NEWS 2SWEET

Ганна могла очікувати від свого сина чого завгодно, але такого навіть уявити не могла! Виявилося, що її син одночасно зустрічався з двома дівчатами. Коли ті дізналися про це, замість того щоб покинути його, вони залишилися. Максим переконав обох, що любить їх однаково, і запропонував жити разом утрьох. Дівчата, які вже були ваrітними, та ще й із небагатих сімей, мабуть, вирішили, що краще погодитися, ніж залишитися самотніми.

Ця ситуація швидко стала головною темою для обговорення у всьому селі. Ганна мала лише одного сина, але тепер у неї з’явилося дві невістки! Люди лише хитали головами: хтось сміявся, а хтось засуджував.

За правилами віри таке співжиття було неприйнятним, і це нагадувало справжній гарем. Ганна соромилася навіть вийти на вулицю, а про відвідування церкви взагалі не могло бути й мови. Вона намагалася поговорити з сином, але він лише відмахувався. Дівчата, яких їхні батьки вигнали з дому після новини про ваrітність, не мали куди подітися, тому опинилися під дахом Ганни. Будинок, над яким батьки працювали все життя, тепер став домівкою для незвичайної сім’ї.

Розуміючи, що нічого не може змінити, Ганна змирилася. Невістки виявилися добрими, працелюбними і щиро любили її сина. Одна з них була на восьмому місяці ваrітності, а інша – на дев’ятому. Родичі Ганни відійшли від них, називаючи сім’ю божевільною і радячи лікуватися. Але син твердо стояв на своєму: він любив своїх жінок і не збирався з кимось із них розлучатися.

Ганна зрештою припинила піднімати цю тему. Життя пішло своїм шляхом: діти підросли, дружини були щасливі, і родина не звертала уваги на думку інших. Попри осуд і плітки, ця дивна, але дружна сім’я прожила довге та щасливе життя.

Нещодавно я познайомилася зі сліпою бабусею. Ми випадково зустрілися на вулиці. Того ранку я відвела дитину в садок і вирушила займатися своїми справами. Раптом помітила літню жінку, яка йшла назустріч. У руках вона тримала тростину, якою обережно простукувала землю перед собою. Раптом вона сповільнила ходу і зупинилася. Я вирішила підійти, щоб запитати, чи все гаразд, і запропонувати допомогу. Вона відповіла, що прямує до магазину за продуктами. Я запропонувала провести її, і вона з радістю погодилася. Ми вирушили разом, і я зрозуміла, що ця жінка повністю сліпа.

У її очах – суцільна темрява. Вона вже багато років не бачила сонячного світла. Попри це, щодня, незважаючи на погоду – будь то дощова осінь чи холодна зима, – вона виходить на вулицю, заходить до найближчого супермаркету або іноді навіть до аптеки, щоб купити ліки. Як з’ясувалося, всі в цьому районі її знають і часто допомагають. Мене вразило, як ця жінка, будучи сліпою, так упевнено пересувається багатолюдними вулицями великого міста, де кожен крок сповнений небезпек, особливо на перехрестях біля дороги.

Вона розповіла, що живе з чоловіком, у якого проблеми з ногами, тому він майже не виходить з дому. У них є двоє дітей, які регулярно навідуються й телефонують, але живуть окремо. Це мене здивувало: як можна залишити сліпу матір одну? На мою думку, я б ніколи не залишила свою матір самотньою в такій ситуації.

Бабуся розповіла, що за стільки років уже вивчила кожен камінь і кущ у своєму районі. Вона не потребує допомоги соціальних працівників, самостійно готує, прибирає та виконує всі хатні справи. У супермаркеті її зустріли з посмішкою – усі співробітники добре її знають і допомагають із покупками. Цього разу допомогла я.

Раніше мені здавалося, що життя без зору неможливе, але тепер я зрозуміла, що люди можуть не тільки жити, але й знаходити радість у світі, який вони ніколи не бачать…

З невісткою у мене завжди були чудові стосунки. Ми ніколи не сварилися, завжди підтримували одна одну. Коли моя невістка Віка потрапила до лікарні, я одразу прийшла на допомогу — забрала онуку до себе. Нещодавно я вирішила зробити для них великий подарунок — передати одну зі своїх квартир. Вони ще молоді, їм потрібно мати власний куточок. На той момент у мене вже була дворічна онучка, а невдовзі мав народитися онук. Я мала дві квартири: в одній жила сама, а іншу здавала в оренду. Ці гроші були моїм основним джерелом доходу, але після обговорення з дітьми ми домовилися, що вони поживуть у тій квартирі.

