NEWS 2SWEET

«Ох ти, забула погодувати!» — сплеснула руками літня медсестра, — «В окремий бокс поклали, щоб не заразити всіх тих, від кого відмовилися, мій гріх!». Жінка взяла пляшку і неквапливо поплилася в кінець коридору. волонтер Ліза пішла за нею, Ліза була тут перший день і ще до ладу не орієнтувалася в лікарні.

Вони увійшли до палати — і від побаченого у Лізи просто перехопило подих, а на очах виступили сльози. Піврічний малюк з «дома малюка» лежав тут зовсім один. Було і так видно, що дитині погано, температура, тяжке дихання. Проте малюк не плакав, а лише ледве зітхав.

Діти, від яких відмовилися батьки, взагалі швидко перестають плакати, на відміну від дітей, які лежать тут із мамами. Ті можуть влаштувати істерику на всю лікарню, знаючи, що мама швидко прибіжить і захистить від усього світу. Тут же, плач, не плач, до тебе ніхто не підійде. Он, навіть погодувати забули.

Малюк жадібно хапав ротом соску — йому просто хотілося пити і вже давно видно. Ліза не могла зрозуміти, як можна було забути про безпорадну хвору дитину, яка до того ж повністю залежить від тебе? «Як так, як ви могли забути про нього?» — мимоволі вирвалося в дівчини.Медсестра кинула на неї невдоволений погляд:

«Мовчи вже тут! Буде вона мене вчити ще, без року тиждень, а туди ж! Встежиш тут за всіма. Та й не потрібен він нікому». З цього дня Ліза часто зазирала до малюка. Він незабаром пішов на поправку і навіть почав усміхатися. Після одужання дитину відвезли назад, проте Лізі вдалося з’ясувати, що малюк збирається усиновити сімейну пару.

Кінець історії був щасливим. А Ліза після цього стала справжньою «лікарняною мамою» для одиноких дітей, що лежать тут. Дівчина переконалася, що часом лагідне ставлення та любов здатні творити дива – навіть якщо все здається безнадійним. Більше б таких добрих людей у лікарнях, як Ліза!

Ірина дивилася на тест на ваrітність із хвилюванням. Вона не знала, як на новину про поповнення відреагує чоловік. Дітей вони не планували, але вона думала, що він має бути радий. Коли вона простягла йому тест на ваrітність, він глянув на неї холодно. -І від кого він? Іра ошелешено замовчала.

-У сенсі від кого? Від тебе, від кого ще може бути? -Це ти повинна мені сказати, — невесело посміхнувся Денис. Іра розrубилася. Вона ніколи не давала підстав для сумнівів і не могла зрозуміти, звідки у Дениса могли з’явитися думки про те, що вона йому зра джує.

-Я все знаю, Іро, ти спиш з Романом, колишнім однокурсником. Не треба мені бре хати! Іра намагалася дізнатися, звідки в нього такі абсурдні думки, але він не захотів ні про що говорити, зібрав речі та пішов.

Роман її доглядав на останніх курсах, але між ними ніколи нічого не було. Вона навіть не бачила його років зо два. Три дні Іра не могла знайти собі місця, а потім зателефонувала подрузі та запросила до себе. Зі Світланою вона навчалася в університеті.

Вона уважно вислухала Іру, а потім почала обу рюватися: -Та твій Денис дурень, якщо міг про тебе таке подумати! Потім вона відійшла у туалет, залишивши телефон на столі. Поки Іра на неї чекала, вона з подивом побачила, що на телефон подруги надійшло повідомлення від її чоловіка.

Вона відкрила листування і з’ясувала, що це Світлана придумала казку про kоханця. Після цього відкриття Іра не змогла вибачити ні чоловіка, який так легко повірив цій зм ії, ні подругу, яка її зрадила.

