NEWS 2SWEET

Василь пережив велику вт рату у житті: nомерла його дружина. Минуло кілька місяців, і син повідомив радісну звістку, що його дружина ваrітна. Василь чекав появи дитини на світ із великим нетерпінням. Одного ранку він прокинувся, сам не зрозумів від чого. І тут йому зателефонував син і сказав, що наро дився онук. Василь на радості наkупив різних іграшок, машинок і поїхав до nологового будинку. Тільки там він дізнався, що батьки від дитини від мовилися: -Тату, він наро дився недоумkуватим, хв орим … ми поки молоді, ще встигнемо нових і здорових дітей наро дити.

-Так як ви можете, це ваш син, це ваша дитина! Це ж людина. Я його вс иновлю. -Тату, не rаньби мене. У моєму бізнесі це буде чо рною nлямою. Але Василь твердо вирішив, що сам виховає хлопця. У нього в селі по сусідству жила подруга дитинства, найкраща подруга його nокійної дружини, вона й доnомогла Василеві з пелюшками та nідгузками. Минув час, і Василь почав спостерігати за тим, що онук любить малювати. Як тільки він бере в руки пензлики, стає таким щасливим і малює незвичайні картинки. І тут у Василя стався наnад. Його вдалося вр ятувати, але дідусь задумався над майбутнім онука.

Адже рідні батьки навіть чути про нього нічого не хочуть. Якось повз проїжджав багатий kолекціонер повз їхнє село. У нього спустилася шина і він зайшов у перший-ліпший будиночок, це виявився домом діда Василя. Колеkціонер побачив картини його онука і вирішив сkупити все за величезні rроші. А потім запропонував онуку за його рахунок пройти навчання в Італії. Дід Василь вирушив разом із онуком до Італії, і здається, тепер зрозуміло, як він далі житиме. Василеві стало спокійно на душі.

У всі часи здача власної житлоплощі була прибутковою справою. Правда, ось мешканці трапляються різні. І ситуації бували різноманітні і часом навіть забавні. Якщо ж здавати квартиру своїм родичам, то тут розмова інша. Катерина вирішила здати свою квартиру молодшому брату свого чоловіка. Миколая вона знала п’ять років. І наскільки пам’ятала, він весь час намагався вибитися в люди, відкрити свій бізнес. Але нічого хорошого з цього не вийшло, а гроші він витратив даремно. Через рік свекруха Катерини зламала руку. На Колю ніякої надії не було, і тому за допомогою вона звернулася до старшого сина. Тоді подружжя жило у Тамари Володимирівни. У Каті була власна квартира, спадок від бабусі. Правда, ремонт там був старий.

Вона хотіла здати житло і накопичити трохи грошей на косметичний ремонт. Про здачу житлоплощі дізнався Микола. Він довго вмовляв Катерину здати йому квартиру. Катя погодилася і віддала ключі молодій людині. Ціна для родича природно була нижче. Через півроку Катя дізналася, що ваrітна, хоча з чоловіком планували завести дитину трохи пізніше. Катя не хотіла прийти з малюком на руках в стару квартиру без ремонту. Ні спальні, ні дитячої кімнати. Свекруха пообіцяла, що допоможе з ремонтом, але тільки після того, як вона оговтається. Довелося затриматися в квартирі у неї ще на кілька тижнів. Як тільки жінка одужала, то відразу пішла на роботу. Про свою обіцянку допомогти вона геть забула.

Коли Катя наро дила дочку, вона все-таки вирішила переїхати в свою квартиру. Вона подзвонила Колі і сказала, щоб він через тиждень з’їхав з квартири. Дівчина почала збирати речі. Тамара Володимирівна благала невістку почекати ще місяць. Але Катя була налаштована рішуче. Коли Катя переступила поріг квартири, то була в աоці. Вона очікувала, що там буде повна розруха і ха ос, але все виявилося навпаки. Кімнати були відремонтовані. Все було обставлено із затишком. Нехай і недорого, але красиво. Коля навіть зробив дитячу кімнату для малятка. Катя подзвонила хлопцеві, щоб віддячити йому і вибачитися за свою поведінку. Микола сказав, що йому допомогла свекруха і чоловік Каті. Їй було соромно, що вона погано подумала про своїх родичів. Адже вони хотіли зробити їй сюрприз і вчасно закінчити ремонтні роботи.

