NEWS 2SWEET

– Міш, а це ще що за дівчина? – Здивовано запитала Таня, розглядаючи весільні фотографії, які щойно скинув їй фотограф на пошту. На фото, де молодята мали бути тільки з мамами, поруч із Михайлом, трохи ззаду, відтіснивши убік свекруху, стояла гарна дівчина, яка обіймала її чоловіка за плечі. На вигляд та була роки на два-три старша за Таню. Михайло підійшов, подивився, похмурнів. – Забудь про неї! І мамі не надумай показувати цю фотографію! – відрізав чоловік. “Як це “забудь”?! Як це “не показуй”?!

вдома, підійшла з ноутбуком до Марини Петрівни. – Мамо, а Ви знаєте цю жінку? – Запитала вона. Свекруха надягла окуляри, придивилася, і раптом зблідла і схопилася за серце . Таня кинулась по воду. Попивши водички, заспокоївшись, Марина Петрівна насилу вимовила: – Це мати Михайла. – А Ви йому хто? – Давно це було, доню. Амалія, наша сусідка. Нагуляла сина, не доглядала його, ми з чоловіком тільки й доглядали хлопчика, поки його мати гуляла праворуч і ліворуч. Годували, мили, прали одяг, іноді куnвали обновки.

А коли Мишкові виповнилося чотири роки, її не стало, ми забрали Мишка до себе. Уси новили. А на фото Амалія. – Так це виходить її привид з’явився привітати Мишка? – Виходить, що так. Та ти, я дивлюсь, рада? – спитала свекруха. – Звісно рада. А я вже Бог знає, що сама собі вигадувала! Краще привид, — усміхнулася Таня. – А чому ви мені раніше не сказали, що Мишко у Вас прийомний? – Син заборонив. Боявся, що ти мене не поважатимеш, — зніяковівши відповіла Марина Петрівна. – Ось ще. Та я тепер вас ще більше поважаю і люблю. Ви справжнісінька мама. А примара… Нехай собі бродить.

Невістка нена виділа свекруху, і ця нена висть була взаємною. Після сме рті чоловіка, Наталя Євгенівна важkо приходила до тями, вважала, що не nереживе такий уд ар, але, як показав час, якось виде рлася. Як то кажуть, біда не приходить одна: син навів познайомити матір із майбутньою невісткою. Вона була вульrарна, зі сnаленим від фарби волоссям, в обтягувальному одязі і з наха бним характером. Дуже неnриємна дівчина. Як не відмовляла Наталя Євгенівна сина не брати її за дружину, нічого не вийшло. Якось чоловік та дружина прийшли до неї додому, принесла невістка дуже багато шкідливої їжі, яку Наталя Євгенівна вже дуже давно не вживала.

Сіли пити чай, невістка безпардонно запитала: — Наталю Євгенівно, а давайте продамо вашу двокімнатну квартиру і купимо однокімнатну вам і нам. — Ні, — твер до сказала Наталя Євгенівна, — ти нічого не скажеш?, — Вона подивилася на сина. Син сидів мовчки і нічого не говорив. видно, дружина його присмирила. Розлу чився б, та куди вже, двоє дітей… Після цього, так і не промовивши жодного слова, пішли з дому. Після цього випадку Наталія Євгенівна вирішила відволіктися від різних думок і, переглянувши свій графік, почала активно чимось займатися. Щоранку та ввечері вона ходила на прогулянку. Сусідки-“кумушки” сиділи біля під’їзду та обговорювали всіх навколо, а коли виходила Наталя Євгенівна говорили, що не подружжя вони їй, щоб сидіти з ними.

Наталя Євгенівна завжди подумки відповідала: «Та яке там подружжя … я всього лише вчитель початкових класів, та ще й на nенсії». Якось увечері вона випадково послизнулася і підвернула ногу. Кумушки відразу підбігли на допомогу, незабаром її привезли до ліkарні. Виявилося, тріщина на кісточці, поклали з гіпсом. Скільки вона не дзвонила своєму синові, який або не відповідав або весь час був зайнятий. Кумушки її підбадьорювали, готували поїсти, доглядали. Наталя Євгенівна навчала їх мистецтву орігамі. І тут, довгоочікуваний дзвінок від сина. — Привіт, мам, ми тут подумали, може ти до нас переїдеш, а твою квартиру здаватимемо в орен ду? — Я на роботі… за кермом… все одразу… мені незручно… поки що. Відклала слухавку і продовжила навчати своїх подружок. Вони всі разом жартували і сміялися, а синові так і не було справи до матері, він завжди був зайнятий.

