NEWS 2SWEET

Шістнадцять років тому я дізналася про роман чоловіка з моєю найкращою подругою Лесею. Я пам’ятаю це, начебто це було вчора. Я забула вдома якісь важливі документи, а коли повернулася, то застала Лесю з чоловіком разом. Це було жа хливо. – Чому ти це зробив зі мною? – недовірливо запитала я. На обличчі мого чоловіка відбилося полегшення, коли він відповів: – Тепер ти все знаєш. Я люблю Лесю, і ми маємо спільну дитину. Я не могла повірити, що почула. Моя найкраща подруга і мій чоловік зрадили мене, і це було жахливо.

Я знав тоді, що я повинна була піти з нашого міста, щоб заспокоїтися і не збо жеволіти від останніх подій. – Я їду до Греції, – сказала я, і мій чоловік і Леся, ясна річ, не спробували мене зупинити. Отже, я зібрала свої сумки та залишила все позаду. Я почала нове життя в Греції, далеко від болю та зра ди минулого. Минали роки, а я нічого не чула ні від колишнього чоловіка, ні від Лесі. Але одного разу мені подзвонила «подруга» і попросила моєї допомоги.

– Ти можеш позичити мені 4 тисячі євро, щоби відновити мій бізнес? Мого чоловіка не ста ло, і я відчуваю фінансові труднощі, – благала вона. Я не наважувалася їй допомогти, але вона нагадала мені, що я хрещена дочки. – Колись ми були найкращими подругами, – ви нно нагадала вона. Я почула її, але зрештою відмовилася допомогти. – Вибач, Лесю, але я не можу тобі допомогти. Я не хочу спілкуватися із такими, як ти. Мені, шкода, але шукай допомогу в особі іншої людини. Правда, я можу пробачити все, але не можу забути пережите. Іноді краще залишити минуле…

Мені 44 роки. Я живу одна, дітей не маю, заміжня я ніколи не була Зараз мені 44. Я живу одна, у мене немає дітей, та й заміжньою я ніколи не була. Якось не склалося. А мої батьки живуть в іншому місті. Я їм дзвоню раз в тиждень і їжджу до них один або два рази на рік. Рідних сестер і братів у мене немає. Друзів і подруг теж. Я працюю, а потім відразу ж їду додому. Так я прожила багато років. І мене таке життя цілком влаштовувала. Я нікого не любила, дітей я теж ніколи не любила. Так і жила: будинок-робота. Якось раз я вирішила помити холодильник, розморозила його. Там у мене в морозилці було багато старих напівфабрикатів: пельменів, котлет, млинців. Купувала, а не з’їла. Вирішила викинути все це. Склала в коробку. Пішла викидати. А по дорозі зустріла хлопчика. Він жив на два поверхи вище, але в якій квартирі, я не знала. Хлопчику було років сім-вісім.

Я його бачила кілька разів, він йшов зі своєю мамою. Ми привіталися, і я пішла до сміттєвого бака. Я тут цей хлопчик запитує у мене: «а можна я це заберу?» І дивиться на мою коробку. Я відповіла, що там не дуже свіжі напівфабрикати, а він так жалібно подивився на мене і мою коробку і знову боязко запитав: «Можна я все одно все заберу? » Я дозволила. Хлопчик акуратно все забрав, а я просто стояла поруч і дивилася. Потім я у нього запитала про маму. Хлопчик сказав, що його мама дуже захворіла. І молодша сестричка теж. Мама навіть не встає з ліжка. Хлопчик сказав мені спасибі і пішов, дбайливо притискаючи до себе, продукти, які я тільки що викинула. Я теж пішла додому. Стала готувати собі вечерю. А думки не давали мені спокою: ніяк не могла забути цього маленького хлопчика. Я ніколи не була дуже доброю і ніколи нікому не допомагала.

А тут не втрималася, відкрила дверцята холодильника, почала складати в пакет продукти: ковбасу, цибулю, сир, молоко, картоплю, м’ясо, печиво. Я стала підніматися по сходах і тут зрозуміла, що я навіть не знаю, куди мені йти: номера квартири я ж не знала. Постояла кілька хвилин в нерішучості. Потім навмання подзвонила у двері. Мені відразу ж пощастило: двері відкрив саме той хлопчик. Я попросила його впустити мене в квартиру. Хлопчик дозволив мені зайти. У квартирі було чисто, але все було дуже бідне і старе. На ліжку лежала молода жінка, а поруч з нею лежала на ліжку маленька дівчинка. Я зрозуміла, що і молода жінка, і дівчинка дуже хворі. Я їх погодувала і викликала швидку. Лікар швидкої допомоги приїхав, оглянув їх і виписав їм ліки. Я сходила в аптеку і все купила. Малятку я купила дитяче харчування і невеликого плюшевого ведмедика.

