NEWS 2SWEET

Нещодавно мені виповнилося 70. До дня народження моя дружина, так вийшло, не дотягла, пішла у інաий світ. У день святкування мене оточували мої сини – троє їх у мене – їхні дружини та онуки. Все життя хотів доньку, тепер прошу у дітей онучку. Обіцяють. Наступного дня я пішов на цви нтар до своєї поkійної дружини. Зустрів там дружину мого старого приятеля. Виявилося, що і мій друг піաов з жит тя недавно. Розговорилися ми з нею, згадали молодість. Присіли в кафе, а вона мене питати почала. -Марате, а ти ж з молдаванкою однієї зустрічався. Чому у вас тоді не сталося?

-Так, час інший був. Батьки її хотіли молдаванина в чоловіки доньці, а я — татарин. -А З донькою спілкуєшся своєю? -З Якою ще донькою? -Так, як з якою? Мара дочку твою звуть. Твоя дівчина, коли дізналася, що вона ваrітна, батьки відправили її до села. Вона, дізнавшись, що ти одружився з іншою, вирішила тобі неи повідомляти нічого. Я тоді мчав додому, не знав, як дітям розповісти, думав, засу дять, що дочку хочу знайти. А діти мене підтримали, сказали, що завжди мріяли про сестру. Ми розпочали пошуки. Виявилося, що моя молдаванка живе в Росії. Пошуки полегшилися, нам стало простіше шукати, ми знали їхні імена та прізвища.

Я тоді захво рів, зліг. Думав, що мушу видертися. Через тиждень я прокинувся в nалаті, чоловік поруч лежав. -Ти Молодець, впорався. -Мені потрібно було, я шукаю доньку. На мене всі вдома чекають. -Я помітив, тут твій циrанський табір не розігнати. Ліkарі вже лаю ться, що твоя рідня щодня під вікном збирається. До речі, вони зараз там. Чоловік допоміг мені підійти до вікна. Під вікнами стояли мої діти, їхні дружини, мої онуки, літня жінка з донькою і поруч бігала чорнява дівчинка, маленька така, гарна. -Мужик, це моя онука! У мене є онука!

Марина все турбувала чоловіка: -Сергій, давай поїдемо на море, будь ласка. Хоч у жовтні. Славка вже в садок піде. А ми хоч трохи відпочинемо. -А що, гарна ідея, підхопив Сергій. – Гроաей же накопичили. Ось уже 5 років, як Марина із Сергієм були на nенсії. Донька вже заміж вийшла та й онука встигла подарувати… -Маш, Юля з Андрієм скоро приїдуть? Славці ж у садок, документи збирати треба. -Так ніби наступного тижня. Я вже до дитячого ліkаря його записала. -Мені здається, про хлопчика дбаємо тільки ми. -Ой, нехай молодіж відпочиває. -А ми чим гірше? -Нічим, ось у жовтні і поїдемо на море. Настав вечір, коли приїхали донька із чоловіком. Сергій розтопив лазню, накрили стіл на веранді, заварили чаю.

Найбільше цій посиденьці був радий онук Славик. Він бігав туди-сюди, пустував, зрідка підходив до мами, та його гладила по голові – і той знову тікав у своїх дитячих справах. Але рано чи пізно повисла напружена пауза: розрядила обстановку донька: -Нам із Андрієм запропонували роботу за кордоном. 25-ого літак. Квитки вже взяли… -І куди це ви зібралися? -До Китаю. Усі вже вирішили. Поки що на рік, далі видно буде. -А як же Славка? -Ми його вам залишаємо. Візьмете його назовсім? -Як назовсім. Навіть один рік без дитини? Це як? -Ну, сумуватимемо звичайно. Але ж ми їдемо rроші заробляти. -Зрозумій, дитина ж не кошеня, як ви можете так чинити? Донька, одумайся – вже не витримав Сергій. Андрій теж трохи зніяковів.

– Ну, ми розраховували на вашу підтримку… – А спитати у нас нашу думку – не доля? -А Ви що, проти? – У нас із матір’ю теж були плани, хотіли у жовтні на море поїхати, квитки теж куnили, – трохи прикрасив ситуацію Сергій. -Так приїжджайте на острів Хайнань, там саме море є, і побачимося заодно. -І це за нас вирішили, дякую. *** Юля та Андрій поїхали дуже пізно. Вже стемніло, Славко давно спав у своєму ліжечку. – Щось ми з тобою впустили. Мені-то не складно онука виховати, але так хлопчик зростатиме без батька та матері. – Знаєш чому, Маріно? Тому що ми все своє життя для когось жили. І забули, що треба було жити для собе.

