NEWS 2SWEET

Олександр котив спереду себе коляску. Він тоскно дивився навколо. Як добре тим діткам, яких возять мами. А його крихти Ярослав і Яна так і не дізнаються маминої ласки. Уже місяць, як чоловік один займається своїми новонаро дженими дітьми. Його кохана Оленка померла при пол огах, залишивши йому двійнят. Олександр навчився справлятися, але не встигає нічого. Ось і сьогодні вийшов на вулицю, подивився на себе, а у нього вся сорочка пом’ята. Прасувати не було часу.

Коли сталося таке горе, Олександр оформив декретну відпустку на себе. Так він весь час проводить з дітьми. Те добре, але незабаром гроші закінчаться зовсім, що потім робити, не відає. Наймати няню, потрібні кошти, йти заробляти, ні з ким залишити дітей. Ро дичів немає. Вони з Оленкою росли в дит ячому бу динку. Разом, скільки себе пам’ятає Олександр. Він завжди захищав маленьку тендітну Оленку. Коли виросли, отримали однокімнатні квартири кожен. Після одруження переселилися в квартиру Олександра, а в Оленчиній оселилися квартиранти. Ось ці кошти і виручають.

Але діти ростуть, ростуть і запити. Завжди одні і ті думки крутяться в голові Олександра. Одного разу друзі підказали, що знають жінку, яка допомагає тим, у кого маленькі діти. Оплата погодинна. Але коли терміново потрібно вийти, вона побуде — і дали номер телефону. Олександр подзвонив зовсім скоро. Йому терміново потрібно відлучитися на годину. Вона прийшла. Чоловік чекав жінку похилого віку, а прийшла молода красуня, немов з обкладинки журналу. Звуть її Христина.

Вона вміло зверталася з малюками. Тому Олександр з легким серцем поїхав у своїх справах. Довелося затриматися, тому додому потрапив через три години, і не дізнався квартиру. У кімнаті чисто, з кухні чути приємні запахи. Чоловік зрозумів, наскільки він голодний. Коли сіли обідати, Христина розповіла, що у неї була сім’я: мама, тато і маленький братик. Його дівчина няньчила з пелюшок. За те, що мама рано пішла працювати. Одного разу, коли Крістіна ночувала у бабусі, будинок їх згорів. Нікого не врятували.

Бабуся, коли про те дізналася, що не винесла горя, також пішла на той світ. Христина залишилася одна. Живе в квартирі бабусі. А дітки славні. І запитала, чи можна завтра прийти? Христина приходила до Олександра кожен день. Вона допомагала йому; згодом чоловік виявив, як нудьгує, коли Христини немає. Ярослав і Яна смішно тягнули ручки до дівчини. Одного разу Олександр зізнався, що подобається йому Христина. Дівчина зізналася, що з першого дня сподобався чоловік, тому і просилася приходити.

Тим більше, що дітей полюбила також. Вона відчуває, наскільки рідними стали для неї. Згодом стали жити разом. Ярослав і Яна другої мами не знають, тягнуться до Христини з усією дитячою безпосередністю. Так два самотніх серця знайшли один одного, а діти — маму. Через три роки Христина з радістю повідомила, що вона в пол оженні. Їхня сім’я поповниться на ще одного хлопчика або дівчинку. Неважливо. Лише, щоб пол оги пройшли добре. Олександр в тривозі. Чи не заспокоїться, поки не привезе дружину з по лог ового буд инку.

Все своє життя Віра вважала день весілля особливою і пам’ятною подією, яка знаменує народ ження сім’ї. Однак у день свого весілля вона остаточно nосварилася зі свекром та свекрухою. Після того, як Артем зробив пропозицію, вони організували зустріч своїх батьків. Ті побалакали про життя і поділилися кумедними історіями, перш ніж перейти до організаційних аспектів весілля. Свати разом із молодими домовилися про дату весілля та почали обговорювати місце, музику та інші деталі. Щойно бюджет було встановлено, вони домовилися, що вартість буде поділена порівну між батьками нареченої та нареченого.

