NEWS 2SWEET

Доброго дня, дорогі передплатники. Навіть не знаю з чого розпочати свою розповідь, тому що історія, яку хочу розповісти, мені вкрай неприємна. Кілька років тому моя матуся вийшла заміж. Весілля пройшло за всіма правилами, все було так, як годиться. Її новоспечений чоловік переїхав до її квартири. У неї невелика однокімнатна квартира у гуртожитку, але там достатньо місця, тому вони вирішили жити у цій кімнаті. Мій чоловік є військовослужбовцем. Оскільки у військових гарні умови, відносно покупки квартири в іпотеку, ми вирішили купити житло на Соколі. Придбали там двокімнатну квартиру. Я завжди мріяла жити у такій квартирі. Вона світла, простора, з високими стелями. У такій обстановці хочеться ходити, накинувши на плечі дорогий шовковий халат з келихом вина в руці.

Advertisements

Ми довго облаштовували наше гніздечко, робили там ремонт. Ми нікуди не поспішали, тому що для цього не було причин. Моєму чоловікові служити ще 3 роки, тому ми перебуватимемо в Башкирії. Також нам хотілося зробити ідеальний ремонт. Такий, про який ми мріяли. Останньою причиною повільного ремонту є бюджет. Ми хоч і непогано живемо, але гроші не друкуємо, їх треба заробляти. За тим як відбувається ремонт, я доручила стежити своїй матері. Вона живе неподалік нашої квартири, всього дві станції на метро. Місяць тому у нас видалася відпустка. Ми приїхали, заздалегідь нікого не попередивши про візит, і одразу поїхали до своєї квартири. Важко передати, які емоції я відчула, коли побачила, що там бігають діти. З’ясувалося, що мама дозволила жити у нашій квартирі дочці свого нового чоловіка. Сказати, що я була в шоці – нічого не сказати. Я одразу набрала її номер і попросила приїхати разом з чоловіком.

Мати взагалі не розуміла, чому я обурююся, і що вона зробила не так. «Ну, а що в цьому поганого? Вас тут майже не буває, мешкаєте далеко. Чого порожня квартира повинна стояти даремно? На час відпустки могли б і винайняти житло. А вона знімати не може, бюджет не дозволяє, а з двома маленькими дітьми роботу дівчинці не знайти». На моє запитання, навіщо вона тоді приїхала до столиці, якщо перебуває в такому жалюгідному становищі, зрозумілої відповіді мені ніхто не дав. Наш ремонт поступово йде «через пень колоду». На кухні все у плямах жиру, меблі розмалювали діти. Мій чоловік сказав, що даємо їй термін на переїзд – три місяці. Цього цілком достатньо, щоб вирішити куди з’їжджати і далі влаштовувати своє життя. Однак моя мама почала намагатися навіяти нам почуття провини: «Як ви можете матір з дітьми вигнати надвір? Ось тому у вас рідних дітей немає. Егоїсти справжні». Ми з чоловіком взагалі не зрозуміли чому маємо безкоштовно надавати житло в оренду чужій для нас людині. Ми твердо сказали, що даємо їй три місяці на переїзд. Насамкінець я сфотографувала квартиру та її стан на той момент, щоб дочка маминого чоловіка не вирішила з помсти зіпсувати наше майно. Не розумію, як моя мама могла так вчинити. Виходить, для неї дочка її чоловіка важливіша за мене, її рідну доньку.

Сьогодні мені виповнилося 76 років. Життя моє було сповнене подій, особливо після того, як я створив сім’ю. Моя тепер уже покійна дружина і я виховали двох синів та чотирьох дочок, і зараз я маю дев’ять онуків. Але сьогодні, у мій день народження, телефон мовчить, і я почуваюся дуже самотнім. Вранці я сидів на ганку, роздивляючись старі фотографії. “Як швидко летить час”, – подумав я, перебираючи сторінки сімейного альбому.

В цей час до мене підійшла сусідка, мила жінка похилого віку, яка часто відвідує мене. “Доброго ранку, Олександре Івановичу! З днем народження!” – весело вигукнула вона, простягаючи кошик з домашнім пирогом та деякими продуктами. “Дякую, Маріє Петрівно. Ти завжди пам’ятаєш,” – сказав я з теплою усмішкою. Ми сіли на ганок, і я налив нам чай. Марія Петрівна – одна з небагатьох, хто дбає про мене. Я розповів їй про своє рішення залишити їй свій будинок та земельну ділянку після моєї смерті.

