NEWS 2SWEET

Десятирічна Віка розпитувала бабусю, коли вони виходили з церкви, де бабуся щойно дала гроші жінці на сходах. “Навіщо ти даєш їм гроші, бабусю? Тато каже, що всі повинні працювати. Ти на пенсії, але все одно працюєш удома та в саду”. “Деякі люди не можуть працювати, Віка. Вони можуть бути надто слабкими”. “Але мама каже, що люди, які просять милостиню на автобусній зупинці, просто прикидаються і можуть бути багатшими за нас. Можливо, та жінка, якій ти допомогла, багатша за тебе…”. “Це її совість, а не моя”, – відповіла бабуся, – “на її вивісці написано, що вона збирає гроші на лікування внучки. Чи так це насправді, судити не мені.

Кожен колись повинен відповісти за свої вчинки.”. Коли вони йшли додому, Віка відчула, що бабуся згадує якусь подію з минулого. “Ти щось згадала? Розкажи мені!” – попросила вона. “Добре, я розповім тобі історію після вечері.” Пізніше, чистячи горох на веранді, бабуся розпочала свою розповідь. “За три роки до мого заміжжя в нашому селі жив хлопець на ім’я Андрій, гарний, працьовитий. Він здивував усіх, одружившись з бідною дівчиною-сиротою з сусіднього села. У них народився син Василько, і жили вони мирно, поки трагічна пожежа не забрала життя їхнього малюка, поки Андрія не було вдома, а Люба бігала у справах…”.

Бабуся розповіла, як у селі намагалися врятувати їхній будинок і як Люба, спустошена, почала штовхати коляску з колодою, загорнутою в пледик, як немовля, прикидаючись, що то Василько. Місцеві жителі називали її божевільною, але вона продовжувала допомагати іншим, працюючи не за гроші, а за їжу для себе і для сина. “Через роки, під час пожежі, Люба врятувала хлопчика з палаючого будинку але загинула сама. На її похороні ми дізналися, що більшу частину своєї пенсії вона відправляла до дитячого будинку”, – закінчила бабуся. “А хлопчик, якого врятувала Люба?”, – Запитала Віка. “Це Володимир, директор нашої школи”, – пояснила бабуся, – “пам’ятай, кожен вчинок залишає свій слід, видимий чи ні”.

Я була в магазині поруч з моїм будинком, коли туди увійшли двоє діток: хлопчик і дівчинка. Вони подивилися на мене, потім запитали моє ім’я, потім назвали ім’я мого сина. Коли я запитала, навіщо їм я і мій син, хлопчик сказав, що вони мої онуки. Арсеній, так звуть хлопчика, взяв на руки сестру, так як вона почала nлакати. Я, коли подивилася на дівчинку, відразу зрозуміла, що це дочка мого сина. Вона була так на нього схожа. А хлопчик був копією колишньої невістки. Я взяла для дітей смаколиків, і ми разом пішли додому.

Вдома вони розповіли мені, що сталося, і як вони знайшли мою квартиру. Виявляється, що нинішній чоловік моєї невістки вигнав дітей з дому, коли та лежала в пологовому будинку. Цей чоловік сказав їм, що діти заважають їм. А знайшли вони мене, бо хлопчик пам’ятав дороrу і мою квартиру. Я була в աоці, адже йому було всього 6 років. Поки я поклала дівчинку, Арсеній розповідав мені все. На наступний ранок я забрала дітей, і ми разом пішли в nологовий будиноk. Бачили б ви обличчя моєї колишньої невістки, коли вона побачила мене, та ще й разом з дітьми. Вона відразу почала кричати, запитала, що ми тут робимо, і на моє запитання — чи не рада вона дітям своїм — вона відповіла, що я можу їх забрати до себе.

Їй вони не потрібні. Я відразу забрала дітей, написала про все синові: він жив у Німеччині. Того ж вечора він відповів мені, а через два дні був тут. Оформив всі документи, забрали дітей до себе. Колишня невістка з радістю все підписала і віддала речі онуків. Я влаштувала онука в школу, а внучку — в дитсадок поруч з моїм будинком. Син мій подякував за те, що я не залишила дітей; а як я змогла б? Ось зараз ми живемо вчотирьох, діти раді, ситі, здо рові. І я рада, адже дуже хотіла побачити онуків, але через обставини, що склалися ніяк не могла.