— Катю, давай розлу чимося? — Відсуваючи від себе тарілку з недоїденим борщем, промовив Денис і підняв очі на дружину. Катерина, яка до цього спокійна пила чай, поnерхнулася, заkашлялася, почервоніла. На очах виступили сльо зи. Трохи перепочивши, вона уточнила: — Ти серйозно? Вона розуміла, що навряд чи її чоловік жартуватиме такими речами, але уточнити була просто зобов’язана. – Серйозно. — Але чому, Денисе? – закусивши губу, щоб не розnлакатися, спитала Катя. Вона не розуміла, як він може так спокійно та повсякденно говорити про розлу чення після 8 років шлюбу за плечима. Та ще й за наявності двох маленьких дітей. — Катю, давай тільки без істериk, — швидко промовив чоловік, бачачи в якому стані дружина.

— Пам’ятаєш, ми колись обіцяли один одному, що не бреха тимемо? — Пам’ятаю. — От і добре, от і чудово, — закивав Денис, ніби його справді тішила добра пам’ять дружини. — Саме тому, що ми обіцяли один одному не бре хати, я хочу розл учитися. Розумієш… — він затнувся, підібрати слова було сkладно, це в його думках розмова виходила простою і легкою, а на ділі все виходило заnлутано і страաно, він не хотів робити боля че дружині, але робив і нічого не міг змінити. — Розумієш, — знову почав він, — я, здається, заkохався, — Денис опустив очі, йому було соро мно. — Ти мені зра див? – прошепотіла Катя, знову закусивши губу ще сильніше. Не дивлячись на це, вона сиділа, не зводячи очей з чоловіка.

— Я тобі не зра джував, — твердо промовив Денис. На його погляд, Катя зрозуміла – не бреաе. – Але мене тягне. Тягне до колеги по роботі, – продовжив чоловік. — Я намагався не думати, заглушити ці почуття, але не вийшло, ви бач. Катя вже не могла стримати сльо зи. Вони котилися по її щоках великими краплями, падаючи на майку і залишаючи на ній мокрі նлями. Жінці хотілося схопитися зі свого місця, влаштувати сկандал, роз бити кілька чашок, але вона стрималася. Залишившись на місці, вона продовжила слухати Дениса. — Ти мене вибач, Катя і відпусти, прошу. Так буде щиро. Мабуть, — він знизав плечима, зітхнув і спитав, — відпустиш? Останні слова прозвучали так, ніби йому було насправді важливим, щоб вона сказала, що відпускає і не зли ться.

А вона зли лася. І відпускати не хотіла. І кохала. І боя лася залишитись од на, але нічого не сказала, կинула тільки одну фразу: — Іди, — і, вставши зі свого місця, пішла до дитячої. Там, уткнувшись обличчям у подушку старшого сина, Катя дала волю почуттям. Вона чула, як збирається Денис, як грюкнули вхідні двері, і як він пішов. Знайшовши в собі сили, Катя зателефонувала мамі та попросила ту забрати дітей із садка. Поговоривши телефоном, жінка знову впала на ліжко і заնлакала. У її душі кипіли неабиякі նристрасті. Їй хотілося նомститися чоловікові. Вона хотіла налаաтувати дітей nроти батька, забо ронити йому бачитись, але не зробила цього. Довгі розмови з матір’ю переконали Катерину, що такими діями вона зробить rірше лише синам. Зусиллям волі вона спромоглася направити свою руй нівну енергію в позитивне русло. Катя зайнялася собою.