Вона завжди була поруч, коли мої діти, поглинені своїм життям, поступово віддалялися. “Ви дуже добрі зі мною, Олександре Івановичу. Я завжди дбатиму про вас, як про рідну людину,” – сказала вона, міцно стискаючи мою руку. Ми провели разом весь ранок, згадуючи минулі часи, сміючись і поділяючись історіями. У цей момент я усвідомив, що хоча мої діти і могли забути мене, але в моєму житті все ще є люди, які цінують і люблять мене. Коли Марія Петрівна пішла, я відчув подяку за її доброту та турботу. Вона нагадала мені, що навіть на самоті можна знайти світло, і що важливо цінувати тих, хто залишається поряд.

У мене є син і дочка, і я бачу, як швидко вони розвиваються і наскільки вони відрізняються від того, якою я була у дитинстві. Вони ще маленькі, але вже знайомі зі смартфонами, можуть дзвонити, дивитися відео та завантажувати ігри на свої телефони. Я гадки не маю, що подарувати їм на день народження. Машини, ляльки та кубики не викличуть у них інтересу. Їм потрібно подарувати щось унікальніше. Мої син та дочка дуже цікаві і не бояться нічого нового. Кілька тижнів тому я втратила золоту сережку. Я дуже засмутилася, бо мені її подарувала мама. Це її єдиний спогад про неї.

Того дня ми пішли з дітьми у парку. Коли я повернулася додому, зрозуміла, що однієї сережки немає і одразу повернулася до парку. Я розуміла, що навряд чи знайду її, але була сповнена рішучості спробувати. Коли шукала сережку, я згадала, як моя мама принесла її мені і сказала, що вона належала моїй бабусі та була сімейною реліквією. На жаль, мені не вдалося знайти її, і я повернулася додому зі сльозами. Того дня я розповіла про сережки своєму чоловікові. Він заспокоїв мене та пообіцяв подарувати інші. Але він не розумів значення подарунка моєї матері для мене. Хоча їм було всього по п’ять років, діти зрозуміли, про що я говорила. Син та дочка погодилися допомагати мені. За деякий час подзвонив друг і сказав.

– Я бачив відео. Ви зробили відмінну роботу. Я вірю, що ви можете знайти сережку. У голові проносилися думки: “Як він дізнався про сережки? Я йому нічого не говорила. На яке відео він посилається?” Він довго пояснював мені, що мої діти записали відео, яким поділились у соціальних мережах. Усі мої друзі дізналися, що я втратила сережку. Наступного дня зателефонувала жінка і сказала, що знайшла сережку у парку. Я зустрілася з нею та забрала сережку. Я подякувала їй за допомогу, а вона похвалила моїх дітей за їхню красу та розум. Ось так мої син і дочка допомогли мені знайти сережку, подаровану мені мамою.

Мені 24 роки, я заміжня вже другий рік за 23-річним чоловіком, з яким у мене росте півторарічний син. Але нещодавно наші стосунки погіршилися – через поведінку чоловіка. Будучи сиротою та студенткою університету, яка залежить від високої стипендії, я змушена нести фінансовий та побутовий тягар нашої родини.

Незважаючи на роботу чоловіка, його внесок мінімальний і відповідальність за ведення домашніх витрат, догляд за дитиною та домашні справи повністю лежить на мені. Чоловік висловлює бажання продовжити освіту, але не виявляє особливої ініціативи, щоб зробити більш широкий внесок у наше сімейне життя. Нещодавно, тимчасово залишивши дитину у бабусі, я сподівалася на полегшення наших постійних сварок, але напруга між нами зберігається досі.

Мої зусилля щодо підтримки будинку та навчання він ігнорує, що тільки посилює моє розчарування та втому. Його фінансова безвідповідальність у поєднанні з його схильністю до випивки та загулів підриває мою повагу та прихильність до нього. Почуваючись пригніченою і неоціненою, я усвідомлюю необхідність змін. Постійна неповага та відсутність підтримки довели мене до образи на чоловіка. Я сумніваюся у майбутньому нашого шлюбу та благополуччя нашого сина в такій обстановці. Але я не знаю: як мені вчинити?