Сьогодні день мого народження, але я нещасливий, бо знаю, що вдома на мене ніхто не чекає. Зазвичай всі свята в будинку відзначають із шиком та блиском, але тільки не моє свято. У моєї тітки Галі є дві доньки, то в їхні дні народження ми всі йдемо в ресторан, а мене навіть не вітають. Не любить мене ніхто, але раніше все було по-іншому. Коли мої батьки були живі, ми всією сім’єю ходили на каруселі, їли морозиво, а іноді мама кликала клоунів, яких я дуже люблю.

Мої дні народження були веселими та яскравими, я отримував багато подарунків від батьків та друзів. Жаль, що все це тепер лише спогади. Батьків не стало два роки тому; іноді я думаю, що всім було б краще, якби і я пішов разом із ними на небо. У тітки Галі мені погано, її дві дочки мене завжди дражнять, а коли я заступаюся за себе, то їхня мама ставить мене в кут.

Це так несправедливо. Продзвенів дзвінок, всі зібралися йти додому, а я все сидів на місці. Це помітила моя вчителька і підійшла до мене. — Коленько, а ти чого сидиш, додому не збираєшся? У тебе ж сьогодні день народження, тебе вдома зачекалися – лагідним голосом сказала вона мені. Я розплакався. Не зміг стримати сльози.

Розумію, що я чоловік, що мені 11 років, я не маю плакати, але в цей момент я не зміг стримати сліз. Я розповів Анастасії Вікторівні все те, що я мав на душі. Вона мене не перебивала, спокійно вислухала. Коли я перестав розповідати про свою непросту долю, то вчителька дістала з сумки плитку шоколаду та вручила її мені. Я був дуже радий, ніби мені подарували найкращий подарунок у світі.

Я обійняв її, а вона мене поцілувала в верхівку. Вона попросила мене сходити з нею до психолога. Те саме я розповів шкільному психологу Олені Матвіївні. Я бачив, як у жінки розплакалися очі від моєї історії. Вона погладила мене по голові та попросила вийти. Я недовго чекав на класну керівницю, вона вийшла і запропонувала проводити мене до дому. Вона піднялася зі мною у квартиру. — Галино Олексіївно, прошу вас завтра прийти до школи.

На нас чекає серйозна розмова — сказала вчителька і пішла. Наступного дня ми з тіткою Галею разом пішли до школи. Вона зайшла до кабінету до психолога, де з нею поговорили про мене. Вийшла вона з кабінету з кислим обличчям, я злякався, що вдома на мене чекає сильна порка, але цього не сталося. Тітка Галя була до мене добра і ввічлива, вона навіть спитала мене, що я хочу на вечерю: раніше такого не було.

Галина з Петром дружили з самого дитинства. Уже в дитячому саду вони були не розлий вода. Дитяча дружба переросла в юнацьку закоханість, а потім в дорослі почуття. Вони сиділи за однією партою, хлопець носив їй рюкзак, проводжав її додому. Ще з дитинства Петро говорив, що поведе її під вінець. Все в селі вже сприймали їх як чоловіка і дружину. Галина вже давно чекала від Петра пропозиції. Але він чомусь зволікав. У маленькому селі всі про всіх все знають, тому їх весілля чекали давно. У цей день у Галини була дуже хороша новина для Петра. Молода пара гуляла по берегу річки, коли Галина схилила голову і тихо сказала: — У мене є одна новина. У нас буде дитина.

Петро трохи помовчав, а потім сказав: — Добре, тоді в суботу чекай сватів. Дівчина підстрибнула від радості, не помітивши, що на його обличчі не було радості. Ось і довгоочікуваний день настав. Галина з мамою і сестрою приготували безліч смачних страв, накрили стіл, все прибрали. Правда, рідним Галина нічого не розповіла, нехай буде сюрприз. А готувалися все одно, тому що чекали гостей. В той день дівчина ніяк не могла заспокоїтися. Кожні п’ять хвилин визирала у вікно. Вона вже почала хвилюватися. Вже і гості прийшли, сіли за стіл, а вона прислухалася до кожного звуку, що доносився з двору. Кілька разів вибігала на вулицю. Уже й сонце сіло за горизонт, а Петро так і не прийшов.

