NEWS 2SWEET

Марина Сергіївна зауважила, що Сашко перестав приходити на заняття у середині листопада. Спочатку вона вирішила, що хлопчик просто захворів — осінь, віруси, нічого незвичайного. Але минув тиждень, потім другий, а його все не було. На перервах вона ловила себе на тому, що чекає, коли Сашко зайде до класу, сяде за свою парту біля вікна і дістане улюблений синій зошит з математики. Але парту наче викинули з її звичної картинки класу. До кінця другого тижня занепокоєння стало нестерпним. Від батьків не було жодних звісток — ні дзвінка, ні записки. Це було дивно. Сашко завжди був старанним учнем, трохи тихим, але старанним. Він любив математику, рідко пропускав уроки, і його зошити завжди були зразковими. «Так просто не буває», — думала Марина Сергіївна, гортаючи класний журнал. Після уроків вона вирушила до секретаріату.

— Валентино Петрівно, ви випадково не знаєте, що з Сашком Головіним? — спитала вона, присівши на стілець біля стійки. — Він давно не з’являється. Секретарка підвела голову від паперів, поправила окуляри і хмикнула: — Ніхто не дзвонив. Може, у них знову проблеми вдома. Ти ж знаєш, який там район. Район вона знала. Старі будинки з облупленою фарбою, двори, де сміття часто лежало прямо біля під’їздів. Гучні компанії підлітків, які, здавалося, облюбували лавочки на всіх кутках. Вічні розбирання сусідів, що долинають через тонкі стіни. Марина Сергіївна насупилась. — Але ж не можна це просто так залишити. Адже в нього мати є? — Ну, мати є, — сухо сказала Валентина Петрівна. — Тільки ось… яка вона мати? Марина Сергіївна мовчки підвелася. — Гаразд, я розберуся сама, — тихо кинула вона, одягаючи пальто. — Та що тут розбиратися, — буркнула секретар їй услід. — Хочеш — шукай.

Марина не стала відповідати. Вона швидко йшла шкільним двором, у голові крутилося тільки одне запитання: «що з Сашком?». У під’їзді будинку Головіних пахло вогкістю та тютюновим димом. Лампочка на сходовому майданчику блимала, а сходи були заляпані брудом. Марина піднялася на третій поверх і постукала в двері з коричневою облупленою фарбою. — Є хто вдома? — покликала вона, але у відповідь була тиша. Вона постукала знову, голосніше. Через хвилину двері трохи прочинилися, і з-за них виглянув Сашко. — Марино Сергіївно? — його голос здригнувся. — Саша, вітаю. Чому ти не ходиш до школи? Що сталося? Хлопчик мовчав. Він виглядав розгубленим і змученим. Щоки впали, а під очима залягли синці.

— Ти мене впустиш? — м’яко спитала вона. Сашко озирнувся, ніби перевіряючи, чи немає когось за дверима, і нарешті відкрив ширше. Квартира була маленькою та недоглянутою. У кутку кімнати сиділа дівчинка років трьох, граючись з пластмасовою ложкою. Сашко швидко зачинив за вчителькою двері, щоб малеча не відчула холоду з під’їзду. — Це моя сестра, Віка, — тихо сказав він. — Сашко, поясни мені, що відбувається, — серйозно сказала Марина, сідаючи на стілець. — Де твоя мати? — На роботі, — відповів він, опускаючи голову. — А чому Віка не в садку? — Мама не встигла влаштувати її, — промимрив він. — Говорила, ніколи. Марина зітхнула. — Значить, ти сидиш з нею, доки мами немає? Сашко кивнув головою. — А як же школа? Він зам’явся, потім тихо додав: — Не встигаю. Віку не можна залишити одну, вона маленька. Марина відчула, як усередині все стислося.

Її учні ніколи не розповідали їй про такі речі. — Сашко, — м’яко сказала вона, дивлячись йому в очі. — Ти давно їв? Він знизав плечима. — Не знаю… вранці, мабуть. Вона підвелася. — Гаразд, так не піде. Почекай тут. Я скоро повернуся. — Куди ви? — стурбувався він. — За їжею, — відповіла вона, натягуючи пальто. — І по допомогу. Сашко хотів щось заперечити, але передумав. Марина вийшла з квартири, на ходу дістаючи телефон. Вона знала, що просто так залишити дітей не зможе. За годину Марина Сергіївна повернулася. Двері знову відчинив Сашко, виглядаючи з-за порога. На цей раз його погляд був настороженим, але трохи менш полохливим. — Ви… повернулися? — пробурмотів він. — Звичайно, — бадьоро відповіла Марина Сергіївна, заходячи всередину з важкими сумками. — Обіцяла ж. Де твоя кухня? — Там… — невпевнено показав він убік. Вона швидко пройшла у вказаний напрямок та поставила пакети на стіл. Хліб, молоко, крупи, яблука. У сумці знайшлося навіть трохи печива. Сашко заглянув за її спину, дивлячись на це з подивом. — Це все нам? — спитав він, округливши очі. — А кому ще? — Усміхнулася вона. — То де тут у тебе сковорідка? — А ви що робитимете? — насторожився він. — Готувати вечерю, — суворо відповіла вона. — А ти поки що йди грай з Вікою. Сашко зам’явся. Він так і залишився стояти на дверях кухні, стискаючи долоні в кулаки.

