NEWS 2SWEET

Він пояснив, що помилково одружився, що вона сама змусила його піти на цей крок. І ще сказав багато такого, що боляче било по серцю.

Відбулася сильна сварка. Чоловік не кричав, не ображав, просто спокійно, але твердо промовив ці слова.

Після конфлікту вони помирилися та продовжили жити разом. Річка життя підхопила їх з повсякденними турботами, батьками, дітьми, кредитами, роботою, садом. Життя йшло своєю чергою. Вони більше ніколи не поверталися до цієї розмови.

Спочатку дружина була вражена почутим. Слова чоловіка вдарили її, залишивши глибоку рану. Але поступово вона звикла до цієї думки.

“Не любить? Отже, така доля. Не любив ніколи. Ясно. Зрозуміло”.

Вона згадала, як її мама теж у дитинстві не виявляла до неї особливого кохання. Але ж жили якось. І зараз можна ужитися, навіть якщо кохання немає. Головне – менше сперечатися, уникати сварок, спілкуватися лише у справі, бути ввічливими.

“Що вдієш, якщо не любить? Силою милий не будеш. Заради дітей жити треба, заради стабільності. Без кохання також можна прожити. Просто потрібно зберігати мир та дружбу”.

Минуло п’ять років. Їхні стосунки були спокійними, майже безтурботними.

І ось одного разу чоловік несподівано обійняв її і сказав:

– Я люблю тебе!

Дружина розгубилася. Вона трохи усунулася, як тепер звикла робити. І нагадала йому:

– Але ж ти казав, що ніколи мене не любив. Хіба ти забув?

Чоловік розсміявся і спробував усе пояснити:

– Я був злий, наговорив всякого згаряча. Ти все неправильно зрозуміла! Це були просто слова, сказані у запалі сварки. Я мав на увазі зовсім інше. Це все нісенітниця, забудь про це!

Але вона навіть не слухала. Просто погоджувалася, кивала — аби уникнути нової сварки. Їй було важливо, щоб ці слова про нелюбов більше не повторювалися.

Вона вже без кохання звикла жити. Люди й так живуть. Кохання – це необов’язково. Головне – прийняти все як є і продовжувати мирно співіснувати.

Тільки ось не треба більше казати: “Я люблю тебе”. Такі слова не означають нічого.

Любов можна навіть словами вбити. Воскресити її вже неможливо. Можна лише продовжувати жити далі. Без кохання.

А що ви думаєте?

Щомісяця мій син отримує зарплату і приходить до мене увечері. Богдан віддає мені дві тисячі гривень.

Коли Богданчик пішов до дитячого садка, а я змогла вийти на роботу, стало трохи легше. Тоді я вперше купила собі нове зимове пальто та раділа, як дитина.

Я вклала багато сил та грошей, щоб вивчити сина, завжди хотіла дати йому краще. Люди це бачили, і я говорю правду.

Коли син закінчив навчання, знайшов роботу і почав заробляти непогані гроші, я одразу сказала йому:
– Як тільки я вийду на пенсію, ти мусиш допомагати. Я не хочу економити на продуктах і хочу раз на рік їздити до санаторію.

Богдан тільки посміхнувся і відповів:
– Мамо, не хвилюйся. Я ніколи тебе не залишу і завжди буду про тебе піклуватися.

Тепер у нього двоє дітей, дружина у декреті, а я на пенсії. Але щомісяця Богдан приносить мені 2 тисячі гривень.
– Мамо, тільки ніколи не говори про це моїй дружині.

Моя невістка про це не знає. Про це знає лише моя подруга Тамара. Якось вона запитала:
– Ти знаєш, скільки заробляє твій син? Чи вистачає їм самим на життя?

Я відповіла:
– Мене не цікавить зарплата мого сина. Він працює у столиці, отже, заробляє добре. Я теж повинна дбати про себе, бути здоровою та забезпеченою.

У мене тільки один син, і якщо мені стане погано, доглядатиме мене тільки він. Я не хочу бути для нього проблемою і не хочу, щоб невістка дорікала, що я їм їхній хліб. Тому я сама дбаю про себе.

З Вітею я познайомилася одразу після школи, мені тоді було лише 17 років. Йому на той момент виповнилося 22. Я приїхала до міста вступати до університету, а він уже закінчив його. Ми почали зустрічатись, і до кінця мого першого курсу у нас народився син.

