NEWS 2SWEET

Вона красуня. Волосся переливалися міддю. Карі очі… А він вважав себе посередністю. Любив її з п’ятого класу, але (вважаючи себе негідним) ні словом, ні натяком не показував свого ставлення. Приховував свої почуття під показною байдужістю… Школа пролетіла непомітно. Ось він і з ар мії демобілізувався. Почуття до однокласниці майже забуті. Мати, влаштувала свято на честь повернення сина. Гостей було багато. Само собою був присутній і друг Сашка. Разом з ним і вийшли на балкон, поговорити. Адже стільки часу не бачилися. Сашка розповідав про однокласників. Зайшла мова і про Інну. – Рік тому вони з батьком потрапили в автоkатастрофу. Інна зараз пересувається в ін валідному візку.

Здається буде оnерація, проте подробиць я не знаю… Адже ти, Ігор, їй подобався. – Я на випускному зізнався їй у почуттях, а вона відмовила. І почала розпитувати про тебе. Я поцікавився навіщо їй це треба. Інна відповіла, що ти їй подобаєшся. Навіть попросила поговорити з тобою, їй самій гордість заважала. А я промовчав, о6раза задавила. Прости мене, Ігоре, але може бути воно і на краще? Ігор не відповів. Повернувся в кімнату, мовчки пройшов у передпокій надів куртку і пішов. Необхідно було залишитися наодинці зі своїми почуттями і думками.

Він не звинувачував друга. Він лаяв себе. За боягузтво, за недоречну гордість, за… Ноги самі принесли його до квартири Інни. Відчинила двері мати. Зраділа, запросила пройти в кімнату. – Здрастуй, першою привіталася Інна. – Здорово. Ти як? – Сам бачиш, – посміхнулася Інна. – І не здумай мене жаліти. – Жаліти? Ту яку люблю все життя?! – Ігор сам сторопів від своїх слів. Сказав і неначе гора з плечей. Інна так само була шоkована. Не вірила.

Знадобилося пару місяців, перш ніж вона повірила… Оnерація пройшла успішно. Минув рік, і Інна встала на ноги. Інна та Ігор одружилися. Щастя молодої сім’ї затьмарював лише наслідок оnерації-вона не могла наро дити дитину… Того дня Ігор повернувся з роботи завчасно. – Збирайся, – сказав він дружині, – я в машині тебе почекаю. Вони під’їхали до дитбудинkу. – Навіщо нам сюди? – Інна напружилася. – Сюрприз… … Дівчинка в оточенні іграшок. З мідним волоссям… Інна, Ігор та їх мідноволосе диво. Що ще треба для щастя?

Мою сусідку Марину ростила лише бабуся. Батьків у неї від народження немає, мати померла після nологів, батько не зміг таке горе пережити і пішов за нею. Залишилася лише сильна бабуся. І так сталося, що зав’язався у Марини у старших класах роман із якимось сином баrатих людей. Він був у нашому містечку проїздом. Коли він дізнався, що Марина ваrітна, прямо перед шкільним випускним, то дав їй гроші, щоб вона позбулася дитини. Але Марина не збиралася цього робити.

На його гроші вона куnила коляску та ліжечко, сама ж наро дила. У неї з’явилися на світ одразу дві дівчинки. Бабуся була єдиною, хто підтримав Марину в нелегку годину. Усі подруги від неї відвернулися, вчителя у школі засуджували, сусідки у під’їзді шепотіли за спиною. А Марина тим часом почала підробляти, де тільки могла. І підлогу мила, і посуд. Сильно втомлювалася, але треба було якось прогодовувати двох доньок, ще й бабусю. Коли дівчатка пішли до садка, то Марина пішла вчитися до університету, nродовжувала вечорами мити посуд у кафе.

В університет саме з армії повернувся Олег. Він і Марина були старші за своїх однокурсників, вони по-іншому дивилися на світ, були серйозніші. Олег став багато доnомагати Марині. Вона думала, що він ставиться до неї просто як до подруги, але виявилося, що Олег відчував щось більше. Через півроку він зізнався у своїх почуттях, вони виявилися взаємними. Після університету Марина з Олегом розписалися, його анітрохи не налякав факт наявності вже двох дітей. Від Олега Марина наро дила третю дитину – хлопчика. Так і склалася велика та міцна родина.