Спочатку все було добре, але з часом я почала помічати зміни в поведінці невістки. Віка стала різкою, іноді грубою. Я намагалася не звертати уваги, думаючи, що це просто гормони вагітності, і все налагодиться.

Декілька тижнів тому я організувала святкування свого шістдесятиріччя, запросивши найближчих людей. Цілий день я провела на кухні, готуючи різноманітні страви, щоб порадувати гостей. Свято йшло чудово, але син із Вікою сказали, що їм потрібно йти — онучці час спати. Я погодилася, навіть нарізала їм торта з собою. Син вийшов завести машину, а Віка залишилася шукати свій телефон, який кудись зник. Я запропонувала їй зателефонувати, але вона нервово відмовилася.

Через хвилину я все ж вирішила набрати її номер. І на всю квартиру залунав гавкіт собаки. Уявіть собі — на мій дзвінок у неї був встановлений рингтон із собачим гавкотом! Віка нічого не сказала, лише подякувала за вечір, забрала телефон і пішла. Я стояла, мов завмерла, не знаючи, що робити. За мить мене охопили сльози. Подруги та родичі намагалися мене заспокоїти, але я не могла знайти слів — було так соромно, боляче і прикро.

Я почала думати: чи знав про це син? Може, у нього також стоїть такий рингтон? Може, вони обоє знущаються з мене? Наступного дня син попросив у мене ключі від тієї квартири, де вони мали жити, щоб завезти меблі. Його голос був холодним, без жодних емоцій. Я не витримала і відповіла: «У цю квартиру ви більше не ступите й кроку! Подякуй своїй дорогій дружині!»

З того часу ніхто з них не вибачився. Вони телефонують лише для того, щоб нагадати, як я їх “підставила” і вчинила несправедливо. Я не розумію, чим могла образити сина і невістку, що вони тепер так ставляться до мене. Я завжди бажала їм лише найкращого.

Сергій був розлученим і жив сам. Його дні проходили за звичним сценарієм: робота, вечеря вдома, телевізор і сон. Кожен день був схожий на попередній. У квартирі навпроти жила жінка середнього віку на ім’я Люда. Вона також була розлученою, але виховувала семирічного сина. Останнім часом Сергій став помічати, що Люда почала приходити до нього все частіше. То лампочка в неї перегоріла, то телевізор погано працює, то інтернет зник, а інколи просто запрошувала його на чай із пиріжками.

Сусіди вже почали жартувати: “Одружуйся з нею – і всі проблеми вирішаться!”.

Але Сергій був категорично проти. По-перше, Люда зовсім його не приваблювала, особливо зовні. По-друге, у нього вже була дівчина на ім’я Наталя, з якою він планував незабаром одружитися. Люда знала про це, але, попри все, продовжувала нав’язуватися.

Одного разу Сергій вийшов до магазину за хлібом. Повертаючись, він побачив біля своєї машини Люду з сином. Хлопчик щось писав на дверцятах авто. Сергій підійшов ближче й помітив напис, зроблений явно дорослою рукою: “Повертайся до нас, тату! Ми тебе дуже любимо”.

Це остаточно вивело його з рівноваги. Сергій прямо сказав Люді, щоб вона припинила ці спроби й знайшла собі іншого чоловіка — і для себе, і для свого сина. Але, на його подив, стало ще гірше. Тепер хлопчик щоразу, коли зустрічав Сергія у під’їзді, вітався словами: “Привіт, тату”. Сусідам уже було не до жартів, а Сергій відчував себе в безвиході.

Він кілька разів намагався пояснити Люді, що у нього є наречена і вони скоро одружаться, але вона й слухати не хотіла. Люда зізналася, що не може без нього жити, і що її син також прив’язався до нього.

Сергій опинився у складній ситуації. Всі розмови з Людою були марними, і він почав задумуватись, чи не варто йому просто змінити квартиру, щоб покласти край цій історії.

