NEWS 2SWEET

Я вже давно не навідувалася до свого батька в село. Він живе далеко, і в їхньому селі майже нікого не залишилося – лише старенькі, які доживають свої останні роки. Мій тато був одним із них. Мами вже давно немає, і батько залишився зовсім сам.

Мені завжди було боляче залишати його одного, але іншого виходу я не мала. Я живу і працюю в місті, щоб мати змогу забезпечувати його всім необхідним. З віком у тата з’явилися проблеми зі здоров’ям, тому потрібно було купувати ліки. Але він категорично відмовляється їх приймати.

Цього разу, приїхавши до нього, я відчула, як сильно він змінився. Його самотній вигляд у старенькому будинку розбивав моє серце. Він здавався таким сумним і втомленим. Я вирішила, що більше не можу залишати його одного, і запропонувала забрати його до себе в місто. Чоловік підтримав моє рішення, і я почала збирати батькові речі.

У нього їх виявилося зовсім мало. Він узяв лише найнеобхідніше і, звісно, рамку з фотографією мами – її останній подарунок.

У нашій квартирі тато поводився дуже тихо, намагався не заважати, ніби боявся бути тягарем. Його скромність і непомітність ще більше розчулювали мене. Я згадувала його молодим – сильним, впевненим, завжди готовим вирішити будь-яку проблему. Мені здавалося, що тоді він міг здолати все.

А зараз він ледве пересувався від кухні до своєї кімнати. Його ноги тремтіли, зір майже зник. Я часто годувала його з ложечки. Чим слабкішим він ставав, тим сильніше я відчувала страх. Я розуміла, що мій батько не вічний. Колись він піде, як і мама.

Останнім часом він все частіше згадує маму, говорить, що скоро її побачить. Його слова наповнюють мене тривогою і смутком. Я так не хочу втрачати його.

Тепер я намагаюся проводити з ним якомога більше часу, цінуючи кожну хвилину. Адже ніхто не знає, скільки ще часу залишилося…

Ірина, майбутня дружина мого сина, одразу не викликала у мене симпатії. Я відкрито сказала синові, що вони не підходять одне одному. Ірина була звичайною дівчиною, і мені здавалося, що її цікавлять лише гроші мого сина. Але я розуміла, що для нього це не просто короткочасне захоплення, а щось серйозне. Весілля було неминучим, і ми з чоловіком дуже хвилювалися. Ми намагалися відмовити сина, але безрезультатно. Після весілля Ірина завагітніла.

Коли настав час зустрічати її з малюком біля пологового будинку, я побачила дитину й одразу зрозуміла: онук зовсім не схожий на нашу родину. Він був світловолосим із блакитними очима, а наш син із дружиною – темноволосі. Ірина, напевно, зрозуміла, що ми щось підозрюємо, і припинила з нами спілкування. Вона лише час від часу надсилала фото дитини, і кожного разу ми з чоловіком переконувалися, що хлопчик нам не рідний.Сімейні пакетні тури

Ми вирішили діяти обережно, щоб вивести Ірину на чисту воду. Подарували молодятам путівки на море й запропонували доглянути за онуком під час їхньої поїздки. Як тільки вони поїхали, ми взяли зразки для аналізу – слину дитини та мого чоловіка – і замовили тест на спорідненість.

Результати підтвердили наші підозри: онук не був біологічно пов’язаний із нами. Ми з гордістю показали синові результати тесту, коли він повернувся. Але він нічого не відповів, лише забрав дитину. Через тиждень син прийшов до нас із новим тестом, який підтвердив, що він є біологічним батьком дитини.

У цю мить чоловік здивовано подивився на мене. Виникло запитання: якщо син – батько малюка, то хто ж тоді справжній батько нашого сина? Мене охопила паніка. Я почала вигадувати щось про дешеву лабораторію, де могли наплутати з результатами. Ледве вдалося викрутитися й не видати таємницю, яку я приховую вже понад 30 років.

У нашій родині була прабабуся-довгожителька, якій виповнилося 90 років. Вона жила у великому будинку в селі, але з віком їй ставало все важче справлятися самотужки. Постало питання — хто переїде до неї жити?

Мої батьки навіть не розглядали таку можливість. Їм було зручно жити в місті: тато працював охоронцем, мама — в офісі, який він охороняв. Їхнє спокійне міське життя влаштовувало їх повністю, і змінювати його вони не збиралися. Моя сестра на той час уже вийшла заміж і також жила в місті зі своїм чоловіком. Молодята тим більше не бажали їхати до села. Сімейні пакетні тури

На той момент у мене було двоє маленьких дітей: синові п’ять років, доньці — три. Але мені було дуже шкода бабусю — залишити її зовсім одну було б неправильно. Ми з чоловіком обговорили ситуацію і вирішили, що переїдемо до неї в село. Від бабусиного дому до роботи чоловіка було всього 40 хвилин їзди, тож це здавалося реальним.