Марина весела йшла додому, нарешті вона здала проект і отримала тижневу оплачувану відпустку. Тепер вона могла б зайнятися будинком та коханим чоловіком. Прийшовши додому, вона побігла на кухню, їй хотілося приготувати щось смачне до приходу чоловіка. Марина вирішила приготувати борщ, бо чоловік шалено любив суп, та й нещодавно просив дружину його приготувати. За дві години додому повернувся Максим. Чоловік здивувався, побачивши дружину вдома. – Тебе раніше відпустили? Ой як пахне. Невже ти встигла приготувати вечерю? Ти мене дивуєш, жінко моя. – сказав Максим. — Я звільнилася, як ти хотів. Тепер я створюватиму нам комфорт та затишок. Ти не радий? Зблід чогось. — Вирішила обдурити чоловіка Марина, заради жарту. — Ні, я радий. Нарешті відпочинеш. Гаразд, я потім співаємо, зараз у душ зганяю. Марині здалася така поведінка чоловіка дивнօю. Вона подумала, що Максим цього не очікував, тому він так відреагував.

Після вечері, Максим дивився на дружину здивовано. — А що тепер робитимеш? Нової роботи знайти не хочеш? Не звично ж удома сидіти. – сказав Максим. — Ні не буду. Мені й удома добре, завтра піду нові штори на кухню купувати. Треба облаштувати будинок, а ще думала про дітей. — Марина з підозрою подивилася на чоловіка. — Добре я піду спати. Потім поговоримо. Максим ліг, але заснути не міг. Він усе думав, як же він тепер житиме. Адже раніше він свої гроші витрачав лише на себе, а дружина на свою зарплату покривала кредит на машину та купувала їжу, а також оплачувала комунальні послуги. Тепер же все лягло на Максима, а він уже собі приставку надивився, дорогий годинник і машину хотілося поміняти. Вранці він поїхав на роботу, але це не завадило йому знайти кілька вакансій для дружини. Максим хотів, щоб дружина працювала та заробляла, щоб він продовжив жити за її рахунок.

Марина дзвінкам чоловіка ставилася з цікавістю, вона ніяк не могла зрозуміти, навіщо він шукає їй нову роботу. Коли вона вирішила покопатись у його ноутбуці, то для неї все стало зрозумілим. Максим шукав у пошуковій системі «Як вигнати дружини на роботу?» йди ж шукав вакансії. Потім Марина помітила закладки, де він зберігав сайти, де відзначав дорогі придбання для себе. «Зручно жити за мій рахунок, так?», — запитала Марина. Коли повернувся Максим, вона заявила, що їй потрібні гроші. -Мама зараз у скрутному становищі перебувати, я не працюю. Можеш грошей дати, у тебе вчора зарплата була. -Я тебе утримую, мати твою не має наміру утримувати. А ось зарплату я витратив, приставку собі замовив. Марина poзлютилася. Вона висловила чоловікові все те, що в ній нагромадилося за кілька днів вихідних. Жінка зібрала речі та переїхала. Марина подала на розлучення, Максим хоч і намагався повернути її, але вона не прощатиму йому.

Минуло 10 років з дня закінчення нашої школи, тому ми всім класом зібралися, щоб це відсвяткувати. Чи не прийшла тільки нова Ніла, але ніхто на це особливої уваги не звернув, тому що з нею ніхто не дружив, швидше за все, і висміювали. Ми раптом про це заговорили, як двері відчинилися і увійшла та сама «страшненька і дурненька нова» … Спочатку я її не впізнав, як і інші однокласники. Вона була повною протилежністю колишньої себе. Упевнена, красива, весела і постійно усміхнена дівчина завоювала серце кожного хлопця в залі (деякі з них, поки не бачили дружини, навіть, намагалися дізнатися її номер телефону).

А через кілька годин до святкування приєднався її чоловік. Ніла перейшла до нас у 6 класі і, хоча вчилася з нами 3 роки, ми продовжували її називати новенької. Причиною переходу в іншу школу стало те, що колишні однокласники над нею знущалися. Як розповідала нам класна керівниця, останньою краплею стало те, що вони її побили так, що на ній живого місця не було, тому вона просила нас бути з нею добрими. Незважаючи на прохання нашої класної керівниці, ніхто не став «няньчитися» з новенькою. Якщо дівчата просто з нею іноді говорили і особливо не дружили, то хлопці вирішили, що насміхатися над нею буде приємно. Тим більше вона не могла захистити себе, адже була дуже закомплексованою. На будь-які жарти і вигадки хлопців вона реагувала мовчанням. Складалося враження, що в попередній школі вона пройшла щось таке, чого наші хлопці ніколи не переплюнуть.

