NEWS 2SWEET

Колись я почала вишивати завдяки бабусі. З дитинства мені подобалося займатися цим ремеслом, і незабаром я засвоїла техніку до досконалості. Однак на якийсь час я закинула це захоплення, коли вступила до університету та мріяла про кар’єру юриста. Життя склалося так, що після випуску я не знайшла роботу за фахом. Працювала продавцем кілька років, а потім вийшла заміж і народила дитину, пішовши у декрет. Коли моїй доньці виповнився рік, я почала шукати хоч якийсь підробіток. Складно, коли ти не маєш своїх грошей, а чоловік контролює кожну витрачену копійку. Нормальну роботу з маленькою дитиною знайти не вдавалося, і щоб хоч якось відволіктися, я знову взялася за вишивання. На ювілей мамі подарувала власноруч вишиту вишиванку, і вона відзначила, яка це гарна робота: — Доню, це ж справжній витвір мистецтва! Нині такі речі дуже цінуються, ти могла б заробляти на цьому. Так я і вирішила спробувати.

Спершу брала замовлення від знайомих, а потім створила сторінку в соцмережах. Однак великих заробітків не було — на одну сорочку йшло два тижні, особливо з урахуванням того, що у мене була маленька дитина. До того ж, я купувала якісні матеріали, щоб мої роботи виглядали гідно. Якось до мене звернулася моя двоюрідна сестра Леся: — Я бачила твої роботи. Дуже красиво! Можеш вишити мені сорочку по фото? Я заплачу? Я, звісно, погодилася. Це ж родичка! Але коли вона надіслала фотографію, я була в шоці — довга сорочка з повністю вишитими рукавами, складна робота, яка вимагала багато часу та сил. Я працювала над цією сорочкою ночами, приділяючи їй кожну вільну хвилину протягом трьох тижнів. Хотіла, щоби все вийшло бездоганно. Коли роботу було завершено, я вирішила особисто віднести її сестрі, щоб вона змогла приміряти і, можливо, похвалити мою роботу. Адже для майстра це завжди приємно.

Сестра охоче приміряла сорочку і скрикнула від захоплення: — Яка краса! Навіть краще, ніж на фото! — Лесю, тобі ціна буде 2000 гривень. — За вишиванку 2000? І це ще з родинних зв’язків? — Лесю, ти ж знаєш, скільки тут роботи. Такі сорочки коштують мінімум 5-6 тисяч. — Не вигадуй. Їй ціна 500 гривень. — Тоді не бери. Я забрала сорочку та пішла. Після цього ми з Лесею більше не спілкуємось. Я продала цю вишиванку через свою сторінку за 4500 гривень, і жінка, яка її купила, зробила ще одне замовлення своєї мами. А сестра, звісно, всім родичам наговорила, яка я погана. Але мене це вже не турбує — свою роботу треба цінувати. А як ви думаєте? Чи були у вас подібні ситуації з родичами?

Світлана у нас єдина дочка. Коли вона народилася, ми з чоловіком були на сьомому небі від щастя. Звичайно, ростили її як справжню принцесу. Чоловік часто казав, що я надто балую доньку, і одного разу пошкодую про це. Але вона єдина дитина в сім’ї — що в цьому поганого? З роками я зрозуміла, що він мав рацію, особливо після його відходу. Ми завжди мріяли, щоб Світлана стала лікарем. Але після школи вона заявила, що поступати нікуди не буде, візьме рік на відпочинок та підготовку. Чоловік дуже засмутився, сперечався з нею, пояснював, що це марна трата часу. Я ж боронила дочку, вважала, що так їй буде краще. Але через рік Світлана так і не пішла вчитися, сказавши, що освіта їй не потрібна, і вона знайде роботу, щоб бути незалежною.

Чоловік влаштував її до себе в компанію, але вже через півроку Світлана повідомила, що виходить заміж і чекає на дитину. Це стало для чоловіка ударом, він дуже переживав і в результаті серйозно захворів. Тим більше, що дочка привела зятя жити до нас, бо він не мав свого житла. Коли народилася онука, Світлана практично відразу переклала всі обов’язки у будинку на мене. Я мала все робити, навіть готувати сніданки її чоловікові, адже, за її словами, у неї маленька дитина. І все це при тому, що я продовжувала працювати. Коли онуці виповнилося чотири роки, Світлана знову народила. Я сподівалася, що вона вийде на роботу і віддасть старшу доньку до дитячого садка. Але натомість мої турботи тільки подвоїлися. До того ж, моя мама живе у передмісті, і я їжджу до неї майже кожних вихідних. Нині онука ходить до школи, а Світлана, як і раніше, сидить удома. Молодшому онукові вже п’ять років.

