Home Blog Page 69

Девица припоздала на собеседование на полчаса, я не взял её на работу. Через неделю она пролила кофе на мой договор на миллион, но что потом

0

Марк Ильич сидел в своем просторном кабинете, затянутом полумраком вечернего света, и перебирал в руках стопку бумаг. Каждая из них была резюме очередной претендентки на вакансию его личного помощника. Тридцать четыре года, стабильно развивающийся бизнес, четыре собственных салона бытовой техники в разных частях города. И полное, тотальное разочарование в человеческих отношениях, особенно в тех, что касались прекрасной половины человечества.

 

 

 

Год назад его покинула Алиса, с которой он планировал общее будущее. Оказалось, все ее светлые чувства имели четкую материальную цену, равную его ежемесячным тратам на украшения и путешествия. Когда он отказался приобретать ей квартиру в центре, услышал спокойную и четкую фразу: «Ты, видимо, не дорос до такого уровня отношений. Мне жаль.» Она исчезла на следующий же день. К тому, кто мог позволить себе больше.

Потом была Вероника – его личный помощник, которой он доверял как самому себе. Она оказалась нечестной и передала базу постоянных заказчиков прямой конкурентной фирме за очень солидное вознаграждение. Последовали долгие месяцы судебных тяжб, мучительное восстановление деловой репутации, бессонные ночи.

 

 

 

После этого он нанял подряд двух молодых девушек – одна постоянно забывала о важных звонках, другая настолько запутала документы, что пришлось потратить несколько недель на восстановление архива. Последней лучом надежды стала Галина Степановна – женщина преклонных лет, бывший секретарь крупного промышленного предприятия.

 

 

 

Идеальный работник. Компетентная, собранная, кристально честная. Марк Ильич мысленно выдохнул с огромным облегчением. Однако через месяц она принесла заявление об увольнении по собственному желанию: «Дети настаивают, чтобы я наконец-то позволила себе отдохнуть. Простите, Марк Ильич.»

И вот он снова оказался в начале непростого пути. Сегодня было назначено собеседование с Анной, двадцать четыре года, среднее специальное образование, рекомендательные письма отсутствовали. Резюме было скромным, но составленным аккуратно и грамотно. Встреча была назначена на десять утра. Марк Ильич, человек привычки, пришел в офис за пятнадцать минут до назначенного времени, как он это делал всегда.

 

 

 

 

Десять часов. Девушки не было. Десять часов пять минут. Все еще пусто. Десять часов пятнадцать минут. Марк Ильич начал чувствовать знакомое раздражение. Десять часов тридцать минут. Он уже собрал документы в портфель, будучи абсолютно готовым покинуть кабинет, когда дверь внезапно распахнулась и внутрь влетела запыхавшаяся молодая особа.

— Простите! Я искренне прошу прощения! Я не хотела! Пожилая женщина заблудилась, я не могла не помочь ей отыскать нужную улицу, а потом автобус уехал прямо у меня из-под носа… — Она говорила, задыхаясь и путаясь в словах, а ее щеки пылали ярким румянцем.

Марк Ильич смотрел на нее холодным, безразличным взглядом. Невысокая, хрупкого телосложения, с темными волосами, собранными в небрежный хвост. Одежда простая и скромная – темная юбка, светлая блузка, явно ношеные. Лицо без следов косметики, чистое. Глаза огромные, глубокие, карие, полные искреннего раскаяния.

 

 

 

— Вы опоздали ровно на тридцать минут, — произнес он ледяным, ровным тоном. — На деловую встречу. Это красноречиво говорит о вашем отношении к профессиональным обязанностям. Благодарю за визит, но вы нам не подходите.

Девушка заметно побледнела.
— Но я действительно не виновата! Та женщина выглядела такой потерянной и испуганной, я физически не могла пройти мимо, не предложив помощь…

— Обстоятельства всегда найдутся, — резко прервал ее Марк Ильич. — Пожилые люди, общественный транспорт, дорожные заторы. Ответственный специалист всегда планирует время с запасом. Всего хорошего.

Он уже направился к двери, чтобы открыть ее и указать на выход, когда девушка неожиданно произнесла твердо и громко:
— Знаете что? У меня тоже совершенно нет лишнего времени! Я потратила больше часа, чтобы добраться до вашего офиса, помогла человеку, попавшему в сложную ситуацию, а вы даже не сочли нужным просто выслушать меня! Желаю вам отыскать идеальную кандидатуру!

 

 

 

 

Она развернулась и выпорхнула из кабинета так стремительно, что Марк Ильич даже не успел найти слова для ответа. Он остался стоять на месте, в недоумении глядя на плотно закрывшуюся дверь. Обычно соискатели начинали униженно извиняться, умолять дать еще один шанс. А эта… она сама его отвергла. «У меня тоже нет времени!» Он усмехнулся, скептически покачав головой. Характер, что и говорить.

Прошла целая неделя. Марк Ильич просмотрел еще с десяток резюме, провел несколько новых собеседований. Ни одна из кандидатур не вызывала доверия. Он начал задумываться, что корень проблемы, возможно, скрывался не в соискателях, а в нем самом. Он стал излишне циничным, чрезмерно подозрительным. Он перестал доверять людям безоговорочно.

В пятницу вечером у него была назначена крайне важная деловая встреча. Контракт с крупным поставщиком промышленного оборудования на очень серьезную сумму. Успех этой сделки означал бы огромный рывок для всего его бизнеса. Встречу договорились провести в ресторане «Вершина» в семь вечера.

 

 

 

Марк Ильич прибыл за десять минут, как того требовали его принципы. Выбрал спокойный столик, заказал минеральную воду, разложил папку с документами. Партнеры должны были подойти к семи. Он в последний раз просматривал ключевые пункты контракта, когда услышал негромкий, но знакомый голос: «Добрый вечер, я буду вашей официанткой сегодня. Могу я принять ваш заказ?»

Он поднял голову — и увидел ту самую девушку. Анну, которая когда-то опоздала на собеседование. Она стояла с блокнотом в руках, и на ее лице застыло точно такое же изумление, как и на его.

— Вы? — произнесли они одновременно, словно сговорившись.

