NEWS 2SWEET

З роками йде пристрасть до змін та пригод. Ми стаємо слабшими, і юнацький максималізм залишається в минулому. З віком з’являється прагнення спокою, розміреності та щастя. Усвідомлення того, що часу залишається все менше, змушує нас цінувати кожну хвилину та використовувати сили з розумом. Звичайно, в старості людині необхідне спілкування. Навіть більше, ніж раніше. Але тепер головна потреба – ділитися накопиченим досвідом, передавати свої знання іншим замість того, щоб накопичувати новий. Спілкування з близькими стає для людей похилого віку втіхою. Однак часто виникають конфлікти інтересів: стикаються дві епохи, і порозуміння стає складним завданням.

Молодь не завжди розуміє старше покоління, як і навпаки. Іноді вдається знайти компроміс, але найчастіше обидві сторони залишаються на своїх позиціях. Згодом люди похилого віку починають уникати зайвого спілкування. Ні, це не про самотність – просто вони відгороджуються від поглядів, які суперечать їхньому світогляду. Спокій і тиша стають кращими за шумну суєту. Чи помічали ви, як ваші бабусі та дідусі кажуть, що втомилися від усього і хочуть лише мирної старості? Саме це прагнення і спонукає їх віддалятися від бурхливого перебігу повсякденного життя. Таким чином, люди похилого віку продовжують спілкуватися з близькими, але роблять це більш стримано.

Вони вибудовують власний простір, у який нікому не дозволяють втручатися. Один відомий письменник одного разу сказав, що мудра людина похилого віку менше потребує спілкування. Це допомагає уникнути перенасичення чужими думками та дозволяє цінувати моменти, проведені з рідними. Самотність у старості – це не щось неправильне чи дивне. Це природний процес, своєрідна підготовка до прощання з цим світом. Проте психологи рекомендують не замикатися в собі, а ділитися своїми думками, тривогами та проблемами. Це допомагає розвантажити розум та зберігати позитивний настрій. А ви помічали незвичайну поведінку за людьми похилого віку? Як вони змінилися з віком?

Коли помер батько Доун, вона втратила все: будинок, сім’ю та сестру, яка ніколи по-справжньому про неї не дбала. Вигнана з речами та старим батьковим годинником, вона думала, що це кінець. Але її батько передбачав усе. І в його останньому подарунку ховалася таємниця, яка змінить все… включаючи те, хто справді переможе. Я завжди знала, що моя сестра Шарлотта не любить мене. Але я ніколи не думала, що вона викине мене надвір через два тижні після похорону нашого батька. Скільки себе пам’ятаю, нас завжди було троє: тато, Шарлотта та я. Ну, в основному лише тато і я. Шарлотта, якій було 35 років, ніколи по-справжньому була частиною цієї сім’ї. Вона жила в будинку батька, але це ніколи не було її домівкою.Найкращі подарунки для близьких

Вона завжди була у роз’їздах — вечірки, друзі, пошуки чергового «великого шансу», як вона казала. —Я досягну успіху, Доун, — казала вона. — Я створена для чогось більшого за крихітне життя, де мене ніхто не знає. Можливо, одного разу ти зрозумієш. Вона використовувала наш будинок як місце для ночівлі, з’являючись лише тоді, коли їй було щось потрібне, особливо коли в неї закінчувалися гроші. Я ж, 17-річна, ніколи не знала життя поза цими стінами. Я була тінню батька, ходила за ним по дому, допомагала з ремонтом, готувала нам вечерю, коли він повертався з роботи. — Домашня їжа — це важливо, Доун, — казав він. — Не має значення, наскільки ти втомилася, ти завжди маєш готувати собі щось.

— А локшина швидкого приготування вважається? — спитала я якось. Все, що я пам’ятаю з цієї розмови, як батько подивився на мене і засміявся. З дитинства я завжди запитувала себе, чи не ображалася на мене Шарлотта. Коли я народилася, їй було вісімнадцять. Вона була дорослою, з цілим життям попереду. А я? Я була дитиною, яка з’явилася пізніше. Я була несподіванкою, через яку мама навіть не спромоглася залишитися. Але тато? Він мене любив. — Доун, ти була світанком нового початку, моя люба, — казав він. — Ти була найбільшим сюрпризом у моєму житті, і я прийняв тебе всім серцем.

Може, саме тому Шарлотта так поводилася. На той час, як я достатньо підросла, щоб дізнатися її ближче, вона вже віддалялася. Вона не бачила в мені сестру — швидше, дратівлива доважка до її життя. Вона не читала мені казки на ніч, не грала зі мною. Коли тато водив нас за морозивом, вона навіть не зводила погляду з телефону. Але я все одно думала, що вона дбає про мене. Що буде поряд, коли це буде важливо. Але я так помилялася. А потім помер тато. І моє життя зруйнувалося. Через два тижні після похорону ми сиділи в кабінеті юриста. Шарлотта виглядала ошатно, але не здавалася сумною. Швидше, їй було нудно, немов це марна трата часу. Вона розглядала нігті, поки ми чекали оголошення заповіту. Я сиділа поряд, стиснувши руки на колінах. Я не знала, що відчувати. Я просто тонула у горі.