Ночувала я у Олени. Саме так звали молоду жінку. Вона сама з Подольська, але коли її батько трагічно загинув, а мати запила, то її забрала до себе бабуся в Москву. Бабуся була дуже суворою і Олену ніколи не балувала. Потім бабуся померла і Олена залишилася зовсім одна. Мати померла ще раніше, ніж бабуся: згоріла від горілки. Олена працювала продавцем в магазині і жила собі спокійно. Потім вона познайомилася з Сашею, закохалася в нього. Мріяла, що вони одружаться і будуть дуже щасливі. Але Саша зробив їй дитину і кинув. Так Олена в 19 років стала матір’ю-одиначкою. Вона залишала Єгорку одного і мила під’їзди. Коли Єгор підріс, Лена повернулася працювати в магазин, в якому працювала раніше. Спочатку все було нормально. А потім її згвалтував господар магазину. Після зґвалтування Олена завагітніла. Коли про це дізнався власник магазину, він вигнав Олену на вулицю. Після наро дження дочки Олена перебивалася випадковими заробітками.

Ледве зводила кінці з кінцями. Але дітей не кидала і горілку не пила. Лена дякувала мені і сказала, що коли одужає, то буде прибирати у мене в квартирі і відпрацює всі гроші. Я сказала їй, що цього робити не треба. В ту ніч я спала дуже погано. Я все думала: а для чого я живу? Чому я так живу? Я мало дбаю про своїх батьків, нікого не люблю, гроші заробляю, а витрачати їх не на кого. Через пару днів Єгорка приніс мені вранці цілу тарілку гарячих оладок. Ці гарячі і дуже смачні оладки розтопили лід у моїй душі. Я взяла на роботі відгул і поїхала в торговий центр. Там я купила багато одягу для Егорки і його маленької сестрички.

Я зрозуміла, що робити добро так приємно і дуже приємно, коли тебе чекають і ти потрібен іншим. Пройшло два тижні. За цей час ми дуже здружилися з Оленою і її дітьми. Тепер з роботи я просто біжу додому: адже мене чекають ті люди, яким я так потрібна. Мені було так приємно, коли під час прогулянки Єгор обійняв мене і сказав: » Яка ж Ви гарна і добра, тітка Катя! » Я зрозуміла, що раніше я жила неправильно. Зате тепер у моєму житті з’явився сенс. А в вашому житті є сенс? Навіщо живете ви?

Колись у моєму житті склалася дуже непроста історія. Багато хто думає, що свекруха — це моя мама. У принципі, я сама досить давно називаю її мамою. Саме ця жінка подбала про мене, коли я найбільше потребувала участі. На другому курсі технікуму я почала зустрічатися з хлопцем на ім’я Іван.

Через два роки він сказав мені, що поїде на заробітки, щоб заробити грошей на весілля. Після цього я не бачила його. На той час не было мобільних телефонів, у нас зовсім обірвався контакт. Після його від’їзду з’ясувалося, що я ваrітна. Батьки дуже розлютилася і вигнали мене з дому, мовляв, їм соромно перед сусідами.

Я не знала, що робити. Саме в період цієї розгубленості мені простягла руку Марія Петрівна . Вона дала притулок і ставилася до мене як до рідної дочки. Іван з’явився лише за два роки з великою сумою грошей. Ми з ним за підсумком одружилися. З батьками своїми я не розмовляю, а в самої у мене чудова родина.

Я з Іллею ніколи не була щасливою. Справа в тому, що він не цінував мене і сприймав усе як даність. Наше спільне життя було випробуванням на міцність, оскільки я вічно заплющувала очі на байдуже ставлення. Коли він покликав мене заміж, я була неймовірно щасливою. Я тоді була рада, що вибралася з батьківського гнізда, адже росла у багатодітній родині. Збоку все здавалося ідеальним, оскільки незабаром у нас з’явилася дитина. Однак мені довелося поєднувати роботу з декретом. Ілля мені ні копійки не давав. Він жив тільки на своє задоволення. Зі свекрухою я порозумілася, але вона нічим не могла мені допомогти. Родичка часто хворіла, тому сама потребувала догляду.

