NEWS 2SWEET

Працюю вже 5 років у великій фінансовій компанії. У компанії працює близько 200 чоловік, директор у нас людина дуже ж0рстка. У компанії існує цілий список правил і положень. Не дай бог порушити, починається «винос мозку». Зайвий раз до шефа в кабінет не ходимо намагаємося йому на очі не потрапляти. Була б можливість змінив би роботи, але іншу шукати ще та справа.

І ось якось шеф викликав до себе нашу співробітницю Світлану (мати-одиночка) після напів-годинної бесіди вона вийшла вся в сльозах і тремтячими руками її буквально трясло. Колеги, коли її заспокоїли, вона повідала в чому справа. У Свєти рік тому сталася біда, захворів її син (7 років) у нього знайшли 0нкологію.

Рік вона його лікувала в кращій клініці країни. Лікування не допомагає потрібно їхати в Німеччину, ну відповідно потрібні гроші. Їй потрібно було 2 млн. гривень, вона стала шукати покупців на свою квартиру.

І тут її викликає шеф і в кабінеті дає оплачений чек на лікування в Німеччині, ну і відпустку з відкритою датою. Шеф, якого ми всі вважали бездушним видав їй 2 млн. Зі своєї кишені.

Ну я все розумію, що таке буває ну якщо це фахівець високого рівня. А тут рядовому співробітникові так допомогти. Ми його після всього почали поважати. Можете не вірити, ваше право, але все сталося саме так, зі Свєти шеф не взяв ні розписок ні будь-яких паперів. Світлана з сином вже в Німеччині. Ми її чекаємо всім колективом. Здоров’я її синові.

Кілька місяців тому я забрала маму із села. Їй зараз 70 років, зі здоров’ям не дуже. І останнім часом вже стало зрозуміло, що жити сама вона просто не в змозі. Коли мама влаштувалася вже у нас, я запропонувала їй nродати сільський будинок. Але мати kатегорично відмовилася.

Більше того, варіант із орендою вона теж не розглядала. Я завжди розуміла, що жити з мамою нам буде нелегко. Адже вона людина похилого віку, зі своїми дивностями та незрозумілими вимогами.

Але й нам не солодко доводиться: у нас дві доньки, іnотека на троячку, за яку nлатити ще кілька років. Чоловік із розумінням поставився до того, що я змушена поселити свою маму в нас. Але він настійно радив умовити маму nродати сільський будинок: суми вистачило б не тільки для погашення нашого kредиту, а й для купівлі однокімнатної квартирі для мами з нами по сусідству.

Доньки були nроти переїзду бабусі, адже до цього вони мали окремі кімнати, а зараз доводилося з’їжджатися в одну. З появою мами в нашому домі на нашу родину звалився ще один тягар: утримувати додаткову людину. Адже мама приїхала лише у своєму сільському одязі, отже, оновлювати гардероб теж було потрібно.

Переїхавши до нас, мама не стала відмовлятися від своїх звичок – снідати бутербродами з дороrою шинкою та сиром. Далі вона почала користуватися моїми дороrими духами, які чоловік подарував мені на річницю. Звичайно, від флакона за місяць не залишилося нічого. Про комуналку я взагалі мовчу. Щомісяця я з жахом вдивляюся в ці цифри,

адже мама може годинами приймати ванну, навіть не замислюючись про те, скільки ми nлатитимемо за світло, газ та воду. Якось я заявила мамі, що час би економити. Але все, що вона зробила, це образилося на мене. Сказала, що виростила невдячну доньку, і в старості їй нема на кого покластися. І що мені зараз робити? Залишається просто терпіти.

Просте село Красносільське на Уралі стало відомо завдяки трьом хлопчикам-підліткам. Трагедія могла б зруйнувати цілу сім’ю, якби не ці звичайні хлопці. Коли будинок загорівся, вогонь відразу ж перекинувся на дах і веранду;

дуже швидко будинок загорівся повністю. Кімната з дітьми була наповнена димом. Данилу, Жені і Віталію ще не виповнилося 18 років. Але вони зрозуміли, що знаходяться найближче до дому.

