NEWS 2SWEET

Наш шлюб тріщав по швах. Я знала про численні зради чоловіка, з яким я прожила у шлюбі 17 років. Разом ми виховували Роську – нашу 16-річну доньку. Рося завжди була дочкою тата. Батько її балував. Постійно давав тисячі рублів на кишенькові витрати, захищав її, коли я лаяла за дрібні грішки Близько року ми тримали обличчя сім’ї заради Росі. Насправді ми з чоловіком бачити один одного не хотіли. Всі наші друзі та знайомі говорили про його молоду коханkу. Мені було нудно перебувати з ним в одному будинку. Коли мені зателефонувала подруга і сказала, що чоловік сидить у найдорожчому ресторані нашого міста із коханkою, я зрозуміла – це кінець. Наступного дня ми подали на роз лучення. Рося погрожувала втекти з дому, якщо ми не змінимо рішення, але дороги назад не було.

Ми були чужими людьми один одному, а донька вже була дорослою, могла нас зрозуміти. Ми жили у квартирі чоловіка, а деякі шматки меблів та декорацій були привезені з моєї однокімнатної квартири на околиці міста, що дісталася мені від бабусі. Щоб картинка була повна, я розповіла Росі всю правду про батька. Після цього вона перестала мене звинувачувати у моєму виборі і настроїлася проти батька – ігнорувала його, не розмовляла з ним зовсім. Настав день су ду. Я була рішуче налаштована. Я хотіла відібрати у чоловіка все, що можливо, адже він відібрав у мене 17 найкращих років мого життя. Су д вирішив віддати мені мої меблі, а також половину вартості нашої машини, купленої 2 роки тому.

Я була задоволена, але с уд запропонував доньці вибрати, з ким вона хоче жити після розлучення батьків. Довго не думаючи, Рося відповіла, що вона залишиться з татом. Чоловік дав мені три дні, щоб забрати всі свої речі з його квартири. Всі ці 3 дні він жив із коханкою, а Рося приходила додому лише увечері. Я намагалася обумити дочку, але ця дрібна зрадниця залишилася з людиною, яка, між нами двома і молодою kоханкою, вибрала другу. Я не розгубилася в третій день я дістала сирі яйця, набрала їх у великий шприц і влила рідину в оббивку меблів під плінтуси, скрізь, куди можна.

Брендове шмоття доньки не залишилося поза увагою. Пізніше я забрала речі та пішла. Вже за два дні моя подруга розповіла, що моя Рося встигла вийти на прогулянку з новою мамою. Вони, кажуть, виглядали щасливими, явно ладнали один з одним. Ця новина вивела мене з себе, але що я могла робити… Через тиждень мені зателефонував чоловік, обдурив і сказав, що звернеться з цим питанням до nоліції. Я посміялася в трубку та вимкнула телефон. Чи шкодую я? Ні краплі. Ці два зрадники, я вважаю, отримали по заслугах.

Щойно закінчивши школу, Аня втекла від батьків до міста. Їй до чортиків набридли їхні вічні сkандали. Ні батьківського, ні материнського kохання дівчинка не знала. Розлу чилася з ними без жалю. Та й вони відсутністю дочки не стурбувалися. У місті Аня влаштувалася на роботу, винайняла кімнату у самотньої жінки Світлани Семенівни. Зустріла та полюбила Ігоря. Дівчині здавалося, що життя її вдалося. І коли заваrітніла, то поділилася радісною новиною з kоханим. Більше вона Ігоря не бачила. Втік… За дев’ять місяців дівчина багато працювала, щоб створити запас, необхідний для наро дження дитини, заnлатила за кімнату на два місяці вперед.

І тепер лежала в nологовому будинку та nлакала від образи. – Тобі не можна nлакати. Твої емоції передаються дочці. А якщо молоко зникне? – сказала їй медсе стра Ольга Захаpівна, – Втік? – Так. – Дівчинко моя, не ти одна така. – Ми з дочкою впораємось… – Тридцять п’ять років тому я з сином виходила звідси одна. Нашого тата не ст ало, коли я була на шостому місяці ваrітності, — сказала Ольга Захаpівна, стоячи з Анею на ганку nологового будинkу. В цей час до них під’їхала машина, з якої вийшов чоловік із букетом. – Був час, нам із сином люди доnомагали. Тепер настав час нам доnомагати тобі. Познайомся – це мій син Андрій.

