NEWS 2SWEET

– І чому ти мовчала? Навіщо ховала від мене таку правду? – кричав Орест. Він все ще не міг повірити, що його кохана Маша могла піти на таке. Оресту було вже 45 років, коли він зустрів Машу – молоду дівчину, яка щойно закінчила університет та прийшла на стажування. Вона одразу запала йому в душу. Її мила посмішка, сяючі очі, що іноді стріляють прямо в серце, не залишили його байдужим. Оресту подобалися такі дівчата: юні, енергійні, вродливі. Він не став тягти час і поступово завоював її увагу. Підвозив Машу до гуртожитку, купував каву під час обіду, допомагав зі службовими звітами.

Маша розуміла, що Орест – чудова партія. У нього були гроші, власна квартира, машина. Ну яка дівчина не мріє про такого чоловіка? Тому вже за місяць їхнього службового роману вона переїхала з гуртожитку до Ореста. Разом вони подорожували, відпочивали за кордоном, проводили весело та безтурботно час. Орест часто жартував, що Маша подарувала йому другу молодість. Минув рік, потім другий, але пропозиція руки та серця так і не прозвучала. А навіщо чекати? У них було все: квартира, машина, гроші, хороша робота. До того ж, Орест повністю забезпечував Машу.

– Витрачай свою зарплату на те, що хочеш, – казав він. – Косметика, шопінг, зустрічі з подругами, манікюр. Якось, наводячи лад у кабінеті, Орест випадково натрапив на папку з документами. – Договір купівлі-продажу квартири. Тернопіль, вулиця Лесі Українки, 80 квадратних метрів… Що за нісенітниця? Але сюрпризи на цьому не скінчилися. Він детально вивчив документи, перевірив усю інформацію. На останній сторінці він побачив підпис Маші – вона була покупцем. – Що це означає? Ти можеш пояснити, навіщо тобі ця квартира? – Послухай, любий. Я живу в тебе, як Попелюшка: готую, прибираю, купую продукти, підтримую порядок. Але хто я тобі? Дівчина?

Співмешканка? Безкоштовна домробітниця та куховарка? Я не хочу одного разу опинитися на вулиці, якщо ти раптом передумаєш. Мені потрібна подушка безпеки. – Значить, ти мені не довіряєш? – обурився Орест. – Ти сумніваєшся у наших відносинах? Того вечора вони довго сварилися. Марія хотіла одного – весілля, щоб їхні стосунки були офіційно оформлені. Але Орест, який вже пережив невдалий шлюб, не хотів знову ризикувати. Його влаштовував формат вільних стосунків. Таке ставлення Ореста насторожувало Машу. А раптом він її розлюбить? Зараз все гаразд, але ніхто не застрахований від змін. Вона з дитинства мріяла про білу сукню та велику родину, а Орест тільки знаходив нові відмовки. Її терпіння зникло. Марія вирішила купити квартиру як запасний варіант на випадок розлучення. Нехай її серце буде розбите, але вона залишиться з дахом над головою. Кого ви підтримуєте у цій ситуації? Чому? Чия точка зору ближча вам?

Коли моя дочка зненацька запропонувала залишити мого онука на деякий час, мені це здалося дивним. Те, що я пізніше виявила у сумці дитини, змусило моє серце забитися від хвилювання. Чи повернеться моя дочка забрати свого сина? Чи вона взагалі жива? Читайте далі, щоб дізнатися більше! Прибуття Джейн того суботнього дня було несподіваним, але не дивним. Моя дочка завжди була імпульсивною. Цього разу вона прийшла до мене з Томмі, на обличчі була втомлена усмішка, яку могла розпізнати лише мати. Але щось було негаразд. Джейн не мала колишньої бадьорості, а невеликі зморшки занепокоєння навколо її очей здавались глибшими, більш вираженими. «Мам, мені потрібна твоя допомога», — сказала вона, як тільки увійшла і опустила Томмі на підлогу. Він одразу побіг у вітальню, де на нього чекали улюблені іграшки, зовсім не звертаючи уваги на напругу в повітрі. «Звичайно, люба.

Що тобі потрібно?» — спитала я, намагаючись упіймати її погляд. Але моя дочка вже рухалася в коридор, де залишила велику синю валізу. «У мене тут робоча поїздка, в останній момент», — сказала вона, її голос був надто яскравим. «Мені потрібно, щоб ти подивилася за Томмі кілька тижнів. Може, трохи довше. Я спохмурніла, щось неспокійне закрутилося в животі. Але я завжди була рада провести час з моїм онуком, тому особливо не заперечувала. Я його любила, він був сповнений енергії, завжди зацікавлений чимось і ставив питання, які змушували мене сміятися! Проте я турбувалася про дочку. «Як довго, Джейн? І що за така поїздка?» «Це просто… новий проект. Ти знаєш, як це буває. Я повернуся раніше, ніж ти думаєш», — відповіла вона, все ще уникаючи мого погляду. Її руки нервово смикали ремінець сумки — явний знак того, що вона нервувала, хоча вона ніколи б цього не визнала. «Джейн», — продовжила я, намагаючись прорватися через стіну, яку вона зводила.