— Ви що, правда, самі будете все це робити? — невпевнено спитав він. Марина Сергіївна озирнулася на нього і, закочуючи рукави, сказала: — Звісно. А хто ще, як не я? Вона дістала з пакета яйця, олію, швидко знайшла хліб і поставила чайник. Сковорідка зашипіла, коли вона хлюпнула на неї олію. Сашко мовчки дивився на неї, явно не знаючи, як реагувати. — Сашко, ну що ти стоїш? — М’яко звернулася вона. — Іди до сестрички. Он вона, мабуть, занудьгувала. Сашко озирнувся на кімнату, де Віка сиділа з лялькою, поглядаючи на них з-за рогу. — Вона завжди так, — промимрив він. — Сидить тихо. — Значить, час її розвеселити, — посміхнулася Марина Сергіївна. — Давай-давай. Вечеря скоро буде готова. Він неохоче вийшов з кухні, а Марина продовжила готувати. За двадцять хвилин на столі стояла яєчня, нарізаний хліб, кухлі з чаєм та маленька тарілка з яблуками.

— Все готове! — гукнула вона. — Ідіть їсти! Сашко з сестрою сіли за стіл. Віка спочатку боязко дивилася на їжу, але, скуштувавши шматочок і пожвавішала. — Смачно, — прошепотіла вона, тримаючись за ложку. — Звичайно, смачно, — підморгнула їй Марина Сергіївна. — Я старалася. Сашко їв мовчки, іноді кидаючи на неї швидкі погляди. Але потім не витримав і спитав: — А навіщо ви це робите? Марина Сергіївна поклала виделку та подивилася на нього. — Бо ви мені небайдужі, Сашко. Ти — мій учень, я дбаю про тебе. Це нормально. Він почервонів і швидко уткнувся у тарілку. Після вечері Марина Сергіївна почала прибирати зі столу. Сашко хотів допомогти, але вона зупинила його. — Ти йди краще з Вікою іграшки склади. А я тут сама впораюсь. За десять хвилин вона увійшла до кімнати. Все було чисто: іграшки зібрані, підлогу підміли. — Молодці, — похвалила вона. — Завтра я поговорю з сусідкою. Думаю, вона зможе іноді заходити та допомагати вам, поки мама на роботі. — Сусідка? Тітка Олена? — Здивувався Сашка. — Так, вона дуже добра.

Я з нею поговорю і все влаштується. А ти, Сашко, приходитимеш до мене додому. — До вас? Навіщо? — насторожився він. — Уроки робити, — сказала вона. — Адже ти не можеш пропускати школу. Він кілька секунд мовчав, потім кивнув головою. — Гаразд. Марина Сергіївна посміхнулася. — От і добре. Все налагодиться, ось побачиш. Так почалися їхні вечори у Марини Сергіївни. Вона забирала Сашка до себе додому після своїх уроків, і разом вони поринали у світ математики та літератури. Іноді, відклавши підручники, просто розмовляли. — Знаєте, Марино Сергіївно, я іноді думаю: а якби ви тоді не прийшли? — якось сказав Сашко, малюючи круги у зошиті. — Тоді хтось інший прийшов би, — відповіла вона, посміхнувшись. — Ні, — серйозно похитав він головою. — Ніхто не прийшов би. Марина задумливо подивилася на нього, але вирішила змінити тему: — А ти, між іншим, у мене на математиці, а не на філософії. Що з третім номером? Сашко зніяковів, але швидко повернувся до завдань.

Він розумів, що її допомога — це більше, ніж просто контроль за домашніми завданнями. Поступово його справи у школі справді налагодилися. Вчителі перестали бурчати, а сусіди помітили, що він більше не вештається по району без діла. Іноді, проводжаючи його додому, Марина Сергіївна помічала, як мати Саші, яка втомилася після зміни, намагалася приділити дітям більше часу. — Дякую вам, — якось сказала сусідка, коли зустріла Марину біля під’їзду. — Якби не ви, не знаю, що б з цим Сашком було. — Та що ви, — відмахнулась Марина Сергіївна. — Хлопець тямущий. Просто треба було підштовхнути. Але в її голосі звучала тепла гордість. Минув час. Сашко ріс, ставав впевненішим. Він уже не питав, чому Марина Сергіївна витрачає на нього свої вечори. Просто приймав її допомогу як даність, але намагався відплатити завзятістю. — Як ви все встигаєте, Марино Сергіївно? — спитав він одного разу, гортаючи книгу з історії. — У вас є і своя робота. — Встигаю, бо ти розумний, Сашко. Все схоплюєш на льоту, — відповіла вона з усмішкою. Хлопчик ніяково відвів погляд, але її слова явно застрягли у нього в голові. Він почав займатися ще старанніше.

За півроку він знову почав ходити на заняття, а в щоденнику почали з’являтися п’ятірки. Марина Сергіївна була щаслива бачити, як її праця дає результат. Минули роки. Марина Сергіївна давно вже не викладала у тій школі. Вона вийшла на пенсію, насолоджувалася тишею у своєму невеликому будинку. Іноді до неї приходили колишні колеги, ділилися новинами, скаржилися на учнів та казали, що школа змінилася. Вона слухала, але її думки все частіше поверталися до минулого. До тих дітей, яким вона допомогла. Одного разу, спекотного літнього дня, хтось подзвонив у двері. Марина витерла руки об фартух, обережно підійшла і відчинила. На порозі стояв високий хлопець з букетом польових квітів. — Здрастуйте, Марино Сергіївно, — сказав він, і голос його був до болю знайомий. — Сашко? — здивовано примружилася вона, дивлячись на чоловіка перед собою. Він усміхнувся і кивнув:

— Так, це я. Хотів вас відвідати. — Заходь, — розгублено сказала вона, відчиняючи двері ширше. Усередині вони довго сиділи на кухні. Сашко розповідав, як навчається в університеті, як мати нарешті змогла влаштуватися на хорошу роботу. — Дякую вам за все, що ви для мене зробили, — раптом сказав він, ставши серйозним. — Та кинь, Сашко, — лагідно відповіла Марина. — Я просто трохи допомогла. — Ні, — твердо заперечив він. — Ви дали мені майбутнє. Без вас я не впорався б. Вона відчула, як у очах з’явилися сльози. — Головне, що ти щасливий, — тихо сказала вона, і її голос трохи здригнувся. Вони ще довго розмовляли, перебираючи минуле. Коли Сашко пішов, Марина залишилася сидіти у тиші. Вона подивилася на квіти, що стояли на столі, і подумала, що, можливо, немає нічого важливішого, ніж бути поруч, коли це справді потрібно.