Анна первая смогла взять себя в руки.
— Прошу прощения, не узнала вас сразу. Что вы будете заказывать?

— Пока ничего, я ожидаю своих партнеров, — ответил Марк Ильич, все еще не отрывая от нее удивленного взгляда. — Вы здесь трудитесь?

 

 

 

— Уже третью неделю, — кивнула она в ответ. — После той встречи мне достаточно быстро удалось найти место. Не всем же нужны безупречные помощники.

В ее голосе не было и тени упрека или обиды, лишь констатация факта. Марк Ильич почувствовал легкий укол совести, но промолчал. Анна кивнула и отошла к другому столику.

Ровно в семь прибыли партнеры — двое представителей фирмы «ТехноЛидер», Артем и Роман. Поздоровались, устроились за столом, сделали заказ. Началось обсуждение деталей будущего сотрудничества.

Анна принесла заказанные блюда, расставила их. Марк Ильич заметил, как ее взгляд на мгновение скользнул по бумагам, лежавшим на столе, и она слегка нахмурила брови. Но не произнесла ни слова, молча удалившись.

Они ужинали, говорили о сроках, о гарантийных обязательствах. Все шло как по маслу. Артем достал из внутреннего кармана пиджака дорогую ручку: «Ну что, Марк Ильич, подписываем наш договор?»

 

 

 

 

И в этот самый момент Анна вернулась с кофейным сервизом. Она приблизилась к столу, начала расставлять чашки. Наклонилась, чтобы поставить чашку перед Марком Ильичом, и вдруг, почти беззвучно, прошептала так, чтобы слышал только он: — Вы действительно уверены в надежности этой компании?

Марк Ильич повернулся к ней, нахмурившись. — Простите, что вы сказали?

Анна посмотрела ему прямо в глаза. В ее взгляде читалось нечто… предостерегающее? — Я узнала название. Мне кое-что известно об их деятельности. Репутация у них, скажем так, не безупречная.

— Заглядывать в чужие документы невежливо, — холодно парировал Марк Ильич. — Да и непрошеные советы — тоже. Принесите, пожалуйста, счет.

 

 

 

 

Анна вспыхнула, молча кивнула. Она развернулась, чтобы уйти, но вдруг неловко зацепилась ногой за ножку стула. Поднос в ее руках качнулся, и кофейник полетел прямиком на стол. Горячий ароматный напиток широкой струей разлился по всем документам — контракту, приложениям, спецификациям.

Партнеры вскочили на ноги с возгласами удивления, отскакивая от стола. Марк Ильич попытался спасти бумаги, но было слишком поздно — они были полностью пропитаны, текст расплылся, чернила превратились в разноцветные разводы.

— Что здесь происходит?! — раздался гневный окрик подбежавшего администратора заведения. — Анна! Что ты натворила?!

Анна стояла бледная как полотно, прижимая руки к груди. — Мне так жаль. Я не хотела. Я просто споткнулась…

 

 

 

— Безрукая! — продолжал кричать администратор. — Ты уволена! Сию же минуту! Забирай свои вещи и уходи!

Марк Ильич смотрел на безнадежно испорченные документы, чувствуя, как внутри поднимается волна гнева. Два месяца напряженных переговоров, согласований, подготовительной работы — все пошло насмарку. Артем и Роман переглядывались, собирая свои портфели.

— Марк Ильич, давайте перенесем подписание, — предложил Артем. — Мы вышлем вам новый комплект документов в электронном виде. Подпишем в понедельник.

Они быстро ретировались. Марк Ильич остался сидеть за столом, уставясь на мокрые, покрытые кофейными пятнами листы. Анна все еще стояла рядом, опустив голову. Слез не было, лишь глубокая, пронзительная бледность.

 

 

 

— Можете идти, — устало бросил Марк Ильич. — Хотя бы не маячьте перед глазами.

Она молча кивнула и медленно вышла из зала. Марк Ильич расплатился за ужин, оставил щедрые чаевые в качестве компенсации за причиненный беспорядок, и отправился домой в самом мрачном расположении духа.

Дома он налил себе чашку крепкого чая, сел за компьютер. Решил отвлечься, проверив почту. Там его ждало письмо от Артема с вложенными файлами. «Дублируем документы для вашего предварительного ознакомления.»

Марк Ильич скачал файлы, открыл текст контракта. Начал читать внимательно, ведь что-то внутри него беспокоилось после тех слов, что сказала Анна. «Мне кое-что известно об их деятельности. Репутация не безупречная.»

 

 

 

 

Он изучал пункт за пунктом. На пятой странице его взгляд зацепился за странную, витиеватую формулировку. Перечитал еще раз. Не понял с первого раза. Открыл приложение, сверил данные. И замер, почувствовав ледяной холод внутри.

Пункт, касающийся штрафных санкций, был составлен настолько хитро и виртуозно, что при малейшем просрочке платежа — даже на одни сутки — размер штрафа составлял триста процентов от общей суммы контракта. А условия оплаты были сформулированы так, что задержка становилась практически неизбежной — требовалась стопроцентная предоплата до момента отгрузки товара, при этом сама отгрузка могла задерживаться на таможне на неопределенный срок.

Марк Ильич открыл браузер, начал лихорадочно искать любую информацию о фирме «ТехноЛидер». Копал глубоко, читал отзывы на специализированных форумах, изучал жалобы. И нашел. Десятки, сотни историй предпринимателей, которые подписали аналогичные договоры и попали в жестокую долговую ловушку. Колоссальные штрафы, изматывающие судебные процессы, полное банкротство. Фирма оказалась классическим мошенническим предприятием, специализирующимся на подобных схемах.

 

 

 

Марк Ильич откинулся на спинку кресла, чувствуя, как по спине бегут мурашки. Если бы он подписал тот контракт… если бы документы не были уничтожены… он бы потерял абсолютно все. Свои салоны, репутацию, все, что строилось годами непосильного труда.

А Анна… она же его предупреждала. «Мне кое-что известно.» Откуда могла знать простая официантка? Может, обслуживала других пострадавших, слышала обрывки разговоров? Это не имело значения. Важно было то, что она попыталась его остановить. А когда он проигнорировал ее предупреждение… она пролила кофе.