Він тебе до дому довезе… Андрій довіз Аню, доnоміг піднятися у квартиру. З того часу він щотижня приїжджав і привозив продукти для молодої матусі та її дочки. Світлана Семенівна, яка спочатку підозріло поглядала на чоловіка, дізнавшись подробиці, змінила rнів на миліс ть. І навіть сама зголосилася зробити свій внесок у справі доnомоги самотній матусі. – Ти, Аню, більше мені за кімнату не плати. Тільки комуналку навпіл nлатитимемо. І з Катенькою я тобі доnоможу. Тільки до року з нею посиди, а потім я подбаю про неї. А ти вийдеш на роботу… Ольга Захаpівна також відвідувала Аню з Катею. І одного разу поділилася з нею своєю новою турботою.

– Дівчина у нас наро дила хлопчика. Дитина здоpова, а от мами не ст ало. Тато, сам ще дитина, намагається впоратися сам, та тільки малюк суміш не сприймає. У тебе як із молоком? – Зціджувати доводиться. – Чи не могла б ти стати годувальницею для Олежки? – Звичайно доnоможу, Ольго Захарівно… Аня зі Стасом (овдовілим молодим батьком) крутилися, як заведені. Діти то в Ані, то в Стаса. Із молоком nроблем у Ані не було. Вистачало обом дітлахам. Світлана Семенівна теж доnомагала в міру своїх можливостей. Діти стали для неї рідними. Ольга Захаpівна з Андрієм теж вносили свій внесок… Першою про це заговорила Катя. З криком: “Тато прийшов!”, кинyлась до Стаса. Потім Олежка покликав Аню: “Мамо!”. Ну і нарешті Стас набрався сміливості, і зробив пропозицію Ані. Та, звісно, погодилася.

Ми з Іваном на кухні були, коли дочка зі школи повернулася. – Мам, тут твої ключі в передпокої валяються, я їх в сумку покладу. – Кілька хвилин була тиша, а потім немов грім серед ясного неба. – Як ти тільки собі це уявляєш? Мама, тобі сорок! Про дитину раніше треба було думати. Так наді мною все сміятися будуть. Як нічого не зробиш, я з дому піду, так і знай. – Сльози так і котилися по моєму обличчю.- Піду, -шум моя 15-річна Юля, – так і знай, піду і не знайдеш. Якщо батько і бабусі до себе не візьмуть – піду, куди очі дивляться. Ти розумієш, що ти робиш? Це ж ганьба! Ще мене примусь пелюшки прати і катати коляску.

Дочка тицьнула пальцем в напрямку мого живота. А я раптом відчула, як різко закрутилася голова.Мені 40 років. Юля – дочка від першого шлюбу. Він розпався через пару років після її появи на світ. Я повернулася з малятком до своїх батьків.Ні, колишній чоловік від виховання та утримання дочки відмежовувався: зустрічався, в кіно ходив, подарунки дарував. До себе не кликав – там була забезпечена нова дружина, її шикарна квартира, багаті родичі, там дівчинку мою не чекали.

– А дядько Іван буде моїм татом? – питала 5-річна Юля, – Як у тата його тітка Мирослава, вона його дружина і моя “запасна” мама?Що відповісти? Папою він не буде, тато у Юлі вже є, але старшим другом, захисником – цілком. Тим більше, він абсолютно не проти, що Юля є, на відміну від тітки Мирослави.- Ой, доню, – говорила тоді мама, – аби Юлі не було гірше. Підете до нього; ти впевнена, що Іванов не буде ображати внучку?Я була впевнена. Та й згодом мама перейнялася до зятя щирою прихильністю.-Скромний, добрий, – говорила вона, – пощастило, Юлю любить, як рідну. Якщо що, то Іван першим на допомогу поспішає. Он тестя на собі з 4-го поверху тягнув, коли у того нога була зламана, а ліфт не працював, а треба було терміново, у чоловіка мого зуб розболівся.

– Хороший мужик, – погоджувався мій батько, – правильний.Юля за всі 10 років нашого шлюбу була з Іваном дуже дружна, кликала його татом, скаржилася йому на мене, на вчителів, які занижують оцінки. Вони разом щось завжди майстрували …- Чому ти не народжуєш? – років через три після мого другого заміжжя запитала мама, різко, в упор, мабуть довго обмірковувала цю тему, – Іван відмінний мужик, і Юлі не завадило б мати брата чи сестру.А я хотіла, прагнула, щось ніяк не виходило. Лікарі розводили руками, Час минав.- Не турбуйся, – говорив мені чоловік, коли в черговий раз ставало ясно, що лелека знову не прилетить, – у нас є Юля. Не хвилюйся.І справа навіть не в тому, що Івану потрібен був рідна дитина – народити хотіла я. З люблячим батьком, в спокійній і повній сім’ї.

