NEWS 2SWEET

Міранда проміняла свою сім’ю на «краще життя» з багатим чоловіком, залишивши чоловіка Чарлі з двома маленькими дітьми та розбитим серцем. Через два роки, коли Чарлі випадково зустрів її знову, момент не міг бути поетичнішим… Цей день змусив його повірити в карму. Ти ніколи не думаєш, що людина, з якою ти прожив десять років, стане тобі чужою. Ми з Мірандою були разом десять років. У нас були дві чудові дочки: Софі (5 років) та Емілі (4 роки). Життя не було ідеальним, але воно було нашим, і я думав, що все стабільно. Я заробляв достатньо, щоб нам жилося комфортно — не розкішно, але ми могли собі дозволити сімейні поїздки двічі на рік. У дівчаток була няня на півставки, поки Міранда працювала фрілансером з дому. Я завжди намагався робити свій внесок: прибирав щотижня, закуповував продукти, навіть готував їжу. Я ніколи не хотів, щоб вона відчувала, ніби ведення домашнього господарства лежить лише на її плечах. Але щось змінилося. Спочатку я не міг зрозуміти, що саме — дрібниці, наприклад, те, що вона довго сиділа в телефоні, переписуючись ночами, коли її обличчя підсвічувалося в темряві екраном. — З ким ти листуєшся? — одного разу спитав я ненароком. — З друзями, — надто швидко відповіла вона.

— Просто спілкуємось. Її соцмережі стали активнішими. Майже щодня з’являлися нові фото — вона посміхається у кафе, з покупками в руках, позує з друзями, яких я не знав. Але вдома її обличчя завжди було втомлене і відсторонене. Вона все менше часу проводила з Софі та Емілі, відмахуючись від них, коли вони просили допомогти з уроками чи пограти. — Не зараз, люба, — відповіла вона, навіть не зводячи очей, продовжуючи гортати телефон. Між нами також пропала іскра. Пізні розмови, легкий сміх… ми це втратили. Вона почала частіше йти з дому, говорячи, що «на шопінг» чи «провітритися», а поверталася з таким сяйвом на обличчі, якого я не бачив уже кілька місяців. За вечерею вона колупала їжу, думками явно перебуваючи десь далеко. Я намагався повернути її в наше життя, але це було все одно, що намагатися схопити дим. А потім, одного дня, вона подивилася мені в очі, витерла руки об рушник і сказала слова, які зруйнували все, що, на мою думку, ми побудували. — Я йду, Чарлі. Я завмер, моргаючи, ніби не дочув. — Ідеш? Про що ти говориш? Вона не здригнулася. — Я не можу так жити. Я знайшла себе і знаю, чого хочу.

Я не створена для того, щоб варити тобі їжу та прибирати за тобою. Я шукав на її обличчі хоч тріщину, хоч натяк на жарт. — Міранда… у нас двоє дітей. Її голос став різкішим. — Ти впораєшся. Ти чудовий батько. Краще, ніж я колись була матір’ю. — А як же Софі та Емілі? Адже вони ще зовсім маленькі, Мірандо! — Мій голос тремтів, а по щоках текли сльози. Але мені було байдуже. Хто сказав, що чоловіки не плачуть? Востаннє я плакав від щастя, тримаючи в руках свою новонароджену дочку. Але це… це було інше. Це було боляче. Вона зітхнула. Здавалося, їй нудно. Наче вона вже не раз промовляла цю розмову в голові. — Мені потрібна свобода, Чарлі. Мені треба бути щасливою. Я більше не можу так жити. — А як ми? Хіба нічого не означає те, що ми збудували разом? — Для мене цього більше недостатньо, — сказала вона, схопила чемодан і грюкнула дверима, залишивши нас у минулому. Важко пояснити, який холод наповнив кімнату після відходу. Тиша кричала голосніше, ніж будь-які сварки. Тієї ночі Софі смикнула мене за рукав, поки я сидів на дивані, застигши в порожнечі. — Тату, мама на нас образилася? Вона повернеться? Я відкрив рота, але не зміг нічого сказати. Як пояснити п’ятирічній дитині, що її мама просто пішла?