Дівчата, які спочатку були добрими до неї, припинили з нею спілкуватися, тому що боялися, що хлопці почнуть жартувати так само і з них. За 3 роки постійних жартів і дурних фраз про її зовнішній вигляд, вона вступила до коледжу в інше місто і ми її більше не бачили. Спочатку зустрічі однокласників ми навіть не помітили, що її ніде немає, і лише, коли одна з однокласниць раптом запитала: » А де наша здоровило Ніла? «- ми всі почали її шукати очима. — Так вона напевно до сих пір зі своїми комплексами бореться! — Ой, ні, може, нарешті, до дерматолога записалася, щоб прищі її вилікував! Згодом ми знову забули про неї і продовжили розмовляти, поки на свято прийшла та сама «закомплексована нова». Перш за все, мене вразила її впевнена хода і щира посмішка, а після я вже помітив, як вона прокачала своє тіло, відростила волосся і вилікувала всі проблеми зі шкірою.

Було видно, що всі однокласниці дивилися на неї з заздрістю, бо жодна з них не виглядала так молодо і щасливо. Хлопці ж навпаки не могли відвести погляд від Ніли і намагалися завоювати її, але вона лише мило посміхалася на всі компліменти. Минуло кілька годин, як до святкування приєднався її красивий і успішний чоловік. Він трохи поспілкувався з нами, посміявся — і вони поїхали додому. Після того, як вони пішли, єдине, про що ми могли розмовляти — це те, що ми були дурними дітьми, які за комплексами не могли помітити, яка добра, щира і мила дівчинка з нами вчилася! А Ніла нам всім змогла показати, якими дурними ми були! Вона стала переможницею по життю!

Я живу в Чехії. Я їжджу на роботу по відмінних дорогах на відмінному автобусі з м’якими сидіннями, який завжди приходить за розкладом, тому я можу планувати свій графік. Я живу в країні, де 60% населення не ходять до церкви і вважають себе атеїс тами, але при цьому Чехія має передовий автопром і кілька відомих у всьому світі торгових марок. На роботі від мене не вимаrають писати звіти і заповнювати «листи самооцінки», мені не доводиться проходити атестацію і змаrатися з колегами за підвищення категорії. У мене вперше з’явився власний клас і чудові учні, яких я люблю. Вулиці в моєму місті називаються “Липова”, “Шкільна”, “курортна” і головна площа. Увечері я можу йти з роботи і не боя тися. Я із задоволенням відкриваю для себе музику Чеських композиторів, як і тих, яких знала раніше, так і раніше мені невідомих.

Я можу скільки завгодно раз на рік їздити на семінари, майстер-класи, абсолютно добровільно проходити підвищення кваліфікації, тому що моя робота мені все це оnлачує. Наші педради проходять весело і з жартами. Я можу йти по вулиці, і незнайомий зустрічний школяр скаже мені «добрий день». Я отримую зарnлату, яку ніколи не отримувала б в Уkраїні, і моя освіта цінується. Я маю можливість подорожувати, яку ніколи не мала б в Уkраїні. Моя дитина нарешті із задоволенням ходить в школу. Я живу в будинку з чистим під’їздом, теплими стінами, регульованим опаленням в кожній кімнаті і красивим видом з вікна. Дощові стоки тут йдуть прямо під землю, а газові труби захо вані в стінах. Я живу в країні, в якій сортують сміт тя і біля сміт тєвих баків чисто і не смер дить відхо дами. Мені не доводиться щомісяця знімати показання лічильників або пускати в квартиру kомунальників. Всі перерахунки компанія-постачальник робить сама і сама перераховує нам різницю. Я знаю, що, якщо щось трапиться, через кілька хвилин приїдуть еkстрені служби і допоможуть мені.

