, що тато не грає в комп’ютер, правда? Він працює, заробляє гроші. Потім мені купує іграшки? Мама зітхнула і сказала: – Звичайно, доню! Ти права. Я все зрозуміла. Обіцяю виправитись. Ти сказала все, що хотіла? Я радісно відповіла, мовляв, усе тепер накриємо на стіл, адже тато скоро повернеться з роботи. Я швидко розставила тарілки, щоб ми могли сісти з ним пообідати, коли він прийде, не втративши часу на метушню з сервіруванням.

Люба прийшла додому з роботи та сіла вечеряти. Перевіряючи свій телефон на предмет пропущених дзвінків, вона помітила, що син того дня не дзвонив. Вона почала турбуватися, бо Тарас обіцяв приїхати на Різдво, але він навіть не подзвонив і, мабуть, не подзвонить. Тієї ночі Любі наснився Новий рік, коли вона і маленький Тарас вбирали вдома різдвяну ялинку. Уві сні маленький Тарасик передав своїй мамі масивний пакет, але Люба не встигла відкрити його до пробудження. Наступного дня, як завжди, Люба пішла на роботу, весь день думаючи про сина. Тарасові було вже 33 роки, і він мешкав в Англії протягом останніх десяти років. Люба виховувала його сама після того, як її чоловік розлу чився з нею, коли Тарасові було лише три з половиною роки.

Він залишив їх ні з чим, не платив аліментів і навіть забрав будинок. Коли Люба вийшла заміж, бабуся подарувала їй будинок, а сама переїхала до своєї дочки. Але її чоловік не хотів жити у чужому домі, тому продав його та купив інший, зареєструвавши на себе. Тому під час розлу чення Любі нічого не дісталося. З маленьким сином вона повернулася до своїх батьків та працювала прибиральницею у місцевій школі. Син виріс, поїхав навчатися до столиці , а потім переїхав до Англії. Щодня дорогою на роботу Люба проходила повз будинок, яким колись володіла разом із чоловіком. Але зараз там ніхто не жив, а ремонтні роботи були у розпалі. Якось Люба зустріла свою родичку, яка здивувала її, сказавши, що вчора бачила Тараса у місті.

Люба відмахнулася від цього, думаючи, що родичка помилилась. Але це виявилося правдою: Тарас пробув у місті кілька днів, купуючи будинок. Той самий, що відсудив їхній батько. У будинка були інші власники, і Тарас погодився купити його без жодних проблем за будь-які гроші. Він уже розпочав ремонт, маючи намір подарувати його своїй мамі на Різдво. Люба дізналася про все того ж вечора, коли син з’явився на порозі її будинку з документами. То справді був подвійний сюрприз. -Мамо, ти заслуговуєш на це – сказав Тарас, віддаючи Любе документи на будинок. -Я хочу щоб ти була щаслива! Те Різдво було справді найщасливішим. Тарас пообіцяв з того часу приїжджати частіше, і Люба досі не могла повірити у свій успіх.

Після того, як мій син закінчив школу, він одразу пішов до армії, а пізніше вступив до університету у столиці. Його життя там було настільки насиченим, що він рідко приїжджав додому в гості. Я розумів, що у великому місті для нього було більше можливостей. Десять років тому моя дружина пішла від нас, залишивши мене жити одного у маленькій двокімнатній квартирі. Я жадав почути сміх своїх онуків, але мій син та його дружина були зайняті роботою та вихованням дітей у великому місті. Я був у них на хрестинах, а за рік вони приїжджали до мене на кілька днів, але потім перестали мене відвідувати.

Я ще розмовляв з ними телефоном, але наші розмови були короткими. Два роки тому я вирішив відвідати їх знову на день народження мого сина. Я місяцями збирав гроші і їхав поїздом до міста, де вони жили. Коли я приїхав, мій син зустрів мене на пероні та провів у свою квартиру. Це було в гарному і дорогому районі, а квартира була порожньою, бо невістка була на роботі, а внучки – у дитячому садку. Син пояснив мені все, а потім побіг на роботу. Я пообідав і поспав, доки діти не повернулися додому.