Вранці я тихенько збираю зятя на роботу, відводжу онуку до школи, а Світлана спить до обіду разом з молодшим. Якось я проспала і не встигла приготувати зятю сніданок. Він пішов працювати голодним. Коли Світлана прокинулася, вона відразу почала мені докоряти. – Мамо, ти просто безвідповідальна! – обурено заявила вона. – Ти зовсім про мене не думаєш! Адже в мене маленька дитина. Зять тим часом був усім задоволений: я витрачаю свої гроші на їхню родину, купую продукти, готую, привожу овочі та фрукти від мами. Коли я прошу допомогти мені з’їздити до бабусі, Світлана каже, що їм потрібна машина, натякаючи, що я маю дати грошей. Вона знає, що я маю невеликі заощадження, але я боюся їх чіпати. Моя мама радить мені переїхати до неї, щоб Світлана вчилася сама дбати про свою родину. Але тут у мене робота та й шкода онуків — хто їх нагодує? До того ж, дочка часто лає старшу онучку. Поки я поряд, хоч якось можу захистити її. Якби чоловік бачив усе це… Тепер я часто згадую його слова і розумію, що він мав рацію.

– Ти серйозно пропонуєш переписати дачу на твою матір? – Зоя насилу вірила, що чує це від чоловіка. – А чому б і ні? – Бо це моя дача! Моя мрія, моє місце, де я відпочиваю душею, – з обуренням сказала вона, уважно дивлячись на Едуарда. – Ти хоч це розумієш? – Ну, а що? Приїжджай туди, як і раніше. Мама доглядатиме, клумбами займеться. – Клумбами? Вона їх знищить і розіб’є грядки! Скільки разів вона казала, що квіти – це марна трата місця! – Я з нею поговорю, вона залишить тобі палісадник. – Не зображай з себе простака! Що означає «залишити палісадник на моїй дачі»? Навіть говорити про це не хочу. – Не знав, що ти така егоїстка. Мама віддала свою квартиру Ользі, а їй тепер нема де жити! – І що? Вона не подумала, коли це робила? На щось, напевно, розраховувала? Едуард зам’явся, і раптом Зоя усвідомила: – Стривай, ти їй сам запропонував мою дачу? На його погляд вона зрозуміла – так і є. – Як ти міг?! – тихо запитала вона.

Advertisements

– Це мій дім. Я купила його на гроші мого батька. – Ну і що? Мамі нема де жити! – У неї було де жити. Це не я забрала у неї квартиру. Це ваші справи, от самі й розбирайтеся! У будинку зависла напружена тиша. Кілька днів подружжя майже не розмовляло, обмінюючись лише короткими фразами щодо сина. Олег відчував напругу, але запитань не ставив, розуміючи, що ситуація загостриться ще більше. На порозі в п’ятницю ввечері з’явилася Регіна Єгорівна – без дзвінка, просто постукала у двері. – Щось ви затягуєте з оформленням дарчої, – сказала вона, проходячи у вітальню. – Едік обіцяв, що все буде швидко вирішено. Зоя відчула, як усередині закипає агресія. Звичайно, син обіцяв – значить, її думку ніхто і не думав враховувати. – Ніякої дарчої не буде, – твердо сказала вона. – Я вже сказала Едуарду: це моя дача. – Як це не буде? – Свекруха помітно занервувала. – Я вже все розпланувала. Знесемо веранду, розіб’ємо грядки, встановимо теплиці. А ці твої клумби… – вона з презирством махнула рукою. Зоя ледь стримала себе. – Я сказала – ні. – Що означає «ні»? – розлютилася Регіна Єгорівна.

– Едік обіцяв… – Едуард не мав права нічого обіцяти! Це моя власність! – Ми всі повинні допомагати один одному, – обурилася свекруха. – Я допомогла дочці, тепер ти маєш допомогти мені! – Мамо, йди додому, – втомлено сказав Едуард. – Ми самі розберемося. Коли за свекрухою зачинилися двері, Зоя обернулася до чоловіка: – З мене вистачить. Завтра я подаю на розлучення. – Що?! – Едуард зблід. – Ти що, з глузду з’їхала? Через якусь дачу? – Не через дачу. Через зраду. Через те, що ти вважаєш нормальним позбавити мене мого місця щастя. Едуарду не було чого відповісти. Наступного ранку Зоя вирушила до юриста. Розлучення пройшло складно – Едуард намагався довести, що дача була спільно нажитим майном, але нічого не вийшло. Квартира, набута у шлюбі, була продана, а гроші поділені порівну. Через рік Зоя сиділа на веранді своєї дачі, насолоджуючись теплими осінніми променями сонця. Олег вибіг з дому, цмокнув її в щоку і побіг до друзів. Вона посміхнулася йому у слід. Тут, на дачі, вони з сином нарешті знайшли спокій. Тут був їхній світ – без тиску, претензій та чужих амбіцій.