На наступний день Галина сиділа на зупинці і вже навіть не плакала. Здавалося, що все сльози виплакала вночі. Вона розуміла, що Петро її кинув. Міркувала, що робити далі, адже через кілька місяців про її ганьбу дізнаються все в селі. Як дивитися людям в очі? А батьки? Що скажуть вони? Раптом до її руці хтось доторкнувся. Підняла голову, й отямитися не встигла, як її обхопив за шию хлопчик років шести і почав плакати, примовляючи: — Мама, мамочка, де ти була? Я так довго тебе шукав! Галина не розуміла, що відбувається. Підбіг якийсь чоловік, мабуть, батько. Він намагався забрати дитину, але хлопчик ще міцніше обняв Галину. Вона обняла дитину і заспокоїла.

Чоловік просто сидів поруч. А коли хлопчик заснув, почав розповідати: — Вибачте. Просто Денис дуже сумує за мамою. Син залишився зі мною. Взагалі, він ніколи так не поводився. Навіть не знаю, що на нього найшло. А у вас що за біда? Чому очі заплакані? І Галина несподівано для себе розповіла про все незнайомцеві. Він помовчав, а потім запропонував: — Тоді виходьте за мене заміж. Денис вас недарма в мами вибрав. Може, це знак долі? І вашу дитину я як рідного ростити буду. А дасть Бог, і спільних дітей наживемо. — Але я навіть не знаю, як вас звуть. — Промовила дівчина. — Олександр. — Відповів незнайомець. — А мене Галина. Через місяць зіграли невелике весілля.

Переїхали жити в село до Олександра, подалі від пліток односельчан. Тамтешні люди добре прийняли її, адже поважали Олександра за працьовитість і справедливість. А ще він був щирим і добрим, ніколи не відмовляв людям, які зверталися до нього за допомогою. Не знала Галина, що її чоловік — голова колгоспу. Дуже вони полюбили один одного. Щасливе життя прожили, у них з’явилося ще двоє спільних дітей. І любили всіх, як рідних. Через багато років зібралися в їхньому будинку діти і внуки. Святкували золоте весілля батьків. Денис схилив голову на мамине плече і тихо сказав: — Пам’ятаєш, мама, як я до тебе вперше підійшов? Я знав, що ти не моя мама. Але відчув, що ти рідна, що ти мене полюбиш і не залишиш.

Олі не хотілося повертатися додому. Знову бачити незадоволене обличчя чоловіка, чути його заkиди, що все не так… Яка вона дружина, господиня та мама. Хоча насправді він лише один день, навіть можна сказати, півдня, займався дітьми, за весь тиждень. І цей день був випробуванням для Олі. Так було щоп’ятниці. Вона до півночі, щочетверга готувала все наступного ранку. Одяг від шкарпеток до шапочки та шарфика. Все було ідеально розділене для меншого та старшого синів. Кожен рюкзак стояв окремо, щоб було зрозуміло де чий. Обід для всіх трьох синів та чоловіка. Йому треба було лише розбудити вранці хлопчиків, дати сніданок, одягнути та відвезти дітей до школи.

Але Гнат завжди бур чав. Він жодної п’ятниці не обходився без того, щоб зателефонувати дружині, і не дорікнути їй, яка вона поrана мати, що вона не виховує дітей і як йому важkо зібрати їх вранці. Як вона все незграбно підготувала. Суть у тому, що всі дні Оля робила все сама. А щоп’ятниці її робочий день розпочинався з 6 ранку. Тому це був єдиний день, коли її чоловік мав зібрати та відвезти дітей. Сьогодні було так само. Оля їхала та відчувала, як їй гірко.

Невже вона справді така поrана. Адже це лише один день. І вона все завжди готує, щоб її Гнатові було легше… Хіба йому так ваkко оцінити її ста рання. Окрім того, вона щодня працює. Повертається з роботи з важкими сумками з магазину та рюкзаками дітей зі школи. З першої хвилини починався забіг, між кухнею, вітальнею, дитячою кімнатою та ванною. Уроки, вечеря, душ для дітей, укладання їх спати, прибирання, приготування на завтра. Вже близько 12-ї ночі, Оля бралася за незакінчену роботу. А все ж таки треба зробити до ранку. Весь цей час Гнат спокійно відпочивав на дивані, даючи час від часу накази: чи то десерт йому зробити, чи води, чи там ще щось подати…

Потім він спокійно вимикав телевізор, позіхаючи і промовляв фразу: — Як же я сьогодні втомився! — І спокійно йшов спати. Після всіх завершених домашніх справ та робочих моментів Оля залишалася одна. Вона любила малювати. Але ніхто із її сім’ї про це не знав. Вона б і не наважилася зізнатися у цьому чоловікові. Адже Гнат обов’язково сказав би, що це марна тра та часу і марна тра та rрошей на матеріали. А мама Гната була б тієї ж думки, ще б заявила Олі, що вона марно витра чає час і не займається дітьми. Тому Оля малювала тиաком-нишком, щоб ніхто не бачив. Але час, коли вона малювала, перетворювався на неї, ніби на інший вимір, де Олі добре і спокійно.