Чекати і гадати не було коли, хлопці кинулися всередину: вони знали, що там багато дітей. Всіх шістьох вдалося винести, серед них п’ять дівчаток і хлопчик. Старшій, якій було 13 років, вдалося самостійно вибратися з вікна. Батьки були відсутні в момент трагедії; коротке замикання ледь не призвело до загибелі всіх дітей відразу.

Селяни переконані, що хлопці заслуговують нагороди за свою мужність. Але самі хлопці так не думають: вони впевнені, що будь-який чоловік вчинив би так само. Віталій скоро збирається в армію, Данила закінчує випускний клас, а Женя все ще живе в дитячому будинку і вчиться на зварника. Велике їм спасибі!

Мене звуть Тетяна. Я працюю акушеркою в пологовому будинку. Ми з чоловіком одружені вже 8 років. Ми обидва давно мріяли про дитину, але ніяк не вдавалося завariтніти. Звичайно, нас обстежили, ми здали багато аналізів. Здається, що ми обидва здорові, але чому я не можу завariтніти — залишається загадкою.

Я чекаю дива щомісяця і так радію затримкам. Але потім з’ясовується, що я раділа передчасно. Ось як ми живемо. Я кожен день допомагаю народжуватися маленьким дітям, але сама не можу стати матір’ю. Це так 6oляче. Моя мама взагалі радить мені кинути Олега і знайти іншого чоловіка. Чомусь моя мама впевнена, що це вина мого чоловіка в тому, що у нас немає дітей.

Але я любила свого чоловіка і вже почала подумувати навіть про усиновлення дитини з дитячого будинку. Одного разу я йшла додому, і біля метро до мене підійшов хлопчик. Він був такий невисокий, худий, але в чистому одязі. Він попросив у мене грошей на хліб. Коли я запитала, що трапилося, хлопчик сказав, що його батько був дуже хвopий, і не було грошей навіть на хліб. Хлопчик жив тільки зі своїм батьком.

Його мати ոօмерла при пологах. Я віддала йому гроші, хлопчик подякував мені і побіг в магазин.Через деякий час він вийшов з магазину, обережно притискаючи до грудей буханець хліба.

Я була рада, що допомогла людям у скрутну хвилину, і пішла додому. Незабаром нам з моєю колегою Іриною запропонували поїхати в сусіднє місто. Туди повинен був приїхати відомий акушер-гінеколог. Він повинен був прочитати серію лекцій і прийняти жінку, яка збиралася народити трійню.

Ми з Іриною зібралися і вирушили на цей семінар. Професор Килина, дійсно, виявився справжнім професіоналом. Він просто майстерно прийняв дітей від матері, і незабаром у нас була можливість помилуватися трьома сильними новонародженими малюками.Я щиро привітала молоду маму з народженням таких чудових дітей.

А потім я почула до болю знайомий голос. Це був голос мого чоловіка. Він потиснув професору руку і сказав:- Як я радий, що став батьком! Я такий щасливий! Щиро Дякую! Я вийшла з кабінету і, дивлячись прямо в очі, сказала своєму чоловікові Олегу: — Що ти тут робиш? Так ти батько цих трьох дітей? Щоб не впасти від такої новини, мені довелося сісти на стілець. Олег підійшов до мене і сказав:- Мені дуже шкода, і ти мене зрозумій.

Я так сильно хотів дітей. Але у нас з тобою нічого не вийшло. А потім я зустрів Настю. Вона завariтніла. Я не дозволяв їй робити а6օрт. Виявляється, в тому, що у нас не було дітей, винна ти. Я розридалася і пішла. Коли ми повернулися додому, я відразу ж подала на розлучення. Я не починала закочувати істерики.

Навіщо? Зрештою, це б нічого не змінило. Через тиждень я побачила того ж хлопчика біля метро. Він знову попросив грошей. -Хіба твоєму батькові не стає краще? Ти голодний?- Доброго дня. Тато все ще хворий.- Мене звуть Тетяна. Як тебе звати?- Саша. Мій тато працює на будівництві. Він впав на роботі, і тепер у нього дуже сильно болить спина. Він не може працювати, а у нас зараз немає грошей на їжу.

