NEWS 2SWEET

Ми з чоловіком Марком будували свій будинок п’ять років. Землю під будівництво нам подарували мої батьки на весілля. Кожна цегла була наче на вагу золота, кожен метр бетонної стяжки сприймався як маленька перемога. І ось уже два роки ми живемо у своєму просторому, сучасному будинку. Здається все ідеально: є місце для дітей, простора кухня, затишний сад. Але нещодавно спокій нашої родини порушив несподіваний візит, який перетворив наше життя на справжній хаос. До нас приїхав брат чоловіка зі своєю родиною: дружиною та трьома дітьми. Уявіть собі, тепер їх у домі більше, ніж нас самих! У нас двоє дітей, у них троє. Тобто у будинку стало дев’ятеро людей. І вони приїхали не на пару днів і навіть не на тиждень.

Вони заявили, що будуть жити «стільки, скільки буде потрібно», так як, за їхніми словами, вони допомагали будувати цей будинок і тепер «мають на це право». Так, на етапі будівництва вони справді допомагали, але лише фізично. Ні копійки вони нам не давали, а під час будівництва жили у свекрухи, яка мешкає неподалік. Брат чоловіка дійсно приходив і працював на будівництві, а його дружина мила вікна, фарбувала огорожу та прибирала територію. Я була вдячна, але це не означало, що вони можуть вважати наш дім своїм.

Коли вони приїхали і заявили, що залишаться «наскільки потрібно», я втратила дар мови. Виявилося, що їхню квартиру продано, там роблять ремонт для нових власників, а на орендоване житло вони вирішили не витрачатися, щоб заощадити. Чоловік не зміг їм відмовити, сказавши: «Це ж сім’я». Свекруха додала: «Ну що тут такого? Вони вам допомагали, тепер ваша черга допомогти». Я виділила їм одну кімнату. Але вони привезли таку кількість речей, ніби збираються залишитись назавжди: валізи, коробки, мішки, велосипеди та самокати. Перше питання, яке я почула: – А де ми сушитимемо білизну? В нас її багато. З першого дня почалися проблеми. Їхні діти захопили весь будинок: іграшки валялися всюди, кухня перетворилася на поле бою, а у вітальні старша дочка записувала танці для «ТікТока».

Мої діти не могли знайти місце для ігор, бо всюди були гості. Дружина брата, Оксана, влаштувала собі відпочинок. З самого ранку вона сиділа з телефоном і питала: – А що в нас на обід? Коли я нагадала, що готую лише на нашу сім’ю, вона відповіла: – Ти ж і так стоїш біля плити. Додати пару порцій – не проблема. Їхній старший син цілий день грав на нашому телевізорі, а на прохання поступитися екраном моїм дітям відповів: – Нехай знайдуть чим зайнятися, зараз моя черга.

Кульмінацією став випадок, коли я побачила, як їхні діти розмальовують наш паркан фарбами, які залишилися після ремонту. Оксана лише сказала: – Нехай малюють, у вас цих фарб багато. Після довгої розмови з чоловіком ми попросили їх знайти інше житло. Оксана образилась, брат чоловіка мовчав, а свекруха заявила: – Я такого від вас не чекала. Рідних не можна так виганяти. Вони поїхали за тиждень. Тепер Оксана не відповідає на мої повідомлення, а свекруха вважає мене надто суворою. І я все думаю: може, я справді вчинила неправильно? Чи я мала право на такі дії у своєму будинку?

З моменту, як я познайомилася з Сергієм, я чула чимало розповідей про його бабусю Галину по батьківській лінії. Це горда і сувора жінка. Ще у 90-ті роки вона працювала на факультеті іноземних мов в університеті та вільно володіла англійською. Але, невдоволена низькою зарплатою, поїхала до Греції, залишивши дітей на свою матір. У Греції вона три роки працювала покоївкою в готелі. За цей час вивчила грецьку мову і стала адміністратором. На цій посаді вона працює 30 років. Незважаючи на складний характер, вся сім’я завжди намагається догодити бабусі, сподіваючись на її щедру матеріальну допомогу. Коли Сергій привів мене знайомитись, бабуся була у відпустці.

Вона одразу дала зрозуміти, хто в будинку головний. Сканувала мене поглядом з голови до ніг, начебто оцінюючи товар. – Ну, розказуй про себе! – сказала вона. Я розгубилася і мовчала, доки бабуся не звернулася до Сергія: – Що то за дівчина в тебе, ні риба, ні м’ясо? У розмову втрутилася свекруха, Марія Семенівна, пояснивши, що я трохи соромлюся. Тоді я набралася сміливості і почала розповідати про свою родину, сказавши, що я родом з невеликого села. Але Галина мене перебила, не дослухавши: – Все ясно, біднота. Сергію, ти не міг знайти собі рівню? Я хотіла провалитися крізь землю. Не витримавши принижень, я встала, подякувала за частування і попрямувала до дверей. Мій погляд упав на Сергія, і він пішов за мною. Свекруха намагалася нас зупинити, але ми не слухали. Дорогою додому я не могла стримати сліз, а Сергій намагався заспокоїти мене: – Бабуся Галина у нас командир. Навіть дідусь, незважаючи на свою кар’єру чиновника, завжди слухався.

