NEWS 2SWEET

Мій син майже 10 років тому взяв за дружину розве дену жінку. Вона вже мала доньку від першого шлюбу. Чудова дитина на ім’я Христина. Або Христя, як кликала її мати. Я прийняла Христину як онуку.

Ніколи не поділяла онуків на рідних та не рідних. Сім’ї сина допомагала, чим могла, коли грошенятами, коли доглядом за онуками, щоб подружжя могло відпочити.

З невісткою ми не сва рилися. Але особливої близькості між нами не було. Її колиաній чоловік справно платив алі менти на дочку, але зустрічатися з нею не хотів. Рік тому Христя вийшла заміж.

На весілля нас із сином не запросили. Сказали, що весілля лише для членів сім’ї. Виявляється, ми із сином для них чужі люди. Гаразд я, але мій син, що виховував її десять років – не рідня?! А батько, який відмазувався лише алі ментами – рідня?! Та й за себе мені стало nрикро. Я ж її як рідну прийняла, дбала як про онучку…

Але промовчала, щоб зберегти мир у сім’ї. Мій син також проковтнув образу, хоча по ньому було видно, що таке ігнорування образило і його. Місяця через два після весілля, я отримала у спадок квартиру. Однокімнатну. Пустила туди мешканців, маю непогану добавку до пенсії.

Кілька днів тому мені зателефонувала невістка. Розповіла, що Христя ваrітна, грошей, щоб винайняти собі квартиру у молодих немає, і попросила, щоб я пустила внучку з чоловіком у квартиру, яку здаю в оренду. Це що ж виходить — як на весіллі погуляти, то не рідня. А як жити ніде, то я рідня, бабусю.

Так, чи що? Я поки що їй нічого не відповіла. Але, напевно, відмовлю. Комусь може і здасться, що пам’ятати обра зи безглуздо, але я не збираюся «зрозуміти і пробачити». Я навіть на сина дивуюся, як він зміг продовжувати жити з цією жінкою після такої образи?!

У кожному віці, особливо у людей похилого віку, є свої nроблеми. Літніх людей іноді ду рять рідні, яким вони присвятили своє життя. Пенсіонери часто піддаються горю та стра жданням. Це основна причина, через яку ми повинні допомагати нашим літнім родичам. Зрештою, лише ми можемо це зробити! Віра Василівна була у своїй кімнаті, коли увійшла Тіна, її невістка.

— Ти маєш підготуватися. Я хочу зводити тебе в одне місце. Мені здається, що тобі там сподобається. Ця новина розбила серце Вірі Василівні. Вона вже давно думала, що невістка готується помістити її в будинок для людей похилого віку .

— І куди ви вирішили мене відвезти? — Поцікавилася у жінки. — Я повідомлю пізніше, — заявила Тіна. Віра Василівна після сме рті сина почувалася абсолютно марною.

Коли син помер, вона виставила будинок на продаж та переїхала до невістки, бо всі гроші пішли на його лікування. У Віри Василівни були натягнуті стосунки з невісткою, але онука була їй віддана.

Бабуся та онука багато часу проводили разом. Віра Василівна запитала невістку: «Можна мені побачити онучку?» — Звичайно, але треба збиратися якнайшвидше.

Бабуся мала трохи речей, які вона могла вкласти в один рюкзак. Тіна вивела стареньку з кімнати, і та подумки попрощалася з нею. Їхали вони довго, і бабусі знадобилося чимало мужності, щоб не заснути в дорозі. Віра Василівна не хотіла дивитись у вікно, бо не хотіла знати, куди привезе її Тіна. Вона все думала, чому невістка не віддала її до будинку для людей похилого віку раніше. — Ну , ось ми і на місці! Віра Василівна подивилася у вікно, дивуючись, куди її привезли.

За вікном відкривався гарний краєвид: ліс, річка, гори вдалині. Потім жінка дізналася, що невістка вирішила зробити свекрусі подарунок на день народження сина та доставити їй крапельку радості: — Кирило розповідав мені, що ти мрієш жити у маленькому будиночку в горах, де поряд буде річка. Я хотіла зробити тобі щось приємне, тому продала свою квартиру і купила невеликий будиночок для нас трьох тут.

Я не хотіла повідомляти тобі про це заздалегідь, бо хотіла, щоби ти була здивована. Віра Василівна не могла повірити своїм вухам, коли Тіна сказала їй це. Вона втратила мову, слухаючи її.

