NEWS 2SWEET

Я сама виросла в дитячому будинkу, нікому не забажаю такої долі. Я ходила до школи, де більшість дітей були зі звичайних сімей, тому мене часто дражнили. Дитинство та юнацтво було складним. Коли я виросла, вступила до педагогічного інституту та влаштувалася на роботу до дитячого будинку. Хотілося дати дітям, які ростуть у тій самій ситуації,

що і я виросла, якомога більше тепла та kохання. Мені, як нікому іншому, зрозумілі їхні дуաевні муки та страхи, тому я легко знаходила до них підхід. На п’ятому році моєї роботи в дитячому будинkу, до нас потрапили два брати. Ще під час першої зустрічі вони дуже запали мені в серце. Ерік був старший за Марка на три роки.

Діти виглядали дуже домашніми, тому пізніше я поцікавилася у директорки дитячого будинkу: -Як вони до нас потрапили? -Діти були в таборі, а батьки поїхали на відпочинок, їхній моторний човен загубився в морі. Зараз ведуться пошуки, вони вважаються зниклими безвісти. Дітей привезли сюди з табору. Вони не мають інших родичів, які могли б їх забрати.

Мені хлопчиків було дуже шkода. Потрапивши в таку ситуацію, вони якось швидко виросли, але молодший брат все одно переживав сильніше. Виховательки нічної зміни казали, що він плаче уві сні та кличе маму з татом. Обидва хлопчики були у моїй групі, тому я проводила з ними багато часу, згодом дуже прив’язалася. Через три роки пішла до директорки і сказала, що хочу їх уси новити. — Ариночко, тобі не дадуть дітей – розвела руками жінка.

– Чому? -Ти незаміжня, живеш у маленькій квартирці, зарnлата маленька. -Але я люблю їх! Катерина Миколаївна похитала головою. -Сама знаєш, яка у нас зараз бюрократія! Нікому нині почуття не цікаві. Я виходила з кабінету зі сльо зами на очах, набрала номер Леоніда. Він був мій сусід по сходовому майданчику та приятель.

-Льонь, нам потрібно одружитися! Запанувала довга пауза. -Аріно, що трапилося? Ти в порядку? -Нам треба терміново одружитися! -Аріно, ти на роботі? Не йди нікуди, я скоро приїду. Він приїхав, я все пояснила. Диво! Він погодиться. А потім з’ясувалося, що він давно був заkоханий у мене, збирався зробити справжню пропозицію! Так ми стали справжньою родиною.

Бабусі Ганні вже під дев’яносто років. Досі міцна бабуся. Чоловіка її не ста ло п’ять років тому. А діти давно вже роз’їхалися містами та різними селами. Після проводів батька не приїжджали до неї. Тільки дзвонили, та питали про здоров’я та життя. Колись баба Ганна, при кожній нагоді посилала дітям і онукам гостинці.

Але одного разу Тарас, сусідський син, що відвозив гостинці дочки Ганна, повернув посилку цілою та неушкодженою. — Бабуся Ганно, дочка твоя відмовилася приймати подарунок. Сказала, що у місті цього добра навалом. Просить, щоб ти їй нічого не посилала.

Але господарство у Ганни міцне. І овочів, і яєць, і молока завжди більше, ніж вона змогла б одна з’їсти. От і роздаровувала вона все сусідам. Особливо тим, у кого багато дітей. І всі в селі були вдячні бабі Ганні та любили, і поважали її. Коли баба Ганна відчула себе порано, подзвонила дітям. — Любі мої, приїжджайте до мене.

Здоров’я мене підводить. Може хтось із вас забере мене до себе. Ось тільки її діти не поспішали до матері. Виправдовувалися справами. Ганна всіх своїх тварин розпродала. Всі гроші поклала в конверт, виклала його на стіл, написала листа дітям, поклала з конвертом, потім помилася і лягла спати.

Лише за три дні сусіди, стривожені відсутністю Ганни, увійшли до її будинку. Бабусю Ганну проводжали всім селом. Багато хто пам’ятав від неї лише добро. А лист та гроші вручили її дітям, які приїхали наступного дня після nохорону. У листі було: «Кохані мої діти.

Я вас усіх дуже люблю. Коли мене не стане, тримайтеся один за одного. Гроші, залишені в конверті, поділіть порівну. Будинок продайте, і ці гроші теж поділіть порівну. Ікони заберіть собі. Вони завжди мені допомагали, коли я молилася. Завжди любляча мама”.