З роками її характер стає лише складнішим. Вона навіть рідну доньку з дому вигнала за те, що та вийшла заміж за бідного. Вже 20 років вони не спілкуються. Щоправда, батько таємно підтримує зв’язок з нею. Я була шокована. Якою ж треба бути жорстокою, щоби вигнати власну дочку! – Я теж втомився миритися з її витівками, але мама боїться залишитись без її підтримки і просить бути терплячим. Але більше я не маю сил, – зізнався Сергій. – Тоді ми більше не спілкуватимемося з нею. Навколо неї і так достатньо тих, хто готовий танцювати під її дудку, – підтримала я чоловіка. Ми почали готуватися до весілля, але бабуся знову нагадала про себе. Одного дня Сергій повернувся додому дуже засмученим.

– Мама вмовляє мене помиритися з бабусею, інакше ми не отримаємо квартири. Бабуся хотіла подарувати її мені як онуку, але ти їй не сподобалася. Тепер вона вимагає, щоб ми розлучилися. Але цього не буде. Я люблю тебе, і ми самі вирішимо проблеми з житлом. На нашому весіллі не було родичів з боку чоловіка. Його сестра обмежилася смс з привітанням. Вже рік вони не спілкуються з нами. Свекруха іноді нагадує про себе, сподіваючись, що Сергій схаменеться. А квартиру нам купили мої батьки без жодних умов. З рештою ми впораємося самі. Як ви вважаєте, чи правильно ми вчинили, розірвавши це замкнене коло? Чи варто було продовжувати догоджати бабусі?

Наталя світилася від щастя. Вона нарешті стала дружиною коханої людини. З Денисом вони разом зі шкільної лави, пройшли через університет, а отримавши дипломи і влаштувавшись на гарні роботи, вирішили узаконити свої стосунки. Денис зробив пропозицію, і Наталя, без сумніву, відповіла «так». На цей день вона чекала з нетерпінням. Проте на душі було неспокійно. У пам’яті все ще виринали тривожні слова зі сну, в якому мачуха вимагала звільнити квартиру. Відносини з Тетяною Аркадіївною у Наталії не складалися. Жінка з’явилася в їхньому будинку, коли Наталі було 12. Овдовівши, батько довго сумував за дружиною, але через п’ять років вирішив, що настав час влаштувати особисте життя.

Тетяна Аркадіївна мала дочку Ліду, молодше Наталії на п’ять років. Дівчинка виявилася розпещеною і примхливою. Батько Наташі намагався догодити падчериці, забуваючи про рідну дочку. Коли Ліда закінчила школу, Наталя переїхала до квартири, яку їй подарувала бабуся по батьківській лінії. Наталя не розуміла, як майно виявилося оформлене на батька, але раділа, що більше не доведеться терпіти докори мачухи. Життя здавалося налагодженим. На весіллі Тетяна Аркадіївна посміхалася і говорила, як рада за Наталю, але щирість цих слів залишалася під сумнівом. Неприємний сюрприз Після весілля, коли молодята готувалися вирушити додому, до Наталі підійшов батько. – Куди ви збираєтесь? — спитав він. – Додому, звісно, до квартири. За кілька днів у нас літак. Ти обіцяв відвезти нас до аеропорту, пам’ятаєш? — з усмішкою відповіла Наталя. – Пам’ятаю, відвезу. Але додому не треба їхати. Ти тепер належиш родині чоловіка. А квартиру я вже пообіцяв іншим родичам, — відповів він, запинаючись. Наталя не повірила своїм вухам. Денис, помітивши її збентеження, підійшов ближче. – Про що ви кажете? – поцікавився він. – Наташу я передаю тобі, Денис. Тепер ти за неї у відповіді.

Денис відкашлявся, намагаючись зберігати спокій. – Ви серйозно? Ми планували провести перші дні у квартирі, я навіть сюрприз для Наташі там приготував. – Це не має значення. З давніх-давен дружина переходила в сім’ю чоловіка. Наталя не могла вимовити жодного слова. Денис, взявши її за руку, звернувся до тестя: – Ми візьмемо один день, щоб зібрати речі та трохи відпочити після весілля. Неправильно виганяти нас сьогодні. У розмову втрутилася мачуха: – Часу на це нема. Ми самі все зберемо і передамо вам. Денис не витримав: – Квартира була подарована Наталці її бабусею! Як ви можете так чинити? – Вона не встигла переоформити її, — парирував батько. — Значить, це було не так уже й важливо.

Підтримка нової родини Вражена Наталя стояла мовчки, поки до них не підійшли батьки Дениса, Галина Євгенівна та Олексій Вікторович. – Що трапилося? — стурбовано спитала свекруха. — Чому в Наталі сльози? Денис розповів про все. Галина Євгенівна, вислухавши, рішуче сказала: – Тоді ми також підготуємо сюрприз. Заберемо все, що Наталка купила сама, адже це її речі. А новий власник нехай справляється, як хоче. Вони попрямували до квартири. Наталя насилу стримувала сльози, бачачи знайомі стіни, які тепер належали сестрі.

Але свекруха знайшла спосіб її підбадьорити: – Не хвилюйся, люба. Ми впораємося. Такі випробування лише загартовують. Коли Ліда увійшла до квартири і побачила, що з неї винесли всі речі, а стіни залишилися голими, вона закричала: – Що ви зробили з моєю квартирою? Наталя спокійно відповіла: – Ми забрали лише своє. А що ти маєш, щоб довести твоє право на ці речі? Новий розділ Повернувшись до свекрів, Наталя відчула полегшення. Вона зрозуміла, що її нова сім’я не залишить її у біді. Олексій Вікторович заспокоїв її: – Це тимчасово. Ми щось придумаємо. Свікра не обдурили. Вони купили ділянку землі та розпочали будівництво нового будинку для молодої пари. Так Наталя зрозуміла, що справжня сім’я — це не та, що пов’язана кров’ю, а та, яка підтримує та захищає.