Мене звуть Олена і те, що зі мною трапилося, досі не вкладається у мене в голові. У мене є син Ігор, чоловік покинув мене, коли дитині було 2 місяці і з того часу сина я виховувала сама. Коли чоловік нас покинув, я була одна, з маленькою дитиною, величезними боргами та проблемами, допомогти з вирішенням яких не було кому. Це був складний період, але я змогла впоратися. Досі не люблю згадувати цей час. Антон, батько Ігоря, сплачував аліменти, але обмежувався мінімальною сумою. З дитиною він не зустрічався, проблемами сина не цікавилася.

Коли Ігорю виповнилося 15, Антон несподівано згадав, що він батько. Спочатку він дізнався номер сина і почав йому дзвонити. Під час однієї з розмов вони домовилися про зустріч. Антон займається бізнесом, він став досить забезпеченою людиною, якій не доводиться рахувати кожну копійку. Після першої зустрічі з батьком Ігор повернувся додому з новеньким ноутбуком. Минуло два тижні, моя дитина зібрала свої речі та переїхала жити до батька. Я не думала, що Ігор здатний на таку зраду. Я знаю, що Антон може набагато більше, ніж я у фінансовому плані, але думала, що виростила сина, який ставить відданість і любов вище грошей.

Я не уявляю, що зробив Антон такого, щоб син одразу ж вирішив змінити своє життя, залишити мене та обрати батька. Я розумію, що Ігор проміняв мене на татові гроші. Наразі Ігор живе у Антона, займається з репетиторами. У мого сина з’явився шанс вступити до гарних університетів. Шкільні канікули моя дитина провела закордоном. Я ніколи не могла дозволити собі такий відпочинок для себе та дитини. З Ігорем я не спілкуюся. Син дзвонив, хотів зі мною поговорити, але я не брала слухавку. У мене немає сил для зустрічей та розмов із сином, і бажання теж немає. Те, як він вчинив зі мною, я вважаю жахливим.

Антон пішов, коли мені було складно, всі труднощі я переживала сама, хоча дуже потребувала допомоги. Він повернувся раптово, забрав у мене сина, вихованням якого не займався. У сина я вклала багато любові, сил, енергії, а він забрав його, поманивши грошима. Я була переконана, що виростила гідну людину, але виявилася неправою. Подруги звинувачують мене у надмірній різкості. Вони кажуть, що треба думати про дитину, а Антон, з її фінансовими можливостями, зараз може дати Ігореві набагато більше, ніж я. Я розумію їх аргументи, але не можу знайти сили пробачити сина. Він зрадив мене, повівся як негідник. Я багато зробила для нього, але це все виявилося не важливим на тлі грошей батька. Я не розумію, як можна забути таке, як пробачити таке ставлення. Можливо, з часом емоції притупляться і я зможу спілкуватися з Ігорем, але поки що його вчинок настільки сильно зачепив мене, що я не хочу навіть чути його голос.

Я завжди відчувала страх перед свекрухою, але не тому, що вона була суворою. Справа була в грошах. З Остапом ми познайомилися ще в університеті. Його сім’я була дуже заможною: мама мала мережу салонів краси, а батько керував автосалонами. Я ніколи не очікувала, що такий хлопець зверне на мене увагу, але невдовзі ми почали зустрічатись. Я сумнівалася у собі, адже росла у неблагополучній родині. Батько пішов, коли я була ще маленькою, а мама та бабуся постійно пили, приводили додому чужих чоловіків. Я часто тікала з дому, щоб не бачити цього кошмару.

Після школи я вступила до університету та отримала кімнату у гуртожитку. Заробляла трохи на рукоділлі, роблячи браслети та прикраси, щоб вистачало на дрібні витрати. Але одяг я завжди купувала в секонд-хендах: потерті джинси, поношені черевики. Якось Остап вирішив познайомити мене з батьками. — У мами якраз свято, іменини. Я куплю подарунок, не хвилюйся, — сказав він. Я до останнього відмовлялася йти. Але Остап образився, і я здалася. Дістала з шафи стару сукню, замок на якій давно зламався. Зашила її, підготувала все як могла.

Він купив для мами шикарний торт та косметику, а я сплела браслет та намисто. У будинку свекрухи відчувалася розкіш. Вона замовила суші, приготувала багато смачного, але судячи з її поглядів, їй явно не подобався мій зовнішній вигляд. Наступного дня Остап сказав, що його мати хоче поговорити зі мною. Я подумала, що вона вмовлятиме мене розлучитися з її сином. Ну звісно, хто б хотів у невістки дівчину з неблагополучної родини?

