NEWS 2SWEET

Ніколи не думала, що моє прагнення допомогти рідним обернеться такою проблемою. Щиро кажучи, не знаю, як бути далі. Я вже 20 років працюю у Польщі. У нашому селі не було нормальної роботи, і коли зарплати чоловіка стало недостатньо, щоб покривати всі витрати, я зважилася на переїзд. Синові тоді виповнилося сім років. Сусідка розповідала, що у Варшаві платять добре, умови пристойні, а директор надає житло у гуртожитку. Так я й поїхала туди. Намагалася часто приїжджати додому, адже від Львівської області до Варшави не так уже й далеко. Чоловік прекрасно справлявся з господарством: добудував другий поверх, літню кухню і гараж, обставив будинок меблями, встановив котел для гарячої води, провів супутникове телебачення та інтернет.

Зараз у мого сина є дружина Оля — мила і добра жінка, з якою ми одразу потоваришували. Вона подарувала нам двох чудових онуків — Ігоря та Іванку. Вони мали власну двокімнатну квартиру у Львові, гарну роботу, і я часто відвідувала їх, щоб побачитися з малюками. Але ви самі розумієте, яка зараз ситуація у країні. У квартирі сина тимчасово оселилися наші родичі з Маріуполя. Спочатку ми не брали з них жодної копійки за комунальні послуги, але згодом вони запропонували платити символічні 5 тисяч гривень, бо знайшли роботу у Львові. Через це Орест та Оля переїхали до нашої оселі.

Я була тільки рада: чоловікові веселіше, та й він із задоволенням порається з онуками, адже дитячі садки зараз не працюють, а Оля та Орест їздять на роботу. Будинок ожив, наповнений дитячим сміхом. Світло, воду та опалення у нас теж іноді відключають, але в будинку є великий камін, колодязь, а я з Польщі передала генератор. Все йшло добре, поки місяць тому мені не зателефонував син. Його голос тремтів, ніби він боявся щось сказати: – Мамо, тут така ситуація. Мама Олі, пані Галина, приїхала до нас. Вона каже, що пробуде кілька днів. Я погодилася: нехай погостює, з онуками побачиться. Але ввечері чоловік зателефонував і розповів, що сваха привезла підозріло багато речей для триденного візиту — ціла валіза та ще чотири пакети. Мої побоювання виявилися правдивими. Пані Галина залишилася жити в нас. Вона розлучена і ніде не працює.

Як виявилося, звільнилася якраз перед тим, як приїхати. Невже збіг? Сваха вдома нічим не допомагає — ні Олі з дітьми, ні по господарству. Тільки дивиться телевізор чи голосно розмовляє телефоном. Чоловік та Орест намагалися з нею поговорити, але марно. – Я в гостях! Я вам не хатня робітниця! – пурхала пані Галина. Оля стала на захист матері, і це призвело до сварки з Орестом. – У мами вдома немає світла і води. А ти хочеш її вигнати? Тоді я теж піду і дітей заберу! – заявила Оля. Тепер про наші сімейні розбіжності знає все село. Сусідка нещодавно розповіла мені, що це обговорюють усі. Чесно, я не терплю таких нахабних гостей. Адже можна хоч трохи допомогти на кухні. У нас у будинку двоє чоловіків та маленькі діти, яких постійно треба годувати. Але я не хочу, щоб через сваху Оля та Орест продовжували сваритися. Я люблю свою невістку і не хочу, щоб мій син втратив таку гарну жінку. Однак пані Галина – це справжній цирк, інакше не скажеш.

На особисте життя у Аліни ніколи не вистачала часу: навчання в медичному університеті, спроби влаштуватися на першу роботу… Так і пройшла її молодість. Романтичних відносин вона не мала. Та й сказати, що вона їх потребувала, теж не можна. Можливо, саме тому Аліна не здогадувалася про свій страшний діагноз. Коли вона нарешті відвідала гінеколога, обстеження та аналізи зайняли чимало часу. Але результат виявився жахливим: безпліддя. Важко було уявити, як жити далі: ні чоловіка, ні дітей, ні перспективи… Роздуми перервав телефонний дзвінок. Аліна сподівалася, що мати зможе її підтримати. – Алло, мамо. Як я рада, що ти зателефонувала! – Доброго дня, Аліна. Ваша мама перебуває у першій лікарні. Терміново приїжджайте, – почула вона голос на іншому кінці дроту.