На нашому весіллі багаті родичі мого чоловіка подарували лише конверти. Ми були сповнені очікувань, сподіваючись побачити усередині значні суми грошей. Увечері, коли всі гості розійшлися, ми зачинились у кімнаті, щоб відкрити подарунки. Але коли ми почали розкривати конверти, наше збудження швидко змінилося розчаруванням. Всі конверти виявились порожніми, хоча на кожному з них були вказані імена дарувальників. Ми розгублено дивилися один на одного. “Що це означає?” – Запитала я, намагаючись усвідомити те, що відбувається. Мій чоловік, Андрій, теж виглядав приголомшеним.

“Не знаю,” – відповів він. “Але це явно якийсь дивний жест.” Ми вирішили зателефонувати до одного з родичів, щоб з’ясувати, в чому справа. Андрій набрав номер тітки Ольги, і я чула її голос на іншому кінці дроту. “Привіт, тітко Ольга, це Андрій. Ми хотіли б дізнатися: чому конверти, які ви подарували на весілля, виявилися порожніми?” Відповідь вразила нас. “А твоя мама про що думала, коли дарувала порожній конверт на весілля мого сина?” – сказала Ольга максимально холодно. Андрій почервонів від сорому і, вибачившись, поклав слухавку. Він був явно засмучений і одразу ж зателефонував своїй матері.

“Мамо, що трапилося на весіллі тітки Ольги? Чому ти подарувала порожній конверт?” Мати відповіла з гіркотою в голосі: “У той час у мене не було грошей, синку. Я просто не могла собі дозволити щось подарувати, але хотіла бути на весіллі. Невже це так важливо тепер?” “Це створило стільки проблем зараз”, – сказав Андрій. “Ти навіть не уявляєш, як було соромно.” Сварка з матір’ю залишила неприємний осад. Андрій був розчарований, а я почувала себе між двома вогнями. Ми довго обговорювали цей інцидент і дійшли висновку, що гроші та подарунки не мали стати причиною розбіжностей. Проте, образа і нерозуміння все ж таки залишили слід у наших стосунках з родичами. Зрештою, ми вирішили, що цінуватимемо одне одного і будуватимемо наше майбутнє, спираючись на взаємну повагу та любов, а не на матеріальні аспекти. Але цей інцидент нагадав нам, як важливо бути уважними до почуттів інших та прощати помилки минулого…

Мій чоловік поїхав до Норвегії заробляти гроші на будинок та машину, а нещодавно повернувся додому. Я довго чекала на цей момент і намагалася підготуватися якнайкраще. Скільки я всього приготувала! Ми не бачилися майже рік, і я хотіла, щоб його повернення стало по-справжньому теплим. За три дні до його приїзду я почала ліпити вареники, готувати рулети, голубці, медовик. Будинок я теж упорядкувала: все вимила, купила нові штори, щоб створити затишок. Але щось пішло не так. Тільки-но Назар переступив поріг, я помітила, що з ним щось не так. Його обличчя видавало дивний вираз, і в повітрі одразу повисло напруження.

Хочу розповісти трохи про нашу сім’ю та про те, як мені вдалося її зберегти завдяки моїй мамі. Ми з Назаром одружені майже 16 років. Ми маємо доньку, яка вже майже доросла. Сім’я у нас ніколи не була багатою, але нам завжди вистачало на найнеобхідніше і на невеликі радості. Ми жили у маленькій двокімнатній квартирі, яка дісталася мені у спадок від прабабусі. Мене це повністю влаштовувало, але Назар завжди прагнув більшого. Він хотів жити краще та забезпечувати сім’ю за вищим розрядом. Тому якось, на запрошення друга, він поїхав на заробітки до Норвегії. Я не була в захваті від цієї ідеї. Звичайно, і мені хотілося покращити наші умови, але думка про те, що чоловік буде далеко, мене лякала.

Однак у нас у сім’ї останнє слово завжди за Назаром. Він вирішив, що поїде, щоб заробити на будинок та машину. Для дочки це теж було важливо: скоро їй виходити заміж, треба буде залишити їй квартиру в посаг. Перші місяці він дзвонив щодня. Ми багато говорили, він ділився своїми переживаннями, розповідав про життя у Норвегії. Я відчувала, що він сумує. Але за півроку щось змінилося. Назар став рідше дзвонити, розмови стали короткими та сухими. Все частіше він казав, що зайнятий, втомився і обіцяв передзвонити пізніше. У мене в душі з’явилася тривога. Жіноче чуття підказувало, що справа не лише в роботі. Я почала підозрювати, що в нього з’явилася жінка. Але я гнала ці думки від себе. Адже він поїхав заради нашої родини, заради майбутнього доньки. Минуло два роки.