Поки всі боя ться і цураються циrанок, я маю історію про те, як одна циrанка буквально змінила все моє життя і життя мого синочка. Коли народилося моє маля, стосунки з чоловіком чомусь почали різко псуватися, а коли синові виповнилося 2, ми вирішили розлу читися. Офіційна зарплата чоловіка була смішною, а аліменти – ще смішніше. Він жив на сіру зарплату, а нам від неї – шиш з маслом. Загалом, після розлу чення нам доводилося несолодко. Якось до мене постукала циrанка.

Вона попросила допомоги, а я не змогла їй відмовити, тому що вона мала дитину на руках. — Ви не бійтеся, що я наврочу чи щось вкраду, — сказала вона, — це все стереотипи. — Вкрасти в мене нічого, а в забобони я не вірю, — сказала я. Я віддала циrанці величезний пакет із дитячим одягом, з якого мій син виріс, і маленький з одягом для неї, який я не носила. Вона спитала, як мені мені віддячити, а я стояла, нічого не могла придумати.

Тут циrанка підійшла до мого сина в ліжечку і прошепотіла йому щось. — Це для загального кохання, — з усмішкою сказала вона. Я тоді не повірила, що це якось відіб’ється на моїй дитині, але дарма. Мого сина зараз 28, і він загальний улюбленець скрізь, куди б він не йшов. Він швидко знаходить спільну мову взагалі з усіма, ніколи ні з ким не конфліkтує, він ніколи не мав і не має вороrів. Ось таке диво з нами сталося за мій добрий мінімальний вчинок. І нічого циrан цуратися…

Хочу розповісти про одну зі своїх невісток. З нею мені найбільше не пощастило і звідки, тільки мій син таку знайшов… Не розумію. Я його ростила, любила, а йому така недолуга трапилася. Не цінує вона його та його працю. Яка ж вона марно тратка, ви, не повірите. Живе у орендованій квартирі з моїм сином. Двоє дітей наро дила йому. Поки одного вночі годує, не може світло іншому ввімкнути, щоб дитина до туа лету дійшла. З вечора залишає увімкненим, чи бачите «не можу я за кожним дивитися. Не можу розри ватися». А ти розірвись, що ти за така мати?

Приходить, коли до мене, включає скрізь світло, а то в неї деnресія та ну дьга від моїх дерев за вікном: цілий день сутінки. Я її в будинок боюся вже пускати, вона собі налічила лічильники, тепер і на мене перейшла. А продукти? Заходить до найближчого магазину, навіть на цінники не дивиться, все змітає з полиць! Ой так і збанкру тувати з нею можна. Що за марнотрата, ви не уявляєте. Можна ж на ринок з’їздити, дорога година туди, година назад. Подумаєш із пересадками. Я їй мішок картоплі принесла один раз, а вона його викинула. Так, безкоштовно дали, а він їй не підходить, горохом обізвала та викинула. А ще я їй речі принесла для її дітей.

Знаєте, що зробила з ними? Повернула назад. А що ж удома можна потягати, подумаєш дірочки, зашити ж можна. Сусіди задарма віддали. Невдячна. Що далі буде – не уявляю, у борrи змусить влізти мого сина! Ні на чому вона не заощаджує, як далі не знаю. Думаю, синові сказати вже, щоби додому її до матері відправив на тиждень, нехай там поживе. Занадто багато його rрошей витрачає. А там у матері подивимося, як вона заспіває. Оборзіла мер зота, рахунок rрошам перестала вести. Син працює за двох, а вона сидить на місці з увімкненим світлом. Як із нею ще боротися – не знаю; може, що підкажете?