«Господи, за що мені це все? Чому це відбувається зі мною? Коли ж я зможу стати щасливою?» – крутилось у Аліни в голові, поки вона їхала до лікарні до мами. Як виявилось, нічого серйозного не трапилося. У мами був лише невеликий забій на нозі – якийсь хлопець на самокаті мало не збив її. Кілька днів жінка все ж таки пролежала в лікарні. Аліна провела весь цей час поряд. Але важко сказати, що саме її утримувало в стінах лікарні: турбота про маму або симпатія до лікаря… Так Аліна і вийшла заміж. Чоловік зовсім не турбувався про її діагноз, адже від першого шлюбу він уже мав двох дітей.

Аліна щосили намагалася налагодити стосунки з хлопчиками, але це не вдавалося. Вони постійно влаштовували їй дрібні неприємності і навіть не думали вибачатися. – Мабуть, мені не судилося стати мамою. Навіть прийомною мамою, – розмірковувала вголос Аліна перед шкільним святом старшого сина чоловіка. На цьому святі мала бути і колишня дружина Ярослава. Вони з Аліною ніколи одна одній не подобалися. Оксана була гордовитою, складною і грубою жінкою, яка обожнювала показувати свою перевагу. Але хлопчики любили її, якою б вона не була. І ось вони сидять усі разом в одному ряду, чекаючи на завершення шкільного свята. Атмосфера напружена. До того ж організатор оголосила «хвилину подяки» – момент, коли діти повинні вручити квіти найдорожчій людині у своєму житті.

Аліна заплющила очі, щоб не бачити, як Оксана зловтішатиметься, насолоджуючись своїм тріумфом… І раптом відчула, як у її руки ліг величезний букет. – Мамо Аліна, пробач, що ми іноді тебе кривдимо. Просто ми не знаємо, як показати своє кохання. Дякую, що ти з нами, – сказав старший син чоловіка. Аліна не змогла стримати сліз. Невже весь цей час вона даремно себе докоряла? Невже вона справді стала справжньою мамою, незважаючи на те, що ніколи не зможе народити? Невже доля нарешті посміхнулася до неї? Ця історія ґрунтується на реальних подіях, якими поділився наш читач. Будь-який збіг з реальними іменами чи місцями – випадковість. Як ви вважаєте, чи може прийомна мати замінити рідну? Поділіться своєю думкою!

Я вже десять років перебуваю за кордоном на заробітках. Повірте, я так втомилася, що можу тільки мріяти про повернення на батьківщину. Однак, мої діти, на жаль, цього не розуміють. Адже я заради них поїхала працювати за кордон. Все, що заробляла, надсилала їм. Нещодавно я заїкнулася, що хочу закінчити з цією роботою та повернутися додому. У відповідь почула лише невдоволення. В Італію я потрапила не від гарного життя. Виїхала, щоби діти могли нормально жити. Як і будь-яка мати, я хотіла дати їм все найкраще. Після раптової смерті чоловіка, якого забрала важка хвороба, я залишилася одна з синами, які ще навчалися у школі. Спочатку я справлялася, але незабаром почали накопичуватися витрати. Потрібно було збирати гроші на весілля синів. Коли в хаті з’явилися дві невістки, стало тяжко. Старший син пожалкував мене і пішов жити до батьків дружини, але й там йому було нелегко – п’ять чоловік на дві кімнати.

Молодша невістка постійно скаржилася на стан будинку: мовляв, незабаром діти підуть, а ремонт до народження потрібно встигнути зробити. Де брати гроші? Тоді діти запропонували мені ідею поїхати на заробітки. Вони мали якісь зв’язки, і вони пообіцяли влаштувати мене в Італії. Довго я не роздумувала – вибору не було. Спочатку я планувала залишитись там на 2-3 роки, але все затяглося. Зрештою я провела в Італії десять років. Що більше грошей я надсилала, то більше зростали запити дітей. А я тим часом доглядала літню жінку і майже всю зарплату пересилала додому, залишаючи собі тільки на їжу. Старший син нарешті купив квартиру, щоправда, у кредит. Я допомагала йому з виплатами. Молодший зробив цей ремонт. Я з останніх сил виконувала всі обов’язки, щоб мої діти нічого не потребували. Нещодавно я мав день народження – десятий, який я зустріла в Італії. Діти подзвонили, привітали.