— «Все гаразд? Ти виглядаєш дуже стомленою. Якщо хочеш поговорити, я тут». Вона нарешті зустріла мій погляд, і на мить я побачила на її обличчі щось сире та налякане, перш ніж вона приховала це за натягнутою усмішкою. «Все нормально, правда. Просто втомилася. Нічого страшного». Але я переживала. Моя дочка не була тією, хто б просив допомоги без причини, і цей запит здавався важким, який приховував щось не сказане. Проте я кивнула і обійняла її. «Добре. Але пообіцяй, що подзвониш, якщо тобі щось буде потрібно» Вона обняла мене у відповідь, але це було швидко і майже квапливо. «Обіцяю, мамо. Дякую». І з цим вона пішла, поспішивши на свій рейс і залишивши мені Томмі. Томмі було легко відволікти, на щастя. Ми провели день, граючи в ігри, читаючи казки та насолоджуючись його улюбленими частуваннями.

Я намагалася проганяти почуття занепокоєння і зосередитись на тому, щоб зробити його щасливим. Зрештою, Джейн пообіцяла, що скоро повернеться. Не було причин думати інакше. І лише пізніше ввечері, коли мій онук пролив сік на себе під час вечері, я пішла до валізи, щоб дістати йому новий одяг. Те, що я виявила, вразило мене і змусило ще більше переживати! Я відкрила валізу, очікуючи знайти звичайне: піжами, футболки, можливо, іграшку чи дві. Але те, що я побачила, змусило мене завмерти… На перший погляд це були просто речі. Але коли я почала їх перебирати, зрозуміла, що це було не просто для пари тижнів. Там були зимові речі, товсті светри, пальта та рукавички. Потім весняні речі, гумові чоботи та легка куртка. Моє серце почало битися швидше! Чому Джейн пакувала речі на кілька сезонів, якщо вона збиралася повернутися всього за тиждень? Потім я знайшла те, що, схоже, було іграшками та ліками для хлопчика, інгалятором Томмі, таблетками від алергії та пляшкою сиропу від кашлю. Це ті речі, які Джейн ніколи не забула, якби вона планувала більш довгу поїздку. Все починало складатись, і я відчула, як холодок пробіг по спині. Це була не просто коротка двотижнева подорож.

Я продовжувала копатися, тепер уже з тремтячими руками. На дні валізи був простий білий конверт із моїм ім’ям, написаним почерком Джейн. Всередині була готівка. Багато готівки! Більше, ніж я коли—небудь бачила в неї. Моє дихання перехопило, коли жахливе усвідомлення почало долати мене. Джейн не збиралася повертатися найближчим часом… може, взагалі ніколи! Мій розум намагався все це осмислити. Чому вона залишила Томмі зі мною? Чому вона мені не сказала, якщо щось не так? Я схопила телефон і зателефонувала їй, але виклик відразу пішов на голосову пошту. Я залишила їй повідомлення, намагаючись не дати паніці проникнути в мій голос, щоб не налякати дитину. «Джейн, це мама. Передзвони мені, як тільки отримаєш це повідомлення. Будь ласка. Я переживаю за тебе». Наступного ранку, коли вона все ще не передзвонила, я почала панікувати ще більше! Я подзвонила на роботу, її друзям та навіть старій сусідці по кімнаті з коледжу! Ніхто не бачив її і не чув від неї нічого! Наче вона зникла в повітрі! Минуло три дні, і я ледве трималася на ногах. Томмі був надто маленьким, щоб зрозуміти, чому його мати не відповідає на дзвінки, і я намагалася…

Наталя дізналася про існування свого зведеного брата лише після оголошення заповіту батька. Нотаріус повідомив, що основна частина спадщини переходить до неї, проте заміський будинок залишено якомусь Віктору Пономаренку. Як з’ясувалося, цей Віктор – позашлюбний син, якого батько офіційно усиновив, давши своє прізвище та по батькові. Для Наталії це стало справжнім шоком: мало того, що батько зберігав таку таємницю, то ще й улюблена дача тепер належала чужій людині. «Добре, що мама не дожила до цього, – думала Наталя, – вона ніколи б не пробачила батька за таку зраду». Її мати, яка палко кохала чоловіка, навіть не підозрювала, що він вів подвійне життя. На заголошенні заповіту Віктор не був присутній, але Наталя вирішила знайти його. Вона вважала, що краще самій попередити будь-які його спроби заволодіти будинком. Та й хто він такий, цей Віктор?