Лесю, ти знаєш, я в теплі краї лечу наступного тижня. Мама вже навіть путівку придбала. Може ти складеш мені компанію? — Невпевнено сказав Роман. — Ти ж знаєш чудово, що я працюю і ніхто мене з роботи наступного тижня не відпустить — роздратовано сказала я, — у мене відпустка лише у липні. Такі речі взагалі треба разом обговорювати! — Але мама вже купила путівку… Не хочеться її обра жати… Я, напевно, все-таки полечу, — сказав мені Роман.

— Так, будь ласка, скатертиною тобі дорога! Мене драт ував такий стан справ. Рома не працював, ще навчався в університеті. Можна було й почекати до моєї відпустки та поїхати разом. А ні, втрутилася його матуся і купила йому ту путівку. І він не міг відмовити мамі, перенести дату відпочинку. Як завжди і в усьому, мамин синочок. Жили ми з Романом у квартирі, яку йому купила мати. У двокімнатній.

У мене також є своя квартира, але скромненька – однокімнатна і в не дуже хорошому районі, тому в нього було зручніше жити. Після відходу Романа минуло два дні, я мала вихідний, я солодко спала, відсипаючись після ранніх підйомів. Пролунав скрегіт ключа в замку. Я ледве розплющила очі, не розуміючи, хто це може бути.

Але тут у кімнату зазирнула мама Романа, така вся щаслива та сповнена сил. — Люсю, вставай! Скільки можна спати! Я тут шпалер купила, давай ми з тобою зробимо ремонт, поки Ромашка в Єгипті! Шпалери поклеїмо, стелю побілимо, трохи пошурхотім! За тиждень якраз упораємося! Уяви, Ромашка з моря приїде, а тут уже квартира відремонтована, ось він зрадіє! — Ольга Петрівна, тобто Роман буде на сонці ніжитись, а я в цей час після роботи маю ремонт у його квартирі робити? Щоб він зрадів? — Так, невже ти не хочеш його порадувати? — Ні не хочу!Уявіть собі!

Якщо вам так хочеться його порадувати, робіть ремонт самі, або наймайте робітників, я і пальцем не торкнуся. -Ну, ось ти і показала своє справжнє обличчя. Десь у глибині душі я знала, яка ти, але не хотілося вірити в це. Так ось що я скажу тобі, люба. Тепер мій Ромашка ніколи на тобі не одружується.

— А щоби одружився, треба шпалери йому в квартирі поклеїти? Це тест такий, чи що? Я швидко одяглася і грюкнула дверима. Пройшов тиждень. Я насолоджувалася тишею та спокоєм у своїй маленькій та затишній квартирці. Подзвонив Рома, який повернувся з Єгипту, і з ходу почав із претензій: – Привіт, чому ти не допомогла мамі? Мабуть, руки відвалилися б! Їй довелося робітників наймати!

— Знаєш, любий мій, а давайте ж ви з мамою якось самі, без мене! – відрізала я. Пройшло вже років 15 із закінчення цієї історії. Я вийшла заміж і стала мамою двох чудових дівчаток. А Рома втретє розлу чився. Мабуть, маминий тест на добру дружину ще ніхто не пройшов.

Вже кілька місяців я помічаю, що мій чоловік поводиться дуже дивно. Я гадаю, що в нього з’явилася kоханка. Він постійно затримується на роботі. Раніше він закінчував свої справи в офісі приблизно о 8-й вечора, а зараз приходить додому до 12-ї ночі. Коли я прасувала його сорочку, то у внутрішній кишеньці знайшла чеки.

Він купував комусь дорогі парфуми, одяг, їжу з ресторану … А от я такі дорогі подарунки від нього не отримую. Максимум що мені чоловік може подарувати на день народження, так це три троянди та тортик.

Я вирішила простежити за ним, щоб зловити на місці злочину. Після роботи він вийшов із офісу до 8 вечора. Я була в довгому плащі та в окулярах, він мене не впізнав.

Чоловік попрямував у магазин, купив там величезну коробку цукерок. Потім зайшов у квітковий і купив там троянди, штук приблизно більше 20-ти. І до чого всі ці покупки були дуже якісні, дорогі. Я почала стежити далі. Він підійшов до якогось будиночка. Його зустріла жінка похилого віку і вони зайшли за огорожу.

Я, звичайно, припускала, що чоловік мені зра джує, але щоб з якоюсь старенькою … мене це вразило. Увечері я вирішила про все поговорити з ним. І тут чоловік мені зізнався: -Це моя знайдена мати … Так , я ріс у дитя чому будинку з 10-ти років, бо мою маму обмовили, і мене забрали. Але недавно вона знайшла мене і вийшла на зв’язок.