Єдине – у батьків Віри не було великого досвіду в організації весіль, тому велику частину планування вони залишили батькам Артема. Весілля було прекрасним, гості насолоджувалися їжею, напоями та танцями. Все пройшло просто чудово. Після весілля Віра переїхала до батьків чоловіка, бо вони мали просторий будинок, де всім вистачило місця. У майбутньому будинок також мав належати Артему за заповітом його батьків.

Наступного ранку Віра виnадково підслухала, як свекруха обговорювала їхнє весілля з колегою, а наприкінці сказала: – Що про них можна сказати? Треба бути зовсім затуманеним, щоби не помітити, що вони платять набагато більше, ніж ми. Якби я про це знала заздалегідь, то додала би ще кілька тисяч зверху, і ніхто навіть не здогадався б!

Тут повисла пауза, а потім свекруха сказала щось, що зламало настрій нареченої: – А яка між ними різниця? Вони заnлатили ці гроші тільки для того, щоб прогодувати свою дочку, тож ні про яку несправедливість і мови не може йти. Віра не могла винести такого діалогу. Вона була засмучена тим, що її свекруха посміхалася і поводилася добре перед нею та її батьками, але ось так жахливо відгукувалася за їхніми спинами.

Віра вирішила не влаштовувати сkандалів і планувала поговорити із чоловіком пізніше увечері. Коли дівчина розповіла чоловікові про почуте, той був так само вражений. Вони висловили все своє невдоволення батькам, і мати Артема спочатку намагалася вигадати собі виправдання, nроте потім вона зрозуміла, що жодні слова не можуть виправдати її поведінку. Жінка нарешті заговорила: – Та яка тобі різниця?

Я не заберу ці гроші з собою на той світ, вони й так залишаться вам, заспокойтесь. Віра тоді втра тила мову. Як вона могла дивитися спокійно на те, як її батьки невпинно працювали, щоб заробити достатньо грошей для весілля своєї єдиної дочки, і на родичів чоловіка, які поводилися так жа хливо? Віра та Артем вирішили куnити в kредит окремий будинок чи квартиру, бо більше не відчували, що можуть жити з такими жадібними людьми. Віра не могла nродовжувати нормальні стосунkи з цими мерзенними людьми і не знала, як далі терпіти їхню присутність.

— Надя, привіт. Давно не дзвонила мені. І ось зараз трубку не береш. Як ти? Як здоров’я? Я ось ոогано почуваюся. Тиск постійно скаче, а син доводить не перестаючи. Думаю, дорога мені до лikapні. Федько каже, що школу закінчувати не збирається. А йому півроку вчитися залишилося, чи бачите – йому треба знайти себе. Як погано, що він без батька ріс, відбився від рук. Робить усе, що заманеться. Не розуміє, що життя своє руйнує. Гаразд, ти давай дзвони мені. І в село приїжджай, поїдемо мам поминати. Минуло три місяці, а Антоніна знову згадала про свою двоюрідну сестру Надію. Жінка не розуміла, чому родичка не бере слухавки. Адже раніше вони зідзвонювалися і балакали годинами.

Надія скаржилася на чоловіка та на невістку, а Антоніна розповідала про свої 6олячки. Їм було необхідно попліткувати і пошкодувати один одного. — Надя, може ти номер телефону змінила і мені нічого не сказала? Гаразд, чекаю на твого дзвінка. А у мене все як і раніше. Божевільня. Син заявив, що збирається одружитися, з якоюсь дівчиною. Дівчина виявилася жінкою із двома дітьми. Чула б ти, яку я icтерику закотила. Федько з дому пішов, каже, що житиме з нею, а її дітей усиновить. Ти уявляєш? Якого він такий дурний, зрозуміти не можу. Намагаюся щодня з ним розмовляти, принижую повернутися додому. А він тільки про свою улюблену Світлану і говорить. Хабалка спокусила сина мого, та я на неї заяву накочу. Гаразд, Надь, я пішла курей годувати.