Жити з дитиною у гуртожитку було неможливо, та й Віктор нічого мені не запропонував. Я була змушена повернутися до своєї мами до села. Звичайно, не обійшлося без засудження односельців, але я намагалася все витримати.

Advertisements

Я розуміла, що маю бути сильною заради свого сина. Навчання в університеті я покинула, але відновилася через кілька років, коли син підріс.

Весь цей час я практично не отримувала жодної допомоги у вихованні дитини. Батьки дозволили мені і синові пожити в них, але в наші справи не втручалися. Вони так і не пробачили мені ганьби, яку, на їхню думку, я їм принесла. На той час народити дитину поза шлюбом у селі вважалося чимось неприйнятним.

Віктор так і не став моїм чоловіком. Спочатку він іноді дзвонив, але про допомогу і мови не йшлося. Потім зовсім пропав, кажучи, що до відповідальності він не готовий. А я була готова? Молода дівчина на руках з дитиною. Постійні черги у поліклініках, холодні зими, безсонні ночі, відсутність грошей навіть на їжу. Але я не відмовилася від своєї дитини.

Бували моменти, коли я майже здавалася, але щоразу переконувала себе потерпіти ще день. І так день за днем, поки життя не стало стабільнішим.

Сьогодні мені виповнилося сорок років. Мій син одружений, має свою сім’ю. Я всіма силами намагалася показати йому, як виглядає нормальна сім’я, незважаючи на те, що у нас з ним її ніколи не було. І, як на мене, у мене вийшло. У сина та його дружини все добре, вони виховують чудову доньку. Смішно відчувати себе бабусею в сорок років.

Я почуваюся щасливою. Все погане давно забулося і залишилося у минулому. Нових стосунків я не шукала. У свій день народження я накрила стіл, запросила сина, невістку та онуку. Ми сиділи за столом, як раптом пролунав дзвінок у двері. Я здивувалась, адже більше нікого не чекала.

Я відчинила двері і побачила Вітю. Колишній чоловік стояв з букетом квітів та цукерками. Напевно, це все, що він зміг заробити за двадцять років своєї відсутності.

Його проганяти я не стала. Навіщо? Я запросила його увійти і вирішила познайомити з сином.

– Познайомтеся, це ваш дідусь, – сказала я, запрошуючи Віктора за стіл.

Син від несподіванки завмер, потім уважно оглянув батька. Потім підійшов і міцно обійняв його. Щиро кажучи, я такого не очікувала.

Ми провели цей вечір спокійно. Ніхто нікому ні в чому не дорікав. А потім син з батьком до самого ранку сиділи на кухні. Про що вони говорили, я не знаю – підслуховувати не стала. Але одне я зрозуміла точно: я виростила гідну людину, яка вміє любити і прощати.

Віктор запропонував мені знову зійтись, але я відмовилася. Для мого сина він завжди буде батьком, хай і не найкращим. Але для мене він більше ніхто. У кожного з нас тепер своє життя.

Я багато чого пережила у своєму житті і часто просто мирилася з труднощами. Я була наївною, заплющувала очі на чужі помилки, прощала все і готова була заради інших дістати зірки з неба. Але пробачити вчинок чоловіка так і не змогла. Думаю, ви б на моєму місці вчинили так само. Можливо моя історія стане для когось корисним уроком. Після школи я вступила до університету. Там я почала зустрічатися з хлопцем — він був дбайливим, але кохання до нього я не відчувала. Просто проводила час. На третьому курсі до нашої групи перевели красені з іншого факультету. Високий, загорілий, спортивний, з широкими плечима – він миттєво привернув увагу всіх дівчат. На той момент я вже рік була у стосунках, тому з цим красенем ми просто спілкувалися.

Пізніше він почав запрошувати мене на прогулянки, ми ходили у кіно. Я була зачарована часом, який проводила з ним. У якийсь момент він зізнався, що хоче зустрічатися зі мною. Я довго сумнівалася, не була впевнена, що справді йому потрібна. Але, в результаті, розірвала колишні стосунки і опинилася у його обіймах. Незабаром я зрозуміла, що він не обмежується однією мною. Він частенько заглядався інших дівчат, і, що найнеприємніше, легко отримував взаємність. Замість того, щоб піти, я почала боротися за його серце. Я робила все, щоб утримати його поряд: писала йому диплом, готувала їжу, прала речі. Ми жили разом у гуртожитку, але він просто користувався мною. Після того, як диплом був готовий, я стала йому нецікавою. Він почав мене ігнорувати. Я в розпачі збрехала, що чекаю від нього дитину. Це здавалося мені єдиним виходом. Ми одружилися, але зачати дитину так і не змогли. Тоді я сказала йому, що втратила дитину.