Після 35 років шлюбу я й уявити не могла, що мій чоловік може так вчинити. Випадково натрапила на листування у його телефоні. Якби не цей випадок, хто знає, скільки тривала б ця брехня. Якби я була молодша на років 15, не сумнівалася б ні хвилини: зібрала б речі чоловіка, виставила за двері, і на цьому все. Але зараз нам обом за 60. Які драми у такому віці? Розлучення в такі пізні роки здається мені нерозумним рішенням. Зараз я думаю, чи варто ставити крапку у наших відносинах. Григорій завжди був для мене найкращим чоловіком. Ми зустрілися, коли були молоді та безтурботні. Він доглядав мене, носив на руках. У нас були щирі та взаємні почуття. Потім весілля, діти – наша гордість.

Дочка Ірина вже заміжня, син Олексій закінчує університет. Останні 3-4 роки ми з Григорієм жили вдвох. Спочатку це було незвично, але потім ми звикли. Не було у й нас сварок з дрібниць, все йшло гладко. До одного моменту. Поки я випадково не побачила, що мій чоловік листується з іншою жінкою. Це сталося зненацька. Я не маю звички перевіряти чужі речі. Але тоді він залишив телефон на столі, а екран засвітився. І я побачила повідомлення від якоїсь Марини. Це повністю змінило моє сприйняття. Я не стала влаштовувати скандали, просто вирішила поговорити з ним. Григорій сказав, що це його однокласниця і між ними нічого немає. Він запевняв, що його помилка була в тому, що він не згадав про неї раніше. Начебто вона нещодавно повернулася з-за кордону, і вони почали спілкуватися. Але мені щось нагадувало, що все не так просто. Я прикинулася, що повірила. Поступово підозри затихли, але потім все повторилося. Марина не зникала з його життя. Навпаки, вони почали зустрічатися частіше. Я вирішила дізнатися правду і поговорила з сестрою чоловіка. Те, що я дізналася, вразило мене. Жодної Марини вона не знала. Вони не вчилися разом, не мешкали в одному дворі, вони не перетиналися в університеті. Григорій збрехав. Навіщо? Екстріму на старість захотілося? Мені було прикро.

Я завжди вважала, що прийняла б будь-яку правду, але брехню терпіти не можу. Що робити далі? Будь-яка розумна жінка на моєму місці зібрала б речі та пішла. Але мені нема куди йти. Залишати свій будинок я не хочу. Та й навіщо? Григорій – мій єдиний чоловік, іншого в мене ніколи не було. Поки що я збираюся поговорити з ним ще раз. Страшно, звісно, але інакше ніяк. Якщо він справді весь цей час мені брехав, я не знаю, як переживу цю зраду. Ніколи не подумала б, що в такому віці зіткнуся з такими проблемами. Можливо, сестра помилилася, чи Марина з’явилася в інший період його життя. Не можна руйнувати все, доки стане зрозуміла правда. Якщо він зізнається, мені простіше прийняти це. Але якщо він таки зраджував… Можливо, 60 років – це не кінець. Можливо, у мене є шанс змінити свою долю. Ніколи не знаєш, де знайдеш, а де загубиш. А як би ви вчинили на місці цієї жінки? Що б ви їй порадити?

Юля нервово смикала ремінь сумки, стоячи в черзі на реєстрацію. До ювілею свекрухи, точніше, колишньої свекрухи, залишався ще цілий день, але вона спеціально обрала цей ранній рейс. Знала, що Олег зазвичай все робить в останній момент, отже полетить завтрашнім ранковим рейсом. Три роки після розлучення вони примудрялися існувати в одній Москві, жодного разу не зіткнувшись, і зараз їй найменше хотілося порушувати цю негласну угоду. «Місце 12А», — пробігла вона очима посадковий талон. Біля вікна, як вона й любить. У літаку Юля звично дістала книгу — новий роман, який вона почала читати ще вчора і не могла відірватися. Історія про кохання, зраду та прощення. Раніше вона уникала таких сюжетів, але час лікує. — Юля? — знайомий голос змусив її здригнутися. — Оце зустріч… Вона повільно підвела очі. Олег стояв у проході, стискаючи ручку валізи. Все такий же підтягнутий, в улюбленому сірому піджаку. Тільки на скронях з’явилася сивина, якої вона раніше не помічала.Найкращі подарунки для близьких

— Ти ж завжди спізнюєшся, — вирвалось у неї замість привітання. — А ти завжди плануєш все заздалегідь, — він усміхнувся, діставаючи з кишені білет. — Так… 12B. Юля відчула, як фарба приливає до щок. Три години польоту поруч з людиною, від якої вона так старанно трималася подалі всі ці роки. Доля, схоже, вирішила посміятися з їхніх планів. — Я можу помінятися з кимось… — почав Олег. — Не варто, — перебила Юля. — Ми ж дорослі люди. Олег кивнув і сів поруч. Від нього пахло тим самим одеколоном, і це несподівано боляче кольнуло десь усередині. Скільки разів вона прокидалася вранці, відчуваючи цей запах… — Як робота? — спитав він після зльоту, коли мовчання стало зовсім нестерпним. — Добре. Відкрила свою студію йоги, вона намагалася говорити рівно. — А ти все там же? — Ні, пішов у консалтинг. Пам’ятаєш, я все мріяв? Звісно, вона пам’ятала. Як і те, скільки вони сперечалися про це. Вона боялася змін, він рвався до нового.

