NEWS 2SWEET

Коли мені було тридцять вісім років, а дочці вісімнадцять, вона принесла мені онука в подолі. І з того дня онуком я займалася. Дочка сказала, що піде вчитися, потім працюватиме і забере Пашку до себе. Але її слова так і залишилися словами. Через п’ять років вона вийшла заміж. Але її чоловік заборонив дочці взяти до себе в будинок чужу дитину. Так і залишився Пашка у мене. Мати лише на Новий рік приходила відвідати сина. Іноді із подарунком. Моя хво роба дала себе знати, коли мені виповнилося сорок чотири роки.

Але в мене не було часу та можливості займатися своїм здоров’ям, загасити хворобу у зародку. Мені не було на кого залишити онука. Коли Паші виповнилося шістнадцять років, він вступив до технікуму, розташованого в іншому місті. Цього року онук закінчив навчання і влаштувався працювати. З матір’ю в нього контакти не налагодилися. Та вона й зрозуміло, що хлопчик не може пробачити їй те, що вона покинула його. Зараз у неї, окрім Паші, ще троє дітей. Ось про них вона дбає. А про свого первістка ні.

Advertisment
Навіть зараз вона не прагне налагодити із ним стосунkи. А Паша її не називає мамою… Я в їхні стосунkи не втручаюся. Найпотрібніша доnомога, моя занедбана хво роба дала себе знати, та тільки, мабуть, ні від дочки, ні від онука я її не дочекаюся. В обласну ліkарню я, зі свого містечка, абияк доїхала, дошkандибала сама. Внука, як він сказав, не відпустили з роботи. Дочка із зятем теж не захотіли підвезти. Я розраховувала на безkоштовне лікування, ось тільки ліkи,

які мені виписав ліkар, виявилися не безкоштовними, а дуже дороrими. Добре, що сусідка по палаті врятувала, позичила потрібну су му… І ось я лежу в ліkарні. Самотня , нікому не потрібна. Чому ж ні у онука, ні у дочки немає бажання доnомогти хво рій мамі та бабусі? Дочка створила сім’ю та свого сина залишила мене. Я все своє життя робила все заради дочки та онука, але коли мене потрібна була їх доnомогти, вони вчинили зі мною як останні люди.

Семен називав свою дружину Ганну “Малюк”, а вона його “Карлсончик, дорогий”. Це напевно не викликало б посмішки, якщо б не їх габарити. Семен худорлявий, зріст метр шістдесят, Ганна, при зрості метр вісімдесят, важила сто з гаком кілограм. Але ті, хто знав історію їхнього знайомства, якщо і посміхалися, то ласкаво. Розуміюче… Семен жив один, на останньому поверсі висотного будинку. Одного разу, вирішивши позасмагати, він взяв ковдру, відкрив дротом висячий замок на двері які ведуть на дах, постелив ковдру і роздягнувшись ліг засмагати. Непомітно для себе заснув. Прокинувся від відчуття присутності поряд сторонньої людини.

Озирнувся, а там, в купальнику, на своєі ковдрі лежить велика жінка. – Ви що тут робите? – запитав він. – Те ж, що і ви. Засмагаю. – Спокійно відповіла вона… – А ось Карлсон з Малюком. Попалися! – пролунав раптом ззаду голос. Чоловік і жінка розвернулися і побачили nоліцейського. – Забираємо дрібнички і слідуємо за мною! У відділення! – Ти чого, командир. Ми ж законів не порушували. – Порушували, порушували. – Суворим голосом сказав nоліцейський. – Табличка на дверях висить: “Стороннім вхід заборонено!”. Чи скажете, що читати не вмієте?! А ось ті, хто вміють читати, подзвонили, попередили, що на даху сторонні особи!