У мена була подруга. Ми були дуже близькі, як сестри. Я довіряла їй, і думала, що це взаємно. Вона часто бувала у мене вдома. Мій чоловік до неї ставився з повагою. Ми разом вчилися в школі, потім разом поступили. Так вийшло, що я вийшла заміж раніше її. Незабаром я заваrітніла і наро дила нашого первістка.

Ще через рік я наро дила двійнят. Через три роки на світ з’явилася наша четверта дитина. У мене не було часу на прогулянки з подругою, я весь час була зайнята будинком, дітьми. Чоловікові доводилося багато працювати, адже нелегко бути батьком чотирьох дітей.

Мій чоловік-турботливий батько, він робить все, щоб ми ні в чому не потребували. У нас все було добре. Потім у нас з’явилася можливість купити великий будинок. Час від часу я спілкувалася з подругою. Вона вийшла заміж, але дітьми не обзавелися : вона робить кар’єру, живуть чоловік з дружиною в своє задоволення.

Одного разу з чоловіком вирішили запросити подругу з чоловіком в наш заміський будинок. Подумали, приїдуть, посмажимо шашлики, скупаємося в річці, сходимо в ліс. Я подзвонила подрузі, і сказала, що в найближчі вихідні ми чекаємо їх. Вона зраділа і сказала, що обов’язково приїдуть. Потім вона поклала телефон на стіл, але забула вимкнути. І те, що я почула, աокувало мене.

Чути було, як подруга каже чоловікові, що ми ду рні кролики, які тільки народилися, щоб nлодити дітей. Мене вона назвала коровою, наш будинок-руїною ; говорила, що терпіти не може моїх дітей, що вони невиховані. Я все то слухала і не могла повірити своїм вухам. Увечері подруга подзвонила і сказала, що вони приїдуть в суботу ввечері.

Приїхали з якимись дешевими цукерками. Коли ми сіли за стіл, мій чоловік запитав, чому у них немає дітей? Подруга подивилася на свого чоловіка, а чоловік продовжив : “Забув, ви не кролики, тому що тільки корови і кролики заводять невихованих дітей, а ви такі інтелігентні люди, ви повинні для себе жити». Їм стало зрозуміло, що ми всі знаємо, але не здогадувалися — звідки. Вони сіли в машини і поїхали.

Іра зробила покуnки після роботи і вже збиралася піти додому, коли її зупинила біля входу жінка. -Вас Ірина звати? Іра відірвалася від мобільника та кивнула. -А що? -Вам зовсім не со ромно чужих чоловіків уводити?! – обурено зашипіла жінка. Іра подивився на неї з нерозумінням, останні три роки вона була заміжня,

ніколи чоловікові не зрад жувала, на чужих чоловіків ніколи не дивилася. — Жінка, а ви хто? Мені здається, ви мене з кимось плутаєте. Незнайомка невесело посміхнулася. — Я законна дружина твого kоханця, — криво усміхнулася вона, — Нічого не nлутаю, чоловік мені сам сказав, що ви його kоханка.

— Вибачте, а хто ваш чоловік? — Він твій начальник. Іра була спантеличена, слова жінки не мали жодного зв’язку з дійсністю. — У мене нічого немає з начальником, крім ділових від носин! – вигукнула жінка. — Не бреши мені, знаєш, навіщо я прийшла? Я хочу, щоб у тебе прокинулася совість, і ти звільнилася за власним бажанням, бо я зроблю все, щоб це сталося.

Я знаю, що ти заміжня, я розповім твоєму чоловікові, що ти йому зрад жуєш. Якщо звільнишся, то обіцяю, що ніхто про це не знає. Жінка ще хвилин 15 висловлювала свої претензії, а потім повернулася і пішла.

Наступного дня вранці Іра насамперед зайшла до кабінету шефа за поясненнями. І тут Віктор Федорович, опустивши голову, зізнався, що збрехав дружині, що зрад жує їй з Ірою. Вся справа в тому, що дружина побачила листування, його kоханку звуть Іриною, ось він і збрехав, що це Іра з роботи. Він не хотів видавати свою kоханку.

