NEWS 2SWEET

Мені важко зрозуміти фінансові рішення моєї матері. У свої 65 років вона нещодавно повернулася із 6-річної роботи в Греції. Я припускала, що за цей час мама назбирає грошей і, можливо, придбає квартиру, особливо з огляду на житлові проблеми нашої родини. Зараз ми живемо в однокімнатній квартирі, яка дісталася мені у спадок від бабусі. Мої батьки все життя прожили у схожій ситуації.

Очікуючи, що мама зробить свій внесок у вирішення нашого житлового питання, я була розчарована , коли вона повернулася, не відклавши для нас жодного євро. Натомість вона безрозсудно витрачала гроші на предмети «останньої необхідності». Якось я навіть сама побачила маму в торговому центрі, коли радісно купувала п’яту пару туфель і четверту куртку.

Схоже, вона живе миттєвими радощами, не замислюючись про майбутнє. Цікаво, як вона збирається забезпечувати себе у останні роки життя? Чи не чекає вона, що ми її утримуватимемо? З огляду на те, що мама не допомагала нам матеріально в роки свого життя за кордоном, я сумніваюся, що ми зобов’язані це робити.

Тиждень тому я відзначила ювілей – 65 років. Святкувала скромно, у кафе, без великого розмаху. Запросила лише синів з дружинами, двох подруг та брата з племінницею. Все проходило непогано, лише діти сильно затримувалися. Це було не дивно, адже наші відносини останнім часом бажали кращого. Своїх синів я дуже люблю і завжди хотіла для них лише найкращого. Коли мій старший син Святослав знайшов свою обраницю, я була неймовірно горда. Людмила – дочка заможного підприємця, свати одразу влаштували Святослава на роботу, подарували житло. Я раділа, як ніхто.

Але через півроку після весілля син перестав мене відвідувати. Весь час казав, що зайнятий, і дзвонив мало не раз на тиждень. Іноді я просила Святослава допомогти, адже він має машину. Але він завжди знаходив причину відмовити. Він змінився, навіть з братом спілкуватися перестав. Я сподівалася, що молодший син буде більш уважним. Але одного разу Ярослав зізнався, що закохався у жінку. Спочатку я раділа, але недовго. Виявилося, його обраницею стала розлучена жінка з двома дітьми. Я не змогла стримати емоцій: — Синку, ти собі життя зіпсуєш! — Не кажи дурниць. Оля добра та щира. Хіба вона винна, що їй не щастило у житті? — Ну, якби вона мала одну дитину, а тут двоє! Навіщо це тобі? Не можу благословити такий вибір! Ярослав образився, але все одно одружився з Ольгою.

Більше того, він усиновив її дітей, а потім вони завели спільну дитину. Незважаючи на всі суперечки, на ювілей я запросила всіх. Чесно кажучи, думала, що Святослав з Людмилою прийдуть, а Ярослав з Ольгою – ні. Але все вийшло навпаки. Першим приїхав молодший син із величезним букетом. Оля скромно стояла позаду. Вони вручили мені великий пакет та конверт. – Що це? – Сюрприз. Оля вибирала. Старший син не з’являвся. Я почала йому дзвонити. Зрештою Святослав прийшов. – А де Люда? – Ти знаєш, вона погано почувається. – Захворіла? – Здається, так. Але подарунок від нас обох. – Подзвони Люді. Я хочу подякувати. Святослав подзвонив, дав мені трубку, але я почула крик невістки: – Я ж сказала, що йду на масаж! Навіщо ти мене відволікаєш? Не піду я до твоєї мами! Я повернула телефон синові. Настрій був зіпсований. Ми посиділи за столом, перекусили і всі розійшлися.