Можливо, він ніколи навіть не бачив цієї дачі і тепер раптово вирішив пред’явити свої права? Сама Наталя разом з матір’ю бували на дачі рідко. А от батько, вийшовши на пенсію, проводив там чи не весь свій час. Добротний будиночок, яблуневий сад, невеликий город, і Барбос – вірний пес, якого підгодовували сусіди, якщо господар був відсутній. Знайшовши адресу Віктора, Наталя приїхала до нього додому. Двері відчинив чоловік років сорока з бородою, через яку важко було визначити точний вік. – Ви Віктор? – холодно спитала вона. Чоловік кивнув і запросив її увійти: – А ви Наталя, правда? – Звідки ви мене знаєте? – Батько показував ваші фотографії. Ці слова вивели Наталю з себе. Якийсь чужинець сміє називати її батька своїм? – Ви його позашлюбний син? Навіть на похороні вас не було! Віктор спокійно відповів: – Був. Просто стояв осторонь. А гроші на похорон передав через тітку Зіну.

– Ви знали мою тітку Зіну? Чоловік ствердно кивнув головою. Наталя здивувалась: невже навіть рідна тітка приховувала правду? Обурена, вона кинула: – Не вийде в тебе нічого, брате! Я судитимуся за дачу. Після цього Наталя вирушила до тітки Зіни, щоб з’ясувати всю правду. – Чому ви мовчали? – Запитала вона. – Твій батько просив нічого не казати. А я таки його сестра, – важко зітхнула Зіна. – Але даремно ти так до Віті. Він хороша людина, ні в чому не винна. Тітка розповіла, що Віктор з дитинства був тихим та вихованим хлопчиком. Його мати, сирота, все життя працювала буфетницею, а Вітя, вивчившись, одружився, почав будувати будинок для своєї родини. Але чотири роки тому його життя зруйнувала трагедія: пожежа забрала життя його матері та дружини. Дочка Катя дивом вижила, але сам Віктор переніс серцевий напад. Наступного дня Наталя поїхала на дачу, щоби поміняти замки. Але невдовзі з’явився Віктор з донькою Катею та пакетом їжі для Барбоса.

– Я попереджала! Я буду судитися! – Заявила Наталя, але впевненості в її голосі вже не було. Віктор відповів спокійно: – Судитись нема чого. Нехай дача лишиться вам. Тільки дозвольте нам забрати Барбоса. Катя підтримала батька: – Тату, давай заберемо собаку. Нам із ним буде веселіше. Наталя неохоче погодилася, але її стали мучити сумніви. Чому Віктор так легко відмовився від спадщини? Що змусило його погодитись на такий крок? Вона знову звернулася до тітки Зіни, яка пояснила: – Життя Віктора було сповнене випробувань. Йому потрібна не помста, а підтримка. Він добра людина, і тобі варто з ним подружитися. Незабаром Наталя усвідомила, що боротьба за дачу була безглуздою. Вона вирішила помиритись з братом. – Вибач мені, – сказала вона, з’явившись на порозі його квартири. – Все було так несподівано. Віктор тепло посміхнувся: – Нічого страшного. Проходь, будемо дружити. Тепер вони підтримують теплі стосунки. Віктор облаштував дачу, вирощує там овочі та привозить їх Наталі. Барбос знайшов новий будинок, а брат і сестра стали один для одного справжньою родиною.

Ми з чоловіком довго йшли до того, щоб нарешті придбати власне житло. Сім років наполегливої праці, постійних обмежень, відмов від відпусток і зайвих витрат — це заради однієї мети. І ось нарешті наша мрія здійснилася — у нас своя квартира! У перший же день ми вирішили відзначити новосілля та запросили всіх друзів та родичів одразу, щоб потім не влаштовувати нескінченні екскурсії. Гості навперебій вітали нас, бажали щастя, ділилися радістю. Єдина, хто не змогла приїхати — сестра чоловіка Ольга. Вона жила в селі і пообіцяла відвідати нас пізніше.Real estate crowdfunding platforms

Свекруха ж, незважаючи на відстань, все ж таки приїхала і навіть залишилася переночувати. Вранці, перед від’їздом, вона ще раз оглянула нашу квартиру, похвалила нас, але мимохіть помітила: — Добре, що маєте три кімнати. У великій родині завжди має бути місце для всіх. Ми тоді не надали її словам особливого значення. Але, як виявилося, дарма. За тиждень до нас заявилася Ольга з трьома дітьми. Однак не сам факт її приїзду вразив нас, а кількість речей, які вони привезли. — Ви що, до нас жити переїжджаєте? — з усмішкою спитав Вадим. — Ну, майже, — без збентеження відповіла Ольга. — Близнята вступають цього літа до університету. Добре, що ви купили квартиру, тепер хоч би не хвилююся, де зупинитися. — Тобто, ви приїхали на вступні іспити? — Уточнив чоловік. — Я й молодша так, після іспитів ми поїдемо, а ось дівчатка залишаться. Їм же треба обживатися у місті. — Олю, такі речі обговорюються наперед! Ми не планували пускати квартирантів! — невдоволено сказав Вадим. — Яких квартирантів? Ми тобі чужі, чи що? Ти ще запропонуй нам платити оренду! Це ж твої племінниці, а ти їх квартирантами називаєш! Тільки нікому про це не говори, бо ганьба буде! Ти ж розумієш, як студентам зараз важко, так що доведеться потіснитися. І, до речі, не забудь оформити їм прописку, це необхідно. Ольга продовжувала впевнено говорити, заносячи валізи у квартиру.