Катя сиділа біля вікна і слухала, як за вікном бушує завірюха. Григорій ніжно обіймав її, а за вікном, здавалося, світла Божого не видно було. Хтось міг скаржитися на таку погоду, але не Катя. Вона ніжилася в обіймах чоловіка і подумки дякувала небесам за ту снігову бурю, що колись зупинила Григорія біля її будинку. Катя знайшла свою долю в хуртовині, або, можливо, доля сама чекала її серед снігів… У сім’ї Катю називали «високосною дитиною». Вона народилася пізно, у високосний рік, і змалку багато хворіла. Її старший брат Ромка, якому на той момент було чотирнадцять, соромився молодшої сестри. А батько Левко зовсім сумнівався, що Катя його дочка. Ліза, мати Каті, працювала в магазині, і село навперебій гуло про її часті усамітнення з чужими чоловіками. – Ні в твоїй, ні в моїй родині таких дрібних дітей не було, – бурчав Левко. – А це дівчисько – метр у стрибку. Він навіть на ім’я її рідко називав, лише сухо «дівчисько».

Ця нелюбов передалася і Лізі. Єдиним, хто по-справжньому любив Катю, був її дідусь Яків. Його хата стояла на краю села, біля самого лісу. Яків, колишній лісничий, навіть на пенсії щодня ходив у ліс: збирав ягоди, трави, підгодовував тварин взимку. – Не бійся, горошинко, – казав він онучці. – Ліс живий, він знає, хто приходить з добром, а хто – зі злом. Катя часто залишалася у діда, особливо після того, як пішла до школи. Яків навчав її розпізнавати корисні трави, готувати настої і розповідав про мудрість природи. – Це погано, що я високосна? – одного разу спитала Катя. – Не слухай дурниць, – відповів дід. – Високосний рік – це подарунок, ще один день на рік. Люди вирішили, що це погано. А там, на небесах, краще знають, як має бути. Катя була старанною ученицею. Її мрія була стати лікарем. – Лікуватиму людей, – впевнено заявляла вона. Але мати тільки посміювалася: – Яка з тебе медичка? Підлогу митимеш.

З твоїм ростом навіть цебро підняти не зможеш! Дід заспокоював онучку: – Не засмучуйся, горошинко. Підеш навчатися. Якщо треба, корову продамо. Коли Катя закінчувала училище, Яків дуже захворів. Він залишив дім онучці і сказав: – Не бійся жити тут. Хата жива, доки в ній людський дух відчувається. А там, може, й доля тебе знайде. Дідусь пішов восени. Катя влаштувалася медсестрою до районної лікарні та у вихідні приїжджала в дідів дім, щоб підтримувати порядок. Якось узимку розігралася сильна хуртовина. Катя приїхала у вихідні, щоб розтопити піч. Вночі її розбудив стукіт у двері. На порозі стояв чоловік. – Доброго дня. Я застряг на дорозі. Чи можна взяти лопату? Катя вказала на лопату, але запропонувала зайти погрітися. Так вони познайомились. Молода людина назвалася Григорієм. Розмови за чаєм, жарти та легкий флірт стали початком їхньої історії. Пізніше вони побралися. Коли народився син, його назвали Яковом – на честь діда. Тепер Катя знала, що чоловіки, які несуть своїх дружин на руках, існують не лише у книгах. У зимові вечори, попиваючи трав’яний чай, Катя думала про дідове слово: «Не бійся, горошинко. Тут і доля знайде тебе».

23-річний Михайло народився та виріс у селі на півночі країни. Йому завжди подобалася природа, тому що з дитинства він був оточений лісами, багатими різними ягодами та грибами, річкою, луговими просторами. Хлопець виріс у простій родині. Іноді навіть бідувати доводилося. Його мати Олександра була зразковою господаркою вдома, працювала на фермі, завжди стежила за порядком, смачно готувала та займалася городом. Петро — її чоловік, хоч і не ображав ніколи своїх дружину та сина, але не був особливо стурбований їхнім благополуччям. Чоловік любив випити та пограти з друзями в карти чи доміно. Іноді програвав і залишався винен. Саме тому турбота про сина лежала на жіночих плечах. Мишко ніколи не відзначався посидючістю, але до школи ставився відповідально, щоб до мами не приходили вчителі, і після роботи вона не вислуховувала їхні зауваження. Були іноді конфлікти з хлопцями, але хлопець умів за себе постояти. Після одинадцятого класу йому прийшла повістка, і Мишко подався служити в армію. Рік розлуки з батьками йому дався нелегко, але складніше було з Оксаною — шкільним коханням хлопця. Закохані почали зустрічатися у десятому класі. Дівчина була завидною нареченою, виросла в достатку, тому Мишку довелося постаратися, щоб завоювати її увагу. Оксана писала йому листи, казала, що сумує, чекала на його повернення. Повернувшись додому, хлопець навчився водінню і влаштувався водієм на лісовоз. Там обіцяли добрий стабільний дохід, а цим не кожен мешканець села міг похвалитися. Друг Петро порадив Мишка якомусь керуючому, ось його і взяли. Перевезення лісу було легальним, жодних браконьєрів чи чорних лісорубів. Якось він навіть врятував вовченя, мати якого померла при протистоянні кабану.

