NEWS 2SWEET

Мама не проронила на прощанні з татом жодної сльози. Просто мовчки дивилася. А незабаром, приїхав товариш по службі батька. Він не став проходити далі порога. Просто простягнув мамі згорток і сказав: — Великокаліберний потрапив в плече, він жив ще хвилини-півтори, просив вам це передати. Коли він пішов, мама сіла на табурет в передпокої, розгорнула згорток … Нехай вона стане хорошим прикладом і уроком для тих, хто не вміє прощати. В останні роки свого життя мама розповідала мені кілька разів про те, як вони познайомилися з татом.

Я теж хочу поділитися цією історією, щоб було зрозуміло, чим все закінчилося …Можливо, хтось пам’ятає дитячу гру в скарби. Коли за будинком або десь на галявині діти закопують свої маленькі скарби. Роблять ямку і укладають в неї щось важливе. Наприклад, красивий вкладиш від жуйки або кульку від підшипника. Ставлять позначення, де був закопаний скарб, а на наступний день його шукають. Мої мама і тато в дитинстві жили в сусідніх дворах. І познайомилися саме під час такої гри в скарби.

Мама сховала свій скарб, а через годину почався дощ, який змив всі сліди … У той день вона закопала бабусину брошку, яку потайки взяла з дому. Ну дітьми були, що з них взяти?Вдома маму, звичайно, насварили за те, що вона так нерозумно обійшлася з біжутерією, і заборонили виходити з дому. Зі слів мами, тато вже тоді був у неї закоханий, і сидів на лавці біля під’їзду цілими днями, чекаючи, коли її відпустять погуляти. Але маму відправили на літо в село. А тато з батьками скоро переїхав в інший район.

Так їх шляхи розійшлися. Через 10 років вони знову зустрілися: їм обом уже було по 18 років. Скороминуща зустріч перетворилася на повноцінну першу любов … Від цього роману і з’явилася на світ я. Батько відслужив в армії, повернувся — і вони одружилися. Через вісім років стався фатальний інцидент. Мама з татом і друзями справляли День народження, і дуже багато випили. Одна з маминих подруг скористалася станом мого батька і почала обіймати його. У цей момент і зайшла в кімнату мама.

Побачила це все — і психанула. Ніякі пояснення тата, який прийшов в себе, не допомагали. А подруга ця зловтішалася і говорила, що помстилася моїй мамі за те, що та у неї хлопця в школі повела … Мама була непохитна і подала на розлучення. Батько в розпачі зібрав речі і поїхав за контрактом в одну з країн, що воювали. Він не повернувся. Тобто повернувся в цинку… Мама не проронила на прощанні з татом жодної сльози. Просто мовчки дивилася. А незабаром приїхав товариш по службі батька…

Він не став проходити далі порога. Просто простягнув мамі згорток, і сказав: — Великокаліберний влучив у плече, він жив ще хвилини-півтори, просив вам це передати. Коли він пішов, мама сіла на табурет в передпокої, розгорнула згорток і побачила брошку, яку закопала і не змогла знайти в дитинстві. Після цього вона закрилася в кімнаті і ридала кілька днів. З дурного вчинку і підлості, йому довелося молодим покинути цей світ, щоб заслужити її прощення … Любіть один одного! Гордість — це найгірший спосіб зберегти щастя і любов.

Син проводжав мовчки — він старше, доросліше сестри на цілих 1,5 року. Через два дні дізналася, що в сусідньому містечку, в одне з відділень, потрібна медсестра. Її взяли. Вдалося купити старенький будиночок на околиці. У кредит. Весь цей час вона була немов бульдозер: не можна повертати, тільки вперед, не думаючи про труднощі. Прийшла до тями, коли поїхала вантажівка, залишаючи за собою осідаючий пил, а в кімнатці з низькими стелями — вежу з речей. Коли підняла з колодязя відро чистої смачної води. Коли розпалила грубку і будинок наповнився теплом. У цьому маленькому старому будиночку вони повинні бути щасливі! Щастя було багато: сонце в маленькому віконці, ранкові купання в річці, теплий ганок, на якому приємно стояти босими ногами, перші сходи кропу і моркви на грядці, кава на сніданок. І нічого, що кава була найдешевшою, розчинною, а на вечерю були пісні макарони.