Мені доводилося ще й її доглядати і виконувати всі домашні справи. Коли я намагалася щось сказати Іллі, він одразу мене приструняв: – Ти взагалі повинна мені ноги цілувати за те, що я витягнув тебе з бідності. Знайду собі гарну бабу та й кину тебе. Ти думаєш на твоє місце охочих не знайдеться? Та ціла черга вже вишикувалася! Мені було дуже неприємно чути подібне на свою адресу. Ілля розумів, що мені нема куди йти, ось і користувався цим. Я продовжувала мовчати та терпіти, адже іншого виходу не було. Однак нахабство та хамство чоловіка лише збільшувалися. Коли син виріс, а свекруха померла, я зрозуміла, що настав час ставити крапку.

Мене вже нічого не тримало поряд з ним. – Я їду на заробітки, — сказала я чоловікові. – Якщо поїдеш, я подам на розлучення, – спробувала мене залякати Ілля. – Добре. Ілля одразу ж подав на розлучення, а я поїхала за кордон. І зараз він вважає себе завидним холостяком: гарний, успішний, розлучений і з квартирою. Я хотіла насамперед допомогти синові купити житло, але він у мене хлопець пробивний — за рік сам вирішив житлове запитання. Син відмовився від моєї фінансової допомоги і сказав, щоб я думала про себе. За кілька років роботи я накопичила на власний будинок і зробила в ньому шикарний ремонт. Коли Іллі про це розповіли знайомі, він одразу мені зателефонував:

– Ти маєш повернутися до мене і доглядати мене на старості років. Якщо ти забула, то саме я тебе витяг з безодні. – Ні звідки ти мене не витягав. І взагалі, нічого я тобі не винна. Я з тобою жила як у пеклі, а ти чомусь себе вважаєш благодійником. Не дзвони мені більше, будь ласка, адже ми давно вже стали чужими. Ілля був у шоці. Він не міг повірити, що я змогла сама чогось досягти у житті.

А найбільше вразило його те, що я його прогнала. Колишній, мабуть, розраховував, що я так скучила, що кинуся до нього в обійми. Він досі один. Ніхто не збирається терпіти його нестерпний характер навіть заради квартири. Так божився, що знайде краще за мене, а в результаті веде холостяцький спосіб життя. А в мене, на щастя, все чудово. Я насолоджуюся життям та будую плани на майбутнє. Мені більше не доводиться нікого терпіти. А ще я вийшла заміж за кохану людину, поряд з якою почуваюся жінкою, а не конем. Я рада, що все-таки пішла від Іллі. Любі чоловіки, не забувайте, що терпіння у жінок не вічне. Як тільки воно лусне, вашому шлюбу прийде кінець. Кожна жінка знайде вихід, а ви потім лікті кусатимете. Думайте про наслідки, доки не пізно.

Увечері я сидів зі своєю дружиною Алісою, ми дивилися телевізор. Я був злий того дня, бо мама з себе вивела. Вона вирішила поїхати до лі карні, хоч у неї нічого не боліло. Але сказала, що просто заради профілактики. Я її відвіз, потім забрав і ми поїхали додому. При чому я її запитав, чи потрібно якісь лі ки куnити. Але мама відповіла, що вона цілком здо рова, тож нічого не треба. А я просто витратив увесь свій день на ці роз’їзди. І тут знову пролунав дзвінок від мами.

Я взяв трубку, але, щоб не сва ритися з нею у присутності дружини, вийшов на кухню. Аліса дивилася на мене див но. -Щось трапилося? -Так, ця жінка просто знущається з мене … -Щось не так? -Вона просить, щоб я терміново поїхав в аптеку і куnив їй лі ки, але я ж вдень ще питав потрібно щось чи ні… на ніч дивлячись їй різко знадобилися пігулки. -Хочеш, я поїду і відвезу їй все, ти й так удень сильно втомився, – запропонувала дружина.

Я не став відмовлятися від такої пропозиції. Тож сів за телевізор, а Аліса вийшла з дому. Минуло кілька годин, я зателефонував дружині, але її телефон був вимкнений. І тут я почав хвилю ватись. Можливо, у неї телефон розрядився, отже, і таксі викликати не зможе. Але на автобус ще встигне, не запізниться. Але минула ще одна година, а звісток від дружини так і не було. Тоді подолавши гордість, я зателефонував мамі. -Ну І навіщо ти мені дзвониш? Ти бачив час, я вже спати лягла.