Осиротілий звір був ще малий, наляканий, щоб розпочати самостійне життя у дикій природі. Тому Михайло підібрав його та відвіз додому. І на лобі у Сірого, як його прозвав хлопець, була світла плямка, за якою Мишко його впізнавав у лісі. Вовк, що виріс, був вдячний своєму рятівнику і ніколи не забував його доброту. Іноді вони зустрічалися у лісі. Сірий дозволяв погладити себе. Але в особистому житті у Миші був розлад. Оксана не дочекалася його з армії. Почала зустрічатися з якимсь міським багатієм. — Правильно, дочко, — казала їй мати. — Нема чого тобі водити шашні з цим Мишком. У їхній сім’ї ніколи грошей не було. Не зможе він тебе забезпечувати. І не пиши йому більше, інакше новому твоєму нареченому будь-хто в селі скаже, що ви одружитися зібралися. Оксана покинула Михайла без пояснень. Вона просто перестала писати в армію, а потім не виходила до нього, навіть коли хлопець годинами стояв під вікном. Зрештою він упокорився і вирішив не ганьбитися на очах у місцевих. *** Якось літнім вечором, коли на дорогу вже спустилися сутінки, Михайло їхав на останнє розвантаження. Він опустив скло у своїй вантажівці і насолоджувався вечірньою прохолодою. Шлях пролягав через ліс. Раптом хлопець почув вовче виття і насторожився. Вила ціла зграя, і це було підозріло. Хижаки могли чогось злякатися, потрапити до пастки браконьєрів, які іноді забиралися в лісові масиви, щоб поживитися на території, що охороняється. Мишко вирішив зупинитися, коли йому здалося, що він почув жіночий голос, який кличе на допомогу. Він вийшов з кабіни і прихопив стару рушницю, яку возив для самооборони, бо йому вже доводилося стикатися з мерзотниками.

Вовче виття привело Михайла до галявини. На гілці дерева, підібгавши ноги і тремтячи від страху, сиділа дівчина в оточенні зграї. Поруч з нею, не дозволяючи родичам наблизитися, гарчав Сірий, якого Михайло впізнав по плямі. — Прошу вас, допоможіть! — скрикнула незнайомка, побачивши хлопця. — Вони мене зжеруть! Мишко не став зволікати. Він вистрілив у повітря, щоб розлякати хижаків і пробратися до неї. Тварин він не звинувачував у інстинктах, але на даний момент, вони з дівчиною знаходилися у дуже небезпечній ситуації, яка потребувала обережності у діях. — Молодець, Сірий, ти нас врятував, — сказав хлопець і погладив вовка між вухами. Той лизнув коліно дівчини, щоб показати, що їй боятися нічого, але бідолашна так перенервувала, що знепритомніла. Михайло підтримав дівчину і швидко, побоюючись переслідування зграї, поніс її до кабіни своєї вантажівки. Він попрямував додому — мама точно зможе допомогти бідній дівчині. Дорогою дівчина прийшла до тями і подякувала хлопцю. Але не стала нічого про себе розповідати, крім імені — Алла. Мишко не наполягав. Він помітив рану на її потилиці і закривавлене світле волосся. Зрозуміло, що їй зараз не до пояснень. Мабуть, за короткий проміжок часу дівчині довелося пережити багато чого, і тепер вона потребувала відпочинку. — Ти певна, що не хочеш до лікаря? Я міг би тебе відвезти, — запропонував Михайло. — Ні, не треба. Рана не така страшна, як здається. Просто мені треба відпочити, — відповіла симпатична, але розгублена та напружена дівчина, яка не знала, чи може вона повністю довіряти своєму рятівнику. — Вдома мої батьки, вони за тобою доглянуть і зв’яжуться з твоєю ріднею. Не бійся, все буде гаразд. — Дякую за допомогу. Я вже не сподівалася на порятунок.

Ніколи не була у такій ситуації. Я вже прощалася з життям, — сказала дівчина, нічого більше не додавши. Олександра та Петро поставилися до гості з розумінням. Мати напоїла її липовим чаєм з медом і відвела до спальні. — Не хвилюйся, ми за нею доглянемо, — сказала мати хлопцеві. — Тобі ще вантаж везти. Їдь, а то отримаєш догану від начальства. — Добре, ви тільки не насідайте на неї з запитаннями. Сама все розповість, як прийде в себе. Алла проспала до обіду наступного дня. Олександра була з нею. Вона запропонувала дівчині одяг переодягнутися, нагодувала досхочу і показала околиці. Всім було цікаво, що сталося з міською красунею. Дівчина була дуже доглянутою, але не зарозумілою. Не гидувала сільськими продуктами та старим дерев’яним будинком, у якому її дали притулок. Кілька днів Алла відновлювалася, а потім одного вечора розповіла свою історію: — Мій тато був бізнесменом, — сказала вона, зупинившись після слова «був». — Маму я свою майже не пам’ятаю, він виховував мене сам. Займався справами. Жили ми добре, грошей не потребували, тому жінки мого тата помічали відразу. У нього могло бути багато романів, але він залишався самотнім вдівцем, поки я не виросла. Чотири роки тому у нього з’явилася Світлана. Батькові було 57, їй 43. Виглядала вона чудово, видно, що сама заможна. Тож тато вирішив пов’язати з нею своє життя. Знав, що вона не заради грошей з ним. Алла зупинилася і відпила чай з кружки. Було помітно, що посвячувати малознайомих людей у своє особисте життя їй було складно, тож мама Михайла підбадьорливо погладила дівчину по спині.