Наступні тижні були жахливими. Я не міг ні їсти, ні спати. Найважчою була не відсутність Міранди, а те, що вона залишила після себе. Діти. Їхні питання. Їхня наївна впевненість у тому, що «мама скоро повернеться». А потім я побачив її у Instagram. Міранда сяяла в дизайнерській сукні, попиваючи шампанське на яхті з якимсь Марком. Він був гладко одягненим чоловіком у костюмі, недбало обіймаючим її за талію. Вона виглядала безтурботно. Начебто не залишила двох дочок та зруйновану родину. Через два роки я випадково зустрів її у супермаркеті. Вона виглядала блідою, стомленою, з погаслими очима. Зовсім не тією жінкою з фотографій. Вона спробувала втекти. Але наступного дня все ж таки погодилася зустрітися. На лавці в парку переді мною сиділа зламана Міранда.

— Він був шахраєм, Чарлі, — схлипнула вона. — Він обдурив мене, забрав усі мої гроші, а потім пішов. Я жебрачка. Я нічого не маю. Я дивився на неї, не вірячи своїм вухам. — Ти зруйнувала свою сім’ю заради брехні, — сказав я жорстко. Вона розплакалася. — Я хочу повернутись до дівчаток. Я хочу все виправити. Я пригадав ночі, коли я тихо плакав після того, як вкладав їх спати. Згадав, як Софі питала: «Тату, а ти думаєш, мама сумує за нами?» Я подивився Міранді у очі. — Виправити? Ти думаєш, можеш просто повернутися, ніби нічого не сталося? — Будь ласка, Чарлі… — Ні, — твердо відповів я. — Ти не побачиш дівчаток. Ти покинула їх. Вони заслуговують на краще. І я також. Я встав. — Сподіваюся, ти знайдеш спосіб налагодити своє життя. Але не за наш рахунок. Коли я повернувся додому, Софі побігла до мене. — Тату, чи можна нам зробити млинці? Я посміхнувся і міцно обійняв її. — Звісно, принцеса. Міранда думала, що свобода — це покинути нас. Але вона не знала, що таке справжнє щастя. А я знав. І це, чорт забирай, було по-справжньому поетично.

Хоча я виховувала сина одна, він завжди знав, що має підтримувати свою матір і бабусю. Ми багатьом жертвували, щоб він здобув гарну освіту і згодом зміг стати на ноги. Степан жив з нами до двадцяти п’яти років, переважно тому, що не міг знайти собі серйозну дівчину. Але коли він нарешті закохався, він перетворився – завжди носив квіти, прасував сорочки та добре пахнув. Ми з мамою були у нестямі від щастя, з нетерпінням чекаючи весілля та онуків. Потім Степан познайомив нас з Вікою, музикантом. Вона здавалася неземною, завжди зануреною у музику. Якось вони приїхали до нас з тортом, і ми разом випили каву, намагаючись не завалювати її питаннями. На день народження Степана ми запланували велике свято на селі, сподіваючись, що Віка познайомиться з усіма у невимушеній обстановці.

Завантажуючи машину, Степан поцікавився кількістю їжі. «Ми все передбачали. На свіжому повітрі у всіх росте апетит», – пояснила моя мама. На вечірці, коли всі розсілися і мовчки взялися до їжі, Віка раптом вигукнула: «Фу, я таке не їм!». Всі припинили їсти, і вона продовжила: «Хто їсть ці майонези? Все смажене та плаває в жирі. Мені нудить від такої їжі!». Степан відразу почервонів. «Добре, що й інші не ображають тебе і не змушують почуватися ніяково», – відповів він, – «наприклад, як ти щойно образила мою матір і бабусю, які багато працювали, щоб приготувати ці страви». «Вибач, але це не може бути смачно. Я знала, що мені не слід було приходити, але я просто хотіла, щоб ми зберегли наші стосунки. Приїхавши сюди, я пішла на великі поступки”, – заперечила Віка. “Я проведу тебе”, – сказав Степан, випроводивши її на вулицю, не сказавши ні слова більше. Через двадцять хвилин він повернувся один, швидше за все, дочекався таксі для Віки. Більше вона нас не відвідувала. Незважаючи на її витонченість, трохи такту та гарних манер було б незайвим. Хіба не так?