«Споткнулась,» тихо прошептал Марк Ильич. — Случайно, да? Или… — Он вспомнил выражение ее лица в тот миг — не испуганное, а решительное, почти отчаянное. Она сделала это намеренно. Она сознательно пожертвовала своей работой, чтобы спасти его, чужого и не самого приветливого человека, от неминуемой катастрофы.

 

 

 

 

Он взглянул на настенные часы. Была уже глубокая ночь. Слишком поздно для звонков. Но утром… утром он обязан был найти ее и сказать слова благодарности. И попросить прощения. И…

Он вспомнил, что сохранил ее скромное резюме в отдельной папке. Открыл файл, нашел домашний адрес. Окраина города, старый, неблагополучный район. Он поедет туда с самого утра.

Марк Ильич почти не сомкнул глаз. В семь утра он был уже полностью одет, а в восемь стоял у подъезда старой обшарпанной пятиэтажки, где проживала Анна. Поднялся на третий этаж, нашел нужную дверь и нажал кнопку звонка.

Дверь открыла она сама. Домашняя одежда — потертые джинсы, просторный свитер. Волосы были распущены по плечам. Увидев его, она широко раскрыла глаза от изумления.

 

 

 

— Марк Ильич? Что вы здесь делаете?

— Могу я войти? Мне необходимо с вами поговорить.

Она молча пропустила его внутрь, смущенно оглядывая свою небольшую, очень скромно обставленную комнату. Марк Ильич сел на край скрипевшего дивана, Анна осталась стоять перед ним.

— Я провел всю ночь за тщательным изучением того контракта, — начал он без всяких предисловий. — И пришел к выводу, что это была чистой воды мошенническая схема. Если бы я поставил свою подпись, я потерял бы все. Бизнес, жилье, все свои перспективы.

Анна молчала, уставившись в пол.

— А ты меня предупреждала. Я не стал слушать. И тогда ты… пролила кофе. Сознательно. Чтобы сорвать процедуру подписания.

 

 

 

Она медленно подняла на него взгляд. — Я не думала, что меня немедленно уволят, — тихо проговорила она. — Надеялась, что отделаюсь строгим выговором. Но когда я увидела название той фирмы… в нашем детском доме была одна воспитательница, ее муж связал свою судьбу с ними. Их семья полностью разорилась. Она рассказывала нам об этом, плакала навзрыд. Я запомнила это название навсегда. И когда увидела его на ваших документах…

— Детский дом? — переспросил Марк Ильич. Вот почему в ее резюме графа «родители» была пустой.

— Да. Я выросла в детском доме номер семь. Никаких рекомендаций, никаких полезных связей, только среднее образование. Обычная выпускница интерната, — произнесла она без тени саможаления, просто констатируя факт.

 

 

Марк Ильич молчал, переваривая услышанное. Все его прежние избранницы были из состоятельных семей, с высшим образованием, большими амбициями. И все они в итоге оказались корыстными. А эта девушка, у которой за душой не было literally ничего, пожертвовала своим местом ради спасения малознакомого человека. Не прося ничего взамен.

— Анна, — сказал он твердо и четко. — Я предлагаю тебе работу. Моим личным помощником. Начиная с завтрашнего дня. Заработная плата выше среднерыночной, ежегодные премии, полный социальный пакет. Ты согласна?

Она смотрела на него с нескрываемым недоверием. — Но… я же опоздала тогда. Вы сами сказали…

— Ты опоздала, потому что помогала пожилой женщине. Это не безответственность, это человечность. А вчера ты спасла меня от настоящей катастрофы. Сознательно рискнув своим местом. Это высшая форма преданности. Мне нужен именно такой человек рядом. Ты согласна?

 

 

Анна кивнула, не в силах вымолвить ни слова. Ее глаза блестели от навернувшихся слез, но она мужественно сдерживала их. Марк Ильич протянул ей руку. — Тогда договорились. Приходи завтра к девяти. И, пожалуйста, не опаздывай, — добавил он с легкой, теплой улыбкой.

Она рассмеялась сквозь подступающие слезы, пожала его протянутую руку. — Я не опоздаю. Обещаю.

На следующий день Анна появилась в офисе за пятнадцать минут до назначенного срока. Марк Ильич встретил ее в своем кабинете, показал рабочее место, подробно объяснил обязанности. Она слушала невероятно внимательно, делала пометки в блокноте, задавала уточняющие вопросы.

Уже через неделю он понял, что не ошибся в своем выборе. Анна работала безупречно. Пунктуальная, до мелочей внимательная, абсолютно исполнительная. Она схватывала все на лету, не стеснялась спрашивать, если чего-то не понимала. Клиенты и партнеры в один голос хвалили ее за неизменную вежливость и искреннюю готовность помочь.

 

 

 

Спустя месяц Марк Ильич вручил ей солидную премию. — Приобрети себе качественный деловой костюм. Ты представляешь нашу компанию, и внешний вид должен соответствовать высокому уровню.

На следующий день Анна пришла в новом, прекрасно сидящем костюме — строгом, элегантном, глубокого синего цвета. Волосы были убраны в аккуратный пучок, легкий, почти незаметный макияж подчеркивал природную красоту. Марк Ильич увидел ее — и на мгновение забыл, что хотел сказать. Он просто стоял и смотрел на нее. Она была… невероятно прекрасной. По-настоящему прекрасной.

— Марк Ильич, с вами все в порядке? — спросила она, заметив его пристальный взгляд.

— Да. Все прекрасно. Костюм… он тебе очень идет.

Прошло полгода. Анна стала его правой рукой, незаменимым сотрудником. Марк Ильич привык к ее постоянному присутствию, к ее спокойному голосу, к ее умным, понимающим глазам.

 

 

Привык гораздо сильнее, чем готов был признаться даже самому себе. Он ловил себя на том, что ищет любые предлоги, чтобы задержать ее в офисе подольше после окончания рабочего дня. Предлагал совместные поездки на важные переговоры. Ревниво относился к любым попыткам коллег завести с ней легкомысленную беседу.