-Іван, – я була ошелешена 2 місяці тому, – уявляєш? Тест позитивний!Чоловік розплакався, як хлопчисько, і нічого, що мені 40, а йому на 3 роки більше. Так і вийшло – ми перестали чекати, а чудо сталося.- Пізно, – ахнула мама, – але нічого. Зараз навіть первістків пізніше народжують. Я дуже рада. Юля через пару років вискочить з дому, а ви не залишитеся з Іваном одні. Он-то радий? Ще б! Ти ось що, ти Юлі поки не говори, нехай вже пройде перший триместр. Хіба мало … пізніше скажеш.- Ма, – крикнула дочка з дверей, – це твої ключі випали з сумки? Я назад їх поклала.І в наступну хвилину вона бліда і з круглими очима з’явилася в дверях кухні, де ми з чоловіком разом чистили картоплю. В руках у дочки була моя карта, та сама, з сумки …

Тоді і прозвучали ці слова. І істерика, і сльози. У мене закрутилася голова. Я бачила, як посіріло обличчя чоловіка, як знітилися його плечі …- Може з нею поговорити? – мама засмутилася, – Ну підліток, бунтує, ревнує … Чи зрозуміє з часом.- Карати треба було, – прогудів тато, – а не дути на неї всім разом.- Я не знаю, – це колишній чоловік зателефонував через годину, йому поскаржилася Юля, – це ваші бабські справи. Не знаю. Але ти це … народжувати треба, чого її слухати.- Не думай, – чітко і уривчасто сказала мені по телефону моя колишня свекруха – не думай йти на поводу у дурною дівчинки! Вона ж не заперечувала, коли Мирослава їй сестру народила. Так, я прийму її в будинок, якщо вона прийде, Не вижену. А ти народжуй!

Але здивувала мене жінка, від якої підтримки я очікувала найменше.- Здрастуйте, – голос на тому кінці дроту був мені незнайомий. – Я – Мирослава. Я ось що хотіла сказати … нехай Юля поживе у нас. У нас вона заспокоїться і зрозуміє, що сестра або брат – це зовсім не страшно. І Ви повинні обов’язково зберегти дитину.Сиджу реву. Дочка? Пішла до батька, грюкнувши дверима. Нічого, заспокоїться. Я їх люблю. Всіх. Всю мою величезну родину: і дочку, і Івана, і маму з татом, і легковажного колишнього, і його сувору маму, і навіть таку зарозумілу, як мені здавалося, невідому Мирославу.І мого ще не народженого малюка, за якого вони всі проголосували.

Весняним ранком я пішла прогулятися по місту. Світило сонечко, промені якого гріли теплом, і в квартиру повертатися зовсім не хотілося. Після суворої зими, коли на вулицю виходити бажання не було, зараз навпаки – є бажання більше перебувати на свіжому повітрі.Досить находившись, я йшла додому тією дорогою, що виходила гуляти. Поглянувши під ноги, я побачила гаманець. Зупинилася, озирнулася, але на мене ніхто не звертав уваги. Підняла гаманець, знову озирнулася, ніхто не дивився в мою сторону Люди проходили повз, зайняті своїми справами.

Поруч знаходилася філія банку. Я зайшла всередину, підійшла до оператора, і показала знахідку. Молодий хлопець розвів руками, адже таке вперше, тому не знав, що робити. Ми разом відкрили гаманець. В середині було кілька карток, і долари в сумі однієї тисячі. До нас підійшла завідуюча відділом, і запропонувала за номером картки знайти людину. Я залишила свій номер телефону, щоб подзвонили, якщо знайдеться господар гаманця.

Під вечір мені подзвонили з банку і просили прийти: знайшовся господар, і хоче особисто подякувати. Я швидко зібралася і поїхала. Жінка середніх років стояла при вході до філії, і напружено вдивлялася в кожну особу, хто заходив всередину. Я підійшла, зупинилася і подивилася на жінку.- Це ви знайшли гаманець? – запитала вона. Я відповіла, що так. Жінка залилася сльозами, почала дякувати, дістаючи долари з гаманця, але я її зупинила, запевнивши, що мені нічого не треба, достатньо одного слова – спасибі.

Коли жінка заспокоїлася, розповіла, що на картку збирали кошти для лікування важко хворої доньки. Зібраних грошей вистачить на лікування за кордоном. Сьогодні поміняла трохи доларів, щоб на всякий випадок були готівкою. Разом з працівниками банку ми також перерахували кошти, хто скільки міг, на картку жінки. Дай бог здоров’я її донечці.