Контакту з Назаром практично не стало. Він не дзвонив по два-три місяці, а його рідкісні повідомлення у месенджерах були сухими та короткими. Я нарешті зізналася собі: у Назара справді хтось є. Але я не збиралася здаватися. Я вирішила, що поверну його додому, хоч би чого це мені не коштувало. Назар зненацька сам повідомив, що повертається. Моє передчуття підказувало, що розмова буде непростою. Перед його приїздом я покликала у гості маму. Вона дала мені несподівану пораду. — Навіть якщо він скаже, що в нього є інша, не вір, — сказала вона. — Скажи, що це неможливо, і все. Покажи йому, що ти найкраща, що ніхто не зможе любити його так, як ти. Борись за свою сім’ю! Мамині слова застрягли у мене в голові. Я вирішила дотримуватися її поради. Коли Назар повернувся, він прямо заявив, що хоче розлучення. Сказав, що в Норвегії зустрів іншу жінку і збирається з нею одружитися. — Не вірю, — відповіла я, не замислюючись.

Його впевненість на той момент похитнулася. Він подивився на мене здивовано і запитав: — У що саме ти не віриш? — У те, що ти можеш так легко перекреслити 16 років шлюбу, наше кохання, доньку та всі наші мрії, — відповіла я. Назар замовк. Він виглядав розгубленим і сказав, що ми поговоримо про це пізніше. Ця перша розмова стала моїм маленьким успіхом. Я вирішила діяти далі. Жодного разу я не дорікнула йому за зраду. Натомість я почала говорити про наше майбутнє, про те, як важливо нам бути разом, підтримувати один одного заради доньки. Ми навіть поїхали у невелику подорож до Карпат на нашій новій машині. Поступово Назар знову поринув у сімейне життя. З того часу минуло півтора роки. Назар більше не їхав до Норвегії. Ми почали зводити будинок за містом. Наші стосунки покращилися, і тепер він не дає мені приводу для підозр. Я щаслива, що змогла зберегти нашу сім’ю. І за це я безмежно вдячна своїй мамі. Її мудрість допомогла мені пройти через це випробування. Дякую, мамо!

Коли я з’явилася на світ, моїм батькам було лише 17 та 18 років. Вони самі були майже дітьми, і наше життя складалося нелегко. Мої батьки постійно з’ясовували стосунки, а мене найчастіше віддавали бабусям та дідусям. Ніхто особливо за мною не стежив, не виховував, і я росла, як доведеться. Коли я вступила до технікуму та переїхала до гуртожитку, це пройшло практично непомітно для моїх батьків. Єдиний, хто переживав, був мій улюблений дідусь. Саме тоді я вирішила: буду будувати своє життя самостійно, не розраховуючи ні на кого. З цього моменту у мені сформувався залізний характер. Під час практики я познайомилася з гарним хлопцем. Після закінчення навчання ми одружилися. Його сім’я теж була не ідеальною, як і моя, тому наше весілля було скромним: ми відсвяткували на природі з наметами, без батьків. Єдиний, кого я запрошувала, був мій дідусь, але він не зміг прийти через проблеми зі здоров’ям.Сімейні пакетні тури

Коли дідусь зовсім занедужав, він продав свою цегляну дачу і передав мені гроші зі словами: — Це вам буде на перший внесок за квартиру. Ми трохи ще трохи накопичили, і незабаром у нас з’явилася власна двокімнатна квартира. Незабаром у нас народилася дочка, а за рік син. Коли діти пішли до дитячого садка, я вже не працювала на будівництві, а влаштувалася в офіс та навчалася заочно на бухгалтера. Я була така зайнята, що не помітила, як мій чоловік знайшов собі іншу. Дізнавшись про це, я не вибачила його. Чоловік не став зволікати і просто пішов від нас. Цей удар ще більше загартував мене. Я вирішила відкрити свою фірму з внутрішнього оздоблення приміщень. Згодом у мене з’явилися три великі бригади. Я отримала права водія, купила машину і почала балувати дітей дорогими подарунками. Коли синові виповнилося 13 років, він якось образив однокласника, назвавши його бідним. Я змусила сина вибачитися, а потім почала брати його на будівництво у вихідні, щоб він допомагав робітникам і зрозумів, що гроші просто так не падають з неба.

— Це несправедливо! — обурювався син. — Але він таки працював. Мій принцип — не давати нікому поблажок: ні підлеглим, ні родичам, ні дітям. Діти знають: якщо вони добре вивчаться, у них буде своє житло. Але це залежить від їхньої поведінки та успішності. Син навчається в університеті на першому курсі, намагається. Дочка на другому, але більше захоплена своєю зовнішністю та хлопцями, ніж навчанням. Я їй часто говорю, що мене це не влаштовує. Нещодавно я виграла тендер на внутрішнє оздоблення кількох будівництв. Там я вибрала дві однокімнатні квартири для дітей. Будинки ще будуються, але я вже домовилася про покупку. Діти зраділи, але я відразу попередила: — Радієте даремно! Квартири будуть оформлені на мене. Я залишуся єдиною власницею. — Чому? — розчаровано спитали вони. — Тому що я стежитиму за вашим самостійним життям. Якщо водитимете туди погані компанії — заберу квартири. Вибирайте нормальних супутників, альфонсів та меркантильних дамочок не потерплю. Поки я не побачу, що ви твердо стоїте на ногах, дарувати не буду. Діти були розчаровані, але зрозуміли, що вибір у них невеликий: вони приймають мої умови, або самі заробляють на житло. Я даю їм можливість стати самостійними. Нехай розуміють, що батьки багато працювали, щоби вручити їм ключі від квартир. Нехай бояться, але поважають. Адже так правильно, чи ні?

Раніше я була для свекрухи зла і лінива. Тепер же, раптом, стала «святою людиною» — вона дзвонить майже кожен день і вибачається. Але я не вірю її словам. Хочеться сказати лише одне: «Так вам і треба! Отримуйте по заслугах!». 2017 року я вийшла заміж за Петра. Ми познайомилися на першому курсі університету, разом навчалися, а після закінчення бакалаврату вирішили одружитися. Я сама не місцева, приїхала до Львова з невеликого села. Оскільки ми були студентами і грошей особливо не було, домовилися пожити у свекрухи.

