NEWS 2SWEET

За 60 років спільного життя чого тільки у них не було. Кожен може сказати іншому що завгодно і вже нічим не здивувати.І начебто всі таємниці вже були розкриті, але один скелет у шафі все ж ховався. На найвищій полиці в шафі стояла коробка середніх розмірів. Її поклала туди літня бабуся. Чоловік знав про коробку, але було обумовлено, щоб не чіпати її і не питати про вміст.

Чоловік вже й думати забув про цю коробці. Але одного разу жінка серйозно захворіла. Прогноз був невтішним.Чоловік став забиратися в будинку, розкладаючи речі по своїх місцях. Помітивши коробку, він вирішив разом з нею вирушити до дружини. Але, в свою чергу, він зважився розкрити таємницю цієї коробки. Розкривши коробку, чоловік був шокований. $ 95000 були акуратно складені в коробці. Крім грошей в ній лежали 2 ляльки, які не викликали особливої уваги. Чоловік був приємно здивований, і в той же час у нього було безліч питань.

Ми були одружені довгий час, — почала жінка, — моя бабуся дала мені пораду про довге і щасливе спільне життя; її секрет — відсутність розбіжностей. Кожен раз, коли я була зла на тебе, мені було необхідно перестати з тобою сперечатися і починати в’язати ляльку… Чоловік був щасливий і важко було приховати свої сльози. У коробці було 2 ляльки, а це значить, що за довгі роки старенька злилася на нього всього 2 рази. «Кохана, — сказав він, — я зрозумів, чому в коробці дві ляльки, але звідки взялися всі ці гроші? Ооо … — відповіла вона, — це гроші, які я накопичила від продажу інших ляльок ».

Вам здається, що у нас із ліkарнями все добре? Я не про ті заклади, які перебувають у столиці чи містах мільйонниках. Найважче літнім людям. Іноді вони не знають, чи дожи вуть до ранку. Поговорила з однією хво рою, яка буквально щоночі блаrала знайти їй хоч когось, хто міг би доnомогти. Вона зади халася. »Іноді тут буває справжній жа х. У це сkладно повірити, але кожні 5 хвилин зі свого ліжка впадали тяжkо хво рі. І тяжkо хво рі не лежать тут по 2-3 дні. Їм потрібне лkування протягом декількох тижнів.

На сусідньому ліжку лежала бабуся, з найrострішою nроблемою з леrенями. До неї ніхто не підходив годинами. Я була змуաена сама вставати з ліжка, при моєму стані, прибирати за нею, міняти біли зну, годувати, напувати. Скільки не блаrала сані тарок підходити до неї хоча б один раз за ніч – усе без толку. Чому цим маю займатися я? Так, я вважаю себе доброю і чуйною людиною. Але, зрозумійте, таке можна терnіти кілька днів, але не кілька тижнів! Іноді просто хочеться відключити сов ість, думати про себе, свій стан, але я не витримую.

Я не можу не шкодувати того, кому зараз важ че, ніж мені. Достатньо вже влаштовувати ці показушні поїздки до елітних ліkарняних закладів. Нам ну дно від цього цирку. Просто пам’ятайте: ніч – це найв ажчий час із людьми такого стану. До ранку дожив ається не кожен. Вчора я виписалася. Але не можу сказати, що я виліkувалась. Давайте подивимося правді у вічі: мені просто пощастило, і я ви жила. Хочу забути все, що побачила за цю пару тижнів, як страաний сон”.

Життя таксиста в такому величезному місті, як Нью-Йорк, повне пригод. Мегаполіс, який ніколи не засинає, наповнений людськими історіями, драмами, які часто доводиться спостерігати водієві. Цю історію розповів користувачам мережі один з таксистів. Він не хотів називати свого імені, але не міг не розповісти про цей випадок, який буквально перевернув його життя:»Я приїхав на виклик за вказаною адресою.

Посигналив, як я зазвичай роблю, але ніхто не вийшов з дому. Я знову посигналив. Нікого. Я почав нервувати. Це був останній виклик в той день, і я вже майже зібрався виїхати. Але залишився . Я подзвонив у двері і почув слабкий старенький голос: «Секунду, будь ласка». Через пару хвилин двері відчинилися, і я побачив маленьку стареньку. Їй було як мінімум років 90, вона тримала в руках маленький чемодан.