У розмові я згадала, що хочу повернутись додому. Реакція була далекою від радості. Старший син заявив, що ще рано – у нього кредит, і звідки він візьме гроші, якщо я поїду? Я не могла цього чути. Мені 60 років, я вже не та молода жінка, повна сил та енергії. Мені хотілося кинути все і повернутися додому першим рейсом. Але я знала, що вдома на мене, здається, ніхто не чекає. Через кілька днів не стало літньої жінки, яку я доглядала. Тепер я, можна сказати, вільна. Але все одно змушена залишатися в Італії. Подруги обіцяли допомогти знайти нову роботу, але що буде далі – не знаю.

Мені зараз дуже самотньо та прикро через відношення дітей. У мене вже є онуки, але я бачила їх лише по відеозв’язку. Я думаю, що зробила для своїх дітей все можливе. Тепер їхня черга подбати про мене. Але я розумію, що скоро вони почнуть маніпулювати мною. З іншого боку, псувати стосунки з рідними не хочеться. Адже це мої діти, як не крути. Хочу сказати одне: робота за кордоном – це дуже важко. Гроші не падають з неба. Цінуйте своїх близьких, якщо вони роблять все, щоб вас забезпечити. Вони заслуговують на повагу. Кажу це з власного досвіду. А сама намагаюся навіть не думати про те, скільки грошей рідні витягли з мене. А тепер їм все одно мало. Що ви думаєте про мою ситуацію? Як поступити цій жінці?

Мама прийшла до мене в суботу вранці і з серйозним тоном почала розмову: – Світлана, він тобі ніхто, чужа людина. А тут йдеться про твою рідну сестру, якій просто нема де жити. Мені сорок років. Я живу одна у просторій двокімнатній квартирі покращеного планування площею майже 80 квадратних метрів. Батьки допомогли мені придбати цю квартиру, додавши приблизно 25% її вартості. Решту суми я виплатила самостійно. Щоб нагромадити на житло, я багато працювала, практично не залишаючи часу для особистого життя. Можливо, тому я досі не маю ні чоловіка, ні дітей – робота і заробітки завжди були в пріоритеті. Шість років тому моя молодша сестра Людмила вийшла заміж.

Її чоловік, наш зять, одразу заявив, що вкладатись у чужу нерухомість не збирається, і наполіг, щоб я відмовилася від своєї частки у батьківському домі, де вони збиралися жити. Не плануючи повертатися до села, я зробила так, як вони хотіли – відмовилася від своєї частини будинку на користь сестри, побажала їм щастя та продовжила жити своїм життям. Через кілька днів після цього батько приїхав до мене до міста. Тоді я жила на орендованій квартирі, активно збираючи на свою. – Світлано, скільки тобі ще не вистачає? – Запитав батько. Я назвала суму і він сказав, що сам доплатить її. Він мав накопичення, зароблені на вахтах за кордоном. Ця сума становила близько 25% вартості квартири.

Він ніби компенсував мені відмову від частки у батьківському домі. Коли про це дізналася мама, вона була в люті. На її думку, ці гроші мали дістатись Людмилі, її улюбленій дочці. Проте заперечувати батькові вона стала. Купивши квартиру, я продовжила працювати та жила самостійно, не просячи допомоги у родичів. Два роки тому я познайомилася з прекрасним чоловіком. Станіслав переїхав до нас з іншого міста після важкого розлучення. Я не лізла у його минуле, але я бачила, що йому нелегко. Ми стали друзями, а потім наші відносини переросли у щось більше. Зараз ми живемо разом у моїй квартирі. Пропозицію Станіслав поки не зробив – мабуть, все ще переживає минуле розлучення. Але я не тороплю його, адже нам і так добре разом. Про моє особисте життя родичі майже нічого не знали.