Міша тільки в десять років дізнався, що у нього є бабуся в селі. Мама довго не знала, як йому розповісти, а потім плюнула на цю справу і розповіла правду: – Коли ми з твоїм татом зустрічалися, бабуся несхвально ставилася. Тато їй чомусь відразу не сподобався. А коли вирішили одружитися, то вона припинила з нами спілкуватися.

Але я вирішила, що прийшов час помиритися. Вона повин на знати свого онука. Тому подзвонила їй, а вона запропонувала, щоб ти у неї літо провів? Ти згоден ? Міша був в розгубленості. Влітку в місті було нудно, батьки не були вдома, і він більшу частину дня залишався зовсім один. А село це хоч якесь розмаїття, хоча і доведеться їхати до незнайомої бабусі.

У село його везла одна мама. Бабуся виявилася великою жінкою із суворим поглядом. Поки вони з мамою сиділи і розмовляли, Міша оглядав господарство. А там було на що подивитися. У бабусі були і кози, і корови, і кури, і гуси, і город. Ходив Міша, дивився на все роззявивши рот. Він такого розмаїття жвавості в живу ніколи не зустрічав. Бабуся дуже переживала, боялася не знайти мову спільну з онуком. Але все склалося досить легко! Міша охоче доnомагав по господарству, вставав з нею рано і годував тварин. Дуже міцно подружився з собакою Петровичем і кішкою Пузиком.

Петровича назвала бабуся на честь першого чоловіка, а Пузика охрестили так через великий живіт і гарного апетиту. Літо пройшло чудово. Собака і кіт за ним усюди ходили. Він і сам до них сильно прив’язався. Коли приїхали батьки, бабуся з татом помирилися. В цей час Міша сидів на ганку і обіймав кішку і собаку. Він дуже боявся розлуки. Але потім бабуся дозволила їх забрати. Міша був дуже радий. Так в їх міській квартирі з’явилися ще два жителя. На наступне літо він знову із задоволенням погодився залишитися у бабусі, не забувши взяти з собою двох вірних друзів.

Петро Семенович їхав поїздом. Народу було не так багато, бо був вівторок. Потяг зупинився на одній із станцій. Літня жінка увійшла у вагон і сіла поруч, знявши напівпорожній рюкзак і поклавши його поряд. Вона явно їхала на свою дачу, як і Петро Семенович та майже всі, хто сидів у тому вагоні. Петро Семенович уже довгий час не був там після по xоpону своєї дружини. Раніше ще до хво pоби дружини вони ходили разом, але потім було не до цього. Він їхав і згадував минуле, коли його Люба, опустившись на коліна, копалася в землі, а він вирушав у ліс по гриби. Однак зараз він їхав на дачу, рятуючись від самотності та тужливих думок.

Бабуся дивилася у вікно і раптом чомусь звернулася до Петра Семеновича: – Сьогодні буде добрий сонячний день. У нас буде багато часу, щоб встигнути щось зробити. Петро Семенович здригнувся. Його дружина говорила так само. Він глянув на неї і ствердно кивнув головою. А вона продовжила, дивлячись у вікно: – Ось перекопаю всі грядки і залишається лише підготуватися до весни. Слава Богу, цього року був добрий урожай, та й затяжних дощів поки що не було. Та жінка похилого віку явно хотіла поговорити, і Петро Семенович хоч і здивувався самому собі, але заговорив з нею. Вони їхали і просто розмовляли, згадуючи неврожай минулого року, холодну зиму та прогнози на наступний рік.

Коли електричка зупинилася, і вони вийшли на зупинці “Дачне”. Петро Семенович висловив подив про те, що вони раніше не зустрічалися. Трохи погулявши разом дорогою, що веде до дач, вони розлучилися. Петро Семенович, коли зайшов на свою ділянку, побачив, що вона сильно заросла. Він не був тут із весни. Все тут навколо заросло. Петро Семенович присів на лаву біля свого будиночка, зітхнув і озирнувся. Він приїхав, щоб подивитися, як ідуть справи, бо насправді він думав про продаж ділянки. Але розмова з тією старенькою з поїзда трохи підбадьорила Петра Семеновича, і він почав ходити дільницею та оглядати володіння.