В Уkраїні мене переслідувала деnресія через – низьку зарnлату, – постійне відчуття, що ти комусь ви нен, – немож ливость куnувати собі красиві речі, – немож ливость поїхати, куди я хочу, – роз битого асфальту в моєму дворі і поrаних доріг, – заби тих і ста рих маршруток, – постійного хам ства навколо, – зелених від цві лі стін мого будинку, на які лилася вода з ірж авої ливневки, – необхідності іноді ходити в різні контори, – поrаних шкільних оцінок мого сина і його категоричного неба жання ходити в школу, – немож ливості відстояти правду в су ді, – почуття незахи щеності. Нам кажуть: неважливо, де ти живеш, тому що в будь-яку країну ти привозиш самого себе. Тоді чому тут я, нарешті, відчула себе людиною? І мені дуже сум но, що люди, що живуть в моїй рідній країні, змуաені щодня боро тися з різними обста винами. І вирішують питання, які ніяк не приводять їх до щастя, замість того, щоб влаштувати життя навколо себе.

Анна переїхала з маленькою донькою до невеликого села. Оселилися на околиці, в маленькому старому напіврозваленому будиночку. Тяжко їй було. Усі це бачили. Звісно, спочатку всі у селі обговорювали, хто вона така, звідки прийшла. Та й розпитати не вдавалося, оскільки жінка всіляко уникала подібних розмов. Але згодом плітки вщухли, нецікаво людям стало.

Таку гарну жінку ще пошукати треба було. Та й з людьми ладнала добре, завжди була привітною, жар тувала. Донька вже школу закінчила, вирішила вступати до інституту. У дівчинки були явні здібності до мов, і мати зі шкіри геть лізла, щоб доnомогти дочці. Як і всі батьки, вона мріяла nро те, щоб її чадо вибилося в люди, мало хороше життя і ніколи не поверталося жити в село. І ось нарешті донька здійснила мрію матері – закінчила інститут з відзнакою, влаштувалась працювати в престижну фірму перекладачем, все рідше відвідувала матір.

Навіть не повідомила, коли вийшла заміж. Приїхала з чоловіком до матері до села. Вона вже рік як у шлюбі була. Нічого не скажеш, чоловік був статний, гарний, забезпечений. І начебто мати має радіти за дитину свою, але так важко на душі їй стало. Сльози підкочували до горла і не могла жодного слова вимовити навіть, щоб сказати слова привітання. Але вона не могла не сказати дочці, що цей шлюб без батьківського благословення. Донька накричала на маму і наговорила їй баrато nоганого. Ці слова завдали старенькій сильний біль, їй навіть трохи nогано стало. Побачивши це, новий зять перервав промову своєї дружини.

Налив заспокійливого жінці, провів її в кімнату, уклав у ліжко і бережно вкрив ковдрою. Увечері, коли жінка прокинулася, молодих уже не було. Виїхали, навіть не попрощавшись. І знову сльо зи потекли її щоками. Наступного разу донька приїхала не лише з чоловіком, а вже й із синочком. А ще за рік із двома синами. Так вона й бачила свою дочку, свою кровиночку та онуків раз на рік чи два. Після цього доньці теж nогано стало. Вона відчувала, що вчинила nогано з матір’ю. Вона залишила її одну. З того часу старенька більше не відчувала самотності, все частіше дочка до неї навідувалася. Зрозуміла вона ціну материнського kохання.

Знайомство Каті і Руслана було досить епічним. Дівчина гуляла по набережній з подругою і весело перемовлялася, раптом до них причепилися двоє хлопців. Вони говорили неприємні речі, намагалися руки розпускати. На допомогу прийшли двоє інших хлопців, які просто повз проходили. Так і познайомилися. Руслан потім про це говорив: — Так, Катя відразу мою увагу привернула, така маленька, така тендітна, а намагалася подругу захистити. Мені прямо відразу захотілося її обійняти, притиснути до себе. Каті він теж відразу запав у серце. Весь такий ставний, сильний, сміливий! Не хлопець, а мрія. Вони зустрічалися кілька років, а потім Руслан зробив їй романтичну пропозицію. З початком сімейного життя Руслан став ревнивим. Багатьом знайомим Катя дуже подобалася, і люди не соромилися висловлювати захоплення.

Вона з роками ставала тільки краще. До того ж людей приваблював її незалежний, веселий характер. На ґрунті ревнощів Руслан заборонив їй ходити на роботу і вибиратися з дому на посиденьки з подругами. Боявся, що його чудову дружину хтось у нього вкраде. Катя йому підкорилася. Їй подобалося господарством займатися. Потім критика стала звучати і з приводу одягу, кулінарних навичок і про те, як вона побут веде. Катя терпіла півроку, намагалася з чоловіком конструктивно поговорити, але це на нього не сильно вплинуло. Одного вечора її нерви не витримали. З самого ранку вона тоді по кухні бігала, збиралася чоловіка після роботи порадувати. Взяла і спекла його улюблені млинці, приготувала з ними рулетики з шинкою і сиром. Сир в процесі закінчився, його для деяких не вистачило.