По її зморшкуватих щоках текли два струмки сліз. Вона завжди уявляла себе, що живе в такому місці, яка слухає дзюрчання води вранці. Нарешті її мрія здійснилася. Вона обійняла Тіну і вибачилася за всі їхні сварkи і за те, що не довіряла їй.

– Марино, хіба я тобі мало грошей даю? Чому ти у такому вигляді? У тебе немає гарного одягу? Нема на що куnити макіяж? Зробити зачіску? – Все в мене є, Вітенько. Часу немає. Павлик захво рів. – Так, захво рів, через це ти навіть причесатися не могла? – Вітю, з хворою дитиною я тільки приготувати тобі поїсти встигла.

– Я хочу бачити свою kохану гарною! А не якоюсь лахудрою. – Я – мати та дружина! І лише потім kохана жінка! – От і живи одна, мати! Ольга Захарівна, мати Віктора жила сама. До неї година їзди. Віктор поїхав до матері. – Привіт, синку! А я на тебе не чекала. Ти повз проїжджав і дорогою заїхав? – Ні. Не повз. – Ти з роботи прямо до мене?

Марину треба попередити, щоби не турбувалася. Потім жінка уважно подивилася на сина і спитала: – Що сталося? – Колесо спустило… А до тебе було ближче, от я й… – Не бреши! Я тебе, як свої п’ять пальців, знаю! Не бреши! Що трапилося? – Ну ми з Мариною посварилися трохи. Все добре. – Посварилися, ти приїхав до мене і все гаразд?!

Ти весь у батька! Брати твої, Антоне і Сергію, ось вони в мене. А ти у батька! Приходив із роботи, зривав злість на мені… Повертайся до дружини та дітей! Марина тебе любить, син за батьком тужить, а ти характер показуєш? Повертайся додому! Кому сказала? – Мамо, ну не лайся, будь ласка. Я так втомився. – Ти не знаєш, що це таке – втома. Ось побігаєш один день між кухнею та дитиною, тоді може бути і зрозумієш.

– Не любить мене Марина. – Це хто тобі таку нісенітницю наплів?! Якщо дружина не любить, вона з такою ласкою не говорить про чоловіка, не готує йому різні смачні страви, не прасує сорочки. Вона тебе дуже любить! – А ти звідки знаєш? – Та ми з Мариною щодня спілкуємось. І разів зо два на тиждень зустрічаємося.

Чи мені не знати. Тож їдь додому, сину. До своєї kоханої та люблячої дружини… Все ж таки змогла мати переконати сина, щоб той повернувся до дружини. Віктор увійшов до квартири, пройшов на кухню. Побачив там накритий стіл: картопля, смажена з грибами, відбивні, два види салатів. І Марина, спляча впустивши голову на стіл. Чоловік підняв дружину на руки, поцілував її: – Вибач мені, kохана. Спи, спи, я тебе віднесу в ліжко…

Хлопчик дивився у вікно і говорив бабусі: — Бабуся, ну коли ми підемо на вулицю? — Сьогодні холодно, дорогий, в наступний раз.- відповідала жінка та й справ дуже багато, не до прогулянки. Олена Петрівна підробляла вдома, в’язала на замовлення шапки і шарфи. І зараз у неї було замовлення, потрібно було дов’язати комплект, шапку, рукавиці і шарфик.

Але онук наполегливо просив бабусю піти погуляти. — Ну добре, добре, вмовив, підемо прогуляємося, але недовго, на вулиці сьогодні холодно, та й в’язати нужно.- здалася вона. Вони вийшли на вулицю, там було безлюдно, всі сховалися в таку погоду по домівках.

Природно онук носився, а жінка вже вся змерзла. — Все, підемо, Іллюша, а то захворіємо. Трохи погуляли сьогодні і хвате.- сказала жінка. Але дитина була невгамовна, понісся по всьому майданчику і сховався в дитячому лабіринті і затих. Жінка все кликала його і кликала, але він мовчав; вона підійшла до лабіринту, покликала його і він відповів:

— Бабуся, тут лялька лежить, давай заберемо її. Олена Петрівна зайшла в лабіринт і побачила, що там стоїть сумка, а з неї доноситься писк. Її як водою окотило від жаху; відкривши сумку, вона побачила малюка, зовсім маленького, загорнутого в тонку пелюшку.