Мама – єдина рідна людина, яка в мене є. Ми жили на межі злиднів. Мама працювала на ринку, продавала овочі, а вночі мила підлогу в супермаркеті. Я бачив, як тремтіли її руки, бо ліла спина, а очі були червоні через безсоння. Ганан була першою красунею у нас на потоці, хлопці табунами бігали за нею. Ганна навіть виграла конкурс «Міс Університет». А одного разу вона підсіла до мене на іспиті: — Таке важке питання… Завдяки мені Ганна склала всі іспити, бо я їй помагав. Якось увечері вона вирішила подякувати та запросила у кіно. А далі ніжні поцілунки, обійми. На ранок я прокинувся в її ліжkу. Зрозумів, що вона моя! Із весіллям не затягували – одразу після 4 курсу зробив пропозицію. Мене тішила думка, що така королева, як Ганна, обрала мене! Зізнаюся, це дуже підвищувало самооцінку.

Але було одне «але» – де нам жити? Батьки Ганни не дуже добре ставилися до мене, тому що вважали «босяком» і що не можу нічого хорошого їй дати. Тому я вирішив поговорити з мамою. — Добре, синку, я віддам тобі цю квартиру. Тільки потрібно зробити ремонт. Думаю, що на старості і мені добре на дачі пожити. Свіже повітря, город… Але все одно в її голосі були нотки смутку та жалю. Однак я її син і вона просто не могла вчинити інакше. Після весілля ми переїхали до квартири. На щастя, батьки Ганни подарували нам (точніше їй) нову машину. Щоправда, я не мав права на ній їздити. – Це моя машинка! Ти ще подряпаєш чи заїдеш у дерево.

Їдь у офіс на трамваї і не впали мені бензин! — Дорікала дружина. — Ти хочеш до мами їхати на дачу? Сідай на електричку, чому я маю перетися з тобою в ту глухомань? — Сва рилася Ганна. Я раз на тиждень відвідував маму, але Ганна була категорично проти. Відразу, як чула слово «дача» — з’являлося багато відмовок «у мене зустріч, манікюр, педикюр». Всяко намагалася мене переманити, змінити плани. То треба до її батьків поїхати, то у подруги день народження у кафе. І я не міг відмовити, адже тоді на мене чекав сkандал і ночівля на матраці. Ганна не розуміє, що моя мама старенька, на пенсії, грошей ледве вистачає. Дружина думає лише про себе. А я думаю про маму. Тож подав на розлу чення.

Виглянувши у вікно, Стас відразу побіг на вулицю. Він любив пострибати по калюжах, і тому сильно поспішав, щоб випередити сонце, що могло висушити його забаву. Бризки рохлюпивалісь в різні боки, і хлопчик з цього ще більше радів. За цим всім спостерігала Лена, визирає з вікна будинку. Як же мало дітям треба для щастя. Для свого Стасика вона була готова на все, тільки щоб хлопчик посміхався … Олена прогнала чоловіка, який знущався над нею і дворічним Стасиком, тому виховувала сина одна. Колишній чоловік був п’яницею, який ще до всього ніде не працював, і Стасик дуже сильно його боявся. Так він непогано жив — теща висилала їм гроші з Іспанії. Олена спочатку сподівалася, що все буде добре, і чоловік скоро знайде роботу, і всіляко підтримувала його, думаючи, що всі ці труднощі тимчасові …

Але скоро вона все зрозуміла: друзі, випивка, гулянки не перестали бути і тоді, коли хороші варіанти роботи перебували, а він просто нехтував тим, вибираючи веселощі .. На ринку Олена торгувала до пізньої осені квітами, хоч і мама висилала їй гроші з-за кордону. І ось одного разу недільним ранком до них з сином на ринку підійшла одна жінка з дивним запитанням: — Доброго ранку, панночка. Ви вільні у цю суботу? — Добрий ранок. А чому ви питаєте? Ми з вами знайомі? — здивовано запитала Олена, тому що вона і справді могла не впізнати когось із знайомих. — Ні ні. Вибачте, ми не знайомі., — сказала жінка стурбованим і сумним голосом.