Світлана Семенівна приїхала до цього села чотири роки тому за розподілом. Усе, що було в її минулому житті, залишилося далеко: друзі, рідні та навіть наречений. У новому місці для неї існували лише учні, яким вона віддавала всю свою увагу та тепло. Того дня був останній навчальний день перед зимовими канікулами. Вийшовши зі школи, Світлана побачила Ірочку, одну зі своїх учениць. Дівчинка стояла на шкільному подвір’ї та задумливо щось креслила прутиком на снігу.

– Ірочко, а чому ти досі тут? Чому не йдеш додому? – запитала вона.
– Не хочу, – тихо відповіла дівчинка. – Він там… п’яний. Прийшов під ранок. Лежить у коридорі. Напевно, там і спить, – Іра не витримала та розплакалася.

Світлана добре знала, що три роки тому дівчинка втратила матір. Відтоді її вихованням займався батько, Стас. Спочатку він старався, але останнім часом почав пити.

– А ходімо до мене? – лагідно запропонувала вчителька. – Разом пиріжків напечемо. Мультфільми на комп’ютері подивимося. Хочеш?
– Хочу! – очі дівчинки засяяли радістю.

Вдома вони весело провели час. Увечері Світлана помила Іру та поклала її спати. Наступного ранку, залишивши дівчинку у себе вдома, вона вирушила до її батька.

– Світлано Семенівно? Проходьте, – Стас, який відкрив двері, був у жахливому стані: обличчя опухле, перегар, волосся скуйовджене.
– Трапилося, – суворо відповіла вона, проходячи до кімнати.

– Що, Іра щось наробила? – стривожено запитав він.
– Ні. Але скажіть, будь ласка, ви знаєте, де зараз ваша дочка?
– Спить, напевно. Адже канікули.

– Ви впевнені? – Світлана пильно глянула на нього.
Стас метнувся до кімнати, але незабаром вискочив звідти блідий.
– Її немає! – прошепотів він.
– Звісно, немає, – спокійно сказала вчителька. – Вона ночувала у мене. А ви навіть не помітили, що її не було вдома. Іра дуже хвилюється за вас, але скільки ще вона це терпітиме?

– Я виправлюсь! Я люблю свою дочку, чесно! Це більше не повториться!
– Тоді доведіть це, – твердо відповіла Світлана. – Ми з Ірою прийдемо до вас увечері. У вас є час, щоб прибрати в будинку, привести себе до ладу і приготувати вечерю.

Того вечора Світлана з Ірочкою повернулися до Стаса.
– Ми для вас пиріжків напекли! – радісно сказала дівчинка.
– А я для вас приготував святкову вечерю! – відповів Стас, зустрічаючи їх на порозі.

Іра дивилася на те, як її батько та улюблена вчителька весело розмовляють за столом, і подумки загадала бажання. “В новорічну ніч усі бажання збуваються. І я знаю, чого хочу більше за все!”

Вже 10 років ми з чоловіком і двома дітьми живемо в місті. Його батьки дуже нам допомагають, а кілька років тому навіть подарували нам трикімнатну квартиру в хорошому районі. Вони заможні люди, але я знаю, що свої статки вони здобули важкою працею та багатьма випробуваннями.

Мої ж батьки все життя прожили в селі. Жили скромно й ніколи особливо не прагнули до змін. Зараз моїй мамі 65 років, а рік тому не стало батька. Увесь цей час мама благала мене забрати її до себе в місто.

Вона говорить, що самотність у селі стає нестерпною: їй нема з ким поговорити, дні тягнуться в нудьзі. Вона навіть пообіцяла допомагати мені з дітьми, якщо я заберу її. Але я намагалася пояснити мамі, що ми живемо в квартирі, подарованій свекрами, і вони, напевно, не будуть раді, якщо я приведу жити до нас ще й свою маму. Якби вона була хворою чи потребувала постійного догляду, це було б інше питання. Тоді я б навіть сама до неї переїхала.

Однак мама здорова, сповнена сил і чудово справляється з усіма хатніми справами. Її єдина проблема — це самотність. Батьківський будинок маленький, і навіть якщо його продати, на виручені гроші в місті нічого путнього купити не вдасться.

Щодня мама телефонує мені, щоб дізнатися, чи не змінила я своє рішення. Я постійно відмовляю, і кожного разу вона ображається. Ввечері вона знову дзвонитиме, а я вже не знаю, як їй відповісти, щоб не завдавати їй болю, але й не порушувати свого життя.