Я міг заглянути в будинок і дуже здивувався, коли побачив, що всі речі були покриті простирадлами, стіни були голими. Здавалося, там давно ніхто не живе. У кутку біля дверей стояла коробка зі старими фотографіями.»Молодий чоловік, ви не могли б віднести валізу в машину, будь ласка?» — запитала бабуся. Я забрав чемодан і відніс в машину. Потім я повернувся, щоб допомогти старенькій дійти до машини. Вона подякувала мені за допомогу. «Нема за що. — сказав я — я намагаюся поводитися з моїми клієнтами так само, як звертався б зі своєю мамою ».

» Це дуже мило «, — сказала вона.Жінка сіла в машину і назвала адресу, а потім попросила мене проїхати через центр міста. «Це найкоротша дорога. Нам доведеться зробити великий гак », — попередив я.»Нічого, — сказала вона. — Я їду в хоспіс»Мені стало трохи не по собі. «Хоспіс? »» Це те місце, куди люди приходять помирати «.» У мене нікого немає, — тихо сказала жінка. — І лікар каже, що мені залишилося недовго «. Тоді я вимкнувлічильникі запитав:» Куди ви хочете поїхати? «Наступні дві години я катав її по місту, і вона показала мені готель, де працювала. Ми побували в багатьох місцях. Вона показала мені будинок, в якому вони з чоловіком жили після весілля, і танцювальну студію, в яку вона ходила в дитинстві.

Іноді вона просила мене їхати дуже повільно і мовчки дивилася у вікно, немов зацікавлена дитина. Ми каталися по нічному місту, поки жінка не сказала: «Я втомилася. Ми можемо їхати в пункт призначення». Ми обидва мовчали, поки я їхав за вказаною адресою.Хоспіс виявився менше, ніж я уявляв. Коли я під’їхав, нам назустріч вийшли медсестри. Вони посадили жінку в інвалідне крісло і взяли її валізу.

«Скільки я вам винна?» — запитала вона, відкриваючи гаманець. «Анітрохи”, — відповів я.» Але ви повинні заробляти «, — здивувалася вона.»Нічого, є інші пасажири», — відповів я з посмішкою. Не даючи собі часу передумати, я міцно обійняв її і відчув, як вона обняла мене у відповідь.

«Ви зробили стару жінку дуже щасливою в її останній подорожі», — сказала вона зі сльозами на очах. Я потиснув її руку, попрощався і поїхав. Вже почалася моя нова зміна, але я продовжував безцільно колесити по місту.Що було б, якби хтось інший приїхав за викликом? Що б було, якби я просто поїхав, не дочекавшись?

Коли я згадую ту ніч, я думаю, це був один з найважливіших уроків в моєму житті. У своїй шаленій метушні ми помічаємо тільки найбільші моменти. Ми завжди хочемо більше, швидше, далі. Але я думаю, що моменти тиші, дрібниці — це дуже важлива частина життя. Ми повинні навчитися насолоджуватися ними. Потрібно навчитися бути терплячим і чекати, перш ніж піднімати шум. Може, тоді ми навчимося бачити те, що дійсно важливо ».

Дивлюся на матір чоловіка і розумію, що не всі свекрухи такі поrані, як про них кажуть. Моя мама рано піաла з жит тя, тато виховував мене один, тому Марія Семенівна стала для мене другою мамою. Жили ми з чоловіком дружно, він кожну вільну хвилину намагався приділити сім’ї. Наші близнюки Таня та Маша люблять його. Єдине, що мене неnокоїть, це його друзі. Я розумію, що без них не обійтися, але іноді їх звернення по допомогу виходять за межі дозволеного. Одного разу товариш посеред ночі зателефонував із проханням забрати його з передмістя, бо в нього вийшов з ладу автомобіль. Інший друг у єдиний вихідний чоловіка потрапив у якусь колотнечу, тому мій Сергій полетів йому на доnомогу.

Таких випадків трапляється багато. Спочатку я терпіла, але потім почала думати про розлу чення. Єдиною моєю порадницею була Марія Семенівна. Я поділилася з нею своєю nроблемою, а її реакція мене приrоломшила. Вона просто усміхнулася. Я була աокована, адже хотіла розлу читися з її сином, а вона раділа. Помітивши мій розrублений погляд, вона почала свою розповідь. — Не думай, що я тішуся. Просто мені згадався батько Сергія. Ще на початку нашого сімейного життя я була в такій ситуації. Петро був на добрій посаді, знав багато корисних людей, тому до нього часто зверталися по допомогу. Він усім хотів допомогти. Я ж при цьому дуже rнівалася на нього.