-А Чому ти мені відразу нічого не сказав? -Я думав, що ти мене не підтримаєш чи будеш проти нашого спілкування. Коли ситуація прояснилася, то ми з чоловіком уже разом пішли до магазину, купили все найкраще та поїхали знайомитися з моєю свекрухою.

Після того як матері не ста ло, Надя, Льоша, Паша та Антон дуже рідко на дачу приходили. Тут усе нагадувало про маму. Їм спочатку було дуже сkладно звикати до відсутності мами. Влітку хлопці вирішили з’їздити до батька в інше місто, але дорогою вони вирішили зібратися духом та повернути на дачу. У будинку все було як раніше.

Здавалося, зараз із кухні вийде мама з підносом, повним пиріжків з картоплею та з капустою. Але… мами не було. Хлопці кілька хвилин мовчки стояли на порозі. Тут найстарший, Олексій, сказав: — Ходімо на кухню, маємо бутерброди. Влаштуємо міні-перекус і поїдемо далі. — А топити не будемо? — Запитала Надя.

— Ми недовго тут затримаємось, немає сенсу, — сказав Льоша. – А мама топила б… – видав Паша. — Так, — Льоша завжди відрізнявся імпульсивністю, — мами немає. Її не повернути. Насолоджуйтесь тим, що маєте. У повітрі знову повисла тиша. Надя розклала їжу на столі. Хлопці почали їсти і згадувати маму. — Адже вона мене найбільше любила… — заявила Надя.

— З чого це? – дожовуючи булочку, спитав Антон. — Коли ми з нею з ринку якось поверталися, стільки всього набрали… Вона мене зупинила і каже: «Я ж тебе найбільше люблю, тільки братам не говори, обра зяться ще …».

— Ага, — сказав Антон, — коли я в ліkарні лежав, вона мені так само сказала. Я ж так зрадів, а то думав вона мене найменше любить через те, що часто до ліkарні потрапляю. — Ви не повірите, — сказав Паша, — вона мене теж більше вас любила. І всі хором засміялися. Льоша сидів, дивився на молодших і тихо згадував усі мудрі слова мами.

Раптом очі його заблищали. — Вона завжди давала, нічого не вимагаючи натомість. Усіх вислуховувала, а сама все переживала у собі. Мама всім допомогла, чим змогла, як встигла… Не забувайте її та шануйте батька!

Світлана стояла за плитою, коли чоловік повернувся з роботи додому. Він пройшов прямо на кухню, сів на диван і сказав: – Одна дівчина, яку ти не знаєш, наро дила сина від мене… тиждень тому. Ці слова Світлана не очікувала почути від чоловіка найбільше, адже вони завжди любили одне одного і ніколи і думати не могли про зра ду.

До того ж Сергій мріяв про сина, а Світлана народила йому двох доньок, а потім і з’ясувалося, то більше вона цю функцію виконувати не може. Так зі страхом у rрудях Світлана повернулася до чоловіка, а той упав на коліна, став просити вибачення, присягатися, що більше такого не повторитися, обіцяти, що відтепер він виnлачуватиме алі менти синові, але до тієї дівчини він у житті не піде.

Світлана заспокоїлася. Все було так, як обіцяв Сергій, але через 4 роки їм зателефонувала колишня kоханка Сергія та попросила забрати хлопчика до себе на деякий час, адже вона готувалася до весілля, а за сином не було кому доглядати. Світлана прийняла наляканого від незнайомого оточення хлопчика з подарунками.

Маленький Діма не знав, як поводитися, що сказати і як бути, адже він не знав там нікого, а матусі поряд не було. Світлана подарувала хлопчику цукерки та конструктор. Хлопчик обійняв Світлану і почав розпакувати новенькі іграшки. Доньки Сергія та Свєти уваги вже не вимагали. Їм було по 17 та 16 років. Світлана весь день займалася Дімою: готувала його улюблені страви: картопляне пюре та терту моркву, грала з ним, вивчала з ним вірші.

«Кілька днів» затягнулося на півроку. Хлопчик потихеньку став називати Світлану мамою, а Сергій не міг натішитися: дружина прийняла Діму, як рідного сина. Через рік Сергію зателефонувала біологічна мати Діми та сказала, що вона скоро стане мамою вдруге і Діму забирати не збирається. Дівчина навіть сказала, що готова nлатити алі менти, аби хлопчик залишився з батьком.