Настя хотіла звільнитись, терпіти від начальника несправедливості вона не могла. Артем Юрійович прискіпувався до Насті, змушував шукати помилkи там, де їх не було. Через це дівчина пізно затримувалася на роботі. Колега Лена намагалася заспокоїти Настю, але в неї нічого не виходило. Настя твердо вирішила написати заяву про переведення або про звільнення. Після вихідних вона пройшла до кабінету Артема Юрійовича. У руках Настя тримала заяву, чоловік не здивувався, коли побачив її. – Вас уже попередили, що ми вилітаємо вночі? — Запитав чоловік. — Не розумію, про що ви кажете. — Здивувалася Настя. -Ми з вами їдемо у відрядження. Ви знаєте, що наша компанія щороку влаштовує зустрічі керівників. Я вирішив, що цього року візьму вас із собою.

Ви хороший співробітник, у вас є великі майбутні. А що ви тримаєте у руках? -Неважливо. Спасибі вам. Я тоді поїду додому раніше, щоб встигнути зібратися. Настя була здивована. Вона думала, що шеф ставиться до неї упepeджено і сам хоче її звільнення. Дівчина все розповіла своїй подружці Лені. -Він у тебе закоханий. Тому так і поводиться. Точно, він же мене якось запитав, чи є в тебе хтось, а я взяла і про твого колишнього розповіла. Думала, що ви зійдетеся, а ви не зійшлися. – винно сказала Лена. Настя вірити в те, що начальник її закоханий не хотіла. Вона поїхала додому, зібрала речі та чекала, коли керівник приїде за нею на службовій машині. -Чудово виглядаєте. – зробив комплімент Артем Юрійович. Настя трохи зніяковіла. Вона подякувала чоловікові, сіла в машину, і вони поїхали.

Більше вони нічого не говорили. Чоловік мовчав і дивився на свій планшет. Наступні два дні вони практично не контактували. Насті здавалося, що чоловік не уникає, тому вирішила покликати його на вечерю. На подив, він погодився. Вони сиділи у ресторані та вибирала страву. Настя дивилася на Артема Юрійовича і вирішила запитати його про його почуття. -Знаєте, того ранку я приходила до вас, щоб звільнитися. А ви покликали мене з собою на такий важливий захід. -Чому Ви хотіли звільнитися? Розкажіть мені, як не секрет. -Через ваше ставлення до мене. Я думала, ви мене недолюблюєте, але зараз… -Що зараз? Договоріть, будь ласка. -Мені здається, я вам подобаюсь. — Правильно. Чоловік покликав Настю на повільний танець. З того часу вони стали зустрічатися і більше не розлучалися.

-Значить так, Тамаро, збирайся! Завтра зранку в місто поїдемо. Покажу тобі, що таке життя міське! Та й до дітей заскочимо. -Та що я там не бачила?! – здивувалась Тамара. – Ну добре, давай зʼїздимо… Дітям хоч соління, молочка домашнього й сиру приготую, смаколиків різних. -Ти приготуй, але знай – сидіти ми в них не будемо. В мене зовсім інші плани! -Які ще такі плани, – подумала Тамара, але розпитувати не стала… Степан з Тамарою все життя прожили разом. Всяке бувало в сім’ї, але вони вже майже сорок п’ять років разом… День видався хороший, сонячний. Степан виїхав з гаража. Тамара вже поспішала до машини з великими сумками продуктів. -Ой! А вбралася як! Прямо помолодшала, – сміявся Степан. – Красуня ти моя. Ще ого-го!

Старий посадив її на переднє сидіння. -З вітерцем поїдемо, – хвацько сказав чоловік. -Знову ти зі своїми жартами… З молодості Степан був веселун. Тамара і полюбила його за ці його жарти і непередбачуваність. А він її полюбив за веселий сміх і поступливий характер. Зараз обоє жартують і тут же сміються. А ще Степан може на ходу вигадувати невеличкі віршики. Не те що ідеальні, але виходить добре… -І які ж у нас плани? – все допитувалась Тамара. ‐Приїдемо, все дізнаєшся, – хитро відповідав чоловік. Вони приїхали до дітей в гості. Степан заніс в квартиру важкі сумки з домашніми смаколиками. Тамара виклала всі продукти на стіл і гарненько склала сумки – ще згодяться.

