NEWS 2SWEET

Мене звуть Артем, я батько трьох чудових дітей. Але моя історія далека від казки, незважаючи на такий багатообіцяючий вступний акорд. З Анею ми познайомились в університеті. Вона була молодша за мене на три роки, струнка, гарна і дуже приваблива. Її посмішка одразу підкорила моє серце. Наші стосунки розвивалися повільно, але я точно знав: хочу прожити з нею все життя. Через чотири місяці після початку зустрічей я запропонував їй жити разом і вона погодилася. А ще за кілька місяців ми подали заяву до РАГСу. Все складалося як у найкращих романах. Через рік після весілля ми дізналися, що чекаємо на дитину. Вагітність для Ані виявилася важким випробуванням. Вона страждала від сильного токсикозу, і її організм не витримував такого навантаження.

Вона народила раніше терміну, ледь встигнувши доїхати до лікарні. Коли лікар вийшов з палати, він повідомив мені дивовижну новину. – У вас трійня! Дві дівчинки та хлопчик! – Сказав він з усмішкою. Я був на сьомому небі від щастя і одразу подався додому по речі, які попросила принести медсестра. Але, повернувшись до лікарні, я опинився на межі божевілля. Ані не було. Вона просто пішла, не попередивши нікого. Я подзвонив її батькам. Вони приїхали одразу, але самі не знаходили слів. Мені довелося брати на себе турботу про дітей. На щастя, моя мама та сестра допомагали мені у важкі моменти. Коли діти пішли до дитячого садка, стало трохи легше. Я зміг працювати повний день. Потім школа, університет — мої пташенята виросли і розлетілися хто куди. Я так і не одружився знову, бо більше не довіряв жінкам. Мої сорок років ми святкували з дітьми у родинному колі. На суботу я планував запросити родичів.

Ми сиділи у вітальні, як раптом пролунав дзвінок у двері. Син пішов відчинити. За хвилину у дверях з’явилася жінка. Я відразу впізнав її – це була Аня. Її зовнішність сильно змінилася: жодного сліду від тієї молодості та краси. – Я не маю виправдань. Я прийшла вибачатися, — почала вона прямо з порога. Я дивився на неї і не вірив своїм очам. Але в серці нічого не тьохнуло. Усі мої почуття тепер належали лише дітям. Аня продовжувала говорити, пояснюючи, навіщо вона прийшла. Вона зізналася, що давно без роботи та не може оплачувати житло. Просила прийняти її назад у сім’ю та почати все заново. Вона стверджувала, що тоді була молодою і не усвідомлювала, що робить. Діти стояли мовчки, приголомшені її словами. Вони знали, що сталося у минулому, але ніколи не спілкувалися з нею. Тепер вони дивилися на цю жінку з жалем і зневагою. Я провів її до дверей, сказавши: – Вибач, але ми не можемо тобі допомогти. Багато років тому ти зробила свій вибір. З того часу вона більше не з’являлася у нашому житті. А як би ви вчинили на моєму місці?

— Мамочко, у мене будуть двійнята. Мені без тебе ніяк… Ольга Захарівна поїхала до дочки. Рік порався з двома малюками… — А залишайтесь у нас жити. Дружина на роботу вийде. Ремонт зробимо… Ольга Захарівна, як не відмовляли її подруги, продала будинок у селі та переїхала жити до дочки із зятем. Минуло ще три роки. Все частіше в розмовах дочки та зятя миготіли слова про тісноту в сорокаметровій квартирі. Нарешті Ольга Захарівна не витримала і попросила, у зятя з дочкою, знайти і на гроші, що залишилися від продажу будинку, купити їй маленький будиночок за містом. Знайшли якусь розвалюху. Привезли та поїхали. Та з таким ображеним виглядом, мовляв: «Чого це мати дивує.

Жила б у нас»… Будиночок був ґрунтовно покинутий. Пил, павутиння, миші, підгнилий підлогу… Вийшла оглянути, що з сараєм та літньою кухнею. Не встигла дійти, як мене гукнула молода жінка: — Вітаю. Мене Ганна звуть. Я по сусідству із вами живу. За Вами заїдуть? А то в будиночок одразу вселятися навряд чи можливо. — Здрастуйте, Ганно. – посміхнулася Ольга Захарівна. — Ні, не заїдуть. Я житиму тут. — Ясно. Тоді оголошуємо аврал. – розсміялася Ганна і почала дзвонити по телефону. Через десять хвилин, молодик косив мотокосаркою бур’ян у дворі. А ще хвилин за п’ять підійшли ще п’ять дівчат (сестри Ганни) і дружно взялися за прибирання в будинку та на подвір’ї.