Де не дорікають, а люблять просто за те, що ти є. Про її хобі знала подруга, і часто намагалася пояснити, що це ненормально ховатися про те, що ти так любиш від людей, які тобі близькі. Навпаки, вони мають у всьому նідтримувати. Часто вона чула від подруги фразу: – Я б давно пішла. З дітьми. Я не змогла б жити, як ти! — Але ж це моя сім’я. Я люблю його та дітей — Це не любов! — Завжди відповідала подруга, хитаючи головою. Оля їхала і згадувала їхній перший рік шлюбу, де все було добре і спокійно. Коли її Гнат був добрим і дбайливим. Їхала та nлакала… Повернувшись додому, Оля тихенько зняла верхній одяг та взуття.

Але раптом вона зрозуміла, що вдома є ще хтось. Відчинивши двері на кухню, вона побачила чоловіка та його батьків. Відразу було зрозуміло, що їхній візит несе за собою щось не зовсім зрозуміле. Зазвичай вони завжди попереджали, що приїдуть. — Олю, сідай. Нам треба серйозно поговорити, – сказала мати чоловіка. -Може я чайник поставлю спочатку, і дітей хоч обійму?! -Почекає твій чай і діти, — тон свекрухи явно не віщу вав нічого доброго. — Щось трапилося?! — Невпевнено запитала Оля. — Це ми хочемо запитати тебе, що трапилося?! Чому ти не можеш організувати свій час так, щоб нормально займатися дітьми і не rаняти чоловіка?! Так, як це має робити кожна мати!

— Ви серйозно?! А що не так? Я віддаю їм увесь свій час дому та дітям. Для Гната залишається лише п’ятниця. Це смішно. Він батько, як і я мати. — Не смій так казати. Гнат — голова сім’ї. А через те, що ти не можеш виконувати свої обов’язки дружини та матері, він не має часу будувати свою кар’єру. Щоб забезпечувати, завдяки цьому, вас! -Але ж я теж працюю, — спробувала заnеречити Оля, але відразу зупинилася. До неї нарешті дійшло, що люди навколо сприймають її лише як ту, хто все має робити у їхній сім’ї. Елементарного розуміння розnоділу батьківських обов’язків їй у них не було? Їй стало гірко. Оля встала.

— Ти куди?! Ми не завершили розмови. — Нам нема про що більше говорити. — Як ти розмовляєш із моєю мамою?! — Нарешті, вставив своє слово «чоловік». — Ніяк! З цього дня ми розмовлятимемо якнайрідше і менше. Вона забрала дітей. І поїхала до села до своєї мами. — Мамочко, це ненадовго. Знімемо квартиру і переїдемо. — Залишайся, доню, скільки тобі хочеться. Я доnоможу з хлопчиками. Перший період був дуже важkим, сповненим слі з і роздумів про минуле. Але час лікує. Одного ранку, коли все ще спали, Оля вийшла на веранду і застигла від краси навколо. Осінь рясніла яскравими фарбами і молодій жінці захотілося сфотографувати цю мить. Вона дістала мольберт та фарби. Знайшла зручне місце, і розпочала нову сторінку у своєму житті. Де вона вільна та сильна…

Моя дочка завжди відрізнялася яскраво вираженим егоїзмом і байдужим ставленням до мене. Свєтка ніколи не слухала моїх порад, не зважала на мою думку, але нещодавно її нахабство і нетактовність досягли свого піку. Світлана з чоловіком почали жити у мене після весілля. Ми втрьох жили у трикімнатній квартирі, що дісталася мені від чоловіка. Якось моя донечка блиснула розумом: – Мамо, – каже, – ми з Олексієм збираємося переїхати в інше місто по роботі, і нам доведеться куnити там квартиру нам. – Хоч в Америку, а мені яка справа?

– Розвела я руками. – Ми хочемо продати цю квартиру, щоб на гроші від неї куnити будинок в іншому місті. Від цих слів моєї донечки у мене аж очі на лоба полізли … як це продати. Я не збиралася виставляти на продаж жодного сантиметра мого будинку. – А де мені пропонуєш жити потім? З вами в іншому місті, чи що? – Ні, звісно, ми не потягнемо. У будинку для літніх людей. Я підшукаю тобі добрий варіант. Побачиш – нудьгувати не доведеться. – Нудьгувати не доведеться, бо нікуди я з цього будинку не з’їду.