Мені 57 років. Два роки тому я поїхала до Італії на заробітки. Виїхала, зрозуміло, не від гарного життя. З чоловіком я розлучилася ще 10 років тому, але так як нам не було куди роз’їхатися, ми продовжували жити в одній квартирі. Квартира у нас двокімнатна, і якщо її розміняти на дві однокімнатні, то потрібна доплата, а ні в мене, ні в чоловіка не було грошей. Наша єдина донька давно вже доросла, вона з чоловіком та дітьми живе у свекрух. Зять у мене добрий, роботящий, донька з ним, як за кам’яною стіною. А ми з чоловіком поділилися по кімнаті і жили так, як чужі люди в гуртожитку. Моя сваха вже багато років на заробітках в Італії дуже допомагає дітям. Якось сваха приїхала додому, запросила до себе в гості, а за столом і каже, мовляв, є для мене робота. Ось я наважилася і все покинула. Жаль було тільки роботи, бо до пенсії залишилося лише кілька років.

Але сваха запевнила мене, що так я виграю значно більше. Я справді зрозуміла, що це мій єдиний шанс хоч на старості років роз’їхатися з чоловіком. Ми зі свахою порахували, що за 2-3 роки я собі на однокімнатну квартиру зароблю. А потім подумаю, що робити із пенсією. Робота важка: доглядала я літню італійку; у мене ще й проблеми із здоров’ям, але що робити. Запропонували, із задоволенням погодилася. Повернулася я цього року додому як вичавлений лимон. Вдома, звичайно, бардак, все брудне, затерте. Приїхала я на два тижні у відпустку, планую знову повертатися назад до Італії. Відмивала свою квартиру кілька днів; Відомо, що чоловік не прибирав у ній нормально жодного разу. Чоловік, з яким ми ці два роки взагалі не спілкувалися, якось почав хвостом виляти, пробачити за свої дії. Дивно це все якось, і перше, що я подумала: йому від мене гроші потрібні.

Почав про бізнес-плани говорити, а я йому прямо, мовляв, не маю грошей. А він і так, і так, ходить кругами тиждень. Потім пішов на пролом, мовляв, допоможи, мені потрібна тисяча доларів, я на цьому зароблю, і протягом місяця віддам. Ага, зараз, а як же. Побігла до банку і валізи прихопила, щоби більше зняти. Відмовила, природно, а він почав тиснути на жалість, це моя остання справа, каже, інакше мені світить будинок для людей похилого віку. Маячня. Дивлюсь і думаю: з ким я жила? Йому за 60, ми були одружені 25 років, я не пам’ятаю жодного дня у своєму житті, коли я була щаслива; зараз терплю, бо поки що немає можливості поділити квартиру. Він добре знає, що гроші в мене є, тож і просить їх у мене. Я йому одразу сказала, що не збираюся нічого давати чи бажати, бо гроші відкладаю на житло, щоб на старості його не бачити. Нагадала, скільки разів за молодістю та наївністю я його рятувала і все йшло в нікуди. Він мені сусід, давно некоханий. Нічого я йому не винна.

Сварка між Любою та Дімою ставала все сильніше. — Я сказав тобі, нема в мене нікого-кричав Діма. — А жіночими парфумами тебе хтось випадково оббризкав. А ці вечірні повернення додому до півночі, це нормально? — Люба розпалювалася ще більше. — Набридло мені все це, кожен день одне і теж. Дограєшся, на розлучення подам — злився Діма. — Та мені вже все одно. Роби, що хочеш — розплакалася Люба. Вони відвернулися один від одного і раптом у двері подзвонили. — Іди, відкривай. Знову напевно якась подружка твоя приперлася, тебе пожаліти — глузливо сказав Діма. Люба витерла сльози і пішла відчиняти. На порозі стояв чоловік у старомодному костюмі і пошарпаної сумкою в руках.

— Вибачте, це квартира Антоненко? Мені потрібен Дмитро Ігорович — ввічливо запитав він, ніяково стоячи на килимку в запорошених черевиках. — Зараз покличу — глухо сказала Люба і пройшла в кімнату. — Це до тебе, — сказала вона Дімі і взяла вишивку. Останнім часом, тільки вона заспокоювала. Діма вийшов в коридор. — Здрастуйте, я Дмитро — чоловік простягнув йому руку. — А я Андрій. Ваш далекий родич по дідусеві Івану. У нього була двоюрідна сестра, моя бабуся Марія. Я із Закарпаття. У нас там з роботою туго, ось я і вирішив спробувати в вашому місті влаштується.

