NEWS 2SWEET

Поліна та Сергій відсвяткували весілля, на якому були присутні всі родичі Сергія, включаючи його мачуху Єлизавету Максимівну та батька Руслана Дмитровича. На весіллі також були дві зведені сестри Сергія, обидві вагітні та незадоволені тим, що не могли повноцінно розважатися через своє становище. Після весілля молодята вирушили у невелику весільну подорож.

Повернувшись, вони виявили, що у їхній квартирі, отриманій від бабусі Поліни, хтось є. Виявилося, що це Руслан Дмитрович, котрий після сварки з Єлизаветою шукав притулок у них. Руслан розповів, що його дочка Маша народила раніше за термін і дізналася про невірність свого чоловіка. Єлизавета вимагала від Руслана грошей на покупки для онука, тоді як Руслан уже витратив усі кошти.

Після довгих роздумів та сварок Руслан вирішив розлучитися з Єлизаветою, оскільки вона намагалася контролювати його фінанси та життя. Єлизавета хотіла, щоб Сергій віддав їй свою частку у квартирі, але Сергій відмовився, заявивши, що квартира належить йому у спадок від матері. У результаті після численних сімейних перипетій Руслан і Єлизавета розлучилися. Сергій та Поліна у результаті переїхали у свою власну квартиру, куплену в кредит.

Я працюю акушеркою у пологовому будинку. Завжди любила свою роботу, хоча через неї часто не ночувала вдома. Чоловік ніколи не скаржився на мої чергування, справлявся з дітьми, а коли вони виросли, стало ще простіше. Але одного разу на чергуванні мені стало погано. Боячись заразити пацієнток, я викликала підміну і вирушила додому.

Увійшовши тихенько, щоб не розбудити чоловіка, біля дверей я помітила жіночі туфлі. А потім побачила їхню хозяйку в нашому подружньому ліжку. Вона швидко одяглася і втекла, а чоловік, замість вибачень, почав звинувачувати мене. – Це все твоя робота та постійні чергування!

Сама винна. – Іди! – Зажадала я. – Чому я мушу йти? Це моя квартира! Посеред ночі я пішла до сусідки. Вона, на мій подив, зовсім не здивувалася. – Ми все думали, що з віком він схаменеться, але ні, — сказала вона. – Що ви маєте на увазі? – Запитала я, розгублено. – Та твій Василь завжди водив коханок, як тільки була вільна хвилина.

Усі це знали. – Чому ж ніхто мені нічого не сказав? – А навіщо лізти в чуже життя? До того ж, зараз усі зраджують. Наступного дня я поїхала до дочки. Вона була шокована, страшенно злилася на батька. А потім запропонувала: – Мамо, я купила тобі путівку до Трускавця. Візьми відпустку, відпочинь. – Та не хочу я нічого, – відмахнулась я. – А ти через «не хочу»! Потрібно і все! Зрештою, вона вмовила мене. Я поїхала, і це виявилося правильним рішенням. Перші дні я ні з ким не спілкувалася, але одного разу в їдальні до мене підсів чоловік. – Ви тут одна?

– Запитав він. – Так. – Розлучена? – Не знаю… – Я не намагаюся залицятися, просто хочеться поговорити. Виявилося, що Аркадій – вдівець. Його дружина померла всього у 45 років від ковіда, а діти щороку відправляють його до санаторію. З того дня ми стали спілкуватися кожен день. Аркадій виявився цікавим та розумним чоловіком.

Перед тим, як поїхати, він запропонував: – Ваш чоловік – погана людина. А я ніколи не зраджував, навіщо це потрібно. Я відчуваю, що між нам щось є. Поїхали зі мною до Львова? Я розгубилася. Як залишити все? Обіцяла подумати. Але вдома на мене чекав сюрприз. Василь сидів у дочки на кухні з букетом квітів. – Повертайся додому.

Пробач мені, присягаюся, це більше не повториться! – Я не хочу. Я вигнала його, але дочка почала вмовляти: – Навіщо ти так? Він щиро кається! Я йому вірю! Дай йому другий шанс. Ми ж сім’я! Тепер я не знаю, як вчинити. Можливо, я пробачила б, якби це була поодинока помилка. Але ж це відбувалося регулярно. Що ви думаєте, як мені бути?