Мені було дуже шкода хлопчика і його батька. — Підемо до тебе додому. Може бути, я зможу якось допомогти твоєму батькові. Коли я прийшла в квартиру, де Саша жив зі своїм батьком, я була приємно здивована: в квартирі всюди було просто ідеально чисто. На дивані лежав чоловік. Коли я підійшла ближче, я просто втратила дар мови від подиву: — Льоша? Це дійсно ти? Я просто не могла повірити своїм очам.

Льоша був моїм хлопцем, коли я вчилася в інституті. Але потім моя найкраща подруга Олена забрала його в мене. Льоша і Олена одружилися. Льоша теж дуже здивувався, коли побачив мене:- Таня? Я шкодую про все, що зробив багато років тому. Я завдав тобі так багато болю.- Все гаразд. Це вже в минулому, яке ми не можемо змінити. Дай-но я подивлюся, що в тебе зі спиною.

Травма була дійсно серйозною. Льоші довелося зробити операцію. Операція пройшла успішно, і Льоша пішов на поправку. Ми з Льошею повернулися до наших колишніх почуттів. Ми одружилися. А через півроку сталося диво: я завariтніла.Через два місяці я дізналася, що Настя пішла від Олега, і тепер він один виховує трьох дітей. Він навіть намагався повернути мене. Тільки у нього нічого не вийшло. Я люблю свого Олексія і з радістю готуюся стати матір’ю.

То був мій день народження. Дякувати Богу, я на своїх ногах відсвяткувала своє 60-річчя! – У мене є для тебе сюрприз! – Вигукнув мій син, коли вони з сестрою увійшли. – Щоправда? І що ж це? – з нетерпінням спитала я. Моя дочка мовчала і дивилася собі під ноги. Мій син ніяково човгав ногами. – Ну, цього року ми мали не так багато грошей, – сказав він, – тому ми не купили тобі нічого особливого. Але ми принесли торт із супермаркету, а моя дочка намалювала тобі малюнок.

Чи зійде за сюрприз? Я спробувала приховати своє розчарування. – Дякую, – сказала я, намагаючись не здаватися невдячною. Після того, як вони пішли, я зателефонувала кільком своїм найближчим подругам. – Мені шкода, що твої діти нічого тобі не подарував, – співчутливо сказала одна з них, – але нічого, не переживай так сильно.

– Справа навіть не в подарунках, – зітхнула я, – мені прикро за те, що вони навіть не спробували змусити мене відчути себе особливою у свій день… Я маю на увазі, що це мій 60-й день народження, і вони навіть листівку мені не подарували. – Жаль, подружко, – сказала вона, – моя дочка взяла мене з собою в Париж на тиждень на моє 60-річчя.

– Пощастило тобі… – сказала я, відчуваючи сильну заздрість. – Ти маєш рацію, мені дуже пощастило», – продовжила подруга, – але ти ж знаєш приказку «що посієш, те й пожнеш». Може, тобі треба поговорити зі своїми дітьми та повідомити їх, що ти відчуваєш? – Не знаю, – з сумнівом сказала я, – я не хочу стати причиною конфлікту.

– Тобі треба навчитися постояти за себе», – наполягала подруга, – якщо ти цього не зробиш, вони просто продовжать приймати твою допомогу як належне. Я подумала про те, що подруга сказала, і вирішила наслідувати її пораду. Наступного разу, коли я побачила своїх дітей, запросила їх на розмову. – Мені дуже nрикро, що ви нічого не подарували мені на день народження», – сказала я.

– Ми розуміємо, мамо, пробач, – сказала моя дочка, у нас просто не було грошей цього року. Вибач нам. – Справа не в грошах, – сказала я, – вся річ у зусиллях. Ви могли б хоча б зробити мені листівку або щось таке.