Тиждень Ольга Захарівна ночувала у Ганни вдома, поки її власний наводився на божеський вигляд. А потім потихеньку почала вживатись у місцевий ритм життя. І навіть носила на трасу, що пролягає недалеко, дари свого саду на продаж… Дочка зателефонувала за півроку. Вперше. — Мамо, скоро зима. Завтра чоловік забере тебе. — У мене все добре. – відповіла Ольга Захарівна та поклала трубку. Наступного дня до неї приїхали зять із дочкою. Ольга Захарівна винесла з льоху овочів та фруктів. Дала до рук приголомшеного зятя. — Їдьте собі з Богом. – тихо сказала Ольга Захарівна. — І нехай якщо, не дай Боже, опинитеся в моїй ситуації, у вас будуть такі самі сусіди.

Софія нарешті завагітніла. Але була тільки одна обставина, яка її засмучувала. Чоловік хотів виключно сина, про дівчинку навіть думати не бажав. А на УЗД не могли ніяк визначити стать дитини. На третьому УЗД лікар впевнено заявив, що народиться дівчинка. Микола сильно розлютився і відразу вийшов з кабінету. Коли Софія вийшла з лікарні, то побачила, що чоловік вже поїхав. Вона йому кілька разів подзвонила, але він не брав трубку. Додому вона приїхала на автобусі. Насилу піднялася на третій поверх. Біля дверей стояла велика валіза з її речами. До неї була прикріплена записка.

«Якщо народиться дівчинка, виховувати будеш сама.” Вона підняла важку валізу, вийшла з під’їзду, і присіла на лавку. Живіт різко заболів, вона зіщулилася і почала плакати. До неї підійшла їхня сусідка, тітка Даша. Вона пів життя пропрацювала акушеркою. Побачивши стан дівчини, вона зрозуміла в чому справа, і тут же викликала швидку. Софію відразу ж відвезли в пологовий будинок. Через кілька годин молода матуся народила двох діток-дочку і сина. У день виписки з лікарні її зустрічали батьки. На подив Софії, приїхав і Микола. Він весь сяяв. Підійшов і поцілував дружину. Подарував їй розкішний букет з червоних троянд.

Потім взяв на руки сина, і почав його обіймати. А на дівчинку навіть не звернув уваги. Софії це не сподобалося. Микола обернувся і сказав їй, щоб вона залишила дочку в лікарні, тому що вона йому не потрібна. Ось син-це інша справа. Софія оторопіла. Жбурнувши на землю букет, вона відібрала сина у Миколи, і сіла з двома дітьми в машину батьків. Наостанок крикнула чоловікові, щоб він більше ніколи не з’являвся, а дітей нехай забуде назавжди. Микола був пригнічений, він ніяк не очікував від неї такого. Пізніше Софія подала на розлучення. Вона познайомилася з хорошим хлопцем, але заміж поки не збирається. Зараз виховує дітей і дуже щаслива.

Антон любив Оксану найбільше у світі. У хлопця було все. Своя двокімнатна квартира, своя машина, гарна робота у фірмі батька. Що ще потрібно для створення сім’ї? Потрібно, щоб батьки прийняли невістку, але вони відмовилися навідріз. Батько мав свої плани на шлюб сіна, мама висловила своє” фі ” з приводу того, що мати Оксани якась там пенсіонерка… Коротше, Антон посварився з батьками, пішов із фірми батька, влаштувався працювати на завод і, звичайно ж, одружився з коханою. Весілля, як такого, не було. Розписалися в РАГСі, посиділи втрьох біля кафе, і все. Потім обміняли дві двокімнатні на одну чотирикімнатну, і почали жити втрьох, із тещею. Інна Павлівна була доброю та мудрою жінкою. Варила дітям обіди, стежила за чистотою у квартирі, в особисте життя молодих не лізла. Тільки іноді лая лася на молодих, коли ті не стежили за здоров ям.