Я заміжня вже 12 років. Чоловік у мене хороший, турботливий, дуже уважний. Я наро дила йому трьох синів. Мої діти дуже хороші, вони у мене слухняні. Допомагають мені. Але у мене є мрія: я з дитинства хочу мати дочку. Мої сини дуже товариські, сумлінні, самостійні і я пишаюся ними.

Але дуже хочеться доньку. Мені 35 років і мій вік дозволяє народ жувати. Але чоловік проти. Ми живемо добре, у нього висока зарплата, діти добре одягнені, у нас власний будинок. Щоліта ми відпочиваємо за кордоном. Він дуже хороший батько.

Обожнює синів, і я впевнена, що для дочки він буде прекрасним батьком, але чути він про це не бажає. Все думаю, як переконати його? Адже так добре, коли в родині росте дівчинка.

Вона ж-як квітка. Ще одна дитина нам не завадить. Слава Богу, у нас грошей вистачає, і у нас просторий будинок. Раніше, коли мої хлопчики були маленькими, я сиділа вдома, і думала, що, коли вони виростуть, я сама влаштуюся на роботу. Але тепер не думаю про роботу. Чоловік теж не був проти, але тепер я сама не хочу.

А хочу я дочку. Чоловік каже, що настали важкі часи. За його словами, діти повинні бути освічені, а хороша освіта коштує дорого. І щоб мати гідне майбутнє, треба мати гарну освіту.

Я вирішила поговорити з чоловіком, і якщо він буде наполягати на своєму, я піду на об ман: заваrітнію будь-яким способом, без його згоди. Ми, жінки, знаємо, що це не складно. Але не хочеться йти на об ман. Моєму молодшому синові вже 3 рочки і по-моєму, зараз саме час народити дівчинку. Сьогодні ж поговорю з чоловіком…

Мені 53 роки, я доросла, досвідчена жінка. Я прожила в шлюбі 26 років, але зрештою розлучилася, тому що зрозуміла, що заслуговую на краще. Я дочекалася, поки син поїде вчитися, і одразу пішла від чоловіка. — Що ти вигадуєш? Кому ти така потрібна? – сказав мені тоді чоловік. — Ну, побачимо. До цього я здавала в оренду невелику квартиру, що залишилася від матері.

Раніше ми з чоловіком думали, що віддамо її синові, але зрештою я сама в ній оселилася. Син молодий, ще заробить собі на житло. Чоловік умовляв мене повернутись, але я твердо вирішила, що не повернуся.

Минув рік, і я почала звертати увагу на інших чоловіків. Подруги вважали, що я збожеволіла, але мені просто хотілося відчути себе жінкою — гарною та бажаною. Минуло кілька років, і я познайомилась з Віктором. Він жив у сусідньому будинку, і іноді ми разом гуляли у парку неподалік. Потім він нарешті зважився запросити мене на побачення.

Я сама наполягла, щоб зустріч пройшла в мене вдома. Хотіла вразити його своїми кулінарними талантами. Як і домовлялися, він прийшов о сьомій вечора. До цього часу я вже була готова: вбралася, накрила на стіл. Відчиняю двері – він стоїть без квітів і без коробки цукерок. Я не витримала: — Ти що, прийшов із порожніми руками? — А що? Адже ми вже не діти.

— Тим паче! До побачення! Я зачинила двері прямо в нього перед носом. Мене переповнювала злість. Ну як дорослий чоловік може так поводитися? Але за свої роки я зрозуміла одне – себе треба цінувати. І якщо чоловік так поводиться з самого початку, його вже не виправити.

Пізніше він усім у дворі розповів, що я зарозуміла і залишуся сама до кінця життя. Але, як на мене, краще бути однією. Днями зателефонував колишній чоловік, сказав, що змінився і благав повернутися. Але я поки що подумаю, може, ще зустріну справжнього чоловіка. Чи такі вже вимерли? Як думаєте, чи правильно я вчинила?

– І чому ти мовчала? Навіщо ховала від мене таку правду? – кричав Орест. Він все ще не міг повірити, що його кохана Маша могла піти на таке. Оресту було вже 45 років, коли він зустрів Машу – молоду дівчину, яка щойно закінчила університет та прийшла на стажування. Вона одразу запала йому в душу. Її мила посмішка, сяючі очі, що іноді стріляють прямо в серце, не залишили його байдужим.

Оресту подобалися такі дівчата: юні, енергійні, вродливі. Він не став тягти час і поступово завоював її увагу. Підвозив Машу до гуртожитку, купував каву під час обіду, допомагав зі службовими звітами.