Тільки Оля з Ярославом залишилися, допомогли мені зібратися, замовили таксі. Вдома я вирішила подивитись подарунки. Відкрила подарунок Святослава – там виявилася хлібопічка. Я навіть не зрозуміла, навіщо мені. Не буду ж я сама собі хліб пекти. Напевно, це був непотрібний подарунок, який просто передарували. Потім я відкрила пакет від Ярослава та Ольги. Там був милий спортивний костюм, сертифікат у магазин косметики та листівка: «Це, щоб ви вибрали те, що вам дійсно потрібно». Я приміряла костюм, і мені стало так тепло та комфортно. Подзвонила Ользі та сказала: — Пробач мені, дочко! Приїжджайте завтра з дітьми. У мене стільки їжі, посидимо трохи! Ось так завдяки подарункам я зрозуміла, хто насправді піклується про мене. Сподіваюся ще не пізно все виправити. А ви прийняли б невістку з двома дітьми?

Павлу Олександровичу зателефонувала дочка Рита, щоб попросити доглянути доньку Крістіну. — Тату, ми на свята до свекрух їмо, а ти знаєш, як вони до Христини ставляться. Давай краще вона лишиться в тебе. Ти не nроти? Павло Олександрович був не проти, він любив онуку. За двадцять хвилин приїхала Ріта з дочкою і швидко поїхала. Христина підбігла до дідуся і обняла його. -Діду, я так сумувала за тобою. А ми поїдемо на дачу? Хочу ягоди збирати, допомагати тобі городом. – казала онука Христина. -Звичайно, поїдемо. Наразі речі зберемо, сходимо в магазин і поїдемо. Буде твій улюблений шашлик готувати, картоплю посадимо на городі. Дід із онукою поїхали на дачу.

Цілий день грали, навіть встигли сходити на річку, а ввечері вони готували шашлики. Тоді онука роззявилася з дідусем. -Діду, а можна я залишуся тебе назавжди? Просто мені показан вдома з мамою та дядьком Марком. – сказала Крістіна. -Крісе, що таке? Дядько Марк ображає тебе? Ти тільки скажи, я йому вуха відірву. -Ні, він мене не ображає. Просто вони не люблять мене. Мама завжди з Дениською проводить час, а мене не помічає. Завжди лаятися, а дядько Марк ставитися до мене, як невидимки. – мало не nлачучи говорила Христина. Павло Олександрович обійняв онучку і обіцяв їй, що поговорить із Ритою. За тиждень приїхала Рита, щоб забрати доньку.

Батько її попросив залишитись для розмови. -Тату, мене Марк чекає, він буде злитися. – сказала Ріта. -Ріта, це стосується твоєї дочки. Марк зачекає. Ти знаєш, що твоя дочка нещасна? Вона не хоче жити з тобою та з Марком. Каже, що ти її не любиш, звертаєш увагу лише на однорічного Дениса. Ти ж розумієш, що так не можна. Ніхто не винен, що отець Крістіни загинув. Щоб не залишатись однією, ти вирішила обміняти доньку на мужика.

Як ти можеш так чинити з власною дитиною? Я тобі Христину не віддам. Нехай буде в мене, я про неї подбаю. А ти продовжуй жити з цим тираном, тільки запам’ятай, що ти ще наnлачешся. Рита залишила дочку у батька та поїхала додому. Через п’ять років вона роз лучилася з Марком. Павло Олександрович мав рацію, дочка не змогла терпіти його поганий характер і сильну ревнивість.

— Навіщо тобі ці городи, продавай будинок і переїжджай до нас, – вмовляла Соня свою маму. Любов Василівна подумала і погодилася. Жінка виставила на продаж будинок, швидко знайшовся покупець і купив його. Минув тиждень, а Любов Василівна все не приїжджала до дочки. — Мамо, ти до нас їдеш, або у тебе щось сталося? — схвилювалася Соня. — Вибач, але я не приїду! — раптом сказала Люба. Соня не розуміла, що відбувається. Люба мріяла, що їх заміський будинок стане сімейним гніздечком. Вони з чоловіком все життя в місті жили, але завжди мріяли про великий будинок на свіжому повітрі. Коли народився онук, Люба марила, що коли-небудь вони всі переїдуть за місто і заживуть дружно і щасливо.