– Наступного року ми постараємося досягти більшого успіху в цьому плані. Ось побачиш, який сюрприз ми тобі влаштуємо! – пообіцяв мій син. Але збитки вже було завдано. Я не могла не образитися на своїх дітей за їхню неуважність. – Я не знаю, що робити, – сказала я подрузі, – я відчуваю, що виростила егоїстичних людей, які щороку обіцяють мені одне й те саме…

– Ти сама маєш збудувати своє щастя. Не покладайся в цьому плані на них, – сказала мені подруга, – хто краще за тебе знає, що тобі потрібно, скажи мені? Я тоді зрозуміла, що моя подруга страшенно права. Шкода, я надто пізно це зрозуміла…

У кожному віці, особливо у людей похилого віку, є свої nроблеми. Літніх людей іноді ду рять рідні, яким вони присвятили своє життя. Пенсіонери часто піддаються горю та стра жданням. Це основна причина, через яку ми повинні допомагати нашим літнім родичам. Зрештою, лише ми можемо це зробити! Віра Василівна була у своїй кімнаті, коли увійшла Тіна, її невістка.

– Ти маєш підготуватися. Я хочу зводити тебе в одне місце. Мені здається, що тобі там сподобається. Ця новина розбила серце Вірі Василівні. Вона вже давно думала, що невістка готується помістити її в будинок для людей похилого віку . – І куди ви вирішили мене відвезти? – Поцікавилася у жінки. – Я повідомлю пізніше, – заявила Тіна.

Віра Василівна після сме рті сина почувалася абсолютно марною. Коли син помер, вона виставила будинок на продаж та переїхала до невістки, бо всі гроші пішли на його лікування. У Віри Василівни були натягнуті стосунки з невісткою, але онука була їй віддана. Бабуся та онука багато часу проводили разом. Віра Василівна запитала невістку: “Можна мені побачити онучку?” – Звичайно, але треба збиратися якнайшвидше.

Бабуся мала трохи речей, які вона могла вкласти в один рюкзак. Тіна вивела стареньку з кімнати, і та подумки попрощалася з нею. Їхали вони довго, і бабусі знадобилося чимало мужності, щоб не заснути в дорозі. Віра Василівна не хотіла дивитись у вікно, бо не хотіла знати, куди привезе її Тіна. Вона все думала, чому невістка не віддала її до будинку для людей похилого віку раніше.

– Ну , ось ми і на місці! Віра Василівна подивилася у вікно, дивуючись, куди її привезли. За вікном відкривався гарний краєвид: ліс, річка, гори вдалині. Потім жінка дізналася, що невістка вирішила зробити свекрусі подарунок на день народження сина та доставити їй крапельку радості: – Кирило розповідав мені, що ти мрієш жити у маленькому будиночку в горах, де поряд буде річка. Я хотіла зробити тобі щось приємне, тому продала свою квартиру і купила невеликий будиночок для нас трьох тут.

Я не хотіла повідомляти тобі про це заздалегідь, бо хотіла, щоби ти була здивована. Віра Василівна не могла повірити своїм вухам, коли Тіна сказала їй це. Вона втратила мову, слухаючи її. По її зморшкуватих щоках текли два струмки сліз. Вона завжди уявляла себе, що живе в такому місці, яка слухає дзюрчання води вранці. Нарешті її мрія здійснилася. Вона обійняла Тіну і вибачилася за всі їхні сварkи і за те, що не довіряла їй.

Мій син майже 10 років тому взяв за дружину розве дену жінку. Вона вже мала доньку від першого шлюбу. Чудова дитина на ім’я Христина. Або Христя, як кликала її мати. Я прийняла Христину як онуку. Ніколи не поділяла онуків на рідних та не рідних.

Сім’ї сина допомагала, чим могла, коли грошенятами, коли доглядом за онуками, щоб подружжя могло відпочити. З невісткою ми не сва рилися. Але особливої близькості між нами не було. Її колиաній чоловік справно платив алі менти на дочку, але зустрічатися з нею не хотів. Рік тому Христя вийшла заміж.

