NEWS 2SWEET

Мені дуже соромно, що у мене такі діти. Вони відпочивають щороку за кордоном, а я, коли прибільш, повинна економити на їжі. І допомагати мені ніхто не хоче!Мій чоловік помер п’ять років тому. Проживаю я зараз сама, оскільки син і дочка вже дорослі. Все життя ми важко працювали, щоб дати їм освіту, купити житло, а тепер і онуків няньчу.

Ледве зводжу кінці з кінцями, тому що пенсія у мене невелика, намагаюся брати якусь роботу додому (часто займаюся вишивкою на замовлення), тому що ледь вистачає на найнеобхідніші речі. А коли прибільш, то взагалі економлю на їжі.Одного разу ми з сусідкою почали розмовляти про наше фінансове становище, і вона розповіла, що їй допомагають діти: привозять продукти, купують ліки та інші необхідні речі. Мені в цей час стало неприємно, адже мої діти жодного разу не запропонували допомогу.

Мені соромно щось просити у них, адже я розумію, що їм треба своїх діток ставити на ноги. Хоча живуть вони не дуже бідно, щороку відпочивають за кордоном, і не в Єгипті, а на дорогих курортах.Якось я попросила їх допомогти мені оплатити комуналку, адже я залишу їм свою квартиру. Тим більше, їм наполовину платити буде не так вже й багато. Син зробив вигляд, що не зрозумів натяку, а дочка сказала, що свою квартиру оплачує насилу.І син, і дочка мають власні автомобілі, на яких щодня їздять на роботу. Мені було так прикро, адже ремонтувати і заправляти машини у них є гроші, а допомогти мені – ні.

А я їм присвятила все своє життя! Дочка щомісяця купує собі нові речі, внучку балують: кишенькові гроші більше, ніж моя пенсія.Про сина взагалі мовчу, там всім розпоряджається невістка, і якби він навіть хотів допомогти, вона не дозволить.Сиджу і згадую, як ми з сестрою допомагали своїм батькам, адже були вдячні і дякували за все. В гості ніколи з порожніми руками не їздили.Зробили їм ремонт в квартирі, адже на пенсії люди не можуть собі цього дозволити. Нам ніхто не натякав, ми самі знали, що так потрібно, а я, мабуть, не змогла правильно виховати своїх дітей.

Я вже собі думала, якби мене діти взяли жити до себе, я б робила все по дому, допомагала, а свою квартиру здавала. Але боюся таке запропонувати, адже знаю їх відповідь.Ми з чоловіком все життя відкладали собі на старість, але у дітей завжди виникали проблеми, і ми все віддавали. Тоді їм було потрібніше. І ось така подяка на схилі років.А ви допомагаєте своїм батькам

У Марини склалася не проста доля в селі. Батька рано не ста ло, нещасний випадок на виробництві забрав його жи ття. А в матері було троє дітей, серед яких Марина була найстарша, при тому найвища. Вона була настільки високою, що в школі з неї сміялися. А бабки розводили руками, казали, що з таким зростом її ніхто не візьме заміж. Але Марина була дуже працьовита. Вона зі шкільних часів працювала дояркою, щоб допомагати своїй мамі з дітьми. Поки її однолітки відпочивали та гуляли, то Марина тяжко працювала та сильно втомлювалася. Марина не мала подружок, і взагалі вона відпочивати не вміла.

Якось її сусідка Катя, з якою Марина іноді розмовляла вечорами, повідомила, що хоче зробити Марину своєю подружкою нареченої. Катя теж ні з ким не спілкувалася, а Марина їй здавалася нормальною дівчиною. Спочатку Марина хотіла відмовитись, адже в неї навіть немає сукні. Але Катя її вмовила, сукню їй по зросту пошили. Весілля проходило у сусідньому селі. І там Марина зустріла одного музиканта. Хлопець грав на гітарі, і його музика так заворожила Марину, вона не могла відірватися. Та й сам хлопець виявився таким симпатичним, Марина вперше почала хоч про когось думати.