Тільки її мріям не судилося було збутися. Три роки тому чоловік завів kоханку молодше на десять років. Прийшов якось і заявив: — Я з тобою себе старим відчуваю. Я йду від тебе, Люба. Це сильно підкосило жінку. Вона звикла, що вони з чоловіком все разом роблять. Як старим? Адже вони завжди такий активний спосіб життя вели. Раз на тиждень влітку і навесні на пікнік вибиралися, на велосипедах каталися, на риболовлю ходили. Після розлу чення чоловік взяв тільки машину, а будинок залишив Любі. Квартира в місті їй належала, адже дісталася від матері. У той же час чоловікові дочки запропонували хорошу посаду в столиці, і вони переїхали. Люба залишилася зовсім одна.

Її перестав радувати будинок, який вона так старанно облаштовувала. Все було не в радість. — Мам, ти продай будинок і переїжджай до нас. Навіщо тобі там одній сидіти? — вмовляла Соня щоразу, коли вони зідзвонювалися. Втомившись від самотності, Люба, врешті-решт, погодилася. Сумно їй було розлучатися з мрією, але робити було нічого. На оголошення про продаж швидко відгукнулися. Молодий чоловік оформив документи швидко, з важким серцем підписувала Люба документи. Коли вона вже збирала речі, щоб до доньки поїхати, раптово Ігор подзвонив. — Любов Василівна, виба чте, Вас Ігор тур бує. У нас з документами невеликі проблеми, не могли б ви приїхати?

Тут ще ви здається нам забули ключі від сараю залишити. Люба схаменулася і вирушила в село, щоб з усім цим розібратися. Ігор був не один. — Познайомтеся, це мій батько, Віктор Петрович. Поки Люба допомагала їм сарай відкрити і з документами розбиралася, то розговорилася з Віктором. Він виявився дуже приємним чоловіком. Виявилося, що син купив будинок для нього, втративши дружину, він давно мріяв про життя на свіжому повітрі. Від будинку був у захваті. Любов йому теж сподобалася, і він запросив її відзначити разом новосілля, адже син повинен був скоро виїхати. Так Люба залишилася на вечір, потім і на ніч, а потім назовсім.

З Риммою Павлівною, свекрухою, у нас не завжди ладнаються стосунки. Їй важко прийняти, що я не проводжу години на кухні, готуючи вишукані страви для чоловіка. Я маю іншу думку: навіщо стояти біля плити, якщо є супермаркети, доставка з ресторанів чи заморожені напівфабрикати? Чесно кажучи, я ніколи не мріяла бути ідеальною господаркою. У мене успішний бізнес – я працюю майстром манікюру та нарощування вій. Клієнтів так багато, що часом ледве вдається викроїти час на сон. Ми з чоловіком, Ігорем, виплачуємо кредит за машину, тому обоє працюємо без перепочинку, щоб вчасно погашати борг. Кулінарія – це моє. Звичайно, їсти потрібно, але я волію не ускладнювати життя.

Зазвичай купую готові салати, котлети чи напівфабрикати. Іноді замовляємо доставку. Ігор ставиться до цього спокійно, розуміє, що я не маю часу. Більше того, він сам часто готує. Але свекруха не може змиритися з тим, що я не відповідаю її уявленням про дружину. На сімейних зустрічах вона відкриває кулінарні блоги, демонструє рецепти і уїдливо зауважує: – Це точно не для тебе. Адже ти навіть яєчню посмажити вранці лінуєшся. – Скажи, ти бодай картоплю чистити вмієш? – Ох, Боже мій, як же мені «пощастило» з невісткою! Дивися, Ігорю, скоро тебе вітром здуватиме – так схуднув! Коли ми познайомилися з Ігорем, я одразу попередила, що не люблю готувати.

Він лише посміхнувся і сказав, що впорається сам. І справді, Ігор іноді влаштовує романтичні вечері, що мене дуже радує. Але свекруха залишається непохитною. Якось на сімейній зустрічі, де зібралися всі родичі, свекруха знову розпочала свою улюблену тему. – Ой, Ігоре, який ти в мене молодець! Працюєш, машину купив, ще й сам собі готуєш. Де тільки стільки терпіння набрався? За столом повисла тиша, всі дивилися на мене. Ігор спокійно відповів: – Мамо, тобі ж відомо, що я люблю готувати. – Ну, дякувати Богу, – зітхнула вона. – Тому що не кожен чоловік таке витримає. От у нас Артем, – вона кивнула на чоловіка сестри Ігоря, – без супа, чи борща від Ксюші навіть за стіл на сяде.