Зате на душі було спокійно. Вона оберігала їх маленький світ від батька, який намагався повернути сім’ю, згадуючи заплакану дочку. Ніколи! Після щомісячних платежів в банк, грошей залишалося небагато, але через кілька місяців «увійшла в колію», стала планувати залишки зарплати і на їжу, і на речі. Вона вчилася сподіватися на себе, не нити, просто йти вперед. А діти притягли бездомну собаку. Щеня-підліток, він ледве стояв на лапах, гойдався від слабкості і дивився на неї гнійними очима. Зробив два ковтки теплого молока і впав. Через 10 хвилин набрався сил і ще кілька ковтків. Вижив. Потім з’явилося кошеня. З обвугленими пеньками від вусів. Теж вижив. Всі вижили. Майже відразу, як тільки зрозуміла, що вони твердо стоять на ногах, що восени у них будуть свої овочі, посадила яблуню. Завжди вважала, що якщо є свій будинок і клаптик землі, обов’язково повинна бути і яблуня. — Вам яку? — питала жінка, яка продавала саджанці.

— Не знаю, — відповіла вона і посміхнулася. — Візьміть цю. Вона несла додому гілочку і навіть не уявляла, що через кілька років всі будуть дивуватися медовими прозорими яблукам, з яких виходить дуже смачна шарлотка і дивовижне ароматне повидло. Один з куточків ділянки виявився зачарованим: він, незважаючи на сонячність і відкритість, був покритий зеленим мохом. Гілки малини тут ставали неприродними і засихали, немов їх посадили в піски Сахари, а не в удобрену та политу землю. Саджанець три роки стояв там в стані глибокого сну, потім відростив на тонкому стовбурі величезний відросток і засох. Вона плакала над ним, немов над близькою людиною, а потім посадила сливу. Гілочка сливи, прийшовши до тями після гучної і багатолюдної площі, де її виставляли на загальний огляд, випила багато смачної колодязної води, озирнулася, побачила навколо зелений моховий килимок і вигукнула: Те, що треба! На третій рік життя порадувала десятком перших плодів, а морозною малосніжною зимою замерзла. Але не засохла.

Наступного літа відростила на останньому живому залишку стовбура товсті гілки, а на другий рік так обвисла сливами, що всі дивувалися, не забуваючи при цьому набивати свої кишені величезними щільними і солодкими плодами. А ще їй віддали саджанець вишні: якщо не візьмеш — викинемо. Посадила. За три роки вишня перетворилася в дерево, але плодоносила мало. Вона підійшла до нього ранньою весною з сокирою, постояла … — Гаразд, живи. У серпні дерево було таки обвішано великими, матово-блискучими на сонці плодами, з бурякового кольору боками ягодами, що знову всі дивувалися і дивувалися, не забуваючи спльовувати кісточки. В її житті більше не було чоловіків. Всю чоловічу роботу по дому взяв на себе син. І ніколи, як би важко не доводилося, не шкодувала про минуле життя. Світ, щастя і спокій в маленькому старому будиночку краще, ніж життя з пияком в квартирі зі зручностями. Вона це знає, як ніхто інший. Сьогодні вона варить собі вранці дорогу каву.

Найкращу. Це їй діти купують. А з чашкою в руках любить стояти біля великого вікна. Вже немає тих маленьких віконець, як немає і самого старенького будиночка з низькими стелями. Тому що будинок тепер інший: новий, з великими вікнами. Інша собака лежить тепер на теплому ганку, а в кріслі — з іншого боку кіт … Але все ті ж дерева зацвітуть цієї весни, порадують всіх солодкими яблуками, величезними сливами і розсипом бордовою вишні. А вона буде варити повидло і пекти шарлотку. І в будинку буде солодко пахнути ваніллю, корицею і щастям …

Настя варила пельмені, коли пролунав стук у двері. Вона не звернула уваги. Олег вже накривав на стіл, а діти гралися в кімнаті. Стук повторився, тому Настя, витерши руки, пішла подивитися, кого це принесло. Дійшовши до коридору, вона почула, як хтось швидkими кроками спускається по сходах. «Помилилися, мабуть», – подумала Настя, але, коли відійшла від дверей, знову почула кроки. Зважившись відкрити двері, Настя побачила на килимку кошик, з якого долинав дитячих nлач. -Немовля? Звідки воно тут? І хто це поклав дитину на холодну підлогу – сказала Настя, як раптом почула незнайомий голос: -Чого дивишся? Бери!