**Після весілля з коханням мого дитинства я думала, що наше «довго і щасливо» нарешті розпочалося. Поки він не передав мені зошит, повний таємниць його матері.** Я не очікувала зустріти Михайла того ранку. Просто зайшла за своєю звичайною кавою, йшла головною вулицею нашого рідного міста, коли раптом помітила його. Високий, знайомий, з легкою сивиною у волоссі, він стояв перед тією самою кав’ярнею, куди ми ходили після школи. — **Михайле?** — покликала я, не вірячи своїм очам. Він обернувся і на мить просто дивився на мене. Потім його обличчя осяяла широка посмішка. — **Невже це ти?** — його голос був такий самий теплий, як я пам’ятала. — **Ніколи не думав, що знову побачу тебе тут!** — **Я теж!** — засміялася я. — **Яка ймовірність?** Ми вирішили випити кави разом, як за старих часів. Усередині все було так само, як тоді: дерев’яні стійки, аромат свіжої випічки. Здавалося, час повернувся назад. Ми проговорили години, згадуючи минуле і обговорюючи сьогодення. Сміялися над старими історіями, як заблукали у поході, чи залишали один одному записки на уроках історії. Час пролетів дуже швидко. Кава перейшла в обід, обід — у довгі прогулянки.

А потім ми почали дзвонити один одному щодня. Все було так просто, так природно. Через кілька місяців Михайло зробив мені пропозицію. Все було без зайвого пафосу — тільки ми вдвох, біля озера, у тихий вечір. — **Я не хочу більше гаяти час**, — сказав він твердо, але з тремтінням у голосі. — **Я люблю тебе. Завжди любив. Ти вийдеш за мене?** Я не вагалася жодної секунди. — **Так**, — прошепотіла я, і сльози наповнили мої очі. Через два місяці ми побралися. Після весілля ми вирушили до будинку його сім’ї, де проводили стільки часу у дитинстві. Будинок майже не змінився: шпалери в коридорі, старий дуб у дворі — все було на своїх місцях. Пізніше, коли я повернулася до кімнати після душу, я побачила Михайла, який сидів на краю ліжка. Його обличчя було напруженим, погляд прикутий до невеликого, пошарпаного зошита в руках. — **Михайле?** — я сіла поряд. — **Що сталося?** Він не одразу відповів. Його пальці повільно водили по краю обкладинки. — **Мені треба тобі дещо сказати.** Від його тону в мене по спині пробіг холодок. – **Що?** Він глибоко зітхнув і нарешті глянув на мене. — **Це зошит моєї мами**, — сказав він тихо. — **Вона вела записи… про нашу сім’ю. Про те, що вважала важливим.** — **Добре…** — я насупилась, не зовсім розуміючи, до чого він хилить. Він передав мені зошит, і я відкрила його. Кожна сторінка була списана акуратним, рівним почерком. — **У нашій сім’ї є…

одна віра. Чи, скоріше, прокляття.** — **Прокляття?** — перепитала я, стримуючи посмішку. Він кивнув головою. — **Мама завжди казала, що будь-яка жінка, яка вийшла заміж за чоловіка з нашої родини, приречена на нещастя. На біди. На трагедію. Це повторюється з покоління до покоління.** Я майже засміялася, але щось у його очах змусило мене стриматися. — **Михайло, ти ж не віриш у це, правда?* * Він провів рукою по волоссю, виглядаючи розгубленим. — **Я завжди казав собі, що це просто сімейні забобони. Але… я бачив все, розумієш? Шлюб моїх батьків був… складним. Мій дядько… у нього все закінчилося дуже погано.** Я стиснула його руку. — **Послухай, це нічого не означає. У кожній сім’ї бувають труднощі.** Він слабо посміхнувся, але виглядав все ще стривоженим. — **Може, ти маєш рацію…** Але через тиждень після весілля почалися дивності. Спочатку у нас спустило колесо перед самим від’їздом у медовий місяць. — **Просто невдалий збіг**, — сказала я, сміючись. Повернувшись додому, я виявила, що мій бізнес руйнується. Клієнти йдуть, в інтернеті з’являються дивні негативні відгуки від людей, яких я навіть не знала. Я намагалася залагодити ситуацію, але все йшло тільки гірше. А потім хтось проникнув у наш дім. Нічого цінного не взяли, але сам факт проникнення вразив нас до глибини душі. Михайло теж почав турбуватися. — **Ти думаєш… це може бути справжнім?** — запитав він якось уночі. — **Звичайно, ні**, — відповіла я дуже швидко. Але в глибині душі… я почала сумніватися. Вирішальний момент настав перед Днем Подяки. Мама Михайла наполягла, щоб ми приймали гостей у себе. Ми обговорювали меню, і вона здавалося була у чудовому настрої. Після дзвінка я поклала телефон поряд з собою та взяла книгу. Але раптом почула голоси. Зв’язок не перервався. — **Ти правда думаєш, що цей «проклятий» трюк ще працює?** — почувся голос батька Михайла. Я відразу натиснула «Запис».