Ми почали здавати нашу квартиру в місті в оренду, а отримані гроші вкладали в будинок бабусі. Провели газ, зробили сучасний санвузол, оновили лазню та поставили нову огорожу. Бабуся, хоч і була вже старенька, дуже допомагала мені з дітьми: гуляла з ними, водила на річку. Щовихідних ми всією родиною ходили до лісу чи на риболовлю. Життя було наповнене теплом і затишком.

Але через п’ять років бабусі не стало.

Вже на другий день після похорону чоловік моєї сестри нахабно запитав:
— Ну що, як будинок ділити будемо?

Я була приголомшена такою безцеремонністю. Ще в перший рік після нашого переїзду бабуся оформила дарчу на мене. Ми вкладали в цей будинок усі сили й кошти, і продавати його не збиралися. Нам тут добре, і ми вирішили залишитися.

Коли сестра дізналася, що будинок належить лише мені, вона влаштувала істерику. Я була шокована її реакцією. Добре, що мій чоловік втрутився і прямо сказав їм:
— Ви не маєте жодного права на цей будинок, тож можете забиратися.

Сестра з тих пір розпускає про мене плітки та поливає брудом. Мати ж наполегливо намагається умовити мене продати будинок і поділити гроші. Але я твердо вирішила — цього ніколи не станеться. Цей дім — наш, і ми будемо в ньому жити, як і планували.

Олена випадково дізналася про роман чоловіка з іншою жінкою. Одного дня Валерій, повертаючи сусідові дриль, залишив свій телефон на кухонному столі. Під час приготування вечері Олена побачила повідомлення зі словом «кішечка». Її цікавість узяла гору, і вона прочитала переписку чоловіка з його новою колегою, Анжелою.

Виявилося, що вони планували зустрітися в кафе в суботу. Розчарована й обурена, Олена вирішила помститися чоловікові, створивши ілюзію, що у неї теж є коханець. Вона довірилася своїй подрузі Олі й почала виходити з дому вечорами, одягаючись особливо вишукано. Валерію вона казала, що йде на зустріч із подругою.

Чоловік швидко почав підозрювати недобре. Його охопили ревнощі, і він почав думати, що Олена також йому зраджує. Одного суботнього вечора, прямуючи до кафе на зустріч із Анжелою, Валерій випадково побачив, як Олена виходить із того ж кафе. Вона була з молодим чоловіком, тримаючи в руках букет квітів.

Розлючений, Валерій дочекався, коли Олена повернеться додому, й почав вимагати пояснень. Він прямо запитав, чи планує вона піти від нього. Олена, зрозумівши, що її план спрацював, холодно відповіла, що поки що не зраджувала йому.

Це зіткнення змусило подружжя поглянути в обличчя проблемам, які накопичувалися в їхньому шлюбі. Валерій, відчувши на собі ті самі ревнощі й біль, які переживала Олена, вирішив припинити зустрічі з Анжелою.

Зрештою, цей хитрий хід Олени допоміг урятувати їхній шлюб. Обидва зрозуміли, що довіра й щирість – основа їхніх стосунків, і спробували почати все з чистого аркуша.

На конверті великими літерами було написано: «Олені Сергіївні, моїй доньці». Не встигла… Олена повернулася з роботи, накрила на стіл, і вони з Миколою та сином Іваном сіли вечеряти. Раптом задзвонив телефон. На екрані висвітилося, що дзвонить мама. Олена байдуже вимкнула звук і відклала телефон подалі.

«Навіть повечеряти спокійно не дають», — подумала вона і продовжила їсти. Олена завжди вважала, що батьки нічого їй не дали. Усе, що вона має, — це результат її важкої праці. Її успіх у бізнесі, власна квартира в столиці — усе це було здобуте без сторонньої допомоги. Тому вона вирішила спочатку повечеряти, потім трохи відпочити і лише тоді передзвонити мамі. Але за вечерею вона зовсім забула про дзвінок.

Вночі Олені наснився батько. Він кликав її, благав про допомогу. Прокинувшись вранці, жінка відчула тривогу, щось невідворотне, і вирішила зателефонувати мамі.