Такого щасливого я його ще не бачила, і це мене ображало. Ми переїхали на орендоване житло, обидва працювали. Жили непогано, але назвати його сімейним було складно. Замість тихого вечора вдома він обирав галасливі вечірки з друзями. Якось подруги сказали, що бачили його в кафе з іншою дівчиною. Я жартувала, мовляв, це, напевно, сестра чи колега. Але всередині щось обірвалося. Він був небайдужий до гарних дівчат, і страх втратити його затьмарив розум. Я намагалася стати ідеальною, аби він не пішов. В інтернеті випадково натрапила на сторінку свого першого хлопця. Він був щасливий: вродлива дружина, донька. Я заздрила його дружині, якій він дарував те кохання, що колись призначалося мені. Тоді я думала, що повинна бути на її місці.

Минулими вихідними я поїхала до сестри. За чашкою чаю вона раптово заявила, що мій чоловік мені зраджує. Я звично перевела все в жарт, але всередині була образа. Вирішивши не залишатися у сестри, я повернулася додому. Відчинивши двері, я почула жіночі стогони. У спальні я застала чоловіка з незнайомкою. – Вийди звідси! Чи не бачиш, ми зайняті? Ти ж у сестри мала ночувати! Попереджати потрібно про зміну планів. Не дивись так, вона соромиться, — сказав він. Цей вчинок став для мене ударом. Того дня я втекла з дому. Довго не могла наважитися повернутись. Ночувала в дешевому хостелі, все обмірковуючи. Вранці зрозуміла, що все ще кохаю його. Вибачити не можу, але, можливо, зможу змиритися. Я повернулася, попросила вибачення і запропонувала вдавати, ніби нічого не сталося. Як ви вважаєте, чи правильно вона вчинила? Що їй слід було зробити?

Ми з чоловіком спочатку вирішили народити лише одну дитину через тяжкий характер моїх перших пологів та нашого нестабільного доходу. Як би там не було, ми прагнули дати нашій дочці все найкраще, включаючи якісну освіту та будинок у престижному районі. Проте наші зусилля, схоже, не мали успіху у формуванні її подяки… Наша дочка, Оля, з раннього віку брала участь у численних заходах, займалася спортом та мистецтвом, але ніколи не була найкращою у класі.

Подорослішавши, вона захотіла вступити до престижного університету, відкинувши запропонований нами бюджетний варіант і наполягаючи на тому, що через брак місць у гуртожитку нам доведеться винаймати для неї квартиру. Після закінчення університету Оля переходила з однієї роботи на іншу, звинувачуючи неадекватних начальників і прагнучи знайти «роботу мрії», але при цьому зазнавала фінансових труднощів. Щоб підтримати Олю, я продовжувала допомагати їй грошима, незважаючи на заперечення чоловіка. Він вважав, що потурання їй тільки зробить її ще більш залежною.

Оля спокійно позичала у мене гроші, обіцяючи повернути, але так і не повертала, що зрештою вплинуло на наші з чоловіком плани, наприклад, на поїздку до Туреччини, від якої довелося відмовитися. У результаті, коли я зажадала від Олі повернути борг, вона звинуватила нас у тому, що ми безсердечні, що гроші їй потрібніші – і пішла. Хоча пізніше ми помирилися, грошове питання так і залишилося невирішеним, і я тепер розриваюся між необхідністю повернути гроші та страхом ще більше зіпсувати наші стосунки.

Таня сподівалася, що чоловік дуже зрадіє її приїзду, адже вони вже два тижні не бачились з-за її відрядження. Вона наkупила кілька пакетів продуктів, щоб приготувати романтичну вечерю. Зайшовши додому, розклала всі продукти в холодильник, а сама в душ збиралася, коли пролунав звук відкриття дверей, а потім і жіночий сміх. Вона заст игла з речами в руках на порозі ванної кімнати. Вона побачила через дверний проріз, що в кімнату зайшла незнайома жінка та її чоловік, вони цілувалися і були настільки захоплені один одним, що навіть не помітили її і завались в їх подружню спальню. Тетяна зас тигла на своєму місці, а потім пішла у вітальню і плюхнулась в крісло. — Кошеня, моя ще не повернулася, тож можемо до ранку у мене залишитися.