— Я була не проти шлюбу батька, але Світлана не виявилася такою білою і пухнастою, якою себе видавала. Напевно, тато це теж розумів. І він, і я тримали себе в руках і ніколи не сварилися з нею. З часом я звикла до її присутності. Мачуха не лізла у мої справи, не намагалася стати новою господинею у будинку, але от до бізнеса тата проявляла не аби який інтерес. Батько не довіряв їй. Він залучив її до справ, дозволяв спілкуватися з клієнтами. Він бачив, що вона немов спеціально щось винюхує і вивчає його стратегію ведення бізнесу, заручається підтримкою інших колег. Так ми й жили. Я намагалася поговорити з татом про свої побоювання щодо мачухи, але він відмахувався, казав, що щасливий на старості років, і я змирилася. А торік його не стало. Голос Алли здригнувся, але вона впоралася з емоціями. — Серцевий напад. Тато багато чого пережив. Та й бізнес забирав багато сил. Я підозрюю, що до цього причетна Світлана. Але доказів немає, лише припущення. Я завжди її недолюблювала. Після похорону в будинку ми залишилися самі. Сторонні люди. Тоді моя мачуха вирішила, що тепер вона головна у будинку. Почала мене дорікати, лаяти, якщо я їй не звітувала про свої справи. Все в кімнатах переставила, як їй завгодно, навіть затіяла ремонт. Мене це, звісно, розлютило. Ми постійно сварилися, з’ясовували стосунки. Було марно, але я не могла терпіти її нахабство. Вона в моєму домі чужа і не має права вдавати, ніби я нічого не значу, ніби пам’ять про мого тата, це дурість.

А потім вона привела коханця. Уявляєте? Він був молодший за неї. Оселився у хаті. Його присутність я ігнорувала, бо сил на скандали вже не було. Я якось випадково підслухала їхню розмову. Виявилося, що Денис — аферист і шахрай, вони зі Світланою ідеальна пара. Він її й надоумив позбутися мене і весь спадок прибрати до рук. Денис та Світлана обрали найварварський спосіб порятунку від дівчини. Вони підкралися ззаду до Алли, яка нічого не підозрювала, ударили її по голові, щоб та втратила свідомість, і вивезли в ліс. — Ти певен, що з неї не вистачить? — говорила перелякана Світлана. — Не панікуй ти, тихо, — прошепотів коханець. — Все пройде гладко, побачиш. Я все продумав. У неї нікого з близьких родичів не залишилося, нема кому тривогу бити. Усі її друзі — тусовщики, вони пропажу не помітять, думають лише про себе. Чоловік підготувався ґрунтовно. Він скинув непритомну дівчину в нору і залишив там на поживу диким тваринам. Вирішив, що тварини завершать розпочате. Нора виявилася вовчим лігвищем. Хижаків привернув запах крові. Алла прийшла до тями, всередині все похололо від страху, коли вона зрозуміла, що відбувається. Тільки Сірий, який звик до людей, ходив навколо неї і відганяв членів своєї зграї. Саме він став причиною того, що дівчина залишилася живою. Молодий звір мав авторитет, тож вовки його слухалися, заглушаючи свій інстинкт. — Хіба можна так з родичами? — ойкнула мама Михайла. — Ні сорому ні совісті люди не мають.

Так вчинили з бідною дівчинкою. У поліцію треба йти, — заявив Петро. — Сховати цих нелюдів за ґрати. — Точно! Ми всі підтвердимо, в якому стані я знайшов тебе посеред лісу. І загрози життю були через залишення серед хижаків, — сказав Мишко, бажаючи вселити у дівчину надію на справедливість. — Ні, це даремно, вони викрутяться. Гроші на суди мають. Потрібні докази, — відповіла вона сумно. — Мачуха моя хитра жінка, а Денис звик водити за носа представників влади. У нього вистачить розуму і цього разу викрутитись. Хлопець не став насідати на знайому і ліг спати, з думкою, що він повинен домогтися правосуддя для неї. Вранці він уже мав ідею. Розповівши все Аллі, Михайло вирішив, що варто зв’язатися зі Світланою по телефону. Він доповів мачусі дівчини, що знайшов її посеред лісу, непритомною, з телефоном і паспортом, ось і вирішив повідомити рідні. — Вона у свідомості? Щось каже? — спитав стривожений жіночий голос. — Ні, ваша дочка ще не прийшла до тями. — Дякую вам величезне! — і мало не плачучи, відповідала хлопцю Світлана. — Алла пропала кілька днів тому, і я не знала, де вона. Місця собі не знаходила! Де ви мешкаєте? Як її забрати? Закінчивши розмову з Михайлом, жінка відразу подзвонила Денису і закотила йому істерику. — Що нам тепер робити? Раптом вона прокинеться і почне балакати? Це ти винен! Треба було самій усе залагодити! — кричала вона на коханця. — Заспокойся, зараз вона нам не загрожує.