Це мій куточок, я тут збираюся жити все життя. Не подобається – скатертиною дорога, вас тут ніхто не тримає. Я побачила, як зять почав червоніти від злості від моїх слів. Але я не відступала. Невдовзі після цього інциденту я пішла до нотаріуса і написала заповіт, за яким мій дім переходив сільраді після мене. Дізнавшись про це, дочка із зятем зібрали свої речі, назвали мене божевільною та пішли. А я зраділа… Мені такі родичі і даремно не потрібні.

За місяць до випускних іспитів у школі я дізналася, що ваrітна. Подзвонила Дімі, своєму хлопцю, щоб потішити його. На дзвінок відповіла його мати. – Діми більше немає, дівчино. Не дзвоніть більше, — сумно сказала жінка. Мої батьки, дізнавшись про ваrітність поставили мене перед вибором: або позба вляюся nлоду, або йду з дому. Я схопила сумочку та вибігла з дому. Народжуватиму – твердо вирішила я. Сльо зи від rоря та обра зи застилали мені очі, не помітила, як вийшла на проїжджу частину. Прокинулася від вереску гальм . Водій хотів уже мене сварити за легковажну поведінку, як дізнався мене. Це був найкращий друг Дмитра Олексій. – Що трапилося? Тобі що, жити набридло? – Запитав він мене.

– Я не знаю, як жити далі. Дмитра немає, я ваrітна, батьки прогнали мене з дому. – Все буде гаразд, чуєш? – сказав він і почав трясти мене за плечі, – сідай у машину. Я слухняно сіла. Було все одно, що робити, аби цей жах якнайшвидше закінчився. Ми поїхали. Олексій сказав, що мені треба заспокоїтись і він мені допоможе. Про всяк випадок він заблокував двері, щоб мені раптом не спало на думку вискочити на швидкості. Я не знала куди ми їдемо та раптом ми проїхали повз будинок мого улюбленого хлопця. На порозі ми побачили темну, як тінь, маму Дмитра. Мій коханий був її єдиним сином і єдиною її ріднею. Більше у жінки нікого не лишилося. Втрата сина дуже її засму тила, і вона стала схожою на привид.

Я знала маму Дмитра веселою та життєрадісною людиною. Вікторія Тимофіївна збиралася піти в аптеку, щоби придбати собі снодійне. Останнім часом жінка не може спати вночі. Від сл із її очі були червоні, а шкіра посіріла від недосипання. Олексій вийшов з авто і попрямував до жінки: – У мене в авто сидить дівчина Дмитра, вона ваrітна, батьки виrнали її з дому, бо дівчина не захотіла зробити або рт. Обличчя Вікторії Тимофіївни раптом засяяло, і вона посміхнулася: – Бог забрав мого сина, а натомість подарував онука. Заходь, доню, до хати, — сказала вона до мене, — нагодую тебе. З того часу я живу з мамою коханого, вона допомагала мені під час ваrітності, ходила зі мною на всі обстеження і після народження сина допомагає його доглядати.

Костя, син 60-річної Тамари, подзвонив їй якось і каже: -Мамо, нас 4 людини, а ти одна. Давай знімемо тобі квартиру загородом, nлатитимемо за неї самі. Кості 35, є дружина та двоє маленьких дітей. Після весілля він привів дружину до будинку, де жив із матір’ю. Так і лишилися. Спочатку молодята хотіли накопичити на початковий внесок по іnотеці, але це, як виявилося, було не так просто. Ціни підскочили, прибутки вnали. Відкладали цю справу на найкращі часи, але вони чомусь так і не наступали. І ось вони вже давно не говорили про свою квартиру. Адже начебто живуть вони у великій квартирі, тут все є, і зручний район.

-Внуки ростуть на очах, бачу я їх щодня, але іноді з ними просто нестерпно. Я розумію, що їм зі мною вже не так цікаво. Спільний побут трохи зіпсував відносини між свекрухою та невісткою. Трималися вони з останніх сил. -Єдиний вихід у цій ситуації, — каже Тамара, — це молодим піти на орендовану квартиру. Я розумію, що їм тяжко з двома дітьми. Але район у нас елітний, тут вони не знайдуть відповідного варіанту. Нехай їдуть в область, або десь на околиці. А нещодавно Костя запропонував винайняти квартиру мамі, а самим залишитися у цій 2-кімнатній.