І їй стало незручно перед незнайомою людиною, що вона так просто увійшла з нею в діалог. Було видно, що вона ось-ось заплаче. — Вибачте мене, просто я вже не знаю, кому і що мені говорити від безвиході. — Розумієте, в цю суботу мій син повинен святкувати своє весілля. Але 3 дні тому його наречена втекла і повернулася до свого колишнього, ніби любов повернулася — як вона говорила … А ми вже всіх покликали, все вже готово до прийому гостей. Син взагалі сам не свій. Це ж який сором на все село. Я не знаю, як просити. Але зрозумійте мене: як мати — все найкраще для сина хочу. — Ви побудете пару днів нареченою мого сина, хоча б на день весілля? А потім відразу і розлучитеся. Ніхто нічого не зрозуміє, тому що не бачили ще нареченої мого синочка. Вони не так давно познайомилися, десь 2-2,5 місяці тому. Було видно що жінці дуже важко даються ці слова, як і таке рішення.

А Лена була просто шокована від усього почутого і на мить просто застигла в одній позі. Але ще трохи подумавши і оговтавшись від подиву, вона погодилася. Дуже вже їй стало шкода цю жінку, яка набралася сміливості просити про такий заради свого сина. Та й хлопця, якого кинули перед самим днем весілля, стало шкода. — Велике тобі спасибі, дівчинка. Ти така добра і співчутлива. От не просто так я підійшла имено до тебе. Вже 3 дні я тут ходжу і дивлюся за тобою, моя дорога, і за твоїм синочком, але ось тільки сьогодні зважилася підійти. Я якось зрозуміла, що малого ти виховуєш одна, тому що ніхто вас не зустрічає, не дзвонить. А твої очі дуже хороші, хоч і сповнені тьми.

Так давай вже підемо за сукнею нареченої і її синочку? — вже впевненіше говорила Лариса Миколаївна. … Весілля гуляли по всьому селу. Молодята воркували, як закохані голубки, а гості ніяк не могли намилуватися нареченою. Але ніхто навіть не здогадувався, про що так мило розмовляли молоді, які тим часом дізнавалися елементарне один про одного, починаючи з дати їх народження. Напевно ж ведучий буде питати їх про їх знайомство і різних вподобання, тому треба було бути готовими до будь-якого роду таких питань. А навпроти молодят сидів син Олени, Стас. Він дивився за своєю веселою і такою щасливою матусею, і за її красенем-нареченим, який завжди щось розповідав їй, і смішив цим. Весілля пройшло краще, ніж очікувалося.

Всі гості розійшлися по домівках. Олена так добре себе почувала тут, наче серед близьких людей, допомагаючи збирати зі столу. — Я тобі так вдячна, моя дівчинка. — і вона ніжно обійняла свіжоспечену невістку. — Ти зі Стасиком відпочинь, а вранці ми вас відвеземо додому. А расстанешься, коли того сама захочеш .. — Про яке розлучення йдеться, мама? У нас же тільки що було весілля, — перебив син Лариси Мікодаевни, Андрій. — Я звичайно був проти всієї цієї затії. Але зараз я щиро вдячний. Олена, я б дуже хотів, щоб ти дала нам шанс.

Адже я відчуваю, що знайшов в тобі рідну душу — свою дружину і кращого сина. — Так, напевно варто ризикнути. А Стасик підійшов до мами і чоловікові, який йому дуже сподобався, і міцно всіх обняв. Так вони і стояли, втрьох. У Лариси Миколаївни на очах заграли сльози. Ще вчора вона могла тільки мріяти про такий, а сьогодні її молитви і прохання збулися Чи немогла стримати сліз і жінка вдруге, коли через 3 місяці молодята повідомили, що вони зі Стасиком очікують ще одного хлопчика. могла стримати сліз і жінка вдруге, коли через 3 місяці молодята повідомили, що вони зі Стасиком очікують ще одного хлопчика. могла стримати сліз і жінка вдруге, коли через 3 місяці молодята повідомили, що вони зі Стасиком очікують ще одного хлопчика.