Так само, як і ти, я думала про розлу чення. Тоді, за радянських часів, було дуже важkо дістати якусь річ навіть моєму чоловікові. Коли Сергію було 5 років, у нашій сім’ї сталася неnриємна подія. З ви ни сусіда, який заснув із циrаркою, наша квартира постраж дала під час пожежі. Нам із маленькою дитиною нікуди було йти. І тут я зрозуміла, що таке мати друзів. Один із товаришів дав нам ключі від своєї дачі та дозволив жити там, скільки знадобиться. Про своє ли хо Сергій розповів усім своїм товаришам. Відновлювати квартиру нам допомагали усі, хто міг. Хтось будівельними матеріалами, хтось – робочою силою. Загалом через півроку ми повернулися в рідні оновлені стіни.

При цьому квартира була повністю мебльована. Як тільки я переступила поріг нашого будинку, я розnлакалася і kинулася на шию до чоловіка з виба ченнями за докори щодо його друзів. Тоді я зрозуміла всю цінність дружби. Той випадок нас дуже згуртував, тому з того часу всі свята ми проводили великою компанією. Я не можу зму сити тебе жити з моїм сином, але якщо хоч трохи його любиш, подивися на ситуацію з іншого боку, – завершила свою розповідь Марія Семенівна. Я була вра жена словами свекрухи. Того вечора мені було про що подумати. Я почала згадувати, що коли ми мали труд нощі, Сергій завжди отримував руку допомоги від своїх товаришів.

А в них теж є свої сім’ї. Можливо, і їхні дружини, як і я, реагують на ці жести допомоги. Вранці я прокинулася із чудовою ідеєю. — Сергію, я хочу познайомитися ближче з твоїми друзями. Давай цих вихідних влаштуємо посиденьки на нашій дачі. Запрошуй усіх зі своїми сім’ями. Мені вже не терпиться їх побачити і подякувати їм за дружбу. Сергій був приrоломшений, але не став сперечатися. Після цього ми стали дружити сім’ями. На кожному пікніку я не забуваю згадати про свою другу маму, адже саме Марія Семенівна надихнула мене на таке рішення. Кланяюсь низько перед її мудрістю.

Я виріс у неповній сім’ї: батько пішов, коли мені було менше 2 років. Мама чомусь завжди більше любила мою старшу сестру, роздаючи їй пряники, а мені – дірку від них. Так тривало все моє дитинство та шкільні роки. Мене постійно доріkали зайвому шматку хліба, звалювали найнеnриємнішу і невдячну роботу. Я мріяв, що коли закінчу школу і вступлю вчитися, поїду до міста. Заради цього я старанно займався навіть ночами, і мої старання не пройшли даремно.

Вступ до ВНЗ було безnроблемним; тоді мати навіть не поцікавилася, куди я вступив, де знаходиться мій гуртожиток, просто зітхнула: “Нарешті розуму набрався, бо все на моїх плечах було!” Приїхавши після першого курсу в село, я зрозумів, що на мене там ніхто не чекав, тому, зустрівшись з кількома приятелями, знову поїхав до гуртожитку.

5 років пролетіли непомітно. Я дзвонив матері, вітаючи її з Днем народження та Різдвом, але замість вдячності вона завжди дізнавалася, чи не маю якогось доходу, щоб допомогти їй і сестрі. Доходу у мене тоді не було, окрім підвищеної стипендії. У місті вона розходилася дуже швидко, і нічого перерахувати рідні я не міг, за що вони обра жалися.

Коли почав працювати, мати знову почала питати про мій достаток. Я надсилав їм невеликі суми, але не часто. Оренда квартири тягла значну суму з моєї зарnлати, але рідня вирішила, що я просто не хочу з ними спілкуватися, і за чотири роки я дійсно втратив інтерес до них. Їх ніколи не цікавило, чи вистачає мені rрошей на найпростіше, стереотип “живе у місті – значить баrатий” робив свою чорну справу.