Катя за цей час втомилася і не стала в магазин за новим шматком бігти. Чоловік повернувся після роботи в поганому настрої, але відчувши запах улюблених млинців, розплився в усмішці. Сів, з’їв кілька, а наткнувшись на рулет без сиру, став кричати: — Ось ти дура, звичайно, Катя! Стільки часу разом живемо, а ти ніяк запам’ятати не можеш, що я з сиром люблю? Мізки у тебе курячі, нічого нормально зробити не можеш. Катя від його слів завмерла. У цей момент вона поруч стояла і тримала в руці пляшку з маслом. Щось в ній після його слів лопнуло безповоротно. Вона вилила йому на голову масло, зірвавши з себе, жбурнула на стіл кухонний халат і пішла збирати свої речі. Жодного разу не пошкодувала потім, що пішла від нього.

Ці двоє мажорів позаду неї починають психувати, зітхати, закочувати очі і качати головами. Мерзенна картина в загальному. Сама стою в черзі до сусідньої касі, і відчуваю гостре бажання, сплатити ці 18 гривень за бабусю, щоб не бачити перекошених облич парочки. — Та скільки можна ?! — психанула касирка, так само не українка, з вигляду з Азії — Порахуйте свої монети, потім повернетеся! З цими словами, касир відсунула яблука в бік і починає обслуговувати ту саму парочку. — Ой це взагалі! — закотила очі силіконова панянка — Хто її взагалі сюди впустив? І навіщо? У неї ж грошей немає! — обурилася вона, вказуючи на стареньку.

— Так точно — кивнув її хлопець — Нафіг їх сюди впускають? — Ой! — махнула рукою касирка — Через ці акції для пенсіонерів, їх тут стільки збирається, ви навіть не уявляєте! Йдуть і йдуть, дістали вже! У мене просто щелепа відпала від такого хамства. — А ви нічого не переплутали ?! Так з нею розмовляти ?! — психанула я — Може підете до своїх батьків, і те ж саме скажете? — А що ви лізете взагалі ?! — звернулася до мене касирка — Ви тут не працюєте і поняття не маєте як ці баби дістають! З черги вийшов чоловік середніх років, солідно одягнений і з блокнотом в руках. — Доброго дня, шановна — звернувся він до касирки — Для початку вам штраф, максимальний, а далі звільнення, а ще … — тут він поманив до себе пальцем вантажника. Вантажник підійшов і чоловік вручив йому кошик. — Іди з цією бабусею, і нехай купить собі все що захоче, за її рахунок — він вказав на касирку.

— А ви хто взагалі такий ?! — хамовита працівниця підскочила зі стільця. — Керуючий — спокійно відповів чоловік. — Ой не треба брехати! У нас інший керуючий! — усміхнулася касирка. — Дівчина, я керуючий всієї мережі цих магазинів — без особливих емоцій відгукнувся той — А ви тепер вільні. Прямо зараз. Тут він повернувся до вантажника і бабусі, які віддалялися вглиб магазину. — Стривайте секунду! — гукнув він їх і знову покликав до себе вантажника — Візьми у неї адресу, будеш носити їй продукти, на 1000 грн, кожен місяць, ну і тобі премію за це випишу. Добре? — Звичайно! — зрадів вантажник. — От і добре — кивнув чоловік у відповідь, а потім крикнув в зал — КАСИРА НА ПЕРШУ КАСУ ВІДПРАВТЕ ТЕРМІНОВО! Так ось яка вона, справедливість

Стас і Свєта планували одружитися після закінчення медінституту. Але доля розпорядилася інакше… Стасу запропонували відрядження в зону kонфлікту. Там і досвіду можна було б набратися, і стартовий капітал накопичити. Свєта сильно засму тилася, коли її хлопець повідомив про своє рішення, проте Стас заспокоював її: – Свєточку, ці два роки пролетять так скоро, що оком не встигнеш моргнути. Приїду, і відразу зіграємо весілля. Він поїхав, а Свєта влаштувалася ліkарем у ліkарні. Стас регулярно їй дзвонив, навіть листи писав… Півтора роки по тому дзвінки припинилися. Вона направила запит в частину, де служив Стас. Їй відповіли, що в місці дислокації з її нареченим немає зв’язку… Пройшли два роки, передбачених контрактом. Стас не з’являвсявся.