Жінка розсміялася, потім відправилася у ванну, а за тим і на кухню. — Олег, я тут виноград знайшла! Обожнюю виноград! — Виноград? Звідки виноград? Зазвучали три вожні кроки. — Катя збирайся. — Милий, що сталося? — грайливий голос жінки. — Катя, ти rлуха? Швидко збирайся! Дружина повернулася… Незадоволений жіночай вдох, звук, як відкриваються і закриваються двері, а потім швидкі кроки у вітальню. Побачивши дружину в кріслі, Олег зав мер на порозі. Таня просто дивилася на протилежну стіну, навіть не здригнулася, коли він увійшов. — Мила? Я не знав, що ти повернешся… так несподівано все… — розгублено пробелькотів Олег. — Замовкни.

Чути тебе не хочу — відрізала Тетяна крижаним тоном. — Тань, слухай, я винен, прости мене, добре? Два тижні без жінки, ні один чоловік на моем місці б не витримав. — Адже я попросила замовкнути. Вона встала, все ще не дивлячись на нього, пройшла в спальню, зібрала його речі у велику сумку, шnурнувши їх йому, вказала на двері. Олег деякий час постояв на місці, сподіваючись, що вона зми лується, але її холодний погляд не вселяв надії. З вздохом попрямував до дверей. — Ключі від будинку і машини поверни. Опинившись за дверима, він зрозумів, що йому нікуди йти.

Мені 38 років, у нас з чоловіком троє дітей: старшим — 13 та 11 років, а молодшій доньці лише 8 місяців. Рішення про народження Світланочки було, відверто кажучи, не моїм. Насправді це була ідея чоловіка. У 2022 Олексій почав переконувати мене, що нам потрібне поповнення: – Нам потрібна ще одна мала, Олено. Це – радість для сім’ї. Ти ж не хочеш, щоб я поїхав і залишив вас тут самих? – Навіщо? У нас уже двоє хлопчаків, а ти згадай, як важко їх було ростити. Та й зараз у нас грошей немає на третю дитину! – Ну ти ж все одно підеш у декрет, відпочинеш трохи. А там побачиш, як усе буде добре. Старші вже самостійні. Я погодилась. В глибині душі я завжди мріяла про доньку. Але, якщо чесно, це було випробування. Вагітність далася тяжко, я кілька разів лежала на збереженні.

Advertisements

А пологи – справжній жах. Кесарів, витрати на клініку — величезні гроші. Після пологів я досі не можу прийти до тями: постійна втома, безсонні ночі, примхи Світланки. А окрім неї, треба стежити за старшими, допомагати з уроками, відправляти до школи. Ну і прибирання, готування – все по колу. А Олексій? Його турбота закінчилася відразу після виписки з пологового будинку. Тепер він приходив додому похмурий, роздратований і тільки дорікав: – Ти б хоч за собою стежила. Не дружина, а куховарка. Боже, та навіть цей халат на ганчірку схожий! – Може, хоч трохи допоможеш? Я весь день кручусь, як білка в колесі. – Допомогти? Я цілий день на роботі, а ти вдома сидиш! Я не робот. Зарплата Олексія ледве покривала комуналку та одяг. Продуктами нас рятувала моя мама:

передавала з села овочі, яйця, молочку. Але Олексія це не хвилювало. Він лише скаржився на начальника: – На роботі дурдом. Ніхто не думає про людей, грошей там не дочекаєшся. – Так знайди щось краще. Ось, дивись, скільки оголошень! – Це все лохотрон! Я мовчала, стиснувши зуби, і продовжувала тягнути все на собі. І ось одного разу, прибираючи вдома, я знайшла в ящику якісь документи з печатками та прізвищем чоловіка. – Що це? – Не чіпай! Це… для роботи. Як ти взагалі знайшла їх? Це не твоя справа! Його реакція насторожила мене. Про що він мовчить? Може, взяв кредит чи затіяв аферу з житлом? Але правда виявилася набагато гіршою.

Увечері я почула, як Олексій розмовляв телефоном з кумом. Їхня розмова мене приголомшила. – Ну що, як з документами? – Запитав кум. – Все готове. За кілька тижнів їду. Там уже чекають. – А як же Олена з дітьми? – Самі розберуться. Гроші буду слати, чого їм ще треба? – Ти їй сказав? – Ні, навіщо? Скажу, що поїхав у відрядження до Польщі. Я стояла за дверима, ледве дихаючи. Все, що він говорив про родину, про поповнення, про підтримку, виявилося брехнею. Олексій давно вирішив нас покинути, і його це ніяк не бентежило. Тепер я не знаю, що робити. Говорити з ним? Подавати на розлучення? Або повідомити, щоб його не випустили з країни? Що б ви зробили на моєму місці?