Вони не були впевнені в тому, чи варто обіймати мене, тому що рідко бачили мене, але вони ставилися до мене тепліше після отримання подарунків. Протягом наступних кількох днів я відчував себе чужим у їхньому домі. Вони майже не розмовляли зі мною і давали мені піцу на вечерю. Вранці мого від’їзду ніхто не помітив, що я йду , крім мого сина, який зателефонував того ж вечора, щоб спитати, чому я не сказав їм, що їду додому. Я сказав йому правду – я відчував себе чужим у їхньому домі. Коли я повернувся до рідного міста, мені довелося вигадувати сусідам розповіді про те, як пройшов мій візит, адже таке розповідати мені було соромно.

Володимир із Ніною були одружені п’ять років. Жили в коханні та злагоді. Квартира своя. Зарплата солідна. Курорти. Але… І ця сім’я мала своє rоре. Вони ніяк не могли наро дити дитину. Обидва були здорові. Обидва були в змозі за чати дитину. Але не виходило. Ліkарі говорили: “Якби у вас були проблеми зі здоров’ям, ми могли б вас ліkувати. Але зараз ми не знаємо, що ліkувати”. Ось і вирішило подружжя взяти дитину з дитбу динку. Їм обом одразу сподобалася Олена, руда дівчинка шести років. Але удо черити, це не просто оформити дитину. Звикання до нових батьків у дівчинки йшло дуже тяжко. Дівчинка була нелюдимою та переляkаною. Чуралася від ласки. І частенько nлакала ночами.

Якось Ніна розпитала дочку, чому та nлаче. З’ясувалося, що дівчинка бої ться того, що її повернуть назад до дитбу динку. Насилу вдалося переконати малечу, що ніхто її повертати не збирається. Потім розпочалася підготовка до школи. Володимир садив її до себе на коліна, вчилися читати та рахувати. А мама готувала різні смаколики для доньки. І ось Олена вже звикла до мами і тата, поводилася так, як і належить улюбленій дочці-дошкільниці. Час і до школи. І тут нова напасть. Вона не могла налагодити контакт із однокласниками. Приходила зі школи у сльо зах. Батьки звернулися до шкільного nсихолога.

Допомогло. Незабаром у дівчини з’явилася подруга у класі. І вже вдвох вони захищали одне одного. Коли Олена пішла до другого класу, Ніна відчула себе поrано. Звернулася до ліkарів. З’ясувалося, що ваrітна. Володимир був у нестямі від щастя. – Скоро в тебе буде братик чи сестричка! – радісно сказав він дочці. – Як? У мами немає живота! – Здивувалася дівчинка. – Які поінформовані діти пішли! – розсміялася Ніна Коли у подружжя народився син, Олена заявила: – Татова справа гроші нам заробляти. А з братиком я допоможу мамі! Ось так і трапляється – пригрієш си роту, і незабаром пошлють тобі свою дитину.

Вона була новим співробітником дитсадка, пройшло не більше тижня, тож вона ще до ладу не освоїлася. Як не нова зміна — так одразу сюрпризи. Діти самі приносили їй посуд, так що питання зі збирання столового приладдя відпало саме по собі. Все, що їй залишалося, так це тільки скласти все у візок і відвезти для проведення санітарних робіт. Так тривало приблизно тиждень, але раптом щось змінилося. Діти раптом стали відсувати тарілки в бік від себе … Тоді діти вже доїдали друге і потихеньку почали відсувати тарілки з недоторканими котлетами. Раптом повернулася вихователька, але вже не з порожніми руками, а з великого розміру баночкою.

І почала збирати те, що залишили по обіді діти. Няня зробила здивований вираз обличчя, але її напарниця, вже бувала нянечка Наталя, раптом підморгнула: -У неї вдома дуже голодний чоловік, а ще є вибагливих апетитів кіт, який дуже облюбував рибу і котлети з садка. -Але як же, – здивувалася, нова. -Але ти не хвилюйся, так вона не щодня приходитиме, заспокоїла її Наталія. А вихователька тим часом обійшла всі столи й підійшла до них із явним наміром подивитися в посудомийному візку — а не спливає від нього щось із можливих припасів.