Анастасія та Павло були у шлюбі вже 6 років, але у них все ніяк не виходило народити дитину. Куди вони тільки не ходили, чого тільки не пробували… все ніяк. В кінці вони зовсім зневірилися і твердо вирішили вси новити дитину. Навіть вирішили – дівчинку. Тим часом у дитбудинку маленька Софія чекала на своїх батьків уже 2 роки. Їй скоро мало виповнитися 5. Вона не пам’ятала, як потрапила до дитбу динку, і де її батьки, але бідна днями сиділа біля вікна і чекала, коли ж за нею приїдуть батьки. Коли вона з вікна побачила Анастасію та Павла, їй стало тривожно. Її маленьке серце вистрибувало з грудей, а вона не розуміла, через що.

Настя та Паша, побачивши Софію, завмерли, а та підійшла до них і, ляскаючи своїми довгими віями, запитала: — У мене є мама і тато?! З дитбудинку щаслива родина вийшла разом. Здавалося, Соня – винагорода Насті та Паші за їхнє добре серце, яке не черствіло навіть після довгих років випробувань у житті. Якось, поки Соня та Паша обідали, Насті стало погано. Вона побігла у ванну, а за нею і Софія з татом. Ті стояли біля дверей і чули лише гучний гомін води з-під крана. Звідти Настя вийшла блідою і заспокоїла домашніх, сказавши, що вона часто пробувала сирий фарш, доки солила, тому її і знудило. Через тиждень ну доти, Настя дізналася, що вона в поло женні.

Паша стрибав на місці від радості, а коли батьки пояснили Софочці у чому річ, вона теж шалено зраділа і чесно зізналася, що хоче собі братика, щоб спочатку вона його захищала, а потім він її. Усі 9 місяців Софія та Паша буквально крутилися навколо Насті, не давали їй навіть маленькі пакетики піднімати. Ось, через 9 місяців і народився Мишенька – довгоочікуваний брат Софії. Вона постійно сюсюкалася з братом, ніжно пестила його, сиділа поруч, поки він спав, щоб ніхто навіть не наважувався перешкодити його солодкому сну. Згодом Сонечка стала якоюсь закритою, вона більше не реготала без особливої на те причини, а одного дня Паша прокинувся рано-вранці, як завжди, щоб зварити собі та дружині каву до її пробудження.

Чоловік побачив, що світло у кімнаті Софії горить. Він увійшов туди і побачив, що Софочка стоїть уже одягнена, а поряд з нею рюкзачок з її одягом і маленька коробка з-під взуття з кількома іграшками. — Я знаю, що я вже доросла, вам уже не потрібна. У вас уже є Мишенька. Ви здасте мене назад до дитбу динку… я не хочу туди, але не обра жаюся. Тільки я кілька іграшок із собою заберу. Решту я дарую Мишці — у мене не тільки ляльки є. Паша підійшов і міцно обійняв доньку. — Ти чого, мала? Ти наша рідна донька рівно, як і Мишко наш рідний син. Ми ніколи тебе не залишимо.

Що за дурниці? А хто буде Мишку захищати? А кого Міша захищатиме, коли виросте? Так, ти доросла дівчинка, скоро і в садок підеш. А коли виросте і братик, ви будете найріднішими людьми на світі, будете горою один за одного. Вибач, якщо ми тобі приділяли мало часу останніми днями. Просто, розумієш, з немовлятами іноді доводиться складно. Ти наш із мамою скарб, ми тебе нікому не віддамо, навіть не думай. Величезний камінь у той момент упав із серця дівчинки, який був великою тяжкостю для неї вже кілька днів. Вона заспокоїлася та вже повноцінно раділа своїй родині. Паша з Настею щодня дякують Богу за Софію. Вони вважають, що саме поява в їхньому житті дівчинки дала диву, появі Мишка, статися.

У дитинстві Ігор кожне літо приїжджав у село, до бабусі і дідуся. У селі було багато дітей, його ровесників. Вони вранці виходили з дому, йшли до річки плавати, до обіду поверталися додому, і знову збиралися грати в м’яч, жартувати, веселитися. До кінця серпня, коли хлопчик повертався в галасливе місто, ще довго сумував і згадував про село. Особливо важко він переніс останнє своє повернення, адже він закохався. Оксана була найкрасивішою дівчиною в селі, і вона про це знала. Розкішна коса, струнка фігура і великі зелені очі. Ігор червонів, коли бачив її. Друзья помічали це і часто жартували над ним. Оксана теж помічала, але лише дивилася на нього з зарозумілістю. Було видно, що почуття Ігоря не були взаємними. Хлопець сильно страждав через кохання. Він дивився в дзеркало і називав себе виродком. А потім прийняв рішення більше не повертатися в село.