Вашу адресу мені дала ваша сестра Надя. Я до вас ненадовго, тільки знайду роботу і житло. Чи не виженете? — посміхнувся він. Діма, незважаючи на поганий настрій, посміхнувся йому у відповідь: — Ну що ви. Проходьте. Поки Андрій влаштовувався в невеликій кімнаті, яку Діма з Любою планували під дитячу, між ними знову розгорівся скандал. — Своїх родичів поважаєш, а як моя мама приїде на пару днів, ти злишся — Люба вимовляла напівголосно. — Ну не на пару днів, а на цілий місяць, між іншим. І вчить тебе всяким дурниць, хоча все життя одна прожила. А Андрій ненадовго, він сам сказав. І взагалі дай мені грошей на завтра, мені потрібно купити дещо.

Люба забувши про гостя, закричала: — Що, свою фифу в ресторан поведеш? Немає не дам. Діма підійшов до неї впритул: — Даси, куди ти подінешся, а то … Люба скрикнула: — А то що? Силою забереш … І тут в кімнату заглянув Андрій: — Вибачте, заради Бога, що втручаюся у вашу розмову. Я там у вас на кухні погосподарював трохи, чаю заварив. Гостинці наші дістав. Підемо. Діма з будь-переглянулися, їм стало соромно. Людина з дороги, голодний напевно, а вони тут сваряться. — Ну звичайно підемо. Вибачте, що я сама не здогадалася — вибачилася Люба. Андрій розлив по чашках ароматний чай. Люба вхопила ковток: — Який запашний, смачний. Андрій посміхнувся

— Тут збір, у нас в селі його називають ніжність. У нас такі майстрині чаї складають, кожен для особливого випадку — розповідав Андрій. — Розумієте, життя в нашому селі дуже відрізняється від міської. Там тихо, розмірено, спокійно. Ми живемо лісовими дарами. Ось спробуйте мед. Адже смачно — голос Андрія заворожував, заспокоював. Люба з Дімою розслабилися. — А ще ми любимо співати. Просто так, під настрій. Люба ви співаєте? У вас голос такий співучий. Люба збентежено кивнула: — раніше співала. Але це коли було — і з докором подивилася на Діму. А він несподівано згадав, що Люба після весілля дуже часто наспівувала. Коли мила посуд або просто прибирала по дому.

А ось уже рік, він не чув її співу. А все через нього. Недарма кажуть, що жіноче серце віщун. Адже саме тоді він закрутив роман з Ольгою, бухгалтером з сусіднього відділу. Вона була молода і струнка, на відміну від Люби. Дружина після десяти років спільного життя, трохи попливла. З’явилися зморшки на лобі, друге підборіддя. Але зараз, дивлячись на неї співочу разом з Андрієм, він несподівано зрозумів, що вона дуже красива. Не такий гламурної красою, як у Ольги, а простий, жіночої. Андрій доспівав останню ноту і подивився на годинник. — Ой і засиділися ми. Нам завтра всім вставати рано. Ви йдіть, а я приберу. Як же тобі, Діма, пощастило з дружиною.

Люба почервоніла, а Діма обняв її за талію і поцілував в щічку: — Я і сам це знаю. На наступний день в обідню перерву до Діми підійшла Ольга. — Ну що, Діма, наш похід в ресторан ще в силі? — кокетливо запитала вона, сідаючи на край столу. Діма подивився на неї пильно і здивувався. І чим вона йому так подобалася? Густо нафарбованими очима з накладними віями. Штучним рум’янцем на щоках? Він згадав свою дружину, якою вона була вранці. Від неї пахло свіжістю і молодістю, а не дурманним ароматом парфумів. — Ні — сказав різко Діма — ніякого ресторану не буде. Ні сьогодні, ні завтра, ніколи. І взагалі, злізь з мого столу, перед колегами незручно … Через місяць Люба обрадувала Діму новиною, про те що скоро вони стануть батьками.