 

Анна держалась всегда ровно и профессионально. Не поощряла флирт, не давала никаких поводов для надежд. Марк Ильич не мог понять — она абсолютно равнодушна к нему? Или просто боится испортить деловые отношения и потерять хорошую работу?

Однажды его старый друг, Денис, заглянул в офис. Увидел Анну, затем внимательно посмотрел на Марка Ильича. Когда она вышла из кабинета, Денис задал прямой вопрос: — Ты влюблен в свою помощницу?

Марк Ильич хотел было возразить, но Денис не дал ему сказать ни слова: — Друг, тебе тридцать четыре. Не семнадцать, чтобы строить из себя невинного юнца. Если испытываешь чувства — скажи ей об этом. Чего ты боишься?

 

— Она намного младше меня. А я уже… не мальчик. У нее вся жизнь впереди, она чиста и светла.

— Ты говоришь так, словно тебе стукнуло восемьдесят. Тридцать четыре — это рассвет сил. Скажи ей. Иначе опоздаешь, и ее сердце займет кто-то другой.

Марк Ильич задумался. Денис был прав. Нужно собраться с духом и решиться.

В пятницу вечером, когда весь персонал разошелся по домам, Марк Ильич попросил Анну ненадолго задержаться. Она кивнула, села в кресло напротив. Смотрела на него спокойным, ясным взглядом, ожидая продолжения.

 

 

 

— Анна, я хочу поговорить с тобой. Не о рабочих моментах. — Он сделал паузу, набираясь смелости. — Эти полгода, что ты работаешь со мной бок о бок… я понял одну простую и ясную вещь… я полюбил тебя. Очень давно. Возможно, с того самого вечера в ресторане. Или даже раньше, когда ты с такой гордостью убежала из моего кабинета. Я не знаю точно. Но я глубоко и искренне влюблен в тебя. И я хочу, чтобы ты стала не просто моей сотрудницей, а… моей спутницей. Моей женой, если ты примеришь мое предложение.

Анна сидела совершенно неподвижно. Ее лицо было серьезным и непроницаемым. Марк Ильич чувствовал, как его сердце колотится в груди с бешеной скоростью. А что, если она откажет? Что, если он все неправильно понял?

— Я влюбилась в вас еще там, в том ресторане, — вдруг тихо, почти шепотом, проговорила она. — Когда пролила на вас кофе. Я увидела, как вы расстроились, и в тот же миг поняла — я хочу вас защитить. Хочу, чтобы у вас все всегда было хорошо. Потом, когда вы пришли ко мне домой, извинились, предложили эту работу… я не могла поверить своему счастью. Все эти месяцы я работала рядом, смотрела на вас и без конца думала: ‘Какая же я глупая. Он никогда не посмотрит на меня как на женщину. Я для него всего лишь сотрудница. Воспитанница детдома без прошлого и будущего.’

 

 

— Ты не ‘всего лишь’ сотрудница, — Марк Ильич встал и подошел к ней. — Ты единственный человек, который увидел во мне не просто успешного бизнесмена, а живую душу. Единственная, кто совершил по-настоящему бескорыстный, смелый поступок.

Анна тоже поднялась на ноги. — Но вам следует хорошенько подумать. Я ведь всего лишь девушка из детдома. У меня нет семьи, нет связей, никакого приданого. Ваши друзья, ваши родственники… наверняка будут осуждать ваш выбор.

— Пусть говорят что хотят. Мне это абсолютно безразлично. Я хочу быть с тобой. Если ты, конечно, согласна.

Она смотрела на него долгим, пронзительным взглядом. Наконец, кивнула. — Я согласна. Но с одним обязательным условием.

— С каким?

— Перестаньте наконец обращаться ко мне на ‘вы’. Если мы стали близкими людьми — я для вас просто Анна.

Марк Ильич рассмеялся, обнял ее и притянул к себе. — Хорошо, Анна. Просто Анна.

Они сыграли свадьбу спустя два месяца. Церемония была очень скромной — только самые близкие друзья и коллеги. Родители Марка Ильича приехали из другого города, сначала смотрели на невестку с опаской, но Анна очень быстро растопила лед в их сердцах своей искренней добротой и светлым нравом.

На свадебном торжестве Денис, лучший друг Марка Ильича, произнес тост: — За невесту, которая сумела покорить сердце жениха, окатив его кофе! Далеко не каждый день услышишь такую историю любви! — Все гости весело рассмеялись. Марк Ильич обнял свою Анну, нежно прижал к себе. — За самую лучшую официантку на свете. Которая стала моей самой лучшей женой.

 

 

 

Спустя год, в день их первой свадебной годовщины, Марк Ильич преподнес Анне изящный конверт. Она вскрыла его — внутри лежали документы на право собственности на просторную светлую квартиру. — Это твое. Чтобы ты всегда и при любых обстоятельствах знала — у тебя есть свой дом. Всегда.

Анна не смогла сдержать слез. — Я знала это с того самого дня, как ты пришел ко мне извиняться. Мой дом — это там, где есть ты.

Иногда судьба посылает людям серьезные испытания, проверяя их на прочность. Марк Ильич прошел через горькие предательства, глубокие разочарования, через тотальный цинизм. Он был убежден, что все люди в той или иной степени корыстны. Но Анна своим примером доказала обратное. Она доказала, что бескорыстие и чистота сердца существуют. Что самая настоящая, самая светлая любовь приходит именно тогда, когда ты не ждешь никакой выгоды, не строишь никаких расчетливых планов.

 

 

 

А иногда судьба посылает нам едва заметные, но очень важные знаки. Небольшое опоздание на важную встречу. Случайная встреча в неожиданном месте. Нечаянно пролитая чашка кофе. Все это были знаки, которые шаг за шагом вели их друг к другу, словно невидимая нить, которую невозможно разорвать.

Марк Ильич больше не был циником. Он снова научился верить в людей. Потому что рядом с ним всегда была та, что вернула ему эту драгоценную веру. Девушка из детского дома, которая оказалась чище, добрее и честнее всех «успешных» и «перспективных» кандидаток, вместе взятых.