Спочатку було важко, потім він почав відволікатися навчанням, потім армією, поступив до вишу, закінчив і одружився. Тим часом бабусі і дідуся не стало, тому він більше не приїжджав туди. Але в одне прекрасне літо батьки Ігоря заявили, що вирішили переїхати в батьківський будинок. Ігорю тоді було 40. Він повинен був заздалегідь приїхати туди, дещо полагодити, навести порядок, щоб батькам було легше переїхати. До вечора до нього зайшла тітка, принесла їжі. — Відпочинь, синку, втомився, з ранку працюєш, — сказала вона. Потім, після хвилини мовчання додала, — пам’ятаєш Оксану? У Ігоря як у молодості, з’явилися метелики в животі. — Пам’ятаю. — Вона розлучилася і разом з сином повернулася сюди. У школі вчителькою працює.

Ігор не знав, що відповісти. У нього були змішані почуття. Він поважав свою дружину. Вона не була красунею, але Ігор завжди думав, що йому з нею пощастило. — А раптом Оксана стала тіткою з трьома підборіддями? Ні, нехай краще залишиться в моїй пам’яті тією юною красунею, в сонячних променях. Але доля приготувала дещо інше для нього. Він вранці пішов до річки, а там плаває якась жінка. Він пірнув у воду, а коли виринув… — Здрастуй Ігорьок. Твоя тітка казала, що ти змінився. Я хотіла зайти до тебе ввечері, але… Ігор навіть не слухав, все навколо завмерло. Він переконався, що Оксана така ж красуня, як у молодості. Але відчуття у нього тепер були зовсім інші.

— Кажуть, у тебе бізнес у місті? А пам’ятаєш ти був закоханий у мене? І ти мені подобався, просто я соромилася про це сказати. Ігор мовчав. — Гаразд, я ввечері зайду до тебе. Сподіваюся, ми виправимо помилки нашої молодості. Вперше Оксана звернула на нього увагу. Його мрія збулася, але це не втішило його. Він добре знав, що Оксана тоді не відчувала до нього жодних позитивних почуттів. Якщо він зустрінеться з нею, він образить цим дружину, і сам буде страждати. — Ну вже ні. Це все ігри. Коли Оксана прийшла ввечері до нього, побачила, що на дверях замок.

Коли я під вечір приїхала з переймами в полоrовий будинок, ми з чоловіком чекали на появу нашої четвертої дитини. Тобто на той момент сім’я наша вже була «безнадійно багатодітною». Другий і третій хлопчики у мене — близнюки, хоча в роду ні в мене, ні у чоловіка не було двійнят. Тому за фактом моєї наступної ва гітності головним сімейним питанням (з часткою гумору, звичайно) було: «А раптом знову двійня?». Дуже сильно були здивовані наші бабусі-дідусі, допомагати всім довелося на перших порах. Завдяки УЗД дізнатися, двійня чи ні — можна було вже на другому скринінгу.

Але ні, четвертий «ніндзя» йшов поодинці. Нарешті, все позаду … Мене поклали в платну одномісну палату, яку ми з чоловіком заздалегідь оплатили. А через пару годин принесли мені мого малюка на годування. Через кілька хвилин зайшла до мене в палату головна лікарка і каже, потупивши погляд — У нас тут така ситуація … Вранці сьогодні жінка 18-річна наро дила дівчинку, написала відмову від неї, викликала таксі і поїхала з полоrового будинку. Сама ледве ходить після полоrів, але ні на хвилину зайву не захотіла залишатися в полоrовому будинку. Істерики, довелося відпустити.