Нещодавно мама приїхала до мене в гості та, побачивши, що зі мною живе чоловік, не зраділа. У неї, як виявилось, були свої плани на моє житло. Справа в тому, що Людмила розлучилася з чоловіком, який пішов до іншої. Жити в селі сестра не хоче – там, за її словами, немає перспектив. Вона вирішила переїхати до міста, а мама вирішила, що я маю прийняти її у себе. – Мамо, у мене є чоловік, – сказала я. – Як ти собі уявляєш, що з нами житиме ще й Люда з дитиною? – Він тобі не чоловік! Де штамп у паспорті? Це чужа тобі людина, а Люда – рідна сестра. І ти готова відмовити їй заради стороннього? – Заявила мама. Мама казала мені безліч образливих слів, стверджуючи, що я зобов’язана пустити Людмилу, адже батьки вклали гроші у мою квартиру. Але я вважаю, що це моє житло, і лише я вирішую, хто тут житиме. Як ви думаєте, хто в цій ситуації неправий?

Мене звуть Людмила, мені 47 років, і все життя я прожила у невеликому селищі Ясіня на заході України. Два роки тому помер мій чоловік. Життя з ним було непросте — він сильно пив, навіть на початку нашого шлюбу. Я терпіла через маленьких дітей, а потім просто звикла. Завжди сподівалася, що він зміниться, кине пити, але цього так і не сталося, хоч би як я просила. Після його смерті я зазнала змішаних почуттів — і гіркота втрати, і полегшення. Діти вже дорослі: син живе в іншій області, дочка – у Києві. А я лишилася сама. Постійної роботи не було, тільки підробляла пекарем на місцевому заводі, який закрили ще у 22-у. Довго роздумувала, але зрештою зважилася поїхати на заробітки за кордон. Роботу знайшла через знайомих: в Італії була потрібна доглядальниця для літньої сеньйори. Так я опинилась у чужій країні, у чужому домі, серед незнайомих людей. Сеньйора Анна виявилася доброю, але суворою жінкою. Догляд за нею був непростим: стежити за харчуванням, ліками, інколи прибирати. Спочатку було важко, все здавалося чужим: мова, звичаї, нові обов’язки.

Але згодом я звикла. Думала, що нарешті налагодила своє життя. Так було доти, доки я не познайомилася з її сином. Карло, син сеньйори Анни, був старший за мене на 18 років. Розлучений, з двома дорослими дітьми, які рідко його відвідували. Спочатку він приходив до матері нечасто, але якось між нами виникло щось особливе. Іскра. Один вечір, коли сеньйора Анна вже спала, ми довго розмовляли на кухні — про його розлучення, моє життя. А потім Карло раптом обійняв мене. Так розпочалися наші таємні зустрічі. Я знову відчула себе живою, наче помолодшала. Здавалося, Карло теж небайдужий до мене. Але все це відбувалося потай, тому що я боялася засудження сеньйори Анни. Її несхвалення лякало мене до тремтіння. Тепер у мене нова, значно більша проблема. Я вагітна. Коли дізналася про це, мало не зомліла. Доглядальниця в чужій країні, вдова, та ще й вік… Що робити, просто не уявляю. Зважилася розповісти Карло.

– Карло, нам треба поговорити. – Щось трапилося, Людмило? – Я… Я вагітна. – Людмило, це неможливо. Адже нам уже не двадцять. – Але це сталося. Я перевірила і це правда. – А як мати дізнається? Що скажуть мої діти? Як ми це пояснимо? Я відчула, як земля пішла з-під ніг. Все лякає. Повернутись додому? Там мене засудять. Сусіди відразу згадають, що я вдова, почнуть пліткувати. А як на це відреагують мої діти? Спробувала поговорити з сином по телефону. Натякнула, що, може, хочу повернутись. – Мамо, ти знаєш, тут роботи немає, нічого немає. Навіщо повертатись? – відповів він. Дочка віддалилася ще більше. Сказала, що зараз має «багато своїх проблем» через нового хлопця. Що мені тепер робити? Залишатися в Італії страшно, повертатись додому ще страшніше. Сеньйора Анна, схоже, вже підозрює, що між мною та її сином щось є. Її погляд іноді стає таким… пронизливим. А якщо вона дізнається про вагітність? Не впевнена, що можу це витримати. Відчуваю себе маленькою та безпорадною.