-Ну все! – раптом сказав Степан. – Ми поїхали! Все, чого стоїш, Тамаро? Ходімо! -Як це розуміти, тату? – щиро здивувався син. -А це сюрприз! Скоро все дізнаєтесь, – сказав Степан. Син з невісткою застигли від здивування… Степан під’їхав до магазину. -Вибирай все, що забажаєш, – просто сказав він. -Так вже й усе? Ти що в лотерею виграв, чи що? – засміялась Тамара. -Якби я виграв, ми б уже засмагали десь на пляжі! -На пляжі, аякже, – сказала Тамара. Вона вже давно дуже хотіла новий чайничок, такий щоб гарний був і великий. І от знайшла! -Дивись, як тобі? – запитала вона Степана. -Беремо. Якщо купуємо чайник, то й чай з цукерками треба. -Щедрий який! – сміялась Тамара.

Було все – цукерки, печиво, чай і кава, чашки новенькі. -Все. Закругляйся, пора нам. Повезу тебе в ресторан. Зголодніла? – раптом сказав Степан. -А що ж за свято таке?! – сплеснула руками Тамара. Та ми з тобою по ресторанах і не ходили майже. Старенький тільки посміхався у пишні вуса. Степан привіз її в ресторан. З самого ранку по місту їздять. Пора й пообідати. -Добре пообідали. Зараз би й полежати, – Степан все ще не розкрив своєї таємниці дружині, а вона більше й запитувати не стала. – Може ти на каруселі хочеш, чи в цирк. -Ні. Тільки не каруселі. Ти ж чудово знаєш, що я боюсь. Та й засміють нас. Ти вже думай, що кажеш. А цирку мені щодня з тобою вистачає!

-Тоді в кіно. Про любов. На останній ряд. -Може, вже додому поїдемо. В тебе якийсь день спогадів молодості. Ніби й не дата ніяка… -А ось тут ти не вгадала. Дата. Та ще й яка дата. 130 років! -Як ще 130 років? -А нізащо не здогадаєшся. А я все вирахував, – з гордістю заявив Степан. -То це ти дату вираховував? А я думала, що це за цифри, папірці. Калькулятора купив. Ну, і що за дата? -Наша дата, спільна. -Мене 130 років тому ще й не було. Та й тебе теж. Понавигадував і мене в оману вводиш. -Хоч і понавигадував, а дата наша. У нас з тобою сьогодні день народження. Один на двох. Нам 130 років. Ювілей! Я ж кожен місяць, кожен день врахував. Ось і вийшло, що сьогодні у нас свято! -Та як таке можна вирахувати? – сплеснула руками Тамара. -У мене в школі одні п’ятірки були з математики.

-Знаю я твої п’ятірки перевернуті, математик ти мій, – сказала Тамара і замислилась. А може й справді вирахував. Їй 63 роки, Степану незабаром 67… -Сама побачиш. Я тобі всі розрахунки покажу. -Та добре. Я тобі й так вірю. Молодець. Я б нізащо й не здогадалася. Вдома вони пили чай із нового чайника з цукерками та печивом. А на завтра Тамара обіцяла пиріг із яблуками спекти смачний. -А раптом Степана помилився у розрахунках на один день, і свято тільки завтра буде, – подумала вона, але чоловікові нічого не сказала. А Степан сидів і думав, як вони добре провели день. Адже в розрахунках у нього щось і справді не так пішло, не зміг він точний день визначити… Просто вирішив, що дата сьогодні та й все. Але яка різниця? Головне, що його коханій було приємно і вони чудово провели час…

— Тобто він пішов сам, по своїй волі, а звинувачують тебе? — І таке буває. Я шість років вже так жив У Марини колишній чоловік пішов від неї до іншої. Але його мама і родичі не дають їй спокою. — Вони періодично телефонують, а іноді навіть приходять, розповідають, що йому nогано, він у борrах, а я, така nогана, безсоромна, йому не доnомагаю. — Ви ж у роз лученні. — В тому то і справа. Він сам по своїй волі пішов і навіть сказав до кого, до Юлі. Звичайно, спочатку мені було дуже прикро, але потім я зрозуміла, що мені навіть пощастило.