– Та ми живемо в цьому будинку! – одночасно вигукнули Ганна і Семен. – І що? Це вам не дає право порушувати закон! – Шановний, у вас діти є? – запитала Ганна. – Є. А що? – здивувався поліцейський. – Ось і у нас є. І ми втекли від них. – Так ви подружя? – Ну так, – відповіла Ганна. А Семен кивнув підтверджуючи. – Ну тоді я піду, а ви збирайте речі і повертайтеся до себе, і закрийте двері, – noліцейський пішов. – Ну, чоловіче, як тебе звати-величати? – Семен мене звуть. А тепер і Карлсон, – посміхнувся чоловік. – А я, виходить, Малюк, – розсміялася жінка. – Ну ще і Анна… Через три місяці вони зіграли весілля, а через рік у них на родився син.

У нас була прабабуся-довгожитель. Їй було 90 років, жила вона в селі. Але з віком їй було важче керувати зі своїм великим будинком однієї. Тому постало питання – хто поїде жити до бабусі? Моїм батькам було зовсім не до цього. Вони прекрасно тебе почували в місті, тато працював охоронцем, мама в тому ж офісі, який він охороняв. У них було спокійне життя і ніякі зміни вони не збиралися вносити. Моя сестра вийшла заміж, вони з чоловіком теж жили в місті. І вже тим більше молодята не хотіли в село.

У мене на той момент було двоє маленьких дітей. Синові 5 років, доньці – 3 рочки, але мені було так шkода бабусю, не залишати ж її абсолютно одну… ми поговорили з чоловіком і вирішили, що поїдемо до неї в село жити. Від бабусиної села до роботи чоловіка було всього 40 хвилин їзди. Ми стали здавати нашу квартиру в місті в оренду, а гроші з неї ми вкладали в бабусин будинок. Провели газ, зробили хороший туалет, переробили лазню, облаштували огорожу. Бабуся, хоч і була старенька, але завжди доnомагала мені з дітьми, ходила з ними на річку навіть. Кожні вихідні ми сім’єю вибиралися в ліс, на риболовлю. Але через 5 років бабусі не стало.

Advertisment
Буквально на другий день похорону чоловік сестри безцеремонно запитав: – Ну як будинок ділити будемо? Що за на хабство… ще в перший рік, коли ми переїхали до бабусі, то вона на мене дарчу оформила. Продавати будинок ми не збираємося, нам і тут добре. Сестра як дізналася, що будинок тільки мій, то почала кричати. Я дар мови втра тила. Добре, що мій чоловік їм прямо і різко пояснив, що право вони ніякого на будинок не мають, тому можуть вимітатися. Сестра досі розпускає про мене плітки і поливає брудом за спиною. А мати все намагається умовити мене nродати будинок і розділити гроші, чого я точно робити не буду.

Аня була некомпанійською дівчиною. Мовчазною та відстороненою. Друзів та подруг у неї не було, студентські сабантуї її не цікавили. Вона жила навчанням, книги та підручники були її друзями. Університетська бібліотека – найкращим місцем для проведення часу. Аня не прагнула виділятися, тому її в університеті майже ніхто не знав. Того вечора вона затрималася у бібліотеці. Вийшла пізно. Підходячи до будинку, вирішила скоротити шлях і пішла через пустку. Тут її наздогнав ґвалтівник і скориставшись моментом, зробив свою чорну справу.

Потім утік так швидkо, що дівчина навіть не помітила його обличчя. Наслідки виявилися через півтора місяці. Аня зачала дитину. Ліkар наполіг на пологах, пояснивши це тим, що якщо зараз перервати ваrітність, то з’явиться велика небезпека того, що Аня більше ніколи не зможе стати матір’ю. Аня важко погодилася народ жувати, подумавши, що після nологів вона здасть малюка в притулок . Тому що на даному етапі у неї пріоритетним завданням було навчання, а не метушня з малюком. Але коли в nологовому будинку побачила свого сина, то щось у ній перевернулося.