— **Спрацьовує завжди**, — засміялася його мати. — **Подивись на неї! Її бізнес уже руйнується, Михайло настільки заплутався, що не може ні про що думати. І я доведу це до кінця, коли зіпсую її індичку.** — **Досить, Маріанно**, — втомлено відповів його батько. — **Ти вже відштовхнула від наших синів надто багато гарних жінок.** — **Якщо вони не підходять моїм хлопчикам, я зроблю все, що потрібно,** — холодно сказала вона. — **Я знаю, що для них краще.** Я завмерла. Уся ця «невдача»… це була вона. Не прокляття. Просто зла, владна мати, яка хотіла керувати життям своїх синів. Тієї ночі я показала запис Михайлу. Він слухав, блідніючи з кожною секундою. — **Цього не може бути…** — його голос тремтів. — **Мама не могла…** — **Але вона зробила, Михайле**. Того ж вечора ми вирушили до його батьків. — **Я хочу правди, мамо. Прямо зараз.** Маріанна спробувала зробити безневинне обличчя, але батько Михайла втомлено зітхнув. — **Ти знаєш, що сказала, Маріанно. Досить.** Її обличчя спотворилося гнівом. — **Я робила це з любові до тебе, Михайле.** — **Це не кохання, це контроль.** Він узяв мене за руку. — **Ми вільні, і це головне.** Але, виходячи з дому, я відчувала тягар минулого, тяжкість розбитої сім’ї. Михайлу потрібен час, щоб зцілитися, але прокляття закінчилося. Ми залишили все позаду — разом з брехнею, страхами та спробами його матері керувати нашим життям. Ми були вільні. І тепер наша справжня історія лише розпочиналася.

Я ніколи не любила свого чоловіка і відчувала до нього лише байдужість. Ми були одружені вже 12 років, але у глибині душі я завжди любила іншого – Тимура. Він був моїм хлопцем з 15 років. Незважаючи на наше глибоке кохання, мій батько не схвалював Тимура, і в результаті познайомив мене з Денисом – високим, гарним чоловіком зі стабільним життям. Я вийшла за Дениса через рік після знайомства, вважаючи, що на той час це було правильне рішення.

Спочатку в цьому шлюбі була якась романтика, але вона швидко згасла. Денис любив мене і все прощав, але жити без кохання було нестерпно. Денис, тепер ще багатший і впливовіший, забезпечував мене всім необхідним, але я відчувала порожнечу. 7 років тому я поновила стосунки з Тимуром, коли ми випадково зустрілися. Незважаючи на те, що я хотіла піти від чоловіка, я усвідомлювала, що мені нема куди йти. Але я вигадала план: я запропонувала Тимуру працювати нашим водієм, а потім винайняла для нього квартиру, де ми могли спокійно зустрічатися. 5 років тому у мене від Тимура народилася дочка Соня. Хоча Денис підозрював правду, але вважав за краще мовчати. Я продовжую жити з Денисом, який піклується про Соню як рідну дочку, тоді як моє серце повністю належить Тимуру. Іноді я думаю про те, щоб зізнатися у всьому Денису. Але на даний момент я не бачу причин порушувати стабільність нашого життя.

— Віка, дочка, де ж твоя дитина? — поцікавилася бабуся, що сиділа на лавці. — А вам яка справа? — rрубо відповіла Віка. — Ніякої. — обра зилася бабуся. Віка прийшла додому і лягла спати. Вона була втом лена, так як повернулася з ліkарні. Розбудив її вимоrливий дзвінок у двері. — Вдома нікого немає! — kрикнула дівчина Дзвінки у двері не припинялися. Зсунувши ковдру на підлогу, дівчина попрямувала в бік дверей. До неї прийшов діль ничний. Дівчина провела гостя на кухню і запропонувала чай. — Де зараз знаходиться ваша дитина? — запитав чоловік. — У тітки в селі, я нева жливо себе почувала, відвезла до неї. — відповіла Віка.