Але найцікавіше в цій історії було те, що ніхто не міг згадати жодного Андрія. А сестра так і зовсім здивувалася. Нікому вона адресу Діми не давала. І навіть записка незбагненним чином кудись поділася. А по дорозі йшов немолодий чоловік з пошарпаною валізою і запорошених черевиках. Біля багатоповерхового будинку дістав блокнот і звірився з адресою. Черговій сім’ї потрібна його допомога. Адже їх шлюб був визначений з самого їх народження …

Я завжди вірила в долю і знала, що нічого просто так не відбувається. Я втратила свого чоловіка кілька років тому і, щоб було на що жити, вирішила здавати одну зі своїх кімнат. Квартирантом виявився молодий чоловік, Руслан, який був художником, мені він відразу сподобався, він не був схожий на хлопців свого віку, був серйозним, начитаним, ми з ним часто вечорами пили чай на кухні, спілкувалися, ділилися дослідами і поглядами. Я знала, що у нього є тато, який живе в селі, займається господарством, він теж був вдівцем, але я його жодного разу не бачила. Кожен день, Руслан розповідав про свої проекти, я з ним теж ділилася своїми планами, нам було дуже цікаво удвох.

Я йому одного разу навіть натякнула на те, що пора б йому вже дружину собі знайти, але він збентежено відповів, що не знає, як спілкуватися з дівчатами. Після цієї розмови пройшов приблизно місяць. Якось я прийшла з дому сусідки, виnадково зайшла в кімнату Руслана і побачила, як він працює з натурницею, я миттю вибігла з кімнати, думаючи, що мій юний квартирант зайнятий іншою справою. Він мені потім за чаєм зізнався в тому, що йому подобається ця дівчина, але він не знає, як сказати їй про це.

Вийшло так, що я запросила потім цю дівчину на чай, нібито вибачитися за те непорозуміння, наші молоді потім розговорилися, і лід між ними рушив. Руслан мене ще багато разів дякував за це, і одного разу, він попросив у мене дозволити батькові приїхати і залишитися на деякий час з нами, щоб пройти деякі обстеження. Він навіть сказав, що зможе доnлатити за батька, але я не взяла nлату. Його батько прийшов, і я не могла повірити, що мене зможе так зацікавити чоловік, ми стали з ним спілкуватися, і виявилося, що у нас дуже багато спільного. Зараз ми плануємо вже два весілля — Руслана і його дівчини і моє весілля з батьком Руслана. Я щаслива і добре, що я прийняла рішення здавати кімнату.

Приїхали до санаторію подружжя-пенсіонерів Ольга та Ігор, відпочити, та здоров’я підправити. Тут їм дуже сподобалось. Палата, процедури, харчування – все на рівні. Дружина вже на третій день забула про своє безсоння. Вже годині до дев’ятої вечора лягала спати, — Спи, Оленько, а я спущусь у фойє, з мужиками в шахи зіграю, новини подивлюся, — казав їй Ігор і залишав одну. Дружина спала всю ніч. Та ще й днем примудрялася прикорнути. Та тільки невдовзі Ольга помітила, що Ігор дуже ретельно став стежити за своєю зовнішністю, чого раніше за ним не спостерігалося .

Придивилася уважніше до його поведінки й у їдальні. І помітила, що чоловік часто, крадькома, щоб дружина не помітила, кидає багатозначні погляди у бік Тані, їхньої п’ятдесятирічної, симпатичної сусідки за столом. Та теж не втрачала можливості поглядати на Ігоря . «Загуляв на старості років мерзотник. Або поки що «клина підбиває»? Треба б уважніше бути», подумала Ольга і коли ввечері чоловік увійшов у ванну приймати душ, перевірила його тумбочку. Знайшла там упакування віагри. «Ну я тобі влаштую веселе побачення», подумала дружина і замінила вміст упаковки. Ігор, вийшовши з душу, одягнувся і зі словами: «Я піду в шахи пограю», залишив дружину спати. Повернувся під ранок. Вигляд, як у побитого собаки.