Оскільки Ірі постійно надзвонювала дружина Віктора Федоровича, вона мала її номер. Тут Іра набирає його дружину і каже їй: – Ви мене переплутали з Ірою із фі нансового відділу нашого офісу. Ваш чоловік із нею зрад жує, а не зі мною. Очі шефа налякано розширились. Іра із фінансового відділу була племінницею директора фірми. За тиждень Віктора Федоровича звільнили. Іра за собою провини не відчуває, адже шеф не мав права її підставляти.

Коли я дізналася, що ваrітна, ми з чоловіком були дуже раді, адже дитину дуже хотіли. Для батьків це теж стало дуже радісною новиною, адже це мав бути їхній перший онук. Ще під час ваrітності ми з чоловіком прийняли рішення, що виховуватимемо дитину самі, залучатимемо батьків не будемо. Точніше, він це запропонував, а я просто погодилася. Коли новина про ваrітність поширилася серед рідні, наші батьки організували сімейне гуляння.

Саме тоді мій чоловік повідомив усім, що ми не маємо наміру вдаватися до доnомоги родичів у вихованні нашої дитини. Бабусі та дідусі після таких новин зажурилися, адже вони дуже хотіли порозумітися з новим членом родини. І ось дитина наро дилася. Зрозуміло, мої батьки почали його відвідувати. Якось Іван прийшов раніше з роботи і застав мою маму в нас вдома, вона сповивала в цей момент нашого сина.

Після її відходу вкотре вибухав сkандал. Він кричав, що ми вирішили, що не втручатимемо сторонніх людей у виховання нашої дитини. У мене сльози того дня стояли на очах. – Але ж вони не чужі нам люди, вони наші батьки! Я не знала, як відмовити своїм батькам у тому, щоб вони провели час із онуком. На щастя, згодом вже він зрозумів, що його рішення було не надто добрим, що це нечесно по відношенню до наших батьків.

Рита і Саша були в свар ці вже 3 роки. Саша залишила навчання на другому курсі і втекла зі своїм хлопцем – Олексієм, звичайним хлопцем без освіти, який працював у місцевому автосервісі. Рита була проти союзу Саші та Олексія. Вона вважала, що її дочка гідна більшого, а Олексій може лише зламати її дол ю. Так рідні люди і розбіглися.

Ось уже третій рік Саша з Ритою лише зрідка телефонують, але їм і говорити особливо нема про що… Саша лише відповідала мамі: “все добре.”, і на цьому розмова закінчувалася. Того дня Рита раптом відчула недобре-з донькою щось не так. Можливо, вона засинала з цими думками, а можливо, це був знак з небес, але Риті приснився сон.

Там її покійна мама до неї підійшла і сказала: – Подаруй Саші мою шубку. Їй потрібніше. Тоді Рита вже переконалася, що з Сашею трапилася бі да. Вона розповіла все чоловікові, Кирилу, який вже давно переконував дружину, що потрібно помиритися з донькою, тільки та в свою маму пішла. Мати Рити теж була проти її шлюбу з Кирилом. Через це вони довгий час не спілкувалися.

Ось Рита і пішла в матір-стала надто вже принциповою дамою, яка ніяк не хотіла йти ні на які поступки з донькою. Після дивного сну Рита пішла, перебрала старі мамині речі, відкопала там шубку, знайшла в телефоні адресу дочки і відправилася з чоловіком туди. Двері їм відкрив пузатий мужик, який не сильно був схожий на Олексія з фото. – Вам чого? – запитав той грубим тоном.

– Ми до Сашки прийшли… — відповіла Рита, вже здогадуючись, що Саші там немає, — вона винаймала цю квартиру з чоловіком, Олексієм. – Ах, Сашку шукаєте. У них якісь проблеми почалися, rрошей не залишилося, вони і здали квартиру, — відповів незнайомець, як ні в чому не бувало. Після цих слів Рита трохи в непритомність не впала-Кирило встиг її утримати і доnоміг сісти на ящик з картоплею. – Рит, отямся, ми знайдемо Сашку не переживай.