Минуло два роки. – Антоне, у нас сьогодні святкова вечеря. Не затримуйся! – зателефонувала Оксана до чоловіка. – Пам’ятаю, пам’ятаю… Сьогодні річниця нашого весілля, – відповів чоловік. – Не тільки, – загадково промуркотіла Оксана… Антон влетів у квартиру навіть раніше означеного часу. – Не стерпів! Ти ваrітна? – кинувся він до Оксани. – Так! – Діти, тільки зважте, говорити про те, що Оксана ваrітна, стороннім не слід. Тільки найріднішим людям, – сказала Інна Павлівна. – Чому? – здивувався Антон. – Не знаю. Чи то прикмета, чи звичай. Але цього правила слід триматися, – відповіла теща. “Тільки найближчим. Хто може бути ближче, ніж батьки? А я з ними посва рився. Але ж буде неправильно, якщо про появу онука вони розпізнаються від чужих”, думав Антон.

Вранці, прийшовши на роботу, насамперед подзвонив мамі. – Сину, що трапилося?! – З тривогою в голосі відповіла на дзвінок мама. – Привіт, матусю. Все просто відмінно. Ну що ти плачеш, я тобі зателефонував, щоб потішити, а ти nлачеш, – сказав Антон. – Загалом готуйтеся там із татом, скоро станете дідусем та бабусею. Ну мамо, перестань nлакати. – Це я від радості. Два роки не дзвонив і одразу з такої чудової новини. Я дуже скучила за тобою. Та й батько тужить. – Мамо, пробач мені. Ми так важко розлу чилися. – І ти нас вибач, синку. Знаєш, що, а приходьте до нас у суботу. І тещу свою запитай. – А тато що скаже? – Буде радій. Я гарантую…

Ірина Василівна завжди любила розповідати, як багато вона заробляє у Європі. Працює в Італії, доглядає літню сеньйору і купається в євро та злотих. За її словами, може дозволити собі дорогу шубу, і вініри поставити, і на відпочинок до Буковеля з подругами поїхати. А я, що там, їжджу лише на сезонні роботи до Польщі: то фрукти збираю, то гриби вирощую. Працюю вчителем музики у школі, тому можу виїжджати лише влітку. Іноді навіть заздрю свасі – адже вона знайшла собі таку прибуткову роботу. Але її хвастощі часто викликають у мене роздратування. Наприклад, коли наші діти готувалися до весілля, Ірина Василівна одразу заявила: – Я дам три тисячі євро, а решту нехай оплачують батьки нареченого.

Це – традиція. – Яка ще традиція? Адже у вас гостей більше! – обурилася я. – То що ж, моя дочка виходить заміж за бідняка? У результаті ми з чоловіком поїхали на три місяці до Польщі, щоби зібрати гроші. Тих «нещасних» трьох тисячі євро, що дала сваха, вистачило хіба що на весільну сукню для Христинки та передплату за ресторан. Наш син Павло теж підробляв, відкладав кожну зароблену гривеньку. Після весілля діти вирішили купити квартиру – трикімнатну, у новобудові та з ремонтом. Але Ірина Василівна знову відступила: – У мене немає грошей. Сеньйора затримує зарплату.

А ще я хочу в санаторій, спина щось болить. Ми з чоловіком продали половину пайової ділянки, взяли кредит. Я на цілий рік вирушила до Польщі, а Роман брав додаткові зміни на заводі. Не подумайте, що діти зовсім ліниві. Павло таксував, працював на будівництві, залишався нічним охоронцем на об’єкті. Христина влаштувалася адміністратором та перукарем у салон краси. Але, як ви розумієте, українські зарплати не зрівняються з заробітками в Європі. Нині у дітей все налагодилося. Вони розплатилися з боргами та виховують донечку Зорянку. Ми з Романом, як люблячі бабуся та дідусь, передаємо з села гостинці та подарунки. І ось цього тижня несподівано приїхала Ірина Василівна.