Чекаю на твій дзвінок. Минуло ще кілька місяців. Антоніна знову зателефонувала своїй сестрі, та знову не взяла слухавку.– Я починаю переживати. Ти так ніколи не пропадала. Федько мій розписався з цією Світланою та приїхав жити до мене. Говорить, що моя квартира його. Привезли двох спиногризів, які називають мене бабусею. От скажи, яка я їм бабуся. Ця Світлана йде ночами, а мій бовдур сидить з її дітьми. Намагаюся натякнути, що вночі працюватиме дівчина легкої поведінки, а він ображається на мене. Ой не знаю, що буде. Через тиждень Антоніна знову зателефонувала Наді, але люльку взяла онука жінки. — Як її більше нема? Чому мені ніхто не сказав? Я ж не рідня. Добре, а де похована? Я можу приїхати відвідати вас? Чудово, у понеділок електричкою приїду. Антоніна кинула люльку і розплакалася, тепер у неї нікого не лишилося, окрім дypного сина.

Тепле вечірнє світло заливало кімнату, коли я сиділа за столом, перебираючи рахунки і намагаючись зрозуміти, як укластися у свій скромний бюджет. Життя пенсіонерки не може бути легким, особливо, коли доводиться жити на орендовній квартирі, яку ледве-ледве вдається тягнути. Вчора ввечері пролунав стукіт у мої двері. Я відкрила і побачила господаря будинку, його обличчя виражало невдоволення. “Маріє Іванівно, ви вже два місяці затримуєте плату.

Якщо так піде й далі, я змушений буду вас виселити”, – суворо сказав він, стоячи у дверях. “Я розумію, але в мене зараз важкі часи. Можливо, ми знайдемо якийсь компроміс?” – Обережно запропонувала я. “Крім того,” – продовжив він, не звертаючи уваги на мої слова, – “я збираюся збільшити орендну плату. Витрати зростають, і мені потрібно це компенсувати.” Світ навколо мене захитався. Збільшення плати? Це було занадто. З тривогою в серці я зателефонувала до сина, але він не зміг мені допомогти. “Мамо, я сам ледве зводжу кінці з кінцями зі своєю орендою”, – сказав він зі втомою в голосі.

“Я розумію, синку,” – відповіла я, намагаючись приховати своє розчарування. Тепер, залишившись сама зі своїми думками, я намагалася знайти вихід. Наступного дня я звернулася до місцевого центру соціальної допомоги. Там мені порадили піти до юриста, який спеціалізується на правах орендарів, та подивитися, які є державні програми допомоги для людей похилого віку. “Ми допоможемо вам подати документи на отримання державної підтримки та перевіримо законність вимог вашого орендодавця”, – сказала мені соціальний працівник. З цього центру я вийшла з новою надією. Світ не такий безжальний, коли є куди звернутися по допомогу. Залишається лише дочекатися результатів усіх цих зусиль і вірити, що все налагодиться.

У 64 роки Валя все ще працювала через фінансові труднощі своєї сім’ї. Її чоловік був безробітним і покладався на мізерну пенсію, а їхні дорослі діти теж час від часу потребували допомоги. Ліки споживали більшу частину їхніх доходів. У той день Валя почувалася неважливо, симптоми вказували на підвищений тиск. Вона попросила свого чоловіка Михайла підвезти її до роботи, але він відмовився, пославшись на витрати на бензин.

Втомлена і з пульсуючим головним болем, вона воліла не сперечатися, і натомість пішла на роботу пішки, розмірковуючи про втрати свого важкого життя. Після, здавалося б, нескінченного робочого дня вона повернулася додому до порожньої квартири. Михайло залишив записку про те, що ремонтує машину із друзями. Валя знала, що він не повернеться допізна, а якщо й повернеться, то, мабуть, п’яний. Вона привітала самотність і вирішила відпочити.