Потрібно їхати до неї, розібратись на місці. Цього разу я візьму з собою ніж, але від тіла позбавимося на іншому шосе. Олександра зустріла злочинців і проводила до Алли, яка прикинулася. Коли жінка вийшла з кімнати, щоб нібито поставити чайник, Денис та Світлана почали перемовлятися: — Тобі треба швидше звідси забиратися! — сказала мачуха дівчини. — Я ж сказав, що цього разу розправлюся з нею. Несподівано в кімнату увійшов Мишко і місцевий дільничний, Алла розплющила очі, під вражені погляди коханців, що змовилися, і заявила, що вони щойно обговорювали її вбивство. Негідники хотіли втекти, збивши з ніг чоловіків. Вони вже були у дворі, але дорогу їм перегородив Сірий. Він прийшов ще вранці, хотів побавитися в компанії людей. — Мамочки! — Закричала Світлана і завмерла. Вовк з оскалом дивився на неї. — Ми здаємося! — Пропищав Денис, схопивши коханку за руку. — Тільки заберіть хижака! Ми все розповімо, заберіть його, це незаконно! Злочинці надали свідчення на місці. Вони не стали брехати, зізналися у змові.

Світлана спочатку заперечувала, що посприяла смерті колишнього чоловіка, але в процесі допиту правда випливла назовні. Почалося розслідування, на коханців чекав суд. — Ну, ось усе й закінчилося, — сказав Михайло і по-дружньому обійняв Аллу. — Тепер у мене нікого немає через цих виродків… Мій бідний татко загинув. Як я тепер житиму одна… — Я поряд. Допоможу тобі, якщо знадобиться, — потішив її хлопець. За кілька днів він так звик до дівчини, що в душі оселилося неприємне відчуття, що їм доведеться розлучитися. — Дякую, погостювала у вас. Тепер запрошую тебе до себе, до міста. Там багато розваг, а розвіятись після такого не завадить. — Лади. Молоді люди усвідомлювали свої почуття один до одного. Пережита разом подія зблизила їх, і вони стали зустрічатися. Олександра і Петро не були проти того, що їхній син знову зв’язався з багатою спадкоємицею. В цей раз почуття дівчини до їхнього сина були щирими, це було помітно. Незважаючи на те, що Аллі довелося зайняти місце батька, вона не забувала про коханого. Мишко теж переїхав до міста і жив разом з нареченою. Він почав працювати в її фірмі, не зловживаючи становищем, і вже показував добрі результати. Потім вступив на заочне до університету. Молоді люди були щасливі, разом готувалися до весілля та не звертали уваги на забобони. На вихідних вони відвідували батьків Михайла та привозили їм гостинці, не забуваючи про Сірого, вирушаючи на прогулянки до лісу.

Свою єдину дочку Любу я ростила одна. Свого часу я приїхала з села в обласний центр вступати до інституту, поки вчилася, жила в гуртожитку, а потім пішла працювати, і вже квартиру знімала. Коли зустріла свого майбутнього чоловіка, закохалася, мріяла про сім’ю, але сім’я не входила в його плани. Я наpoдила дитину і залишилася одна. Тоді мені дуже допомагали батьки, перший час я жила у них, а потім вони залишили на деякий час Любу у себе, а я поїхала в місто робити кар’єру. Мама любила завжди повторювати:»донечка, що б не сталося, ти повинна пам’ятати, що у тебе є ми».

Ці слова я надовго запам’ятала, тому що завжди відчувала їх підтримку. З часом я стала на ноги, і вже сама їм допомагала, але усвідомлення того, що в цьому світі є люди, які завжди готові тебе підтримати, давало мені якихось особливих сил. Заміж я більше не вийшла, так склалося. Зараз мені 65 років, моя дочка вже доросла, у неї чудова сім’я і двоє дітей, внучки вже навчаються в університеті. Того дня я отримала nенсію і поїхала до дочки. Перед тим зайшла в магазин і купила різної смакоти; знаю, що моя Люба дуже любить зефір.

А зятю купила копченої риби. Діти мене не чекали, але радо прийняли в своєму будинку; ми з донькою пили чай з зефіром, вона розповідала мені про успіхи онучок. Я щиро радію, що в родині дочки все добре, але так було не завжди. 15 років тому дочка хотіла розлу читися з чоловіком, на той момент у них вже було двоє дітей. Вона прийшла до мене, я тоді їй сказала ті самі слова, що мені колись моя мама: «Донечко, що б не сталося, ти повинна пам’ятати, що у тебе є я».