Їй, бачте, життя моє не подобатися! На своє подивилася б! Сидить у своїй квартирці і думає, що щастя впіймала. Ні чоловіка хорошого, ні роботи нормальної – віддалена якась на компʼютері. На що людина живе? А ще береться мене розуму вчити! Та я давно вже забула те, про що вона тільки починає думати! Остання думка підняла Ніну з крісла. Жінка пішла на кухню, поставила чайник, підійшла до вікна. Дивлячись на панораму святкового, сяючого яскравими вогниками міста, вона знову розплакалася. – Всі люди як люди, до Нового року готуються, – пробурмотіла Ніна. – І тільки в мене немає ніякого свята… Одна, як перст… Засвистів чайник.

Ніна, поринувши у спогади, навіть не помітила цього… …Їй було двадцять, коли мама у 45 років народила другу дитину. Дівчину це здивувало – навіщо, мовляв, мамі така морока? – Не хочу, щоб ти залишилася зовсім одна, – пояснила мама. – Це так чудово, коли в тебе є сестра. Ти зрозумієш. Потім. – Я і зараз розумію, – сказала тоді Ніна байдуже. – Тільки врахуй – я з нею возитися не буду. У мене своє життя. – Немає в тебе тепер свого життя, – усміхнулася мама. Ці слова виявилися пророчими… Сестричці було всього три рочки, коли мами не стало… Батька не стало ще раніше. Вся турбота про сестру лягла на Ніну, яка, по суті, замінила Наталці матір. Та років до десяти її мамою й називала. Заміж Ніна так і не вийшла. Причиною сестричка не була – просто не зустрівся той, єдиний, який зумів би підкорити її серце. Та й зустріти його було особливо ніде. Ніна нікуди не ходила, розважатися не прагнула – дім, робота, сестра, дім, робота, сестра. Миттєво подорослішавши після того, як не стало батьків, дівчина все своє життя присвятила сестрі – виховала, вивчила.

Нині Наталя вже доросла, живе самостійно. Збирається заміж. Часто буває у Ніни – сестри дуже близькі, хоча дуже відрізняються за віком, характером і поглядами на життя. Ніна, наприклад, надміру ощадлива. Її квартира давно перетворилася на склад старих, давно непотрібних речей. Якщо пошукати, то можна знайти халат, який вона носила років десять тому, коли була значно стрункішою. Або квитанції з оплати комунальних за рік так двохтисячний. На кухні у Ніни було повно тріснутих чашок, вищерблених емальованих каструль, сковорідок без ручки. Жінка давно не використовує їх за призначенням, але й не викидала – шкода ж, а раптом знадобляться? І ремонт у квартирі, навіть косметичний, вона давно не робила. І не тому, що грошей немає, а тому, що «шпалери ще цілі». Звичка економити на собі, і власному комфорті заради сестри зробила свою справу… …Наталя ж була зовсім інша – весела, легка на підйом. У неї вдома все найнеобхідніше.

Ніяких складів! Тільки те, що потрібно. Дівчина навіть правило собі завела: «Якщо річ жодного разу не знадобилася протягом року, то пора її позбуватися!» Тому в квартирі Наталки було світло, просторо, дихається аж легко… Скільки разів вона пропонувала Ніні: – Давай зробимо в тебе ремонт. Заодно речі переберемо, бо скоро тобі самій місця тут не залишиться. – Я нічого не викидатиму і нічого не хочу міняти, – відповіла Ніна. – І ніякий ремонт мені не потрібен. – Як не потрібен? Ти тільки подивися на свій коридор! Цим шпалерам – сто років вже! Заходиш, як у підвал. А нагромаджений мотлох стільки енергії забирає, ти навіть не уявляєш! Так і заслабнути можна, – вмовляла сестру Наталка. Але Ніна вкотре відмахувалася… І тоді Наталка вирішила зробити сестрі сюрприз. Вона захотіла зробити ремонт сама! Нехай побачить і відчує різницю між тим, що було і що стало. Як сюрприз вона обрала той самий коридор – там було мало меблів і зовсім небагато речей.Comfortable corridor seating