Тепер, через роки, кожен одержав що хотів. Чому ж так щемить серце? — Мама буде рада тебе бачити, — сказав Олег після паузи. — Вона досі зберігає ту керамічну вазу, яку ти подарувала їй на минулий ювілей. — Ніна Василівна завжди була… — Юля запнулася, підбираючи слова, — дуже добра до мене. — Навіть після розлучення вона казала, що ти була найкращою невісткою, про яку тільки можна мріяти. Юля відчула, як зрадливо защипало в очах. Вона дістала книгу, намагаючись приховати хвилювання. — Що читаєш? — Олег скосив очі на обкладинку. — «Час прощати», — відповіла вона, і обидва замовкли, усвідомивши іронію назви. Залишок польоту вони провели в тиші, але це було вже інше мовчання — не натягнуте, як струна, а майже затишне, як за старих добрих часів. Коли літак приземлився у Саратові, Олег допоміг їй дістати сумку з багажної полиці. — Може, візьмемо одне таксі? — Запропонував він. — Все ж таки нам в один бік. Юля вагалася. Три роки тому вони розійшлися, впевнені, що більше ніколи не сядуть поряд. Але вони тут, і світ не впав.

— Давай, — кивнула вона. — Тільки я за дорогою стежитиму, а то ти вічно сперечаєшся з навігатором. Олег засміявся, і від цього знайомого сміху щось здригнулося в душі. Може, іноді потрібно просто відпустити минуле, щоб сьогодення стало трохи світлішим? Виходячи з літака, вона зловила себе на думці, що вперше за довгий час не шкодує про випадкову зустріч. Попереду був ювілей, святковий стіл та незграбні погляди родичів. Але тепер вона знала — вони впораються. Зрештою, вони завжди це вміли. Таксі петляло вечірніми вулицями Саратова. Юля, вірна своєму слову, стежила за маршрутом, зрідка поправляючи водія. Олег сидів поруч, їх поділяла лише сумка на сидінні. — Тут праворуч, — сказала Юля, і Олег мимоволі посміхнувся: вона завжди пам’ятала дорогу до його батьків краще за нього самого. — А пам’ятаєш, як ми вперше до мами приїхали? — несподівано спитав він.

— Ти всю дорогу нервувала… — Ще б пак! — Фіркнула Юля. — Я тоді тричі переодягалася перед виходом. Хотіла справити гарне враження. — А зрештою пролила на себе борщ… Вони засміялися, і на мить здалося, що час повернувся назад. Але тут таксі зупинилося біля знайомого будинку, і момент розтанув у вечірніх сутінках. Ніна Василівна зустріла їх на порозі, сплеснувши руками: — Ви приїхали разом? Оце сюрприз! — Випадково зустрілися в літаку, — поспішно пояснила Юля, бачачи, як спалахують очі свекрухи. — Ну, проходьте, проходьте! Юлечко, я тобі твою кімнату приготувала, ту саму… Юля завмерла. «Її» кімната — спальня на другому поверсі, де вони з Олегом завжди зупинялися, приїжджаючи в гості. Де вранці сонце малювало візерунки на шпалерах, а з підвіконня було видно стару яблуню.

— Мам, може, я краще у вітальні? — почав Олег. — І не здумай! — відрізала Ніна Василівна. — Там завтра гості будуть. Юля у спальні, ти у своїй дитячій. Все, як завжди. «Як завжди» — ці слова луною відгукнулися в голові. Нічого вже не було «як завжди», але сперечатися з Ніною Василівною ніхто не наважився. Вечір пройшов у клопотах. Юля допомагала з приготуваннями до завтра, Олег розбирав старі коробки на горищі — мати давно просила. Вони старанно уникали залишатися наодинці, але в одному будинку це було непросто. Вночі Юля довго не могла заснути. Ліжко здавалося надто широким, надто порожнім. За стіною, в дитячій, поскрипували мостини — схоже, Олег теж не спав. Вона пам’ятала ці звуки: три кроки до вікна, чотири назад. Він завжди так ходив, коли про щось напружено думав.

Якоїсь миті все стихло. Юля обернулася на бік, дивлячись у вікно. Яблуня за вікном так само шелестіла листям, і здавалося, що минулі три роки були просто довгим сном. Але це була реальність — вони тут, під одним дахом, такі самі й зовсім інші одночасно. Ранок почався із запаху свіжої кави та голосу Ніни Василівни, яка співала щось на кухні. Юля спустилася першою, допомогла накрити стіл. Коли з’явився Олег, скуйовджений і трохи збентежений, вони просто кивнули один одному. Утрьох пили каву, говорили про погоду, про майбутнє свято, про все і ні про що одночасно. І в цій буденності було щось неймовірно рідне. Будинок Ніни Василівни наповнився гостями до п’ятої вечора. Юля допомагала розставляти закуски, звично лавіруючи між їдальнею та кухнею, ніби й не було цих трьох років. Олег зустрічав гостей, постійно поглядаючи в її бік. — Юлечко, золотце, — Ніна Василівна спіймала її в коридорі, міцно обійняла. — Як я рада, що ти приїхала. — З ювілеєм, — Юля простягла букет і невелику коробочку. — Це браслет, ручна робота. Пам’ятаєте, ви такий бачили у вашому улюбленому ювелірному магазині? Очі літньої жінки зволожилися:

— Пам’ятаєш це… Присядь зі мною на хвилинку. Вони влаштувалися в кімнаті, яка служила бібліотекою. Ніна Василівна взяла Юлю за руку: — Знаєш, адже я завжди вважала, що ви з Олегом просто поквапилися з розлученням. Обидва горді, обидва вперті… — Ніно Василівно… — Ні, я не тисну. Просто… він змінився, Юля. І ти також. Іноді потрібний час, щоб зрозуміти деякі речі. Свято йшло своєю чергою. Вимовлялися тости, звучала музика, хтось навіть кинувся в танець. Юля впіймала себе на тому, що постійно шукає очима Олега у натовпі гостей. А він, схоже, робив те саме. Ближче до ночі, коли більшість гостей роз’їхалася, вони опинилися на старій веранді. Олег простяг їй келих вина: — Пам’ятаєш, як ми тут будували плани на майбутнє? Юля кивнула. Саме тут, на цій веранді, вони колись вирішили одружитися. — Знаєш, я ж тоді злякався, — несподівано сказав Олег.

— Коли ти заговорила про дітей, про те, щоби купити будинок… Я злякався відповідальності, почав ховатися в роботу. — А я не змогла зрозуміти твого страху, — тихо відповіла Юля. — Тиснула, квапила… Мені здавалося, якщо ми не почнемо діяти прямо зараз, то пропустимо щось важливе. — Ми обидва були не готові почути один одного. Зірки мерехтіли над садом, як і багато років тому. Десь у глибині будинку грала тиха музика. — Я недавно почала ходити до психолога, — зізналася Юля. — Знаєш, що вона сказала? Що іноді ми руйнуємо стосунки не тому, що розлюбили, а тому, що не вміємо любити себе. Олег задумливо покрутив келих у руках: — Схоже на правду. Я теж багато чого зрозумів за ці роки. Наприклад, що кар’єра — це чудово, але повертатися до порожньої квартири — паршиво.

— У тебе так нікого й не з’явилося? — обережно спитала Юля. — Були спроби… Але якось не те. А ти? — Те саме. Вони помовчали. З яблунь падали білі пелюстки, кружляючи у світлі ліхтаря. — Знаєш, — повільно промовив Олег, — може, спробуємо розпочати спочатку? Не стосунки, ні… Просто… спілкуватися? Без спроб відразу все виправити чи забути. Юля глянула на нього. У його очах була та сама невпевненість, що й у неї самої. — Спробуємо, — відповіла вона. — Тільки повільно. Крок за кроком. З дому долинув голос Ніни Василівни, яка кликала їх до чаю. Вони переглянулись і посміхнулися, мов змовники. Попереду була ціла ніч розмов і, можливо, початок чогось нового. Або добре забутого старого — час покаже.

З роками йде пристрасть до змін та пригод. Ми стаємо слабшими, і юнацький максималізм залишається в минулому. З віком з’являється прагнення спокою, розміреності та щастя. Усвідомлення того, що часу залишається все менше, змушує нас цінувати кожну хвилину та використовувати сили з розумом. Звичайно, в старості людині необхідне спілкування. Навіть більше, ніж раніше. Але тепер головна потреба – ділитися накопиченим досвідом, передавати свої знання іншим замість того, щоб накопичувати новий. Спілкування з близькими стає для людей похилого віку втіхою. Однак часто виникають конфлікти інтересів: стикаються дві епохи, і порозуміння стає складним завданням.

Молодь не завжди розуміє старше покоління, як і навпаки. Іноді вдається знайти компроміс, але найчастіше обидві сторони залишаються на своїх позиціях. Згодом люди похилого віку починають уникати зайвого спілкування. Ні, це не про самотність – просто вони відгороджуються від поглядів, які суперечать їхньому світогляду. Спокій і тиша стають кращими за шумну суєту. Чи помічали ви, як ваші бабусі та дідусі кажуть, що втомилися від усього і хочуть лише мирної старості? Саме це прагнення і спонукає їх віддалятися від бурхливого перебігу повсякденного життя. Таким чином, люди похилого віку продовжують спілкуватися з близькими, але роблять це більш стримано.

Вони вибудовують власний простір, у який нікому не дозволяють втручатися. Один відомий письменник одного разу сказав, що мудра людина похилого віку менше потребує спілкування. Це допомагає уникнути перенасичення чужими думками та дозволяє цінувати моменти, проведені з рідними. Самотність у старості – це не щось неправильне чи дивне. Це природний процес, своєрідна підготовка до прощання з цим світом. Проте психологи рекомендують не замикатися в собі, а ділитися своїми думками, тривогами та проблемами. Це допомагає розвантажити розум та зберігати позитивний настрій. А ви помічали незвичайну поведінку за людьми похилого віку? Як вони змінилися з віком?