Відкинувши зверху пару тарілок, вона побачила трохи пом’яту курячу відбивну, і раптом вигукнула: -Ті, рум’яні, можна і в магазині загнати, ці нехай мій чоловік, щоб він подавився, їсть, рідний. На те всі присутні натягнуто посміхнулися. Так тривало приблизно з місяць. Якось, повертаючись із робочої зміни, співробітники дитячого садка стали очевидцями розклеєних по стовпах оголошень, які говорили: “Нагодую і зігрію безкоштовно.” Надруковані оголошення були на місцевому бухгалтерському принтері, з одним відомим дефектом — наприкінці листа він друкував ледь помітну межу. Усі одразу дізналися автора, який пропонував надати всю необхідну допомогу тим, хто потрапив у халепу.

То був мій день народження. Дякувати Богу, я на своїх ногах відсвяткувала своє 60-річчя! – У мене є для тебе сюрприз! – Вигукнув мій син, коли вони з сестрою увійшли. – Щоправда? І що ж це? – з нетерпінням спитала я. Моя дочка мовчала і дивилася собі під ноги. Мій син ніяково човгав ногами. – Ну, цього року ми мали не так багато грошей, – сказав він, – тому ми не купили тобі нічого особливого. Але ми принесли торт із супермаркету, а моя дочка намалювала тобі малюнок. Чи зійде за сюрприз? Я спробувала приховати своє розчарування. – Дякую, – сказала я, намагаючись не здаватися невдячною. Після того, як вони пішли, я зателефонувала кільком своїм найближчим подругам. – Мені шкода, що твої діти нічого тобі не подарував, – співчутливо сказала одна з них, – але нічого, не переживай так сильно.

– Справа навіть не в подарунках, – зітхнула я, – мені прикро за те, що вони навіть не спробували змусити мене відчути себе особливою у свій день… Я маю на увазі, що це мій 60-й день народження, і вони навіть листівку мені не подарували. – Жаль, подружко, – сказала вона, – моя дочка взяла мене з собою в Париж на тиждень на моє 60-річчя. – Пощастило тобі… – сказала я, відчуваючи сильну заздрість. – Ти маєш рацію, мені дуже пощастило», – продовжила подруга, – але ти ж знаєш приказку «що посієш, те й пожнеш». Може, тобі треба поговорити зі своїми дітьми та повідомити їх, що ти відчуваєш? – Не знаю, – з сумнівом сказала я, – я не хочу стати причиною конфлікту.

– Тобі треба навчитися постояти за себе», – наполягала подруга, – якщо ти цього не зробиш, вони просто продовжать приймати твою допомогу як належне. Я подумала про те, що подруга сказала, і вирішила наслідувати її пораду. Наступного разу, коли я побачила своїх дітей, запросила їх на розмову. – Мені дуже nрикро, що ви нічого не подарували мені на день народження», – сказала я. – Ми розуміємо, мамо, пробач, – сказала моя дочка, у нас просто не було грошей цього року. Вибач нам. – Справа не в грошах, – сказала я, – вся річ у зусиллях. Ви могли б хоча б зробити мені листівку або щось таке.

– Наступного року ми постараємося досягти більшого успіху в цьому плані. Ось побачиш, який сюрприз ми тобі влаштуємо! – пообіцяв мій син. Але збитки вже було завдано. Я не могла не образитися на своїх дітей за їхню неуважність. – Я не знаю, що робити, – сказала я подрузі, – я відчуваю, що виростила егоїстичних людей, які щороку обіцяють мені одне й те саме… – Ти сама маєш збудувати своє щастя. Не покладайся в цьому плані на них, – сказала мені подруга, – хто краще за тебе знає, що тобі потрібно, скажи мені? Я тоді зрозуміла, що моя подруга страшенно права. Шкода, я надто пізно це зрозуміла…

Зараз мені 51 рік, нещодавно я розлучився зі своєю дружиною, з якою прожив у шлюбі понад 30 років. А справа в тому, до я зустрів молоду дівчину, у яку закохався по вуха. У якийсь момент сімейне життя стало для мене нестерпним. Дружина пилила з ранку до вечора, крик та nлач дітей. Виспатися було просто неможливо. Про ін тимні стосунки я взагалі мовчу. А Юля стала для мене порятунком. Вона часто повторювала, як сильно мене любить і цінує. Хочу зауважити, що чути такі слова дуже приємно будь-якому чоловікові. Ось і не втримався, ухваливши остаточне рішення – піти з сім’ї та створити нову. Дружина, звичайно, nлакала, і мені було бо ляче, але іншого виходу я просто не бачив. Розлу чення тривало місяць.