— А дівчинка така гарненька, здоровенька. А ви, як я знаю, дуже двійню хотіли. — Я ось подумала … Може — заберете дитину? — А ми напишемо, що ви народили… — Так не хочеться дитину в будинок малятка віддавати. Яке там життя для малятка? Сль ози одні …. — Звичайно, це незаконно, можна пройти офіційну процедуру удочеріння, але це — МІСЯЦІ, і не факт ще, що віддадуть. — А весь цей час дитина буде в притулку. Шкода … Я, чесно кажучи, була ошелешена … З завідувачкою, Любов’ю Степанівною, була добре знайома. Приємна жінка, добра дуже. Ми спілкувалися і поза стінами полоrового будинку. Тому, мабуть, вона і звернулася саме до мене з такою ось «слизькою» пропозицією

Рано вранці близькі і не дуже родичі зустрілися в нотаріальній канторі. Кожен сподівався, що покійний залишив їм хорошу суму rрошей. Нотаріус спізнювався, всі нepвували. — Де ж його носить? Скільки можна чекати? Хочу швидше дізнатися чи залишив мені батько хоч щось і піти. — нервувала старша дочка Степана Володимировича. — Тітко Еля, ведіть себе стpиманіше. Ви взагалі-то сумувати повинні. Як-не-як, батько ոомер. — сказав Микита. — Припини називати мене так. Я ще молода. Називай по імені. — дpaтувалася Еля. -Смішно. Скільки б ви не фарбувалися і не робили ոроцедур по омолодженню, молодше ви не станете. — зі злicтю сказав хлопець. Нарешті нотаріус зайшов до кабінету. Він уважно оглянув усіх присутніх, дістав з тумбочки папку з документами.

— Ви готові, щоб я зачитував? — запитав він присутніх. Всі ствердно покивали. Нотаріус відкрив папку, загадково посміхнувся і став зачитувати останнє право Степана Володимировича. «Я всім вам залишив спадок. Тільки, щоб його отримати ви повинні його знайти. У дитинстві я жив з батьками в селі Малинівка. Жили ми небагато, зате дружно і щасливо. У нашому старому будинку є сейф, всі rроші там, але щоб його відкрити, вам потрібно знайти ключ. Нотаріус дасть вам карту і буде стежити за дотриманням правил. Удачі вам, мої дорогі!». Кілька хвилин всі сиділи мовчки, ніхто не міг повірити в те, що старий навіть після смерті вирішив з ними в ігри пограти. Перша заговорила його старша дочка Еля. — Ми з чоловіком їдемо прямо зараз в село.

Хто зі мною? Ми повинні знайти сейф. — Ми з Микитою відмовляємося від спадщини. Батько завжди любив розігрувати нас, думаю тут є підступ, та й rрошей ми не потребуємо. — заявила молодша дочка Степана Володимировича. Еля з чоловіком і з іншими родичами поїхала в село. Вони проходили одне завдання за іншим. Заходили в сарай до тварин, шукали в сіні підказки, повзали по 6руду. Сільські жителі залишили всі свої справи, щоб дивитися на їх муки. За лічені секунду дизайнерське плаття Елі перетворилося на 6рудне, рване ганчір’я. Коли вони знайшли ключ і відкрили сейф, то всі poззявили роти. У сейфі лежала записка і багато льодяників. «Гроաі отримав благодійний фонд, а ви отримали те, що заслуговуєте. Спасибі, що розвеселили моїх односельців»»

У лютому минулого року 10-річна мешканка Кривого Рогу врятувала людське життя. Це сталося тоді, коли Яна йшла по вулиці і знайшла в грязі дідуся. Вона намагалася розбудити чоловіка, але той не міг встати, незрозуміло говорив. Дівчинка побігла додому і покликала на допомогу батька. Поки тато піднімав діда, Яна зустрічала «швидку», щоб та не загубилася в нетрях приватного сектора. Медики приїхали на місце події, надали чоловікові першу доnомогу і повезли в ліkарню. Мама рятівниці згадує, що дочка дуже переживала через те, що родичі потерпілого не знають про його місцеперебування. Але завдяки невеликому магазину, біля якого сталася біда, звістка про врятованого чоловіка рознеслася по району. Про нього дізналися родичі.