За тиждень до Нового року, коли Ніна пішла на добу на роботу, Наталя зі своїм нареченим Миколою прийшли у її квартиру. Ключі сестри давно мали від обох їхніх квартир. Наталя з Миколою зняли старі темні текстурні шпалери і поклеїли нові – гарні, салатового кольору, із золотавим малюнком. Потім вони розставили старі меблі на місця і пішли. Розпоряджатися речами сестри Наталя не наважилася… …Ніна втомлена прийшла з роботи додому. Вона відкрила двері і зайшла в свою квартиру. Жінка увімкнула в коридорі світло, озирнулася навкруги і раптом вискочила назад за двері! Ніна подумала, що щось наплутала. Вона підвела голову і подивилася номер квартири. – Все правильно… Моя… – пробурмотіла вона і зайшла назад. Вона уважно оглянула коридор і раптом усе зрозуміла. Наталка! – Та як вона посміла?! – обурилася Ніна. Ніна набрала номер сестри, відчитала її по повній програмі і кинула слухавку. Через пів години Наталка з’явилася сама. – Хто тебе просив? – зустріла сестру Ніна. – Ніночко, я ж просто сюрприз хотіла тобі зробити. Подивися, як гарно вийшло – чистенько, світло, просторо, – виправдовувалася Наталка.

– Не смій хазяйнувати в моїй хаті! – Ніна ніяк не могла зупинитися. Неприємні слова так і сипалися на адресу Наталки. Зрештою, дівчина не витримала: – Все, досить! Живи у своєму смітнику так, як ти хочеш! Ноги моєї тут більше не буде! – Що, правда не подобається?! Втікаєш? – Шкода мені тебе, – тихо відповіла Наталка й пішла… Пішла і не дзвонить уже тиждень… Ніколи сестри не сварилися так надовго. А тут ще Новий рік на носі. Невже вони зустрічатимуть його окремо? Ніна вийшла в коридор, присіла на стільчик. – А й справді, просторіше стало, – подумала вона й уявила, як Наталка з Миколою клеїли шпалери. Як вони старалися – жодної складочки немає, як уявляли здивування на її обличчі. – І чого я вчепилася? – подумала Ніна. – Так же ж і дійсно набагато краще. Світліше. І на душі радісніше. Може, сестра має рацію? Несподівано задзвонив телефон. – Ніночко, – Ніна почула, що Наталка плаче. – Пробач мені. Я не хотіла тебе образити.

Навпаки – порадувати хотіла… – Що ти, дівчинко моя, я не злюсь давно вже, – Ніна теж почала плакати. – І пробачати мені тобі нічого – ти абсолютно права і шпалери просто чудові. А після свят почнемо розбирати мій мотлох. Якщо ти не проти звісно… – Звісно, не проти! Допоможу з радістю! А сьогодні? Такий день… Я не уявляю, як зустрічатиму Новий рік без тебе… – Я теж… – Тоді збирайся, – радісно загомоніла Наталя. – У нас все готове, і ялинка, і гірлянди, й свічки. Все як ти любиш… І не метушись, я вже майже все приготувала. Бо я тебе знаю – побіжиш зараз по магазинах. Я ж до останнього вірила, що ми помиримось і разом зустрічатимемо Новий рік. Збирайся і не поспішай. Микола по тебе приїде! Ніна знову підійшла до вікна. Тепер вона дивилася на святкове місто зовсім іншими очима. Вона дивилася й думала: – Дякую тобі, матусю за сестричку…

Зі своїм першим чоловіком я розлучилася багато років тому. Він добряче вимотав мені нерви! Я довго приходила до тями після цього шлюбу. Безробітний, постійно пропивав мої гроші, навіть не соромився виносити речі з дому. А я терпіла, бо думала про сина. Але коли Петрику виповнилося 12 років, він підійшов до мене, подивився в очі й сказав:

— Мамо, навіщо ти це терпиш? Виганяй його!

Тоді ніби пелена з очей спала. Я вигнала чоловіка без сумнівів і з великим полегшенням. Радість від тієї свободи словами не передати.

Пізніше були залицяльники, але серйозних стосунків я уникала. Боялася знову опинитися в подібній ситуації. Та останні чотири роки були особливо важкими.

Мій син поїхав до Канади працювати і вирішив залишитися там назавжди. Їхати до нього я не хочу — надто пізно звикати до іншого життя. Карантин дався мені важко: ніхто не приходив, я була зовсім одна. Потім стало ще сумніше.