Коли я вперше познайомила свого чоловіка з подругою, вона жартома порадила терміново «відгодувати» його, щоб ніхто не увів. Жарти жартами, але є жінки, які всерйоз вважають, що чоловіка треба «підгодувати» та «каструвати», щоб на нього ніхто не подивився. Адже не дай бог, якась «пустушка» затягне його у своє «лігво». Увага, питання. Така жінка довіряє своєму чоловікові? За кого вона взагалі його приймає? Якщо він справді як козел на прив’язі, якого легко увести, тоді, звичайно, можна тримати його «на ланцюзі».

Але якщо ваш союз заснований на близькості, відповідальності та пристрасті, якщо всі його потреби закриті в сім’ї, то чому він має піти? Хто йде звідти, де йому добре? Ніхто не їсть шаурму після ситної вечері у гарному ресторані. Навіщо брати в оренду «Шкоду», якщо маєш власний «БМВ»? Аналогія зрозуміла? Ніхто і ніколи нікого не виводить з сім’ї. Зрада — це результат того, що сім’я вже почала руйнуватися. Просто багатьом легше звинуватити когось іншого, ніж визнати свої помилки.

Тільки чесне визнання своїх недоліків та робота над ними допоможуть уникнути проблем у майбутньому. Скільки чоловіка не годуй, якщо ти його не цінуєш, не поважаєш, не захоплюєшся ним, не хвалиш і поводишся як невдячна, звичайно, йому захочеться перевірити «на стороні», чи справді він такий нікчемний, як ти стверджуєш. Все просто. Не треба «відгодовувати» чоловіка. Треба бути тією жінкою, від якої завжди можна втекти, але ніколи не захочеться цього робити.

Мої свекри живуть у селі неподалік міста, тому ми з чоловіком Микитою часто відвідуємо їх і допомагаємо з господарством. Батьки вже немолоді, а тримають 60 соток землі, двох корів, свиней та курей. Чоловік вважає, що допомагати їм наш обов’язок, адже свекри у відповідь дають нам домашню провізію. Раніше свекри справді збирали нам мішки з овочами, молоком, іноді яйцями. Але останнім часом допомога від них почала зменшуватися. Вони постійно скаржаться, що кури не несуть, м’яса немає, а сир вийшов гірким.

Днями Микита повідомив, що його батьки збираються різати свиню на Різдво. Він обіцяв поїхати допомогти, адже свекор уже старий. Я зраділа, думала, чоловік повернеться з м’ясом. Але, повернувшись додому, він прийшов з порожніми руками. – Де м’ясо? – Запитала я. – Батьки не дали. Сказали, що все на замовлення, а гроші їм зараз дуже потрібні, – відповів чоловік. Мені стало неприємно. Останнім часом вони взагалі нам нічого не дають: ні молока, ні яєць. У вихідні я пішла на ринок, щоб щось купити. І що я побачила? Свекруха стоїть біля прилавка та торгує м’ясом, молоком, яйцями, сиром, сметаною та іншими продуктами. Мене переповнила злість.

Я підійшла до неї і запитала: – Чи не продасте кілограм свинини? Свекруха розгубилася, не знала, що відповісти. – Скільки коштує? І яйця у вас, бачу, свіжі, та сир. Продасте? – Не починай! Якщо не продам, то дам тобі? – роздратовано відповіла вона. – Мені? Своїм онукам! – Перестань, люди дивляться! Усіх покупців мені налякаєш! – Нехай усі знають, що вам гроші важливіші за власних дітей та онуків! Мені було не соромно, я кричала, щоб усі бачили, яка вона насправді. Повернувшись додому, я заявила Микиті, що більше ми не братимемо у його батьків жодної крихти, але й допомагати їм теж не станемо. Чоловік намагався мене заспокоїти, переконував, що я неправа. Але я не згодна. Таке не можна прощати! Як ви вважаєте, чи правильно я вчинила?

Віталій був радістю Олександра та Людмили. Вона заваrітніла, коли вже й не думала на дитину розраховувати, їй тоді близько сорока було. Двоє дорослих дітей уже мешкали окремо. А тут – новий малюк. Народиться син слабеньким, насилу його виходили. Однак він був дуже розумним, чудово вчився. Батьки його любили.

У школі був найкращим і до університету вступив на бюджет, подавав великі надії. На п’ятому курсі прийшов додому з дівчиною та заявив, що вона його наречена. Вероніка зовні зовсім на підходила Віталіку, вона була напрочуд гарна собою: довге чорне волосся, модельна фігура, довгі ноги, яскраві зелені очі. Людмила одразу засумнівалася у чистоті її намірів.