Сестра підтримала: – Так, Артем іноді сам пироги замовляє, якщо я не встигаю. Каже: «Щось смачненьке, щоб душу зігріло». Правда ж, Артеме? Я мовчала, відчуваючи на собі погляди. Свекруха не втрималася і додала: – Знаєте, Ігор нещодавно мені розповідав, як лазанью приготував. Справжню, як в Італії! Молодець, синку. А ти, Олю, записуй рецепти – знадобиться. Я посміхнулася, не приховуючи іронії, і відповіла: – Риммо Павлівно, навіщо мені рецепти? Ігор у мене справжній кулінарний талант. А я краще візьму пару додаткових клієнтів, аніж витрачу три години на лазанью. Щоб не зіпсувати вечір, Ігор перевів розмову на іншу тему. Але я все одно відчувала себе чужою серед родичів. Можливо, коли у нас з’явиться дитина, свекруха перейде на неї, а не на мої кулінарні навички. А ви готуєте самі чи волієте замовляти їжу?

Мені п’ятдесят років. Все своє життя я присвятив родині. Ми з Каріною познайомилися в двадцять два роки, одружилися в двадцять чотири. Я дуже любив дружину, вона в якомусь сенсі була для мене ідеалом. Протягом шлюбу я ніколи не зрад жував і не дивився по сторонам. У нас з’явилися двоє дітей. Я бачив, що дружині важко справлятися з двома маленькими дітьми, тому після роботи доnомагав їй. Каріна ніколи не працювала і займалася в основному господарством. На мою зарnлату сім’я могла жити і ні в чому не потребувати.

Але потім вийшло так, що фірма, де я працював, збанкрутувала. Нашому старшому синові тоді було десять, а молодшому вісім років. Сім’я залишилася без засобів на існування. Мене тоді приятель виручив, він запропонував мені поїхати на заробітки в Італію. Я погодився. Скажу чесно, умови життя там були не найкращими, але nлатили добре. Я мало витрачав на себе, все пересилав сім’ї. Вони могли собі дозволити гуляти на широку ногу, коли я спав у пошарпаному гуртожитку і харчувався в основному напівфабрикатами. Це була моя свідома жер тва. Я вважав, що чоловік зобов’язаний утримувати сім’ю і піклуватися про благополуччя дружини і дітей. Так минуло п’ятнадцять років.

Приїжджав я в цей час лише кілька разів у рік. Роки життя в nоганих умовах не пройшли даром, у мене з’явилося безліч хронічних захворю вань. Але я зміг забезпечити своїм дітям гарну освіту. Сини давно переїхали, живуть самостійно і працюють. Через рік після повернення в мене діагностували страաну хво робу. Хвороба показала справжнє обличчя моєї сім’ї. Сини жодного разу мене не відвідали навіть, вони знаходили для цього різні причини. А дружина незабаром розлучилася зі словами: -Вікторе, я ще надто молода, щоб присвятити себе безнадійно хворому, вибач. Мені було неймовірно бол яче і приkро. Дружина пішла до іншого чоловіка. На щастя, я одужав, але поняття не маю, як жити далі.

– Василь, а де Зоряна? Де діти? – Ольга вийшла з автобуса, який довіз її прямо до воріт будинку, і не могла зрозуміти, чому дочка її не зустрічає. Біля хвіртки стояв тільки зять. – Давайте сумки, зараз все поясню, – сухо відповів Василь. Поки Ольга оглядалася, оцінюючи, що змінилося за її відсутність, Василь підхопив її сумки та впевнено попрямував до старого будинку. – Василю, що ти робиш? Чому до старого будинку? – обурено спитала вона, але зять уже випередив її. – Поки ви у відпустці, поживете у старій хаті, — відрізав він. Ольга, яка пропрацювала в Італії 18 років, щоб забезпечити дочці та її родині краще майбутнє, раптово зрозуміла, що її зусилля були марними. Зять так просто зачинив перед нею двері нового будинку, збудованого на її кровно зароблені гроші.