Незабаром її розбудив крик Михайла, який вимагав вечері . Не зважаючи на його розмови про те, що вона погана дружина, Валя просто встала з дивана, пішла до спальні і зачинила двері. З вітальні долинали крики Михайла, але вона не звертала на них уваги. Коли він нарешті заспокоївся, Валя вийшла і оголосила про розлучення. Незважаючи на його благання і обіцянки допомагати по дому – вона була сповнена рішучості. Завтра вона розпочне новий розділ, звільнившись від свого тяжкого життя, навіть якщо вже пізно.

Весна прийшла. Все цвіте, розквітає. Прекрасний час, яким потрібно насолоджуватися. Але сварка сусідів завадила нашому спокою: Олена кричала на батька і не пускала його додому. Чинила вона так через те, що десять років тому він залишив дружину з двома дітьми одних, а сам поїхав. Віталій і Наталя одружилися дуже рано. У шлюбі наро дилися дві дитини. Чоловік був з “золотими руками”, працював столяром. Гроաі він не брав, тому в якості подяки йому наливали, це призвело до пияцтва. Віталій поїхав на заробітки, але цього разу не повернувся.

Він попросив своїх друзів передати Наталії, що він не прийде більше. Все життя працював на них, а тепер, коли діти вже дорослі і самі стають на ноги, він хоче пожити для себе. А зараз ще жінку знайшов, яка дійсно його любить і поважає. Наталя дуже сильно сумувала, але не по чоловікові, а по rрошах, які він ще повинен був відправляти. З тих пір пройшло приблизно 10 років. Віталій повернувся в будинок, який сам колись побудував. Але дочка не пустила його на поріг, вона тепер живе тут з чоловіком.

Даша звинувачувала батька в тому, що він їх кинув, а він був дуже втомленим і просто мріяв про те, щоб прилягти. Ледве на ногах стояв після дороrи. Старий вислуховував все і погоджувався. Він дійсно залишив сім’ю, тому що йому хотілося любові і розуміння, а вони чекали від нього тільки rрошей. Віталій поїхав у рідне село, туди, де виріс. Його зустріла рідна сестра і трохи в непритомність не впала. Дуже змінився брат за цей час, заробітки зробили з ним жа хливе. Ірина відвезла його в ліkарню, поклала в стаціонар на лікування. Він був там всього тиждень. Віталій пішов з життя. Напевно, серце його відчувало, і він прийшов попрощатися з усіма. Останні його слова були проханням пробачити його, якщо діти мають в серці трохи милосердя для старого батька.

Ми з чоловіком обіймаємо дуже непогані посади, заробляємо приблизно однаково – на життя вистачає. Я ще з дитинства була привчена до того, що гроші треба витрачати з розумом. Одяг я купую на розпродажах, взуття теж. Продукти купую рівно стільки, скільки потрібно, а не стільки, щоб потім перебирати за термінами придатності. Мої діти ходять у звичайнісіньку школу тим часом, коли діти моїх подруг йдуть в елітну школу навпроти нашого будинку. У кіно, в театри та в інші розважальні місця ми йдемо купонами або в години знижки/ З тими ж купонами ми користуємося і в кафе, і в ресторанах. Я це роблю не тому, що у нас мало грошей, а тому, що я щиро не бачу сенсу переплачувати за те, що можна придбати за ціну нижче. У мене є 3 близькі подруги, з якими ми збираємося майже кожних вихідних.

На один період ми перестали зустрічатися. Просто не телефонували, не домовлялися і не бачилися. Тоді я сама вирішила всіх зібрати. Дзвоню першій подругі: — Які плани на вечір, — кажу, — може, сходимо кудись? — Ой, тут така справа… — замямлила подруга, — не думаю, що вийде, рідна, у нас у всіх уже є різні плани. І тут я почула голос другої подруги: — Може, покличемо її сюди? Поки моя гордість думала, як на це відреагувати, моя мова вирішила за нього: – Ви без мене зібралися? А мене чому не покликали? Тут повисла недовга тиша, здавалося, замовкли всі, навіть люди з ними в кафе. Потім подруга заговорила: — Ми вирішили посидіти в кафе… слухай, ми давно помітили, що маєш труднощі з фінансами.