— Доню, приїжджай, батько дуже хоче тебе побачити, — почула вона у слухавці.
Олена пообіцяла, що приїде, але вирішила почекати два дні, щоб завершити всі справи, а на вихідних вирушити до батьків у село. Вона не була там уже майже рік — постійно робота, справи. Увесь день думки про батька не залишали її. Їхні стосунки були непростими. Батько завжди був суворим, він не схвалював її вибору чоловіка. Десять років тому він навіть приїздив до них, щоб налагодити стосунки, але Олена зустріла його холодно. Наступного дня вона вручила йому зворотний квиток і сказала:

— Повертайся додому, у нас тут і так тісно.

Вона подарувала йому мобільний телефон і додала:
— Дзвони, якщо буде потрібно.

Останнім часом батько вже й не дзвонив. Вона розуміла, що він слабшає, і щось підказувало їй: треба їхати.

Олена подзвонила на роботу, пояснила ситуацію і взяла тиждень за власний рахунок. У поїзді було спекотно й задушливо. Вона лягла на бік, закрившись простирадлом, і намагалася не думати про сусідів у купе. Завтра вона вже буде вдома.

Коли вона підійшла до рідної хвіртки, запах свіжого повітря пробудив у ній теплі спогади. Але водночас серце стискалося від передчуття чогось незворотного. Біля хвіртки її зустріла мама. Олена відразу зрозуміла, що запізнилася.

Мама простягнула їй білий конверт. Дочка кинулася до неї, обійняла і, плачучи, повторювала:
— Пробач, мамо, що не встигла. Пробач, що мене не було поруч.

Конверт Олена відкрила через три дні, як і просив батько. На ньому великими літерами було написано: «Олені Сергіївні, моїй доньці». Всередині був аркуш, вирваний зі шкільного зошита. Вона почала читати:

«Леночко, доню моя дорога! Можливо, я був не найкращим батьком. Я не дав тобі всього, чого ти так хотіла і заслуговувала. Але, будь ласка, не тримай на мене образи. Знай, що я завжди тебе любив і пишаюся тобою. Бережи маму. Прости мене.
Твій батько».

Ми з Олегом одружилися з великого kохання. У період стосунkів він так мило доглядав за мною, що я не сумнівалася, що з такою людиною буду найщасливішою дружиною. Мені здавалося, що нічого не зможе зруйнувати наше kохання. Ми після весілля почали жити окремо на орендованій квартирі. Мої батьки та мама Олега залишилися жити у селі. Все було чудово. У нашій сім’ї панувала цілковита гармонія. В нас з’явився син Михайло. Ми, напевно, так і жили б далі мирно та щасливо, якби не захворіла його мама.

Олег після цього вперся, що треба її забрати до нас. -Ань, вона на лежачу хвору перетворилася, за нею сусідка доглядає, нам потрібно її забрати до себе. Вона ж таки моя рідна мама. Я зовсім не хотіла, щоб Поліна Ігорівна жила з нами. У мене дитина маленька, я не можу ще дбати про лежачу хво ру! У мене ні сил, ні нервів, ні бажання. І взагалі, від хворих людей неприємно пахне. Чому я маю це терпіти? Тому я одразу сказала; -У тебе старша сестра є, нехай приїжджає та стежить за матір’ю.

Чи не набридло їй гуляти у Франції? -Ань, вона не зможе, у неї там робота … -Ми теж не можемо, у нас дитина і багато справ! Олег якийсь час мовчав, а потім видав: -Ну тоді я сам до мами поїду! Такий стан справ мене теж не влаштовує. Незрозуміло ж скільки свекруха хворітиме. Я не хочу жити без чоловіка. -Якщо підеш, знай, що можеш не повертатися. І він все одно зібрав свої речі та поїхав. Ну що ж, скатертиною доріжка! Він зробив свій вибір і покинув нас із сином.

Ми з дружиною посварилися. Того вечора ми планували повечеряти в її батьків. Як завжди всі сіли за стіл, про щось собі говорили, поки мова не зайшла про мою роботу, точніше зарплату. У нашій родині працюю лише я. До недавнього часу я заробляв дуже добре, ми могли багато собі дозволити, дружина могла не працювати взагалі, вона займалася собою і затишком у нашій квартирі. Ми планували купити машину, бо наша часто ламалася. Ще ми хотіли виїхати на море.

А ще планували збудувати лазню у дворі у її батьків. Там багато місця і тесть з тещею завжди про це мріяли. На моїй роботі сталася криза, декого взагалі скоротили і є проблеми з оплатою праці. Це, звичайно, для нас не критично, але я відразу сказав дружині, що поки що варто наші плани перенести. Скасували поїздку на море. А на вечері у її батьків якраз про лазню згадали. І моя дружина заявляє, що довше чекати немає сенсу, будуємо її зараз.