Видно було, що дитина замерзла, вже личко посиніло від холоду. Вона схопила його, швидше пригорнула до себе, зігріваючи. Жінка тремтячими руками викликала швидку. Приїхала швидка і співробітники поліції. Дитину забрали до лікарні, а жінка з дитиною залишилися давати свідчення співробітникам. Співробітники запитували, як знайшли дитину. Олена Петрівна розповіла, що це онук знайшов малюка, бігав скрізь, вона б і не почула писку дитини, якби він її не покликав.

— Ось, молодець хлопець. Так тримати! — похвалив його співробітник. Жінка все дивувалася, як же можна викинути свою кровиночку, невже серце не здригнулося. Співробітник не дивувався: — Чого тільки не буває: і на смітник викидають і підкидають комусь, зараз чого тільки не буває, ми вже нічому не дивуємося. Бабуся попросила його зателефонувати, дізнатися про дитину, чи все в порядку.

Він дізнався, що малюка оглянули і обстежили, все нормально, невелике переохолодження, але з ним буде все в порядку. Хоча сказав, що якби ще трохи — і дитина точно не вижила би. Їх відпустили додому і жінка з онуком пішли. Яка вже тут робота, подумала жінка, сьогодні точно не до цього, з такими потрясіннями.

А вранці вона вирішила дізнатися про дитину і зателефонувала в лікарню. Їй спочатку нічого не хотіли говорити: — Для чого ви цікавитеся, і ким доводитеся дитині? — запитали на тому кінці. — Ніким не припадаємо, просто хочеться дізнатися про малюка, адже це ми з онуком знайшли вчора дитину.- відповіла Олена Петрівна.

— Ах це ви, рятівники малятка. Це дівчинка. З нею все добре. Ви молодці, що не дали їй пропасти — заговорила працівник уже іншим тоном. — Я хотіла б відвідати її і може бути щось потрібно купити, ми принесем.- запитала жінка. — Взагалі не положено, але вже для рятівників можна зробити виняток, приходьте завтра після обіду.

Принесіть памперси і суміш для новорожденних.- сказала медпрацівник. На наступний день, закупивши все потрібне, вони з Іллюшею вирушили до малятка. Їх пропустили. Маля була така маленька і мила, що жінка не стримала сліз. Вона принесла з собою ще широкий шарф, з м’якою пряжі ніжно-сірого кольору з візерунками по краю, зв’язаний своїми руками.

Якось захотілося його зв’язати, не на продаж, а просто так зв’язала, і він лежав, як ніби чекав свого часу. Вона вкрила ним ту дитину і побажала їй щастя, змахуючи сльози. Вони ще дзвонили, цікавилися долею дівчинки; її назвали Софія. Недбайливу мати знайшли і позбавили її прав на дитину. Незабаром дівчинку удочерили, одна бездітна сім’я закохалися в неї з першого погляду і забрали до себе.

Минуло 18 років. Олена Петрівна вже дуже помітно постаріла, але як і раніше жива і діяльна, пекла онукові його улюблений пиріг: він обіцяв приїхати, був дуже загадковий і нічого більше не розповідав, просто попросив приготувати щось смачненьке, сказав, що у нього для неї є сюрприз.

Відчинилися двері і зайшов Ілля з дівчиною: — Бабцю, познайомся, це моя дівчина Софія і ми збираємося з нею одружитися; ми з нею як дві половинки одного цілого, я як її побачив; мені здалося, що я її знаю все життя. — Ого, це чудова новина, Іллюша !! Ласкаво просимо в нашу сім’ю, Софія. — зраділа жінка. Дівчина збентежилася, посміхнулася і почала розмотувати шарф на куртці; Олена Петрівна зачепилася поглядом за цей шарф і обімліла.

— Який у тебе шарф з цікавим візерунком — сказала дівчині жінка. — Так, цей шарф зі мною, скільки себе пам’ятаю, ось уже скільки років не можу з ним розлучитися, бережу його, ношу рідко. Олена Петрівна звичайно ж дізналася, цей шарф, який колись вона подарувала знайденому малятку на щастя. Треба ж як буває в житті: Ілля врятував свою майбутню дружину. Видно, вони були призначені один одному зверху і саме провидіння вело хлопчика в той день до неї, щоб він її врятував.