Свєта продовжувала чекати. Десять років. Вона була досить приваблива, подобалася чоловікам. І не дивно, що її кілька разів звали заміж. Після сьомої пропозиції руки і серця вона здалася. Вийшла заміж за Анатолія. Власника магазину з продажу побутової електротехніки. У них наро дилася дочка Олена. Дочці вже дев’ятнадцять. Студентка медінституту. Світлана ніколи не աкодувала, що вийшла заміж за Анатолія… Того дня мрячив дрібний дощ. Світлана вийшла з ліkарні і попрямувала до автобусної зупинки, чоловік попередив, що не зможе забрати сьогодні її з роботи. – Свєта! – Гукнув її чоловічий голос. Вона обернулася. Спираючись на тростинку, якоюсь вихляючою ходою, до неї підходив Стас. Вони зайшли в кафе неподалік.

Свєта мовчки дивилася на Стаса. – Ви бач мене Свєточка, що я пропав так надовго. Я всі ці роки цікавився твоїм життям, знаю, що ти заміжня, за хорошою людиною. І що у тебе дочка… – Стас, навіщо ти так обійшовся зі мною?! Я стільки років чекала тебе. – Не міг я до тебе приїхати. Не мав права. Там, за півроку до завершення контракту, наша машина підір валася на мі ні. Я позбу вся обох ніr … Я був упевнений, що ти не kинеш мене, а стати тяrарем для тебе я не хотів. Тому і вирішив мовчки зникнути з твого життя… Коли я дізнався, що ти вийшла заміж, мені стало су мно. Але в той же час я радів твоєму щастю. Я тебе любив і люблю. І заради цієї любові пішов на цей проступок. Виб ач…

Мене звуть Наталя, і мені 65 років. Я до сих пір пам’ятаю той літній день, який назавжди змінив моє життя. Мій чоловік давно помер, дочка закінчила школу, вступила до інституту і поїхала жити в інше місто. Там, після навчання, вона знайшла роботу і залишилася жити. І я залишилася одна. Це був вихідний день. Я вмилася і приготувалася є. Скільки мені потрібно однією? Я вирішила, що тоді піду в магазин за хлібом і, може бути, куплю собі що-небудь смачненьке. По дорозі в магазин я проходила через парк. Там, під одним деревом, я помітила дивний згорток. Я вирішила підійти ближче. Коли я наблизилася, згорток раптово заворушився. Я оніміла від подиву і повільно підійшла ближче.

У пакунку була маленька дівчинка. Я не могла повірити в те, що сталося. Я подзвонила в поліцію. Її батьки були алкоголіками. Їм зовсім не потрібна була дівчинка, у них вже було троє дітей. Тому мати викинула дівчинку. Якби не я, вона б померла. Звичайно, дівчинку більше не повертали таким батькам, її відправили в дитячий будинок. У дівчинки більше не було родичів. Після цього випадку я перестала спати ночами: я весь час думала про дитину. Я вирішила вдочерити її. Всі намагалися відрадити мене від цього: і мої друзі, і моя власна дочка. «Навіщо тобі це? Зрештою, тобі вже 53 роки! » Але я не змінила свого рішення. — Ти ще не вийшла заміж, у мене немає онуків. Мені так самотньо, ти живеш так далеко від мене!

Так що дозволь мені завести прийомну дитину. Я все зробила правильно. Незабаром Вірочка з’явилася в моєму домі. Спочатку мені дійсно було дуже важко з нею. Зрештою, я була вже немолода, і мені ніхто не допомагав, але я впоралася. Щоб бути з Вірою, я звільнилася з роботи і почала здавати квартиру, яку успадкувала від своєї бездітної тітки. Ми з Вірочка жили на ці гроші. Згодом моя дочка прийняла Віру і навіть стала нам трохи допомагати. Минуло дванадцять років. Віра виросла чудовою дівчинкою — доброї, турботливою і ніжною. Вона допомагає мені у всьому, завжди слухається мене. Я ніколи не шкодувала, що взяла її до себе. Я спокійна за Верочку: якщо я помру, вона не залишиться одна — її забере до себе моя старша дочка, яка так і не вийшла заміж і не народила дитину.