Тобто з усіх можливих для нас благ вона вибрала баню для батьків, розуміючи, що попереду нелегке майбутнє. – Якби ти не лінувався, то в нас було б більше грошей! – пирхнула вона мені перед своїми батьками. Звичайно, я цього не виніс і одразу сказав, що на лазню нехай не розраховують. У відповідь я почув набагато цікавіші речі про себе, від дружини такого точно не очікував. До сварки ще й теща підключилася. Емоції в мені перемогли , і я наговорив зайвого: – Я вам і так щомісяця гроші даю! Ви не змогли їх відкласти на лазню? Я майже впевнений, що цей стіл покритий моїми засобами! Хочете ще посперечатися? Усі округлили на мене очі та затихли! – Дякую! Наївся! – Останнє, що я сказав перед відходом. Я діяв на емоціях. Повернувся до квартири та почав збирати речі дружини. Повернув їх її батькам та поїхав. Винним себе не вважаю. На мою думку, дружина не повинна на рівному місці розпочинати скандал. Чи вона так своє ставлення показала?

Сім’я, що складалася з Андрія та Юлії, святкувала п’ятиріччя своєї донечки Аліни. Щаслива і безтурботна дівчинка весело гралася з друзями, запрошеними на свято, а її батьки із захопленням спостерігали за своєю маленькою принцесою. Життя Андрія і Юлії здавалося ідеальним.

Андрій — працьовитий чоловік, виходець із села, сирота, який втратив батьків у автокатастрофі. Юлія — донька заможних та освічених батьків, які не схвалювали вибір своєї доньки. Їхня зустріч була випадковою: Андрій зайшов до офісу, де працювала Юля, щоб дізнатися про роботу. Їхні погляди зустрілися, і між ними, ніби блискавка, спалахнуло кохання з першого погляду. Відтоді вони не розлучалися.

Однак із часом пристрасть згасла, і подружжя почало усвідомлювати, наскільки вони різні. Юлія любила світські заходи і почувалася там, як у своїй стихії, тоді як Андрій уникав їх, віддаючи перевагу прогулянкам із донькою. Це призвело до частих сварок, які лякали Аліну. Юлія стала повертатися зі своїх заходів лише під ранок, що ще більше розпалювало конфлікти. Врешті-решт обидва зрозуміли, що розлучення — єдиний вихід.

Коли суд віддав опіку над Аліною Юлії, Андрій відчував, що не зможе розлучитися з донькою. Прийшовши попрощатися, він почув, як Аліна, обійнявши його, благала не залишати її. Андрій, довго не роздумуючи, запитав пошепки, чи хоче вона піти з ним. Дівчинка кивнула, і, не гаючи часу, він вирішив викрасти її.

Піднявши доньку на руки, Андрій швидко вибіг із квартири. Біг довго, доки не зупинив першу машину, а потім пересіли в іншу, щоб заїхати ще далі. Куди вони прямують і як будуть жити — він не думав, але повернення назад не було. Аліна мовчала, міцно обіймаючи тата за шию.

Юлія помітила зникнення доньки лише ввечері. Поліція спочатку не сприйняла це серйозно, пояснивши, що дитину забрав рідний батько. Тільки на третій день було зареєстровано заяву про викрадення. Бабуся і дідусь постійно приходили до поліції, намагаючись дізнатися хоч якісь новини.

Юлія тим часом, поринувши у свої розваги, не помітила, як стала залежною від наркотиків. Її батьки намагалися врятувати доньку, але було вже надто пізно. Юлію знайшли мертвою в одному зі скверів.

Андрій із Аліною оселилися у невеликому містечку. Він швидко знайшов роботу, винайняв квартиру і влаштував доньку в дитячий садок. Життя потроху налагоджувалося. Про смерть Юлії Андрій дізнався із новин. Це вразило його, і він навіть пошкодував, що не зміг бути поруч, щоб, можливо, запобігти трагедії.

Через деякий час Аліна почала говорити, що сумує за бабусею і дідусем. Андрій вирішив відвезти доньку до них. Їхня поява викликала і радість, і сльози, і навіть образи за довгу розлуку. Спочатку бабуся й дідусь хотіли залишити Аліну собі, але її слова: «Я без тата не залишуся» змусили їх переглянути своє рішення.

Усі разом вони вирішили, що Андрій із Аліною залишаться жити з батьками Юлії. З часом бабуся й дідусь зрозуміли, що Андрій — добра і порядна людина, яка стала справжньою опорою для родини. Вони жалкували, що не побачили цього раніше, адже тоді, можливо, їхня донька була б жива.