Ольга Мирославівна мала трикімнатну квартиру в центрі міста з хорошим ремонтом. Спочатку я погодилася, думаючи, що так ми швидше накопичимо на своє житло, адже не доведеться платити за оренду. Але свекруха одразу мене не прийняла. – Наречена з села? Тут, у місті, все інакше, люба. Сподівалася забрати квартиру? Не вийде! Хоча на той момент я вже знайшла роботу в бюро перекладів, а вдома намагалася допомагати: прибиралася, готувала. Але догодити свекрусі все одно було неможливо. – Що це за помиї? – Це борщ, щойно зварила. – Ти, мабуть, такими борщами свиней у селі годувала! Петро не намагався поговорити з матір’ю, боявся, що вона вижене нас з квартири. Через рік ми зібрали трохи грошей, але всі вони пішли на ремонт для свекрухи. Купили новий холодильник, раковину, шафки. Старий холодильник вона не викинула, а переставила до нашої кімнати, і там ми зберігали свої продукти. Якось я взяла в неї трохи олії – вона такий крик зчинила, ніби я її пограбувала!

Так я жила у цьому «дурдомі» три роки. Коли почалася пандемія, стало ще гірше. Петра звільнили, він сидів удома, а я працювала віддалено. – Це робота? Краще б встала та посуд помила! – бурчала свекруха. – Зараз, я лише заповню документи. – А готувати хтось буде? Поглянь, Петро вже зовсім схуд! Ти погана господиня! Не витримавши, я зібрала речі та поїхала до батьків у село. Петро зателефонував лише один раз – умовляв помиритися з матір’ю. Після цього ми розлучилися. Дякувати Богу, я продовжила працювати і змогла купити квартиру в місті. Нещодавно навіть машину придбала. Зараз у мене своє бюро перекладів та чудова команда співробітників. Місяць тому мені раптом зателефонувала свекруха:

– Настуся, ти така розумниця! Чула, що маєш гарну роботу. Я завжди знала, що ти багато чого досягнеш! – Дякую, – відповіла я, хоча згадала, як вона раніше «хвалила» мене. – Ти ще незаміжня? – Ні. А вам яка справа? – Петро без тебе чахне. Може, ви зустрілися б? Виявилося, що після розлучення Петро так і не знайшов ні роботи, ні дружини. Усі ці роки жив на шиї у матері, перебиваючись випадковими заробітками. Напевно, дізнавшись про мій бізнес та квартиру, свекруха вирішила помиритися. Але мені це набридло. Я нарешті поставила крапку: – Ви, мабуть, забули, як називали мене «немитим селом» і критикували мої борщі. Тепер пожинайте плоди. Я вам не нянька для вашого синочка! Мені не соромно за свої слова. Ця жінка сама зруйнувала нашу сім’ю, а тепер сподівається на примирення? Дякую, але, як-то кажуть, двічі в одну річку не зайдеш.

Ми оселилися в будинку, який раніше належав покійній людині, і щодня до нас приходив собака. Якось я вирішила піти за ним. Коли Меггі переїхала в новий будинок зі своїм сином Ітаном і чоловіком Кайлом, вона була більш ніж готова до нового початку. Її сину було потрібно змінити обстановку і школу, а Меггі просто хотіла, щоб він був щасливий. Але одного разу до їхнього двору зайшов собака, хаскі, почав їсти їхню їжу, і зблизився з Ітаном. Скоро після цього хаскі повів Меггі та Ітана в ліс, готовий показати їм дещо жахливе… Коли ми переїхали до нашого нового будинку, у мене було гарне передчуття. Це був новий розділ у нашому житті, і я була до нього більш ніж готова. Кайл, мій чоловік, і я були раді дати нашому синові Ітану свіжий старт. Нещодавно він зіткнувся з цькуванням у школі, і ми всі просто хотіли залишити це позаду.

Будинок належав літньому чоловікові на ім’я Крістофер, який нещодавно помер. Його дочка, жінка років сорока, продала його нам, сказавши, що їй дуже боляче його зберігати, і що вона навіть не жила в ньому після смерті батька. — У цьому будинку надто багато спогадів, — сказала вона мені, коли ми вперше зустрілися для огляду будинку. — І я не хочу, щоб він потрапив не в ті руки. Я хочу, щоб він став домом для родини, яка полюбить його так само, як і моя власна сім’я. — Я чудово вас розумію, Трейсі, — запевнила я її. — Ми зробимо цей будинок нашим назавжди. Ми з нетерпінням хотіли оселитися в будинку, але з першого дня почало відбуватися щось дивне. Щоранку біля нашого порога з’являвся хаскі. Він був старий, з сивою шерстю і пронизливими блакитними очима, які, здавалося, дивилися прямо крізь тебе. Цей милий пес не гавкав і не шумів. Він просто сидів і чекав.