Коли помер батько Доун, вона втратила все: будинок, сім’ю та сестру, яка ніколи по-справжньому про неї не дбала. Вигнана з речами та старим батьковим годинником, вона думала, що це кінець. Але її батько передбачав усе. І в його останньому подарунку ховалася таємниця, яка змінить все… включаючи те, хто справді переможе. Я завжди знала, що моя сестра Шарлотта не любить мене. Але я ніколи не думала, що вона викине мене надвір через два тижні після похорону нашого батька. Скільки себе пам’ятаю, нас завжди було троє: тато, Шарлотта та я. Ну, в основному лише тато і я. Шарлотта, якій було 35 років, ніколи по-справжньому була частиною цієї сім’ї. Вона жила в будинку батька, але це ніколи не було її домівкою.Найкращі подарунки для близьких

Вона завжди була у роз’їздах — вечірки, друзі, пошуки чергового «великого шансу», як вона казала. —Я досягну успіху, Доун, — казала вона. — Я створена для чогось більшого за крихітне життя, де мене ніхто не знає. Можливо, одного разу ти зрозумієш. Вона використовувала наш будинок як місце для ночівлі, з’являючись лише тоді, коли їй було щось потрібне, особливо коли в неї закінчувалися гроші. Я ж, 17-річна, ніколи не знала життя поза цими стінами. Я була тінню батька, ходила за ним по дому, допомагала з ремонтом, готувала нам вечерю, коли він повертався з роботи. — Домашня їжа — це важливо, Доун, — казав він. — Не має значення, наскільки ти втомилася, ти завжди маєш готувати собі щось.

— А локшина швидкого приготування вважається? — спитала я якось. Все, що я пам’ятаю з цієї розмови, як батько подивився на мене і засміявся. З дитинства я завжди запитувала себе, чи не ображалася на мене Шарлотта. Коли я народилася, їй було вісімнадцять. Вона була дорослою, з цілим життям попереду. А я? Я була дитиною, яка з’явилася пізніше. Я була несподіванкою, через яку мама навіть не спромоглася залишитися. Але тато? Він мене любив. — Доун, ти була світанком нового початку, моя люба, — казав він. — Ти була найбільшим сюрпризом у моєму житті, і я прийняв тебе всім серцем.

Може, саме тому Шарлотта так поводилася. На той час, як я достатньо підросла, щоб дізнатися її ближче, вона вже віддалялася. Вона не бачила в мені сестру — швидше, дратівлива доважка до її життя. Вона не читала мені казки на ніч, не грала зі мною. Коли тато водив нас за морозивом, вона навіть не зводила погляду з телефону. Але я все одно думала, що вона дбає про мене. Що буде поряд, коли це буде важливо. Але я так помилялася. А потім помер тато. І моє життя зруйнувалося. Через два тижні після похорону ми сиділи в кабінеті юриста. Шарлотта виглядала ошатно, але не здавалася сумною. Швидше, їй було нудно, немов це марна трата часу. Вона розглядала нігті, поки ми чекали оголошення заповіту. Я сиділа поряд, стиснувши руки на колінах. Я не знала, що відчувати. Я просто тонула у горі.

Юрист прокашлявся. — Вибачте, пані, — сказав він. — Мені треба було відповісти на дзвінок. Повернемося до справи. Шарлотта нарешті підвела голову. — Будинок переходить до Шарлотти, — сказав він. Моє серце стислося. Я не збиралася сперечатися, але… чому? Чому батько так зі мною вчинив? — А вам, — обернувся він до мене, — ваш батько залишив це. Він простяг мені маленьку коробочку. Я знала, що всередині ще до того, як відкрила. Годинник тата. Старий, подряпаний, майже не працюючий. Але я все життя бачила його на його зап’ясті. Шарлотта пирхнула. — Серйозно? Годинник? Боже, навіть після смерті тато продовжує грати в улюбленців. Я проігнорувала її. Я провела пальцями по пошарпаному шкіряному ремінцю. Він пах їм. Я не хотіла будинок. Я не хотіла. Я просто хотіла тата назад. Як мені тепер вчинити з коледжем без нього? Через кілька днів, коли я повернулася після зміни в кафе, біля дверей на мене чекали валізи.

— Ось і все! — радісно сказала Шарлотта. — Наші шляхи розходяться, Доун. Ти маєш піти. — Що? — я заморгала, ніби то був сон. — Ти чула мене, сестричка. Будинок мій. Юрист сам сказав. А я не хочу більше грати у няньку. Я ледве могла дихати. — Шарлотта, мені нікуди йти. — Це не моя проблема! — весело відповіла вона. Я стиснула телефон у тремтячих руках і зателефонувала юристу. — Вона вигнала мене! — випалила я. — Що мені робити? Він… засміявся. — Все відбувається самн так, як передбачав ваш батько.

Приходьте завтра до мене в офіс. У мене є дещо для вас. Батько знав. Він залишив мені таємну спадщину — майже два мільйони доларів. Але була умова: Шарлотта мала розділити будинок зі мною. Якщо вона відмовлялася? Вона нічого не отримувала. Вона відмовилася. І невдовзі їй довелося продати будинок, щоб покрити борги. Вона подзвонила мені, благаючи допомогти. — Ти мусиш мені допомогти! Я посміхнулася. — Я допомогла б, Шарлотто. Якби ти була до мене добріша. І повісила слухавку. Через кілька тижнів я жила в затишній студії в артистичному районі. Я не знаю, що сталося з Шарлоттою. Але коли одного вечора я пройшла повз наш старий будинок, там висіла табличка «ПРОДАНО». Мені не було її шкода. Цей будинок без тата ніколи не був моїм. Але він продовжував піклуватися про мене. Навіть після смерті. А як би ви вчинили?