– Макарони можете залишити собі, а гроші одразу віддавайте. Гараж до зими добудовувати треба, – наказав Василь, не обертаючись. Ольга відчула, що починає втрачати контроль над емоціями, але стрималася. – Василю, дай мені хоча б віддихатися після дороги. Зять скептично глянув на тещу, але нічого не сказав. Мабуть, сподівався, що вона сама віддасть гроші, як це було завжди. – А де Зоряна? Чому її нема? – Наполегливо повторила Ольга. Це було дивно, що дочка не зустріла її, адже Зоряна знала, що приїжджає мати. – Зоряна з дітьми поїхала до міста, вирішила заночувати у квартирі. Завтра повернеться, щоб побачитися з вами, – пояснив Василь і попрямував у новий будинок, демонструючи, хто тут господар. Ольга на ділянці справді мала два будинки: старий, у якому вона колись жила з дочкою, і новий – її гордість, побудований на зароблені в Італії гроші.

На заробітки Ольга поїхала, залишившись вдовою і виховуючи дочку одна. Працюючи прибиральницею у місцевій школі, вона ледве зводила кінці з кінцями. Тому, залишивши 15-річну Зоряну під опікою сестри, вирушила до Італії. Коли дочка привела Василя до будинку, Ольга вже встигла накопичити чималу суму. Разом вони розпочали будівництво нового будинку, який був її головною мрією. Три роки тому Зоряна попросила мати купити однокімнатну квартиру, пояснивши, що зі зростанням дітей житло знадобиться. Ольга, не роздумуючи, вклала гроші у покупку. Вона мріяла, що згодом зможе забезпечити житлом обох онучок. Але тепер, коли зять відправив її до старого будинку, вона відчувала, що щось не так. Вранці приїхала Зоряна з дітьми.

– Мамо, ти ж не віддала йому гроші? – Запитала вона з порога. – Кому? – Здивувалася Ольга. – Ну, кому ж ще? Василю! Мамочко, якби ти знала, що тут коїться, поки тебе нема… – Зоряна розплакалася. Виявилось, що стосунки з Василем давно дали тріщину. Зоряна не хотіла засмучувати матір і тому нічого не розповідала. Квартиру вона попросила на випадок, якщо ситуація стане нестерпною. Ольга була шокована. Зять завжди поводився бездоганно, коли вона приїжджала. Але цього разу він навіть не спробував приховати роздратування. – Що ж тепер робити? – розгублено запитала Ольга. – Я люблю його, мамо. У нас діти… Може, він ще зміниться? Ольга була пригнічена. Вона зрозуміла, що за всю свою працю залишилася з тим, з чого почала – зі старим будинком. Все, що вона заробила, було записано на дочку та зятя. Тепер вона не знала, що робити, щоб виправити цю ситуацію. А як би ви поступили на місці Ольги?

Я вже понад десять років працюю в Мюнхені. Колись виїхала на заробітки, бо на батьківщині, після Євромайдану, наш завод закрився. Він належав якомусь російському олігарху, і в результаті нас просто залишили без роботи. Навіть зарплату виплатили не повністю, дали лише половину, і на цьому все. Мене від тяжкого становища врятувала стара знайома Марина, яка давно жила у Німеччині. – У нас на заводі потрібні помічники, – сказала вона. – Житло у гуртожитку надають, автобус аж до заводу ходить. – Але як я там працюватиму? Я ж німецьку взагалі не знаю, – розгублено відповіла я. – Та гаразд тобі! На заводі майже одні українці працюють. А язик вивчиш поступово, згодом, – підбадьорила Марина. Я поїхала першим автобусом. Усю дорогу плакала, бо не знала, що на мене чекає.