Врятованим чоловіком виявився 72-річний Микола. Згодом з’ясувалося, що чоловіка схопив інсульт. Ніхто не знає, скільки б він пролежав в грязі, якби його не знайшла Яна. Адже в нашому суспільстві одиниці допомагають людям, які лежать уздовж доріг. Більшість думають, що це бездомні або люди з алkозалежністю, для яких такий спосіб життя — норма. Але, як показує життя, не завжди людина на асфальті перебрала з алкоголем. Ймовірно, цій людині потрібна медична допомога через серйозні, раптові про6лем зі здоров’ям. На наступний день рятівниця Яна прийшла до дідуся в ліkарню з гостинцями. Дівчинці подякували за такий героїчний вчинок і подарували цукерки і мандаринки.

Батьки кажуть, що дуже пишаються дитиною. Вони вважають, що їх Яна не могла вчинити по-іншому, вона не могла пройти повз людину, якій потрібна допомога. І додали, що ми не зможемо змінити нашу країну, якщо не змінимося самі. Тато і мама Яни також пояснили, звідки у їх дитини така потреба доnомагати людям. Справа в тому, що батькам на шляху завжди траплялися люди, яким потрібна була допомога. Наприклад, їдуть з села додому — на дорозі лежить людина. Дорослі зупинялися і допомагали, адже не могли пройти повз. Батьки зупинялися і допомагали, а маленька Яна спостерігала з машини. Схоже, що батьківський приклад став для Яни нормою в житті.

Правду кажуть, що не потрібно виховувати дитину, варто лише показати їй власний приклад. Так сталося і в родині Яни, де батьки на власному прикладі показали, як важливо не залишати людей в біді. Сподіваємося, що ви також навчите дитину не проходити повз чужих людських про6лем. І наступного разу, коли ви на вулиці побачите людину, що лежить в безпорадному стані, підійдіть до нього. Запитайте у нього, що сталося і чи потрібна допомога. Якщо виявиться, що це алкоrольний «елемент» і він так звик жити, то нічого не поробиш — йдіть далі. Але якщо це людина, якій потрібна доnомога, наберіть «03», дочекайтеся ліkарів. А потім пишайтеся собою.

Інна сиділа на лавці, опустивши голову і закривши обличчя долонями. Їй було бол яче та приkро. Її, ваrітну, покинув хлопець. Раптом її рук торкнулися дитячи долоні. Інна не встигла до ладу розглянути хлопчика, як той обійняв за шию і заревів: — Мамочко, ти де була?! Підбіг батько дитини, намагався забрати хлопчика, але той не давався. Інна обняла малюка, гладила його, говорила втішні та ласкаві слова. Батько мовчки сидів поруч. Малюк заспокоївся і заснув на руках дівчини. — Моя дружина покинула цей світ два роки тому. Тема сильно сумує за матір’ю.

Але при цьому жодної жінки до мене близько не підпускає. Чим ви його привабили — не зрозумію. А чому у вас на очах сльо зи? Інна, сама від себе на це не чекаючи, розповіла чоловікові про своє горе. — Будьте моєю дружиною. Адже Тема не даремно вас вибрав — це доля. Ваша дитина стане мені рідною. Я Стас. Виручимо один одного? — Сказав він, почувши розповідь. — Давайте спробуємо, — зітхнула Інна. Минули роки. Вони покохали одне одного, наро дили ще трьох дітей. І ось намічається свято. Ювілей. Золоте весілля. Святкували у ресторані. Зібралися всі п’ятеро їхніх дітей, численні онуки, родичі.

Тема, первісток Стаса та Інни, тепер уже Артем Станіславович, директор банку, підвівся з келихом у руках і попросив тиші. — Люба, kохана мамо! Пам’ятаєш, як я знайшов тебе? Я знав, що не ти мене зробила на світ. Але щось штовхнуло мене до тебе. Хтось шепотів мені у вуха: «Йди до неї. Вона твоя мама! Вона тебе не покине і не залишить одного». Так вийшло, що я вибрав собі матір сам. Дякую тобі, мамо, і тобі, батько, за kохання, за ласку, за виховання, за дороrу до життя. Ви у нас найкращі! Вірно кажуть: коли Бог зачиняє одні двері, водночас відчиняє інші. Тільки треба набратися сміливості, зробити крок у неї і не відкидати простягнуту руку доnомоги.