Юрист прокашлявся. — Вибачте, пані, — сказав він. — Мені треба було відповісти на дзвінок. Повернемося до справи. Шарлотта нарешті підвела голову. — Будинок переходить до Шарлотти, — сказав він. Моє серце стислося. Я не збиралася сперечатися, але… чому? Чому батько так зі мною вчинив? — А вам, — обернувся він до мене, — ваш батько залишив це. Він простяг мені маленьку коробочку. Я знала, що всередині ще до того, як відкрила. Годинник тата. Старий, подряпаний, майже не працюючий. Але я все життя бачила його на його зап’ясті. Шарлотта пирхнула. — Серйозно? Годинник? Боже, навіть після смерті тато продовжує грати в улюбленців. Я проігнорувала її. Я провела пальцями по пошарпаному шкіряному ремінцю. Він пах їм. Я не хотіла будинок. Я не хотіла. Я просто хотіла тата назад. Як мені тепер вчинити з коледжем без нього? Через кілька днів, коли я повернулася після зміни в кафе, біля дверей на мене чекали валізи.

— Ось і все! — радісно сказала Шарлотта. — Наші шляхи розходяться, Доун. Ти маєш піти. — Що? — я заморгала, ніби то був сон. — Ти чула мене, сестричка. Будинок мій. Юрист сам сказав. А я не хочу більше грати у няньку. Я ледве могла дихати. — Шарлотта, мені нікуди йти. — Це не моя проблема! — весело відповіла вона. Я стиснула телефон у тремтячих руках і зателефонувала юристу. — Вона вигнала мене! — випалила я. — Що мені робити? Він… засміявся. — Все відбувається самн так, як передбачав ваш батько.

Приходьте завтра до мене в офіс. У мене є дещо для вас. Батько знав. Він залишив мені таємну спадщину — майже два мільйони доларів. Але була умова: Шарлотта мала розділити будинок зі мною. Якщо вона відмовлялася? Вона нічого не отримувала. Вона відмовилася. І невдовзі їй довелося продати будинок, щоб покрити борги. Вона подзвонила мені, благаючи допомогти. — Ти мусиш мені допомогти! Я посміхнулася. — Я допомогла б, Шарлотто. Якби ти була до мене добріша. І повісила слухавку. Через кілька тижнів я жила в затишній студії в артистичному районі. Я не знаю, що сталося з Шарлоттою. Але коли одного вечора я пройшла повз наш старий будинок, там висіла табличка «ПРОДАНО». Мені не було її шкода. Цей будинок без тата ніколи не був моїм. Але він продовжував піклуватися про мене. Навіть після смерті. А як би ви вчинили?

Моя бабуся Ганна Вікторівна завжди ставилася до мене краще, ніж до решти онуків, і я це чудово помічав. Скільки себе пам’ятаю, я завжди був поряд з нею. Коли я підріс, часто забігав до бабусі дізнатися, як у неї справи. Я любив з нею розмовляти, обговорювати життя. Якось я прийшов, а вона лежала і не могла сказати жодного слова. Я відразу викликав лікарів, які надали їй допомогу. З того дня бабуся стала ще ближчою до мене і не раз говорила, що все в неї добре завдяки мені. З того часу ми з бабусею стали найріднішими людьми. Я довіряв їй свої найпотаємніші мрії, розповідав навіть про те, яка дівчина мені подобається. Тільки з нею я міг ділитися своїми секретами. Моя мама цього не розуміла і часто говорила, що нема чого бігати щодня до старенької бабусі. Коли мені виповнилося 18 років, я випадково знайшов документи, в яких говорилося, що мій батько – не та людина, яку я вважав своїм батьком. Спочатку я не міг у це повірити. Але коли почав задумуватись, згадав, що батько завжди був до мене холодний, ніколи не хвалив мене, не говорив добрих слів.

Advertisements

Він ніколи не ходив зі мною за руку в магазин або ще кудись, як це робив з молодшими братами Дмитром та Степаном. Тоді я зрозумів, що бабуся мені не рідна, адже вона була матір’ю мого батька. Зовсім розгубившись, я подався до бабусі, щоб розібратися в усьому. Бабуся підтвердила, що я справді їй не рідний онук, але додала, що з усіх своїх онуків вона найбільше любить мене. Для неї я був найближчою людиною, і я їй вірив, бо відчував те саме. Після закінчення навчання я зустрів Марію – добру та чудову дівчину. Ми вирішили побратися, і першою, кому я про це розповів, була бабуся Ганна. Ми почали жити на орендованій квартирі. Грошей у нас з Марією не було, тому ми вирішили заощаджувати та накопичувати на власне житло. Незважаючи на вік, бабуся часто приходила до нас у гості. Вона завжди приносила щось потрібне для господарства, пригощала смаколиками чи купувала фрукти. Моя мама згадувала мене тільки тоді, коли їй щось було потрібно. З того моменту, як я дізнався правду про свого батька, вона перестала мені допомагати, кажучи, що вона має двох молодших синів, про яких треба піклуватися. Я не ображався – це ж мама.Найкращі подарунки для близьких

Я часто чув історії про те, як родичі не могли поділити спадщину, але ніколи не думав, що це торкнеться мене. Бабусі не стало раптово. Вона була єдиною близькою людиною, яка щиро мене любила. Через деякий час нас запросили до нотаріуса для оголошення заповіту. Я також прийшов. Батьки були здивовані моєю присутністю і хотіли відправити мене назад. Вони вважали, що я не маю жодного стосунку до спадщини, адже бабуся мені не рідна. Мама також була незадоволена моїм приходом. Іноді мені здавалося, що вона не любить мене. Але за що? Коли зачитали заповіт, я був шокований, як і решта. Виявилося, що бабуся залишила свою квартиру у спадок лише мені. Для батька був лише короткий лист, де вона написала, що він і мама самі допоможуть Дмитру та Степану, а мені вона залишає свою квартиру. Я не знав, чи радіти мені, чи сумувати. Але виявилося, що все ж таки сумувати. Раптово вся родина відвернулася від мене. Навіть спілкуватися перестали. Батько постійно говорив, що це неправильно, що квартира повинна була дістатися йому, а він вже б розпорядився нею. Мама теж припинила зі мною всякі стосунки. Нам з Марією було дуже важко. Родичі дзвонили і казали, що я маю відмовитися від квартири. Я вже майже погодився, але згодом передумав. Це була воля Ганни Вікторівни, і я вирішив, що не можу її зрадити. Тепер я маю житло, але не маю сім’ї. Іноді я думаю, чи правильно я вчинив? Може, варто було б віддати квартиру батькам?