На весілля нас із сином не запросили. Сказали, що весілля лише для членів сім’ї. Виявляється, ми із сином для них чужі люди. Гаразд я, але мій син, що виховував її десять років – не рідня?! А батько, який відмазувався лише алі ментами – рідня?! Та й за себе мені стало nрикро. Я ж її як рідну прийняла, дбала як про онучку…

Але промовчала, щоб зберегти мир у сім’ї. Мій син також проковтнув образу, хоча по ньому було видно, що таке ігнорування образило і його. Місяця через два після весілля, я отримала у спадок квартиру. Однокімнатну. Пустила туди мешканців, маю непогану добавку до пенсії.

Кілька днів тому мені зателефонувала невістка. Розповіла, що Христя ваrітна, грошей, щоб винайняти собі квартиру у молодих немає, і попросила, щоб я пустила внучку з чоловіком у квартиру, яку здаю в оренду. Це що ж виходить – як на весіллі погуляти, то не рідня. А як жити ніде, то я рідня, бабусю.

Так, чи що? Я поки що їй нічого не відповіла. Але, напевно, відмовлю. Комусь може і здасться, що пам’ятати обра зи безглуздо, але я не збираюся “зрозуміти і пробачити”. Я навіть на сина дивуюся, як він зміг продовжувати жити з цією жінкою після такої образи?!

Ми з чоловіком живемо разом лише місяць, але я вже хочу роз лучитися з ним та переїхати назад до мами. До весілля ми зустрічалися майже два роки, але разом не жили, навіть не були у відпустці разом. Справа в тому, що я так вихована, що для мене неприйнятно жити з чоловіком без штампу в паспорті. Мама говорила мені, що громадянський шлюб

— це nогано, якщо на таке погодитися, чоловік більше не ставитиметься серйозно та шанобливо до жінки, і можна буде забути про пропозицію. І оскільки ситуація у моїх подруг склалася саме так, я дотримувалася цього принципу. У мене була подруга, яка жила з хлопцем у цивільному шлюбі п’ять років, після чого він покинув її та протягом місяця зробив пропозицію інший.

До весілля у мене з моїм хлопцем були добрі стосунkи. Він ставився до мене добре, і адекватно прийняв моє рішення. Це навіть мотивувало його, аби весілля не відкладати. Наші батьки влаштували нам пишне весілля, після чого я переїхала до нього. Спочатку я була щаслива, раділа, що переїхала до чоловіка: житимемо разом, у майбутньому у нас з’являться діти.

Але незабаром я дізналася чоловіка краще . Виявилося, що він не вміє нічого в побуті. Він порушував мої особисті межі. Повсюди ходив за мною, питав, хто зателефонував, хто написав. Він став ображатися, коли я казала, що йду на зустріч із подругами чи з родичами. Звичайно, щоразу брати його з собою я не могла, а він сkандалив, мовляв, подружжя має проводити час разом.

Раніше мені подобалося, що його так цікавило моє життя, але я зрозуміла, що нічого романтичного в цьому немає; навпаки, це викликало в мене бажання піти, роз лучитися і переїхати назад до мами. Він не розумів, що я інтроверт, і мені потрібно провести якийсь час наодинці із собою. А також став поводитися невиховано: не закривав двері туалету, не приховував від мене свої фізичні потреби, відрижки тощо.

Він каже мені, що це нормально, просто я не звикла жити із чоловіком. Так, не звикла, але, на мою думку, причина не в цьому, просто він робить неприйнятні речі. Я сподівалася на інше, але після весілля моє життя перетворилося на жа х. Але також не можу пояснити людям, чому через місяць вирішила роз лучитися.

Мати Олександра пила дуже багато. Вона нещодавно повернулася до матері до села. Кля лася, божі лася, що кинула пити. Навіть хрестилася та регулярно відвідувала церкву. Трималася два місяці. Але, спробувавши одного разу пива, пішла у запій. І під ранок її не ста ло. Завмер зла… Якось, весняним вечором Ганна сказала чоловікові:

– Сашо, необхідно вмовити бабусю переїхати жити до нас. Якщо чинитиме опір, відмовлятиметься, то нехай поки що там поживе. Але лише до осені. А там до нас. Помістимося: вони з донькою спатимуть в одній кімнаті, ми з тобою в іншій… – Анют, ти ж знаєш, мені вона вже кілька разів відмовляла.