Сонце піднімалося вище, день ставав теплішим і в серці ставало радісно. Петро Семенович увійшов у будинок і взявши лопату, пішов копати грядки. Він скопав землю, що залишилася, і почав виколупувати бур’яни, що виросли за весь цей час. Через півтори години велика гряда почорніла від соковитої землі, Петро Семенович із задоволенням подивився на неї, подумавши, що наступного року тут зростатиме буряк. Відпочивши півгодини, він почав копати інші гряди, а вже до полудня зібрав усю суху траву та гілки і розвів багаття в кутку ділянки. Працювати було так радісно та легко. Вирішивши перекусити, нарешті він сів на лаву, дістаючи бутерброди і термос із чаєм, що він привіз із собою. Поряд з будинком колихалися улюблені квіти Люби – хризантеми. Трохи далі лежали стиглі яблука під новою яблунею.

Перший урожай. Петро Семенович набрав відро, скуштував найбільше яблуко. Солодкий сік, пружна м’якоть як у дитинстві. “Ні, дачу я, напевно, поки не продам”, – подумав Петро Семенович, – “Принаймні, іноді сюди приїжджатиму”. Він закрив будинок і пішов у ліс, щоб зібрати трохи грибів за старою звичкою. Вперше за багато місяців він був у чудовому настрої. Петро Семенович почував себе добре, наче камінь із душі впав. «Нічого, поживемо ще, попрацюємо», — подумав Петро Семенович, — «Я не піду з дачі, Галю.

Я посаджу все навесні, як тобі подобалося. не треба розкисати…” Вже надвечір він сидів у поїзді з тією самою знайомою йому жінкою. Пригощаючи один одного яблуками, вони довго говорили про виконану роботу та про дачу. Надії Іванівні було 75 років. – Ви ще молоді, – запевнила вона Петра Семеновича, – у вас попереду ще багато часу. Внутрішньо відчуваю. Не можна людині жити без праці, бо в ній і радість, і сенс життя. Незабаром Надія Іванівна вийшла на своїй зупинці. А Петру Семеновичу було настільки добре, що він просто посміхався сонцю, що заходило, за вікном. Йому вже зовсім не було сумно.

Ми хочемо поділитися з вами однією історією про цю мужньому молоду людину, яка врятувала життя всім пасажирам маршрутки. Давайте поширимо її, щоб про неї дізналося якомога більше людей! Увечері, близько о пів на восьму, у водія маршрутки стався інсульт і він втратив свідомість. Його нога весь час тиснула на газ і автобус мчав дуже швидко, зачіпаючи зустрічні автомобілі. У салоні перебувало п’ять осіб, включно з маленькою дитиною.

17-річний Андрій Зубатов — один з тих, хто перебував у транспорті. Хлопець не розгубився, пробрався на місце водія і натиснув на гальмо, зупинивши машину.

«Водій сидів за кермом, нога була на педалі газу. Автобус мчав з шаленою швидкістю. Одне перехрестя проскочили, потім друге: при цьому автобус зачепив зустрічні автомобілі. Пасажири захвилювалися ». У Автобусі » Пазік » незручно підібратися до педалей управління. Але Андрій зміг застрибнути до водія, скинув ногу, якою був натиснутий газ, намацав педаль гальма і натиснув на неї — розповів Михайло Малишев, начальник служби УМВС.

Під час зупинки автобус розвернувся і мимохіть зачепив стовп, проте в результаті ніхто не постраждав. Андрій навчається за спеціальністю «технічний ремонт автомобілів», і директор коледжу зазначив, що в екстреній ситуації він поступив професійно: не тільки на дотик знайшов педаль гальма, але і правильно натиснув, плавно, не різко, в іншому випадку маршрутка могла б просто перевернутися.

Іра та Сергій були одружені вже два роки, але дітей у них не було. Мама Сергія дуже хвилю валася через це. На просила сина відвезти дружину на обстеження до клініки, де працює її знайома, щоби все дізнатися від лікаря. А то раптом невістка обдурить. Іра здала всі ана лізи, і виявилось, що вона не може мати дітей. Мама Сергія одразу сказала, що треба роз лучатися, Сергій одразу ж зажадав роз лучення. Адже він чоловік і йому потрібні спадкоємці, а Іра не може наро дити йому дітей. Іра заnлакала. Їй було дуже приkро і бол яче, що її kоханий так з нею чинить. А вона зібрала речі і переїхала до батька. Матері не стало три роки тому і батько почав пити.

– Не пощастило тобі, дочко, хто з такою одружується тепер, – просто сказав її тато. Було дуже важко, але Іра наважилася жити далі. Якось зустріла однокласника, який запросив її до кафе. Вона завжди подобалася Миколі, а Микола подобався їй. Дізнавшись, що Іра тепер вільна, він запропонував їй зустрічатися. Іра сказала, що була б не проти цього, але відразу хоче сказати, що має nроблеми, і лікарі сказали, що вона не може мати дітей. Микола спитав, чи ходила вона до інших ліkарів. Але ж вона не ходила. Вона одразу прийняла цю новину з трудом, впала духом і більше не обстежувалася.