З Романом я познайомилася під час навчання в університеті. Він здавався ідеалом — старшокурсник, староста та ще й активний учасник студентського парламенту. Розумний, спортивний, з чудовим почуттям гумору. Ми з першого погляду порозумілися, познайомилися через друзів на святкуванні Дня студента у гуртожитку. Після четвертого курсу ми побралися, і моя мама допомогла нам купити квартиру у місті, ще й дала грошей на ремонт. Ми мали простору трикімнатну квартиру. Роман підробляв вже під час навчання, а після випуску я влаштувалася офіс-менеджером у невелику компанію. Ми не купалися в розкоші, але грошей нам вистачало на гідне життя. Пізніше у нас з’явилися троє дітей — двоє синів, Олексій та Артем, і молодша донечка Аліна.

Advertisements

Здавалося, що я — найщасливіша мама, кохана дружина та чудова господиня. Але після народження третьої дитини наші стосунки з Романом почали руйнуватися. Він усе частіше затримувався на роботі, і я думала, що це через шум і суєту, які приносили діти. Адже троє малюків майже одного віку — це постійні крики, плач, розкидані іграшки, брудний посуд та повний хаос у хаті. Роман казав, що має багато роботи, зустрічей і конференцій. Тому я намагалася до його приходу все впорядкувати, приготувати вечерю і укласти дітей спати. Навіщо йому бачити все це безладдя? Адже він тягнув на собі всю родину. Як виявилося, мій Роман зовсім не був таким трудоголіком, як я думала, а був справжнім казановою. Не було жодних важливих справ та нарад. Поки я няньчилась з дітьми, Роман після роботи їздив до нашої спільної подруги Лілі. Їхній роман міг би продовжуватися в таємниці і далі, якби не її вагітність.Сімейні пакетні тури

Якось Роман прийшов додому, почав збирати свої речі: – Ти їдеш у відрядження? – Ні. Я більше не хочу бути з тобою. – Чому? Що сталося? – Я тебе давно не люблю. У мене є Ліля. І знаєш, я все ще думаю, чому тоді вибрав тебе в університеті, а не її? Роман залишив обручку на столі і пішов. Принаймні аліменти він платив справно. Але я не сиділа дома. Спочатку робила манікюр вдома, тому що Аліні було ще зовсім мало років. Через рік віддала її в дитячий садок і влаштувалася працювати в салон краси. Минуло 8 років. Тепер я не просто майстер, а власниця власної студії у центрі міста. Це був важкий шлях, але я розуміла, що роблю це заради дітей. Хотіла, щоб вони пишалися своєю мамою. Раніше я працювала на своє ім’я, а тепер бізнес працює на мене. У мене багато клієнтів, добрий дохід.

Ми з дітьми щороку їздимо відпочивати до Єгипту чи Туреччини, нещодавно я купила нову машину прямо з салону. Продала стару квартиру, додала накопичені гроші та купила двоповерховий будинок. Тепер у синів є своє футбольне поле, а донька має гойдалку та будиночок на дереві. Чесно кажучи, якоюсь мірою я досягала всього цього, щоб довести Роману, що можу жити без нього. Я уявляла, як він пошкодує про свій вибір, кусатиме лікті і приповзе до мене просити вибачення. Але замість Романа до мене прийшла… Ліля. Зізнаюся, я її ледве впізнала. Раніше вона була стрункою дівчиною з довгим волоссям та модельною зовнішністю. А тепер — втомлена, повна жінка з тьмяним волоссям та слідами втоми на обличчі. Ліля прийшла до мого салону і сказала, що хоче покаятися. Ми пішли до кабінету, щоби ніхто не чув наших розмов. – Маріє, я усвідомила, що бумеранг існує. – Що ти маєш на увазі?

– Спочатку я відбила у тебе Романа. А місяць тому він пішов від мене до молодої дівчини. Вона така гарна, молода. – Значить, він знову проміняв одну жінку на нову, свіжішу модель? – Так. Всі ці роки я боялася тебе зустріти. Думала, ти мене зненавидиш. Але тепер я розумію, як ти тоді почувалася… Я дивилася на Лілю і не відчувала нічого, окрім жалю. Пригостила її кавою, обійняла на прощання і сказала, що не тримаю на неї зла. Вона лише хотіла свого жіночого щастя. Я не чіпляюся за минуле, адже маю майбутнє — мої діти. Хочу виховати їх з розумінням, що таке вірність. Але Бог все бачить і точно віддасть кожному за заслуги. Тому, дорогі жінки та чоловіки, знайте: за кожну зраду прийде своя розплата.

Виявилося, що якщо жінка розлучена та без власного житла, чоловіки одразу вважають, що вона шукає партнера з квартирою. А якщо ще й дитина є, то взагалі – це не жінка, а мисливець на майно. Рік тому я розлучилася з першим чоловіком. Він знайшов собі молоденьку і привабливішу жінку на роботі, закрутив з нею роман. Чесно кажучи, я й не здогадувалась, що Андрій мені зраджує. Після розлучення я переїхала до батьків з дочкою, бо квартира залишилася колишньому, і на неї я не мала жодних прав. На щастя, у Андрія вистачило розуму платити аліменти. З моєю зарплатою мені було б складно самі справлятися.