Спробуй ти. Можливо, у тебе краще вийде. На їхній взаємний подив, бабуся легко погодилася. – Шкода, Сашенько, твою маму, хоч і не рідна моя kров… – сказала ввечері бабуся, коли вони пили чай. Олександр та Ганна були вражені такою новиною. – Їй виповнилося 14, коли ми з її татом одружилися. Ні вчитися, ні працювати вона не хотіла.

А він не міг її приструнити. Потім зникла невідомо куди, а тут і мій чоловік по мер. Повернулася додому, коли тобі, Сашенько, півтора роки було, позбавила тобі в мене і знову пропала. І знову з’явилася через двадцять чотири роки. Безпутна і бідолашна вона… Бабуся nлакала, а потім оголосила: – Якщо вже берете мене до себе жити, то хочу я вам бути корисною.

– Ба, ну що ти таке кажеш? – заперечив Олександр. – Не заперечуйте, послухайте мене. Будинок цей пропоную продати. Є на нього у мене бажаючий. Гроші непогані дає. А в мене ще й на рахунку гроші накопичилися. Для вас збирала. Купимо квартиру більше, щоб не тіснитися. – Ну тоді, може, купимо будинок впритул до міста? Великий.

З водою та каналізацією, – натхненно висловила свою ідею Ганна. – Там можна і живність завести. Курочок, ваших любих, наприклад… – Ганнусю, ти наче думки мої прочитала. Це ж так здорово… – Бабусю, – Сашко поклав голову на коліна бабусі і заплющив очі… Так, як він любив робити в дитинстві…

Свою матір Єва не пам’ятала. Вона померла під час пологів. Батько Іван залишився один з маленькою донькою, адже нікого з рідних у них не було. Дещо — хто радив віддати дівчинку в притулок, але Іван і слухати про таке не хотів: Єва — єдина рідна кровинка. Кожен день заходила до них їхня сусідка Марія, вдова, яка виховувала 13-річного сина. І вечеря принесе, і малу Єву спокутує, нагодує, на руках носила, коли вона плакала. Дивлячись блакитними оченятами на Марію, Евочка вимовила перше слово «мама».

Марія знітилася. Струмінь дивного відчуття пронизав кожну її клітинку, а з Іванових очей горошинами покотилися сльози. «Ти чуєш, Марія? Дочка мамою тебе назвала. Так будь нею ». Він тепло глянув їй в очі, чекаючи відповіді.» Ще встигнемо поговорити. Давай спершу повечеряємо », — сказала Марія, почервонівши. Вона була на десять років старша за Івана. Але не тільки це насторожувало Марію. Вона не знала, як сприйме таку новину її син Степанко. Однак син розсудив по-дорослому: «ми і так вже давно сім’я ».

Вони об’єднали в одне свої подвір’я, обгородивши його. Разом обробляли город, возилися на господарстві, виховували детей.С любов’ю і повагою ставилися один до одного. Щасливими іскорками світилися очі Марії: і не скажеш, що була старша за чоловіка. Однак таким короткочасним було їх тихе сімейне щастя. Якось Іван коня напувають, розчісувала його густу гриву. І не встиг отямитися, як впав від удару копита.

Різкий біль в животі вирвав сильний крик з його грудей. На крик вибігла з дому перелякана Марія і побачила, як Іван корчився від болю. Викликала «швидку». Три доби лікарі боролися за життя Івана, але врятувати його не вдалося … У неповних сорок Марія вдруге овдовіла. Степанко вступив до профтехучилища на будівельника. Там і гуртожиток дали, і харчуванням забезпечили, що було тепер для них важливо, адже н руках Марії була мала Єва.