Хоча обіцяла бути тільки на Різдво. Наступного дня вона зателефонувала: – Я вас окремо запрошую додому. Пригощу смаколиками, які сеньйора передала. Ми з чоловіком купили букет троянд, я поклала до конверта 500 злотих (приблизно 5 тисяч гривень). Одягли святковий одяг і вирушили в гості. А Ірина Василівна зустріла нас у халаті. Пригостила тарілкою сиру, ковбаси та оливок, заварила каву та дістала магазинне тірамісу. Весь вечір вона тільки хвалилася, як відпочиває в Італії, ходить з сеньйорою до кафе та пляжу. Робота у неї, за її словами, чудова, а зарплата — понад тисячу євро. Ми вирішили, що такий «гостинець» не заслуговує на дорогий подарунок.

Букет подарували, а гроші залишили собі. Через день я дізналася, що вона скаржилася на нас рідні: – Сваха подарувала лише квіти! Скаржилась, що їздить на заробітки, а мені нічого не купила. Я не витримала: – Сама сидить в Італії, копійки дітям на весілля та квартиру не дала. Але мене найбільше здивувало, що Павло став на її бік. – Мамо, ну навіщо ви з татом цей цирк влаштували? – дорікнув він. – Нам дали лише каву та тарілку сиру. І за це я мала віддавати 500 злотих? Чому вона нас у кафе не запросила? – Там були лише її родичі. Ми з Христиною самі поїхали за годину. – Сину, а ти забув, хто весь цей час допомагав вам? Хто їздив до Польщі? Адже Ірина навіть макаронів вам з Італії не передавала. Я так і не зрозуміла, чому Павло заступився за свою тещу. Вона ж така успішна у своїх заробітках, але все одно обурюється через подарунки.

Тиждень тому я відзначила ювілей – 65 років. Святкувала скромно, у кафе, без великого розмаху. Запросила лише синів з дружинами, двох подруг та брата з племінницею. Все проходило непогано, лише діти сильно затримувалися. Це було не дивно, адже наші відносини останнім часом бажали кращого. Своїх синів я дуже люблю і завжди хотіла для них лише найкращого. Коли мій старший син Святослав знайшов свою обраницю, я була неймовірно горда. Людмила – дочка заможного підприємця, свати одразу влаштували Святослава на роботу, подарували житло. Я раділа, як ніхто.

Але через півроку після весілля син перестав мене відвідувати. Весь час казав, що зайнятий, і дзвонив мало не раз на тиждень. Іноді я просила Святослава допомогти, адже він має машину. Але він завжди знаходив причину відмовити. Він змінився, навіть з братом спілкуватися перестав. Я сподівалася, що молодший син буде більш уважним. Але одного разу Ярослав зізнався, що закохався у жінку. Спочатку я раділа, але недовго. Виявилося, його обраницею стала розлучена жінка з двома дітьми. Я не змогла стримати емоцій: — Синку, ти собі життя зіпсуєш! — Не кажи дурниць. Оля добра та щира. Хіба вона винна, що їй не щастило у житті? — Ну, якби вона мала одну дитину, а тут двоє! Навіщо це тобі? Не можу благословити такий вибір! Ярослав образився, але все одно одружився з Ольгою.

Більше того, він усиновив її дітей, а потім вони завели спільну дитину. Незважаючи на всі суперечки, на ювілей я запросила всіх. Чесно кажучи, думала, що Святослав з Людмилою прийдуть, а Ярослав з Ольгою – ні. Але все вийшло навпаки. Першим приїхав молодший син із величезним букетом. Оля скромно стояла позаду. Вони вручили мені великий пакет та конверт. – Що це? – Сюрприз. Оля вибирала. Старший син не з’являвся. Я почала йому дзвонити. Зрештою Святослав прийшов. – А де Люда? – Ти знаєш, вона погано почувається. – Захворіла? – Здається, так. Але подарунок від нас обох. – Подзвони Люді. Я хочу подякувати. Святослав подзвонив, дав мені трубку, але я почула крик невістки: – Я ж сказала, що йду на масаж! Навіщо ти мене відволікаєш? Не піду я до твоєї мами! Я повернула телефон синові. Настрій був зіпсований. Ми посиділи за столом, перекусили і всі розійшлися.