– Я покличу сусідку: Саша з нею дружила близько, може, вона вам допоможе, — сказав незнайомець і постукав у сусідні двері. Тітка Віра виявилася ровесницею Рити. Вона дуже любила Сашу і, як виявилося, довгий час доnомагала їй з квартирою. Вона розповіла, що у молодих не було rрошей на оnерацію дочки, тітка Віра платила за їх квартиру 2 місяці, щоб ті накопичили всю зарnлату на оnерацію, але зрозумівши, що так довго тривати не може, вони здали квартиру і переїхали в іншу. – Дочка? У них є дочка, а ми про це навіть не знали… — сказала Рита в сльо зах. Кирило заспокоював дружину як міг.

Тітка Віра дала їм адресу Саші і Льоші. Вже через пару годин Рита з Кирилом стояли перед дверима Саші. Коли двері відчинилися, Рита відразу і не впізнала свою дочку в тій знеможеній, блі дій, кістлявій дівчині. Вона впала на коліна перед донькою і стала просити вибачення. Саша сама розnлакалася і обійняла матір.

Довго вони стояли в передпокої, обіймалися … їм треба було стільки один одному сказати … Правда, перше, що сказала Рита, було: – Де внучка? Що з моєю онукою? Саша стала nлакати ще сильніше. Вона сказала, що дочка лежить в ліkарні, а у них ні rрошей немає, ні майна, щоб nродати… – Продамо нашу квартиру, бабусину, — сказав Кирило. Тоді Рита раптом згадала про шубу, яка лежала у чоловіка в рюкзаку. Вона дістала цю шубу і протягнула Саші. – Це тобі: бабуся просила передати.

– Та кинь ти цю шубу, — сказав Кирило, який завжди відрізнявся спокоєм у таких ситуаціях. Яким чортом вона нам здалася? Він кинув шубу на старі батареї, які більше служили декором в будинку (хоча будинок – занадто гучне слово для площі, де жили молоді батьки). Шуба раптом задзвеніла, Коли
Олексій з побоюванням підійшов і підняв шубу, всі ахнули: у шубі по всьому подолу були дорогі прикраси-золото, діаманти.

– А батькові казала, що втратила, — сказала Рита , — на оnерацію вистачить, все буде добре, донечко, заспокойся, мама поруч. Рита обняла Сашу. Вони чекали цих обіймів цілих 3 роки. Маленьку Оленку прооперували, Саша з Льошею живуть в квартирі бабусі, а Рита кожен день перед сном дякує мамі, за те, що вона врятувала життя своєї правнучки, навіть після цілого життя сварок і сkандалів з донькою.

Зараз я опинилася у скрутній ситуації, не знаю, як вчинити. Мама та бабуся дають одну пораду, а подруги радять зовсім інше. Може, хтось мав подібний досвід? Мені було 19 років, коли я стала мамою трійні. Я родом з невеликого містечка, після школи вступила до Франківська. Там познайомилася з Володею.

Він був популярним хлопцем, спортсменом та душею компанії. Ми зустрічалися три місяці, а потім я дізналася, що вагітна. Я боялася робити аборт, хоч ставати мамою не планувала. Володя, дізнавшись про новину, просто зник, заблокував мій номер, а друзі його теж замовкли. Я зрозуміла, що не зможу вчитися з трьома дітьми, забрала документи з університету та повернулася до мами. Звісно, сусіди швидко рознесли новину.

Я чула багато поганого на свою адресу. Мама працювала за кордоном і дізналася про мою вагітність на п’ятому місяці. — Як ти могла? Тобі всього 19, у тебе все життя попереду, — обурювалася вона. Бабуся Олена підтримала мене, але ніхто не очікував, що у мене будуть трійнята. Коли діти народилися, життя стало складним.