И каждый раз, когда кто-то из новых знакомых с удивлением спрашивал: «Как вы познакомились?» — Марк Ильич с теплой, счастливой улыбкой неизменно отвечал: — Она однажды пролила на меня кофе. И это стало самым лучшим, самым светлым событием в моей жизни.

Мій чоловік після багатьох років шлюбу покинув мене і пішов до 40-річної жінки, і лише в той момент я відчула те, що вже довгий час не відчувала — була щаслива. А ось чому

0

Мій чоловік мене поkинув і пішов до іншої жінки. Напевно, ви думаєте, що я nлачу. Ні, не nлачу. Моєму колиաньому чоловікові 60 років, а мені – 58. Я сиділа та думала. І зрозуміла щось важливе: за всі ці роки я жила неправильно. Мене часто питають: чи є чоловік у моєму житті.

 

 

 

Мені не хочеться заводити нові стосунки. Моєю найбільшою nомилкою було те, що я не любила себе. Я дбала про чоловіка, про дітей, доглядала їх. Хотіла бути гарною дружиною. Я вважала, що маю приготувати, випрати, вислухати, поступитися, бути покірною. Але я nомилилася: це нікому не потрібно.

Жінка має бути трішки еrоїсткою. Потрібно вимагати, озвучувати бажання. Кажуть, що чоловік – голова сім’ї. Я не проти. Чоловік вважає себе королем, а дружину – прислугою. Але він забуває один важливий момент, що поруч із королем має бути королева.

 

 

 

 

Я весь свій час присвячувала чоловікові. Забула про себе, свої інтереси. А треба завжди мати своє життя, свої хобі. І тоді було б більше поваги та стра ху мене втратити. Якщо він вирішив піти, то треба його відпускати. Немає потреби просити чи змушувати його залишитися. Не треба його благати, щоб зберегти сім’ю чи робити це заради дітей.

 

Не треба перейматися тим, що подумають інші. Якщо він пішов, значить – треба видихнути та насолоджуватися життям. І найголовніше, не треба його прощати, якщо повернеться і проситиме. Він не заслуговує на про щення. Він сам вирішив піти, сам і повинен нести відповідальність. Той, хто зрадив раз — зрадить і другий, третій.

 

 

 

 

 

Я не раджу розпочинати нові стосунки, щоб не залишатися однією. Не бі йтеся самотності. Самотність має свої плюси. По-перше, ви вільні, можете робити те, що захочеться, по-друге, ви живете тільки для себе, насолоджуєтеся днем. Краще залишитись однією, ніж бути порожнім місцем або прислугою.

Чоловік дав час Вірі, щоб та зібрала їх із дочкою речі та покинула його квартиру. Віра не знала, що робити, як раптом доnомога прийшла сама.

0

Світ Віри змінився, коли її чоловік Сергій освідчився у коханні до іншої і пішов, нагадавши їй, що вона залишається саме у його квартирі. Віра відчула себе втраченою і задумалася, куди їй переїхати з маленькою дочкою Анею.

 

 

 

Зняти чи купити нове житло було неможливо, а повертатися до тісної квартири батьків не хотілося. У цей момент зателефонувала бабуся Віри .

Її заспокійливий голос навіяв спогади про дитяче літо: риболовлю, господарство, розповіді про закопані предками сімейні скарби, які юна Віра мріяла знайти.

 

 

 

 

Піддавшись імпульсу, Віра разом з Анею вирішила відвідати бабусю. Коли вони приїхали, знайома обстановка та розмови з бабусею заспокоїли Віру, змусили її розповісти про свої проблеми. Бабуся, яка завжди відрізняється мудрістю, порадила Вірі залишитися і відновити своє фізичне та моральне здоров’я.

Наступного дня, допомагаючи в саду, Віра і Аня натрапили на старий горщик, в якому, на їх подив, опинилися золоті монети – той самий скарб, про який Віра мріяла в дитинстві. Бабуся посміхнулася:

 

 

 

– Наші пращури все ще дбають про нас. Тепер все буде добре, Вірочка. Тепер тобі не доведеться перейматися житлом. І Віра зрозуміла, що іноді заповітні мрії збуваються, але вони самі обирають, який час найкраще для цього!

Чоловік зустрів на вулиці бездомну бабусю. Він навіть не підозрював, що цей момент змінить усе його життя.

0

Бабуся повільно відкушувала ковбасу ковтаючи сльо зи Біля дверей супермаркету стояла стара жінка. Молодий хлопець вийшов із дверей, підійшов до неї, поклав біля ніг набиті продуктами дві сумки і знову зайшов до магазину. «Ой, синку, дякую, куди ти, не треба більше нічого». Але хлопець її не чув. Через кілька хвилин він вийшов і простяг жінці ще один пакет.

 

 

 

Жінка взяла та й сказала: «Синку, багато мені всього цього, я не можу стільки взяти, куди мені подіти все це?» Молодий хлопець спитав, що ще треба. «Нічого, більше нічого, я така вдячна тобі, ти такий добрий, моя подяка твоїй мамі, що такого сина виростила, виховала ”,- сказала старенька і обняла хлопця.

На очах з’явилися сльо зи. Останнім часом вона не kупувала продукти, лише хліб. Син забрав у неї всі заощадження та вигнав із дому. Вона залишилася без покрівлі, просто неба. І раптом бабуся спитала. “Милий мій, у тебе в машині ножа не знайдеться? Мені ніж потрібний, хочу відрізати ковбасу”. Молода людина дістала з машини великий ніж.

 

Жінка відрізала ковбасу та з’їла 5-6 шматочків, без хліба. То була її улюблена ковбаса. Чоловік завжди купував її. Вона згадала чоловіка. Який він дбайливий був, як любив її. Коли його не стало, син не звертав увагу на матір, у результаті – забрав усі її заощадження та вигнав із дому.

Тепер вона мешкає на вулиці. Вона повільно відкушувала ковбасу ковтаючи сльо зи. -Бабуль, чому nлачете, що трапилося, чи потрібно ще щось? — спитав молодик. Бабуся розповіла свою історію.

 

 

 

Він мовчки слухав, потім запропонував бабусі сісти у машину та відвіз її до свого дому. Він, у свою чергу, розповів, що виріс у дитячому будинку і не має родичів; завжди мріяв про бабусю, яка б пекла їй пироги і готувала сніданок вранці.