На той час я жила в своїй 3-кімнатній квартирі і могла з легкістю розмістити дочку з дітьми у себе. Але я дала можливість їй самій вирішувати. Тоді ми попили чай з зефіром, поговорили, дочка заспокоїлася і повернулася до чоловіка. З тих пір вони живуть багато років разом, у них все добре. Зять мені досі вдячний за те, що я тоді підтримав їх сім’ю. Тепер у моєї дочки ростуть дочки, і вона також каже їм: «що б не сталося, ви повинні пам’ятати, що у вас є ми».

Коли я завагітніла, на першому УЗД нам сказали, що буде двійня. Ми з чоловіком були трохи вражені цією новиною. Це так тяжко. Старшій 10 років, і ми зважилися на хлопчика, а вийшло двоє. Але нічого вже не зробиш, будемо ростити ще двох. Адже це так чудово! У лікарні завжди запитувала у лікаря: «Все нормально? Мені здається, тільки один ворушиться ». Але лікарі завжди відповідали: «Все добре». На мій день народження приїхали батьки і сестри. Ми посиділи, відзначили. Я пішла відпочивати. На наступний день, рано вранці, біжу до чоловіка і кажу: » Вези в пологовий будинок «. Він привіз мене, і через годину я народила трійню.

Мої пологи приймали двоє лікарів. Вони забрали двох дітей, і пішли. Раптом, чую крик: «Стійте!» Кричали на весь пологовий будинок. Лікар прибіг назад з двома малюками, вони самі розгубилися. Коли я подивилася на них, вони були розгублені: звідки там ще може бути дитина? Через час дали мені телефон і кажуть: «Дзвони чоловікові. Ти зараз сама в шоці, ще налякаєш чоловіка, ми диктуємо, а ти говори ». Я беру телефон, і кажу: «Міша, якщо ти за кермом, зупинись». Відповідає: » Я вдома «.Я йому кажу: » Тоді сядь «. Він присів, і я кажу: «Я народила, все нормально». Він: «І хто народився?». Я відповідаю: «Два синочка і лапочка-дочка». Хвилина мовчання, потім гучний сміх, і каже: «Де двоє, там і троє». Мені принесли моїх трьох дітей; це було незабутньо.

Свекри розділили двоповерховий будинок між моїм чоловіком Григорієм та його братом Андрієм. Ми повністю відремонтували свою частину, замінили все, що можливо. Але тепер, коли дружина Андрія оголосила, що чекає на дитину, свекруха, Надія Петрівна, наполягає, щоб ми помінялися місцями з Андрієм, бо їм з новонародженим буде зручніше на першому поверсі. Я категорично проти цього “цирку”. В їхній частині будинку вогкість і пліснява, а брат чоловіка роками ігнорував стан житла, поки ми працювали і вкладалися у свій затишок. – Це просто несправедливо! – Вигукнула я, коли свекруха запропонувала поступитися нашою частиною братові чоловіка. – Ми вклали в цей будинок душу, час та гроші, а тепер маємо переїхати? Це нормально? Григорій мовчки сів за стіл, потираючи скроні. Він завжди уникав конфліктів, але, схоже, цього разу сам не знав, як реагувати. Його мати продовжувала пояснювати: – Катерині з дитиною буде важко підніматися на другий поверх. Це ж заради малюка! Я зітхнула, намагаючись стримати роздратування. – Чому вони не подумали про це раніше? Ми теж ростимо дітей, і нам важливо, щоб вони жили у комфортних умовах. Якщо Андрій не вкладався у ремонт, це його вибір. Чому ми повинні виправляти їхні помилки?

Дванадцять років тому, коли ми тільки-но одружилися, свекри розділили будинок. Нам дісталася квартира на першому поверсі, бо я була вагітна. Андрій одержав верхній поверх. Але наше житло тоді залишало бажати кращого: старий будинок, збудований у 50-х роках, вимагав капітального ремонту. Ми розпочали з нуля. Ми повністю замінили електропроводку, сантехніку, вирівняли стіни, встановили сучасну ванну кімнату. Навіть фасад будинку поновили. На все пішли наші заощадження, а частину ремонту зробили на кредитні гроші. Ми створили затишний будинок для нашої родини – для нас та наших дітей, Оленки та Максима. Андрій, навпаки, роками жив, не переймаючись своїм поверхом. Ті ж облуплені стіни, старий лінолеум, грибок у ванній – він витрачав гроші на розваги та подорожі, ігноруючи стан свого житла. – У вас уже все готове! – намагалася переконати мене свекруха. – А в Андрія також можна все оновити. Ви ж такі майстри!