Ми з чоловіком переїхали до міста вже чотири роки тому. Мої батьки та зведений брат залишилися жити в селі. Якщо бути відвертою, я ніколи особливо не любила ані мачуху, ані її сина. Можливо, тому що через неї мій батько покинув маму. Але після того, як мами не стало, я певний час жила з ними, і наші стосунки були цілком нормальними.

Мачуха виявилася доволі доброю й розуміючою жінкою, хоча свого сина вона, на мою думку, занадто розпестила.

Нещодавно вона зателефонувала мені:
– Дорога, як у тебе справи? Як чоловік? Що нового?
– У нас все добре, дякую, – відповіла я. – Ми майже зібрали гроші на машину. Думаю, за два місяці зможемо купити. А у вас як справи? Як Вася? Чи знайшов роботу?
– Ось про це я й хотіла з тобою поговорити, – сказала вона. – У твого батька зараз фінансово нелегко, а Вася взяв великий кредит, щоб купити потужний ігровий комп’ютер. Тепер він цілими днями тільки й робить, що грає. А як віддавати гроші – навіть не подумав.

Я була здивована.
– Вибачте, але йому давно пора подорослішати. Як можна взяти кредит, не маючи роботи?
– Згодна, він у нас дармоїд. Але ж це твій брат. Будь ласка, допоможи нам з кредитом. Нам потрібно лише сто двадцять тисяч. Ви з чоловіком все одно купите машину, але трохи пізніше.

Я не могла повірити своїм вухам.
– Це вже занадто. Чому ви дозволяєте йому таке? Ви серйозно вважаєте нормальним просити нас змінити всі свої плани, щоб він і далі сидів удома, граючи в ігри? Йому 25 років, він давно не дитина. Чому б не змусити його відповідати за свої вчинки?

– Ти права, – погодилася мачуха. – Але нам зовсім немає чим платити за його борг. Ви ж можете трохи зачекати з купівлею автомобіля.

– Ні, це неправильно! Будь ласка, перестаньте потурати йому! Надішліть його на роботу. Нехай сам зрозуміє, що означає брати відповідальність за свої дії!

Після цієї розмови мачуха попрощалася, але вже за кілька годин мені почав писати Вася. Його слова були настільки грубими й образливими, що я не могла повірити, що це пише мій зведений брат. Я завжди допомагала йому, підтримувала, але терпець урвався.

Він прекрасно розумів, що робив, і знав, хто, найімовірніше, змушений буде за нього розплачуватися. Тепер я остаточно переконалася, що більше не хочу брати участь у його безвідповідальному житті.

Сестра моєї дружини залишилася без роботи і не могла більше винаймати квартиру. Родичам потрібно допомагати у скрутні часи. Дружина запросила її пожити до нас. Перший тиждень все було чудово. Юля поводилася дуже пристойно, годувала нас смачними сніданками, обідами та вечерями. За бажання вона вміє готувати так, що просто пальчики обсмокчеш. А потім їй усе це набридло. Вона просто замикалась у кімнаті, яку ми їй виділили, дивилася серіали, виходила звідти лише тоді, коли треба було ходити на співбесіди.

Потім вона перестала навіть посуд мити за собою, але завела звичку тягати одяг моєї дружини з шафи. Дружина не заперечувала, але це мені все не подобалося. Адже я купував дорогий костюм для неї, а не для її сестри. Коли я висловив невдоволення за дружину, Олена заявила, що я просто еrоїст. Сюрпризи з боку Олі набували нових масштабів. Одного дня вона заявила, що їй потрібна машина, щоб їздити на співбесіди. Дружина чомусь погодилася їй поступитися своєю машиною. Потім Оля почала вимагати від нас сніданки вишукані, обіди та вечері, без попиту брати речі.

При цьому минуло вже чотири тижні, роботу вона шукала вже з меншим ентузіазмом. Здебільшого сиділа вдома, дивилася серіали та об’їдалася чіпсами. Оля під кінець вирішила чомусь, що я її хлопчик на побігеньках. Повертався я якось із роботи, вона мені зателефонувала: n- Сергію, принеси мені, будь ласка, колу, ще заскочи в аптеку і купи засоби для жіночої гігієни. Коли я сказав їй, що мені незручно сьогодні заїжджати в магазин, вона почала мені висловлювати обурено, що я лінивий еrоїст. На цьому мій терпець урвався. Коли я повернувся додому, зібрав її речі та вказав їй на двері.