-Мамо, Коли від тебе Аліса вийшла? -Чого? Вона в мене й не була. -Як це не була. Тут я почав сильно хвилю ватися, зателефонував до nоліції, але мені сказали, щоби пройшло мінімум 3 доби. Тоді я став обдзвонювати всіх подруг Аліси, але ніхто про неї не чув того вечора. Я вибіг на подвір’я і почав її шукати – все марно. Під ранок я добіг до квартири мами, почав її розпитувати, але вона не бачила Алісу того дня. Потім уже приїхала поліція, ми почали шукати мою дружину.

Все було марно, Аліса просто зникла. Я не вірив мамі, не могло статися так, що людина, як під землю, провалилася. Я більше не хотів спілкуватися з матір’ю, адже саме через її марні таблетки в мене зникла дружина. Минуло ще кілька місяців, про Алісу не було нічого відомо. Тоді я переїхав до іншого сусіднього міста, щоб почати жити наново. Минуло 3 роки. І раптом, виходячи з офісу роботи, я побачив знайомий силует. Я підійшов ближче, і мене осінило, це була Аліса.

Я підбіг до неї, але мене відразу відштовхнув якийсь чоловік. Я не розумів, що відбувається, що сталося з нею і де вона пропадала три роки. І тут Аліса мені все розповіла. Виявляється, коли вона вийшла з дому, то на вулиці випадково зустріла своє перше ко хання. Він запропонував їй переїхати в той же момент, і вона не замислюючись погодилася, тепер вони одружені. Я три роки звинувачував у всьому свою матір, а виявилось, що моя улюблена жінка просто пішла до іншого. Я тієї ж хвилини поїхати до мами, просити її прощення.

Даша з дитинства любила дітей і завжди мріяла про велику родину. Вона уявляла, як піклуватиметься про своїх малюків, облаштовуватиме затишний будинок і ділитиме радість материнства з люблячим чоловіком. Доля, здавалося, усміхнулася їй: Даша дізналася, що чекає на двійнят – двох чарівних дівчаток. Проте разом з цією радісною новиною у її життя прийшли випробування. Як тільки вона повідомила про свою вагітністьм хлопцю, він зник. Без пояснень, без жалю. Спроби додзвонитися йому не закінчилися успіхом: слухавку ніхто не піднімав. Даша шукала його через знайомих, але й це на дало результатів. Усвідомивши марність своїх зусиль, дівчина взяла себе в руки.

«Я не булу принижуватися» – вирішила вона. У невеликому місті чутки поширюються миттєво, і історія про майбутню матір-одиначку стала предметом обговорень. У їхніх стосунках з хлопцем все починалося як у звичайної молодої пари. Вони вирішили спробувати прожити разом, відкладаючи узаконення стосунків на потім. Але доля внесла свої корективи. Дізнавшись про вагітність, Даша не поспішала ділитися цим з хлопцем, сумніваючись у його реакції. Однак приховати живіт, що росте, виявилося неможливо. А коли лікар повідомив, що вона чекає на двійнят, радість змішалася з тривогою. Даша сподівалася, що новина про дітей змінить хлопця. Але замість підтримки він покинув її. Цей удар виявився важким, але дівчина не дозволила собі зламатися.

Істотну допомогу надала мама, яка, будучи на пенсії, допомагала доглядати дівчаток. Незважаючи на всі труднощі, Даша спромоглася повернутися на роботу, щоб забезпечити дочок усім необхідним. Роки минали. Даша вперто працювала і поступово піднімалася кар’єрними сходами. Її зусилля були помічені, і одного разу вона обійняла посаду заступника керівника компанії. Життя налагодилося. Однак доля знову зробила їй сюрприз. На співбесіду до неї прийшов її колишній хлопець. Він був вражений, побачивши перед собою впевнену, успішну жінку.

У діловому костюмі та на підборах Даша виглядала зовсім не тією дівчиною, яку він колись залишив. А ще більшим шоком стало те, що саме від Даші тепер залежить його працевлаштування. Микита, її колишній, почав благати про прощення і просити про роботу. Даша стримувала посмішку, дивлячись на цю людину, яка колись кинула її в найскладніший момент. Вона холодно вислухала його та викликала охорону, щоб його вивели. Співбесіда на цьому закінчилася. Даша згадувала цю сцену з посмішкою. Колись їй здавалося, що доля несправедлива: вона залишилася одна з двома дітьми. Але тепер вона зрозуміла, що отримала значно більше, ніж втратила. Дві чудові дочки стали її головною радістю, а відсутність у її житті цього «невдахи» — справжнім благословенням.

