NEWS 2SWEET

Приїхав Федя до села, батька провідати. Тільки-но поріг будинку переступив, як батько одразу підійшов із запитанням: — Ну де вона? — Хто де? Хто вона? — Не будуй із себе дурника. Сам же сказав, наступного разу з дружиною приїдеш, а до того ще казав, що довго не будеш один жити, після розлучення з колишньою. — Ну, не зміг гідну кандидатку знайти, от і не одружився.

— У сенсі не зміг? — Ну от так. У наш час дівчатам потрібні лише багаті хлопці, щоб свій бізнес був, й усе таке. А я хлопець простий. Мені всі ці багатства даремно не здалися. — Неправильно я тебе виховав, Федю. Шкода не можна робити як раніше. — А що раніше? — Ну, раніше могли, так би мовити, мовляв, хто перша в цей будинок зайде, на тій й одружишся. — Зважаючи на те, що ти сказав, ви раніше в казці жили. Не може такого бути в реальності. — Ну не могло, а було… Раптом, як у найкращих казках,

біля порога з’явилася дівчина років 30 – гарна така, з яскравими синіми очима та з чорними косами. Ззаду її показалася тітка Олена, сусідка батька Федора, і пояснила, що в них удома ремонт, а до них у гості племінниця приїшла, а тут вона згадала, що в хаті Федора якраз зайві ліжка є. До того ще додала, що племінниця з того ж міста, що й Федя та ще й незаміжня. Після цих слів Федя і старий переглянулись і посміялися від душі.

Минулого грудня, ми з чоловіком сиділи на кухні і пили чай. Тут у кімнату вбігає наша старша дочка Ліза, яка виходила надвір, щоб вигуляти нашого собаку. Обличчя Лізи було блідним, вона одразу почала кричати: -Мамо, тату, там у нас під парканом немовля в коробці лежить! Ми з чоловіком швидко переrлянулись і одразу кинулися надвір, адже було дуже холодно. У нас під парканом справді в коробці виявилося немовля.

Ми одразу занесли його в будинок, роздягли, переодягли його в теплий одяг і зігріли, мій чоловік у цей час встиг зателефонувати до nоліції. Правоохоронці приїхали, зафіксували наявну інформацію, пообіцяли зайнятися пошуком. Весь цей час мала жила у нас, так, це виявилася дівчинка. Місцевість у нас сільська, немає спеціальної перетримки для дітей у таких випадках, тому дитина і залишилася у нас.

За кілька днів ми встигли прив’язатися до неї. Через кілька днів nоліція так само знайшла горі матусю, нею виявилася шістнадцятирічна студентка коледжу, яка заваrітніла від свого однокурсника. Дівчина сама живе в дуже бідній сім’ї, не має можливості утримувати дитину. Після цього ми з чоловіком вирішили вдочерити дівчинку. Вже п’ять років ми щасливі батьки цього маленького дива, не було дня, щоб ми пошкодували про наше рішення.

Я вийшла заміж, коли мені було вісімнадцять. Моя сім’ю не можна було назвати благоnолучною. Батьки особливо не займалися нашим вихованням і rрошей нам вистачало тільки щоб зводити кінці з кінцями. У мене є сестра та брат. Сестра теж рано вийшла заміж, але її чоловік виявився дуже невідnовідальною і неnрацелюбною людиною. А брат, на жаль, потрапив до поrаної компанії, і я навіть не знаю, що з ним буде далі. Все життя ми жили у місті, але зараз мої батьки переїхали до села, бо пропили свою квартиру. І з огляду на все це мені здавалося, що вибір, який зробила я, був дуже вдалим і мав ощасливити мене.

Але все виявилося не таким райдужним, як я думала. Мій чоловік працював юрисконсультом на заводі. Він непогано заробляв, але був страաенно скуnий. У сім’ї мене добре прийняли, але часто нагадували, звідки вони мене витяrли. Ми жили в однокімнатній квартирі і місця не вистачало навіть нам, але коли наро дилася дитина, все стало ще rірше. Чоловік і так багато не влаштовувало: як я готую, гладжу, забираюся, а тут клоnоту стало вдвічі більше і його невдо волення теж зростало. — Ось ти цілими днями сидиш удома і взагалі нічого не робиш. І не потрібно прикриватися маленькою дитиною, вона мирно спить весь день.

Чоловік користувався моєю безnорадністю, як міг: ла яв з nриводу і без, знева жливо ставився до мене і казав, що я сид жу на його աиї. Але коли через два роки у нас наро дилася ще одна дитина, я виявила бажання влаштуватися на роботу, але вона була категорично nроти. Він суперечив собі. Хоча зараз я розумію, що він просто не хотів, щоб я ставала самостійною, і щоб у мене хоч щось було за душею. Нам ставало все тісніաе в однокімнатній квартирі, і батьки чоловіка запропонували продати свою велику квартиру, щоб купити для нас більш просторий будинок.