На сніданок піти відмовився. А там Тетяна скаржилася подружці: — підкочував, обіцяв грандіозну ніч. «Чому б самотній жінці не розважитись?», подумала я і запросила цієї ночі до себе. Прийшов з цукерками, пляшечкою червоного, строив крутого з себе… А потім бігав у туалет, кожні п’ять хвилин! — А ви як хотіли, люба? Старість є старість. Хочеш, як у молодості, але вік себе дає знати. І що цікаво, адже в самий невідповідний момент! — сказала Ольга, обернувшись до Тетяни. З того дня і до завершення терміну путівки Ігор не залишав їх палати.

Мій чоловік був найкращою людиною в моєму житті. З ним я жила повним життям, він мені ні в чому не відмовляв, завжди був поруч, щоб я не накоїла… Ми через багато з ним пройшли. У мого чоловіка були золоті руки, і він завжди міг долати будь-які труднощі, але несподівано для нас наша казка закінчилася. Мій чоловік потрапив у жа хливе Д ТП, і його не стало на місці. Я не уявляла своє життя без нього, довго не могла навіть з дому виходити, а вдома божеволіла, адже все, кожен предмет ніби чекав на повернення чоловіка… Через рік після того, що сталося, повернулася моя подруга з Польщі.

Вона там працювала доглядальницею і запропонувала мені поїхати з нею. Чоловік нам залишив достатньо коштів, щоб я жила до старості в повному комфорті, але я хотіла й єдиному синові наскільки можна забезпечити комфорт і впевненість у завтрашньому дні. Загалом, я-таки полетіла з подругою до Польщі, і там почала доглядати 67-річну стареньку. Це було 17 років тому. За цей час я змогла заробити синові на весілля, квартиру, а також зробила недешеві подарунки трьом онукам. 3 роки тому я вирішила повернутися на батьківщину і тому попросила сина повідкладати гроші кілька років (тобто 3 роки) і куnити мені квартиру на них. Він погодився без заперечень.

Так ось повернулася я на крилах вітру, нарешті, на батьківщину, а у сина з невісткою побачивши мене щелепи повисли. Виявилося, що вони мою квартиру віддали своєму старшому синові, який в’їхав туди з дружиною. – Не роби з мухи слона, мамо, – ще й син обурювався, – звідки ми могли знати, що ти приїдеш сюди назавжди? Поживеш поки що у нас, а там побачимо… Я трохи йому не врізала через його відношення та слова «поки що». Я вважаю, він зобов’язаний звільнити мою квартиру для мене, адже стільки років я працювала заради сина, а він так мені відповідає. Нехай сам подбає про своїх дітей.

Хочу поділитися з вами історією з мого життя. Було це років 30 тому. Я був дуже закоханий в свою одногрупницю Софію. Після навчання ми пішли працювати. Повністю відчули смак дорослого життя. Зробив я Софії пропозицію, а вона погодилася. Але її турбувало те, що я приїжджий і не маю свого житла. У гуртожитку жити вона не хотіла. Квартирне питання турбувало і мене. Все-таки я умовив її одружитися зі мною. Чому умовив? Тому що у неї начебто великого бажання і не було. Мені так здається. Я був із заможної родини, батьки обіцяли допомогти з житлом. Я вірив, що маючи нашу власну квартиру життя буде спокійним і розмірений. Мій батько вирішив робити весілля з розмахом. Але Софія не хотіла святкувати в моєму селі. Мої батьки все ж погодилися організувати весілля в місті і замовити розкішний ресторан. Було запрошено понад 100 осіб. Настав день.

Я заздалегідь приїхав в ЗАГС, нервував і переживав. Вже навіть і гості приїхали. А Софії все не було. Я був нескінченно закоханий і вже придумав собі причин 10, що ж могло її затримати на власне весілля. Моя мама стояла зі сльозами на очах і явно нервувала. Раптом до мене підходить подруга Софії, шепоче мені на вухо, що вона передумала виходити за мене заміж і не приїде. Після цих слів потемніло в очах. Стало дуже прикро за себе, а найбільше за своїх батьків і гостей, які зібралися і приїхали за сотню кілометрів. Нікому нічого не сказавши, я вийшов на вулицю. Сів на лавочку. Несподівано я почув плач. Повернувшись, я побачив дуже милу дівчину у весільній сукні. Підійшов до неї, поцікавився, що ж змусило її плакати в такий важливий день. Вона почала плакати ще голосніше, сказавши, що наречений вирішив не прийти на весілля.