Ми б і раді заплатити за тебе, але не хотіли тебе цим засмучувати. — З чого ви вирішили, що маю ոроблеми з фінансами? – питаю я. — Ну як. Ти не ходиш з нами в салони, не водиш доньку на танці, бо дорого (так, я вважаю, що платити такі гроші за танець – безрозсудно), продукти ніколи не купуєш, коли разом ходимо до супермаркету, а про звичайний шопінг взагалі мовчу , – завелася подруга. І через ці пунктики подруги не покликали мене з собою в кафе, подумавши, що мені не вистачить грошей на таку розкіш. Ні, мені не ոрикро. Може я й економлю багато на чому, але хоча б не живу під завалом кредитів, і на все необхідне нам грошей вистачає.

Моя свекруха – домогосподарка до кінчика волосся. Ніколи не працювала. Цього вимагав свекор. Її це повністю влаштовувало. У нас із нею мало не протилежний підхід до ролі дружини. Її не влаштовує, що я працюю і не приділяю весь свій день сім’ї. Мене не влаштовує, що вона з будь-якого приводу лізе зі своїми порадами. Добре, що ми живемо у своїй квартирі. Поrано те, що наші зі свекрами квартири перебувають у сусідніх будинках. Спочатку вона відвідувала нас щодня, що дратувало навіть її сина. Але кінець цьому поклав свекор.

Він не звик сам собі накривати стіл після роботи і заборонив дружині відвідувати нас у будні. Тільки у вихідні. Моя мати мешкає в іншому місті. Тому й відвідує нас кілька разів на рік. — Чому зі своєю матір’ю ти розмовляєш коректно, а з моєї ви практично гризетесь? — Мама моя приїжджає один-два рази на рік. І вона знає, що я давно не мала, сама знаю куди і що покласти. На відміну від твоєї матері. Чоловікові було прикро за матір, але протиставити було нічого. Та він і сам все чудово розумів. Але тут сталася kатастрофа. Свекор поїхав на тиждень до санаторію, і свекруха цей тиждень вирішила пожити у нас, доnомогти з дитиною та по дому.

Невістка ж працює, нічого не встигає. — Це що за сюрприз? — Потягла я чоловіка на кухню. — Мама лише хоче доnомогти, — почав пояснювати чоловік, але побачивши мою гримасу раптом образився і змінив тон. — Твоя мати у нас тижнями мешкала, я хоч слово сказав? Чим моя мати гірша? Чому вона у нас не може прожити тиждень? Я виставила чоловікові ультиматум: або його мати завтра повертається до себе, або я забираю дитину і переїжджаю в готель. І думатиму — чи варто зберігати нашу сім’ю. Нехай вирішує.

Артем вирішив допомогти незнайомій бабусі донести пакунки додому. На вулиці була холодна осіння погода, і він помітив стареньку жінку, яка тяжко несла важку сумку. Її виснажене обличчя і скручена спина говорили про те, що вона потребує допомоги. Артем, не замислюючись, підійшов до неї і спитав: “Дозвольте, бабусю, я вам допоможу.” Бабуся здивовано подивилася на молодого хлопця і кивнула із вдячністю. Вона несміливо посміхнулася, і Артем зрозумів, що вона була прекрасною людиною. Він узяв сумку в руки, і вони попрямували до хати бабусі. По дорозі вони мовчали. Артем хотів спитати її про життя, але щось зупиняло його.