Тим більше, я залишала на батьківщині сина Михайла, який лише вступив до університету та переїхав навчатися до Києва. Згодом я звикла до життя в Німеччині, швидко вивчила мову та познайомилася з іншими українськими заробітчанами. Деякі з них виявились навіть земляками. Але стосунки з сином почали псуватися. Коли я дзвонила Михайлу, він завжди був зайнятий або не брав слухавку. Раз на місяць стабільно запитував: «Мам, ну що там із посилкою?». Я платила за навчання, оренду квартири, відправляла гроші на кишенькові витрати, продукти. Сама жила дуже скромно, заощаджувала на всьому. Не ходила до кафе, не їздила на екскурсії. Моє життя зводилося до маршруту «гуртожиток-завод-гуртожиток».

За ці десять років я багато дала синові: сплатила університет, його весілля, подарувала їм з дружиною гарну двокімнатну квартиру. Щоправда, і тут я не догодила – квартира була на Троєщині, а невістка мріяла жити на Подолі. Мовляв, там квартири для справжньої еліти, але не для нас. А син зовсім не цінував мою допомогу. Я рідко бачила онуків. Мене навіть не запросили на хрестини молодшого – Павлика. Про те, що хрестини відбулися, я дізналася випадково, побачивши фотографії у соцмережах. – Михайле, хіба я не заслужила приїхати на хрестини? Це ж особливе свято, – обурено спитала я. – Мам, ну ми поспішали. Та й гостей було небагато. Ти все одно не встигла б приїхати з Німеччини, – виправдовувався син.

Я стала чужою для рідного сина. Якщо він забував зателефонувати мені чи привітати зі святом, то про що говорити? Але не все у моєму житті так погано. Кілька місяців тому я познайомилася з Орестом. Він давно живе у Німеччині, переїхав сюди з батьками у дитинстві. Вони мають свій невеликий бізнес, де він працює. Я навіть не думала розпочинати нові стосунки, але Орест виявився дбайливим і уважним. Щовечора зустрічав мене з заводу, дарував квіти, прикраси, якось навіть шубу купив. Згодом запропонував переїхати до нього. – Ми з тобою дорослі люди, – говорив він. – Давай збудуємо нашу родину. Поруч з ним я відчула себе щасливою.

Він влаштував мене на роботу в сімейний бізнес, а вдома у нас є кухар та прибиральниця. А за покупками їздить особистий водій. Синові я не одразу розповіла про нові стосунки, але хтось зі знайомих повідомив йому. Тепер Михайло почав дзвонити щовечора, питати, як мої справи, що нового. Але я чую у його голосі не щиру турботу, а підлабузництво. Нещодавно він покликав мене з Орестом на свята. – Матусю, приїжджай до нас на Різдво. Онуки так сумують? – вмовляв він. – Не знаю, у мене багато роботи, – відмахувалася я.

– Яка робота? Адже свято. Діти запитують, коли бабуся з дідусем подарунки привезуть. Я розумію, що йому потрібні лише мої гроші. Якось він пригадав, що взяв машину в кредит під великі відсотки. Впевнена, що за сімейним столом він попросить у мене чималу суму. Я більше не хочу їхати до сина на свята. Навіщо? За ці роки я дала йому все, що могла, але подяки так і не почула. Краще я зосереджуся на своєму щасті та на стосунках з Орестом.

На ювілеї свекрухи, Людмили Іванівни, якій виповнилося 70 років, все почалося досить скромно. На свято були запрошені тільки близькі: сини з дружинами. Я вирішила допомогти в організації свята – спекла святковий торт, приготувала лаваші та кілька закусок, адже за професією я кондитер та працюю в пекарні. Ми з чоловіком Ігорем трохи затрималися через пробки і прийшли останніми. Коли увійшли до будинку, я звернула увагу, що мої страви вже стояли на чільному місці на столі. На відміну від цього, інші невістки, Марина та Надія, принесли лише готові салати з супермаркету, явно не обтяжуючи себе приготуванням. Я здивувалася: для свекрухи цей ювілей був значною подією, і, як на мене, варто було докласти більше зусиль. Ми привітали іменинницю, вручили подарунок та промовили тост.