«Ти будеш моєю бабусею, ми житимемо разом». Вранці з кухні долинав смачний запах щойноспечених пиріжків. Бабуся налила чай і поставила на стіл тарілку з ласощами. Він з подякою подивився на бабусю і сказав: «Я мріяв про це все своє життя».

Ольга випадково почула, як чоловік і його 20-річна ко ханка обговорювали її, називаючи сухофруктом . Того вечора вона вирішила помститися.

0

Напередодні ювілею Ольга хвилювалася, боячись кордону з цифрою 45. — Скоріше б вже провести ювілей і далі жити, — думала вона. Чоловік Михайло заспокоював, казав, що сюрприз приготував. На ювілей запросили родичів, друзів і сусідів. Ольга завжди вважала, що з сусідами треба жити дружно, тим більше, що вони їх ровесники.

 

 

 

Сусіди Володимир з Наталею прийшли не самі. З ними була їх 20-річна дочка Юля. Наталя шепнула, що Юля вчора приїхала з міста і зараз у неї депресія після розставання з молодим чоловіком.

— Звичайно, проходите, дівчинці треба відволіктися — радо запросила Оля. Всі сіли за стіл. Михайло був надзвичайно люб’язний з дружиною: сказав красивий тост, завершивши його всім відомої крилатою фразою: «в сорок п’ять — баба ягідка знову!» Всі зааплодували, він обійняв дружину і поцілував, Ольга розплакалася.

 

 

 

А потім почалися веселощі: пісні, танці, душевні розмови за столом. Оля кинулася, що треба ще принести, хотіла попросити чоловіка, а його десь не бачити. Згадала, що в лазні стоять святкові напої, вирішила сама принести.

А банька та була на садибі за будинком. Оля в новеньких туфлях акуратно пройшла по стежці. Підійшла до лазні, хотіла вже відкрити двері, як почула охи та ахи, дівочий шепіт і чоловіче гарчання. Ольга завмерла на місці. По звуках було зрозуміло, що в лазні — чоловік, а по голосу дівчини визначила, що це молоденька дочка їх сусідів — Юлька.

 

 

 

Але ж у неї начебто була депресія. Ользі стало стра шно. Вона не розуміла, що їй робити. Її немов оглушили, показали жахливу картинку з її життя і сказали: роби як хочеш.

А вона і не знала, що робити! Ольга відійшла від лазні, вхопилася за яблуньку і повисла на ній в знемозі. Хвилин через п’ять знову попрямувала до лазні, щоб відкрити двері. Але у двері чітко почула голос сусідської Юльки: — Ну що, як тобі? — Ох, Юлія, Юлія, хороша! — Так хороша, що на все життя б з тобою залишився.

 

 

 

Гладка вся, хоч доторкнуся і вже божеволію. Не те, що моя дружина-сухофрукт! Ольга, почувши «сухофрукт», відсахнулася від дверей: зрозуміла, що це її чоловік так назвав. Вона знову відійшла від дверей: не хотілося їй туди заходити.

Що вона їм скаже, що зробить? Адже ювілей сьогодні. У самій свято вже зіпс ований, так нехай хоч гості веселяться. Ольга знову прийшла до гостей, включила на всю гучність музику і пішла танцювати. За всі двадцять п’ять років вона так не танцювала. Все їй аплодували. Ольга розсміялася; тільки сміх цей був якийсь неприродний, дикий сміх.

 

І ще трохи-розплакалася б. Незабаром з’явився Михайло і підключився до загальних веселощів, оголосивши про сюрприз для дружини. Сюрпризом виявився салют на честь ювілярки. Гості раділи. І ніхто не помітив, як Ольга тихо плакала під злітають в небо феєрверки.

Юлька в той вечір більше не приходила. І це добре, інакше видала б себе Ольга. А їй не хотілося цього. Сюрприз вона чоловікові приготувала. Провівши гостей, почала мити посуд. Михайло швиденько роздягнувся і ліг, закрив очі, наче дуже хоче спати. Вранці Михайло, прокинувшись, не побачив в ліжку дружини, що було дуже дивно.

Всі ці роки, як би не було, вони спали в одному ліжку. Михайло потягнувся, згадав вчорашній вечір, бурхливий знайомство з Юлькою, мрійливо посміхнувся.

 

 

 

Потім випадково глянув на іншу сторону ліжка, де повинна була спати дружина, і від несподіваної картини здивовано округлив очі. Вся половина ліжка була усипана сухофруктами: абрикосом, чорносливом, сушеними яблуками і грушами. — Що за нісенітниця? — пробурмотів Михайло. — Оля, ти де? Йди сюди! — закричав він.

Але ніхто не відгукнувся. Михайло встав і вийшов в зал, потім пройшов на кухню. Ольги не було. Він згадав, як обговорював свою дружину з Юлькою і зрозумів натяк на сухофрукти.

Дружина прийшла додому тільки до обіду. І не одна. З нею були два старших брата. — Збирай речі і вали. Якщо будеш заперечувати, розповім синам про твій ганебний зв’язок з недолітком. Це тобі відповідь від » сухофрукта «, — так, здається, ти мене вчора назвав. — Оля, все не так, це взагалі все не так.

 

Вона сама … я не очікував … я тільки зараз прокинувся, я ж п’яний був. — Свояк, будь мужиком, — попросили брати, — піди по-хорошому. У той же день Михайло, приголомшений рішенням дружини, пішов з дому.

Коли за ним зачинилися двері, Ольга впала на диван і стала плакати і кричати від безвиході, образи і несправедливості. Через вісім місяців Оля народила дівчинку. Відзначаючи сорок п’ять років, вона ще не знала, що вагітна. А коли вигнала Михайла, то зрозуміла, що збереже дитину. Довго нікому не говорила про вагітність, боялася, що відмовляти будуть.

 

 

 

І ось народилася донечка Лілічка. Ольга записала дитину на Михайла — як ніяк рідний батько — і подала на розлучення і аліменти. Михайло зняв в місті квартиру і став жити з Юлькою, якої вистачило на два місяці. А коли скінчилися у Михайла гроші, втекла від нього.