Микола сказав, що все одно хоче з нею зустрічатись, бо вона сильно йому подобається, а дітей можна всиновити. Вона погодилася. Пішла вона на обстеження до інших клініk, і всі ліkарі твердили, що заваrітніти вона не зможе. Якось вона побачила уві сні свою маму. Раніше вона ніколи не приходила до Іри. А сьогодні вночі, як наяву, сказала Ірі, що в неї будуть діти. Треба молитись Господу. Іра прокинулася з дивним відчуттям. Коли на роботі дівчата вирішили піти до церкви, вона згадала про мамині слова. Пішла з ними. Довго молилася і розмовляла з Господом. Пішла додому, а за два місяці дізналася , що ваrітна. Щастю Іри та Миколи не було меж. У них наро дився здо ровий син. За два роки ще один, а зараз у них уже п’ятеро синів. Господь почув її і допоміг, отже, треба народ жувати…

Час наближався вже до обіду, коли Олег нарешті зміг зателефонувати коханій дружині: -Яна, все гаразд у мене. Скоро буду. Роботи багато… -Слава Богу, Олежику! Чекаю тебе. А то не могла додзвонитися… Олег був дуже засмучений. Адже сьогодні восьме березня, а в Яни не просто жіноче свято, а ще й день народження. Начебто все складалося якнайкраще, до кінця зміни залишалася пара годин і було все спокійно. А потім раптом купа роботи зʼявилося. Олег працював у рятувальній частині. Високий, міцний, сильний і при цьому найдобрішої душі чоловік. За це Яна його й полюбила… Він вийшов надвір, а тут злива. Не найсприятливіша погода для того, щоб обійти все місто у пошуках квітів. Звичайно, дружина любить його не за букети та подарунки, але все ж таки…

Подвійне свято. У їхньому маленькому шахтарському містечку не так вже й багато квіткових кіосків, тому Олег не сподівався на той, що неподалік будинку, і вирушив у центр. Але один кіоск вже був закритий, а в другому залишилися лише троянди зовсім неприємного вигляду. Доведеться йти до своєї крамнички, хоча там така непривітна Галина, продавчиня і господиня в одній особі. Коли змоклий до ниточки Олег відчинив двері магазину, продавчиня підраховувала денний виторг. -Доброго дня! Зі святом вас! -Дякую, – непривітно буркнула жінка у відповідь. -Мені б квіточок. -Ось вони перед вами, вибирайте. Олег уважно розглянув кімнатні рослини, ті самі троянди, ще були гербери… -А тюльпанчиків гарних нема? -Молодий чоловіче, хто хотів купити гарні тюльпани, приходили зранку, а не коли вечоріє. -Ну, так вийшло мені. Затримався на роботі.

-Знаємо ми, як і з ким чоловіки на роботі затримуються. -Та облиште ви, це не про мене. -Усі мужики однакові… Ось є один букет, який робила на замовлення, але за ним не приїхали. Жінка провела Олега до сусідньої кімнати, де на полицях було розставлено сувеніри. На невеликому столику красувався шикарний букет із фіолетових та білих тюльпанів. -Гарний! А скільки він коштує? -Сімсот гривень. Олег зніяковів, у нього з собою було тільки чотириста. Попросити нікому не продавати та сходити додому за грошима? Це зовсім поруч, але Яна вже більше чоловіка не відпустить. Він це точно знав, тож подався до виходу. -Що за чоловіки пішли…

Шукають квіти для жінки, а грошей у гаманці не мають. -Та нормальні чоловіки зараз. Я ж не з гулянок повертаюся, а зі зміни з роботи, виклик був у мене. І маю гроші, просто трохи не вистачає, – занервував Олег. Він вийшов надвір, де дощ лив ще сильніше. Продавчиня дивилася йому вслід у віконце. Їй стало ніяково. Вона знала від покупців, що сьогодні вранці сталося на найбільшому у місті заводі. -Виходить, що хлопець людям допомагав, а тепер поспішає додому до дружини, шукає квіти, а я з ним так грубо… Щасливий, на нього чекають. А я зараз закрию магазин і піду до подруги, такої ж самотньої… Будемо, як завжди, проводити святковий вечір удвох…

У цей момент Галина побачила, що до хлопця на вулиці підійшла якась старенька і буквально потягла його за рукав кудись у двір старого двоповерхового будинку навпроти. -Бабусю, люба, я ніяк не можу, дуже поспішаю. -Синку, дорогенький, крім тебе нема кому допомогти. Там справ на десять хвилин. Будь ласка. Поки йшли на подвір’я, старенька розповіла, що хтось підклав їм у під’їзд двох крихітних кошенят. Вона пішла додому за молоком, щоб годувати малюків, а коли повернулася – їх немає. Вискочили та залізли на дерево, тепер злізти не можуть і кричать. -Мені нема кого просити.