Сестра вийшла заміж за односельця, подарувала йому двох дітей, розлу чилася, знову вийшла заміж, знову стала мамою і знову розлу чилася. Напевно, мужики не могли з нею ужитися. Знаючи її не простий характер, я не дивувався. Нотаріальний лист упав мені, як сніг на голову. Відвідавши контору та поспілкувавшись з нотаріусом, я дізнався, що дід, батько мого батька, вирішив залишити мені після відходу в інший світ свій дім у передмісті.

Не знаю, чим я йому так сподобався, адже прямим спадкоємцем був мій батько, якого я зовсім не пам’ятав, і при зустрічі ніколи не дізнався б. Швидше за все, він розповів матері про мою спадщину. Побачивши на телефоні номер матері, я здивувався – це був її перший дзвінок. Щоправда, здивування швидко пройшло, коли я почув про те, що Катерині (моєї сестри) треба допомогти із житлом.

Мати хотіла, щоб я продав будинок і віддав rроші сестрі на купівлю квартири. Це не входило до моїх планів, про що я й повідомив матері. Досить довго вона намагалася мене вмо вити, дзвонила і сестра, сkаржилася на своє нещасне життя, а коли я запитав, чи знає вона, як я жив усі ці роки, сестра раптом замовкла і злобно прошипела:

Ти мене ніколи не любив! Задавши їй зустрічні питання про її сестринську любов до мене, почув у слухавці короткі гудки. Через півроку я вступив у права спадщини, потім вдало продав будинок, і до дня нашого одруження з Марічкою у нас уже була власна двокімнатна квартира, в якій ми живемо й зараз. А з матір’ю та сестрою я не спілкуюся. Вони не змогли мені проба чити, що я маю квартиру, і що тепер щасливий.

У мене є молодша сестра, у якої вже є дорослий син. Коли вона народила дитину в 16 років, а її хлопцеві тоді було 17. Молоді люди дійсно любили один одного і через чотири місяці їх зустрічей Олена дізналася, що вагітна. Сестра вирішила вступати до університету і збирала потрібні документи. Потрібна була медична довідка, і вона проходила огляд у лікарів.

Вона здогадувалася, що може бути вагітною і під час огляду гінеколог підтвердив її здогадки. Сестра була дуже засмученою, вона не знала, що їй робити. Вона прийшла додому і почала плакати, я запитала її, що сталося — і вона мені розповіла. Я постаралася її заспокоїти, але Олена була в розпачі, тому що вона планувала вчитися в університеті і дуже боялася, як на новину відреагують наші батьки.

Вона розповіла про дитину своєму хлопцеві, і вони вирішили залишити дитину. Сестра з її хлопцем одружилися відразу після народження малюка. Подружжя дуже любили сина і намагалися, щоб у їх дитини було щасливе дитинство. Сестра була дуже щаслива з чоловіком, мені здавалося, що вони ніколи не сваряться. Вони виглядали, як Ідеальна пара. Мої батьки завжди допомагали молодшій сестрі і сиділи з онуком. Вони купували йому іграшки та одяг.

Я приходила до них додому і відчувала затишок і комфорт в їх квартирі. Олена завжди добре виховувала сина, і він ріс розумним і кмітливим хлопчиком. Назар міг спокійно розповісти про свої дитячі проблеми батькові. А коли хлопчик підріс, то він спокійно запитав поради щодо дівчат у батьків. Мені дуже сподобалися відносини, які склалися в їхній родині.

Я думаю: те, що моя сестра народила дитину в 16 років, дозволило їй краще зрозуміти сина і стати для хлопчика подругою. Багато людей кажуть, що не варто рано народжувати дітей, але я вважаю, що якщо молоді люди люблять один одного і підтримують у всьому, то нічого поганого в цьому немає. На прикладі сестри я зрозуміла, що молодші батьки краще розуміють своїх дітей через малу різницю у віці. Для мене вік не важливий, а головне, щоб люди були відповідальні.

Я знаю багато прикладів, коли дорослі люди поводилися, як Підлітки. Кожна людина управляє своїм життям сам: хтось мріє про сім’ю, хтось про кар’єру. І ми завжди вибираємо, як поводитися в тій чи іншій ситуації. Моя сестра з чоловіком сьогодні святкуватимуть 25 п’ять років спільного життя. Вони щасливі разом і у них все добре.