Advertisements

Спочатку я навіть не думала шукати нового чоловіка чи ходити на побачення. Мені це не було потрібно. Але згодом подруги стали переконувати мене, що настав час відкритися для нових стосунків і знайти гідного чоловіка: — Тобі потрібне сильне плече, кохання, підтримка. Коли ти востаннє посміхалася? Повір, не всі чоловіки такі погані, як твій колишній! — Ти подивися на себе, навіть перестала гарно вдягатися та фарбуватись! Я створила профіль на сайтах знайомств. Подруги намагалися познайомити мене зі своїми знайомими чи родичами.Найкращі подарунки для близьких

То «випадково» покличуть у гості, де виявиться неодружений друг: — Наша Алла така працьовита, готує так смачно, що добавки проситимеш, — нахвалювали вони мене. Але як тільки потенційні кавалери дізнавалися, що у мене є дитина і я живу з батьками – всі вони зникали. Дехто навіть не пояснював причин, просто блокував мій номер. Якось я вирішила запитати поради у колеги-чоловіка на роботі. Він міг би пояснити логіку поведінки деяких чоловіків. Його відповідь мене приголомшила: — Ти не розумієш, чому так відбувається? У тебе дитина і нема квартири! — І що? Квартиру можна взяти в іпотеку чи орендувати. — Ні, річ не в цьому.

Чоловіки гадають, що жінка без квартири шукає готове житло. А ще дитина – це подвійна проблема. Чоловіки сприймають це як загрозу: мовляв, ти хочеш завоювати їхню територію та зіпхнути виховання дитини на них. Мені стало смішно це слухати. Але пізніше цю ж думку підтвердили й інші колеги. Виявилося, що для багатьох чоловіків жінка без квартири і з дитиною сприймається як мисливець, яка шукає вигоду. Тепер я сиджу і думаю: невже відсутність квартири та дитина настільки важлива для чоловіків? Не характер, не спільні інтереси, не погляди на життя, а просто наявність житла та дитини від попереднього шлюбу? Невже через це я не зможу знайти нормального чоловіка та побудувати сім’ю? Невже я залишусь одна назавжди?

Марина Сергіївна зауважила, що Сашко перестав приходити на заняття у середині листопада. Спочатку вона вирішила, що хлопчик просто захворів — осінь, віруси, нічого незвичайного. Але минув тиждень, потім другий, а його все не було. На перервах вона ловила себе на тому, що чекає, коли Сашко зайде до класу, сяде за свою парту біля вікна і дістане улюблений синій зошит з математики. Але парту наче викинули з її звичної картинки класу. До кінця другого тижня занепокоєння стало нестерпним. Від батьків не було жодних звісток — ні дзвінка, ні записки. Це було дивно. Сашко завжди був старанним учнем, трохи тихим, але старанним. Він любив математику, рідко пропускав уроки, і його зошити завжди були зразковими. «Так просто не буває», — думала Марина Сергіївна, гортаючи класний журнал. Після уроків вона вирушила до секретаріату.

— Валентино Петрівно, ви випадково не знаєте, що з Сашком Головіним? — спитала вона, присівши на стілець біля стійки. — Він давно не з’являється. Секретарка підвела голову від паперів, поправила окуляри і хмикнула: — Ніхто не дзвонив. Може, у них знову проблеми вдома. Ти ж знаєш, який там район. Район вона знала. Старі будинки з облупленою фарбою, двори, де сміття часто лежало прямо біля під’їздів. Гучні компанії підлітків, які, здавалося, облюбували лавочки на всіх кутках. Вічні розбирання сусідів, що долинають через тонкі стіни. Марина Сергіївна насупилась. — Але ж не можна це просто так залишити. Адже в нього мати є? — Ну, мати є, — сухо сказала Валентина Петрівна. — Тільки ось… яка вона мати? Марина Сергіївна мовчки підвелася. — Гаразд, я розберуся сама, — тихо кинула вона, одягаючи пальто. — Та що тут розбиратися, — буркнула секретар їй услід. — Хочеш — шукай.

Марина не стала відповідати. Вона швидко йшла шкільним двором, у голові крутилося тільки одне запитання: «що з Сашком?». У під’їзді будинку Головіних пахло вогкістю та тютюновим димом. Лампочка на сходовому майданчику блимала, а сходи були заляпані брудом. Марина піднялася на третій поверх і постукала в двері з коричневою облупленою фарбою. — Є хто вдома? — покликала вона, але у відповідь була тиша. Вона постукала знову, голосніше. Через хвилину двері трохи прочинилися, і з-за них виглянув Сашко. — Марино Сергіївно? — його голос здригнувся. — Саша, вітаю. Чому ти не ходиш до школи? Що сталося? Хлопчик мовчав. Він виглядав розгубленим і змученим. Щоки впали, а під очима залягли синці.

— Ти мене впустиш? — м’яко спитала вона. Сашко озирнувся, ніби перевіряючи, чи немає когось за дверима, і нарешті відкрив ширше. Квартира була маленькою та недоглянутою. У кутку кімнати сиділа дівчинка років трьох, граючись з пластмасовою ложкою. Сашко швидко зачинив за вчителькою двері, щоб малеча не відчула холоду з під’їзду. — Це моя сестра, Віка, — тихо сказав він. — Сашко, поясни мені, що відбувається, — серйозно сказала Марина, сідаючи на стілець. — Де твоя мати? — На роботі, — відповів він, опускаючи голову. — А чому Віка не в садку? — Мама не встигла влаштувати її, — промимрив він. — Говорила, ніколи. Марина зітхнула. — Значить, ти сидиш з нею, доки мами немає? Сашко кивнув головою. — А як же школа? Він зам’явся, потім тихо додав: — Не встигаю. Віку не можна залишити одну, вона маленька. Марина відчула, як усередині все стислося.