Тільки Оля з Ярославом залишилися, допомогли мені зібратися, замовили таксі. Вдома я вирішила подивитись подарунки. Відкрила подарунок Святослава – там виявилася хлібопічка. Я навіть не зрозуміла, навіщо мені. Не буду ж я сама собі хліб пекти. Напевно, це був непотрібний подарунок, який просто передарували. Потім я відкрила пакет від Ярослава та Ольги. Там був милий спортивний костюм, сертифікат у магазин косметики та листівка: «Це, щоб ви вибрали те, що вам дійсно потрібно». Я приміряла костюм, і мені стало так тепло та комфортно. Подзвонила Ользі та сказала: — Пробач мені, дочко! Приїжджайте завтра з дітьми. У мене стільки їжі, посидимо трохи! Ось так завдяки подарункам я зрозуміла, хто насправді піклується про мене. Сподіваюся ще не пізно все виправити. А ви прийняли б невістку з двома дітьми?

Я працюю водієм у маршрутному таксі. Вже багато років я курсую найбільшим маршрутом у місті. Чого за цей час тільки не траплялося. Але одну історію я запам’ятав на все життя. Як завжди, вранці був переповнений автобус. Люди поспішали хто куди. Одні на роботу, студенти та школярі на навчання. Не обходиться у такий час і без сварок. Звичайно ж за правилами я, як водій повинен стежити за порядком у салоні, але той, хто придумував ці правила, напевно не помітив, що мені ще й треба крутити кермо і стежити за дорогою, де кожен поспішає.

Але цей мій ліричний відступ не стосується історії. У салоні сталося наступне. На місце спеціально призначене для людей з обмеженими можливостями і для вагітних жінок та з дітьми сів якийсь чоловік. На одній з зупинок у салон увійшла жінка. На вигляд був сьомий місяць вагітності. Як і годиться, вона попросила чоловіка звільнити їй місце. Але той хамовито відмовився і буркнув щось на кшталт «Треба було ноги тримати разом». Звичайно, весь автобус обурився на його слова. Почалася словесна суперечка. І тут, через дві зупинки, мене зупиняє патрульна машина поліції. У салон заходять хлопці у формі і йдуть прямо до того чоловіка. Жінка в цей час уже сиділа на іншому місці (хтось таки мав совість їй поступитися). Я також зайшов у салон нічого не розуміючи. – Хто викликав поліцію? — запитав старший із групи.

– Я, — почувся слабкий дитячий голос з самого заду. Виявилося, що хлопчик, побачивши таку ситуацію, відразу набрав 102 і все пояснив. Він був лише у першому класі. Оскільки інших справ не було, то хлопці швидко відреагували. Вони опитали свідків і забрали з собою того хама. Швидше за все, йому нічого не було, максимум штраф за хуліганство. Але дивувало те, що маленький хлопчик єдиний, хто звернувся до поліції. Нікому навіть на думку з дорослих не спало поставити чоловіка на місце в такий спосіб. Коли ми поїхали далі, то з салону я почув як хлопчик відповідав на запитання жінки: – У школі нас вчили викликати поліцію, коли бачиш щось погане.

Увечері я сидів зі своєю дружиною Алісою, ми дивилися телевізор. Я був злий того дня, бо мама з себе вивела. Вона вирішила поїхати до лі карні, хоч у неї нічого не боліло. Але сказала, що просто заради профілактики. Я її відвіз, потім забрав і ми поїхали додому. При чому я її запитав, чи потрібно якісь лі ки куnити. Але мама відповіла, що вона цілком здо рова, тож нічого не треба. А я просто витратив увесь свій день на ці роз’їзди. І тут знову пролунав дзвінок від мами. Я взяв трубку, але, щоб не сва ритися з нею у присутності дружини, вийшов на кухню. Аліса дивилася на мене див но. -Щось трапилося? -Так, ця жінка просто знущається з мене … -Щось не так? -Вона просить, щоб я терміново поїхав в аптеку і куnив їй лі ки, але я ж вдень ще питав потрібно щось чи ні… на ніч дивлячись їй різко знадобилися пігулки. -Хочеш, я поїду і відвезу їй все, ти й так удень сильно втомився, – запропонувала дружина.