— Ви про старшого говорите, а я про молодшого питаю, який нещодавно наро дився. — підкреслив дільничний. — Ви чули про «суроrатне материнство»? — зупинила його Віка. — А документи, що підтверджують даний факт є? — Зараз принесу. Дівчина не розуміла, яка справа бабусі сусідці до неї. Віка прибувала в подиві, а діль ничний запропонував поставити себе на її місце. Пояснив, що бабуся бачила її ваrітну і що у дівчини великі борrи і немає чоловіка. Куди їй ще одного. Дівчина пояснила, що rроші з суроrатного материнства повинні піти на новий будинок, а цей в якому вона живе зараз вже продається. — Я вас не засу джую, — тихо відповів nоліцейський, відсуваючи документи в сторону.

Він переконався, що нічого протизаконного не сталося, а значить, може покинути цю квартиру. Віка подивилася у вікно, як дільничний виходить з під’їзду, як він підходить до бабусь-сусідкам і щось їм говорить. — Яка справа цим бабусям до мого життя? Коли мені було поrано, бабусі не пропонували свою допомогу. Тільки нотації читали, що і як краще зробити…- обурю валася дівчина. Віка сіла на диван і подзвонила сестрі: єдина людина з сім’ї, хто з нею спілкується і допомагає їй. Трубку підняв син Вікі. — Мама! — радісно заkричав хлопчик. Віка мимоволі почала посміхатися, адже все це було заради сина…

Я запомнил, что у меня дитина, но оставшимся часом наша семейная жизнь стала очень неспокойной. У моего подростка, Леониды, которому 38 лет, были проблемы, которые я признала только после нашего весёлого дня. Возможно, раньше я просто не зверела на них уваги. Иногда, если я наагала на свое побоище, Леонид уникал в розовом, идучи в гараже или провожаем время за телефоном во дворе, далеко от наших семейных справ. Его усыновление взросло в мир того, что наша дочка все больше цікалась навколишнім світом и щодня опановывала новые навички.

Я отмечала брак поваги и любовника, и я могла бы попытаться поговорить о том, что мне нужно знать, что нужно взять с собой нашу семью, а не зметь его поведушки. Я говорила о том, что нужно осознавать то же самое, но меньше конфронтации, но это привело к тому, что было больше неповаги, которые игнорировались мной, например, друзьями Леонидой. Сам по себе он верит в то, что его финансовый аспект отличен от других языков: в большинстве случаев он не заслуживает внимания в рассмотрении нашей дочки чи наших домашних потребителей.

Более того, ваши финансовые вклады являются ежедневными, осколки вины, как правило, не приносят дома всю свою зарплату и даже несколько человек ничьего не купят ни для наших доньки, ни для меня. Многие люди и профессионалы своего дела наблюдают за собой, но игнорируют и эти проблемы. Я знаю о неразумности, непонимании и розыгрыше среди людей, которых я все очень люблю. Я хочу сэкономить нашу симку за нашей дочкой, но я понимаю безпорадно и не знаю: как объяснить нашу ситуацию? Невже основа нашего родини остаточно вже зрений.

Перед святами ми з родиною зібралися за столом. Чоловік завів тему, після чого у нас був дуже серйозний спір. Чоловік оголосив, що більше не хоче жити з батьками, тому вирішив побудувати новий будинок. Мама виховувала мене одна. Ми жили в будинку моєї бабусі. Після бабусі ми успадкували її квартиру. Ми nродали її і куnили 2 квартири. Одна була зареєстрована мамою на її ім’я, інша – на моє. Mою квартиру здавали і на зібрані гроші nлатили за мою освіту. Потім я вийшла заміж. Ми не сказали ні чоловікові, ні його батькам, що у мене є будинок.

Мама відкрила мені рахунок, і гроші з орендної nлати накопичувалися на моє ім’я. Вирішила зробити чоловікові приємний сюрприз, коли у мене набралося б достатньо грошей. Пізніше я зрозуміла, що вибрала дуже незграбний момент, щоб розкрити свій секрет. Мій чоловік дуже образився, що я щось приховувала від нього весь цей час. Він і його батьки сильно nосварилися зі мною. Чоловік сказав, що більше не може мені довіряти. Я пішла в будинок матері. Мама почувалася винуватою.