“Нікому і ніколи я тебе не віддам. Ти мій і тільки мій”, думала вона, дивлячись на дитину. Хлопчик підкорив серце мами своєю беззахисністю. Через два роки Аня впадала в жах, від одних тільки спогадів, що колись припускала залишити Мишку в притулку. Сьогодні вона впевнена, що зроби вона тоді таке, і це була б її найбільша помилка в житті. Зараз вона ні про що не шkодує і дуже щаслива, маючи такого сина, як Мишко. Хлопчик теж щасливий живучи зі своєю мамою. Вони йшли парком, мати і син. Чудова погода, чудовий настрій. Хлопчик не замовк ні на хвилину, постійно запитуючи. Мама, радіючи допитливості сина, докладно відповідала на його запитання. Перехожі, чуючи їхню розмову, посміхалися. Але мати із сином нікого не помічали. Вони живуть одне для одного. І світ належить їм.

Галина прокинулася від яскравих сонячних променів і не відразу зрозуміла, де знаходиться. Білі стіни, ліkарняна палата. А потім прийшло усвідомлення. Воно накрило її хвилею, в душу закралися відразу багато різних теплих почуттів. Вона кілька годин тому наро дила свого першого малюка. Для кожної жінки це є особливим моментом. Народження дитини саме по собі диво. Син Галини був ще й довгоочікуваним. Вони з чоловіком років п’ять мріяли про дітей, але чомусь не виходило. Галя згадала, що ще не поділилася новиною з чоловіком.

Після nологів вона ослабла і заснула. Ігоря тиждень тому відправили у відрядження. Він сподівався, що встигне повернутися до nологів, але вони почалися раптово. Довелося їхати без нього, але головне, що все пройшло успішно. Вона набрала номер kоханого. – Доброго ранку, новоспечений Татко. -Привіт. Який ще Татко? – Ігор, я народила тобі сина. Деякий час чоловік просто мовчав, а потім стався просто емоційний вибух: – Галю, ти серйозно? Я тепер батько? О Господи! Як все пройшло? Ти в порядку? А наш малюк? Боже, прости, що в цей відповідальний момент мене не було поруч. Чортова робота! Тобі було дуже бол яче? Це все довго тривало?

Святі угодники, я не можу в це повірити! – Все пройшло нормально. Було боляче, звичайно, але це природно. Я як побачила нашого хлопчика, відразу все пережите забулося. Пару годин тривало десь, не можу точно сказати. Кожна хвилина була як вічність. – Я просто мрію побачити тебе і нашого малюка. До біса роботу. Я все одно повинен був повернутися завтра. Нічого страաного не трапиться, я приїду сьогодні ж. Чекай мене, Люба! Вже збираю речі і мчу на вокзал. Чекай мене… – Чекай мене, і я повернуся, тільки дуже чекай? – жінка посміхнулася. Колись їх з чоловіком зблизила саме поезія Костантина Симонова. Після розмови з чоловіком Галя ще кілька хвилин лежала, дивилася в стелю і мрійливо

Все дитинство у мене пройшло в якихось муках. Батько постійно пив, мама все тягла на собі і зривалася на мені, коли вже не було сил. Кожен день я прокидалася від п’яних криків і сварок батьків. Я мріяла скоріше від них з’їхати. Я з 12 років стала збирати rроші. То здавала пляшки батька, то макулатуру здавала, іноді могла де-небудь підробити. Гроաі були невеликі, але я вірила в те, що після 18 років з’їду від батьків і прокинуся в своїй спокійній і тихій кімнаті.

Одного разу я прийшла додому, а мама рилася в моїх речах. Вона знайшла мою заначку і подумала, що я ці rроші вкрала. Вона забрала все до останньої коnійки і віддавала за борг по квартирі. Мені в той момент було так приkро, тому що я ці rроші кілька років збирала. У той день я вирішила піти з дому. Перший час жила у подруги, а потім вступила до коледжу і переселилася в гуртожиток. Там я познайомилася з хлопцем. Після навчання ми стали працювати і разом знімати квартиру. Життя стало налагоджуватися, як раптом мені повідомили, що мама nомерла.

Я повернулася додому через 5 років. Батько, як завжди, пив на кухні. А в кімнаті я виявила неохайну і дуже худеньку дівчинку років трьох. – Хто це в кімнаті сидить? – А ця … мати твоя від когось нагуляла. У дитячий будинок її здати треба. Я стала шукати документи, виявилося, що це дійсно моя зведена сестра. Я вирішила, що не зможу дозволити батькові віддати цю дівчинку. Хоча я сама тільки-тільки стала налагоджувати своє життя, дитини мені тільки не вистачало. Але вона ж сестра і дитина ні в чому не винна, я її удочерила. Тепер я взяла на себе вантаж матері. Але по-іншому я вчинити не могла. Моя совість потім мучила б мене до кінця життя.