За кілька днів до них у будинок приїхала чужа машина. Це виявилися батьки того самого гітариста. Марина хлопцеві дуже сподобалася, тож прийшли вони просити руку та серце дівчини. Це було несподівано, Марина не могла повірити своєму щастю. Вона мріяла про це, але дуже соромилася. Мати була дуже рада, тож одразу дала згоду. Весілля зіграли гарне, одразу два села на ньому гуляли. А Марина через рік народила здорового синочка, і всі бабки, що думали, мовляв, Марина заміж не вийде – одразу замовкли.

У нас по сусідству мешкала бабуся Таня. Жінці було вже під сімдесят. У неї з дітей був лише один син, якого вона завела у досить зрілому віці. Коли Микола підріс, він одразу поїхав до міста. Він наше село не любив, відкрито казав, що це діра, де нема чим зайнятися. Але через рік, як він поїхав та влаштувався у місті, став на кожен сезон урожаю приїжджати. У звичайний час він своїй старенькій мамі навіть не дзвонив, а тут із пакетами приїжджав, щоб усе, над чим жінка весь рік працювала, забрати за один раз.

Для жінки город був основним джерелом харчування, а син забирав у неї останній «хліб». З року в рік я спостерігала цю неприємну картину. Сусідам було шкода бабусю, у якої син виріс справжнім покидьком, усі їй допомагали по можливості. Я й сама завжди заносила випічку. Бабуся Таня була доброю душею, вона на сина навіть не обра жалася. -Молодий він, дурний, порозумнішає потім, — говорила вона.

Я якось не витримала і Колі все, що думаю, вимовила, він і бровою не повів, адже будь-який інший би на його місці під землю б провалився. -Це не ваша справа, — коротко лише сказав він. Після цього я вирішила, що гада треба провчити. Я нотаріусом працюю і вмовила бабусю Таню написати заповіт на державу, а не на сина, котрий ніяких заслуг не має. Бабусі Тані не ста ло у 73 роки. Ви бачили б розчароване обличчя Колі, коли оголосили заповіт. Я думаю, він на це повністю заслужив.

Спостерігав нещодавно таку картину. Стояла бабуся на вулиці з протягнутою рукою. Сама вона була згор блена, у старенькому пошарпаному пальті. З-під пальта виглядав тоненький літній халат, який зовсім не зігрівав. На голові у бабусі була тонка хусточка, на ногах — поношені черевики, видно, що не за розміром. Бабуся нічого не просила у перехожих, вона мовчки стояла і дивилася вниз. Було важко побачити її обличчя, але коли це вдавалося, то в ньому я не міг прочитати жодної емоції. Порожнеча в очах та всередині. Повз бабусю проходили двоє підлітків, років 15-ти.

Вони голосно сміялися, використовували некультурні висловлювання, та ще й так голосно. Вся вулиця чула це неподобство. Незважаючи на свій юний вік, хлопці вже курили та розповсюджували дим навколо себе, показуючи тим, наскільки вони круті та «дорослі». Хлопці підійшли до бідної бабусі, засунули їй у руку бичок від сигарети і зі сміхом втекли. Бабуся від несподіванки ахнула, ноги підкосилися, і вона сіла на землю. Стала дмухати на свою руку, великі краплі слiз з’явилися на її очах. Тут до бабусі підбіг хлопчик, 3-класник. Він тут же допоміг бабусі встати. -Бабуся, не плач.

Ось тримай мій пиріжок, він ще гарячий. Почекай мене тут, тільки нікуди не йди. Я живу тут поряд, я зараз прийду. Бабуся взяла пиріжок; тільки вона хотіла подякувати хлопчику, як він уже втік, залишивши поряд із нею свій портфель. Він повернувся через 5 хвилин. У руках у нього був йод і бинтик. Хлопчик обробив ранку бабусі. А потім подарував їй свою скарбничку-свиню. -Я тут збирав на машинку, вже багато зібралося, повна назбиралася. Але я ще накопичити зможу, а це вам. Щоб бабуся не плакала, хлопчик міцно обійняв її. Бабуся почула, як швидко б’ється серце маленького хлопчика. Це було найбільше і найдобріше серце у світі.