Потім вона вирішила поговорити з моєю свекрухою. Але та навіть маму на поріг не пустила. Вона звинуватила її у всьому і назвала брехухою. Мама повернулася розсердженою. Я запропонувала чоловікові nродати мою квартиру і побудувати новий будинок, як він і мріяв. Але він відмовився і сказав, що не хоче мене бачити. Але я не думаю, що я зробила щось погане. Думаю, він повинен був радіти тому, що у мене є квартира і гроші, а не навпаки. Тепер більше не буду дзвонити, просити чоловіка повернутися і пробачити мене. Якщо він думає, що не може жити без меня, він повернеться. А якщо він не хоче бачити моє обличчя, це його nроблема. Мені є, де жити, і у мене достатньо грошей для комфортного життя.

Я зовсім заплуталася і не знаю, як вчинити. Ми з чоловіком у шлюбі вже чотири роки, дітей у нас поки що немає, але я дуже їх хочу. Ми живемо у моїй квартирі, яку я отримала від дідуся. Я сама його доглядала, поки навчалася в університеті. Це було непросто, він був людиною з характером, а останні півроку взагалі не вставав з ліжка. Уявіть, як це тяжко для молодої дівчини.

Але я дуже любила дідуся, щодня читала йому новини та дивилася з ним футбол. Я майже рік нікуди не виходила, щоб бути поряд з ним. Дідусь був вдячний. – Квартиру я залишу тобі. Але хоч би що трапилося — не продавай її. Нехай це буде твоє житло, щоб якщо раптом щось трапиться, у тебе було кудись повернутися, — сказав він мені. Я погодилась. Було приємно мати власне житло у такому молодому віці. Кілька років я жила сама, а потім зустріла Богдана. Ми почали зустрічатися, і за кілька місяців він переїхав до мене. Я закохалася в нього і у нас все було добре. Потім він зробив мені пропозицію.

Тоді саме була пандемія, тому ми не влаштовували весілля, просто розписалися. Я завжди мріяла про дітей і не хотіла зволікати з цим. Але Богдан постійно мене відмовляв, казав, що час не той, і робота в нього не дуже. Правда, заробляв він небагато і особливо не прагнув щось міняти. Я розумію, що знайти хорошу роботу складно, але багато людей працюють дистанційно, і все виходить. До того ж Богдан постійно допомагав своїй мамі.

Він часто брав наші гроші та купував їй ліки, продукти. І ось зараз, коли я вже майже вмовила його планувати вагітність, він висунув несподівану умову. — Не хочу ростити дітей у квартирі. Я знайшов чудовий будинок. Продавай квартиру і купимо його. Там три кімнати та двір — дітям буде добре. – Я не хочу продавати квартиру. Я обіцяла дідусю. – Які дурниці! Ти просто хочеш залишити мене ні з чим, бо будинок належатиме нам обом. — Я просто хочу мати своє житло. Що у цьому поганого? — Тоді народжуй дітей одна. Ми сильно посварилися. Тепер чоловік зі мною не розмовляє, каже, що я принижую його недовірою. Але як мені бути? Я боюся втратити Богдана через квартиру. Підкажіть, що робити – продавати житло чи ні?

Коли я вийшла заміж за Остапа, навіть не могла уявити, що перетворюсь на ревниву дружину, яка стежить за кожним його кроком. На початку у нас все було чудово, і він не давав жодного приводу для ревнощів. Однак згодом я почала таємно перевіряти його телефон, щоб зрозуміти, з ким він переписується, кому дзвонить і які фото у нього в галереї. Остап навіть не підозрював, що я роблю це, поки він спить чи перебуває в душі. Згодом Остап почав часто затримуватися на роботі. – У мене просто багато справ і зустрічей, – виправдовувався він.

— Навіть співбесіда була. — Ага, розказуй! Думаєш, я не здогадуюсь? Прикриваєш свої «походи» роботою, щоб зустрічатися з коханкою. Якби ти стільки працював, як кажеш, ми вже купалися б у грошах. Мої ревнощі тільки посилювалися з кожним днем. Жіноча інтуїція рідко підводить. Я почала ретельно оглядати його речі, нюхала сорочки, перевіряла, чи немає чужих духів чи слідів губної помади. Знайшла його колег у соцмережах, особливо придивлялася до незаміжніх дівчат — ті ще хижачки, які готові увести чужого чоловіка.