Маша розуміла, що Орест – чудова партія. У нього були гроші, власна квартира, машина. Ну яка дівчина не мріє про такого чоловіка? Тому вже за місяць їхнього службового роману вона переїхала з гуртожитку до Ореста. Разом вони подорожували, відпочивали за кордоном, проводили весело та безтурботно час. Орест часто жартував, що Маша подарувала йому другу молодість.

Минув рік, потім другий, але пропозиція руки та серця так і не прозвучала. А навіщо чекати? У них було все: квартира, машина, гроші, хороша робота. До того ж, Орест повністю забезпечував Машу. – Витрачай свою зарплату на те, що хочеш, – казав він. – Косметика, шопінг, зустрічі з подругами, манікюр. Якось, наводячи лад у кабінеті, Орест випадково натрапив на папку з документами.

– Договір купівлі-продажу квартири. Тернопіль, вулиця Лесі Українки, 80 квадратних метрів… Що за нісенітниця? Але сюрпризи на цьому не скінчилися. Він детально вивчив документи, перевірив усю інформацію. На останній сторінці він побачив підпис Маші – вона була покупцем. – Що це означає? Ти можеш пояснити, навіщо тобі ця квартира? – Послухай, любий. Я живу в тебе, як Попелюшка: готую, прибираю, купую продукти, підтримую порядок. Але хто я тобі? Дівчина?

Співмешканка? Безкоштовна домробітниця та куховарка? Я не хочу одного разу опинитися на вулиці, якщо ти раптом передумаєш. Мені потрібна подушка безпеки. – Значить, ти мені не довіряєш? – обурився Орест. – Ти сумніваєшся у наших відносинах? Того вечора вони довго сварилися. Марія хотіла одного – весілля, щоб їхні стосунки були офіційно оформлені.

Але Орест, який вже пережив невдалий шлюб, не хотів знову ризикувати. Його влаштовував формат вільних стосунків. Таке ставлення Ореста насторожувало Машу. А раптом він її розлюбить? Зараз все гаразд, але ніхто не застрахований від змін. Вона з дитинства мріяла про білу сукню та велику родину, а Орест тільки знаходив нові відмовки.

Її терпіння зникло. Марія вирішила купити квартиру як запасний варіант на випадок розлучення. Нехай її серце буде розбите, але вона залишиться з дахом над головою. Кого ви підтримуєте у цій ситуації? Чому? Чия точка зору ближча вам?

Так вийшло, що я живу з братом, він одружений. Я збиралася виходити заміж, але мій хлопець покинув мене. Я навчаюсь на юридичному факультеті, вже на останньому курсі. Ми живемо у двокімнатній квартирі, яка дісталася нам від батьків. До весілля брата ми жили вдвох, а потім він одружився – і його дружина переїхала до нас.

Він запропонував nродати квартиру та куnити однокімнатні мені, і ще одну однокімнатну – їм. Але я відмовилась. Сказала, що не проти, щоби жили втрьох. І стали жити разом, ніхто нікому не заважає. На початку жили спокійно, мирно. Через три місяці дружина брата заваrітніла.

Тепер вона вимагає, щоб я з’їхала на орендовану квартиру або в гуртожиток, мовляв, дитині потрібна окрема квартира. Але я не згодна, чому я маю піти? По-перше, квартира належить нам із братом, отже це і мій будинок. По-друге, я не можу переїхати, я не маю rрошей: я студентка. Я підробляю, але заробляю мало.

Отримую 1500 rривень, плюс моя стипендія, але цього дуже мало. Дружина брата спочатку просила, натякала, але потім почала вимагати. Я не звертала уваги, думала, що зрозуміє, але вона продовжує в тому ж дусі.

Щоразу, коли я приходжу додому, вона одразу влаштовує сkандал, каже, що я егоїстка, не люблю брата. Вона казала йому, що моя кімната перкасно підійде дитині, бо світла, простора кімната і дитині потрібна саме така. Вона навіть збиралася зробити ремонт у моїй кімнаті, показувала шпалери, які їй сподобалися. При мені вона говорила так, ніби мене вже нема. Але я нікуди не збираюсь. Виходить, вона виганяє мене з мого будинку. Тут я почуваюся зайвою.