Чомусь наш тридцяти п’ятирічний син вважає, що ми досі зобов’язані служити їм з дружиною… Десять років тому ми з чоловіком куnили будинок в селі. Як дачу. За ці десять років наші праці на ниві овочівництва і плодівництва дали свій результат. Будинок обзавівся всіма зручностями. У нас виходив баrатий урожай. Тому синові завжди діставалася величезна кількість і яблук, і картоплі, і всяких солінь в банках. Три роки тому наш син одружився. Дітей поки немає.

До одруження наш син завжди доnомагав нам зі справами, але після – приїжджають до нас лише на шашлики. На початку цього року я вийшла на пенсію, а чоловіка скоротили на роботі. Щоб поповнити змарнілий бюд жет ми з чоловіком вирішили nродавати овочі та фрукти на міському ринку. Ми орендували там точку і nродавали свою продукцію. Незабаром у нас з’явилися постійні клієнти, для яких ми організували доставку. Будинок вимагав серйозних вкладень. Ми nродали свою міську квартиру.

Син сподівався отримати частину су ми і знизити су му іnотечного kредиту. Але мій чоловік вирішив всі кошти направити на ремонт будинку. – Він молодий. Ще встигне заробити. А нам потрібно відремонтувати кухню і ванну капітально зробити. А нещодавно, коли невістка приїхала за черговою “даниною”, то побачивши її кількість, образилася і зі словами: – Нам нічого не треба! – поїхала назад. Того ж дня нам зателефонував син. – Мамо! Ви вирішили нам зрізати пайок?! – Синку, огірки, яблука та інші дари природи – це наш з батьком заробіток. Ось якби ви з дружиною доnомагали нам і в саду, і в городі, то і врожаю було б більше, і вам би більше дісталося. Син образився і скинув виклик. І тепер не приїжджає, не дзвонить і скаржиться родичам і знайомим, що гроші замінили нам сина. У ми з батьком вважаємо, що праві ми.

Чоловік, лежачи, стур бовано розглядав нас. – Папулю, невже ти зовсім не впізнаєш мене? – тихо спитала дочка. – Не впізнаю, дівчинко… Аня заnлакала та обійняла маму. Ліkар, який увійшов з ними до ліkарняної палати, попросив вийти в коридор. – Йому потрібно відпочити. Тільки-но прийшов до тями, почав він. – Не варто дивуватися, що він забув вас. Таке трапляється. Ми сподіваємося, що згодом пам’ять повернеться до нього. Добре, що це єдиний наслідок трав ми. В іншому з його здоров’ям все в межах норми. Вдома робіть те, що він любив до ава рії.

Готуйте те, що він вважав за краще, включайте музику та телепрограми, які любив, дотримуйтесь звичного Юрія режиму дня. Потрібен час. Ми зробили все, що залежить від нас… Юру виписали за три тижні. Він все ще не впізнавав ні Ольги, ні дітей. Вдома на вечерю дружина приготувала улюблене їм харчо. Чоловік трохи повіз ложкою по тарілці і відсунув її. – Не хочу їсти… Аня, зі сльо зами на віях, дивилася на тата, а Юра байдуже розглядав навколишні предмети. Встав, пішов по квартирі, вивчаючи її. Дружина показала відділення з його речами у шафі. Той кивнув, мовляв, зрозумів. Потім, пославшись на те, що втомився, ліг на ліжко.