— Стоп. Ти чуєш себе? Одна річ приїхати на день-два, але навіть у цьому випадку варто попередити заздалегідь. В нас своє життя, свої плани! І мови не може бути, щоб твої дівчата у нас жили. Для цього є гуртожиток. До того ж у нас скоро народиться дитина! Тож вибач, Олю, але сім’я — це одне, а родичі — зовсім інше. — Ти хоч розумієш, що зараз сказав? — заволала Ольга. — Отже, ми тобі просто родичі, а не сім’я?! Цікаво, мама про це знає? — Мама все життя тебе та твоїх дітей тягне, а тепер ти хочеш, щоб цим займався я? Не буде цього! Забирай речі та шукай інший варіант. Ти звикла, що тобі всі все винні. Живеш у маминому будинку, сама нічого не досягла, чекаєш, що все впаде з неба. А я збирав на цю квартиру довгі роки і не дозволю, щоб хтось тепер мені вказував, як нею розпоряджатися! — Скупердяй! Ти ще пошкодуєш! Ось побачиш, твоя Яна тебе покине! З таким, як ти, жити неможливо! — кричала Ольга, вже виносячи валізи.Luxury residential developments

— Так, так. Ти ж у нас експерт з сімейного життя, вже трьох мужиків змінила, — не втримався Вадим. Я мовчала, бо чудово знала позицію чоловіка: для нього сім’я — це ми й наші майбутні діти. Родичі — це інше. І я повністю його підтримувала. Наступного дня до нас з’явилася свекруха. Вже з порога почала кричати, що припустилася помилки у вихованні сина, що він виріс черствим і жадібним. Заявила, що якщо він не передумає і не прийме племінниць, то більше не має ні матері, ні сестри. Але коли Вадим твердо відповів, що ми не збираємося здавати кімнати, вона грюкнула дверима й пішла. Минув місяць, з нами ніхто з родичів чоловіка так і не розмовляє. Більше того, свекруха з Ольгою розпускають по селу чутки про те, які ми невдячні та як вигнали їх. Ми не звертаємо на це уваги. Тепер хоч би можна не перейматися, що хтось знову захоче «тимчасово» пожити в нас.

Мама подзвонила мені рано-вранці з несподіваним проханням: – Ніночко, можеш дати мені ключі від своєї квартири? Я вже давно мешкаю окремо. Мені 38 років, я незаміжня, дітей немає, і живу в новій двокімнатній квартирі, яку купила завдяки своїй наполегливій роботі. Мама живе у своїй двокімнатній квартирі, де ми з сестрою виросли. Наші стосунки досить прохолодні, тому її прохання мене дуже здивувало. – А навіщо тобі ключі від моєї квартири? – Обережно запитала я. – Я збираюся переїхати до тебе. Наступного тижня, – спокійно відповіла мама. – Не зрозуміла… – Що тут не розуміти?

Ти одна живеш у великій квартирі, ти не маєш ні дітей, ні тварин. А ось твоя сестра Світлана з двома дітьми тулиться в однушці. Я вирішила віддати їй свою квартиру, а сама переберуся до тебе. Адже в тебе одна кімната порожня, та й ти постійно на роботі, – пояснила вона. Мене буквально приголомшило таке нахабство. Ця квартира – результат моїх багаторічних зусиль. Я працювала понаднормово, брала завдання додому, відмовилася від особистого життя, щоб накопичити на неї. А Світлана вийшла заміж, народила дітей та спокійно чекала, коли мама віддасть їй своє житло. Навіщо напружуватись?Квартира-студія

Наші батьки розлучилися, коли ми з сестрою ще навчалися у школі. Я завжди була ближчою до батька, але він вирішив, що дівчаткам краще залишитися з мамою. Він залишив нам все і пішов винаймати житло. Мама завжди виділяла Світлану, ставила її мені в приклад. Після школи сестра пішла на курси перукарів, а я вирішила вступати до університету. Я хотіла хорошу роботу та забезпечене майбутнє, але за це п’ять років терпіла мамині докори. Коли з’явилася нагода, я з’їхала. Жила у орендованих квартирах, працювала, відкладала гроші. Так я накопичила на своє житло. Працюючи, я й не помітила, як пролетіли роки, а я не маю ні сім’ї, ні дітей.