Прокинувшись пізно вночі, дід помітив, що зло дії крадуть його картоплю. Довго не думаючи, він подзвонив в по ліц ію. – У мене тут хтось картоплю хоче вкрасти! – Вибачте, але поблизу немає жодної пол іцей ської машини. До побачення! Дід передзвонив через 5 хвилин:

– Можете вже не приїжджати: я їх всіх пе рестріля в! Через 3 хвилини поруч з будинком стояло вже 5 пат рульн их машин, Бер кут, ОМ ОН – всі орgаnи! Зв’язали вони з лоді їв, а начальник підійшов до діда і каже: – Ти ж сказав, що всіх пере стріл яв! – Ну, а ти мені сказав, що патр ульн их машин немає.

У перші роки спільного життя жити разом з чоловіком означало боротися з владною поведінкою його матері, особливо щодо її квартири, яка пустувала протягом десяти років. Незважаючи на її старий стан, вона півроку вагалася, перш ніж дозволити нам переїхати, за умови, що ми оплачуватимемо комунальні послуги та вноситимемо додаткову суму. Ця угода, хоч і була більш вигідною з фінансової точки зору, ніж оренда житла в іншому місці, була пов’язана з необхідністю терпіти її нав’язливу поведінку.

Вона входила до квартири без попередження, критикувала наш рівень життя та встановлювала свій контроль під виглядом великодушності. Її ставлення та несподівані візити, включаючи один особливо незручний інцидент, змусили мене зважити наші фінансові цілі – і ціну нашого приватного життя та гідності. Ситуація, що склалася, змусила нас обох терпіти заради економії і невпинно прагнути до поліпшення свого фінансового становища.

Наші зусилля принесли плоди, і через півтора роки ми змогли обзавестися власним житлом, започаткувавши нову главу незалежності. З того часу її спроби впливати на нас зустрічали жорсткий опір, встановлюючи нові межі в наших відносинах. Незважаючи на її постійні спроби зберегти вплив за рахунок перспективи отримання спадщини, ми залишалися непохитними, цінуючи свою автономію понад будь-які потенційні вигоди. Ця зміна в динаміці показала, що її прохання більше не можуть бути вимогами, і ми зберегли цю позицію, навіть коли наша родина зросла, забезпечивши повагу та межі.

-Мам, як же ти набридла зі своїми капризами та бол ячками! Не буду я тобі ці твої ліkи куnувати! Я не мільйонерка! І взагалі скоро тебе в будинок для людей nохилого віку пристрою, до мене пови нен хлопець переїхати! – кричала Марія. Дар’я Петрівна тихенько сиділа в кутку, опустивши погляд. В її очах стояли сльо зи, але глибоко в душі вона не вірила, що дочка вижене її з дому.

Так погано Маша почала ставитись до рідної матері тоді, коли Дар’я Петрівна написала на неї дарчу на квартиру. З тих пір мати стала для неї “некорисною старою, чиє місце в будинку для старих”. Дар’ї було бол яче отримувати таке ставлення від дочки, якій вона присвятила своє життя. Машу вона ростила сама, коли не стало чоловіка. Вона дуже старалася, щоб донька ні в чому не потребувала, у певному сенсі вона її розбалувала. Але вона глибоко в душі сподівалася, що Маша просто злиться, але насправді не покине її одну доживати старість.

Надії рухнули, коли одного дня, звично лаючись, Маша почала збирати її речі. Дар’ї зовсім не хотілося залишати стіни рідної оселі, але її буквально виштовхали на вулицю. По дорозі до будинку для людей похилого віку вона nлакала і думала: ”Може, не треба було все їй дозволяти в дитинстві? Може, це все моя помилка?

Різкі слова Вадима дуже глибоко поранили Галину. Людина, яка колись обіцяла їй вічне кохання та щасливе спільне життя, тепер відмовлялася від дитини, яку вона носила. Обіцянки про будинок, трьох дітей і кохання до самого кінця, здавалося, випарувалися в одну мить. У тридцять п’ять років Галина виявилася самотньою та ще й ваrітною. Вона була жінкою середньої зовнішності, за все життя в неї було лише кілька залицяльників. Вона вірила, що вийде заміж за Вадима та стане щасливою матір’ю його дітей. Але після його відмови перспектива материнства не принесла їй радості.