— Ні, ви тільки уявіть собі, вона отримала у спадок величезну кімнату в гуртожитку, але продовжує жити з нами, — скаржилася Галина подругам на свекруху. — А ми з чоловіком та моїм сином від першого шлюбу, через неї змушені тулитися у трьох кімнатах, і це при тому, що квартира чотирикімнатна.

— А ти казала їй, щоб переїжджала? — Звичайно. Але вона, бачите, цю кімнату здає. Їй це, бачите, допомагає бути незалежною. — А ти є власницею в їхній квартирі? — Як дружина власника – так. — А твій син? — Ну, він же мій син. Значить також. — Ну і що ти робиш, щоб вигнати стару?

— О-о-о, багато чого. По-перше, змусила її купити собі холодильник, по-друге, на кухні їй життя не даю, те саме у ванній, по-третє, постійно нацьковую на неї чоловіка. — А твій чоловік тебе слухає? — Хай тільки спробує не слухати…

Рік терпіла Марина Петрівна знущання невістки, не бажаючи руй нувати сім’ю сина. Але всякому терпінню приходить кінець. Жінка переїхала до кімнати у гуртожитку, а за три дні зателефонувала синові. — Я, як власник половини квартири, пропоную тобі викупити мою частку. — Мамо, але я не маю таких грошей. — За законом, я мала попередити тебе, я це зробила.

За тиждень я даю оголошення в газету. Два місяці приходили покупці, дивилися на квартиру. І нарешті знайшлася покупниця. Марина Петрівна спеціально її підібрала. Навіть трохи скинула ціну, щоб не проґавити такого клієнта. Тамара, струнка, пекуча брюнетка, з осиною талією, влаштувала Галині «солодке» життя.

Щодня влаштовує тій сkандали через ванну, через туалет, через кухню. Та ще ходить ледь одягнена перед її чоловіком і зводить очі. А Марина Петрівна на виручені гроші придбала велику однокімнатну квартиру, відремонтувала, обставила, переїхала туди, а кімнату в гуртожитку здає та отримує додатковий дохід.

Вчора Наташа нapoдила двох прекрасних доньок, близнючки, однакові, як дві краплі води. Донечки були здорові, тож дівчаток затримувати у лikapні не хотіли, завтра виписують. Як виявилося, мати дівчаток захотіла забрати лише одну із доньок. Лikapі їй казали, що розділяти близнюків не варто, але вона стояла на своєму і міняти рішення не хотіла.

-Куди мені двох? Я готувалася тільки до одного, одне дитяче ліжечко купила. Та й потім, я двох не потягну. Де я для двох братиму речі? Ні, точно одну візьму. Лikapня була в ա օці, що мати без дօкօру cyмління, зібралася розділяти сестер. Мати так і пішла з однією дитиною, ніхто її тоді не переконав.

Назвала вона доньку Алевтіної. А інша дівчинка залишилася у лikapні. Ішли роки, дівчатка росли. Тепер їм уже було шість. Про існування одне одного вони, звісно, не знали. Вони тоді обидві зaxвapiли, обох привезли до лikapні, завдяки щасливому випадку в одну. Ви зараз здивуєтеся, не тому факту, що другу дівчинку удочерили,

а тим, що її назвали таким самим ім’ям – Алевтіна. Вони зустрілися у коридорі. Обидві не розуміли, що відбувається, стали мацати один одного, подумали так сильно зaxворіли, що їм мерехтять вони ж самі. -Аля? Обидві посміхнулися. -Аля. – відповіла друга, ніби підтвердила, що це її ім’я. Вони грали всю ніч і заснули в обіймах.

Лikapі теж були աօкօвані, потім зрозуміли, що ж сталося, сестри возз’єдналися. Доля нарешті звела близнюків. Коли прийшли батьки, прийомна мати хотіла забрати свою дочку, але вона почала ոлакати, і вона залишила далі грати сестер. А що сказати про біологічну, у неї навіть жоден м’яз не здригнувся на обличчі, вона лише встала подивилася на дочку, яку вона колись залишила і додала:

-Ну головне жива, видно, що люблять. Приймальна мати забрала дівчинку із лikapні, не хотіла, щоб сестри прив’язувалися. А інший Алі стало ще гipաе, бо сестру вдруге забрали в неї. У неї піднялася темոература, вона дивилася на двері і говорила: -Де Моя Аля? Пізніше дівчинка одужала. Але обіцяла сама собі, що знайде сестру.