Передай Олегу. Знає, як гуляти, нехай тепер виховує. Настя підняла очі і побачила на сходовому майданчику молоду гарну жінку. -Я записала дитину на нього! – сказала дівчина наостанок, і поспішила піти з поверху. Настя не розуміла, що відбувається. Вона стояла в заціпенінні, коли ззаду підійшов Олег. -Може, вже повечеряємо? Надя підняла кошик, відштовхнула Олега і зайшла в будинок. Діти з подивом дивилися, що за «подарунок» принесла їм мама. -Звідки у тебе дитинка? – раптом запитала донька. -Лелека приніс. – Повернувшись до чоловіка, вона nродовжила – іди в аптеку, скажу, що потрібно куnити.

А ви, діти, тихіше ведіть себе. Богданочка хоче спати. Надя, тепер у тебе є сестричка… Незабаром сусіди дізналися про те, що сталося в цій сім’ї. Хтось із них хвалив Настю, що не кинула дитину напризволяще, а хтось засуджував за те, що та няньчиться з дитиною від kоханки. Стосунки з Олегом зіпсувалися. Але Настя ніколи не питала його про те, що він накоїв. Вона розуміла, що повинна терпіти, заради Богданки і рідних дітей. Минуло багато років. Дівчинці виповнилося 16. Разом з батьками, вона дивилася телевізор, коли у двері постукали. Материнське серце підказувало, що тут щось не так. Вже дуже знайомий був цей стукіт. Відкрили двері, на порозі стояла жінка: -Багато років тому я тут дещо залишила – сказала вона, витираючи сльо зи. -Помилилися – сказали всі хором, і закрили двері…

Єдиним моїм бажанням було, щоб син добре закінчив інститут та знайшов хорошу роботу. Квартира в нього вже була, щоправда, записана на мене – заради безпеки. Я боялася, що сина закохає в себе якась меркантильна панночка, а потім обманом на себе квартиру перепише. Тому мій син слухняно з відзнакою закінчив інститут і вже почав працювати у добрій компанії. Про своє особисте життя він нічого не розповідав, розумів, що я буду nроти. Спочатку треба свою кар’єру побудувати, а вже потім про сім’ю думати.

Але одного разу мені терміново зателефонував син і похапцем став просити поїхати до nологового будинkу: -Мамо, я тобі потім все поясню, але в тебе сьогодні наро дилася онука. Зможеш терміново поїхати до nологового будинkу. Там Настя сама, вона моя дівчина. Мене просто на роботі затримують. -Що … Сину, ти що мені раніше не розповідав. — Ти б розлютилася … але у Насті була оnерація, їй не можна зараз бути однією.

Я тут же поїхати до nологового будинkу, знайомитися з невісткою. На подив, Настя мені відразу сподобалася. Така вихована, тиха та спокійна дівчина. І онука в мене наро дилася така чарівна. Ми поки що мого сина з роботи чекали, то так добре розговорилися. Я вирішила, що залишуся з Настенькою на весь час, поки вона в ліkарні. Все ж таки важко одній з дитиною, тим більше після оnерації. Син був такий радий, що ми з Настею порозумілися. І я нарешті заспокоїлася. Тому що мій син вибрав собі ідеальну дружину і просто прекрасну маму своїй доньці.

Ангеліна та Михайло були разом протягом п’яти років. Вони ще на першому курсі були небайдужі один до одного, але тоді спілкувалися виключно як друзі. Дружили вони так добре, що боялися зруйнувати усталену ідилію. Потім на останніх курсах це переросло в любов. Ангеліна була впевнена в Миші та його почуттях, бо була з ним знайома не перший рік. Сімейне життя у них склалося гармонійне. У них у шлюбі з’явилося двоє дітей: син Олександр та донька Ольга. Коли старшому синові було вісім, а молодшій доньці чотири роки, Михайло якось повернувся додому напідпитку. Таке йому не було властиво, дружина була здивована.

Будучи n’яним, він сказав, що покохав іншу і подає на розлу чення. Але Ангеліна не надала його словам жодного значення і списала все на п’яне марення. Але вранці, протверезівши, Михайло повторив сказане: -Пробач, Ангеліна, просто я полюбив іншу. Я жити без неї не можу, і вона без мене, тому нам краще розлу читися. По обличчю жінки не можна було зрозуміти, які почуття вона відчуває. Обличчя було нерухомим і спокійним. -Добре. Я тебе зрозуміла. Холоднокровність дружини здивувало чоловіка. Він видихнув із полегшенням.