Галина заробляла на життя, працюючи у сільському магазині; жила вона у невеликому будинку. Матеріально про доньку вона дбала добре, але материнських інстинктів не вистачало. Дитина жадала тепла і любові, тяглася до своєї часто байдужої матері. Несподівано для себе Галина знайшла чоловіка в особі Мирона-чоловіка із сумнівною репутацією у суспільстві . Ходили чутки про його пияцтво та кримінальне минуле. Його нездатність утриматися на роботі також викликала подив. Незважаючи на плітки та застереження, Галина відчайдушно хотіла з ним щастя.

Процес залицяння був коротким; вони познайомилися на роботі, де Мирон був вантажником. Галина, не звертаючи уваги на розмови городян, запросила його переїхати до неї менше ніж за місяць. Згодом думка мешканців села почала змінюватися. Мирон демонстрував небачені раніше навички господаря, ремонтуючи їх паркан, фарбуючи будинок та упорядковуючи сад. Його трудова етика була незаперечна, і багато сусідів почали звертатися до нього за допомогою. Життя подружжя почало налагоджуватися.

Мирон взяв на себе домашні обов’язки, готував їжу, доки Галина працювала. Він також встановив міцний зв’язок із дочкою Галини – Анею. Він направляв її у навчанні, вчив кататися велосипедом і навіть подарував їй пару ковзанів, навчивши кататися місцевим озером. Він став невід’ємною частиною їхнього життя. Зрештою, Аня закінчила престижний університет теж за підтримки Мирона. Він навіть вів її до вівтаря на весіллі. Кохання між ними було відчутним, про що свідчили їхні спільні сльози під час танцю батька з дочкою.

У мене є сестра. Ми з нею двійнята, але крім батьків та дня народження в один день нас не пов’язує нічого. Марина, так звати сестру, все життя все отримувала легко, за «гарні очі». Мені ж доводилося добувати все важко зі шкільних років. Я не була такою комунікабельною, не мала можливості швидко вбирати інформацію. Сестрі було достатньо послухати на уроці, і домашню роботу можна не робити. А мені доводилося сидіти над підручниками, щоби не скотитися на трояки.

Марина дуже швидко підвела голову. Мама підтримувала цю зірковість, постійно ставлячи сестру за приклад і знецінюючи мої успіхи. Сама Марина замість того, щоб якось допомагати мені, намагалася якнайбільше підкреслити різницю між нами і свою перевагу. Вона й так виграшно виглядала, а на моєму тлі взагалі сяяла. Те, що все саме падає їй у руки, не пішло їй на користь.

В університеті вона не доучилася на третьому курсі та вийшла заміж за одногрупника. Один декрет у неї плавно перетік у другий, і ось зараз їй двадцять п’ять років, двоє дітей, відсутність освіти, не надто хороший чоловік та маленька зарплатня. Я ж, звикнувши зі шкільної лави старанно працювати, вже зараз начальник відділу.

У цій фірмі я працюю з 18 років, навчалася на заочному, відразу застосовуючи теорію на практиці. Чотири роки тому вийшла заміж і вже маю дитину. У нас із чоловіком хороший дохід, який дозволяє нам багато чого собі дозволяти. Наприклад, водити сина у приватний дитячий садок. Саме це, як не дивно, найбільше не подобається всім. Мама і раніше намагалася мене агітувати допомагати сестрі, але в мене такого бажання не виникало.

Спершу я ще якось намагалася допомагати їй грошима, але потім зрозуміла, що це сприймається як належне, навіть питали, чому так мало, ну я й перестала. Ось коли вона у своєму хисткому положенні пішла у другий декрет, тоді я й перестала їй допомагати. Ми якраз із чоловіком тоді вирішили взяти іпотеку на квартиру більше.