Кілька років тому я поїхала на заробітки до Італії. Мене звільнили з дитячого садка, навіть не дочекавшись пенсії, бо знайшли молоду заміну. Чоловік Петро заробляв небагато, а син збирався одружитися. На щастя, моя подруга, яка працювала у Неаполі, сказала, що одна сеньйора шукає няню для своїх дітей. Я швидко оформила документи та погодилася. Робота виявилася гарною, платили пристойно, адже я мала досвід, а італійську мову я вивчила досить швидко. Жила я просто на віллі сеньйори, що заощаджувало гроші. Щомісяця висилала Петру по 500–600 євро, щоб він збирав їх.

За півроку ми назбирали на весілля сина: вибрали гарний ресторан, замовили фотографа, купили костюм у дизайнера. Після весілля я ненадовго залишилася вдома, а потім знову поїхала до Італії. В Україні таких грошей я точно не заробила б, а переведені в гривні євро були суттєвою підтримкою. Незабаром невістка завагітніла. Молоді жили на орендованій квартирі, і я першою запропонувала допомогу, щоб купити їм житло. Свати підтримали мою ідею. Я ще кілька місяців накопичувала, щоб зробити подарунок, паралельно відправляючи продукти, підгузки, одяг та навіть візок.

Коли наближалися пологи, ми купили для сина та його сім’ї трикімнатну квартиру у новобудові з ремонтом, майже у центрі міста. На хрестини внучки Злати я подарувала золотий ланцюжок з хрестиком, купу одягу, іграшок та 2 тисячі євро. Але заробітки зруйнували мої стосунки з чоловіком. Петро став відстороненим та холодним. Коли я приїжджала, ми спали окремо – він казав, що відвик ділити з кимось ліжко. Я чула, що в сімей, де один з подружжя заробляє за кордоном, бувають такі проблеми, але сподівалася, що час все виправить. Однак справа була не у відстані, а в іншій жінці.

Поки я працювала, Петро завів роман. У 2022 році в наш будинок переїхала сім’я біженців з Маріуполя, і він познайомився з Оленою, жінкою трохи молодшою за мене. Вони таємно зустрічалися кілька років. Я навіть не здогадувалася, хоч спілкувалася з нею і вважала її знайомою. Про те, що у чоловіка роман мені розповіла кума. Вона випадково побачила Петра з Оленою та навіть зробила фото. – Це точно вони, – сказала кума. – Якщо не віриш, покажу знімки. Найбільше мене поранила не зрада чоловіка, а те, що син, невістка і навіть свати знали про це і мовчали. Я стільки років працювала заради сина, намагалася дати йому все найкраще, а він так підло приховав правду. Зараз я переїхала на свята до мами у село. Мені соромно повертатися додому, люди показуватимуть пальцем і насміхатимуться. Не знаю, що робити далі, я в повному розпачі.

Я повернулася додому з Польщі після двох років тяжкої роботи. За весь цей час жодного разу не приїжджала до рідного села, бо кожна зароблена копійка йшла на будівництво будинку для сина. Роботи за кордоном було багато, часу на відпочинок чи поїздки просто не залишалося. Слухаючи розповіді подруг-заробітчанок про те, як вони відвідують Україну, я мимоволі заздрила. – Ганно, ти себе зовсім не шкодуєш! З білого світла зникла, – умовляли мене колеги. – Я ж для сина намагаюся, – відповіла я. – Ну він же дорослий чоловік! Купила б собі щось – новий одяг або хоча б каву попила в кафе! – намагалися мене навчити вони. І в чомусь вони мали рацію. Сергій з Людою, моєю невісткою, постійно просили гроші: то на вікна, то на дах, то на меблі. Я вірила, що все це для їхнього щастя, а потім у цьому будинку знайдеться куточок і для мене. Адже раніше це навіть не хата була, а хлів: дах протікав, взимку доводилося бігати в туалет через весь город, вікна продувались, а митися доводилося в тазі з кип’яченою водою. Так я й поїхала до Польщі, де платили добре, та надали безкоштовне житло у гуртожитку. Працювала багато, часу на відпочинок не було зовсім. Зрештою, син повідомив, що ремонт завершено.