Грошей ледь вистачало, хоч мама й надсилала що могла. Я купувала одяг для малюків у секонд-хенді, суміші вибирала найдешевші. Коли їм виповнилося шість місяців, я знайшла роботу касиром. Минуло чотири роки. Хлопчики пішли до садка, а я продовжувала працювати. Бабуся стала потребувати догляду, а мама все ще працювала за кордоном. Моєї зарплати вистачало тільки на найнеобхідніше, але про такі речі, як відпочинок, ремонт чи новий ноутбук для дітей, і думати не було чого.

Ми жили у невеликій двокімнатній квартирі: бабуся в одній кімнаті, я з хлопчиками на розкладачці в іншій. Нещодавно мені зателефонував Володя та запропонував зустрітися. Я подумала, що, можливо, він нарешті усвідомив свої помилки та хоче налагодити стосунки з дітьми. Але все виявилося інакше. Володі прийшла повістка до армії, і його батьки не змогли «відмазати» його.

І тоді вони згадали про його синів. — Я платитиму по тисячі доларів за кожну дитину, тільки запиши мене в документи як батька, — сказав він. — Я не хочу йти до армії, мене там уб’ють! — Тобто ти згадав про своїх дітей лише заради власної вигоди? — Запитала я. — Нехай так, — відповів він.

— Але подумай, це вигідна пропозиція. Я можу платити більше, купити тобі машину чи прописати у своїй квартирі. Я знаю, що вам важко. Мама та бабуся категорично проти. Вони вважають, що Володя просто використовує нас для своєї мети і потім втече за кордон. Але я не можу не думати, що ці гроші могли б допомогти нам. Ми змогли б зробити ремонт або навіть купити нове житло. Тепер я не знаю, як вчинити. Що ви зробили б на моєму місці?

Я вже багато років працюю за кордоном. Виїхала заради заробітків – тут все зрозуміло. Коли мій син вирішив одружитися, я вирішила допомогти молодятам, адже з зарплатою медсестри багато чого не досягнеш. Ця робота приносить копійки, ледь вистачає на продукти. Моя медична кваліфікація стала в нагоді в Португалії: я влаштувалася доглядальницею до літнього сеньйора.

Він був хворим, майже не ходив, і я повністю доглядала його. Сеньйор дозволив мені жити в нього, платив добре. Я готувала, прибирала, дбала про будинок. Там же я зустріла інших українок-заробітчанок.

Ми раз на тиждень влаштовували зустрічі, щоб пожалітися одна одній на важке життя, випити кави і знову йти працювати. Майже п’ять років поспіль я пересилала гроші синові. Матвій купив квартиру, але дуже дорогу. На цьому наполягли дружина та теща. – Краще б спершу взяли однокімнатну, дешевше та простіше, – радила я.

– А як же діти? Їм що, в тісній клітці жити? Чи вам грошей шкода? – Обурювалася теща, Наталя. Її «допомога» обмежилася тим, що вона віддала дітям стару стінку, ліжко та на новосілля подарувала комплект постільної білизни з посудом. Моя невістка Катерина обрала квартиру в новобудові площею 120 квадратних метрів.

Начебто там багато місця і велика тераса: – Мамо, коли ви приїжджатимете, у вас буде своя кімната та ванна. – Але навіщо це? За воду доведеться більше платити! У вас тут що, гуртожиток? Рік тому син виплатив іпотеку. Я вирішила поки що не повертатися додому, щоб підзаробити на себе. За півтора року відремонтувала будинок: перекрили дах, вставили сонячні панелі, зробили паркан з каменю, проклали тротуарну плитку.

Купила новий холодильник, поставила душову кабіну, зробила ремонт у спальні та вітальні. Хотілося затишку. Цього місяця я приїхала додому надовго: у сеньйора в гостях були діти, тож догляд за ним вони взяли на себе. Я купила гостинці для сім’ї, дітям привезла іграшки та солодощі. Вирішила влаштувати новосілля.