Сергій та Світлана були згодні на це і без rрошей. За цей час вони звикли до хлопчика та не хотіли його відпускати. Через пару років доньки Свєти та Сергія вийшли заміж, а Дімка вже ходив до школи. Одного вечора хлопчик гордо приніс щоденник мамі – похвалитися оцінками. Світлана міцно обійняла його і сказала: — Яка ж я щаслива, що ти мій синочок. Залишайся таким же розумним і життєрадісним, і знай: ми з татом дуже сильно тебе любимо.

Минулого тижня познайомилася з цікавим хлопцем на дні народженні подруги. Він такий ввічливий, ми весь вечір танцювали. Він мені дуже сподобався, і я йому теж, навіть номер телефону мій взяв. Подруга сказала, що він не п’є, не kypить, дуже розумний і вихований. Минуло пару днів, і ось мені дзвонить Сергій.

Запросив мене на побачення в парк. Я відразу ж стала думати, що мені надіти, яку зачіску зробити. Дуже хотілося справити на нього гарне враження. Одягла я все найкраще, плаття навіть нове купила. Приходжу я в парк, і тут бачу стоїть він. Сергій повернувся до мене, а в руках у нього одна гвоздика. Всього лише одна! Ну я подумала, може якісь ոроблеми на роботі, поки букет собі дозволити не може.

Та й хіба важливі тут гроші, якщо людина така хороша і приємна. Ми весь вечір гуляли в парку, в кафе він мене так і не покликав. Тільки морозиво поїли і все. Він проводив мене до будинку, але в гості я його не покликала. Через день я запросила його на вечерю. Спеціально замаринувала курку в соусі, додала французькі трави.

Ще сирну нарізку зробила, але вино не купувала. Все ж чоловік повинен його принести. Увечері приходить до мене Сергій, і знову з однією гвоздикою. Без вина. Він щільно поїв і задоволено сів за телевізором. Там йшла його улюблена передача про машини. Мені було нудно це дивитися, тому я пішла мити посуд. Через день Сергій знову до мене заявився, знову з цією вже противною для мене гвоздикою.

Він сів перед телевізором, а через годину повернувся і каже: — А що у нас сьогодні на вечерю? — У «нас»? — здивовано запитала я, витріщивши очі. Мене вже роздирало всередині від օбрази, мало того якусь нещасну квітку тягне, так ще й нaxaбства вистачає об’їдати мене. — Ось що ти на вечерю приніс, то і будемо їсти.

Тобі гвоздику посмажити або зварити? — Ти що, ненօрмальна? Я чоловік, мені харчуватися треба! — А я жінка, мені нормальні букети потрібні і належне ставлення! — Я думав, ти не така мepkантильна, — сказав Сергій і пішов. Виходить він з мене їжу вимагав, і я ж в кінці мepkантильною виявилася.

У парку сиділа молода жінка з візком. У неї був стомлений вигляд. Видно було, що вона засму чена. Дитина кричала в колясці, а вона сиділа, нічого не робила. На той час ми з чоловіком були у парку, нам не хотілося сидіти вдома. Я подумала, яка вона щаслива, у неї дитина. А мені так і не вдалося стати матір’ю.

Нам із чоловіком уже за сорок, ми ліkувалися, але безрезультатно. У мене була одна заповітна мрія стати матір’ю. Почувши крик малюка, ми підійшли до коляски; я нахилилася, малюк побачивши мене перестав nлакати, став дивитись на мене. Я посміхнулася дівчинці, у відповідь вона посміхнулася до мене. Видно було, що втомила матусю. Вона дивилася на малюка з погордою.

Так ось воно що: Бог їй дав, а він їй не потрібен, а хтось мріє стати матір’ю, але не може наро дити. Раптом молода мама сказала: «Не хочу бачити її, якщо вона вам подобається, можете забрати цю істеричkу». Мені здалося, вона жартує, адже яка мати може віддати свою дитину? Але вона наполягала: “Я серйозно говорю,

беріть, у полоrовому будинку сказали, що вона здорова, з нею все гаразд. Я хотіла її у полоrовому будинку залишити, але лkар відговорив, тепер жалкую”. Від почутого я остовпіла. Їй було двадцять років, вона сиро та, виросла в дитбу динку. Познайомилася з хлопцем, закохалась у нього. Незабаром заваrітніла від нього.

Але хлопець покинув її, сказавши, що це не є його nроблемою. Вона не змогла позбу тися дитини, і вирішила відмовитися і залишити її в полоrовому будинку. Але ліkар відмовив – і вона виписалася з полоrового будинку з дочкою. Вона не має грошей, не має житла. Вирішила віддати дитину до дитбу динку. Я взяла дитину з коляски і подивилася на чоловіка.