Я зібрала подарунки до свят, взяла гроші, попрощалася з подругами та вирушила додому. Коли я зайшла у двір, серце завмерло. Будинок було не впізнати: другий поверх з балконом, доріжки викладені плиткою, новий автомобіль красувався біля літньої кухні. – Мамо, подивися, як здорово вийшло! Люда каже, тепер не соромно запрошувати друзів! – радів син. – Дуже красиво, синку, – відповіла я, ледве стримуючи сльози. – Тепер у вас справжній будинок, як я мріяла. Усередині все виглядало ще краще: нові меблі, кухня з сучасною технікою – посудомийка, мультиварка, витяжка. У вітальні величезний диван та телевізор на всю стіну. По дому їздив робот-пилосос. Все це я бачила вперше, хоч за кожен квадратний метр платила сама. З нетерпінням я запитала: – А де я спатиму? Син ніяково почухав потилицю: – Мам, ми з Людою подумали, що тобі буде зручніше в літній кухні. Я вже поставив обігрівач. – У літній кухні?

А як же кімната для гостей чи хоча б вітальня? Люда швидко відповіла: – Знаєте, мамо, цей будинок ми будували для себе та дітей. Адже ви рідко приїжджаєте, так що літня кухня – відмінний варіант. Все необхідне там є, і нікому ви не заважатимете. Ці слова вдарили, мов холодний душ. Я пішла подивитись своє «тимчасове житло». Це була маленька кімнатка, більше схожа на склад: диван з проваленими пружинами, старий стіл і блимаючий телевізор. Площа навряд чи сягала 20 квадратних метрів. – Мам, ти ж розумієш, все це для дітей, для їхнього майбутнього. Ти сама завжди казала, що головне – допомогти мені стати на ноги. От ти й допомогла, тепер у нас є все. А ти всього на кілька днів, на свята? – Синку, – голос тремтів, – все це я робила заради вас. Чому ви не могли дати мені пожити в цьому будинку хоч кілька днів? Хіба я цього не заслуговую? – Мамо, це був твій вибір – їхати до Польщі. Цієї ночі я не заплющила очей. Сльози текли, а в душі розривався глухий біль. Я вірила, що гроші зможуть зробити сім’ю щасливою. Але, схоже, забула, що кохання та пошану не можна купити за злоті. А син, якому я віддала все, так легко позбавив мене місця в будинку, який я збудувала для них. На ранок я зателефонувала знайомій до Польщі та запитала, чи є вакансії на заводі. Вирішила повернутися та заробити на власний будинок. Тому що тут я виявилася зайвою…

Моя подруга вийшла заміж багато років тому. Чоловік Анастасії здавався прекрасним сім’янином. Він вкладав все в сім’ю, добре заробляв. Їх шлюб був для багатьох прикладом. Олександр дуже цінував дружину і дітей. Однак життя дуже непередбачуване. У нього з’явилася інша жінка. Він приходив пізно з роботи. А запах жіночих духів і його поведінка підтверджували це. Настя почувала себе жахливо, вона повинна була залишитися одна в п’ятдесят років. Але не кидала свого чоловіка, говорила, що вік не дозволяє. Вона намагалася поговорити з чоловіком, але він не хотів слухати. Олександр сказав, що втомився і не хоче мати нічого спільного з нею.

Він пішов з сім’ї через тридцять років спільного життя. Анастасія мужньо впоралася з несподіваним випробуванням і знала, що колишнього чоловіка життя покарає за цей вчинок. Через кілька місяців він повернувся. Олександр був схожий на дворняжку, яку побили на вулиці. Нова обраниця прогнала його, коли у того виникли проблеми із заробітком. За цей час Анастасія встигла покращати. Ходила в спортзал, змінила імідж, відвідувала косметолога. Вона помолодшала приблизно на десять років. Її підтримували діти та друзі. У неї було багато прихильників і шанувальників, ніхто не міг встояти перед такою красою. Жінка зрозуміла, що все життя ще попереду.

Олександра вона проганяти не стала, прийняла його в якості гостя у своєму домі. Поставила кордони і дала зрозуміти, що нічого повернути вже не вийде. Не збиралася прощати зраду. У неї в житті все добре, є інший чоловік, який дуже любить її і дбає. Колишній чоловік довго не міг повірити в це. Не думав, що в Анастасії вийде налагодити своє життя. Багато разів намагався повернути все, але все безрезультатно. Чи Правильно вчинила жінка? Потрібно було давати шанс колишньому чоловікові? Як би ви вчинили на її місці?