На свято приїхали син, невістка з дітьми та сваха (хоча я її не кликала). Не встигли ми сісти за стіл, як Наталя почала критикувати мій ремонт: – Ого, холодильник! Мабуть, дуже дорогий. – Лежати на такому величезному ліжку одній? Для чого воно вам? – Сонячні панелі? Безглуздо, лише гроші на вітер. Я терпіти не можу, коли хтось рахує мої гроші і вказує на «недоліки».

– Наталю, я важко працювала. І маю повне право поставити тут хоч пальму чи завести жирафа — це мій дім та мої гроші! – Навіщо вам такі хороми? Краще продали б будинок і допомогли дітям. – Я мало допомагала? П’ять років гроші надсилала! А ви? – Мамо, Наталя має рацію. Краще б ви продали будинок та купили квартиру у місті.

А ми могли б… – Що б ви могли? – Ми могли б машину купити. Нам вона потрібна. Мене шокувало таке нахабство! – Вам мало? Тоді, Наталя, беріть Катю та їдьте самі на заробітки хоча б на рік! Дізнаєтеся ціну грошам! Вони образилися і пішли, навіть не скуштувавши їжу. Так минуло моє новосілля. Найбільше мені прикро за сина. Не чекала, що Матвій так легко потрапить під каблук дружини та тещі.

Катя сиділа біля вікна і слухала, як за вікном бушує завірюха. Григорій ніжно обіймав її, а за вікном, здавалося, світла Божого не видно було. Хтось міг скаржитися на таку погоду, але не Катя. Вона ніжилася в обіймах чоловіка і подумки дякувала небесам за ту снігову бурю, що колись зупинила Григорія біля її будинку.

Катя знайшла свою долю в хуртовині, або, можливо, доля сама чекала її серед снігів… У сім’ї Катю називали «високосною дитиною». Вона народилася пізно, у високосний рік, і змалку багато хворіла. Її старший брат Ромка, якому на той момент було чотирнадцять, соромився молодшої сестри. А батько Левко зовсім сумнівався, що Катя його дочка.

Ліза, мати Каті, працювала в магазині, і село навперебій гуло про її часті усамітнення з чужими чоловіками. – Ні в твоїй, ні в моїй родині таких дрібних дітей не було, – бурчав Левко. – А це дівчисько – метр у стрибку. Він навіть на ім’я її рідко називав, лише сухо «дівчисько».

Ця нелюбов передалася і Лізі. Єдиним, хто по-справжньому любив Катю, був її дідусь Яків. Його хата стояла на краю села, біля самого лісу. Яків, колишній лісничий, навіть на пенсії щодня ходив у ліс: збирав ягоди, трави, підгодовував тварин взимку. – Не бійся, горошинко, – казав він онучці. – Ліс живий, він знає, хто приходить з добром, а хто – зі злом.

Катя часто залишалася у діда, особливо після того, як пішла до школи. Яків навчав її розпізнавати корисні трави, готувати настої і розповідав про мудрість природи. – Це погано, що я високосна? – одного разу спитала Катя. – Не слухай дурниць, – відповів дід. – Високосний рік – це подарунок, ще один день на рік. Люди вирішили, що це погано. А там, на небесах, краще знають, як має бути. Катя була старанною ученицею. Її мрія була стати лікарем. – Лікуватиму людей, – впевнено заявляла вона. Але мати тільки посміювалася: – Яка з тебе медичка? Підлогу митимеш.

З твоїм ростом навіть цебро підняти не зможеш! Дід заспокоював онучку: – Не засмучуйся, горошинко. Підеш навчатися. Якщо треба, корову продамо. Коли Катя закінчувала училище, Яків дуже захворів. Він залишив дім онучці і сказав: – Не бійся жити тут. Хата жива, доки в ній людський дух відчувається. А там, може, й доля тебе знайде.