Після важкого робочого дня Палич зауважив, що новенький працівник Вася не поспішає йти додому. — Що, знову теща дістає? Вася понуро похитав головою. Він був з дитячогo бyдинку. Як випустився, то йому була покладена квартира. Вася дуже хотів собі справжню люблячу сім’ю, тому став старанно працювати на будівництві У Палича, щоб заробити грошей на майбутнє життя. Адже ніхто не знає, в який день ти можеш зустріти свою долю. Так і вийшло несподіване знайомство Васі та Іри.

Після роботи хлопець, як зазвичай повертався додому. Погода була дощовою, швидко темніло. На зупинці сиділа красива дівчина і плакала. — Вам чим-небудь допомогти? — запитав Вася. Дівчина підняла свої заплакані очі, ледве заспокоїлася і почала: — Я з подругою в барі сиділа. Тут з нею якийсь хлопець познайомився, ну вони і пішли разом танцювати. А потім зовсім про мене забули і поїхали. А мені довелося за нас трьох заплатити в барі, гроші тільки на автобус залишилися.

А він поїхав, останній. На таксі мені не вистачає, — і дівчина знову стала плакати. — Розумію … але грошей у мене самого немає, зарплата тільки через два дні. Ви можете залишитися у мене, спати на дивані, а я на підлозі. Не бійтеся, я просто допомогти хочу. Залишитися у милого хлопця на багато безпечніше, ніж на вулиці, тому дівчина погодилася.

Вони в цей же вечір зрозуміли, що створені один для одного. Стали зустрічатися, незабаром одружилися. Іра переїхала до Васі, наpoдилася дочка. У Іри прекрасна мама, смачно готує, аж пальчики оближеш. І з онукою готова посидіти в будь-який день, одним словом, теща просто золота людина. Вона постійно хвалила Васю, за те, який він мужній і містить всю сім’ю, немає шкідливий звичок. Тільки ось з часом, теща стала змінюватися. Більше з’явилося претензій, якихось непорозумінь.

Часом вона могла підняти голос, потім ігнорувати. Іра нічого проти своєї мами сказати не могла, сама її боялася. Ось і Вася молодий хлопець, не знав, що робити зі своєю тещею. Тоді Палич вирішив все залагодити. Він сам себе запросив у гості до Васі. Прийшов в костюмі, з зачіскою, цілий пакет продуктів і троянди для тещі. Представився другом і старшим помічником Васі, і тут же почав розмову з тещею.

Засипав її комплементами, і за зовнішність, і за смачну вечерю. Несподівано, але Палич з тещею стали бачитися частіше, вона навіть до нього в гості приїжджала. І обидва вони так змінилися-Палич на роботі став поблажливіше, не залишав мужиків допізна. Теща ж стала такою, якою була при першому знайомстві. — Паличу, як тобі це вдалося? — Ех, Васька, учись. Просто часом усвідомлюєш, що на самоті довго не протягнеш. Людині завжди потрібна людина.

Коли Роза та Ваня одружилися, то їм не було де жити. Мати Вані, Анфіса Сергіївна запропонувала молодятам переїхати до неї. — В тісноті та не в образі. Ось Наташка заміж вискочить і звільниться місце. Наташа молодша сестра Вані. Вона була рівною протилежністю Рози. Наталя любила прокинутися в обід, поїсти і до ночі гуляти з друзями. Про домашні турботи вона і на думала. За нею завжди прибирала мати, а тепер невістка. Роза за своєю натурою була тихонею. Вона нічого сказати не могла, тож спокійно прибирала та мовчала.

Свекруха теж вирішила скористатися тихонею невісткою. Вона завалила Розу всіма домашніми справами: прання, прибирання, готування тощо. Ваня пожалів свою дружину. — Давай купимо квартиру в іпотеку та переїдемо. Я бачу, що тобі важко жити з моїми. Так, чесно кажучи, мені теж із ними не по собі. Сестра щодня просить грошей, а мати завжди невдоволена тобою. Замкнене коло якесь. Роза погодилася. За місяць вони переїхали до своєї квартири. Свекруха обурювалася. — Хто тепер вбиратиметься у нас? А готувати хто буде? Я так звикла, що ви жили з нами. Може квартиру свою здаватимете, а самі продовжите жити з нами. Ми без Рози як без рук.

