— Тримай, Вовчику, мама тобі передала гостинці, — нова няня Катя простягла хлопчику пакет.
— Це для мене? Від мами? — з недовірою, але з щасливим блиском в очах, взяв Вова пакет із рук няні.
— Звісно для тебе, бери, — з деяким роздратуванням відповіла Катя. — Тебе ж звуть Володимир Панін, правильно? Отже, це тобі, — сказала вона й вийшла з кімнати.
Володя з побоюванням зазирнув у пакет і побачив там груші й шоколадки.
— Але ж у мене немає мами? — прошепотів він уголос, відкусивши шматочок шоколадки. — Напевно, це якась помилка, — сказав він собі, але серце стислося від неясної надії. Трохи відступивши від пакета, хлопчик розплакався.
Вова ніколи не бачив своїх батьків і був переконаний, що його народили тут, у дитбудинку. З одного боку, він не відчував болю, коли спостерігав, як інші діти зустрічаються зі своїми мамами, позбавленими батьківських прав, але в душі сподівався, що і до нього хтось колись прийде. Він мріяв про сім’ю, і це давало йому сили засинати щасливим, однак роки минали, а ніхто так і не з’являвся. Час від часу дітей з його групи всиновлювали, але Вова не хотів у чужу сім’ю. Тому він спеціально поводився неспокійно, коли приходили прийомні батьки.
— Вовчику, навіщо ти так робиш? Ти ж розумний, спокійний хлопчик, — намагалася достукатися до нього завідуюча, Ірина Вікторівна.
Та Вова мовчав. Він знав, що вона не зможе його зрозуміти. Якось він поділився своїми думками з другом Денисом, але той тільки посміявся:
— Ну ти дурненький. Якщо тебе вже залишили, то назад не заберуть. У прийомних батьків жити добре, вони тебе точно не кинуть, таке трапляється рідко.
Вова повернув пакет Ірині Вікторівні.
— Тримайте. Це помилково потрапило до мене, — сказав він і зібрався йти.
— Почекай, Володимире. Сідай, — зупинила його Ірина Вікторівна. — Це не помилка. Ми просто не хотіли раніше тобі нічого говорити, щоб зайвий раз не хвилювати. Але, судячи з усього, твоя мама через нову співробітницю передала тобі гостинці. Насправді вона давно знайшлася і хоче забрати тебе додому. Але справа ще в суді. Жаль, що ти дізнався про це випадково, та вже нічого не поробиш. Забирай гостинці, вони твої.
Вова повільно йшов коридором, не вірячи своєму щастю. Нарешті він дочекався! Він вирішив поділитися гостинцями з Денисом, і той почав йому заздрити.
— Значить, тобі пощастило, а от моя мама мене повністю залишила. Коли мене забирали, вона була п’яна і обіцяла забрати мене назад. Але навіть не приїжджає, — сказав Денис і розплакався.
Вова віддав йому шоколадку, і вони сиділи мовчки, насолоджуючись частуванням. Під час першої зустрічі з мамою все пішло трохи не так, як він уявляв. Коли Вова зайшов до кімнати, там сиділа жінка.
— Ти Вова? — спитала вона. Він кивнув, мало не плачучи.
— Підійди до мене, синочку, — сказала вона тремтячим голосом. Вова підійшов, обійняв її і уткнувся обличчям у її живіт. Вона пахла саме як мама. Він розплакався, а вона здивовано подивилася на психолога, який був у кімнаті.
— На сьогодні достатньо, — сказала психолог, і Вову відвели в інше приміщення, де дали чаю з м’ятою.
Мама забрала його восени. Вова стояв у новому одязі, довго прощаючись з усіма. Мама взяла його за руку, але він вирвався, мовляв, я вже великий, але, побачивши її сумний погляд, усе ж узяв її за руку.
Приїхавши додому, він познайомився з вітчимом Єгором і маленьким братом Вадиком. Пізніше він дізнався, що саме вітчим переконав маму повернути його з дитбудинку. Адже мама залишила його відразу після пологів, але потім, коли зійшлася з Єгором, розповіла йому про свій вчинок. Єгор, суворий і мовчазний, настояв, щоб вона забрала сина, щоб той більше не страждав.
Вова виріс, створив свою сім’ю. У нього є дружина Ліза і троє дітей. Двох вони народили самі, а одного всиновили, назвавши Денисом — на честь його друга з дитинства. Вова і Денис продовжують підтримувати дружбу і допомагають один одному. Нещодавно вітчим Вови, Єгор, помер. Хоча, ні, не вітчим — батько, адже він зробив для Вови так багато. Тепер Вова допомагає молодшому братові та матері. Вони змогли об’єднатися і стати справжньою родиною.