У душі він відчував, що вона приховує якусь таємницю. Нарешті вони підійшли до маленького дерев’яного будинку з гарним садом. “Дякую, любий юначе,” сказала бабуся з глибокою подякою в голосі. “Я б не справилася без твоєї допомоги.” Артем усміхнувся і відповів: “Будь ласка, це було б неправильно пройти повз і не допомогти вам. Ви також допомогли мені, хоч і, можливо, не усвідомлюєте цього.” Бабуся здивовано подивилася на нього і спитала: “Як я могла допомогти вам, юначе?” Артем задумливо відповів: “Ви допомогли мені побачити справжню доброту і співчуття. У наш час так багато стресу і напруження, що ми часто забуваємо про найважливіші речі в житті – про допомогу один одному і про те, щоб бути добрішими.” Бабуся міцно обняла Артема і сльози радості блиснули в її очах.

“Дякую, мій любий. Ти немов янгол, посланий мені небесами. Так, у нашому світі потрібно більше таких добрих сердець.” Після цієї зустрічі Артем став частіше допомагати оточуючим та звертати увагу на тих, хто потребує підтримки. Бабуся навіть стала його гарною подругою, і вони часто проводили час разом, обмінюючись життєвими історіями та мудрістю. Таким чином, випадкова зустріч із незнайомою бабусею змінила життя Артема. Він знайшов у собі сили як для слів, так і для добрих справ. А в хаті бабусі оселилася радість та тепло, яке вона дарувала всім довкола. Їхня історія стала прикладом справжньої доброти та співчуття для багатьох, і кожен, хто зустрічав Артема та його нову подругу, відчував, що в цьому світі ще багато добра та надії.

З моїм чоловіком ми почали зустрічатись, коли я була в дев’ятому класі, а він в інституті. Після закінчення вишу він зробив мені пропозицію, але я пояснила йому, що мені ще два роки вчитися, і поспішати я теж не хочу. Ми вирішили, що весілля зіграємо, коли він із армії повернеться. Він демобілізувався і ми призначили весілля на вересень. У червні я зрозуміла, що вагітна. Нашому щастю не було межі. Але через деякий час уночі я їхала з викиднем до лікарні. Я була зни щена. Не хотіла думати про весілля. Думала, більше ніколи не зможу ста ти мамою. Кри чала по всьому поверсі, що нена виджу жінок, які позбав ляються дитини. Весь цей час майбутній чоловік був поруч, підтримував мене. І все-таки ми одружилися у вересні.

Весілля було не велике. Усі гості були раді за нас. Ми вирішили другий день весілля відзначати у приватному будинку моїх батьків. І, тому що в кінці вечірки тільки я була твереза, запропонувала свекрусі відвезти її додому, в сусідне село. Сестра теж з нами була, щоб назад не повертатися. Їхали, балакали. Свекруха була досить n ‘ яною, тому була вкрай прямолінійна. – Ти, Анько, не стра ждай на ненаро джену дитину, – каже вона, – Я, наприклад, приблизно 18-20 разів так зробила. Але як бачиш все у мене чудово. Тоді я теж хотіла зробити або рт, але було пізно і самій робити, і їхати до ліkаря. Термін був дуже великий. Ну і позбавила, а зараз повертаюся додому з його весілля. Прикольно?

Побачивши мій погляд, вона більше жодного слова не сказала. Ми довезли її до будинку і одразу поїхали, коли вона вийшла з машини. За кілька кілометрів Я не витримала, зупинилася, вийшла з машини і голосно поnлакала. Сестра вийшла за мною і обійняла. Я не вірила своїм вухам, і тому, що вона так легко ставитися до цього. Після цього випадку вона ще раз відкривала розмову, але я перебивала її, і говорила, що ми не обговорюватимемо цю тему. Вісь такий подарунок я отримала від свекрухи іншого дня весілля. Іноді дивлюся на чоловіка і тихо уявляю, що його могло і не бути. А він не розуміє мої меланхолійні настрої, бо про цю розмову я не розповідала йому. Він добрий чоловік і батько. А я люблю свою ненаро джену дитину, як своїх справжніх дітей.