Моя бабуся Ганна Вікторівна завжди ставилася до мене краще, ніж до решти онуків, і я це чудово помічав. Скільки себе пам’ятаю, я завжди був поряд з нею. Коли я підріс, часто забігав до бабусі дізнатися, як у неї справи. Я любив з нею розмовляти, обговорювати життя. Якось я прийшов, а вона лежала і не могла сказати жодного слова. Я відразу викликав лікарів, які надали їй допомогу. З того дня бабуся стала ще ближчою до мене і не раз говорила, що все в неї добре завдяки мені. З того часу ми з бабусею стали найріднішими людьми. Я довіряв їй свої найпотаємніші мрії, розповідав навіть про те, яка дівчина мені подобається. Тільки з нею я міг ділитися своїми секретами. Моя мама цього не розуміла і часто говорила, що нема чого бігати щодня до старенької бабусі. Коли мені виповнилося 18 років, я випадково знайшов документи, в яких говорилося, що мій батько – не та людина, яку я вважав своїм батьком. Спочатку я не міг у це повірити. Але коли почав задумуватись, згадав, що батько завжди був до мене холодний, ніколи не хвалив мене, не говорив добрих слів.

Advertisements

Він ніколи не ходив зі мною за руку в магазин або ще кудись, як це робив з молодшими братами Дмитром та Степаном. Тоді я зрозумів, що бабуся мені не рідна, адже вона була матір’ю мого батька. Зовсім розгубившись, я подався до бабусі, щоб розібратися в усьому. Бабуся підтвердила, що я справді їй не рідний онук, але додала, що з усіх своїх онуків вона найбільше любить мене. Для неї я був найближчою людиною, і я їй вірив, бо відчував те саме. Після закінчення навчання я зустрів Марію – добру та чудову дівчину. Ми вирішили побратися, і першою, кому я про це розповів, була бабуся Ганна. Ми почали жити на орендованій квартирі. Грошей у нас з Марією не було, тому ми вирішили заощаджувати та накопичувати на власне житло. Незважаючи на вік, бабуся часто приходила до нас у гості. Вона завжди приносила щось потрібне для господарства, пригощала смаколиками чи купувала фрукти. Моя мама згадувала мене тільки тоді, коли їй щось було потрібно. З того моменту, як я дізнався правду про свого батька, вона перестала мені допомагати, кажучи, що вона має двох молодших синів, про яких треба піклуватися. Я не ображався – це ж мама.Найкращі подарунки для близьких

Я часто чув історії про те, як родичі не могли поділити спадщину, але ніколи не думав, що це торкнеться мене. Бабусі не стало раптово. Вона була єдиною близькою людиною, яка щиро мене любила. Через деякий час нас запросили до нотаріуса для оголошення заповіту. Я також прийшов. Батьки були здивовані моєю присутністю і хотіли відправити мене назад. Вони вважали, що я не маю жодного стосунку до спадщини, адже бабуся мені не рідна. Мама також була незадоволена моїм приходом. Іноді мені здавалося, що вона не любить мене. Але за що? Коли зачитали заповіт, я був шокований, як і решта. Виявилося, що бабуся залишила свою квартиру у спадок лише мені. Для батька був лише короткий лист, де вона написала, що він і мама самі допоможуть Дмитру та Степану, а мені вона залишає свою квартиру. Я не знав, чи радіти мені, чи сумувати. Але виявилося, що все ж таки сумувати. Раптово вся родина відвернулася від мене. Навіть спілкуватися перестали. Батько постійно говорив, що це неправильно, що квартира повинна була дістатися йому, а він вже б розпорядився нею. Мама теж припинила зі мною всякі стосунки. Нам з Марією було дуже важко. Родичі дзвонили і казали, що я маю відмовитися від квартири. Я вже майже погодився, але згодом передумав. Це була воля Ганни Вікторівни, і я вирішив, що не можу її зрадити. Тепер я маю житло, але не маю сім’ї. Іноді я думаю, чи правильно я вчинив? Може, варто було б віддати квартиру батькам?

З Романом я познайомилася під час навчання в університеті. Він здавався ідеалом — старшокурсник, староста та ще й активний учасник студентського парламенту. Розумний, спортивний, з чудовим почуттям гумору. Ми з першого погляду порозумілися, познайомилися через друзів на святкуванні Дня студента у гуртожитку. Після четвертого курсу ми побралися, і моя мама допомогла нам купити квартиру у місті, ще й дала грошей на ремонт. Ми мали простору трикімнатну квартиру. Роман підробляв вже під час навчання, а після випуску я влаштувалася офіс-менеджером у невелику компанію. Ми не купалися в розкоші, але грошей нам вистачало на гідне життя. Пізніше у нас з’явилися троє дітей — двоє синів, Олексій та Артем, і молодша донечка Аліна.

Advertisements

Здавалося, що я — найщасливіша мама, кохана дружина та чудова господиня. Але після народження третьої дитини наші стосунки з Романом почали руйнуватися. Він усе частіше затримувався на роботі, і я думала, що це через шум і суєту, які приносили діти. Адже троє малюків майже одного віку — це постійні крики, плач, розкидані іграшки, брудний посуд та повний хаос у хаті. Роман казав, що має багато роботи, зустрічей і конференцій. Тому я намагалася до його приходу все впорядкувати, приготувати вечерю і укласти дітей спати. Навіщо йому бачити все це безладдя? Адже він тягнув на собі всю родину. Як виявилося, мій Роман зовсім не був таким трудоголіком, як я думала, а був справжнім казановою. Не було жодних важливих справ та нарад. Поки я няньчилась з дітьми, Роман після роботи їздив до нашої спільної подруги Лілі. Їхній роман міг би продовжуватися в таємниці і далі, якби не її вагітність.Сімейні пакетні тури