Я вирішила поговорити із братом. Не хотіла налаштовувати його проти дружини та розповіла все, як є. Він посміявся і сказав, що поговорить із дружиною. Пояснив, що в період ваrітності жінки стають емоційними та трохи неврівноваженими, тому кажуть усяку нісенітницю. Після розмови з братом, невістка стала аrресивніше наполягати на моєму переїзді. Що мені робити?

Син поїхав за кордон, а дві молодші дочки продали мою трикімнатну квартиру, переселили мене в однокімнатну і розділили гроші між собою. З того часу вони рідко відвідують мене, адже я колись жила тільки заради них. Саме через це пішов від мене мій чоловік. Тепер у мене дуже самотня старість. Ми з чоловіком колись переїхали до нової квартири.

Сусідів ще не знали, але незабаром до нас почала заходити літня, скромна бабуся Ольга Михайлівна. Вона виглядала дуже скромно, одягнена була бідно, але завжди акуратно. Ходила тяжко, спираючись на паличку. Ніколи не просила грошей – лише їжі: ложку цукру, цибулину чи трохи крупи. Звичайно, ми завжди ділилися з нею тим, що могли. А вона у відповідь дивилася на нас з теплом і казала: – Яка ви гарна пара, бережіть один одного.

Діти виростуть, а ви залишитеся одні в один одного. Я ось не зберегла того, що мала. Спочатку ми не наважувалися спитати, що з нею сталося, але потім сусіди все розповіли. У Ольги Михайлівни була велика родина: чоловік та троє дітей. Вони жили у трикімнатній квартирі. Але характер у неї був складний. На чоловіка вона практично не звертала уваги, часто дорікала йому і робила винним у будь-якій ситуації.

А дітей буквально обожнювала, називаючи їх своєю опорою та надією. Її чоловік був справжнім трудівником, майстром на всі руки. Працював у ремонтній майстерні, допомагав сусідам, лагодив усе, що міг. Усі гроші ніс додому, віддавав дружині. Але замість вдячності та поваги вона постійно його критикувала. Сусіди намагалися її розсудити, але вона лише заявляла:

– Діти – моє золото, а чоловік – це так, тягар, тільки під ногами мішається. Ще й годувати його треба. Працювати Ольга Михайлівна практично не хотіла, повністю зосередилася на турботі про дітей. Але одного разу її чоловік не витримав. Він пішов, хоч і був дуже терплячою людиною. Вона розповідала всім, що це вона його вигнала.

Після його відходу влаштувалася працювати листоношою. Діти виросли. Син поїхав за кордон і ніхто його більше не бачив. Дві доньки вирішили продати батьківську квартиру. Мати вони переселили в однокімнатну, а гроші від продажу поділили між собою і теж поїхали. З тих пір доньки відвідували її лише кілька разів за всі роки, але це не принесло їй багатства, ні щастя.

Пенсія в неї невелика, діти не допомагають і тепер вона змушена просити їжу у сусідів. Вона сумно згадує свого чоловіка, але де він зараз – не знає. Говорять, що в нього тепер інша родина, де його цінують та люблять. Ця історія змусила мене замислитись. Я тепер здуваю порошинки зі свого чоловіка. У нас ростуть син і дочка, але я розумію: рано чи пізно вони збудують свої сім’ї, а ми залишимося вдвох. Я намагаюся донести до своїх подруг думку, що не варто надто покладатися на дітей.

Головне – зберігати тепло та взаєморозуміння у стосунках з чоловіком. Але, на жаль, багато хто вважає, що чоловік завжди чимось зобов’язаний, а якщо не справляється, то нехай іде. Дочку я такосу точно не навчу! У нашій сім’ї головний батько, якого я поважаю та підтримую. Він відповідає мені добротою та ласкою. Каже, що ніколи б не зміг жити з крикливою та цинічною дружиною, пішов би одразу.

Пройде ще років з десять, діти роз’їдуться, а ми з чоловіком залишимося вдвох. Для мене сусідка-бабуся стала живим прикладом того, як не треба жити. Я зрозуміла: не можна розраховувати на допомогу дітей у старості, треба будувати своє життя так, щоб не залежати від них. А якщо вони захочуть допомогти самі — це буде справжній успіх.