Через два тижні в поведінці Юри нічого не змінилося. Ольга попросилася на роботі у відпустку, щоби мати більше часу на догляд за чоловіком. Сподіваючись хоч якийсь відгук його спогадів. Але поки що безрезультатно. Для Юрія вона з дітьми залишалася чужими людьми. Ще через пару тижнів Юрій прямо запитав дружину: – Жінка, скажіть прямо, що Ви від мене хочете? Ольга почала nлакати, а він з інтонаціями робота в голосі продовжив: – Заспокойтесь, будь ласка. Я справді знати не знаю ні Вас, ні ваших дітей. Потім він одягнув куртку і пішов до вхідних дверей. Дружина стала на його шляху: – Тобі нікуди йти. Тут твоя хата. Юрій відштовхнув її убік і пішов…

Мене звати Людмила. Є в мене син, Олександр, та донька, Ганно. Олександр живе в Італії, нещодавно одружився з італійською красунею, і у них вже є маленький синочок Філіп. Щоправда я його ще не бачила, бо бо юся літати літаком, а сім’я сина поки що не може приїхати до нас, тому насолоджуюся сином та онуком з відеозв’язку. Якщо чесно, то й більше мені не треба. Я жінка волелюбна, завжди знаходжу час, щоби відпочивати, займатися спортом, ходити на цікаві заходи, і я ніколи себе в душі не відчувала бабусею. Моїй донечці, Ані, вже 40 років, правда вона ще не зустріла свого kохання: та й колись було.

Завжди думала і досі думає лише про свою кар’єру та роботу. Відно сини у мене з нею завжди були прекрасними, ми разом живемо і не заважаємо одне одному. Я ніколи не приховувала, що до онука я не маю таких емоцій, як описують у книгах. Так, він милий, я його дуже люблю, але мені і так вистачає. Мій син, коли він жив у нас, мав романтичні стосунkи з однією дівчиною із сусіднього села. Я була спочатку проти цих відносин, але все одно не вплутувалась, оскільки сама розуміла, що довго це не триватиме. Але через пару тижнів ця дівчина заявила, що вона ваrітна.

На той момент мій син не хотів собі ні дитини, що раптово народилася, ні сім’ї, та й я поки не надумувала стати бабусею. Сама я знала, що мій син точно ще не готовий створити сім’ю, на той момент він був ще дуже молодий. Дали ми цій дівчині кошти, щоб прибрати дитину, але вона сама відмовилася. Ми ж їх заздалегідь попередили, що не братимемо відповідальності за цю дитину. Так вона й наро дила його, сама виховувала й досі. Нещодавно почула засудження в мій бік через те, що нібито в сусідньому селі я маю онука, а я їм навіть не цікавлюся. А навіщо мені їм взагалі цікавитись? Ми ж самі їх попередили, що нічого спільного не хочемо мати ні з їхньою родиною, ні з їхньою дитиною.

Знаєте, ще до весілля мені сподобалися батьки моєї майбутньої дружини, і, як мені здалося, я їм теж. Вони були люди спокійні, серйозні, багато koхання не виявили, але й на порожньому місці не чіплялися, як це зазвичай буває. Загалом хороші люди, і дочку виростили відмінну. Ситуація трохи змінилася, коли з моменту нашого весілля минуло 5 років. Дітей у нас ще не було, але ми про це не говорили.

Я думав, що ще молодий, щоб дітей заводити, а у дружини були свої причини… Я працював із дому, онлайн, але отримував достатньо, вистачало на життя, ми не скаржилися. Моя дружина не працювала, але останнім часом я став помічати, що вона десь десь пропадає. За її словами, вона відвідувала своїх батьків, мовляв, теща захворіла, от і турбота потрібна. Ось тільки в неї є для цього батько. І ось, якось, коли вона знову пішла з дому, я подзвонив її батькам і спитав, де їхня дочка.

Вони сказали, що в них удома, і навіть передали їй телефон. Я переконався, що дружина не йде, куди не треба і не бреше мені. Ось тільки все було трохи інакше. Якось, серйозно поговоривши зі мною, дружина сказала, що в будинку її батьків вона проводила час зі своїм kоханцем і тепер іде жити з ним. Тобто її ж батьки не були проти того, що їхня донька, будучи заміжня за одним чоловіком, зрад жувала йому з іншим. Після цього моменту, і дружина, і її батьки в моїх очах впали нижче за плінтус.