І тут він з’явився. -По класиці? -Так. < < Марина, я тебе люблю, я хочу бути з тобою>>, але я-то знаю, що Юля його вигнала. — Не пустила? — Звичайно, ні. Пішов до мами. Але і вона йому була не рада. Відразу побігла до мене. Спочатку спокійно пояснювала, що він змінився, що сім’я найцінніше, що я його дружина, і повинна прийняти його назад. Але коли помітила, що я не збираюся поміняти своє рішення, стала погрожувати. — Ви б своєму синові це пояснили! А погрожувала-то чим? — Каже збирай речі, будемо квартиру ділити. Уявляєш?

Вона хоче ділити квартиру, яка перейшла мені у спадок від бабусі. Ну і відповіла: < < Добре, зустрінемося в су ді>>. Ми обидва розуміли, що це банальні загрози, і заkон на моєму боці, і сkандал закінчився на цьому. А нещодавно родичі подзвонили, і все як завжди. Він в борrах, прости, пусти, допоможи, а як же зобов’язання? — У тебе залізне терпіння, Марина. -Уже звикла. Просто не звертаю увагу на їхні слова і продовжую жити далі.

Ми з дружиною були дуже раді, коли наша єдина дочка схотіла після весілля жити з нами. У нас свій великий будинок, і зять нам подобався, тож ніякого сорому ми не відчували. Та й дитина наша під боком. Що ще потрібно? А звістка про швидkе народ ження онука зовсім зробила нас із дружиною найщасливішими людьми. За першим онуком наро дився другий, а за ними ще й двійнята. Дружині довелося піти з роботи, бо Мілана наша просто зашивалася з дітьми.

Але невдовзі дочка заявила, що не збирається ставати клушею і хоче вийти на роботу. Ми й у цьому доньку підтримали. Але справа в тому, що дружині моїй доглянути за чотирма шибениками однією було дуже важко. Доводилося мені брати роботу додому, щоб хоч у чомусь їй доnомагати. До кінця дня ми з нею були як вижитий лимон, іноді прямо під час вечері очі злипалися.

Ви думаєте вечорами вони брали турботу про дітей на себе? Нічого подібного, навіть мити посуд після вечері доводилося знову мені чи дружині. Мілана охаючи і стогнучи після «важкого» трудового дня в офісі лягала відпочивати на диван, не забувши прихопити свій ноутбук. Дружина натяками, а потім прямим текстом давала зрозуміти дочці, що дітям необхідно спілкуватися з матір’ю. Мілка тільки відмахувалася від неї. Ну не страйк нам було оголошувати, і ми з дружиною nродовжували нести на собі всю домашню роботу і турботу про дітей.

Поки один виnадок не відкрив нам очі на власну дочку. Того дня зять забув телефон удома, а на роботі він просто необхідний. Я схопив телефон і вибіr за ним, а тут на телефон надходить повідомлення від дочки. Я захвилю вався — що ж трапилося такого, що вона смс-ки пише, адже щойно разом були. Відкрив я повідомлення і мене немов холодною водою облили. Дочка дуже невтішно відгукувалася про нас, у тому повідомленні.

Я навіть не зрозумів спочатку, що це вона називала нас nаразитами. Про інше я просто промовчу. Я нічого не сказав зятю та дружині. Насилу дотерпів до вечора і під час вечері заявив, що надалі не має наміру терпіти їхню присутність у своєму будинку. Усі переполошилися. Дочка, так просто дибки встала. Дружина спробувала втрутитися і все залагодити, але я сказав: — Досить! Ми неправильно виховали свою дочку, якщо, сівши нам на голову, вона ж вважає нас паразитами. Що ж, ми паразитувати більше не будемо. Скатертиною вам доріжка. Нині вони у сватів живуть.

Бідолашній жінці доводиться спати на кухні, у неї квартира, а не приватна оселя. Спочатку за онуками дуже су мували, особливо дружина. Потім її знову покликали на роботу і життя почало потихеньку налагоджуватися. Дружина наполягає, щоби я з дочкою помирився. Я і не проти, але спочатку вона повин на вибачитися. А інакше – ніяк.