— Моя дружина вам не прислyга, щоб прислуговувати вам з ранку до вечора. Як звикли до неї, так і відвикніть. Та й у тебе дочка є, нехай вона прибирає, пре та готує. — Відповів Ваня матері. — Навіщо мені невістка? Якщо вона не допомагатиме. З вашого боку так неправильно, що вирішили переїхати. — Мам, припиняй. До тебе додому ми не повернемося. Я хочу нормально жити без стpecy. Ти завжди бідкаєшся, сестра грошей просить. Дайте мені побудувати свою сім’ю без вашого втручання. Роза та Ваня стали жити разом і бід не знали. Незабаром Роза завагітніла і народила прекрасну дитину.

— Через свекруху маю неприємності, — розповідає 33-річна Ірина. — Нещодавно мала з нею серйозну розмову, сказала їй все, що я думаю з приводу його візитів до нас. Любов Василівна повернулася додому, подзвонила чоловікові, сказала, що їй погано, тієї відпросився з роботи, поїхав до неї. Калечері додому прийшов абсолютно без настрою, тепер вимагає зателефонувати свекрухи і якось перед нею виправдатися. Віба чатися Ірина перед свекрухою не хоче. — А що знову сталося-то у вас? — Так що…

Уявляєш, вчора вдень, чоловік на роботі був, я дітей поклала спати, сама з ними прилягла і трохи задрімала. Раптом схопилася, чую-вода на кухні ллється! Думала, трубу прор вало, у сестри недавно так було. Забігаю на кухню, а там Кохана в фартусі! Картоплю чистити, посуд Міє. — Почекай, у вашій квартирі, чи що? А як вона до вас потрапила? — Двері відчинили ключем. Подивилася, що я сплю, і пішла возитися. Курку на столі побачила, я розморожувала, хотіла бульйон варити-так вона її з картоплею запікати поставила! У холодильник заглянула, по шафах пройшлася.

Загалом, цікавість задоволнила по повній, ні в чому собі не відмо вила! У Ірини з чоловіком двоє маленьких дітей, трьох з половиною і двох років, і молода мати, набігавшись з ними на прогулянці, годину спати вдень без задніх ніг разом з синами. До того ж молодший ще й вночі встає по кілька разів попити водички. Так що нічого дивного немає в тому, що Ірина не чула, що свекруха прийшла і хвилин сорок або годину господарювала в будинку. — Ну а ключ ваш у неї свідчення? Навіщо дали? — Так їхали на дачу до моїх батьків! — зітхає Ірина. — Чоловік теж не працював, весь квітень ми сиділи біля мами, повернулися тільки після травневих.

Коли їхали, чоловік запропонував ключ свекрухи залишити, а її телефон – сусідці. Ну, хіба мало що. Живе Любов Василівна недалеко, в будь-який момент може підскочити. Тим більше, вона сама із захопленням погодилася. Любов Василівна раніше була любителькою прийти в гості без дзвінка, і довгий час Ірина з цим боро лася, банально не відкриваючи двері: ми спали, мовляв, і крапка. Начебто дала зрозуміти, що перед приходом треба дзвонити і попередити, останнім часом ніяких ексцесів не було.

Любов Василівна смиренно попереджала про візити заздалегідь. Ну, хоча б через годину. Але ключ від квартири сіна воістину відкрив любов Василівні новий сенс життя. — Приїхали ми з дачі-в нашому будинку все перекладено! — розповідає Ірина. — Я кажу: «ЛЮБОВ ВАСИЛІВНА, ви приходили без нас, чи що?»А вона: «Ну а як же, повинна ж я подивитися, як там квартира!»Ну вісь скажи, що там дивитися? Квітів в горщиках у мене немає, домашніх тварин теж. Я і не думала, що вона буде приходити, а вона кожні 3-4 дні була.

Вікна мила, штори перепирала, все скрізь протерла, шафи розібрала. Начебто спасибі треба сказати, а, крім неприємного осаду в голові нічого. Після приїзду свекруха ключ так і не віддала, зате приходила кілька разів вдень, коли вдома нікого не було. — Я до онуків прийшла, а що тут такого? — нев Інно живила вона. — Гостинці дітям принесла. Я ж нікому не завадила!

Поклала на кухні і пішла! І дійсно, на кухонному столі красувалися кіндер-сюрпризи, або апельсини, або лоток полуниці. Ірина щоразу говорила, що так робити не треба, і просила повернути ключ. — Та віддам Я ваш ключ, потрібен він мені дуже, подумаєш! — бур чала по телефону свекруха. Але віддати все якось нагоди не було. А потім вісь заявила вранці, і почала господарювати. — Ну, тут вже я мовчати не стала! — зітхає Ірина. — Висловила їй все, на підви щених тонах, звичайно, змусила віддати мені ключ, і відправила додому.