Але зараз у мене є молода людина, з якою ми зустрічаємося вже півроку. Проте я не афішую наші стосунки, тож мама про це не знає. – Якщо до 38 років не вийшла заміж, то вже й не вийдеш! – Заявила мама. – У тебе ні дітей, ні навіть кота, тож житимеш з мамою. Давай ключі, або зроби дублікат. – Нічого я робити не збираюся, – твердо відповіла я. – Ти не пустиш рідну матір? – Ні. З якого дива? – Я вже пообіцяла Світлані свою квартиру. Вони речі збирають. Я глибоко зітхнула і спокійно сказала: – Мамо, це моя квартира, і в ній я житиму сама. А куди переїде Світлана – це не моя проблема. Мама образилася, заявила, що я така ж жадібна, як батько, який нічого нам не залишив. Але вона забуває, що її квартира – батьківська. Він все віддав, щоб ми могли нормально жити. Я нікого не пущу до своєї квартири, навіть якщо доведеться зіпсувати стосунки з рідними. А як ви вважаєте, хто правий – я чи мама?

Ми удочерили 4—річну дівчинку — через місяць вона підійшла до мене і сказала: «мама, не вірь тату». Через місяць після того, як ми удочерили Женю, вона подивилася на мене своїми великими очима і прошепотіла: — Мамо, не вірь тату. Її слова луною віддавалися у мене в голові, і я почала замислюватись, які секрети може приховувати мій чоловік. Я подивилася вниз, на її маленьке личко, на великі, уважні очі та сором’язливу, невпевнену посмішку. Після всіх цих років очікування та надій ось вона — наша дочка. Олег буквально сяяв. Він не міг відвести від неї очей, ніби намагався запам’ятати кожну рису, кожен вираз обличчя. — Подивися на неї, Марино, — прошепотів він, його голос був сповнений захоплення. — Вона просто ідеальна. Я м’яко посміхнулася, поклавши руку на плече Жені. — Вона справді чудова. Ми пройшли такий довгий шлях, щоб дійти цього моменту.

Візити до лікарів, довгі розмови, нескінченна паперова тяганина з оформленням документів. Коли ми вперше зустріли Женю, я одразу зрозуміла — це наша дівчинка. Вона була зовсім крихітна, така тиха, але вже відчувалася нашою. Минуло кілька тижнів з того моменту, як ми офіційно удочерили Женю, і ми вирішили влаштувати невелику сімейну прогулянку. Олег нахилився до неї, посміхаючись: — А як щодо морозива? Хочеш? Женя подивилася на нього, потім підняла погляд на мене, ніби чекаючи на мою реакцію. Вона не відповіла відразу, тільки ледь помітно кивнула, притулившись до мене. Олег м’яко посміхнувся, але в його голосі чулася легка невпевненість. — Добре, отже, йдемо за морозивом! Зробимо це особливим частуванням. Женя весь час трималася поряд зі мною. Олег йшов попереду, постійно обертаючись і посміхаючись, намагаючись розговорити її.

Але щоразу, коли він запитував її, її пальці стискали мою руку міцніше, а погляд знову спрямовувався до мене. Коли ми дійшли до кафе, Олег підійшов до стійки, готовий зробити для неї замовлення. — Може, шоколадне? Чи полуничне? — його голос звучав весело. Женя глянула на нього, потім знову підняла погляд на мене. Її голос було ледве чути: — Ванільне, будь ласка. Олег на мить здався спантеличеним, але потім усміхнувся. — Ванільне так ванільне. Женя здавалася задоволеною, але я помітила, що вона майже не дивиться на Олега. Вона їла мовчки, залишаючись поряд зі мною. Її погляд був настороженим, вивчаючим, але вона не говорила нічого зайвого. Можливо, їй просто потрібно більше часу, подумала я. Пізніше, коли я укладала Женю спати, вона несподівано стиснула мою руку трохи міцніше, ніж зазвичай. — Мам? — прошепотіла вона невпевнено.

— Так, сонечко? Вона відвела погляд, потім знову глянула на мене. Її очі були серйозними та широко розкритими. — Не вірь тату. Я завмерла, серце пропустило удар. Я опустилася навколішки поруч з її ліжечком, м’яко прибираючи волосся з її чола. — Чому ти так кажеш, люба? Женя знизала плечима, її губи здригнулися в сумній гримасі. — Він говорить дивно. Наче щось приховує. Мені знадобилося кілька секунд, щоб підібрати відповідь. Я постаралася говорити якомога м’якше. — Женю, тато дуже тебе любить. Він просто хоче, щоб ти почувала себе вдома. Ти знаєш це, так? Вона не відповіла. Тільки ще глибше залізла під ковдру. Я сиділа поряд, тримала її руку і намагалася зрозуміти, звідки у неї така думка. Може їй просто страшно? Може, їй важче звикнути, ніж я думала? Але дивлячись у її серйозні очі, я відчула легке занепокоєння. Коли я вийшла з її кімнати, Олег уже чекав на мене біля дверей. — Як вона? — спитав він, у його голосі звучала надія.