— Знайди хоч якогось друга, щоб було з ким поговорити! — радила мені подруга.

— Але з ким? Дивлюся на однолітків, а вони всі такі немічні й похмурі. Хіба це для мене? Вони не друга шукають, а доглядальницю.

— Так знайомся з кимось молодшим. Ти ж прекрасно виглядаєш!

Ці слова змусили мене задуматися. Якось так вийшло, що чоловік із сусіднього будинку почав до мене заходити. Його звали Іван. Щодня він вигулював собаку в нашому сквері. Розлучений, колишня дружина живе в Італії, а доросла дочка переїхала до його квартири. На вигляд — справжній красень, 49 років. Мені ж, нагадаю, 62.

Ми почали спілкуватися, і він приділяв мені багато уваги: квіти, компліменти, підтримка. Незабаром Іван переїхав до мене. Всі дивувалися, як такий цікавий чоловік звернув на мене увагу. І, не приховую, це мені лестило. Я готувала йому смачні страви, прала і прасувала речі — робила це із задоволенням. Але одного дня він сказав:

— Тобі корисно більше бувати на свіжому повітрі. Може, ти вигулюватимеш мого собаку?

— Ходімо разом, — відповіла я.

— Не думаю, що варто нам занадто часто показуватися разом, — відмахнувся він.

Мене це зачепило. “Соромиться мене?” — подумала я. З часом я зрозуміла, що перетворилася на його прислугу. Вирішила поговорити серйозно:

— Ми повинні ділити обов’язки порівну. Ти можеш і сам вигуляти собаку чи випрасувати свої речі.

— Якщо ти хотіла молодшого й красивого чоловіка, мусиш йому догоджати. Інакше який сенс?

Ці слова стали останньою краплею.

— У тебе є 30 хвилин, щоб зібрати речі й піти! — сказала я.

— Але як? У моїй квартирі дочка з хлопцем живуть!

— Ну, то живіть усі разом!

Я вигнала його без вагань, хоча на душі було сумно. Невже в моєму віці вже не можна знайти справжнє кохання? Як хочеться простої ніжності…

— Катя, — розповідала Олеся сестрі, — уявляєш, мені дочка запропонувала nродати будинок і переїхати жити з ними, щоб я та їм з дітьми доnомагала, і мені не нудно було однієї… — Дурненька, навіть не думай про це. Вони ж молода сім’я. Та й яка різниця?! Усі хочуть жити окремо, а ти лізеш у їхню родину. Вони навіть якщо й пропонують, то лише заради пристойності. Олеся трохи зніяковіла, але вона вирішила остаточно: до доньки вона переїде, адже після чоловіка їй не хочеться більше жити в цьому будинку самотужкі. «Сподіваюся, ти мене розумієш і підтримаєш моє рішення. Я не можу тут жити без тебе. Ми з тобою виховали гарну дочку. Вона точно мене не кине … »- подумки говорила Олеся з портретом чоловіка. Онуки дуже зра діли, побачивши бабусю. Вони були дуже прив’язані до неї.Сімейні пакетні тури

— Ми і казки читатимемо, і гулятимемо разом! – радісно казала Олеся онукам. Її поселили в одну кімнату з дівчиськами. На дивані Олесі було дуже зручно, а головне — спокійно, адже вона робила хорошу справу: допомагала дітям з поkупкою нового житла. Гроші від продажу свого будинку Олеся віддала дочці як початковий внесок. Щоправда, найбільше Олесю зігрівав той факт, що вона більше не житиме сама. Через кілька днів Олеся поклала дівчаток і вирішила попити чаю, як раптом почула розмову доньки та зятя з кухні. Чоловік говорив, мовляв, скоро дівчатка виростуть, і їм буде тісно в одній кімнаті з бабусею та й їм, дорослим людям, захочеться пожити одним, але з тещею це неможливо. Олеся так засмутилася… одразу побіrла до своєї кімнати. Зять поїхав у відрядження.