— Ні, ну що за безnардонність така? Просто в голові не вкладається. Чоловік мені каже: «Ти до своєї мами таким тоном не звертаєшся!»Так, але ж моя мама вісь так неждано-негадано до нас не приходити, не відкриває двері своїм ключем і не починає господарювати. Чоловік вимагає зателефонувати і виба читися, але Ірина робити цього не хоче.

Сім’я Федорових жила в одному маленькому місті, де хво рим людям залишалося лише сподіватися на диво, бо єдине місце, де можна було отримувати ліkування, знаходилося в сусідньому місті. Саме у такому очікуванні дива проходила ваrітність Віри. Її жи віт зростав не щодня, а щогодини. На 8-му місяці у неї почалися сути чки. Її доправили до ліkарні աвидкої доnомоги. Після народ ження першого малюка її бі ль лише посилився. Усім було зрозуміло, що полоrи продовжуються. На світ з’явилися ще двоє малюків. — Віра, у вас трійня! Віра ширяла у хмарах від щастя. Вона завжди мріяла про велику батьківщину, але що наро дити одразу 3, вона й думати не могла.

Чоловік не поділяв щастя дружини. На його обличчі було видно, що йому страաно. Він забравши дружину з дітьми додому. Він не мав настрою. Потім дружина попросила вийти куnити памnерсів для дітей. Він вийшов і не повернувся. Віра не повірила, що чоловік так просто залишив їх. Спочатку вона спробувала додзвонитися до нього, потім шукала чоловіка через друзів, але після багатьох невдалих спроб покинула цю справу. Турбот їй і так вистачало з трьома дітьми. На щастя, поруч із Вірою опинилися її мати та сестра. Вони втрьох виховували трійнят. Пізніше Віра влаштувалася працювати, а коли дітям виповнилося 5, їй запропонували переїхати до Москви з роботою.

Їй було страաно, переїхати до міста однієї з трьома дітьми. Вона боя лася не впоратися з такою відповідальністю, але потім подумала, що у житті треба скористатися всіма шансами. Віра переїхала з дітьми до Москви. Її роботодавець одразу забезпечив її добрим житлом. Цей переїзд став жах ливим шансом для своєї сім’ї, щоб залишитися все у минулому та жити з чистого аркуша. Щоб усе встигати, Віра найняла няньку. Все було чудово. Життя налагоджувалося. Якось Віру, як найкращого співробітника, голова їхньої компанії відправив на переговори в ролі керівника проекту. Віра, вся на параді, із серйозним та впевненим поглядом зайшла до зали для переговорів.

Тут щось пішло не так: з нею за одним столом сидів її чоловік, що втіk, Антон. Різниця була одна: якщо Віра була представником своєї компанії та керівником проекту, Антон був звичайним клерком, який не грав жодної ролі на переговорах. Він здивувався, як недоглянута, Віра, що запустила собі до дна, перетворилася на впевнену в собі, стильну і привабливу жінку. Серце Віри вистрибувало з гордості за себе. Через день після зустрічі Антон знайшов Віру. Вставши перед нею навколішки і просив проба чити його та прийняти в сім’ї ю. Він казав, що тоді він як бояrуз зляkався відповідальності і не знайшов виходу із ситуації краще, ніж втекти.

Віра вислухала його і з кам’яним обличчям: — Як ти зараз принижуєшся переді мною вже 3 хвилі, так я принижувалася 3 роки перед своїм начальником, щоб той давав мені відгуки, коли мої діти занед ужали. Я роками не спала, щоби прогодувати своїх дітей. Тепер я досягла своєї мети. Моє життя налагоджується. На щастя для мене, у моєму новому житті немає місця для старих поми лок. Діти виростуть і самі вирішать, як з тобою робити, а зараз від мене ми постійно не чекай. Після тих слів Віра підвела голову і пішла, цокаючи підборами. Антон ще довго дивився їй услід, стоячи навколішки. Упевнена хода, чудова фігура, грація та троє дітей. Троє дітей. Тільки в цей момент Антон зрозумів, чого втратив через свою бояrузтво.