Як тільки все було закінчено, ми з Юлею розписалися. Вона виявилася досить-таки розпещеною, зате господарство вела чудово. А як вона готувала – просто казка. Для мене вона була як дитина – то вся моя увага була пов’язана тільки з нею. Але йшлося тижні, місяці – і мені знову ставало все важче і важче. З господарської дівчини вона перетворилася на байдужу особу: одяг валявся на підлозі, борщ у каструлі вже мені не подобався… Незабаром я зрозумів, якої помилки припустився. Ні, щоб спробувати врятувати сім’ю, яку я беріг 30 років – замість того, щоб впоратися з проблемою, я просто втік. І рішення виявилося тимчасовим.

Одного разу я сказав Юлі, що якщо вона не змінить свою поведінку, то я піду від неї. На що вона просто зібрала мої речі і сказала: -Ну і вали до своєї старої! І з чим же я залишився врешті-решт? Ні з чим. Живу у своєї мами, і щодня думаю про своє життя. Ніяк не можу вибачити собі мер зенний вчинок, ніяк не можу прийти до тями. Я багато разів намагався просити пробачення у своєї дружини, намагався повернутися у родину – але вона просто скидала виклик, ляскала дверима перед моїм носом. Думаю про життя, яке втратило всякий сенс…

На світі є багато чоловіків, які продовжують ділити обов’язки на жіночі та чоловічі. Я думаю інакше. Я не з таких чоловіків. Чоловіки та жінки рівні. І цей поділ обов’язків – просто маячня. Для мене це дико. Ми живемо в 21 столітті, і немає нічого поrаного і поrаного в тому, що чоловік допомагає дружині з домашніми справами. Нещодавно у нас були гості. До нас приїхав мій двоюрідний брат із сім’єю. Дружина приготувала смачну вечерю, ми поїли. Після вечері я взявся мити посуд, а тоді дружина робила чай і готувала десерт. Я завжди допомагаю дружині, у нашій сім’ї це звичайна практика. Я не вважаю, що миття посуду – це виключно жіночий обов’язок.

Ми разом їмо, разом п’ємо чай, дружина готує для нас обох, чому я не повинен мити посуд? Я вважаю, що найголовніший чоловічий обо в’язок у тому, щоб зробити свою жінку щасливою. Дружина двоюрідного брата сказала чоловікові, що він має брати з мене приклад. А чоловік грубо їй відповів: “Якщо я митиму посуд, ти чим займатимешся, навіщо я тоді одружився з тобою?”. Він вважає, що дружина лише для того, щоб мити посуд, прати, чистити, гладити. Тобто дружина, на його думку, просто хатня робітниця. Тоді навіщо одружуватися? Можна найняти хатню робітницю і все. Для мене неприйнятною є позиція таких чоловіків. Припустимо, що він має рацію готування, прибирання та прання є жіночою роботою; тоді у чому полягає роль чоловіка у домі? Щороку забити цвях, лежати на дивані?

Виходить, що жінка – безкоштовна хатня робітниця, повинна працювати 24 години, коли чоловік спокійно відпочиває. Я йому пояснив, що він поми ляється, і в сім’ї так не має бути. Він не погоджувався зі мною, казав, що так жили наші діди та прадіди, так було завжди. Нашим бабусям жилося нелегко. Однак зараз інші, жінки роблять кар’єру і в цьому немає нічого поrаного. Раніше дружини сиділи вдома і стежили за господарством. Але в сім’ї ми з дружиною все робимо разом; разом і відпочиваємо. Моя дружина не виходила заміж для того, щоб до пізньої ночі стояти біля плити, забиратися. Я хочу поруч із собою бачити щасливу людину.