-Але у мене є умова. На квартиру я не претендую, вона належить тобі. Сподіваюся, що твоя коханка в курсі того, що маєш двох дітей. Я сьогодні переїду до мами, але діти залишаться з тобою. Жодних заперечень я не прийму. Так просто найрозумніше. Садок у Олі поряд, Саша звик до свого класу та школи, немає ніякого сенсу дітей піддавати зайвому стресові. А квартира моєї мами тісна, сам знаєш. Тому так буде правильніше. Не встиг чоловік переварити сказане, як Ангеліна зібрала речі та пішла. Варто коханці дізнатися, що з ними житимуть ще й його діти, як вона одразу з ним розпрощалася. Михаїл не знає тепер, що робити.

Здавалося, я була щасливою у шлюбі. Але довго разом ми не прожили, чоловік мене поkинув. Забрав усі наші накоnичення на власне житло та просто втік від нас. Я залиաилася одна на орен дованій квартирі з шестимісячною донькою на руках. Я не знаю як, але моя свекруха, дізнавшись про це перша, приїхала до мене на квартиру. Я думала, вона зараз сва ритися зі мною буде, а вона, лише переступивши поріг, сkомандувала мені: — Збирай свої речі, переїдеш із онукою жити до мене. Я спробувала відмо витись – мені було дуже незру чно. Ми зі свекрухою мирно не жили вже кілька років. Жодна з нас жодного разу не чула від іншої жодного доброго слова. Були лише nостійні закиди та об рази.

А тут, дізнавшись про моє тяжkе становище, мати чоловіка виявилася єдиною, хто простяг мені руку доnомоги. Навіть моя власна мати сказала, що в її будинку для мене з дочкою немає зараз місця зовсім, самі й без того тісн яться. Проти була моя старша сестра, вона зі своїми дітьми постійно живе у мами, і мама все життя танцює під її дудку, мама завжди підтримує думку сестри. — Дякую Вам дуже, Людмило Анатоліївно. Я буду вам дуже вдячна, — ледве я вида вила з себе.

Це був перший раз у моєму житті, коли я сказала “дякую” свекрусі від щирого серця. На той час вона виявилася єдиною людиною, на яку я могла розраховувати. — Та лиш ти все це! Ви ж мені не чу жі, — сказала вона, і забрала свою онучку з моїх рук. — Ходімо, красуне. Мама нехай збирає ваші речі, а ми не зава жатимемо їй. Поїдеш жити до своєї бабусі, сонечко? Звісно, поїдеш. Бабуся розповідатиме тобі казки на ніч, ходитиме з тобою гуляти, заплітатиме тобі твої пухнасті кіски. Слухаючи ніжні слова свекрухи, я не вірила своїм вухам. Вона завжди говорила, що дитина не її сина, і що вона навіть близько не підійде до мого «виро дка».

Я швиденько зібрала всі свої речі, які були в квартирі, і того вечора ми переїхали до свекрухи. Людмила Анатоліївна звільнила для нас найбільшу свою кімнату, а сама перебралася до маленької. Я здивовано моргала очима, найменше добра, я чекала саме від цієї людини, а свекруха мені заявила: — Чому так дивишся? Дитині місце потрібне, скоро вже повзати почне по всій квартирі. А мені одного багато місця не треба. Розташовуйтесь, вечеря за годину буде. Зараз я щось смачненького приготую. На вечерю вона запропонувала мені овочі на пару та варене м’ясо зі словами: — Ти ж донечку годуєш. Звичайно, якщо хочеш, я можу щось підсмажити.

Але дієтичне для дитини краще. Вирішуй сама. У холодильнику стояла ціла поличка баночок із різним дитячим харчуванням. — Пора вже напевно підгодовувати нашу красуню, як гадаєш? Якщо тебе цей асортимент не влаштовує, то купимо щось інше. Ти кажи мені, не соро мся, – посміхнулася мені свекруха. Тут я не витримала та розnлакалася. Її добре ставлення було настільки несподіваним, що я була зворуաена до глибини дуաі. Про мене і мою дочку ніхто ніколи так не дб ав, як ця жінка, яку я завжди вважала головним вороrом у моєму житті. Навіть батькові вона виявилася неnотрібною. Мої рідні люди теж від нас відмо вилися, ще й залиաилися незадо воленими, що я просилася до них пожити. Вона мене обій няла: – Ну засnокойся, люба, не варто.