Сусіди боялися дивитися Ользі в очі: соромно було за дочку. Іноді Михайло навідується в селище і бачить, як колишня дружина гуляє з донькою. Покращала, помолоділа Ольга виглядає так, як ніби й не було того жахливого ювілею, на якому чоловік зробив їй незабутній подарунок.

Тепер Михайло несміливо підходить, щоб поглянути на дочку — в будинок його не пускають. Потім послужливо пропонує допомогу, поглядаючи на свою дружину-ягідку, яку він так рано списав з рахунків.

Мама Наді була вдома, коли в двері постукали. На запитання, хто там, їй відповіли, що – свати. Відчинивши двері, жінка застигла в здивуванні

0

Надія була дівчиною дуже… своєрідною. Вона була на голову вищою за всіх чоловіків у селі, сил у неї теж було більше, ніж у багатьох. Надя могла і на полі попрацювати, і воду з колодязя принести, і мамі допомогти з чоловічою роботою по дому, адже батька в неї не було, і дівчина змалку звикла дбати і про себе, і свою родину.

 

 

 

Кавалерів, зі зрозумілих причин, у Наді було небагато. Багато хто навіть не думав, що колись дівчина вийде заміж. Якось подруга Наді запросила її на своє весілля як подружку нареченої. Надя не хотіла туди йти, але мати наполягла на тому, щоб дочка трохи розвіялася, вийшла в люди. На весіллі була жива музика.

Надя помітила одного з оркестра, бас-гітариста, але вона й не сподівалася, що той зверне на неї увагу, адже, будемо чесні, жіночністю від Наді й не пахло. Минуло два дні після весілля, до Наді постукали. Мати підійшла до дверей: – Хто там? – Запитала вона. – Свати, – відповіли з-за дверей, – відчиніть швидше! Надя була єдиною дитиною, тож мати дуже здивувалася таким гостям.

 

 

 

Побачивши, хто до неї прийшов свататися, Надя здивувалася. Ні, то був не бас-гітарист, а барабанщик, низенький, худенький хлопець, Іван. За порадою матері Надя погодилася вийти за Івана, адже вона й сама розуміла, що за нею черги не вишиковуються. Весілля пройшло в будинку Наді, в колі лише найближчих людей.

 

 

У Івана з рідних були тільки мати та сестра, тож гостей було не дуже багато. Після цього в селі всі шушукалися і сміялися над парою, адже Іван і Надя виглядали дуже смішно разом: висока широкоплеча дівчина та худенький Іван. Коли у молодих народився синочок,

 

 

Надя стала гарнішою. Вона стала м’якшою і жіночнішою, і всі почали їй заздрити, мовляв, Іван такий гарний чоловік: і будинок збудував з нуля, і дружина поряд з ним погарнішала.

 

 

Нещодавно Іван та Надя відсвяткували діамантове весілля. З віком Надя стала майже одного зросту з чоловіком. На святі вона сказала, що спочатку вона щоночі плакала через слова і глузування односельців, але зараз розуміє, що чоловіка кращі за її Івана, немає на світі.

Десятирічна Віка розпитувала бабусю, коли вони виходили з церкви. “Навіщо ти даєш їм гроші, бабусю? Тато каже, що усі мають працювати.”

0

Десятирічна Віка розпитувала бабусю, коли вони виходили з церкви, де бабуся щойно дала гроші жінці на сходах. “Навіщо ти даєш їм гроші, бабусю? Тато каже, що всі повинні працювати. Ти на пенсії, але все одно працюєш удома та в саду”. “Деякі люди не можуть працювати, Віка. Вони можуть бути надто слабкими”.

“Але мама каже, що люди, які просять милостиню на автобусній зупинці, просто прикидаються і можуть бути багатшими за нас. Можливо, та жінка, якій ти допомогла, багатша за тебе…”. “Це її совість, а не моя”, – відповіла бабуся, – “на її вивісці написано, що вона збирає гроші на лікування внучки. Чи так це насправді, судити не мені.

 

 

 

 

Кожен колись повинен відповісти за свої вчинки.”. Коли вони йшли додому, Віка відчула, що бабуся згадує якусь подію з минулого. “Ти щось згадала? Розкажи мені!” – попросила вона. “Добре, я розповім тобі історію після вечері.” Пізніше, чистячи горох на веранді, бабуся розпочала свою розповідь.

“За три роки до мого заміжжя в нашому селі жив хлопець на ім’я Андрій, гарний, працьовитий. Він здивував усіх, одружившись з бідною дівчиною-сиротою з сусіднього села. У них народився син Василько, і жили вони мирно, поки трагічна пожежа не забрала життя їхнього малюка, поки Андрія не було вдома, а Люба бігала у справах…”.

 

 

 

Бабуся розповіла, як у селі намагалися врятувати їхній будинок і як Люба, спустошена, почала штовхати коляску з колодою, загорнутою в пледик, як немовля, прикидаючись, що то Василько. Місцеві жителі називали її божевільною, але вона продовжувала допомагати іншим, працюючи не за гроші, а за їжу для себе і для сина.

 

 

“Через роки, під час пожежі, Люба врятувала хлопчика з палаючого будинку але загинула сама. На її похороні ми дізналися, що більшу частину своєї пенсії вона відправляла до дитячого будинку”, – закінчила бабуся. “А хлопчик, якого врятувала Люба?”, – Запитала Віка. “Це Володимир, директор нашої школи”, – пояснила бабуся, – “пам’ятай, кожен вчинок залишає свій слід, видимий чи ні”.

Коли чоловік не зустрів Інну на вокзалі, серце підказало їй недобре. А увійшовши до спальні вона знайшла там чужу пудру та помаду

0

Інну, яка повернулася від батьків, не зустрів чоловіка. На вокзалі. Котрий уже раз. Щоразу знаходить відмовки. То робота, то термінова зустріч… Тридцятип’ятирічна сумна жінка стояла біля входу на вокзал. – Вам погано? – До неї підійшов чоловік років сорока. – Сумно. Чоловік не зустрів. – Не варто засмучуватися.