Я навіть встановила додаток, який відстежує його розташування. Знала, що після роботи він завжди їде вулицею Бандери та вчасно приїжджає додому. — Чому сьогодні спізнився? — спитала я одного разу. — Усього на 10 хвилин, не на 10 годин, – спокійно відповів він. — Ага, так-так, знову з коханкою зустрічався, — не вгамувалася я. — Та що з тобою? Я просто підвіз колегу, вона не змогла викликати таксі. — Ну, звісно, так я й знала!

— Ти просто збожеволіла, тобі до психіатра треба! Цієї весни ми нарешті розлучилися. Виявилося, що моя ревнощі були не марними. Якось, коли Остап залишив телефон удома і пішов лагодити машину, я побачила повідомлення від якоїсь Ірини: «Привіт, любий, завтра зустрінемося?» Мене ніби струмом вдарило. Я, у халаті та домашніх капцях, вискочила в гараж. — Ось ти і попався! Казав, що коханки немає, а тут якась Ірина зустріч призначає! — Та ти вже мене дістала! Щодня скандали, мозок мені винесла!

Добре, що Іра не така, як ти. Вона мене любить, а не істерики закочує. Звичайно, ми одразу розлучилися. Але що дивно: у результаті винною виявилася я. Навіть моя мама заявила, що це моя вина – мовляв, я зруйнувала сім’ю своїми істериками. Уявляєте? Друзі теж не підтримують мене, а стоять на боці Остапа. Усі кажуть, що саме я зруйнувала наш шлюб своїми ревнощами та скандалами. Але хіба це я завела коханця? Хіба це я зраджувала? Чому завжди винна жінка, якщо шлюб розвалюється? Чому гуляк захищають, а вірних дружин звинувачують?

Марина та Влад виховували 5 дітей. Молодша донька була ще немовлям, коли тато пішов до іншої дівчини, старшої за старшу доньку на пару років. Він не просто пішов, а й забрав із собою все, що вони з дружиною нажили разом. Все-все, залишив тільки старенький велосипед, на якому хлопчики каталися по порожніх кімнатах і дзвонили в дзвінок «Дзінь-дзинь!». А що Марина? Вона навіть єдиної сльо зи не впустила. Гордо стояла перед сутулим чоловіком з піднятою головою. Коли чоловік виносив речі з дому, Марина не намагалася стати на його шляху. Стоячи осторонь, вона спостерігала за всім хао сом. Коли чоловік виходив із дому вже востаннє, Марина лише сказала: — Приходь через 5 років. У мене буде все і навіть більше.

Чоловік поїхав до іншої країни з молодою kоханою. Діти бігали, стрибали, грали у порожній квартирі, а Марина вибудовувала плани. Вона трималася молодцем. Жодного дня даремно не витр атила. Незабаром вона знайшла роботу із непоrаною зарnлатою. Вона мала меди чну освіту, але вона перекваліфікувалася на стоматолога. Гроաей вистачало і на навчання, і на зміст 5 дітей. Спочатку було сkладно, але згодом усе налагодилося. Дітки росли у щасливій, хоч і не повноцінній сім’ї. Незабаром старша вийшла заміж за гарного хлопця. Марині стало легше дбати про інших дітей. Що сталося з чоловіком – жінка не знала. Так минуло 5 років. Обіцяв – зробив. Влад повернувся до рідного дому. Весь його одяг був у дірках і плямах. Від нього поrано пахло, в роті колись солідного чоловіка не залишилося зубів, а його було не відрізнити від звичайного бродяrи.

Марина знала, як приймають гостей. Вона запросила чоловіка до хати, на чай. Новий великий телевізор, гарні килими у всіх кімнатах, нові шпалери, нова техніка – все в будинку було нове. Влад обвів увесь будинок очима і не міг сказати й слова. На кухні смачно пахло макаронами по-флотськи. Владу теж дісталася тарілка улюбленої страви. Діти його не впізнавали, 5 років – половина дитинства, як-не-як. Він і не представився. Йому було соро мно дивитися дітям у вічі. Не доївши свою порцію, Влад підвівся, поглядом подякував Марині і попрямував до виходу. Ніхто його проводжати не пішов. Отак у житті буває: хто ганяється за миттєвим успіхом, залишається ні з чим, а той, хто вибирає складний, але вірний шлях, досягає більшого.