Все йшло добре до моменту, коли свекруха, покашлявши, піднялася і промовила: – У мене є важлива новина. Є будинок у селі Соснівка, що залишився мені від матері. Дівчата вже знають. Там гарна ділянка, і ми знайшли покупців. Я вирішила, що гроші з продажу поділимо порівну між Олегом та Миколою. Я мало не поперхнулася шампанським. Свекруха заявила, що частину спадщини отримають лише молодші сини, а про Ігоря та мене вона навіть не згадала. – Вибачте, але хіба це справедливо? – Не втрималася я від запитання. – Любочко, ну посуди сама. Олег з Мариною досі винаймають однокімнатну квартиру, а у Миколи з Надією скоро народиться дитина. Їм гроші потрібніші.

– Нам також потрібні гроші! У нас іпотека, залишилося виплатити 10 тисяч доларів. Нас це не стосується? – Не варто було лізти в борги, – відразу огризнулася Марина. – Не тобі мене вчити, – різко відповіла я. – Тобі 27 років, а ти ні освіти не здобула, ні кар’єри не зробила. Тільки й робиш, що зачіски крутиш, живучи на орендованій квартирі. Марина цокнула язиком, а Надія закотила очі. Ці дві завжди намагалися виглядати фаворитками свекрухи, називаючи її мамою і обіймаючи при всіх. Але за спиною могли легко перемивати їй кістки, скаржачись на її надмірне втручання у їхнє життя. Минулого літа, наприклад, Ігор і я вирішили подарувати свекрусі путівку до санаторію в Трускавці.

Вона давно мріяла поїхати, але не могла дозволити собі такої подорожі. Марина та Надія тоді нахвалювали нас за цей вчинок, але потім я почула, як вони уїдливо обговорювали: «Ну звичайно, витратилися, ось нехай тепер і слухають її розповіді». При цьому при кожному візиті вони старанно виявляли кохання, щоб виглядати більш відданими. – Дякую за вашу «справедливість», – сказав Ігор. – Я ваш син, у мене теж є труднощі, а ви нас немов виключаєте.

Він узяв мене за руку, і ми пішли, навіть не попрощавшись. Минуло кілька днів, але ситуація так і не вирішилася. Свекруха кілька разів намагалася з нами помиритися, пропонувала забути про це. Проте Ігор відповів прямо: або спадщина поділяється на всіх, або він піде до суду. Я підтримую його, адже вважаю, що кожен з братів має право на свою частку. Але тепер я сумніваюся: чи варто починати судові позови? Ігор упевнений, що іншого виходу немає. А ви як вчинили б у такій ситуації?

Мені 24 роки, я заміжня вже другий рік за 23-річним чоловіком, з яким у мене росте півторарічний син. Але нещодавно наші стосунки погіршилися – через поведінку чоловіка. Будучи сиротою та студенткою університету, яка залежить від високої стипендії, я змушена нести фінансовий та побутовий тягар нашої родини.

Незважаючи на роботу чоловіка, його внесок мінімальний і відповідальність за ведення домашніх витрат, догляд за дитиною та домашні справи повністю лежить на мені. Чоловік висловлює бажання продовжити освіту, але не виявляє особливої ініціативи, щоб зробити більш широкий внесок у наше сімейне життя. Нещодавно, тимчасово залишивши дитину у бабусі, я сподівалася на полегшення наших постійних сварок, але напруга між нами зберігається досі.

Мої зусилля щодо підтримки будинку та навчання він ігнорує, що тільки посилює моє розчарування та втому. Його фінансова безвідповідальність у поєднанні з його схильністю до випивки та загулів підриває мою повагу та прихильність до нього. Почуваючись пригніченою і неоціненою, я усвідомлюю необхідність змін. Постійна неповага та відсутність підтримки довели мене до образи на чоловіка. Я сумніваюся у майбутньому нашого шлюбу та благополуччя нашого сина в такій обстановці. Але я не знаю: як мені вчинити?