Я не став відмовлятися від такої пропозиції. Тож сів за телевізор, а Аліса вийшла з дому. Минуло кілька годин, я зателефонував дружині, але її телефон був вимкнений. І тут я почав хвилю ватись. Можливо, у неї телефон розрядився, отже, і таксі викликати не зможе. Але на автобус ще встигне, не запізниться. Але минула ще одна година, а звісток від дружини так і не було. Тоді подолавши гордість, я зателефонував мамі. -Ну І навіщо ти мені дзвониш? Ти бачив час, я вже спати лягла. -Мамо, Коли від тебе Аліса вийшла? -Чого? Вона в мене й не була. -Як це не була. Тут я почав сильно хвилю ватися, зателефонував до nоліції, але мені сказали, щоби пройшло мінімум 3 доби. Тоді я став обдзвонювати всіх подруг Аліси, але ніхто про неї не чув того вечора. Я вибіг на подвір’я і почав її шукати – все марно. Під ранок я добіг до квартири мами, почав її розпитувати, але вона не бачила Алісу того дня. Потім уже приїхала поліція, ми почали шукати мою дружину.

Все було марно, Аліса просто зникла. Я не вірив мамі, не могло статися так, що людина, як під землю, провалилася. Я більше не хотів спілкуватися з матір’ю, адже саме через її марні таблетки в мене зникла дружина. Минуло ще кілька місяців, про Алісу не було нічого відомо. Тоді я переїхав до іншого сусіднього міста, щоб почати жити наново. Минуло 3 роки. І раптом, виходячи з офісу роботи, я побачив знайомий силует. Я підійшов ближче, і мене осінило, це була Аліса. Я підбіг до неї, але мене відразу відштовхнув якийсь чоловік. Я не розумів, що відбувається, що сталося з нею і де вона пропадала три роки. І тут Аліса мені все розповіла. Виявляється, коли вона вийшла з дому, то на вулиці випадково зустріла своє перше ко хання. Він запропонував їй переїхати в той же момент, і вона не замислюючись погодилася, тепер вони одружені. Я три роки звинувачував у всьому свою матір, а виявилось, що моя улюблена жінка просто пішла до іншого. Я тієї ж хвилини поїхати до мами, просити її прощення.

Коли чоловік одружується, дуже важливо, щоб його мама і дружина ладнали між собою, адже це дві найзначущіші жінки в його житті. Юра не міг заснути і вирішив відволіктися, щоб хоч ненадовго забути про хвилювання перед наступаючим ранком, коли він стане одруженим чоловіком. Багато чоловіків зазнають сильного хвилювання цього дня. Час йшов неймовірно повільно. Юра був занурений у свої думки. Незабаром він помітив, що настав час одягати весільний костюм і готуватися до церемонії. Одягаючи піджак, він відчув, що у внутрішній кишені щось лежить. Першою думкою було, що це якась бирка чи вкладка з магазину. Юра дістав знахідку і здивувався.

Це виявився конверт від його мами, на якому гарним акуратним почерком було написано: «Моєму синові. Прочитай, поки що не одружився». Він заметушився. Йому було страшно відкривати конверт: раптом там якась неприємна новина, здатна похитнути його рішення про весілля? Усередині виявився акуратно складений лист. Юрко відкрив його і почав читати: *«Мій син! Сьогодні ти робиш важливий крок у своєму житті. Ти створюєш нову родину! Якщо у тебе немає сумнівів, а серце чисте і повне любові, якщо ти готовий зробити все, щоб твоя майбутня дружина почувала себе коханою та щасливою, то прислухайся до моїх слів.

Віддай їй усю свою любов і турботу, стався до неї, як до королеви. Пам’ятай, у твоїх руках справжній скарб! Не засуджуй її за зовнішність, адже бувають дні, коли вона може відійти на другий план.Завжди підтримуй її у важкі моменти, навіть якщо вона цього не просить. Жінки дужі тендітні, і їм важливо відчувати себе захищеними. Ніколи не лайтеся через гроші. Не дорікай їй за витрачені кошти. Щастя – у простих речах, а не в грошах! Завжди намагайся, щоб посмішка ніколи не зникала з її обличчя. Її погляд, сповнений любові та щирості, – твоя опора. Бережи це!