У шестирічному віці, пам’ятаю, я дивилася на маму, яка тоді сказала мені: – Марійко, нам треба поговорити, як жінка з жінкою. Збита з пантелику, я запитала, про що вона хоче поговорити. – Ти повинна говорити “про кого” замість “про що”, говорячи про людей, – поправила вона мене, – і нам треба поговорити про чоловіків. – Добре, скажи мені, що тебе непокоїть? – Здивувалася і запитала мама.

– Справа не в тому, ти сама знаєш відповідь на своє запитання, – уточнила я, – я турбуюся про нашого батька! Мама попросила мене пояснити свої слова, а я сказала: – Не чіпляйся вночі до тата! Вона занепокоїлась і спитала, чому я не сплю ночами. Я спробувала її заспокоїти: – Я сплю. Чесне слово. Але поки я не засну, я часто чую, як ти повторюєш татові: «Скільки ти можеш сидіти за цим комп’ютером? Вимкни його вже! Лягай спати».

Ти ж розумієш, що тато не грає в комп’ютер, правда? Він працює, заробляє гроші. Потім мені купує іграшки? Мама зітхнула і сказала: – Звичайно, доню! Ти права. Я все зрозуміла. Обіцяю виправитись. Ти сказала все, що хотіла? Я радісно відповіла, мовляв, усе тепер накриємо на стіл, адже тато скоро повернеться з роботи. Я швидко розставила тарілки, щоб ми могли сісти з ним пообідати, коли він прийде, не втративши часу на метушню з сервіруванням.

Я змогла перетворити своє хобі в досить прибуткову справу. Я роблю ляльки і nродаю їх у своєму інтернет-магазині. Бізнес досить успішний, ляльки дороrі, тому я неnогано заробляю. У мене є подруга, яка працює організатором дитячих свят. Як-то вона мені подзвонила і каже: -Лесь, привіт, у мене до тебе прохання.

Наше агентство проводить ряд благодійних заходів в дитячому будинку для дітей з обмеженими можливостями. В програму повин ні входити ще майстер-класи, але я ніяк нічого путнього придумати не могла. Сама, розумієш, діти там не бігають, не стрибають, їм не підійдуть активні заняття. Потім згадала про тебе. Ляльки — це те, що потрібно! Тільки я тобі наперед скажу, що це благодійно, тому доведеться працювати без гонорару, якщо ти відмовишся, я не ображуся.

Зрозуміло, я погодилася. Ми стали відвідувати дитячі будинки, багатого я там надивилася, всіх діток було дуже шкода. У більшості з них були дуже трагічні історії життя. Бути фізично обмеженим і залишитися без батьків — жорстоко. Але під час одного візиту мою увагу привернув один хлопчик на візку. Я завмерла, коли вперше його побачила. Він був схожий на мого чоловіка, як дві краплі води. Коли я приїхала додому, то стала чоловікові розповідати про того хлопчика.

Але варто було мені просто згадати про усиновлення, він став кричати на мене. А потім я виnадково згадала прізвище хлопчика, і він змінився в обличчі. На наступний день він погодився зі мною сходити в дитячий будин ок. Коли ми повернулися додому, він впав на коліна і почав мене благати забрати того хлопчика, він у всьому мені зізнався.

Ще до нашого знайомства у нього була ко ханка з таким прізвищем. Але він не знав, що вона від нього заваrітніла і наро дила хлопчика. -Коль, а ну вставай, зрозуміло, ми заберемо дитину. Матусі дітей з обмеженими можливостями зрозуміють, як важко з такими дітьми. Після усиновлення нам нелегко довелося. Ми багато сил і грошей витратили на реабілітацію. Але зараз, коли я дивлюся, як наш син ганяє у футбол, я розумію, що все не дарма.

Коли Таня навчалася в 8-му класі, в її родині з’явився маленький братик. Різниця між дітьми була 15 років. Таня була далека від дитячих ревнощів і образ, тим більше, що і їй в сім’ї приділяли не таку й пильну увагу. — П’ятірку отримала? — байдуже вислуховувала мама, — Ну, а що ти ще мала отримати? Навчання — головна праця школяра. І все.

Ні похвали, ні гордості за дочку, звичайно ж, зрозумілий факт. Таня з натхненням взялася допомагати мамі в догляді за маленьким Олексійчиком. Купала, гуляла, прала пелюшки. І продовжувала отримувати в школі очікувані п’ятірки, яких ніхто не помічав, як не помічав ні стопки випрасуваних пелюшок, вимитого посуду, переодягненого малюка.