Олеся все чекала, коли діти наберуться сміливості, щоб виселити її зі свого будинку. Настав день Х. Зять повернувся з відрядження. Олеся сиділа в кімнаті онучок, як раптом туди зайшли дочка із чоловіком. — Мам, нам треба щось сказати… — почала дочка, але тут зять Олесі її перебив. — Давай, я скажу, мені вже нестерпно. Ми вам дуже вдячні за те, що ви вже зробили для нас і щодня робите… — Так, і в одній квартирі нам буде тісно… — дивлячись у підлогу, промимрила Олеся. — Ну може бути. Тому ми вигадали геніальне рішення. Ми куnимо дві квартири на одному сходовому майданчику. Коли вам буде нудно – зайдете до нас, а коли ми дістанемо вас – повернетеся до себе. Щоправда, ідеально? – усміхнувся зять. Олеся заплакала. Вона звинувачувала себе в тому, що подумала nогано про найрідніших їй людей. Що могло бути краще за квартиру дочки по сусідству? Про таке Олеся і мріяти не могла.

Моєму дитинству можна було позаздрити. Я був єдиним сином у люблячих батьків, які в мені “душі не чули”. Та й, до того ж, вони були дуже забезпеченими людьми, тому я ніколи нічого не потребував, як і їхні родичі, що з радістю у них постійно просили гроші, а батьки ніколи б і не подумали відмовити. Звичайно, допомагали вони їм не маленькими сумами, тому це часто било за нашим фінансовим станом. Мені було 14 років, коли я потрапив до дитячого будинку і залишився на самоті з усіма проблемами. Мої батьки розбилися в автомобільній аварії, і миттєво всі наші родичі просто зникли. Я думав, що вони обов’язково доглядають мене, але цього не сталося. Спочатку в мені ще теплилася надія, і я сам дзвонив родичам з дитячого будинку, але тільки вони чули, хто це, одразу в них виникали якісь термінові справи. Скажу чесно, що час у дитячому будинку був справжнім пеклом для мене.

Я не міг звикнути до того, що моїх батьків більше немає, та ще й зовсім нове становище та повна самота. Але, на щастя, бути мені там довелося недовго, бо з нього мене забрала наша сусідка, подруга мами. У них самих була дочка років десяти, і вони досить довго робили документи, бо, за фактом, вони мені ніхто, з родичами все було б швидше. Моя мама колись їм допомогла, і тепер вони вирішили, що хочуть їй віддячити. З сусідкою вони швидко потоваришували, тому коли моя добра мама дізналася, що у них проблеми з грошима, знайшла для її чоловіка високооплачувану роботу з хорошими умовами. Повернувшись майже до рідного дому, мені стало краще, проте я розумів, що так само не буде, оскільки моя нова сім’я бідніша, і вони не зможуть оплачувати мій приватний дорогий ліцей. Однак вони сказали, щоб я навіть про це не наважувався думати, я закінчу саме цю школу. Мені було дуже некомфортно, тому що я бачив, як багато вони працювали і намагалися вивчити мене і дати мені все найкраще, як і їхні дочки. Я довгий час намагався їх переконати, що можу вчитися і у звичайній школі, але вони цього навіть чути не хотіли. Казали, що їм краще знати, що мені потрібно, я жодного разу не натякнув їм, що мені потрібне щось нове, але вони все купували як рідній дитині.

Щоб якось їм відплатити, я допомагав їхній дочці з навчанням, забирав її зі школи, також часто прибирав будинки та мив посуд і виконував усе, що вони мене просили. Саме завдяки прийомним батькам у свої 23 роки я маю свою престижну справу, завдяки якій маю чималий прибуток. У подарунок їм я купив нову машину та дачу, але це не все; я продовжую їм допомагати, бо розумію, що вони витратили на мене набагато більше, звісно, не лише грошей. Моя молодша сестричка закінчила ту саму приватну школу, що і я, а проживаю я у квартирі своїх батьків, поряд із прийомними батьками. Ось так чужі для мене люди стали найближчими людьми, а родичі не згадували про мене до того моменту, поки я не почав заробляти гроші. Вони дзвонили та напрошувалися в гості або прямо просили про допомогу. Ось тільки мені не хочеться мати з ними нічого спільного: вони покинули мене і не згадували, коли мені така потрібна була підтримка, а тепер вони стали для мене непотрібними. Я радий, що саме вони стали моїми новими батьками, оскільки вони допомогли мені стати кращими, і я зобов’язаний їм не менше ніж рідним за те, яким я став. Я люблю їх і хочу, щоб вони знаходили нові та нові причини пишатися мною, а я зроблю для цього все можливе!