Її учні ніколи не розповідали їй про такі речі. — Сашко, — м’яко сказала вона, дивлячись йому в очі. — Ти давно їв? Він знизав плечима. — Не знаю… вранці, мабуть. Вона підвелася. — Гаразд, так не піде. Почекай тут. Я скоро повернуся. — Куди ви? — стурбувався він. — За їжею, — відповіла вона, натягуючи пальто. — І по допомогу. Сашко хотів щось заперечити, але передумав. Марина вийшла з квартири, на ходу дістаючи телефон. Вона знала, що просто так залишити дітей не зможе. За годину Марина Сергіївна повернулася. Двері знову відчинив Сашко, виглядаючи з-за порога. На цей раз його погляд був настороженим, але трохи менш полохливим. — Ви… повернулися? — пробурмотів він. — Звичайно, — бадьоро відповіла Марина Сергіївна, заходячи всередину з важкими сумками. — Обіцяла ж. Де твоя кухня? — Там… — невпевнено показав він убік. Вона швидко пройшла у вказаний напрямок та поставила пакети на стіл. Хліб, молоко, крупи, яблука. У сумці знайшлося навіть трохи печива. Сашко заглянув за її спину, дивлячись на це з подивом. — Це все нам? — спитав він, округливши очі. — А кому ще? — Усміхнулася вона. — То де тут у тебе сковорідка? — А ви що робитимете? — насторожився він. — Готувати вечерю, — суворо відповіла вона. — А ти поки що йди грай з Вікою. Сашко зам’явся. Він так і залишився стояти на дверях кухні, стискаючи долоні в кулаки.

— Ви що, правда, самі будете все це робити? — невпевнено спитав він. Марина Сергіївна озирнулася на нього і, закочуючи рукави, сказала: — Звісно. А хто ще, як не я? Вона дістала з пакета яйця, олію, швидко знайшла хліб і поставила чайник. Сковорідка зашипіла, коли вона хлюпнула на неї олію. Сашко мовчки дивився на неї, явно не знаючи, як реагувати. — Сашко, ну що ти стоїш? — М’яко звернулася вона. — Іди до сестрички. Он вона, мабуть, занудьгувала. Сашко озирнувся на кімнату, де Віка сиділа з лялькою, поглядаючи на них з-за рогу. — Вона завжди так, — промимрив він. — Сидить тихо. — Значить, час її розвеселити, — посміхнулася Марина Сергіївна. — Давай-давай. Вечеря скоро буде готова. Він неохоче вийшов з кухні, а Марина продовжила готувати. За двадцять хвилин на столі стояла яєчня, нарізаний хліб, кухлі з чаєм та маленька тарілка з яблуками.

— Все готове! — гукнула вона. — Ідіть їсти! Сашко з сестрою сіли за стіл. Віка спочатку боязко дивилася на їжу, але, скуштувавши шматочок і пожвавішала. — Смачно, — прошепотіла вона, тримаючись за ложку. — Звичайно, смачно, — підморгнула їй Марина Сергіївна. — Я старалася. Сашко їв мовчки, іноді кидаючи на неї швидкі погляди. Але потім не витримав і спитав: — А навіщо ви це робите? Марина Сергіївна поклала виделку та подивилася на нього. — Бо ви мені небайдужі, Сашко. Ти — мій учень, я дбаю про тебе. Це нормально. Він почервонів і швидко уткнувся у тарілку. Після вечері Марина Сергіївна почала прибирати зі столу. Сашко хотів допомогти, але вона зупинила його. — Ти йди краще з Вікою іграшки склади. А я тут сама впораюсь. За десять хвилин вона увійшла до кімнати. Все було чисто: іграшки зібрані, підлогу підміли. — Молодці, — похвалила вона. — Завтра я поговорю з сусідкою. Думаю, вона зможе іноді заходити та допомагати вам, поки мама на роботі. — Сусідка? Тітка Олена? — Здивувався Сашка. — Так, вона дуже добра.

Я з нею поговорю і все влаштується. А ти, Сашко, приходитимеш до мене додому. — До вас? Навіщо? — насторожився він. — Уроки робити, — сказала вона. — Адже ти не можеш пропускати школу. Він кілька секунд мовчав, потім кивнув головою. — Гаразд. Марина Сергіївна посміхнулася. — От і добре. Все налагодиться, ось побачиш. Так почалися їхні вечори у Марини Сергіївни. Вона забирала Сашка до себе додому після своїх уроків, і разом вони поринали у світ математики та літератури. Іноді, відклавши підручники, просто розмовляли. — Знаєте, Марино Сергіївно, я іноді думаю: а якби ви тоді не прийшли? — якось сказав Сашко, малюючи круги у зошиті. — Тоді хтось інший прийшов би, — відповіла вона, посміхнувшись. — Ні, — серйозно похитав він головою. — Ніхто не прийшов би. Марина задумливо подивилася на нього, але вирішила змінити тему: — А ти, між іншим, у мене на математиці, а не на філософії. Що з третім номером? Сашко зніяковів, але швидко повернувся до завдань.