— Заснула, — відповіла я м’яко, уважно спостерігаючи за його реакцією. — Добре, — він виглядав полегшеним, але я помітила, як його посмішка злегка здригнулася. — Я знаю, що для неї це новий світ. Для нас усіх. Але, гадаю, згодом усе налагодиться. Ти теж так вважаєш? Я кивнула, але не могла викинути слова Жені з голови. Наступного дня, поки я готувала вечерю, я почула, як Олег розмовляє телефоном у вітальні. Його голос був напруженим, приглушеним. Я завмерла, витираючи руки об рушник, і прислухалася. — Це було складніше, ніж я думав, — говорив він, майже пошепки. — Вона… надто спостережлива. Женя помічає більше, ніж я очікував. Я боюся, що вона може розповісти Марині. Моє серце забилося. Розповісти мені? Розповісти про що? — Просто… важко тримати все в таємниці, — вів далі Олег. — Я не хочу, щоб Марина дізналася… принаймні, поки не буде слушного моменту. Я вчепилася за край кухонного столу, намагаючись осмислити почуте.

Що саме я не повинна дізнатися? За кілька секунд він закінчив розмову і подався до кухні. Я різко відвернулася до плити, намагаючись виглядати як завжди. — Пахне смачно, — сказав він, обійнявши мене. Я змусила себе посміхнутися, але всередині все стиснулося. Пізніше, коли Женя спала, я не витримала. — Олеже, — почала я, сідаючи навпроти нього. — Я чула твою розмову по телефону. Він звів очі, і по його обличчю пробігла тінь здивування. — Що ти почула? — Ти сказав, що Женя може мені щось розповісти. Що тобі тяжко щось приховувати. Олег… що ти від мене приховуєш? Він глянув на мене, спочатку напружено, потім його вираз пом’якшав.

— Марино, — його голос став теплим, — це не те, що ти думаєш. Він узяв мене за руку. — Я не хотів, щоб ти дізналася… бо готував сюрприз на день народження Жені. З братом. — Сюрприз? — Так. Хотів влаштувати для неї особливе свято, щоб вона відчула себе частиною сім’ї. Я завмерла, відчуваючи, як напруга відступає. — Олеже… я так злякалася. Він усміхнувся і м’яко стиснув мою руку. — Все гаразд. Ми просто все ще звикаємо один до одного. Наступного ранку я дивилася, як Олег дбайливо допомагає Жені обрати сніданок. Вона подивилася на мене і вперше за довгий час усміхнулася. Мені здалося, що якась тінь тривоги зникла. Можливо, вона нарешті відчула себе у безпеці.

Я з Іллею ніколи не була щасливою. Справа в тому, що він не цінував мене і сприймав усе як даність. Наше спільне життя було випробуванням на міцність, оскільки я вічно заплющувала очі на байдуже ставлення. Коли він покликав мене заміж, я була неймовірно щасливою. Я тоді була рада, що вибралася з батьківського гнізда, адже росла у багатодітній родині. Збоку все здавалося ідеальним, оскільки незабаром у нас з’явилася дитина. Однак мені довелося поєднувати роботу з декретом. Ілля мені ні копійки не давав. Він жив тільки на своє задоволення. Зі свекрухою я порозумілася, але вона нічим не могла мені допомогти.

Advertisements

Родичка часто хворіла, тому сама потребувала догляду. Мені доводилося ще й її доглядати і виконувати всі домашні справи. Коли я намагалася щось сказати Іллі, він одразу мене приструняв: – Ти взагалі повинна мені ноги цілувати за те, що я витягнув тебе з бідності. Знайду собі гарну бабу та й кину тебе. Ти думаєш на твоє місце охочих не знайдеться? Та ціла черга вже вишикувалася! Мені було дуже неприємно чути подібне на свою адресу. Ілля розумів, що мені нема куди йти, ось і користувався цим. Я продовжувала мовчати та терпіти, адже іншого виходу не було. Однак нахабство та хамство чоловіка лише збільшувалися. Коли син виріс, а свекруха померла, я зрозуміла, що настав час ставити крапку. Мене вже нічого не тримало поряд з ним. – Я їду на заробітки, — сказала я чоловікові.

– Якщо поїдеш, я подам на розлучення, – спробувала мене залякати Ілля. – Добре. Ілля одразу ж подав на розлучення, а я поїхала за кордон. І зараз він вважає себе завидним холостяком: гарний, успішний, розлучений і з квартирою. Я хотіла насамперед допомогти синові купити житло, але він у мене хлопець пробивний — за рік сам вирішив житлове запитання. Син відмовився від моєї фінансової допомоги і сказав, щоб я думала про себе. За кілька років роботи я накопичила на власний будинок і зробила в ньому шикарний ремонт. Коли Іллі про це розповіли знайомі, він одразу мені зателефонував: – Ти маєш повернутися до мене і доглядати мене на старості років. Якщо ти забула, то саме я тебе витяг з безодні.