Звичайно, ми дали йому трохи їжі та води, припускаючи, що він належить сусідам. Поївши, він йшов, ніби це було частиною його порядку. — Як гадаєш, його господарі просто не годують його, мамо? — запитав одного разу Ітан, коли ми купували продукти та взяли корм для хаскі. — Не знаю, Ітане, — відповіла я. — Може, старий, який жив у нашому домі, його підгодовував, і тепер у нього звичка? — Так, це має сенс, — сказав Ітан, додаючи в кошик ласощі для собак. Спочатку ми не надавали цьому великого значення. Кайл і я хотіли завести Ітану собаку, але вирішили почекати, поки він звикне до нової школи. Але потім пес прийшов наступного дня. І ще за день. Завжди в той самий час, завжди терпляче чекаючи на ганку. Здавалося, цей хаскі був не просто безпритульним. Він поводився так, ніби цей будинок належав йому, а ми були лише тимчасовими гостями. Це було дивно, але ми не надто про це замислювалися. Ітан був у захваті. Я бачила, як мій син повільно прив’язується до цього таємничого пса. Я спостерігала за ними з кухонного вікна, посміхаючись, як швидко Ітан прив’язався до цього собаки. Це було саме те, що йому було потрібно після того, що він пережив у старій школі.

Одного ранку, коли Ітан гладив хаскі, його пальці натрапили на нашийник. — Мамо, тут є ім’я! — гукнув він. Я підійшла і присіла поряд з собакою, змахнувши шерсть з пошарпаного шкіряного нашийника. Ім’я було ледве помітне, але воно було там: «Крістофер-молодший». У мене завмерло серце. Просто збіг? Крістофер — як і людина, якій належав наш будинок? Невже той хаскі був його собакою? Від цієї думки мене пробрав холод. Трейсі нічого не говорила про собаку. — Як думаєш, він приходить сюди, бо це був його дім? — спитав Ітан, широко розплющивши очі. Я знизала плечима, відчуваючи легке занепокоєння. — Може, милий. Але важко це стверджувати. Того дня після їжі Крістофер-молодший раптом почав поводитися дивно. Він тихо скиглив, нервово метався біля краю двору, його очі раз у раз прямували до лісу. Раніше він так себе не поводив. Зараз здавалося, що він хотів, щоб ми послідували за ним. Пес завмер і дивився прямо перед собою, і тоді я побачила це. — Мам, мені здається, він хоче, щоб ми пішли за ним! — схвильовано сказав Ітан, уже натягуючи куртку. Я вагалася. — Любий, я не впевнена, що це гарна ідея… — Ну, мам! — Вигукнув Ітан. — Нам треба подивитись, куди він веде! Ми візьмемо телефони, я напишу тату, щоб він знав. Будь ласка?

Я не хотіла йти, але була заінтригована. В очах пса було щось, що змушувало мене думати, що це більше, ніж просто випадкова прогулянка лісом. Тож ми пішли. Хаскі впевнено йшов попереду, іноді оглядаючись, щоб переконатися, що ми не відстаємо. Повітря було свіже, ліс мовчав, лише зрідка під нашими черевиками тріщали гілки. — Ти все ще впевнений? — Запитала я Ітана. — Так! — з ентузіазмом відповів він. — Тато знає, де ми, не хвилюйся, мам. Ми йшли хвилин двадцять, заглиблюючись у ліс. Я вже збиралася запропонувати повернутися назад, коли хаскі зупинився. Просто перед ним, у капкані мисливця, лежала вагітна лисиця, ледве ворушачись. — Боже мій, — прошепотіла я, кидаючись до неї. Лисиця була виснаженою, її подих — уривчастим, а шерсть забруднена землею. Капкан вп’явся їй у лапу, і вона тремтіла від болю. — Мамо, ми повинні їй допомогти! — стривожено вигукнув Ітан. Ми звільнили лисицю, відвезли її до ветеринара, а потім через кілька днів принесли додому. Лисиця невдовзі народила чотирьох крихітних лисят. Коли вони виросли, ми відпустили їх у ліс. Тепер щотижня Ітан, Крістофер-молодший, і я ходимо до них у гості. Лисиця завжди вибігає нас зустрічати, а за нею біжать її цікаві лисята. Що ви зробили б на моєму місці?

Ми з чоловіком живемо у місті, у нас свій невеликий бізнес. У сім’ї двоє дітей: старший син Олег, який уже має свою сім’ю та маленького сина, та донька Іра, яка цього року закінчила школу. Мені 45 років. Наш сімейний бізнес приносить хороший дохід, але потребує часу та зусиль. Ми з чоловіком і сином активно працюємо, у кожного свої обов’язки, тому якщо хтось випадає з процесу, стає важко. Батьків чоловіка вже давно нема, а мої живуть у селі. Їм обом за 70, але, незважаючи на вік, вони продовжують господарювати: тримають курей і доглядають невеликий город.

На щастя, ми нарешті вмовили їх продати корову, оскільки сил у них вже не так багато. Але вони не можуть сидіти без діла та продовжують знаходити собі заняття. Щороку мама просить нас приїхати допомогти посадити чи викопати картоплю, а також по господарству. У селі завжди знайдеться робота. Але я не завжди можу це зробити: через роботу часу дуже мало, а єдиного вихідного хочеться відпочити, а не проводити день, зігнувшись на сонці. Я неодноразово говорила батькам, щоб вони зменшили кількість роботи або взагалі відмовилися від городу, адже ми можемо купити їм все необхідне.

Але вони не слухають мене. У мене є сестра Марія, але вона живе в Канаді. Ми допомагаємо батькам фінансово, але, оскільки вона далеко, основна допомога лягає на мене. У селі, де живуть мої батьки, у нас багато родичів. Коли ми приїжджаємо, з кожним треба поговорити, а іноді й зайти в гості. На минулих вихідних у онуки баби Галі, сестри моєї матері, був день народження – дівчинці виповнився рік. Її батьки вирішили відзначити цю подію в ресторані. Мама цілий тиждень дзвонила мені, вмовляючи приїхати та привітати іменинницю. Я відповіла, що якщо вийде, то приїдемо, а якщо ні, то ні. Зрештою у нас не вийшло.