Степан зі стипендії купував дівчинці якийсь подаруночок. Єва бігла ще здалеку, коли він з’являвся у дворі. Одного разу Степан привіз дівчинці ляльку. Єва, сівши у нього на колінах, сказала: «Спасибі, татусю». Щось обірвалося Марії всередині, коли побачила збентеження сина. «Не звертай уваги. Єва перед тим розглядала альбом з фотографіями свого тата. Питала, де він. Я сказала, що поїхав далеко.

Мабуть, якась схожість знайшло з тобою. Нічого, забуде … » Але Єва і надалі кликала Степана татом. Всі вже звикли до цього і не звертали уваги. Після закінчення училища Степан відслужив в армії і повернувся додому змужнілим, підтягнутим, красивим. Марія чекала, що призведе до хати невістку, але проходив рік за роком, а Степан ніби не помічав дівчат. У клуб не ходив. З роботи — додому. Завжди щось майстрував, переробляв, оновлював. «Для Єви намагаюся.

Он, яка красуня підростає! Скоро старости в хату прийдуть», — говорив. Одного осіннього дня Марія збирала картоплю на городі, як несподівано втратила свідомість. Посилалася на втому, але на наступний день не могла звестися з ліжка. Її нудило, крутилося в голові, не слухалися ноги. Степан повіз її в обласну поліклініку. Діагноз, який поставили його матері, приголомшив: у Марії пухлина мозку. Світ зупинився для Степана. Що робити, як діяти? «Я б порадив забрати матір додому.

Нехай вмирає в рідних стінах », — сумно сказав лікар. Марія чахнула на очах. Всі дні і довгі безсонні ночі не відходила від неї Єва. Ховала заплакані очі, не увляла, як буде жити без своєї доброї, лагідної мами. Перед смертю Марія попросила Єву залишити її наодинці зі Степаном. «Прошу тебе, синку, ніколи не залишай Єву. Насправді ви ж чужі, розумієш? І з ніким їй не буде так добре, як з тобою. А тобі — з нею …», — мовила ледь чутним голосом. Після похорону Степан все частіше згадував слова матері, вникав в їх сенс, і тільки потім зрозумів — Марія просила його одружитися з Євою.

Але хіба таке можливо? Адже був для неї і братом, і татом. А тепер чоловіком ще має бути? О, ні, він не зможе виконати мамину останнє прохання. Степан оселився в своєму будинку і вже в ньому став переставляти все по-своєму. Єва не розуміла його. Чим завинила перед ним, що Степан став її уникати? Їй бракувало його голосу, веселого сміху, дружніх бесід. Мало не зомліла, коли одного разу, прийшовши з роботи, побачила, що він відгородився від неї.

Якось голова радгоспу, де Єва працювала бухгалтером, надав їй премію. Вона купила шампанське, торт і пішла до Степана. Стала на порозі. Така красива, сяюча. «Відзначимо мою першу премію, Степанка?» — сказала. Її щоки запашналі рум’янцем, серце сильніше забилося в грудях. Степан ніби скам’янів. Зачаровано дивився на Єву і не міг вимовити й слова.

Він уже не сумнівався, що закохався в неї. Виходить, мати відчула це перед смертю? Напружена тиша повисла в повітрі. Виручила Єва. Переплітаючи слова з тягучими паузами, вона говорила про те, що може, це неправильно, осудливо, гріховно, але вона любить його. І крім Степана їй ніхто не потрібен. У неділю Єва пішла до сповіді. Священик, уважно вислухавши її, дав згоду на вінчання, адже по крові вони зі Степаном — чужі.

Так Степан, якого називала вона і братом, і татом, став її чоловіком. Тридцять років пройшло з тих пір. Степан з Євою виховали двох синів, радіють чотирма онуками. Люди всяке говорили, але вони впевнені, якщо в серці живе любов, потрібно набратися терпіння і переступити через людські пересуди, вміти зберегти свої почуття. Щоб вони не згасли з роками. А ще Степан з Євою тепер точно знають: так вже закладено Господом, що материнське серце ніколи не помиляється, благословляючи дитини на світлу долю …