– Ні звідки ти мене не витягав. І взагалі, нічого я тобі не винна. Я з тобою жила як у пеклі, а ти чомусь себе вважаєш благодійником. Не дзвони мені більше, будь ласка, адже ми давно вже стали чужими. Ілля був у шоці. Він не міг повірити, що я змогла сама чогось досягти у житті. А найбільше вразило його те, що я його прогнала. Колишній, мабуть, розраховував, що я так скучила, що кинуся до нього в обійми. Він досі один. Ніхто не збирається терпіти його нестерпний характер навіть заради квартири. Так божився, що знайде краще за мене, а в результаті веде холостяцький спосіб життя. А в мене, на щастя, все чудово. Я насолоджуюся життям та будую плани на майбутнє. Мені більше не доводиться нікого терпіти. А ще я вийшла заміж за кохану людину, поряд з якою почуваюся жінкою, а не конем. Я рада, що все-таки пішла від Іллі. Любі чоловіки, не забувайте, що терпіння у жінок не вічне. Як тільки воно лусне, вашому шлюбу прийде кінець. Кожна жінка знайде вихід, а ви потім лікті кусатимете. Думайте про наслідки, доки не пізно.

Самотній батько двох маленьких дівчаток прокидається, щоб приготувати сніданок. На його подив, все вже було готове. Життя самотнього батька Життя самотнього батька — це нескінченний вихор відповідальності та емоцій. Мої дві маленькі дівчинки, чотирьох і п’яти років, моє все. З того часу, як моя дружина пішла, пояснивши, що вона молода і хоче побачити світ, я несу тягар як виховання, так і забезпечення. Кожен ранок — це гонка з часом, щоб одягнути їх, нагодувати та відвезти до дитячого садка, перш ніж йти на роботу. Втома — постійний супутник, але їхні усмішки і сміх роблять все це вартим того. Але нещодавно сталося щось дивне, що повністю перевернуло мою метушливу рутину. Загадка сніданку Це був звичайний ранок. Як завжди, я прокинувся втомленим і виснаженим і почав знайомий ритуал — готувати дочок.

Ми пішли на кухню, де я очікував, що як завжди, наллю їм молоко у пластівці. На мій подив, на столі стояли три тарілки з щойно приготованими млинцями, варенням та фруктами. Моя перша реакція була здивування. Я почав думати, чи не приготував я сніданок уві сні. Я швидко оглянув будинок, але нікого не було. Мої дочки, досі сонні, здавалося, не розуміли мої питання про таємничий сніданок. Вони просто насолоджувалися смачними млинцями з невинною радістю. Незважаючи на дивовижність того, що сталося, я поспішив на роботу, не в змозі викинути події ранку з голови. Сюрприз у саду День на роботі пройшов, як у тумані. Мої думки постійно поверталися до млинців та порожнього будинку. Я переконував себе, що це був одиничний випадок, можливо, просто випадкова прогалина у пам’яті.

Але коли я повернувся додому ввечері, на мене чекав ще один сюрприз. Газон, який я через щільний графік запустив, був підстрижений. Трава була акуратно скошена, а краї ідеально підрівняні. Здавалося, тут працював професійний ландшафтний дизайнер. Я вже не міг списати це на випадковість. Хтось мені допоміг, але хто? І чому вони зробили це так таємниче? Моя цікавість була збуджена, і я знав, що маю з’ясувати, хто цей загадковий благодійник. Відкриття Вирішивши дізнатися правду, я встановив будильник на ранній час наступного ранку. Тихо підвівся з ліжка, намагаючись не розбудити дочок, і сховався на кухні. Моє серце билося від очікування, поки хвилини тяглися. Рівно о 6-й ранку я почув тихий скрип задніх дверей. Моє дихання перехопило, коли я заглянув через щілину у двері. До шоку я побачив своїх старших сусідів, містера та місіс Харріс, які тихо ввійшли на кухню.

Місіс Харріс рухалася з дивовижною спритністю і поставила тарілку з млинцями на стіл, ніби вона робила це вже багато разів, коли містер Харріс насторожено стояв біля дверей. Вони завжди були добрими до нас, часто махали рукою і обмінювалися кількома словами, але я ніколи не очікував такого рівня щедрості. «Я дав вам запасний ключ, коли ми переїхали, чи не так?» — раптом спитав я, згадавши нашу угоду. «Так, ви дали», — відповів містер Харріс з м’якою усмішкою. «Ми помітили, що вам важко справлятися з цим усім самотужки. Ми просто хотіли трохи допомогти, не змушуючи вас почуватися під наглядом». Його слова залишили мене без слів. Ця добра, непомітна пара тихо і потай дбала про нас, помічаючи наші труднощі і допомагаючи нам таким способом. «Чому ви мені не сказали про це?» — спитав я, все ще намагаючись усвідомити те, що відбувається. «Ми не хотіли бути нав’язливими», — пояснила місіс Харріс.