Навіщо такій красуні її син? Вони були заможною родиною. Невже, виходячи з меркантильних цілей, за ним ув’язалася? Вона тоді прямо заявила невістці, коли залишилася з нею віч-на-віч, що, якщо посміє обра зити її сина, їй не поздоровиться. Вона намагалася в неї з’ясувати, навіщо їй її син. Однак Віра все стверджувала, що любить його.

Людмила від неї відстала тільки коли народився внук. Юрочку дід з бабусею любили, дуже балували і любили. Він став промінцем щастя для них. Але за кілька років Віталік оголосив, що вони з Вірою розлу чаються. З’явився її колишній чоловік, і вона до нього втекла, дитину забрати планує. Тоді Людмила розлютилася, знайшла Віру і почала їй заrрожувати, щоб не сміла онука в них забирати.

А Віра їй каже, що він не син Віталіка, а породжений іншим чоловіком. Люда зажадала тест на батьківство. Результати зачитувала сама перед сином, Вірою та її kоханцем. Прочитала, що Юрко — син Віталіка. Коханець засмутився, обра зився, що вона його обду рила і незабаром її покинув. Тоді Віра почала проситися назад. Віталік знайшов у собі сили її пробачити.

Незабаром у них дочка з’явилася. Жили добре. Віталій — дуже сімейний чоловік. Тільки на смертному одрі свекруха зізналася, що збрехала, Юрко не син Віталіка. Проте вона не хотіла його втрачати. Віра тоді плакала і дякувала їй, адже чоловіка краще, ніж Віталій, вона ніколи б не знайшла, але мало не втратила його через свою дурість.

Мені 50 років. Єдина радість у житті – моя донька, Оленька. Моєї коханої дружини Галини не стало майже 20 років тому – вона не змогла впоратися з тяжкою хворобою. Тоді Олі було лише п’ять років. Дитячий садок відмовлявся її приймати, тому вона часто їздила зі мною на роботу. Усі колеги знали мого маленького «помічника». Друзі пригощали її солодощами, поки вона сиділа за столом і тихо малювала. – Яка у вас дівчинка, просто красуня! – захоплювалася секретарка Зіна, а Оля лише мило плескала оченятами. Коли я йшов на нічні зміни, з донькою залишалася сусідка баба Валя. Оля навчалася на відмінно, відвідувала гурток малювання, співала у хорі та брала участь в олімпіадах. Вона завжди була моєю гордістю, вся у маму. Зараз Оле 25. Вона закінчила університет з червоним дипломом і пішла по стопах Галини, ставши медсестрою. Працює у гарній клініці, де й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, Мишком.

Спочатку він боявся знайомитися зі мною, думаючи, що я строгий батько. Але ми швидко порозумілися. Два роки тому вони одружилися. Батьки Михайла подарували їм простору квартиру поруч з ними, щоб молодята не думали про борги, а зосередилися на створенні сім’ї. Я, працюючи механіком, не міг запропонувати щось подібне. Це почуття провини за те, що я не зміг дати Олі більше, досі глине мене. Кілька місяців тому Оля зателефонувала мені. Я був на нараді і не міг відповісти, але після десяти пропущених дзвінків подумав, що щось сталося. – Тату, тобі краще сісти, – почала вона. – Тому що в тебе скоро з’явиться новий статус – ти станеш дідусем! Від радості я почав танцювати та кричати. У мене буде онук! Я став відкладати гроші на іграшки, одяг, а ще купував Олі свіжі фрукти – їй потрібні були вітаміни. Після зміни я заїжджав до неї в гості з еклерами чи шоколадним тортом – знав, як вона їх любить. Але одного разу Оля приїхала до мене додому, сказавши, що хоче поговорити серйозно. – Тату, ти тільки не ображайся, але можеш, будь ласка, не приїжджати до нас так часто?