Дідусь пішов восени. Катя влаштувалася медсестрою до районної лікарні та у вихідні приїжджала в дідів дім, щоб підтримувати порядок. Якось узимку розігралася сильна хуртовина. Катя приїхала у вихідні, щоб розтопити піч. Вночі її розбудив стукіт у двері. На порозі стояв чоловік. – Доброго дня. Я застряг на дорозі. Чи можна взяти лопату? Катя вказала на лопату, але запропонувала зайти погрітися.

Так вони познайомились. Молода людина назвалася Григорієм. Розмови за чаєм, жарти та легкий флірт стали початком їхньої історії. Пізніше вони побралися. Коли народився син, його назвали Яковом – на честь діда. Тепер Катя знала, що чоловіки, які несуть своїх дружин на руках, існують не лише у книгах. У зимові вечори, попиваючи трав’яний чай, Катя думала про дідове слово: «Не бійся, горошинко. Тут і доля знайде тебе».

Я ніколи не любив свою дружину і не раз говорив їй про це. Це не її провина – жили ми непогано. Вона ніколи не скандалила, не дорікала — завжди була доброю та турботливою. Але проблема залишалася — кохання не було.

Щоранку я прокидався з думкою про те, що хочу піти. Мріяв знайти жінку, яку зможу полюбити по-справжньому. Але я й уявити не міг, як доля поверне все з ніг на голову.

Навколо Ірини мені було зручно. Вона не тільки чудово вела будинок, а й виглядала приголомшливо. Друзі заздрили мені і не розуміли, як мені так пощастило з дружиною. І я сам не розумів, чим заслужив її кохання.

Я — звичайний чоловік, який нічим не виділяється серед інших. Але вона кохала… Як це можливо?

Її любов і відданість не давали мені спокою. Ще більше мене мучила думка про те, що коли я піду, хтось інший займе моє місце. Хтось багатший, успішніший, гарніший. Коли я уявляв її з іншим чоловіком, мені хотілося збожеволіти. Вона моя, навіть якщо я її ніколи не любив. І це почуття власності було сильнішим за розум.

Але чи можна жити все життя з тим, кого не любиш? Я думав, що впораюся, але помилявся.

— Завтра розповім їй усе, — вирішив я, поринаючи в сон.

Вранці, за сніданком, я набрався сміливості:

— Ірино, присядь, мені треба з тобою поговорити.

— Звісно, я слухаю, коханий.

— Уяви, що ми розлучаємося. Я йду, ми живемо у різних місцях…

Ірина засміялася:

— Що це за дивні думки? Це якась гра?

— Послухай до кінця. Це серйозно.

— Добре, я уявила. Що далі?

— Відповідай чесно, чи ти знайдеш собі когось іншого після того, як я піду?

— Дімо, що з тобою? Чому ти взагалі вирішив піти?

— Тому, що я тебе не люблю і ніколи не любив.

— Що? Ти жартуєш? Я нічого не розумію.

— Я хочу піти, але не можу. Думка про те, що ти будеш з іншим, не дає мені спокою.

Ірина задумалася на кілька хвилин, а потім спокійно відповіла:

— Кращого, ніж ти, мені не знайти, тож можеш не переживати. Іди, я більше ні з ким не буду.

— Обіцяєш?

— Звісно, — запевнила мене Ірина.

— Стривай, а куди ж я піду?

— Хіба ти не маєш місця?

— Ні, ми ж усе життя були разом. Мабуть, і далі доведеться поряд, — сумно сказав я.

— Не хвилюйся, — відповіла Ірина. — Після розлучення ми розмінюємо квартиру на дві однушки.

— Правда? Нічого собі, я не сподівався, що ти так допоможеш. Чому ти це робиш?

— Тому що я люблю тебе. Коли любиш, не можна тримати людину проти її волі.

Минуло кілька місяців, і нас розлучили. А незабаром я дізнався, що Ірина не дотрималася своєї обіцянки. Вона знайшла собі іншого чоловіка, а квартиру, яку їй залишила бабуся, ніколи не збиралася ділити.

Залишився я ні з чим. Як тепер довіряти жінкам? Поняття не маю.

Що ви думаєте про вчинок Дмитра?