Якось Роман прийшов додому, почав збирати свої речі: – Ти їдеш у відрядження? – Ні. Я більше не хочу бути з тобою. – Чому? Що сталося? – Я тебе давно не люблю. У мене є Ліля. І знаєш, я все ще думаю, чому тоді вибрав тебе в університеті, а не її? Роман залишив обручку на столі і пішов. Принаймні аліменти він платив справно. Але я не сиділа дома. Спочатку робила манікюр вдома, тому що Аліні було ще зовсім мало років. Через рік віддала її в дитячий садок і влаштувалася працювати в салон краси. Минуло 8 років. Тепер я не просто майстер, а власниця власної студії у центрі міста. Це був важкий шлях, але я розуміла, що роблю це заради дітей. Хотіла, щоб вони пишалися своєю мамою. Раніше я працювала на своє ім’я, а тепер бізнес працює на мене. У мене багато клієнтів, добрий дохід.

Ми з дітьми щороку їздимо відпочивати до Єгипту чи Туреччини, нещодавно я купила нову машину прямо з салону. Продала стару квартиру, додала накопичені гроші та купила двоповерховий будинок. Тепер у синів є своє футбольне поле, а донька має гойдалку та будиночок на дереві. Чесно кажучи, якоюсь мірою я досягала всього цього, щоб довести Роману, що можу жити без нього. Я уявляла, як він пошкодує про свій вибір, кусатиме лікті і приповзе до мене просити вибачення. Але замість Романа до мене прийшла… Ліля. Зізнаюся, я її ледве впізнала. Раніше вона була стрункою дівчиною з довгим волоссям та модельною зовнішністю. А тепер — втомлена, повна жінка з тьмяним волоссям та слідами втоми на обличчі. Ліля прийшла до мого салону і сказала, що хоче покаятися. Ми пішли до кабінету, щоби ніхто не чув наших розмов. – Маріє, я усвідомила, що бумеранг існує. – Що ти маєш на увазі?

– Спочатку я відбила у тебе Романа. А місяць тому він пішов від мене до молодої дівчини. Вона така гарна, молода. – Значить, він знову проміняв одну жінку на нову, свіжішу модель? – Так. Всі ці роки я боялася тебе зустріти. Думала, ти мене зненавидиш. Але тепер я розумію, як ти тоді почувалася… Я дивилася на Лілю і не відчувала нічого, окрім жалю. Пригостила її кавою, обійняла на прощання і сказала, що не тримаю на неї зла. Вона лише хотіла свого жіночого щастя. Я не чіпляюся за минуле, адже маю майбутнє — мої діти. Хочу виховати їх з розумінням, що таке вірність. Але Бог все бачить і точно віддасть кожному за заслуги. Тому, дорогі жінки та чоловіки, знайте: за кожну зраду прийде своя розплата.

Виявилося, що якщо жінка розлучена та без власного житла, чоловіки одразу вважають, що вона шукає партнера з квартирою. А якщо ще й дитина є, то взагалі – це не жінка, а мисливець на майно. Рік тому я розлучилася з першим чоловіком. Він знайшов собі молоденьку і привабливішу жінку на роботі, закрутив з нею роман. Чесно кажучи, я й не здогадувалась, що Андрій мені зраджує. Після розлучення я переїхала до батьків з дочкою, бо квартира залишилася колишньому, і на неї я не мала жодних прав. На щастя, у Андрія вистачило розуму платити аліменти. З моєю зарплатою мені було б складно самі справлятися.

Advertisements

Спочатку я навіть не думала шукати нового чоловіка чи ходити на побачення. Мені це не було потрібно. Але згодом подруги стали переконувати мене, що настав час відкритися для нових стосунків і знайти гідного чоловіка: — Тобі потрібне сильне плече, кохання, підтримка. Коли ти востаннє посміхалася? Повір, не всі чоловіки такі погані, як твій колишній! — Ти подивися на себе, навіть перестала гарно вдягатися та фарбуватись! Я створила профіль на сайтах знайомств. Подруги намагалися познайомити мене зі своїми знайомими чи родичами.Найкращі подарунки для близьких

То «випадково» покличуть у гості, де виявиться неодружений друг: — Наша Алла така працьовита, готує так смачно, що добавки проситимеш, — нахвалювали вони мене. Але як тільки потенційні кавалери дізнавалися, що у мене є дитина і я живу з батьками – всі вони зникали. Дехто навіть не пояснював причин, просто блокував мій номер. Якось я вирішила запитати поради у колеги-чоловіка на роботі. Він міг би пояснити логіку поведінки деяких чоловіків. Його відповідь мене приголомшила: — Ти не розумієш, чому так відбувається? У тебе дитина і нема квартири! — І що? Квартиру можна взяти в іпотеку чи орендувати. — Ні, річ не в цьому.

Чоловіки гадають, що жінка без квартири шукає готове житло. А ще дитина – це подвійна проблема. Чоловіки сприймають це як загрозу: мовляв, ти хочеш завоювати їхню територію та зіпхнути виховання дитини на них. Мені стало смішно це слухати. Але пізніше цю ж думку підтвердили й інші колеги. Виявилося, що для багатьох чоловіків жінка без квартири і з дитиною сприймається як мисливець, яка шукає вигоду. Тепер я сиджу і думаю: невже відсутність квартири та дитина настільки важлива для чоловіків? Не характер, не спільні інтереси, не погляди на життя, а просто наявність житла та дитини від попереднього шлюбу? Невже через це я не зможу знайти нормального чоловіка та побудувати сім’ю? Невже я залишусь одна назавжди?