– Не зрозумів. Ти про що? – Мені приємно, що ти допомагаєш, але тебе вже забагато. Я доросла жінка, маю особисте життя. Іноді ми з Мишком хочемо побути вдвох. Так, ти хвилюєшся за мене, але мій чоловік може сам купити все для дитини. Ми не бідні, Мишко має гарну зарплату. А твоя допомога його лише принижує. Так що буде краще, якщо ми зустрічатимемося раз на тиждень, наприклад. Я не знав, що відповісти. Мені здалося, що дочка готова викреслити мене зі свого життя заради чоловіка. Чи така її подяка за всі роки кохання та турботи? – Не проводжай мене. Я сама викличу таксі, – сказала Оля тихо та пішла. Цієї ночі я довго не міг заснути. У голові звучала лише одна думка: я став непотрібним дочці. Три тижні тому Оля народила сина. Вона назвала його Олегом, як хотів Міша. Оля дзвонила, питала, чому я не прийшов на виписку. Я збрехав, що не хотів ризикувати її здоров’ям. Насправді я просто не хотів бачити ні її, ні зятя, ні його родину. Але я не зможу ігнорувати Олю довго. Хочу понянчитися з онуком, потримати його на руках. Що мені робити? Як вчинити? Я не хочу нашкодити своїй дочці, але відчуваю себе непотрібним. Хто з нас має рацію у цій ситуації?

– Ти вже закінчила будинок, мамо? Коли переїжджаємо? – Запитує дочка. – Нам не терпиться все побачити. Давай, на Новий рік ми вже там будемо! Адже стіл є, кухня є, диван є. Що нам ще потрібне? – Стривай, – відповів я. – Новий рік – це можливо, але з переїздом поки що зарано. Спочатку потрібно все упорядкувати. Я будувала цей будинок останні 10 років, і нарешті, справа наближається до завершення. Будинок вийшов дуже гарним, краще, ніж я очікувала. Усі ми намагалися, щоб вийшло саме так. Але проблема в тому, що моя дочка, її чоловік та діти хочуть жити в цьому будинку, а в мене за цей час змінилися плани. Я не знаю, як повідомити її про це, щоб не образити. 15 років тому я поїхала на заробітки до Італії, навіть не замислюючись про будівництво будинку. Тоді я просто мала віддати борги, які накопичилися через життєві обставини. Я розлучилася з чоловіком після 15 років шлюбу, бо він знайшов собі іншу.

Ми жили в будинку його батьків і після розлучення я залишилася на вулиці. Наша 14-річна дочка вирішила залишитися зі мною, хоча її батько та його мама пропонували, щоб вона жила з ними. Ми з Юлею винайняли квартиру і почали жити там. Я працювала, але заробляла мало, і борги лише зростали. Щойно дочка вступила до університету, я поїхала за кордон. Перше, що я зробила, купила квартиру. Це було моє перше власне житло, і я пишалася собою. Проте я оформила квартиру на дочку. Юля вийшла заміж, і житло їм було потрібне. Розуміючи, що поки не збираюся повертатися, я прийняла це рішення. Юля з чоловіком стали жити у квартирі, у них з’явилися діти. Я була щаслива, що хоча б моя дочка не блукатиме, як я. Пізніше я вирішила зводити будинок. Я заробляла добре і хотіла подбати про себе. Будівництво йшло повільно, тому що я хотіла, щоби все було зроблено якісно.

Моя дочка мріяла про те, що ми закінчимо будівництво, житимемо всі разом, а квартиру здаватимемо. І я думала так само, поки в моєму житті не відбулися зміни. Два роки тому на Різдво я поїхала до своєї куми до села. Там я познайомилася з її сусідом Сергієм. Він удівець, дуже порядна людина. Ми почали спілкуватися, переписувалися, зідзвонювалися, і з кожним разом ставали ближче. У результаті ми вирішили, що житимемо разом у моєму будинку. Сергій одразу сказав, що не хоче бути тягарем. Він має гарну машину, і всі меблі в будинок він купує за свої гроші. Але він має одну умову: він хоче офіційно оформити наші стосунки і жити в будинку тільки вдвох. – Це твоє рішення. Але ти нічого не винна своїй дочці. Вона має квартиру, яку ти їй подарувала, – каже Сергій. Юля поки що нічого не знає про зміни в моєму житті та наполягає на переїзді, навіть речі почала збирати. Я опинилася між двома вогнями: вибрати особисте щастя чи інтереси доньки. Я боюся, що Юля може образитися і перестане спілкуватися зі мною. Сергій запевняє, що цього не станеться, адже дочка доросла і має мене зрозуміти. А як ви думаєте, як мені вчинити?