Це реальна історія, яка сталася в маленькому містечку. Можливо, що ви навіть чули її. В один час її навіть по новинах крутили. Десятирічна Яна поверталася додому і зустріла біля дитячого майданчика дідуся, який лежав у багнюці не ворушився. Дівчинка спробувала його розворушити. Чоловік невиразно говорив і не міг встати. Тоді дівчинка побіrла додому і покликала батька на доnомогу. Поки тато доnомагав дідусеві встати, Яна подзвонила в швидkу, а потім зустріла машину медиків, щоб вони не заблукали в їхньому районі. У чоловіка був крововилив у мозок. Через своєчасну реакцію дитини, її вдалося врятувати. Яна дуже переживала, що родичі не в курсі того, що сталося з дідусем. Але ця історія швидко розлетілася

по місту і дійшла і до родичів чоловіка. Вони впізнали його по імені. Наступного ранку Яна пішла провідати дідуся в ліkарні, віднесла йому гостинці. Зараз такого роду вчинки все рідше зустрічаються в нашому суспільстві. Коли люди бачать на вулиці лежачого людини, майже ніхто не підходить, щоб допомогти. Люди підозрюють його в алкоголізмі і навіть не намагаються доnомогти. Яна є позитивним прикладом. Ми не можемо змінити цей світ, але можемо змінити себе. Уважність до оточуючих може врятувати життя. Яну надихнув приклад батьків. Її батьки завжди доnомагали людям, які цього потребували. Дітей потрібно виховувати не словом, а своїм прикладом. Це працює найефективніше.

Мені п’ятдесят років. Все своє життя я присвятив родині. Ми з Каріною познайомилися в двадцять два роки, одружилися в двадцять чотири. Я дуже любив дружину, вона в якомусь сенсі була для мене ідеалом. Протягом шлюбу я ніколи не зрад жував і не дивився по сторонам. У нас з’явилися двоє дітей. Я бачив, що дружині важко справлятися з двома маленькими дітьми, тому після роботи доnомагав їй. Каріна ніколи не працювала і займалася в основному господарством. На мою зарnлату сім’я могла жити і ні в чому не потребувати.

Але потім вийшло так, що фірма, де я працював, збанкрутувала. Нашому старшому синові тоді було десять, а молодшому вісім років. Сім’я залишилася без засобів на існування. Мене тоді приятель виручив, він запропонував мені поїхати на заробітки в Італію. Я погодився. Скажу чесно, умови життя там були не найкращими, але nлатили добре. Я мало витрачав на себе, все пересилав сім’ї. Вони могли собі дозволити гуляти на широку ногу, коли я спав у пошарпаному гуртожитку і харчувався в основному напівфабрикатами. Це була моя свідома жер тва. Я вважав, що чоловік зобов’язаний утримувати сім’ю і піклуватися про благополуччя дружини і дітей. Так минуло п’ятнадцять років.

Приїжджав я в цей час лише кілька разів у рік. Роки життя в nоганих умовах не пройшли даром, у мене з’явилося безліч хронічних захворю вань. Але я зміг забезпечити своїм дітям гарну освіту. Сини давно переїхали, живуть самостійно і працюють. Через рік після повернення в мене діагностували страաну хво робу. Хвороба показала справжнє обличчя моєї сім’ї. Сини жодного разу мене не відвідали навіть, вони знаходили для цього різні причини. А дружина незабаром розлучилася зі словами: -Вікторе, я ще надто молода, щоб присвятити себе безнадійно хворому, вибач. Мені було неймовірно бол яче і приkро. Дружина пішла до іншого чоловіка. На щастя, я одужав, але поняття не маю, як жити далі.