У наш єдиний вихідний чоловік вирішив залишитися вдома та відпочити, а я з ним погодилася. Так ми провели день. Наступного дня мені зателефонувала тітка Галя: – Чому ви не приїхали? Ми на вас чекали, дочка за місце в ресторані сплатила. – Я ж не казала, що точно буду, – відповіла я. – Як не казала? Твоя мати сказала, що ви приїдете. Якщо не збиралися, треба було попередити. Після цього я була в люті. Мені стало прикро, що зі мною розмовляють, як з дитиною. Якщо ми не приїхали, то так склалися обставини. Ніхто не має права вказувати мені, що робити. Я вирішила, що коли ми поїдемо до батьків наступних вихідних, віддам ці 2000 за місце в ресторані, щоб тільки більше не порушували цієї теми. Чому люди не розуміють, що інші можуть мати свої плани? Невже обов’язково робити те, що вони за тебе вирішили?

Ні, не потрібен. У мене така думка. Якщо чоловікові вже 60 і більше років, то він шукає не супутницю життя, а доглядальницю та няньку. Жінку, яка б прикрашала його самотність. Рятувала від нудьги. А ось жінки після 60 років нерідко бувають активними та енергійними. Вони прагнуть їздити на відпочинок, пізнавати світ, розвиватися, намагаються надолужити те, що не встигли зробити у молоді роки. Також іноді хочеться провести час з онуками, якщо є діти, які встигли їх подарувати. Жінкам у віці не так потрібний чоловік, як однодумець, подруга.

Потрібна вірна соратниця, яка складе компанію для цікавих поїздок та душевних розмов. А літній чоловік – не найкраща компанія. Це моя суб’єктивна думка. Звичайно, є така категорія жінок, які зовсім не уявляють свого життя без чоловіка. Вони не можуть бути одні ні в 20, ні в 30, ні в 60 років. Все життя таких жінок перетворюється на пошук чоловіка. Таку жінку легко впізнати у натовпі.

Вона виглядає зухвало, щоб привернути чоловічу увагу, дивиться на всіх чоловіків поглядом «бездомного собаки», який хоче, щоб його хтось узяв до себе в будинок. Я думаю, що чоловіки на підсвідомому рівні відчувають таких жінок і цураються їх. Я вважаю, що 60 років – той вік, коли слід видихнути, заспокоїтись і просто жити. Без пошуків пари, без зайвої метушні. Просто любити себе та присвячувати собі час. Тоді все буде гармонійно і якість життя, безперечно, стане кращою.

Моє життя ніколи не було легким і безтурботним. Я виросла сиротою і жила з бабусею у селі. Грошей у нас майже не було, але нас виручало господарство: молоко, сметана, сир та яйця, які ми продавали на ринку, годували нас і приносили невеликий дохід. У 18 років я вийшла заміж за сусіда Михайла. Спочатку він був дбайливим і працьовитим: перебудував бабусину хату, допомагав по господарству, на городі та у хліві. Але через кілька років все змінилося – Михайло пристрастився до алкоголю. Він став пропивати усі зароблені гроші і навіть бабусину пенсію. Коли в будинку не залишалося ні копійки, він крав цінні речі: золото, срібло, а одного разу заклав у ломбард навіть хрестик. Я часто просила у сусідів бодай двадцять гривень, щоб купити дітям суміші чи підгузки. Так Михайло допився і пішов з життя.

Advertisements

А я залишилася одна з двома дітьми на руках та купою боргів. Бабуся Галина наполягла, щоб я поїхала на заробітки. – Чого тобі тут у селі пропадати? У Європі зарплати вищі, життя краще, – умовляла вона. – Але як я можу залишити дітей? – Я ще в силах, простежу за правнуками. А ти їдь, зароби грошей. Так я поїхала в Італію працювати. Влаштувалася санітаркою в будинок для людей похилого віку. Це було неймовірно важко: я не знала мови, доводилося прибирати, прати, мити туалети та ванни до блиска. Роботодавець ставився до мене, як до робочої сили, даючи мені найбрудніші і важкі завдання. Поки інші працювали по 8 годин, я працювала по 10-12. Але платили добре. Усі гроші я пересилала бабусі, собі залишала тільки на найнеобхідніше. Добре, що у дітей все було гаразд.

За 15 років я багато чого досягла. Ми зробили капітальний ремонт у будинку, купили нові меблі, провели інтернет та кабельне. Коли дочки вступили до Львова, я оплачувала їхнє навчання та житло. Згодом я змогла купити для них дві квартири в новобудовах. Коли дівчатка закінчили університет, я вручила їм ключі. Вони не могли повірити своєму щастю і кинулися мене обіймати та цілувати. Зараз я продовжую жити та працювати в Італії. Мені пощастило влаштуватися на кращу роботу: я доглядаю літню жінку, яка пустила мене жити у свій будинок безкоштовно. Я стала для неї і нянькою, і кухарем, і садівником. Днями я приїхала в Україну на Різдво та Новий рік. Привезла дочкам 6 тисяч євро, які накопичила за півроку.

Думала поділити гроші порівно, щоб вони зробили ремонт чи відклали на майбутнє. – Ось, дівчата, це вам. Беріть, знадобиться. – Мамо, нам не потрібно. – Як це не потрібно? Я для вас старалася, збирала… – Для себе, мамо. Ти стільки років працюєш, як рабиня, заради нас. Ми дуже цінуємо твою допомогу, але тепер настав час подумати про себе. Доньки влаштували для мене справжній курорт. Відвели в салон краси, де мені зробили брови, манікюр та розслаблюючий масаж. Потім був шопінг у Львові: вони купили мені теплу куртку, зимові чоботи та гарну новорічну сукню.