Він розумів, що її допомога — це більше, ніж просто контроль за домашніми завданнями. Поступово його справи у школі справді налагодилися. Вчителі перестали бурчати, а сусіди помітили, що він більше не вештається по району без діла. Іноді, проводжаючи його додому, Марина Сергіївна помічала, як мати Саші, яка втомилася після зміни, намагалася приділити дітям більше часу. — Дякую вам, — якось сказала сусідка, коли зустріла Марину біля під’їзду. — Якби не ви, не знаю, що б з цим Сашком було. — Та що ви, — відмахнулась Марина Сергіївна. — Хлопець тямущий. Просто треба було підштовхнути. Але в її голосі звучала тепла гордість. Минув час. Сашко ріс, ставав впевненішим. Він уже не питав, чому Марина Сергіївна витрачає на нього свої вечори. Просто приймав її допомогу як даність, але намагався відплатити завзятістю. — Як ви все встигаєте, Марино Сергіївно? — спитав він одного разу, гортаючи книгу з історії. — У вас є і своя робота. — Встигаю, бо ти розумний, Сашко. Все схоплюєш на льоту, — відповіла вона з усмішкою. Хлопчик ніяково відвів погляд, але її слова явно застрягли у нього в голові. Він почав займатися ще старанніше.

За півроку він знову почав ходити на заняття, а в щоденнику почали з’являтися п’ятірки. Марина Сергіївна була щаслива бачити, як її праця дає результат. Минули роки. Марина Сергіївна давно вже не викладала у тій школі. Вона вийшла на пенсію, насолоджувалася тишею у своєму невеликому будинку. Іноді до неї приходили колишні колеги, ділилися новинами, скаржилися на учнів та казали, що школа змінилася. Вона слухала, але її думки все частіше поверталися до минулого. До тих дітей, яким вона допомогла. Одного разу, спекотного літнього дня, хтось подзвонив у двері. Марина витерла руки об фартух, обережно підійшла і відчинила. На порозі стояв високий хлопець з букетом польових квітів. — Здрастуйте, Марино Сергіївно, — сказав він, і голос його був до болю знайомий. — Сашко? — здивовано примружилася вона, дивлячись на чоловіка перед собою. Він усміхнувся і кивнув:

— Так, це я. Хотів вас відвідати. — Заходь, — розгублено сказала вона, відчиняючи двері ширше. Усередині вони довго сиділи на кухні. Сашко розповідав, як навчається в університеті, як мати нарешті змогла влаштуватися на хорошу роботу. — Дякую вам за все, що ви для мене зробили, — раптом сказав він, ставши серйозним. — Та кинь, Сашко, — лагідно відповіла Марина. — Я просто трохи допомогла. — Ні, — твердо заперечив він. — Ви дали мені майбутнє. Без вас я не впорався б. Вона відчула, як у очах з’явилися сльози. — Головне, що ти щасливий, — тихо сказала вона, і її голос трохи здригнувся. Вони ще довго розмовляли, перебираючи минуле. Коли Сашко пішов, Марина залишилася сидіти у тиші. Вона подивилася на квіти, що стояли на столі, і подумала, що, можливо, немає нічого важливішого, ніж бути поруч, коли це справді потрібно.

На нашому весіллі багаті родичі мого чоловіка подарували лише конверти. Ми були сповнені очікувань, сподіваючись побачити усередині значні суми грошей. Увечері, коли всі гості розійшлися, ми зачинились у кімнаті, щоб відкрити подарунки. Але коли ми почали розкривати конверти, наше збудження швидко змінилося розчаруванням. Всі конверти виявились порожніми, хоча на кожному з них були вказані імена дарувальників. Ми розгублено дивилися один на одного. “Що це означає?” – Запитала я, намагаючись усвідомити те, що відбувається. Мій чоловік, Андрій, теж виглядав приголомшеним.

“Не знаю,” – відповів він. “Але це явно якийсь дивний жест.” Ми вирішили зателефонувати до одного з родичів, щоб з’ясувати, в чому справа. Андрій набрав номер тітки Ольги, і я чула її голос на іншому кінці дроту. “Привіт, тітко Ольга, це Андрій. Ми хотіли б дізнатися: чому конверти, які ви подарували на весілля, виявилися порожніми?” Відповідь вразила нас. “А твоя мама про що думала, коли дарувала порожній конверт на весілля мого сина?” – сказала Ольга максимально холодно. Андрій почервонів від сорому і, вибачившись, поклав слухавку. Він був явно засмучений і одразу ж зателефонував своїй матері.

“Мамо, що трапилося на весіллі тітки Ольги? Чому ти подарувала порожній конверт?” Мати відповіла з гіркотою в голосі: “У той час у мене не було грошей, синку. Я просто не могла собі дозволити щось подарувати, але хотіла бути на весіллі. Невже це так важливо тепер?” “Це створило стільки проблем зараз”, – сказав Андрій. “Ти навіть не уявляєш, як було соромно.” Сварка з матір’ю залишила неприємний осад. Андрій був розчарований, а я почувала себе між двома вогнями. Ми довго обговорювали цей інцидент і дійшли висновку, що гроші та подарунки не мали стати причиною розбіжностей. Проте, образа і нерозуміння все ж таки залишили слід у наших стосунках з родичами. Зрештою, ми вирішили, що цінуватимемо одне одного і будуватимемо наше майбутнє, спираючись на взаємну повагу та любов, а не на матеріальні аспекти. Але цей інцидент нагадав нам, як важливо бути уважними до почуттів інших та прощати помилки минулого…

Мій чоловік поїхав до Норвегії заробляти гроші на будинок та машину, а нещодавно повернувся додому. Я довго чекала на цей момент і намагалася підготуватися якнайкраще. Скільки я всього приготувала! Ми не бачилися майже рік, і я хотіла, щоб його повернення стало по-справжньому теплим. За три дні до його приїзду я почала ліпити вареники, готувати рулети, голубці, медовик. Будинок я теж упорядкувала: все вимила, купила нові штори, щоб створити затишок. Але щось пішло не так. Тільки-но Назар переступив поріг, я помітила, що з ним щось не так. Його обличчя видавало дивний вираз, і в повітрі одразу повисло напруження.