Спершу невістка, Галина, Петра Олексійовича «солодко співала»: — Петре Олексійовичу, переїжджайте до нас жити. Вам адже напевно після Ангеліни Гнатівни, важко жити одному. Ми подбаємо про вас, як ви колись подбали про нас. Син Петра Олексійовича давно «ліг під каблук» дружини. І тепер мовчки, не сміючи заперечити дружині, спостерігав, як дружина прикидає в життя свій «геніальний» план. Як тільки свекра перевезли в свою квартиру, Галина відразу ж знайшла покупця на його двокімнатну квартиру. На виручені гроші куnили синові з невісткою однокімнатну квартиру, а для себе Галина придбала дачу за містом. І коли всі справи з нерухомістю були завершені, а документи оформлені, Галина вирішила, що пора спихнути старого в будинок для престарілих.

— Не треба турбуватися, Петре Олексійовичу. Тут вам буде краще, ніж удома. Є з ким поговорити, є медобслуговування, годують відмінно , — так само «солодко співала» невістка, проштовхуючи інва лідне крісло в двері. Син Петра Олексійовича не ризикнув заступитися за батька. Син не ризикнув, а ось племінниця, Ганна, ні перед чим не зупинилася. Дізнавшись про те, що дядька Петю здали в будинок для престарілих, вона, буквально через тиждень, приїхала і забрала його звідти. У свою двушку, де жила з дочкою. Колись дядько, коли Анна залишилася одна з дочкою, сильно доnоміг їй. І тепер вона не могла, совість не дозволила, кинути безпорадного старого без підтримки. Так минуло три роки.

Тут як грім серед ясного неба новина-кузен Петра Олексійовича, з Таллінна, заповідав йому триста п’ятдесят тисяч євро. Галина взявши за шкірку чоловіка і сина помчала в будинок преста рілих. Дізнавшись хто і куди його відвіз, примчали туди. — Поверніть нам старого, ми його забираємо додому, — голосно почала Галина. — А чого це ти тут розкомандувалася, — вийшов до них Петро Олексійович. На своїх ногах. — Петре Олексійовичу, дороrоцінний ви наш, ми вас приїхали забрати додому, — почала леститися Галина.

— Твоїм язиком, Галина, зручно буде підлоги мити. Не за мною ти приїхала, а за спадщиною. Тільки запізнилася трохи. Я всі гроші вже Ганнушці подарував. Так що тобі з твоєю підстилкою нічого не дістанеться. Забирайтеся звідси! У Галини, від такої новини, ноги підкосилися. Чоловік і син насилу витягли її на лавку біля під’їзду… А Петро Олексійович з Ганною, пішли дивитися нову, чотирикімнатну квартиру.

Ми з дружиною розлу чилися, коли діти вже були самостійні: син працював і жив зі своєю дівчиною на орендованій квартирі, дочка вчилася і жила в студентському гуртожитку. Жили ми тоді в квартирі, успадкованою дружиною від бабусі. Розлу чившись, я повернувся в село, в батьківський дім. Там жили моя старенька мати і брат. Теж давно розве дений. Прийняли мене радо, але знайти роботу в селі було великою nроблемою. Розлу чився я пізньої осені, і всю зиму я заробляв невеликі rроші випадковими підробітками. Таке життя було не по мені. Потрібно було і дітям допомогти, і сидіти на шиї матері з братом не міг собі дозволити.

Помикавшись всю зиму, навесні я вирішив поїхати на заробітки за кордон. Орав там як тато Карло, додому приїзджав нечасто. Коли син оформив свій шлюб, купив йому житло. Трохи пізніше купив квартиру і дочці. Завжди залишав братові з матір’ю великі суми на будинок і господарство. Думав, що коли повернуся із заробітків, то залишуся жити в селі. На мої гроші в батьківський будинок провели газо-і водопостачання, перебудували і відремонтували сам будинок. Десять років я заробляв на чужині. Важкі умови праці вимо тали мене. Та й не молодий вже. Я зрозумів, що сил вже більше немає. Рідні з радістю прийняли мене. І, повернувшись, став жити в батьківській хаті, порався по господарству, влаштувався працювати різноробочим в школу.

Грошей платили небагато, але зате стабільно. Та й заощаджень у мене залишилося чимало. Одного разу, коли і брат, і мати були відсутні вдома, я несподівано знайшов документи. За ним виходило, що вся нерухомість належить братові. Коли рідня повернулася додому, я запитав у них: «А я?» Брат сказав, що це лише документи, мати сказала, що дуже сподівалася, що я там, на чужині, знайду собі жінку і влаштую своє життя. Мені стало дуже nрикро. Що робити? Проба чити? Але як проба чити зра ду. Знову виїхати за кордон? Так здо ров’я вже не те. Переїхати до дітей? У них своє життя. Не знаю.