– Майстри? – спалахнула я. – А гроші хтось дасть? Ми тільки-но виплатили кредити за свій ремонт! Григорій підтримав мене: – Мамо, це несправедливо. Ми вклалися у свою частину, а Андрій нічого не зробив. Чому ми маємо за нього платити? Але Надія Петрівна не вгамувалася: – Ви молодші, у вас більше сил. А Катерині буде важко з дитиною. – Якщо їм складно, ми можемо допомогти – сходити до магазину, погуляти з візком. Але міняти житло? Ні, – твердо відповіла я. Свекруха пішла скривдженою, але я відчувала, що на цьому справа не закінчиться. За кілька днів Григорій повернувся додому засмучений: – Андрій хоче подати до суду, щоб поділити будинок. Каже, що у документах не зазначено, кому яка частина належить. Я була в шоці. Ми завжди думали, що нашу частину закріплено за нами. На щастя, я зберегла всі чеки та документи на ремонт. Ми звернулися до юриста. Мені боляче думати, що цей будинок може розірвати нашу родину. Я не хочу ворожнечі, але й підкорятися несправедливості не маю наміру. А як ви думаєте? Чи варто поступитися заради миру в сім’ї, чи потрібно боротися за своє? Може, є якийсь інший вихід?

Я знаю, що багато хто останні кілька років лає майонез. Але чому? Що з ним не так? Раніше всі його їли, а зараз чомусь ні? Що за нова мода, яку всі намагаються наслідувати? При цьому майонез, як виробляли, так і продовжують виробляти у великих масштабах. Тому назріло питання: його що таємно всі стали їсти? Цього року я готувала на новорічний стіл багато салатів, заправлених майонезом. Адже вони смачні та їх усі люблять. І це ніколи не зміниться, І я думаю, що готую їх не лише я. А сталося таке.

Advertisements

Моїй онуці 14 років, вона мені не рідна, я не знаю, що вона любить з їжі, а що ні. Син лише рік тому одружився з її матір’ю. Разом ще свята не відзначали. Зараз Оля чекає на дитину, і я вирішила їх запросити до нас зустрічати Новий рік. І ми з чоловіком не одні і їй не потрібно працювати на кухні. Я звернула увагу, що дівчинка не їсть. Тільки фрукти та ковбасу. Ковбаса була з жирком, а вона сидить і виковирує його, при цьому морщить обличчя. Гаряче теж не їла. Я дивилася на це, але нічого не говорила.

Може несмачно вийшло? Але ніхто ніколи не скаржився на мої страви. Я близько 30 років працювала у шкільній столовій і готувати вмію. Багато дітей не люблять салати, але на столі були інші страви. Мій чоловік не витримав і запитав Каміллу, чому вона не їсть. Адже на святковому столі так багато смаколиків. Відповіла вона так: це не святковий стіл, а стіл, залитий майонезом. Ось звідки це? Від матері? Не думаю, адже вона проста жінка, їла все, що було на столі. В інтернеті побачила? У школі? Неприємно було.

Випадок стався під час сільського весілля. Моя двоюрідна сестра Даша виходила заміж на восьмому місяці ваrітності. Весілля проходило дуже добре і весело. Гості шуміли, танцювали і випивали до упаду. У дворі зібралися також місцеві алkаші, яких час від часу пригощали напоями та закусками. Вони не відходили від місця веселощів, а деякі навіть зливалися з гостями. Гості були в такому нетверезому стані, що потихеньку стали знімати сорочки з себе. Наречена тихо сиділа зі свекрухою і хотіла якомога швидше опинитися вдома і відпочити.

Свекруха ділила її бажання, але вигнати гостей, які ще хочуть веселитися вона не дозволяла собі. Раптом ми з чоловіком стали свідками того, як брати Даші стали тягнути її в город, щоб отримати викуп за наречену. Дівчина кричала, так як була на восьмому місяці ваrітності, а нетверезі гості могли нашkодити їй або малюкові. Побачивши наречену в розпачі, нетверезий наречений пішов в їх бік, і почалася бійка. Всі били один одного, не помічаючи, хто є хто. Свекруха Даші, яка стала ін валідом і ходила з паличкою, втягнулася в бійку, щоб зупинити молодь.

Advertisements

Всі кричали і билися, як раптом хтось потрапив в жінку, і вона потрапила під їх ноги. Якимось дивом один з алkашів, помітивши весь цей сабантуй, кинувся рятувати бідну жінку, щоб її остаточно не витоптали. Він зміг вчасно її витягнути з бійки, і жінка не постраждала. Тоді й інші гості вже протверезіли і заспокоїли молодь. Всі стали просити вибачення один у одного, і продовжили веселощі.

Цього алkаша запросили за стіл і посадили в найкраще місце в знак подяки. Як же важливо на чужих святах пити в міру. Адже в день свого ж весілля наречений міг нашkодити хворій мамі, або, в крайньому випадку, навіть втратити. Після цього інциденту, напевно, всі гості, які затіяли бійку, переглянули свою поведінку і попросили вибачення у новоспеченої сім’ї і літ ньої жінки.