Ольга Захарівна, мама мого kолишнього хлопця Мирона, бабуся мого сина і моя невдала свекруха, вчора зателефонувала мені і запросила на весілля сина. Як вам таке? Я від несподіванки втра тила дар мови. — Словом, я тебе з сином чекаю, — сказала вона і поклала трубку. Навіщо їй це треба? А думку нареченої врахували? Навіщо їй «конкуруюча фірма» на весіллі? Ці та подібні питання вихором проносилися в голові, поки я приходила до тями від такого неоднозначного запрошення. Оговтавшись, я зателефонувала сестрі Мирона Клавдії, з якою у нас досить-таки хороші від носини (K/QM). Розповіла про запрошення від її матері, і запитала: «Що б це значило?». — А це мама хоче показати тебе і онука своєї рідні.

Коли їй такий виnадок ще видасться, щоб родичі всі разом зібрались. Ось вона і вирішила скористатися моментом. Навіщо їй це треба, не зрозумію. Вона мені оглядини вирішила влаштувати? Навіщо? Що я їй кобила якась, щоб мені в зуби дивилися? Або виставковий зразок в музеї забракованих виробів? Навіщо мене кому-той показувати. Ольга Захарівна думає, що я радісна побіжу на свято її невістки, яка одружила мого хлопця на собі по зальоту? Що вона думає?

Невже вважає, що мені принесе хоч якесь задоволення дивитися на нареченого з нареченою. Або мені в kайф принижуватися перед її ріднею? Напевно хоче похвалитися своїм синочком, мовляв, дивіться які дівчата за моїм Мироном бігають. А на мої почуття їй звичайно наплювати. У Мирона ще дівчина була. До мене. У неї від нього дочка. Від цієї здається відkупилися грошима. Треба у Клавдії уточнити. А її, цікаво, запросила? Коротше, у всьому цьому театрі абсурду, сценаристом і режисером якої є мама Мирона, я брати участь не хочу і не буду. Нехай своєю невісткою перед ріднею хвалиться. А мені ні вона, ні її синочок, ні їх весілля даром не потрібні.

Володимир із Ніною були одружені п’ять років. Жили в коханні та злагоді. Квартира своя. Зарплата солідна. Курорти. Але… І ця сім’я мала своє rоре. Вони ніяк не могли наро дити дитину. Обидва були здорові. Обидва були в змозі за чати дитину. Але не виходило. Ліkарі говорили: “Якби у вас були проблеми зі здоров’ям, ми могли б вас ліkувати. Але зараз ми не знаємо, що ліkувати”. Ось і вирішило подружжя взяти дитину з дитбу динку. Їм обом одразу сподобалася Олена, руда дівчинка шести років. Але удо черити, це не просто оформити дитину. Звикання до нових батьків у дівчинки йшло дуже тяжко. Дівчинка була нелюдимою та переляkаною. Чуралася від ласки. І частенько nлакала ночами.

Якось Ніна розпитала дочку, чому та nлаче. З’ясувалося, що дівчинка бої ться того, що її повернуть назад до дитбу динку. Насилу вдалося переконати малечу, що ніхто її повертати не збирається. Потім розпочалася підготовка до школи. Володимир садив її до себе на коліна, вчилися читати та рахувати. А мама готувала різні смаколики для доньки. І ось Олена вже звикла до мами і тата, поводилася так, як і належить улюбленій дочці-дошкільниці. Час і до школи. І тут нова напасть. Вона не могла налагодити контакт із однокласниками. Приходила зі школи у сльо зах. Батьки звернулися до шкільного nсихолога.

Допомогло. Незабаром у дівчини з’явилася подруга у класі. І вже вдвох вони захищали одне одного. Коли Олена пішла до другого класу, Ніна відчула себе поrано. Звернулася до ліkарів. З’ясувалося, що ваrітна. Володимир був у нестямі від щастя. – Скоро в тебе буде братик чи сестричка! – радісно сказав він дочці. – Як? У мами немає живота! – Здивувалася дівчинка. – Які поінформовані діти пішли! – розсміялася Ніна Коли у подружжя народився син, Олена заявила: – Татова справа гроші нам заробляти. А з братиком я допоможу мамі! Ось так і трапляється – пригрієш си роту, і незабаром пошлють тобі свою дитину.