Але я знайшла у собі сили поїхати. Серце билося, руки тремтіли, у горлі пересохло. Коли я увійшла, пані Антоніна зустріла мене з усмішкою і сказала: — Я тут дещо для тебе приготувала, — радісно поплескала вона в долоні. Я зайшла у вітальню і побачила кілька пакетів з новим одягом. — Подивися, це майже не носилося. Помір, думаю, тобі підійде. Вона віддала мені кілька пар джинсів, сукні, блузки, взуття та навіть дві гарні сумочки. Я була шокована і не змогла стримати сліз. З того часу минуло 10 років. У нас з Остапом двоє дітей, і свекруха стала для мене справжнім другом. Я ніколи не зустрічала такої доброї і світлої людини. Вона виховала чудового сина, і він став чудовим батьком. Я щиро бажаю всім дівчатам таких свекрух, які люблять, цінують та допомагають своїм невісткам.

Моя свекруха з самого початку дала зрозуміти, що не прийме мене в сім’ю і тим більше не стане до мене ставитися, як до дочки. З перших днів нашого знайомства Валентина Андріївна сказала: — Ти для мене чужа і завжди такою залишишся. Я тебе не прийму і не допомагатиму. Коли у вас з’являться діти, навіть не звертайтеся до мене за допомогою, адже це ваші діти, ось ви їх і виховуйте. Ці слова я запам’ятала добре і більше до свекрухи не зверталася.

Усі турботи та допомогу у скрутні моменти завжди брала на себе моя мама. Хоча вона жила в іншому місті, мати завжди знаходила час для нас. А Валентина Андріївна, незважаючи на те, що мешкала буквально на сусідній вулиці, ніколи не допомагала. Ми з чоловіком жили у власній квартирі, яку купили невдовзі після весілля. Ми були фінансово незалежними від батьків і добре заробляли. Коли у нас народилася перша донька, було складно як фізично, так і морально, бо мала страждала від кольк і постійно плакала.

Моя мама приїжджала щодня, щоб допомогти з Надею, допомогти мені забратися, приготувати їжу та просто дати можливість виспатися. Пізніше у нас народилася друга дитина, і знову на допомогу прийшла моя мама. Вона залишалася у нас на ніч, готувала смачні сніданки та вечері, допомагала з домашніми справами. Онуки любили бабусю Любу, а Валентина Андріївна з’являлася лише на святах, та й то не завжди. Але одного разу свекруха зламала ногу на заняттях танцями (вона ходила на уроки хореографії) і раптом вирішила, що я зобов’язана про неї піклуватися.

— Сину, а де твоя дружина? Чому ви привезли мене з лікарні додому, а не забрали до себе? — дивувалася Валентина Андріївна. — Мамо, адже ти сама сказала, що Катя для тебе ніхто, чужа людина. Тому вона не доглядатиме за тобою. Ми наймемо доглядальницю, а я приїжджатиму до тебе після роботи, коли зможу, — пояснив чоловік. — Вона зобов’язана доглядати мене, адже вона моя невістка! — не вгамувалася Валентина Андріївна.

— Хіба це нормально — довіряти догляд чужим людям, коли є дорослі діти? Але чоловік уже не хотів слухати її претензій. З того часу свекруха на мене скривджена і не розмовляє ні зі мною, ні з моїми батьками. Вона також не поспішає спілкуватися з онуками. Щиро кажучи, мені все одно. Я нічого поганого не зробила і не залишила її без допомоги, просто дала їй те, що вона сама обрала – дистанцію у відносинах. І я ні краплі не шкодую про своє рішення. Хто правий у цій ситуації? Як би вчинили ви?

Скориставшись тим, що мій чоловік Володимир затримався на роботі, я вирушила за подарунком на його день народження у великий торговий центр на іншому кінці міста. На свій подив, я натрапила на нього, коли він гуляв там зі своєю новою коханкою, чого він явно не очікував. Зніяковівши і побоюючись скандалу, він заявив про своє бажання розлучитися, залишивши мене в повній розгубленості.