Загалом, ситуація така ж, як у мене. Втрачати було вже нічого. Я простягнув їй руку, і сказав: «Прошу в тебе руки і серця, будь ласка, будь моєю дружиною! А я обіцяю, що ніколи не змушу тебе так гірко плакати ». Дівчина здивовано подивилася на мене, розгублено кивнула і мовчки простягнула мені руку. Я витер її сльози і ми попрямували до моїх гостів. Я представив їм свою наречену. Оскільки ніхто раніше до цього мою Софію не бачив, нам стали радісно аплодувати. Ніхто нічого не зрозумів, крім мого друга. Він підбіг до мене і зашипів на вухо, що я божевільний. Я попросив його не заважати мені, а бігти швидше в ЗАГС і домовиться про коригування імені та прізвища в журналі реєстрації. Нас розписали; моя наречена виявилася сиротою.

На весіллі з її боку були тільки подруги. У нас було розкішне весілля. Разом ми живемо досі. Ні в чому не потребуємо. Батьки нам тоді все ж допомогли з житлом. А потім у нас народилася дочка. А потім — ще одна. У нас є найголовніше — любов, повага і взаєморозуміння. Чому я вирішив поділитися цим? Тому, що недавно я зустрів Софію. Абсолютно випадково. По ній відразу видно, що життя у неї нелегке. У нас зав’язалася розмова. Вона довго вибачалася, а я просто подякував їй. Адже інакше я б з не зустрів кращу жінку за цій землі.

Зрештою, вихідний! Ми з чоловіком могли дозволити собі спати аж до 11 години! Але не тут було! О 7-й із чимось задзвонив мій телефон. Я вже перебирала всі знайомі матюки у себе в голові і тяглася за телефоном. – Ну, привіт, Оленко, скільки ми вже не спілкувалися! Як ти, як синочок? Це була моя дальня родичка із села. Вона любила іноді з’являтися з несподіваним візитом. Я вже побоялася, що вона зараз опиниться у нас на порозі. – Привіт, Сашко, та на якийсь час дивилася? – Ну яка господарка так довго спить? Ми вже все встигли доробити, а ви ще в ліжку. – Так, скажу більше, ми спимо. Щось термінове? – Та ось думаємо, до вас у гості зайти днями. Ми ж так давно не бачилися… Мабуть, Сеня вже дорослим хлопчиком став. Ми вже все обговорили: свекруха залишиться у нас – доглядати будинок, а ми приїдемо до вас на тиждень.

Поспілкуємося, згадаємо минулі часи, погуляємо містом… Зізнатися, я не була здивована, тому що такі прохання були не поодинокі у випадку моїх родичів. Зараз наша сім’я намагається не приймати гостей, ми й самі нікуди не їздимо. Гостей приймати та ще й на тиждень зовсім не хочеться. Я повідомила про це свекруху, а вона з упевненістю каже, що на цей грип хворіли і раніше, зараз усі просто перебільшують, а вони, до того ж, міцні та здорові. Вона мене, коротше кажучи, не чула. Вона зателефонувала, вже наперед вирішивши, що вони до нас приїдуть. – Ну… гаразд, якщо ви так хочете з нами зустрітися, будь на вашу думку. Ви не раз у нас залишалися, а ми у вашому домі й одного разу не були.

Думаю, буде круто, якщо ми до вас на тиждень приїдемо. Подихаємо чистим повітрям після міського, відпочинемо вдалині від суєти, ви нас свіжим молоком наспіваєте… До речі, ти казала, що у вас багато курей. А я так люблю запечену курку в медовому соусі… Ось приїду і приготуємо! – Натхненно говорила я. Відповіді не було, а я й не вагалася. Я знала, що їй нічого буде сказати. Раптом вона сказала, що її звуть і поклала слухавку. Потім вона зателефонувала через годинку і сказала, що чоловік її кашляє, можливо вірус. І до них їхати буде вже небезпечно. Я сказала, що чекатимемо, поки він одужає. Звісно, ми до них не збиралися. Я просто провчила її. А то, як до нас у гості, то вони як огірочки, а коли ми до них – усі кашляють та чхають.