У лютому минулого року 10-річна мешканка Кривого Рогу врятувала людське життя. Це сталося тоді, коли Яна йшла по вулиці і знайшла в грязі дідуся. Вона намагалася розбудити чоловіка, але той не міг встати, незрозуміло говорив. Дівчинка побігла додому і покликала на допомогу батька. Поки тато піднімав діда, Яна зустрічала «швидку», щоб та не загубилася в нетрях приватного сектора.

Медики приїхали на місце події, надали чоловікові першу допомогу і повезли в лікарню. Мама рятівниці згадує, що дочка дуже переживала через те, що родичі потерпілого не знають про його місцеперебування. Але завдяки невеликому магазину, біля якого сталася біда, звістка про врятованого чоловіка рознеслася по району. Про нього дізналися родичі.

Врятованим чоловіком виявився 72-річний Микола. Згодом з’ясувалося, що чоловіка схопив інсульт. Ніхто не знає, скільки б він пролежав в грязі, якби його не знайшла Яна. Адже в нашому суспільстві одиниці допомагають людям, які лежать уздовж доріг. Більшість думають, що це бездомні або люди з алкозалежністю, для яких такий спосіб життя — норма.

Але, як показує життя, не завжди людина на асфальті перебрала з алкоголем. Ймовірно, цій людині потрібна медична допомога через серйозні, раптові проблем зі здоров’ям. На наступний день рятівниця Яна прийшла до дідуся в лікарню з гостинцями. Дівчинці подякували за такий героїчний вчинок і подарували цукерки і мандаринки.

Батьки кажуть, що дуже пишаються дитиною. Вони вважають, що їх Яна не могла вчинити по-іншому, вона не могла пройти повз людину, якій потрібна допомога. І додали, що ми не зможемо змінити нашу країну, якщо не змінимося самі. Тато і мама Яни також пояснили, звідки у їх дитини така потреба допомагати людям.

Справа в тому, що батькам на шляху завжди траплялися люди, яким потрібна була допомога. Наприклад, їдуть з села додому — на дорозі лежить людина. Дорослі зупинялися і допомагали, адже не могли пройти повз. Батьки зупинялися і допомагали, а маленька Яна спостерігала з машини. Схоже, що батьківський приклад став для Яни нормою в житті.

Правду кажуть, що не потрібно виховувати дитину, варто лише показати їй власний приклад. Так сталося і в родині Яни, де батьки на власному прикладі показали, як важливо не залишати людей в біді. Сподіваємося, що ви також навчите дитину не проходити повз чужих людських проблем. І наступного разу, коли ви на вулиці побачите людину, що лежить в безпорадному стані, підійдіть до нього.

Запитайте у нього, що сталося і чи потрібна допомога. Якщо виявиться, що це алкогольний «елемент» і він так звик жити, то нічого не поробиш — йдіть далі. Але якщо це людина, якій потрібна допомога, наберіть «03», дочекайтеся лікарів. А потім пишайтеся собою.

Ми з чоловіком дуже хотіли дитину; ось я і завагітніла, і ми з нетерпінням чекали на поповнення. УЗД показало, що у нас буде хлопчик. За день до пологів мене відвезли до пологового будинку. Коли я народила, то відразу ж впізнала в очах свого хлопчика чоловікові очі. Такі ж блакитні та красиві.

Дитину приносили кілька разів на день, тільки на годівлю. Потім медсестри забирали його. Але я точно запам’ятала, як виглядає саме моя дитина. У день виписки, коли мене чекали біля входу в пологовий будинок, мені принесли дитину. Я поглянула і зрозуміла, що це не мій хлопчик.

У мого малюка були блакитні очі, шкіра бліда. А тут темні очі, шкіра трохи смаглява. Я відразу влаштувала істерику, не розуміючи, куди поділи мого сина.

На вигляд може здатися, що всі новонароджені діти однакові, але ні. Я точно розуміла, що це чужа дитина. Потім підбігли медсестри і стали вибачатися.

Сказали, що випадково не ту дитину передали. Тому що ця нова дитина надійшла нещодавно, мати від неї відмовилася, і її тепер у будинок малюка мають відправити.

Я вийшла до батьків і чоловікові вся розсіяна. Віддала дитину мамі, а сама покликала чоловіка відійти убік. Я розповіла йому про ситуацію.