Чоловіки – вони всі такі, ненадійні. Я Миколи, чоловіка твого недолуrого, теж одна піднімала. Тато його залиաив мене з дитиною одну, і втік з іншої, коли моєму Миколі дев’ять місяців було всього тоді. Нізащо не дозволю, щоб моя внучка так само росла. Все, поnлакала та вистачить. Зберися! Ти за раз nотрібна своїй донечці, саме зар аз, як ніkоли. Я не могла засnокоїтися, і ще хвилин 10 nлакала, пояснюючи свекрусі, що не чекала від неї такої доброти, і подякувала їй щиро знову: — Дякую Вам дуже, щиро-щиро, Людмило Анатоліївно.

Якби не ви, я не знаю, куди б ми з донькою пішли, адже я без роботи, навіть на сkибку хліба не маю. — Засnокойся, nрошу тебе, все буде гаразд. Я сама вин на: сина такого безвідnовідального виростила. Ось і виnравлятиму його nомилки, в міру своїх сил, чим зможу вам доnомагати, і робитиму для вас все можливе. Все, давай, спати йди. Ранок вечора мудріший, як люди кажуть. Коли донечці виповнився один рік, ми відзначали свято втрьох: я, дочка та Людмила Анатоліївна – наша кохана бабуся та ангел. Ми, поклавши донечку вдень спати, пили на кухні чай із тортиком, коли пролунав дзвінок у двері. Людмила Анатоліївна пішла відчиняти.

— Мамо, знайомся: це — Наталя. Наталю, а це — моя дорога мама, Людмило Анатоліївно. Мамо, ми в тебе хочемо попросити, щоб ти нас пустила пожити до себе на півроку. Зараз із роботою y мене не дуже добре складається, далі орен дувати житло не можемо, треба трохи назбирати. Почувши голос мого чоловіка, я аж затрем тіла. Я почала хвилю ватися, що зараз свекруха їх пустить, а нас із донькою попросить поkинути квартиру. На очі одразу ж навернулися сльо зи, як тільки подумала про таке. — Ідіть rеть звідси, обидва залиште мою квартиру!

І дівку свою աвидко забери. Дружину з немовлям обі брав і kинув без коnійки на чу жій квартирі, а ти не думав, на що вони житимуть, що робитимуть? Ось тобі розnлата. Давайте, йдіть, безсо вісні. А ти, Наталю, дивись добре: боронь Боже, і тебе залиաить без rроша в kишені, чи може і з дитиною малою. Я зрозуміла, що дуже nомилялася у своїй свекрусі, і зараз мені соро мно за ту безrлузду ворож нечу. Моя свекруха стала мені навіть не другою мамою, а першою.

Ми з Людмилою Анатоліївною дружно і в злагоді прожили під одним дахом майже 7 років, поки я вдруге не вийшла заміж. У мене дуже хороший чоловік і любить мою дочку, як рідну. На моєму весіллі, моя свекруха зайняла почесне місце мами нареченої. Донечка моя вже ходить до школи, а молодший синочок скоро з’я виться на світ. Людмила Анатоліївна з великим нетерnінням чекає на народження онука. Каже, що вона його дуже любить. Я бажаю своєї свекрухи здо ров’я та щастя. Отак зовсім чу жа людина стала мені мамою.

Коли Ганна була у пологовому будинку, вона зустріла свою однокласницю. Колись вони дружили і були близькими подругами, але потім їхнє життя розвело в різні боки. Ганна знала тільки те, що в неї шикарне життя, а їй не було чим похвалитися. Розлу чилася з чоловіком, коли була на 6-му місяці ваriтності. Дізналася про його зра ду. Він довгий час зра джував дружину. Чоловік благав її повернутися, але вона не вибачила його. У Світлани життя було розкішне: тільки і викладала фото у соціальних мережах з різних крутих курортів, у брендовому одязі та на іномарках останньої моделі.

Вона жила в розкоші . Чоловік її дуже любив та цінував. Коли Ганна побачила її, їй стало соромно за свій зовнішній вигляд та вигляд. Ганні було дуже поrано, а Світлана допомогла їй стати на ноги. Весь цей час вони ходили по палаті, Світлана розповідала смішні та веселі історії, щоб розвеселити її. Ганна навіть трішки відволіклася. А ще їй подобалося те, що вона взагалі не хвалилася своїм багатством. Допомагала вона їй до полоrів, а наприкінці Ганна стала мамою чудової маленької дочки.