Сусіди у мене, знаєш, недобрі. Вічно пирхають, що я собак та кішок підгодовую. Незабаром ніч, не залишати ж їх на дереві. Підійшли до місця події. Кошенята справді кричали на весь двір. Маленькі, мокрі, брудненькі… Проте було зрозуміло, що Обоє вони рудющі. Звичайно, Олегу не важко було залізти на дерево і зняти їх. Він тримав їх у руках. Кричати вони перестали і дивилися на нього синіми з фіолетовим відливом очима. -Треба ж однакові зовсім. -Зовні не розрізниш, але один хлопчик, а друга дівчинка. Я їх одразу придивилася, коли знайшла. -Може, брат і сестра? -Може. У кого тільки рука піднялася виставити таких крихіток та ще й руденьких.

Не можна виносити руденьких, вони приносять щастя в будинок. -Руденьких? Щастя? -Так, це перевірена прикмета. -І куди їх тепер? -Не знаю, у мене своїх вихованців удома четверо. Заберу поки що, а завтра на ринок віднесу, може хто візьме на щастя. -Гаразд, бабусю, ніякого ринку. Не треба їх розлучати, якщо вони є братом і сестрою. Заберу собі це щастя. Олег уявив, як нещасна бабуся ходитиме з кошенятами по базару і пропонуватиме їх людям. А якщо не роздасть, то принесе додому, і знову пирхатимуть на неї незадоволені сусіди. -Синку, дай боже тобі здоров’я. Все-таки світ не без добрих людей.

Кошенята виявилися занадто спритними, спокійно не сиділи, лізли Олегу на шию, потім на голову. Кігтики гострі, того й дивись, куртку порвуть. Він зрозумів, що не донесе так до дому. І тут згадав, що у квітковому магазині є відділ із сувенірами, той самий, де на столику стояв букет тюльпанів. Може, у хазяйки знайдеться якась картонна коробка?

Двері магазину були відчинені, але всередині світло вже не світилось. -Вибачте, але це я знову. За допомогою до вас. -Ще хвилину й запізнилися б. Я вже збиралася закриватися. Ви по букетик? -Ні. Коробочки картонної у вас не знайдеться випадково? Господиня магазину здивовано вигнула брови і ввімкнула світло. Хлопець притискав до себе дві маленькі мокрі грудочки. -Допоможіть будь ласка. Я не донесу їх так. Може, у вас є зайва коробка від сувенірів? -О Боже, де ти їх знайшов? -З дерева зняв. Бабуся попросила. Ніяк до дому не дійду. -Он воно що. А я дивлюся у вікно, куди це тебе бабуся потягла? -Це руденькі, їх виносити не можна, вони приносять щастя в будинок. -Щастя? -Так, прикмета така.

Господиня магазину з подивом дивилася на Олега. -Які ж різні люди живуть на землі. Звичайний хлопчина, ніяк до коханої дружини не дійде. Все допомагає комусь… – подумала жінка. Тільки зараз вона розгледіла, яке добре у нього обличчя… І мужні руки, що знімають з плечей кошенят. -Знайдеться, звісно, ​​коробочка… Галина не тільки принесла з комірки картонну коробочку, а й допомогла зробити в ній отвори, а зверху закрила, щоб кошенята не вилізли. -Щиро вам дякую. І ще раз зі святом! Вибачте. Олег попрямував до виходу і вже взявся за дверну ручку, як хазяйка магазину його гукнула: -Зачекайте, хлопче. Як вас звати?

-Олег. -Ви забули квіти, Олежику. -Так ні ж… -Ви мене не зрозуміли, грошей не треба. Забирайте букет. Галина простягла Олегу фіолетово-білі тюльпани. -Я так не можу. У мене частина грошей є, а решту я вам завтра занесу. Добре? -А я так можу. І ніяких «добре». Не треба нічого віддавати зараз і заносити завтра. Це ваша дружина. Їй дуже з чоловіком пощастило, так і передайте. -Дякую! Нарешті Олег попрямував у бік будинку. А Галина ще довго дивилася вслід цьому хлопцеві з добрим серцем, букетом тюльпанів та коробкою зі щастям… …Олег не став дзвонити в двері, а тихенько відкрив двері ключем.