Хочу розповісти трохи про нашу сім’ю та про те, як мені вдалося її зберегти завдяки моїй мамі. Ми з Назаром одружені майже 16 років. Ми маємо доньку, яка вже майже доросла. Сім’я у нас ніколи не була багатою, але нам завжди вистачало на найнеобхідніше і на невеликі радості. Ми жили у маленькій двокімнатній квартирі, яка дісталася мені у спадок від прабабусі. Мене це повністю влаштовувало, але Назар завжди прагнув більшого. Він хотів жити краще та забезпечувати сім’ю за вищим розрядом. Тому якось, на запрошення друга, він поїхав на заробітки до Норвегії. Я не була в захваті від цієї ідеї. Звичайно, і мені хотілося покращити наші умови, але думка про те, що чоловік буде далеко, мене лякала.

Однак у нас у сім’ї останнє слово завжди за Назаром. Він вирішив, що поїде, щоб заробити на будинок та машину. Для дочки це теж було важливо: скоро їй виходити заміж, треба буде залишити їй квартиру в посаг. Перші місяці він дзвонив щодня. Ми багато говорили, він ділився своїми переживаннями, розповідав про життя у Норвегії. Я відчувала, що він сумує. Але за півроку щось змінилося. Назар став рідше дзвонити, розмови стали короткими та сухими. Все частіше він казав, що зайнятий, втомився і обіцяв передзвонити пізніше. У мене в душі з’явилася тривога. Жіноче чуття підказувало, що справа не лише в роботі. Я почала підозрювати, що в нього з’явилася жінка. Але я гнала ці думки від себе. Адже він поїхав заради нашої родини, заради майбутнього доньки. Минуло два роки.

Контакту з Назаром практично не стало. Він не дзвонив по два-три місяці, а його рідкісні повідомлення у месенджерах були сухими та короткими. Я нарешті зізналася собі: у Назара справді хтось є. Але я не збиралася здаватися. Я вирішила, що поверну його додому, хоч би чого це мені не коштувало. Назар зненацька сам повідомив, що повертається. Моє передчуття підказувало, що розмова буде непростою. Перед його приїздом я покликала у гості маму. Вона дала мені несподівану пораду. — Навіть якщо він скаже, що в нього є інша, не вір, — сказала вона. — Скажи, що це неможливо, і все. Покажи йому, що ти найкраща, що ніхто не зможе любити його так, як ти. Борись за свою сім’ю! Мамині слова застрягли у мене в голові. Я вирішила дотримуватися її поради. Коли Назар повернувся, він прямо заявив, що хоче розлучення. Сказав, що в Норвегії зустрів іншу жінку і збирається з нею одружитися. — Не вірю, — відповіла я, не замислюючись.

Його впевненість на той момент похитнулася. Він подивився на мене здивовано і запитав: — У що саме ти не віриш? — У те, що ти можеш так легко перекреслити 16 років шлюбу, наше кохання, доньку та всі наші мрії, — відповіла я. Назар замовк. Він виглядав розгубленим і сказав, що ми поговоримо про це пізніше. Ця перша розмова стала моїм маленьким успіхом. Я вирішила діяти далі. Жодного разу я не дорікнула йому за зраду. Натомість я почала говорити про наше майбутнє, про те, як важливо нам бути разом, підтримувати один одного заради доньки. Ми навіть поїхали у невелику подорож до Карпат на нашій новій машині. Поступово Назар знову поринув у сімейне життя. З того часу минуло півтора роки. Назар більше не їхав до Норвегії. Ми почали зводити будинок за містом. Наші стосунки покращилися, і тепер він не дає мені приводу для підозр. Я щаслива, що змогла зберегти нашу сім’ю. І за це я безмежно вдячна своїй мамі. Її мудрість допомогла мені пройти через це випробування. Дякую, мамо!

Коли я з’явилася на світ, моїм батькам було лише 17 та 18 років. Вони самі були майже дітьми, і наше життя складалося нелегко. Мої батьки постійно з’ясовували стосунки, а мене найчастіше віддавали бабусям та дідусям. Ніхто особливо за мною не стежив, не виховував, і я росла, як доведеться. Коли я вступила до технікуму та переїхала до гуртожитку, це пройшло практично непомітно для моїх батьків. Єдиний, хто переживав, був мій улюблений дідусь. Саме тоді я вирішила: буду будувати своє життя самостійно, не розраховуючи ні на кого. З цього моменту у мені сформувався залізний характер. Під час практики я познайомилася з гарним хлопцем. Після закінчення навчання ми одружилися. Його сім’я теж була не ідеальною, як і моя, тому наше весілля було скромним: ми відсвяткували на природі з наметами, без батьків. Єдиний, кого я запрошувала, був мій дідусь, але він не зміг прийти через проблеми зі здоров’ям.Сімейні пакетні тури

Коли дідусь зовсім занедужав, він продав свою цегляну дачу і передав мені гроші зі словами: — Це вам буде на перший внесок за квартиру. Ми трохи ще трохи накопичили, і незабаром у нас з’явилася власна двокімнатна квартира. Незабаром у нас народилася дочка, а за рік син. Коли діти пішли до дитячого садка, я вже не працювала на будівництві, а влаштувалася в офіс та навчалася заочно на бухгалтера. Я була така зайнята, що не помітила, як мій чоловік знайшов собі іншу. Дізнавшись про це, я не вибачила його. Чоловік не став зволікати і просто пішов від нас. Цей удар ще більше загартував мене. Я вирішила відкрити свою фірму з внутрішнього оздоблення приміщень. Згодом у мене з’явилися три великі бригади. Я отримала права водія, купила машину і почала балувати дітей дорогими подарунками. Коли синові виповнилося 13 років, він якось образив однокласника, назвавши його бідним. Я змусила сина вибачитися, а потім почала брати його на будівництво у вихідні, щоб він допомагав робітникам і зрозумів, що гроші просто так не падають з неба.