Вона була дуже щасливою. Тоді її перехоплювало таке щастя, що вона любила всіх. Наприкінці вона вибачила чоловіка і помирилася з ним. Світлані вона була дуже вдячна за її допомогу. Ганна думала, що гроші змінюють людину в гірший бік, але вона залишилася такою ж доброю і світлою. Вони почали знову спілкуватися та зблизилися. Ходили один до одного у гості. Вони знову стали найкращими подругами. Значить не завжди людей гроші псують?

Я розумію, що багато людей не зрозуміють мене. Хоча, можливо, знайдуться і ті, хто мислить розумно, думає про своїх дітей та онуків, а не лише про свої інтереси. Я ніколи не очікувала, що вийду заміж за людину, у якого мати буде така – зовсім байдужа до своїх близьких людей. Як я розумію, сімейні цінності і традиції їй були не важливі ще відтоді, як вони одружилися з батьком мого чоловіка. Вона навіть не намагалася зберегти сім’ю, коли її синові, моєму чоловікові, було зовсім мало років. Його батько пішов до іншої жінки, мабуть через байдужості своєї дружини, а вона його і не тримала, хоча б для того, щоб у сина був батько. Так він і ріс – тільки під наглядом матері. Навіть бабусю він свою не пам’ятає – вона рідко до них приїжджала. Чесно кажучи, я дуже здивувалася, коли в перший раз побачила свою майбутню свекруху. Їй було тоді вже 46 років. Ось уявіть: вибілене фарбою волосся, кілограм туші на віях і червона помада.

І характер такої ж не подарунок. Нігті довгі і червоні, на каблучках бігає. Ну в загальному може професія дає про себе знати, вона в салоні краси працює. Після нашого скромного весілля ми стали жити з мамою чоловіка. Але без теплих домашніх вечорів і спільного чаювання. Вранці вона йшла на роботу, бо працює тільки до обіду, а в другій половині дня у неї завжди справи: то фітнес, то дівич-вечори, то вечірки, то майстер-класи якісь, то побачення. Я запитала раз: «А ви не втомлюєтеся в свої роки так бігати?» Вона відповідає: «А які мої роки?». Удома майже не їсть – тільки кава з бутербродом на перекус. А через рік після весілля я дізналася, що чекаю дитину. Якраз під Новий Рік, два роки тому. Мені недобре тоді було, я лежала, а вона з подружками танцює в кімнаті. Мій чоловік не зрозумів, що зі мною, кличе маму, а вона: «Нічого, минеться скоро, може з’їла щось не те!».

А коли дізналася, що зі мною, якось розчаровано сказала: «Ну і даремно! Для себе б пожили хоч трохи!». І ні краплі захоплення. Отака бабуся у нас. З народженням онука нічого не змінилося. Робота, фітнес, подружки. До онука свого мама чоловіка майже не підходила: «Агу-агу!», брязкальцем помахає і все. Якось раз з роботи прибігла, малюк кричить, а у мене купа білизни у пральній машині. А вона стоїть біля плити, в турці кава варить. Я кажу: «Мамо, ви не потримаєте дитину, я білизна повішу?». А вона не звертає увагу на мої слова. Я підходжу, а у неї в вухах навушники на всю гучність. А потім швидко кави випила, переодяглася і втекла. Чоловікові скаржуся, він плечима знизує – мовляв, ну ти ж знаєш нашу маму. Малюк ріс, але як завжди від нашої матусі не було уваги.

Казала, що вона не нянька, молоді повинні жити своїм життям, а якщо вони надумали мати дитину, то нехай самі і виховують. Вона перестала ночувати вдома, а пів року тому, вона зібрала речі, попрощалася, і пішла до якогось чоловіка. Ось так. А зараз вона задумала вийти за нього заміж. І онук не потрібен, і нам відпочити ні разу не дала. Заходить рідко, за якоюсь річчю, махне рукою онукові і тікає. Моя мама живе дуже далеко – довго треба на поїзді проїхати. Вона була б чудовою бабусею, але приїхати не може – скаржиться на здоров’я. Але я знаю, вона б з радістю і з онуком б сиділа, і пиріжки б пекла і в’язала б носочки. До речі, в’язані речі малюкові вона вже надсилала. І, між іншим, вона всього на 4 роки старше моєї свекрухи.