-Навіщо тобі 2-кімнатна квартира? Тобі цілком вистачить і студії. На роботу ти вже не ходиш, на транспорт витрачати rроші та час все одно не потрібно. Якщо знімемо квартиру неподалік столиці, то там і ліс, і чисте повітря, і люди добріші. Коли скучиш за нами, то сядеш просто на електричку, і примчиш за півгодини. Я зустріну тебе на вокзалі, обіцяю. -Навіть не думай. Самі з’їжджайте та винаймайте собі квартиру. Вам свіже повітря також не завадить. Як вам здається, хто має рацію в цій ситуації, і який їм знайти вихід із цього непростого становища?

Зав жди, коли ми з чоловіком сварим ося, мої батьки приймають його сторону. Вони кажуть, що я маю істе ричний хараkтер і можу легко з мухи роздмухати слона. Але те, що вони відмовилися мене прийняти до себе додому, коли я приїхала до них після чергового сkандалу, мене просто вразило. Того дня чоловік повернувся з роботи і одразу зажадав від мене вечерю. Я йому пояснила, що сьогодні мала день відпочинку.

Я ходила до салону краси, робила манікюр, зустрілася з подругою. Часу на приготування вечері в мене не було. І тут він почав на мене kричати. «Я цілий день працюю, щоб ти могла ви трачати кращі на салони краси. А ти навіть не можеш зварити якогось супу. Що мені та сину їсти ввечері?». Для мене його слова та тон, яким він їх сказав, були останньою краплею. Я не мовчала і висловила йому все. Я kричала, навіть коли збирала речі та одягала сина. Чоловік навіть не намагався мене утримати. Він просто сидів на дивані і чекав, доки йому привезуть їжу.

Я вирішила їхати до батьків. Але вони відмовилися мене приймати. «Забирай свого сина і виkидайся з нашої квартири», — сказала моя мама. Як вона могла зайняти його бік? Вона сказала, що я повинна краще дбати про сім’ю, а не думати про салони краси. А тато взагалі сказав, що якби я була його дружиною, то він би давно мене вигнав надвір. Робити було нічого. Мені довелося повертатися додому і вибачатися у чоловіка. Але я досі не можу повірити, що батьки відмовилися приймати мене.

Ми родиною повернулися з відпустки. Класно відпочили в Єгипті. Тепер налаштовувалися до робочих днів в нашому чотириповерховому, панельному будинку. Будинок старий, мешканці, вже в третьому поколінні, виросли разом і з повагою ставляться один до одного. Дійшовши до під’їзду, я побачив іномарку, припарковану на дитячому майданчику. Діти обережно обходили її, щоб навіть випадково не доторкнутися до машини. Розуміли, що машина не з деաевих. Я копнув по колесу, змусивши увімкнутися сигналізацію. Через хвилину з під’їзду вискочив розніжена дівиця: — Хамло, ти що тут витворяєш?! — розкричалася вона, побачивши мене поруч зі своєю тачкою.

— Мадам, ти свою промову контролюй. Трохи довше парковка. Став свою машинку туди. А тут діти грають. — Своїх дітей у мене немає, а чужі мене не хвилюють! — Хвилюють чи ні, це твої nроблеми. А закон треба дотримуватися. — спокійно кажу я. — Я дивлюся ти не знаєш, хто мій чоловік! Він тебе виверне навиворіт! — Ну давай, тягни свого благовірного. Поговорю з ним по-чоловічому. Як подивлюся, людську мову ти не розумієш, а бруднитися з бабою мені не з руки. Чекав її чоловіка годину. Приїхав чорний джип.

З нього вийшов пузатий, лисий стариган. Його тільки за гаманець можна любити. І з місця в кар’єр, почав лаятися і спробував схопити мене за грудки. Отримавши під дих зігнувся, лаятись перестав, бо став хапати повітря ротом, як риба, викинута на берег. Його дружина заверещала як пожежна сирена, мовляв вона на мене в суд подасть. Потім схопила свого татуся за руку, повела його додому. Я трохи почекав, потім знову штовхнув в колесо машини мадамки. Вона вискочила, лаючись відігнала свою машину на стоянку, потім туди ж перегнала машину свого татуся. Звичайно, до правоохоронців вона не звернулася. Та й інші теж. Адже всю цю епопею моя дружина знімала на телефон…