Ми з Володимиром прожили разом 20 років, виховували сина та будували своє життя, доки він розвивав успішний бізнес. Його визнання в тому, що він більше не любить мене і хоче почати життя заново з кимось молодшим, було спустошуючим. Незважаючи на біль, я змирилася з його рішенням і з невеликою квартирою, яку він купив мені як прощальний жест. Почавши все наново, я влаштувалася на роботу у фірму, аналогічну до тієї, в якій працював мій чоловік.Найкращі подарунки для близьких

Незабаром мій внесок був відзначений власником компанії, Дмитром – розлученим чоловіком, який у результаті запропонував мені нове кохання та новий будинок у своєму розкішному заміському особняку. За іронією долі, фірма Дмитра процвітала і незабаром придбала збанкрутілого конкурента – ним виявилася компанія Володимира. Незважаючи на звинувачення та недовіру колишнього чоловіка, я не причетна до його падіння. Життя просто пройшло повне коло. Хоча я відчуваю до нього співчуття – наслідки його вибору були не в моїй владі.

Протягом 10 років я вірила, що зможу направити свою сестру Аню на кращий шлях, вважаючи, що мої здобутки та досвід як старшої сестри дозволяють мені це зробити. У мене повноцінне життя з люблячим чоловіком, розумним сином та успішним невеликим бізнесом з виготовлення святкових ікебанів, свічок та м’яких іграшок. Аня, однак, завжди була менш стриманою, часто проливала сльози, коли чула моралі.

Вона вийшла заміж за Рената – чоловіка, який здавався зайнятим, але насправді ніколи не працював, і Ані доводилося шукати фінансової допомоги на утримання родини у наших батьків. У результаті мої батьки, мій чоловік і я стали матеріально підтримувати Аню та її дітей. Незважаючи на мої поради, сестра продовжувала залежати від нашої підтримки, і її візити навіть викликали в мене почуття провини за власний комфорт.

Коли моя сім’я зіткнулася з фінансовими труднощами, Аня все ще наполягала на тому, що їй потрібні гроші, і саме тоді я нарешті висловилася їй про її залежність і про те, що Ренат нічого не робить. Моя жорстка позиція призвела до того, що Аня розірвала зі мною стосунки. Незабаром після цього Ренат пішов від неї, і вона почала просити допомоги в інших родичів, звинувачуючи мене у своїх нещастях. Весь цей досвід навчив мене тому, що я надто довго неусвідомлено дозволяла маніпулювати собою, і було дуже важливо тепер повести себе з Анею подібним чином, щоб заохотити її незалежність, а не продовжувати цикл залежності.

Коли я приїхала у велике закордонне місто у пошуках роботи, то чи не відразу знайшла місце покоївки в особняку багатої людини. У будинку буквально кипіло життя: у мого начальника було дві дочки та дружина. Здавалося, що це ідеальна сім’я, але незабаром я дізналася, що їхнє життя сповнене таємниць. Одного ранку, коли я тільки-но почала роботу, мій начальник викликав мене до свого кабінету. “Ось, візьми”, – сказав він, простягаючи мені конверт з грошима понад мою зарплату. “Мені потрібно, щоб ти стежила за моїми дочками, поки мене не буде.

Дізнаєшся щось незвичайне – одразу мені повідомляй.” “Звичайно” – відповіла я, хоча почувала себе трохи ніяково через це дивне доручення. Того вечора обидві його дочки покликали мене. Вони запропонували мені гроші, щоб я не говорила їхньому батькові про те, що вони планують вечірку з друзями, включаючи молодих людей. Я погодилася, розуміючи, що мої обов’язки стають все більш заплутаними. Наступного дня я отримала дзвінок від дружини начальника.

Вона також запропонувала мені гроші, цього разу за те, щоб я стежила за кожним кроком її чоловіка та розповідала їй про все. “Я повинна знати, чим він займається, коли мене немає поруч”, – наполягала вона. Так я стала центром інформації та маніпуляцій у цьому будинку, повідомляючи кожному те, що вони хотіли чути. Чудовим чином це допомагало підтримувати мир у сім’ї, і всі були задоволені. Згодом я заробила значну суму грошей, проте страх бути викритою змусив мене поїхати назад на батьківщину. Я повернулася з величезною сумою грошей, зберігаючи контакт із сім’єю, яка так і не дізналася про всі мої подвійні ігри. Цей досвід навчив мене багато чому, що стосується людської натури і про те, як тонкі маніпуляції можуть впливати на взаємини, але я завжди буду впевнена, що правда все одно знайде спосіб вийти назовні.