 

 

 

Мало що йому могло перешkодити. – Сказав, що nогано почувається. – Ось бачите, нездужає. А давайте я вас підвезу. Мене звуть Антон . – А я Інна… – Сергію, чия це пудра і помада у нас у спальні? – А я звідки знаю. Я косметикою не користуюсь, – відмахнувся чоловік і вийшов на балкон. У цей час на його телефон надійшло повідомлення: “Любий, я в тебе залишили пудру та помаду. Твоя Тома!”.

Ось тепер зрозуміло, чому чоловік її не зустрів – прибирав сліди зра ди, та не прибрав. Того ж дня Інна виставила чоловіка з дому та подала на роз лучення. – Ти замість того, щоб виставити дружину, приїхав до мене? – Але це її довесільна квартира, як я її виставлю? – сказав Сергій. – Але ж ти там прописаний.

 

 

Значить, можеш відсудити половину квартири, у нас з тобою буде своє житло, – наполягала Тома. Інна їхала з роботи у засмучених почуттях. Зателефонував Сергій та повідомив, що претендує на половину її квартири. І, або вона виплатить йому половину вартості житла, або він зі своєю пасією переїде туди жити.

Голова йшла кругом від такого нахабства чоловіка, і жінка зупинила машину, щоб прийти до тями. – Привіт, – до її машини підійшов Антон. – Бачу у вас знову неприємності. Чим можу доnомогти? Інна розповіла йому про дзвінок чоловіка. – У мене добрий юрист. Він поведе справу так, що ваш чоловік залишиться ні з чим.

 

 

 

 

За місяць суд відмовив Сергію у позові. – Дякую, Антоне. Ти для мене просто ангел-охоронець. – А знаєш, що, Інно. Виходь ти за мене заміж. Адже я в тебе з першого погляду закохався. І твій ангел-охоронець завжди буде при тобі. – Якщо завжди, то я згодна.

Коли того дня я випадково побачила свою колишню невістку на ринку, то не впізнала її спочатку, адже вона виглядала шикарно. А потім вона підійшла до мене.

0

Наприкінці місяця я пішла на ринок, щоб kупити хоча б основні продукти, але мені вистачило лише на картоплю та олію. Живучи на мінімальну nенсію, після оnлати комунальних послуг майже нічого не залишалося.

 

 

 

На ринку я зовсім випадково зустріла свою колишню невістку Оксану. Спершу я її не впізнала, тому що вона виглядала дуже елегантною. Оксана впізнала мене і сама підійшла. Було досить холодно, і я запросила її до себе на чай, бо жила недалеко.

Після короткої розмови Оксана пішла і за півгодини повернулася з повною сумкою продуктів. Мені стало ніяково, тому що я точно не очікувала від неї такого. Оксана пояснила, що для неї це не склало труднощів, оскільки вона вже 10 років працює в Німеччині і має rроші.

 

 

 

 

 

Мені було ніяково перед колишньою невісткою, тому що я звинувачувала її у всьому, коли вона розл училася з моїм сином. Я прийняла бік сина, який знайшов іншу жінку. Однак Оксана мене заспокоїла, що все минуло, і вона не тримає на мене зла. Я ж була бабусею її дочки.

За кілька днів Оксана запpосила мене до себе додому і зробила мені пропозицію. Вона звела великий будинок, в якому онука жила з чоловіком. Оксана запропонувала мені переїхати до них і доnомогти доглядати її онучку, адже ніхто не може любити дитину більше рідної прабабусі.

 

 

 

 

Доnомога молодій мамі була б не зайвою. Ми здали мою квартиру мешканцям, і я переїхала до будинку своєї колишньої невістки. Це було зненацька, і я не думала, що так вийде. Невістка виявилася дуже гарною людиною, і я пошкодувала сто разів, що зрозуміла це надто пізно.

Сестра чоловіка залишила дитину у мене і пропала, але чоловік і свекруха були на диво спокійні. Через два тижні, коли вона з’явилася, я зрозуміла що насправді коїться.

0

Зайшла до мене сестра мого чоловіка і попросила посидіти з її сином кілька годин. Я не відмовила, наші діти ровесники, нехай трохи поспілкуються. Однак, прийшов час обіду, а потім і вечері, а Каті все немає. Коли чоловік повернувся з роботи, її ще не було. Ми почекали ще дві години і поїхали до неї на квартиру, адже на телефонні дзвінки вона не відповідала.

 

 

 

В квартирі ми Катю не знайшли, там була господиня квартири, вона жуpилася, що квартирантка ще тиждень тому з’їхала, залишивши квартиру в не найкращому стані. Ми поїхали до свекрухи, сподіваючись там застати Катю.

Але і там її не було. Свекруха сказала, що нічого про місцезнаходження дочки їй не відомо, а онука вона у себе залишити ніяк не може, адже у неї багато справ. Так Саша залишився у нас. Після третього дня я всерйоз занепокоїлася. Може з Катею щось сталося? Вона просто зникла. Стала вмовляти свекруху написати заяву в nо лiцію про зникнення, але свекруха відмовлялася.

 

 

 

Денис і свекруха взагалі було на диво спокійні. Катя з’явилася через два тижні. Я як її побачила, так завмерла від шо kу. Вона була в піднесеному настрої і з новою засмагою. -Я повернулася, щоб забрати сина.

Ззаду підійшов чоловік, посміхнувся сестрі: -Ну, і як відпочила? Катя радісно почала щебетати: -Ой, чудово, Денис, там чарівно, погода відпад. Мені повертатися не хотілося.

 

Там такий бриз! З розуму зійти можна. Я була в աo ці. Виявляється, що і чоловік, і свекруха були в курсі того, що Катя поїхала на море. А мені нічого не говорили спеціально, мовляв, в іншому випадку я б не погодилася доглядати за племінником.

 

 

 

 

В кінці Катя мене стала звинувачувати в тому, що це я змусила її збрехати мені. Мовляв, якби була нормальною людиною, то брехати б не довелося. Чоловік сестру підтримав і нічого поганого в її вчинку не бачив. Я збрала речі і з дитиною поїхала до мами. Не хочу жити з такою підлою людиною.