«Ми знаємо, наскільки ви горді, і не хотіли, щоб ви відчули, що не можете впоратися самостійно. Але іноді навіть найсильніші потребують невеликої допомоги». Сльози навернулися на очі, коли я щиро подякував їм. Їхня доброта глибоко зворушила мене, і я зрозумів, як нам пощастило мати таких дбайливих сусідів. Новий старт З того дня Харріси стали невід’ємною частиною нашого життя. Місіс Харріс допомагала з дівчатами, коли я запізнювався, час від часу готувала їжу і давала мені кілька порад з управління часом. Містер Харріс доглядав газон і виконував інші дрібні роботи по будинку. Наша маленька сім’я розширилася, і дівчата обожнювали своїх заступників-бабусь та дідусів. Їхні безкорисливі акти доброти нагадали мені, що не соромно просити про допомогу і що спільнота та підтримка — це необхідна умова. Життя самотнього батька все ще залишається викликом, але тепер воно наповнене великою кількістю радості та любові завдяки нашим несподіваним янголам-охоронцям.

Коли я закінчила навчання в місті, мені було важко покидати його не тільки через любов до свого нового будинку, а й через почуття до Івана – мого близького друга, в якого я закохалася по вуха. Ми проводили разом кожну вільну хвилину, досліджуючи вулиці та парки, ділячись мріями про майбутнє. Перед від’їздом я пообіцяла Івану, що скоро розповім своїм батькам про нас, впевнена, що вони підтримають моє рішення. Приїхавши до села, я була сповнена рішучості поділитися новинами про моє життя в місті та про Івана. Однак мої плани зруйнувалися, коли батьки зустріли мене з сюрпризом — весільною сукнею.

“Це буде твоє вбрання на весілля наступного місяця,” – радісно оголосила мама. “Ми вирішили, що ти вийдеш заміж за Ігоря, нашого сусіда.” Я остовпіла. “Але я закохана в Івана, він у місті… Я не можу вийти заміж за Ігоря!” – кричала я, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами. Батько грюкнув рукою по столу, його голос був суворий і рішучий: “Ти не будеш ганьбити нашу родину! Ігор – хороший хлопець, він піклується про свою сім’ю і підходить тобі більше за інших.” Мої спроби заперечити були марними. Батько забрав мій телефон, щоб я не могла зв’язатися з Іваном.

Я відчувала себе страшенно самотньою, усвідомлюючи, що моя думка не має значення. Настав день весілля. Будинок вже наповнювався гостями, суєтою та очікуванням урочистостей. Серце стискалося при думці про те, що незабаром я повинна вийти заміж за людину, яку ледве знаю і вже точно не люблю. Стоячи перед дзеркалом у весільній сукні, я почувала себе бранкою. І тут у двері постукали. Я обернулася і побачила його — Івана. Він стояв з рішучим виглядом і сказав: “Я не можу без тебе. Я дізнався, що відбувається, і приїхав забрати тебе. Ти готова втекти зі мною?” Це було все, що треба було почути. Скинувши сукню, я схопила його руку, і ми вибігли з дому у бік нашого щасливого майбутнього.

Після десяти років роботи в Італії я повернулася додому, де мене зустріли несподівані вимоги дочки. Весь цей час я доглядала літню жінку за кордоном, щоб забезпечити собі гідну старість, тому що моє життя було непростим – чоловік «пішов у всі тяжкі» і виніс майже все з дому, а моя дочка чекала, що я допоможу їй фінансово. Моя донька та її сім’я чекали, що я допоможу їм купити квартиру, хоча я й так кожну копійку рахувала та жертвувала своїм добробутом, працюючи на пенсії.

Коли я пояснила, що маю намір утеплити і переобладнати свій будинок, вони приїхали і вперше прямо попросили «позичити» гроші на купівлю квартири для них. Відмовивши, я зіткнулася з неприємною сценою та звинуваченнями в тому, що я не люблю свою єдину дитину. Моя дочка дорікнула мені в тому, що я думаю тільки про себе, але я все життя працювала, щоб забезпечити собі старість і не бути нікому тягарем. Тепер я хочу прожити роки, що залишилися, у спокої і радості, що викликає невдоволення у дочки. Так ситуація поставила мене перед вибором: підтримувати доньку фінансово на шкоду власному благополуччю чи жити так, як я вважаю за потрібне, але можливо, втратити сімейні зв’язки. Що б ви порадили у такій ситуації?