— Це несправедливо! — обурювався син. — Але він таки працював. Мій принцип — не давати нікому поблажок: ні підлеглим, ні родичам, ні дітям. Діти знають: якщо вони добре вивчаться, у них буде своє житло. Але це залежить від їхньої поведінки та успішності. Син навчається в університеті на першому курсі, намагається. Дочка на другому, але більше захоплена своєю зовнішністю та хлопцями, ніж навчанням. Я їй часто говорю, що мене це не влаштовує. Нещодавно я виграла тендер на внутрішнє оздоблення кількох будівництв. Там я вибрала дві однокімнатні квартири для дітей. Будинки ще будуються, але я вже домовилася про покупку. Діти зраділи, але я відразу попередила: — Радієте даремно! Квартири будуть оформлені на мене. Я залишуся єдиною власницею. — Чому? — розчаровано спитали вони. — Тому що я стежитиму за вашим самостійним життям. Якщо водитимете туди погані компанії — заберу квартири. Вибирайте нормальних супутників, альфонсів та меркантильних дамочок не потерплю. Поки я не побачу, що ви твердо стоїте на ногах, дарувати не буду. Діти були розчаровані, але зрозуміли, що вибір у них невеликий: вони приймають мої умови, або самі заробляють на житло. Я даю їм можливість стати самостійними. Нехай розуміють, що батьки багато працювали, щоби вручити їм ключі від квартир. Нехай бояться, але поважають. Адже так правильно, чи ні?

Раніше я була для свекрухи зла і лінива. Тепер же, раптом, стала «святою людиною» — вона дзвонить майже кожен день і вибачається. Але я не вірю її словам. Хочеться сказати лише одне: «Так вам і треба! Отримуйте по заслугах!». 2017 року я вийшла заміж за Петра. Ми познайомилися на першому курсі університету, разом навчалися, а після закінчення бакалаврату вирішили одружитися. Я сама не місцева, приїхала до Львова з невеликого села. Оскільки ми були студентами і грошей особливо не було, домовилися пожити у свекрухи.

Ольга Мирославівна мала трикімнатну квартиру в центрі міста з хорошим ремонтом. Спочатку я погодилася, думаючи, що так ми швидше накопичимо на своє житло, адже не доведеться платити за оренду. Але свекруха одразу мене не прийняла. – Наречена з села? Тут, у місті, все інакше, люба. Сподівалася забрати квартиру? Не вийде! Хоча на той момент я вже знайшла роботу в бюро перекладів, а вдома намагалася допомагати: прибиралася, готувала. Але догодити свекрусі все одно було неможливо. – Що це за помиї? – Це борщ, щойно зварила. – Ти, мабуть, такими борщами свиней у селі годувала! Петро не намагався поговорити з матір’ю, боявся, що вона вижене нас з квартири. Через рік ми зібрали трохи грошей, але всі вони пішли на ремонт для свекрухи. Купили новий холодильник, раковину, шафки. Старий холодильник вона не викинула, а переставила до нашої кімнати, і там ми зберігали свої продукти. Якось я взяла в неї трохи олії – вона такий крик зчинила, ніби я її пограбувала!

Так я жила у цьому «дурдомі» три роки. Коли почалася пандемія, стало ще гірше. Петра звільнили, він сидів удома, а я працювала віддалено. – Це робота? Краще б встала та посуд помила! – бурчала свекруха. – Зараз, я лише заповню документи. – А готувати хтось буде? Поглянь, Петро вже зовсім схуд! Ти погана господиня! Не витримавши, я зібрала речі та поїхала до батьків у село. Петро зателефонував лише один раз – умовляв помиритися з матір’ю. Після цього ми розлучилися. Дякувати Богу, я продовжила працювати і змогла купити квартиру в місті. Нещодавно навіть машину придбала. Зараз у мене своє бюро перекладів та чудова команда співробітників. Місяць тому мені раптом зателефонувала свекруха:

– Настуся, ти така розумниця! Чула, що маєш гарну роботу. Я завжди знала, що ти багато чого досягнеш! – Дякую, – відповіла я, хоча згадала, як вона раніше «хвалила» мене. – Ти ще незаміжня? – Ні. А вам яка справа? – Петро без тебе чахне. Може, ви зустрілися б? Виявилося, що після розлучення Петро так і не знайшов ні роботи, ні дружини. Усі ці роки жив на шиї у матері, перебиваючись випадковими заробітками. Напевно, дізнавшись про мій бізнес та квартиру, свекруха вирішила помиритися. Але мені це набридло. Я нарешті поставила крапку: – Ви, мабуть, забули, як називали мене «немитим селом» і критикували мої борщі. Тепер пожинайте плоди. Я вам не нянька для вашого синочка! Мені не соромно за свої слова. Ця жінка сама зруйнувала нашу сім’ю, а тепер сподівається на примирення? Дякую, але, як-то кажуть, двічі в одну річку не зайдеш.