І ми подумали, що то доля. Значить, нам треба забрати того кароокого хлопчика до нас. Ми повернулися до пологового будинку, сказали про це медсестрам. Нас спочатку почали відмовляти. Але я просто на хвилинку уявила, як мого сина помилково могли б у будинок малюка віддати — мені так страшно стало.

І так само страшно за цього малюка було. Медсестри увійшли до нашого становища і вписали в картку, що я народила двох хлопчиків.

Так ми з чоловіком вийшли з ще однією дитиною на руках. Усі родичі та батьки були здивовані – зате у мого сина тепер з’явився братик. Воно того варте.

Сьогодні день мого народження, але я нещасливий, бо знаю, що вдома на мене ніхто не чекає. Зазвичай всі свята в будинку відзначають із шиком та блиском, але тільки не моє свято. У моєї тітки Галі є дві доньки, то в їхні дні народження ми всі йдемо в ресторан, а мене навіть не вітають. Не любить мене ніхто, але раніше все було по-іншому.

Коли мої батьки були живі, ми всією сім’єю ходили на каруселі, їли морозиво, а іноді мама кликала клоунів, яких я дуже люблю. Мої дні народження були веселими та яскравими, я отримував багато подарунків від батьків та друзів. Жаль, що все це тепер лише спогади. Батьків не стало два роки тому; іноді я думаю, що всім було б краще, якби і я пішов разом із ними на небо. У тітки Галі мені погано, її дві дочки мене завжди дражнять, а коли я заступаюся за себе, то їхня мама ставить мене в кут.

Це так несправедливо. Продзвенів дзвінок, всі зібралися йти додому, а я все сидів на місці. Це помітила моя вчителька і підійшла до мене. — Коленько, а ти чого сидиш, додому не збираєшся? У тебе ж сьогодні день народження, тебе вдома зачекалися – лагідним голосом сказала вона мені. Я розплакався. Не зміг стримати сльози.

Розумію, що я чоловік, що мені 11 років, я не маю плакати, але в цей момент я не зміг стримати сліз. Я розповів Анастасії Вікторівні все те, що я мав на душі. Вона мене не перебивала, спокійно вислухала. Коли я перестав розповідати про свою непросту долю, то вчителька дістала з сумки плитку шоколаду та вручила її мені. Я був дуже радий, ніби мені подарували найкращий подарунок у світі.

Я обійняв її, а вона мене поцілувала в верхівку. Вона попросила мене сходити з нею до психолога. Те саме я розповів шкільному психологу Олені Матвіївні. Я бачив, як у жінки розплакалися очі від моєї історії. Вона погладила мене по голові та попросила вийти. Я недовго чекав на класну керівницю, вона вийшла і запропонувала проводити мене до дому. Вона піднялася зі мною у квартиру. — Галино Олексіївно, прошу вас завтра прийти до школи.

На нас чекає серйозна розмова — сказала вчителька і пішла. Наступного дня ми з тіткою Галею разом пішли до школи. Вона зайшла до кабінету до психолога, де з нею поговорили про мене. Вийшла вона з кабінету з кислим обличчям, я злякався, що вдома на мене чекає сильна порка, але цього не сталося. Тітка Галя була до мене добра і ввічлива, вона навіть спитала мене, що я хочу на вечерю: раніше такого не було.

Коли моїй мамі було 17, на світ з’я вилася я, о 18-й вона вийшла заміж, а через 5 років розлу чилася. О 24-й знову вийшла заміж і знову нев дало. Чоловіків мама завжди вибирала статних, красенів. Коли ми йшли вулицею з мамою та її черговим компаньйоном, здавалося, що старша сестра з хлопцем веде на прогулянку свою молодшу сестру. Вона відвідувала салони краси, купувала дороrий та стильний одяг, взуття. Ми що півроку літали за кордон на відпочинок. Зараз їй 37, мені 20.

Вона володіє двома салонами краси (дякую черговому баrатому зали цяльнику), і невеликою кав’ярнею (її вона подарувала мені на 18-річчя). У нас завжди були чудові стосунки. Ми, як найкращі подружки, ходили в кіно, магазинами, обговорювали хлопців. Ми були найближчими людьми один для одного. Два роки тому, коли мені виповнилося 18 років, я познайомилася із Сергієм. Йому було 25. Нам було настільки цікаво разом, що було не до думок про різницю у віці.