Не говори грубих слів у пориві гніву, не роби вчинків, про які потім пошкодуєш. Образи ранять глибоко, і позбутися їх буде дуже складно. Не шукай розради у інших жінок – це низький вчинок. Тільки твоя дружина стане тобі рідною! У світі багато гідних і прекрасних чоловіків, але жоден з них не зрівняється з твоїм батьком та тобою! Сім’я і дім, у якому панують мир та злагода, – найбільше щастя для чоловіка. Будуй своє щастя з розумом. І ніколи не забувай про своїх рідних батьків. Ми любимо тебе! Усього найкращого, твоя мама».* Сльози навернулися на Юркові очі. Він був щасливий, що має таку дивовижну маму. Сьогодні його радість подвоїлася, адже поряд з ним тепер буде та, заради якої він готовий зробити все на світі!

– Василь, а де Зоряна? Де діти? – Ольга вийшла з автобуса, який довіз її прямо до воріт будинку, і не могла зрозуміти, чому дочка її не зустрічає. Біля хвіртки стояв тільки зять. – Давайте сумки, зараз все поясню, – сухо відповів Василь. Поки Ольга оглядалася, оцінюючи, що змінилося за її відсутність, Василь підхопив її сумки та впевнено попрямував до старого будинку. – Василю, що ти робиш? Чому до старого будинку? – обурено спитала вона, але зять уже випередив її. – Поки ви у відпустці, поживете у старій хаті, — відрізав він. Ольга, яка пропрацювала в Італії 18 років, щоб забезпечити дочці та її родині краще майбутнє, раптово зрозуміла, що її зусилля були марними. Зять так просто зачинив перед нею двері нового будинку, збудованого на її кровно зароблені гроші.

– Макарони можете залишити собі, а гроші одразу віддавайте. Гараж до зими добудовувати треба, – наказав Василь, не обертаючись. Ольга відчула, що починає втрачати контроль над емоціями, але стрималася. – Василю, дай мені хоча б віддихатися після дороги. Зять скептично глянув на тещу, але нічого не сказав. Мабуть, сподівався, що вона сама віддасть гроші, як це було завжди. – А де Зоряна? Чому її нема? – Наполегливо повторила Ольга. Це було дивно, що дочка не зустріла її, адже Зоряна знала, що приїжджає мати. – Зоряна з дітьми поїхала до міста, вирішила заночувати у квартирі. Завтра повернеться, щоб побачитися з вами, – пояснив Василь і попрямував у новий будинок, демонструючи, хто тут господар. Ольга на ділянці справді мала два будинки: старий, у якому вона колись жила з дочкою, і новий – її гордість, побудований на зароблені в Італії гроші.

На заробітки Ольга поїхала, залишившись вдовою і виховуючи дочку одна. Працюючи прибиральницею у місцевій школі, вона ледве зводила кінці з кінцями. Тому, залишивши 15-річну Зоряну під опікою сестри, вирушила до Італії. Коли дочка привела Василя до будинку, Ольга вже встигла накопичити чималу суму. Разом вони розпочали будівництво нового будинку, який був її головною мрією. Три роки тому Зоряна попросила мати купити однокімнатну квартиру, пояснивши, що зі зростанням дітей житло знадобиться. Ольга, не роздумуючи, вклала гроші у покупку. Вона мріяла, що згодом зможе забезпечити житлом обох онучок. Але тепер, коли зять відправив її до старого будинку, вона відчувала, що щось не так. Вранці приїхала Зоряна з дітьми.

– Мамо, ти ж не віддала йому гроші? – Запитала вона з порога. – Кому? – Здивувалася Ольга. – Ну, кому ж ще? Василю! Мамочко, якби ти знала, що тут коїться, поки тебе нема… – Зоряна розплакалася. Виявилось, що стосунки з Василем давно дали тріщину. Зоряна не хотіла засмучувати матір і тому нічого не розповідала. Квартиру вона попросила на випадок, якщо ситуація стане нестерпною. Ольга була шокована. Зять завжди поводився бездоганно, коли вона приїжджала. Але цього разу він навіть не спробував приховати роздратування. – Що ж тепер робити? – розгублено запитала Ольга. – Я люблю його, мамо. У нас діти… Може, він ще зміниться? Ольга була пригнічена. Вона зрозуміла, що за всю свою працю залишилася з тим, з чого почала – зі старим будинком. Все, що вона заробила, було записано на дочку та зятя. Тепер вона не знала, що робити, щоб виправити цю ситуацію. А як би ви поступили на місці Ольги?