— Так і повинно бути, — повчально зауважував батько, дочка — перша помічниця по дому. З давніх-давен так повелося. Ти і нас в старості зобов’язана доглядати, а Олексій — це інше. Син — це продовження, це кар’єра, це звершення і надії. І йому ти, як старша сестра, завжди зобов’язана допомагати. Це твій сестринський борг. Ось так Таня закінчила інститут, працювати влаштувалася, заміж вийшла, народила сина.

І чоловік теж не помічав ні чисто прибрану квартиру, ні смачного борщу, ні навіть того, що Таня росла в кар’єрі, почала отримувати і зарплату більше, ніж у нього. — Ну, всі жінки заради сім’ї намагаються, — говорив чоловік, — я б не став жити з тобою, будь ти інша. Папи одного разу не стало, брат підріс і став збиратися в інститут, а мама стала хворіти.

-Ти повинна допомогти братові, — дзвонила мама, — він не пройшов на бюджет, треба на платне. Мені ніде взяти грошей, а ти старша сестра. Це твій обов’язок допомагати ростити і навчати молодшого брата. І Таня допомагала, платила, влаштовувала. Не замислюючись про те, коли ж вона просила батьків народити їй брата, щоб було кому допомагати, кого вчити і влаштовувати. А у вихідні, замість відпочинку, Таня бігла в квартиру, де колись жила, щоб наготувати на тиждень їжі, прибрати в кімнаті брата-студента і забити холодильник матері.

— А хто ж ще повинен це робити? Ми так і вважали, що дочка повинна допомагати батькам. А у мене пенсія — копійки, аОлексію стільки всього треба. А потім Таня приходила додому і повторювала все те, що тільки що зробила, тому що вона ж дружина, вона ж повинна. А ще через кілька років Таня влаштовувала до себе на роботу брата Олексія, який за 2 роки після закінчення інституту так і не знайшов собі нічого підходящого.

А ще платила вже в кредит за навчання свого сина, який теж жив надією на звершення, але за балами на бюджет не пройшов. Потім Таня якось видихалася. Посіріла, стала втомлюватися і стрімко худнути. Але не могла зупинитися в своєму вічному бігу: «вона ж повинна». А коли їй повідомили діагноз і стадію, виявилося, що робити що-небудь вже і пізно, але можна спробувати, хоча дуже дорого.

-Де я такі гроші візьму, — сказав чоловік, — ти повинна була раніше помітити, що з тобою щось не так. Відвалити такі гроші і що? А якщо не допоможе? Тобі все одно буде, а мені борги віддавати? -Я одружитися зібрався, — відповів брат, — гроші на весілля відкладені. Ти давай, це … тримайся. — А як я буду жити? — влаштувала істерику мама, — Невістка хіба за мною буде ходити? Ти сама винна в усьому.

Чи не береглася, не думала, що рідних запровадиш в такі витрати. Егоїстка. Ти повинна була раніше звернути увагу на те, що не все гаразд з тобою. «Повинна, повинна, повинна», — дзвеніло у вухах у Тані.
І тільки син, який дізнався, що з його матір’ю і скільки потрібно грошей, мовчки пішов і написав заяву в інституті, і гроші, сплачені за рік, а справа була у вересні, йому повернули.

А потім працювати влаштувався. А Таня пішла лікуватися. І допомогло. І немов разом з хворобою, розпрямила Таня спину і скинула весь свій величезний борг перед усіма. І квартиру собі зняла, пішла від чоловіка, а потім розлучилася і поділила на три частини гроші від продажу, між іншим, заробленої троячки. Вони з сином взяли по квартирі з іпотеками, а чоловік свої гроші прогуляв, повернувся в передмістя, до старих батьків.

І мама живе з братом і його сім’єю, намагається Тані нагадати про борг, дзвонить, лається. Та ще й брата, нарешті, з Таниної роботи попросили, тому що вона перестала заступатися і покривати його косяки. І тепер вона невдячна дочка, що не виправдала надій, зрадлива дружина, що позбавила чоловіка квартири, сестра, яка нічим не допомогла рідному брату, а ще й свою стару матір на його плечі звалила.

Зате Таня вперше в житті на 6-му десятку років нікому нічого не винна. Вона майже молода, майже здорова і син у неї є, який виріс, на подив, порядним. Раніше б скинути вантаж і забути про вічний борг. Ну вже гаразд, краще пізно, ніж ніколи.