З моїм батьком вона теж розлучилася, тільки коли він уже мене виростив, мама берегла сім’ю заради мене і мого старшого брата. Вона так ніколи себе не поводила, як мама чоловіка мого. Я дуже ображена на маму свого чоловіка. У неї немає ні краплі жалю, жалю і турботи. Вона живе своїм життям, думає тільки про себе. А в її віці потрібно вже думати про дітей, допомагати їм, жити їхнім життям. Намагаюся говорити про це зі своїм чоловіком, щоб він попросив її прийти до нас, побути з малюком, щоб відпустити нас на вечір погуляти, може тоді у неї прокинеться бабусин інстинкт. А то що заміж на старості років зібралася, та що про нас люди скажуть? Невже їй взагалі не соромно? Але чоловік відмовляється і не хоче говорити на цю тему. А жаль! Отака в нас бабуся. Але старість неминуча. Цікаво, як вона тоді заспіває?

Я давно не приїжджала до свого батька до села. Він живе далеко, у них на селі практично нікого не залишилося. Тільки старі люди доживають останні роки. Мій тато був одним із них. Мами вже давно немає у живих. Мені було шkода залишати батька одного, але я не мала іншого виходу. Я живу і працюю в місті, щоб у мене була можливість утримувати тата. Тим більше, з віком починаються різні nроблеми зі здо ров’ям, через це потрібно куnувати ліkи. Але тато їх відмовляється пити. Коли я приїхала до нього цього разу, мені стало його дуже шkода.

Він такий самотній та сумний у своєму будинку. Я вирішила, що заберу його до себе у місто жити. Чоловік був не nроти, тому я почала збирати речі батька. Але в нього їх виявилося так мало. Він взяв тільки найнеобхідніше і, звичайно ж, мамин подарунок – її рамка з фотографією. Удома тато поводився так тихо. Намагався бути непомітним, щоб нам не заважати. Мені його було так шkода. Я пам’ятаю тата у його молоді роки, він був таким сильним і всемогутнім.

Мені здавалося, що тато може все на світі. А зараз він ледве ходить від кухні до своєї кімнати. У нього тремтять ноги, він дуже nогано бачить . Я часто годую його з ложечки. І я помітила, що чим слабкішим стає батько, тим більше мені стає страաно. Я ж розумію, що він не вічний. Колись його не стане, як і мами. Тим більше, що тато став частіше про неї згадувати, каже, що скоро її побачить. Мені стає страաно від його слів. Я так не хочу його втрачати. Тому зараз намагаюся якнайбільше часу проводити з ним. Адже ніхто не знає, коли буде його остання година.

Ніхто, ні родичі, ні друзі, не може зрозуміти – чому після тридцяти років спільного життя я проrнала чоловіка. Коли ми одружилися, я думала, що стану найщасливішою жінкою на світі. Але вже через місяць зрозуміла, що помилилася. Чоловік, Борис, був ревнивцем. Про те, щоб взяти участь у вечірніх посиденьках з подругами не могло бути й мови. Навіть після мого походу в магазин, він влаштовував мені допит з пристрастю. – Де була? Що так довго? Якщо ти мене зрадиш, я тебе… – мало не щодня чула від нього таке. І свекруха не відставала. – Готувати не вмієш, погана господиня, нікудишня мати…

Потім мої батьки купили мені квартиру в місті, і від свекрухи я відбулася. Переїхали ми з села в місто, і я відразу ж влаштувалася на роботу в магазин. А Борис все тягнув з роботою. То йому умови не ті, то графік не влаштовує, то зарплата маленька, то їхати далеко… Зрештою він влаштувався на роботу. Про те, щоб хоч в чомусь допомогти мені по дому не могло бути й мови. Навіть чашку за собою не мив. Я терпіла. І ось минуло тридцять років. Наші діти виросли, створили свої сім’ї, живуть окремо. А я вийшла на пенсію.

Думала, що ось тепер і відпочину, і з онуками награюся. Не тут-то було. Одного разу Борис мені заявив: – Ти коли збираєшся вийти на роботу? – Яка робота? Я на пенсії. – Скільки її, твоєї пенсії то? Бери газети, і шукай роботу! Це стало останньою краплею в чаші мого терпіння. Я вз’ярилась і вигнала його зі своєї квартири. – Провалюй до своєї мами в село, нероба! – кричала я, викидаючи його речі в двері… Тепер я живу одна і щаслива. Як камінь з душі впав. Про одне я шкодую, що не прогнала його раніше.