Яна почула звук замка і тут же вибігла в коридор. На порозі стояв Олег з букетом квітів і якоюсь дивною коробкою в руках. -Кохана моя, з днем ​​народження і восьмим березня! Я нарешті прийшов! -Дякую, Олежику, яка краса! Я такий колір тюльпанів вперше бачу. Це ти квіти по всьому місту шукав? І що це за коробка? – здивовано запитала Яна. -А в ній – щастя, – раптом сказав чоловік. Він поставив картонну коробку на диван і відкрив її. Яна заглянула в середину і ахнула. З одного кута на Яну з Олегом дивилися чотири сині з фіолетовим відливом очі кошенят, що притиснулися один до одного.

-Які ви всі мокрі! Так, першим приймає ванну Олег, а потім малюки, – радісно сказала жінка. …Після доби чергування, походів містом та гарячою ванною Олег розімлів. -Яна, я на годинку приляжу… -Звісно, ​​тобі треба відпочити. Прокинешся, і потім відзначатимемо свято. -Ти сама з ними впораєшся? -А як же! Вони дивися якісь слухняні! Кошенята смирно сиділи біля коробки, в якій їх принесли.

Яна не стала квапити події, нехай поступово освоюються самі. Але вони не поспішали, ніби не вірили, що тепер це їхній дім. Олег заснув, а Яна купала кошенят з шампунем і обтирала їх рушником, коли задзвонив телефон. Дзвонила її старша сестра Оля. -Ну, як ви там, сестричка? Святкуєте? -Ще ні. У Олега було важке чергування. Зараз прокинеться, і святкуватимемо. -То ти сумуєш? -Ні, мені зовсім не нудно. Чоловік мені коробку зі щастям подарував. -З яким щастям? -Ось завтра прийдіть увечері і побачите. -Ну, Олег в тебе ще той вигадник. -Він у мене найкращий! …Було вже пізно, а Яна з Олегом сиділи за столом і пили ігристе. Це стало їхньою сімейною традицією – восьме березня відзначати удвох, а наступного дня запрошувати у гості родичів та друзів.

Вони спостерігали, як освоюються у квартирі нові члени родини. Наїлися, пахучі після купання і кошенята, що розпушилися, діловито ходили по кімнаті. А на іншому кінці міста теж за святковим столом сиділи з ігристим дві зрілі, але самотні жінки. Обидві мали успішний бізнес, вони піднімали келихи за успіх у своїй справі. Але одна з них думала про інше – зараз їй найбільше хотілося, щоб хтось ось так само під зливою по всьому місту шукав для неї тюльпани і подарував коробочку зі щастям…

Пропрацювавши в Італії 18 років, я використала свої заробітки, щоб утримувати свою дочку та сім’ю. Двоє моїх дітей, син і дочка, зазнали різного ступеня моєї допомоги. Коли зі мною поряд завжди була моя вдячна дочка, мій син, яким маніпулює його дружина, Олена, дистанціювався від мене. Подяка моєї доньки була очевидною, коли я купила і обставила її квартиру так, щоб все було на її смак. Однак ті ж зусилля для мого сина та його дружини Олени були зустрінуті зі зневагою.

Незважаючи на очевидний інтерес Олени до моєї фінансової підтримки, вона постійно критикувала розташування квартири, мій вибір декору і навіть меблі, які я купила для їхнього нового будинку, не взявши за це жодної копійки. Втомившись від її невдячності, я добудувала квартиру, яка спочатку купувалася для них, і здала її мешканцям. Я розсудила, що якщо Олена не оцінить моїх зусиль, вона має шукати кращого у своїх батьків.

Це рішення призвело до того, що мій син та його дружина розірвали зі мною і всілякі стосунки та оселилися в однокімнатній квартирі у старому будинку. Після недавнього візиту на батьківщину, озброївшись значною сумою грошей, я сподівалася відремонтувати паркан у власному будинку. Я планувала запропонувати угоду синові: продати його однушку і об’єднати виручені гроші з моїми заощадженнями, щоб купити велику квартиру в новому будинку.

Проте Олена навіть не пустила мене до себе на поріг, заявивши, що їм не потрібні мої гроші та такі родичі, як я. Зіткнувшись із такою ворожістю, я відступила. Якби їм не потрібна була моя допомога, я б і не почала її пропонувати. У мене залишається лише одне питання: як я можу відновити свої стосунки із сином, зіткнувшись із таким опором невістки?