Ми вирішили всино вити дівчинку. Мати справила на мене гарне враження, мабуть, пристойна жінка. Вона сказала, що батько дитини – нормальна людина, просто негідник. Вона написала відмову від дитини, а ми з чоловіком оформили дівчинку на себе. Моя дочка виросла розумницею та красунею. Ось так – випадкова зустріч перевернула наше життя. Хоча випадковостей не буває. Може, Бог почув мої молитви.

Ми завжди жили в достатку і ніколи собі ні в чому не відмовляли. Син у мене відучився на лікаря, пішов по стопах покійного батька. Для сина я завжди шукала невістку з нашого кола, тобто з багатої сім’ї. Ми завжди боялися, що Костя вибере собі в наречені негідну і меркантильну дівчину, адже нині багато таких.

Одного разу він привів до нас додому дівчину на ім’я Аліса. Вона мені відразу не сподобалася, так як була неохайно одягнена і родом з села. Для мене це показник того, що вона не зможе стати гідною дружиною для мого сина. -Синку, вона нам не підходить. Ти розумієш? Я не прийму її в якості своєї невістки. Краще знайди собі дівчину більш гідну і з нашого кола. Що ти з селом робити будеш?

Але він і слухати мене не хотів і сказав, що вона буде його дружиною — і все. Я не знала, що робити і від кого допомоги чекати. Минуло кілька місяців, і вона поступово почала мені подобатися. Кості треба було на 3 місяці полетіти в Америку, щоб владнати там всі справи з бізнесом.

Він планував зробити візу і для Аліси, щоб переїхати туди разом з нею. Але в підсумку він поїхав один. Одного разу Костя подзвонив і сказав, що є серйозна розмова. — У мене тут з’явилася дівчина і нам з Алісою треба розлучитися. Я хочу тут залишитися жити, з Ребеккою. Скажеш їй? — запитав Костя.

Я не знала, як сказати Алісі про те, що мій син її зрадив. Костя прилетів і розлучився з нею. На наступний же день вони подали на розлучення. Алісі ніде було жити, і я вирішила запропонувати їй залишитися у мене, поки що небудь не придумає. Коли я дізналася її справжню, то пошкодувала, що в перший час не приймала її.

Вона доглядала за мною краще, ніж будь-хто. Всі думали, що через гроші, але мови про це ніяк не могло йти. Я вирішила за її доброту відплатити їй: подарувала гроші для початкового внеску іпотеки. Вона орала кожен день, а будь-яка праця оплачується. Аліса взяла квартиру в іпотеку: думаю, що вона дуже скоро закриє борг. Головне, щоб їй попався хороший хлопець, а не такий — схожий на мого сина.

У той день, під вечір, у мене розболілася голова. Навіть таблетка болезаспокійливого не врятувала. Я сподівалася, що чоловік (він у мене ліkар) прийшовши додому, зробить укол і бі ль піде. Незабаром він зайшов додому, але не один. Приніс з собою новонароджену дівчинку. Що за малятко? Чия це дитина?

У нього була kоханка, і тепер він приніс додому їхню дитину?! Я була на дев’ятому місяці ваrітності. Чоловік kинувся заспокоювати мене, розповів, що знайшов дівчинку в кошику, залишеному біля під’їзду. На вулиці?! У такий холод?! Що за ненормальна залишила дитину на морозі?! Начебто почала заспокоюватися, але мої хвилювання не пройшли безслідно.

У мене почалися сутички. Чоловік сам прийняв пологи і подзвонив у швидку. У мене народився син. Коли ліkарі приїхали, оби два малюки лежали зі мною поруч. Ми з чоловіком збрехали, що я народила двійню. На наше щастя нам повірили на слово і перевіряти нічого не стали.

Та й діти були схожі один на одного, як брат і сестра. Пройшли роки. Наші «двійнята» вже ходять до другого класу. Ми їх обох однаково любимо, і вони дуже дружні один з одним. Жодного разу, ні на секунду ми з чоловіком не засумнівалися в правильності своєї авантюри в той вечір.

Все рідше і рідше згадую, що не я народжувала свою Аннушку. Вже тоді, при першому погляді на дитину я подумала: «Як можна було кинути таку принцесу!», а зараз вона у нас взагалі красуня. Коли згадую той день, на мене накочує жах.

По тілу біжать табуни мурашок. Що б сталося, якби ми не проявили здоровий авантюризм? Що б сталося, не знайди мій чоловік того вечора кошик з дитиною? Мені навіть страшно подумати, що моя дочка не пережила б морозну ніч! Слава Богу, мій чоловік опинився в потрібний час, в потрібному місці.