Ще подарували багато косметики. На Новий рік ми всією родиною поїдемо відпочивати у гори, а потім обов’язково відвідаємо Львів — я давно мріяла побачити це чудове місто. Я знаю, що діти мігрантів часто стають розбещеними та невдячними. У мене є знайомі в Італії, чиї діти вимагають дедалі більше грошей, подарунків, передач з-за кордону. Але мої дочки не такі. Вони цінують мою працю та жертви, а тепер самі оточили мене турботою та увагою. На Різдво вони заборонили мені готувати пообіцявши взяти все на себе. Я щаслива, що в мене є такі добрі та вдячні дочки. Я впевнена, що на старості років не залишусь одна — мої діти завжди будуть поряд.

Алла готувала картоплю до оселедця, коли раптом на столі задзвонив телефон. Вона глянула на екран і мало не ахнула! Дзвонила її колишня свекруха… Алла довго дивилася на телефон, який наполегливо продовжував дзвонити. — Ну треба ж, з чого це вона раптом подзвонила? — вигукнула Алла, розводячи руками. Вони давно не спілкувалися і Алла була впевнена, що більше не будуть. У її душі вирували старі образи, але вони вже не були такими болючими, як раніше. Телефон знову продзвонив і замовк. Знаючи наполегливість Раїси Аркадіївни, Алла була впевнена, що та продовжить дзвонити, доки не отримає відповіді. Але телефон мовчав! Це було дивно — зовсім не схоже на свекруху, яка завжди робить все по-своєму. — Не звертай уваги, не варто ворушити минуле, — подумала Алла, намагаючись заспокоїтись. Але вона не могла не думати, що раптом з Раїсою Аркадіївною сталося щось неприємне?

Advertisements

Жаль їй було свою колишню свекруху! Але з іншого боку, Раїса вже не така молода, і якщо Алла не відгукнеться у скрутну хвилину, то потім шкодуватиме. Все ж таки вона бабуся Федора, хоча сам онук навіть не знав свою бабусю. Коли Алла з Юрієм розлучалися, Федору було лише півроку. Це була дивна історія, але, як казали, нова дружина Юрія заборонила свекрусі бачитися з Аллою та онуком. Тепер, коли Раїса має нового онука, Федір став їй не потрібен. Але спогади почали долати Аллу, і вона почала згадувати багато чого, що допомогло їй вижити в тій ситуації. Але вона все одно не могла позбутися почуття образи та невдоволення. Раїса Аркадіївна не приховувала свого невдоволення, коли Юра вирішив одружитися з Аллою.

Їхній роман був стрімким, Юрко довго зустрічався з іншою дівчиною, але щось трапилося, і вони розлучилися. Юра сказав Аллі, що вона його зрадила, і що він шукав не тільки дружину, а й вірного супутника життя. У результаті все склалося. — Алло, ти найкраща! Найкрасивіша! Вийди за мене, чуєш? — говорив Юрко, намагаючись переконати її. Алла довго не вірила в такі різкі повороти долі, але Юра був наполегливим і ласкавим. Вона повірила, її життя змінилося, і вона думала, що це її доля. Федір народився раніше терміну, а свекруха все частіше кидала на Аллу засуджуючий погляд. Після народження Федора Юра часто зникав вечорами і зникав на роботі. Свекруха почала втрачати інтерес до Федора, якого раніше не відпускала з рук.

Алла зрозуміла, що Юрко її більше не любив, а все, що вони будували, виявилося ілюзією. Алла не змогла миритися з тим, що Юра постійно зустрічався з іншою жінкою, і тому не витримала. Юра подав на розлучення і відразу одружився з Лілією. Алла перестала спілкуватися з ними і намагалася забути про це. Але хтось почав регулярно відправляти їй гроші, а на Різдво надіслав посилку з іграшками. Спочатку Алла подумала, що Юра вирішив допомагати своєму синові. Але інтуїція нагадувала їй, що це не він. Можливо, це Раїса Аркадіївна? Після всього, що було, Алла вирішила, що має розібратися. Вона зателефонувала Раїсі Аркадіївні, але її номер був весь час недоступний. Алла відчувала, що щось не так.

Зрештою, вона зважилася на несподіваний крок — зателефонувала сестрі і попросила допомогти з Федором. Алла поїхала до колишньої свекрухи, щоб з’ясувати, що відбувається. Раїса Аркадіївна була здивована, але впустила Аллу до будинку. — Я давно хотіла поговорити з тобою, — сказала вона. — Але весь час не наважувалася. Вийшло так, що я тобі не вірила, і тепер про це дуже шкодую. Час не повернути, але, можливо, ще можна щось зробити? Алла залишилася у Раїси до півночі. За цей вечір вона почула багато несподіваного. Юра справді був закоханий у Лілію, жінку багату та красиву, і все, що йому в ній подобалося, — її зовнішність, спосіб життя, а також її заможний батько.

Але батько Лілії не прийняв Юру, і він заборонив своїй дочці зустрічатися з ним. Так Раїса не вірила в їхній союз з Аллою, не могла повірити, що Юра по-справжньому вибрав її. Після цього Лілія влаштувала скандал, заявивши, що без Юри життя для неї не має сенсу. Юрко сказав своїй матері, що тепер не впевнений, що Федір – його син. Раїса була під тиском, і вона повірила у ці слова. Але, зрештою, вона почала відчувати свою помилку. Раїса вирішила підтримати Аллу, відправляючи гроші та подарунки, щоб якось спокутувати свою провину. Тепер Федір познайомився з бабусею, і вона почала ставитися до нього з любов’ю, розуміючи, що він схожий на Юру. Алла не перешкоджала зустрічам, знаючи, що Федір тепер має право впізнати свою бабусю.