Щодня після навчання він забирав мене і відвозив обідати до маленького італійського ресторанчика. Тоді він був уже заступником гендиректора у медіа-холдингу. Дуже добре заробляв. Я, до речі, навчалася на факультеті медіа-комунікацій. Він возив мене до себе на роботу, показав, як влаштований медіа-світ, водив у студії звукозапису та інші робочі приміщення.

Мені було дуже цікаво бути з ним. І йому. Минуло півроку. Найкращі півроку в моєму житті: квіти, прикраси, подарунки. А потім він спитав про мою родину. Мовляв, хоче познайомитись. Мені зовсім не хотілося це робити. Як би я не лю била маму, вона була не rарною людиною. Вона розтоптала б його, незважаючи на гарний заро біток і приємну зовнішність. Я запропонувала не поспішати зі знайомством.

А він наnолягав. І заявив, що хоче, щоб я переїхала до нього. А тут без знайомства не обійтись. Я відтягувала цю розмову, так минуло ще півроку. Ми відзначили першу річницю. І я зда лася. Попередила маму, що ввечері прийду з хлопцем. Вона, природно, побігла до салону краси, і за новою сукнею. Складалося враження, що вона готується познайомити хлопця, а не я.

Вона була у своєму репертуарі. Замовила устриці, ікру, якісь морські rидоти, стейки, шампанське. Накрила стіл у найкращому вигляді, тут їй дякую. Сергій приїхав гарний, як завжди. Синя сорочка, світлі джинси, два величезні букети. Сіли. Почали базікати, їсти, пити шампанське. Все йшло гладко. Мама мовчала. Я була здивована. Щось із нею не так. Може, сталося.

На маму це не схоже. Наприкінці вечора вирішили з’їсти по шматочку торта. Сергій пішов на кухню різати десерт, а мати носила тарілки. Я відпочивала у кімнаті. Минуло 10 хвилин. Довго, гадаю, піду подивлюся. Заходжу. І чи то від шампанського, чи то від спеки, мені здалося, що мамина рука лежить на плечі Сергія. Мене пересмиkнуло. Я моргнула. Але виявилося, що мама стоїть за два метри він мого хлопця.

Відкинувши поrані думки, я запропонувала скоріше з’їсти торт. Минуло ще 2 місяці. Сергій зробив мені пропозицію, я остаточно до нього переїхала. Побралися за місяць. Жили душа у душу. Мандрували, зробили ремонт. Насолоджувалися один одним. Мама весь цей час була в пошуках нового залиця льника, їй було не до нас.

І ось після чергового nровалу вона залишилася одна. Але слідкувати за собою не перестала. Я вчилася, ходила на практику радіо, підробляла в журналі редактором. Якось я брала інтерв’ю і опинилася поблизу маминого будинку. Думаю, зайду, зроблю сюрприз, пообідаємо разом. Взяла її улюблену їжу. Дзвоню у домофон. Ніхто не відповідає. Ди вно, гадаю. Знайшла запасний ключ.

Відкриваю… і бачу чоловічі черевики. Знайомі чоловічі черевики. Сер це пішло в n’яти. То були черевики Сергія. Я виразно бачила його взуття. Я настроїла себе на максимально позитивні думки. Але те, що я побачила, я ніколи не забуду. Я прийшла в добрий час, я не за стала їх без одяrу. Вони стояли біля плити. Мама у халаті. Як вам сказати, я не почала kричати та kидати тарілки. Я просто сказала Сергію, що свої речі завтра заберу із його квартири.

Він мене більше не побачить. Мамі я пояснила, що доньки вона більше не має. Я пішла. Зібрала речі, поїхала до подруги. Я багато nлакала. За місяць ми розлу чилися. Півроку я жила у подруги. Працювала, перейшла на заочне навчання. Нагромадила rрошей. Орен дувала квартиру. Закінчила університет. Влаштувалася працювати у медіа-холдинг (не в той, де працював Сергій). А потім сталося що сь.

Мене викликали до гендиректора, мовляв, щось хоче дізнатися. Я зайшла до кабінету. У кріслі сидів Сергій… Він запропонував мені підвищення. Мені хотілося розвер нутися, відмо витись. Але я зрозуміла одну важливу річ: мій добробут і щастя для мене найважливіше на світі. І я погодилась. Зараз моє життя складається більш ніж добре. Цю людину в м ойєму житті більше немає. Є лише начальник Сергій Геннадійович. І жінка, з якою ми телефонуємо один раз на півроку.