Для мама пояснення, що грошей немає, тому що іпотека була цілком переконливою. Скільки ми з чоловіком заробляємо, вона не знає, тому тема допомоги сестри зів’яла. Періодично мама якось просила допомогти сестрі, але це були разові акції. Але коли вона дізналася про приватний дитячий садок, то зрозуміла, що не останні гроші ми на це віддаємо, і почала мене соромити. — Я тут подивилася, скільки цей ваш приватний садок коштує.

Слухай, вам нічого робити, як такі гроші на вітер викидати? Ходили б у звичайний. А якщо така багата, то краще сестрі допомогла б. Подумати тільки: п’ятнадцять тисяч за садок. Там що, горщики золоті? — не вгамовувалася мама. Я терпляче пояснювала, що у звичайному дитсадку ми мали лише недуги, доводилося наймати няню. Мама працює, а коли не працює, то допомагає сестрі. А свекруха живе далеко. Тому і було вирішено, що простіше влаштувати дитину до приватного саду.

Там і групи менше, і вихователі уважніше, і додаткових занять більше. Мама не відступала і щоразу порушувала цю тему. Знову почалися прохання дати грошей сестрі на щось вкрай необхідне. Я вже не витримала і сказала, що сестра нічим не зобов’язана. А я свої гроші витрачатиму на свою родину, я для цього їх і заробляю взагалі.

Я б і допомагала, адже вона моя сестричка, але Марина так реагує на мою допомогу. Скинула їй на карту п’ять тисяч, а вона дзвонить: — Ти малому своєму купила чобітки на зиму в кілька разів дорожче. Що, як для сестри, так і шкода? Мої діти не такі як твій. Неприємно все це й прикро. Краще нічого не давати, ніж виправдовуватися.

Деякі мене називають розлученою, а я себе називаю вільною жінкою. Я розлучилася з чоловіком сім років тому і придбала свободу. З чоловіком ми прожили цілих двадцять років, ростили дочку і в один момент вирішили ро злучитися. Ну, як вирішили… Все почалося з того, що чоловік почав розмовляти зі мною на високих тонах, став лаятися. Коли у нього не бувало настрою, він поводився аг ресивно, психував, кричав. Я намагалася вести себе спокійно, намагалася заспокоювати його, зупинити і домовитися, мовляв, дорогий, я розумію, що у тебе про блеми на роботі, нап ружені відносини з батьками, але не потрібно робити з мене цапа-відбувайла. У перший час після розмов він поводився нормально,

потім знову брався за старе. Він почав випивати і все гірше і гірше себе вести. Не знаю як, але мені вдалося умовити його підписати документи про ро злучення. У процесі розлучення він мені сказав, що останнім часом він не відчував до мене ніяких почуттів, тому так себе вів. Зараз я вільна жінка. Я теж охолола до нього, тому перенесла все це не так вже й бол існо. Зараз мені 51, я жінка, яка робить все, що хоче, насолоджується життям. Немає нічого кращого, ніж свобода. Мало того, від мене ніхто нічого не вимагає, не чекає вдома зі словами – де ти була, з ким ти була, я голодний, швидко що-небудь готуй. Мені дуже подобається такий спосіб життя. А моїм знайомим і близьким — не дуже. Вони всі намагаються знайти мені пару, влаштовують мені побачення. Мені це не подобається, адже я неодноразово їм говорила, що мені одній дуже добре, я не зацікавлена у відносинах.

Але вони мені не вірять. Нещодавно моя колега знайшла мені кандидата в чоловіки, він її родич. Вона передала мені, що він запрошує на побачення. Я вирішила жартома погодитися. Мені було забавно і цікаво подивитися, хто ж він, спробувати. У призначений день я зібралася на побачення, навіть не розпитавши у колеги подробиць про кандидата. І ось приходжу я на побачення і зустрічає мене дідусь. Не дивуйтеся, йому було 75. Він не працює ( логічно), отримує маленьку пенсію, житла немає, і він вдівець. Я просто була в шоці. Виявляється, людям здається, що я така дурна. Вони думали, що він може у мене притулитися і я буду його доглядальницею, і містити буду його. І плакати хочеться, і сміятися.