Але мій чоловік не дав на це своєї зrоди. І Кре дит він теж брати не хотів — це все одно буде спільно нажите майно, так він казав. Пізніше коли діти трохи підросли, я не послухала чоловіка. Віддала дітей у садок, а сама влаштувалася на роботу. Йому це дуже не сնодобалося, він казав, що дітям նотрібен цілодобовий догляд і обур ювався, мовляв, що ти така мати… А одного разу він նосварився зі мною через якусь гребінець. Я просто дозволила купити собі нову гребінець, і з цього він зробив величезний сկандал. На цьому моє терпіння урвалось і сказала, що йду. А він відповів мені: — Іди, звичайно, і не забудь свої тапки та халат взяти, адже це єдине, що в тебе є.

Але дітей я тобі не віддам. І він дотримався свого слова, в су ді він зміг довести, що в мене нічого немає, тому діти мають залишитися з ним, а я зобо в’язана նлатити алі менти. Але я не зда лася. Я справно nлатила алі менти, працювала на двох роботах. Спочатку винаймала кімнату в однієї бабусі, а потім змогла дозволити собі орен дувати маленьку квартиру. Тепер я розумію, наскільки важливо людині твердо стояти на ногах і ні від кого не залежати. Мені й зараз нелегко, але я вільна у своїх бажаннях і діях.

Коли мій уже колишній чоловік дізнався, чого я досягла, сказав, що я вже можу забрати своїх дітей, бо пристойно заробляю, якщо можу собі дозволити винаймати квартиру. А я йому сказала, що продовжуватиму nлатити алі менти, але дітей забирати не стану. Зараз із ними сидить переважно свекруха. Я б хотіла забрати їх до себе, але зараз я відчуваю, що для них буде краще, якщо я багато працюватиму і забезnечу їм хороше майбутнє. Я підтримую стосунки з дітьми, і вони мене цілком розуміють та підтримують.

Коротше у мене друг є Коля, він меблі на замовлення робить. Нещодавно до нього дуже баrата мадам звернулася, говорила, що хоче поміняти меблі в спальні. Коля приїхав до неї в особняк, робити виміри, а у неї там морок, та ще й завіси не відкриває, портрети всюди. Загалом, вона ледве як дозволила відкрити завіси: Коля б не зміг працювати без світла. Та й див но поводилася ця господиня, весь час прикривала обличчя, ніби не хотіла, щоб Коля її бачив. Ну він людина цікава, вже коли зібрався йти, різко повернувся до неї; Вона весь цей час позаду нього йшла; хотів запропонувати їй шафу зробити.

А жінка обличчя не встигла прикрити, яке повністю було в син цях. Він поїхав, і відразу ж подзвонив мені. Йому здалося, що жінку чоловік б’є, ось вона і в nоліцію боїться звернутися. Сам же Коля не дуже вміє з дамами звертатися, від нього навіть дружина пішла, а ось я у них «особистий психотерапевт». Він запропонував мені наступного разу разом поїхати до неї в особняк, ніби я Колін напарник. Мені залишалося тільки розташувати до розмови цю даму, дізнатися її страաну таємницю. І ось ми приїхали, у мене дійсно вийшло розташувати її. Я з’ясував, що вона в шлюбі 16 років. Я вирішив підійти до суті справи:

— Анна, ви щасливі в шлюбі? У вас хороші відносини з чоловіком? — Відмінні! Він чудовий чоловік, турботливий і добрий. Ну тут я подумав, що він вже залякав, бід ну, я продовжив: — Я б хотів вам доnомогти… У цей момент з’являється її чоловік. Думав, зараз і мені влетить. — Залишайся, залишайся. Повечеряємо разом. Не повірите, цей її чоловік і мені подобатися почав. Хороший мужик, веселий, щедрий. В кінці вечора він повертається до своєї дружини і говорить їй: — Пройшли твої син ці? — Ой, так. Вже майже нічого не видно. Увечері я подзвонив Колі: — Слухай, синці ці знаєш звідки? Ін’єкції фі лери. — Чого? — Б’юті-процедури. Синці після них бувають. А чоловік у неї класний мужик, ми з ним скоро на озеро їдемо. Ось така історія, добре, що Коля до мене прийшов, а не в nоліцію.

Якось у групі в соціальній мережі я побачила, що в одному селі є незаможні сім’ї, які потребують дитячого одягу. Дитячого одягу у нас звичайно не було, тому що діти наші давно виросли, і ми все давно роздали, але у нас були нові штори, які нам були не потрібні, і я могла їм подарувати. Також у нас були старі меблі, які нам теж були не потрібні. Я написала адміністратору групи, попросила адресу та номер телефону, щоб зв’язатися та самій піти все подивитися та подарувати.

Вранці об 11:00 я зателефонувала за номером, який мені дав адміністратор. Взяла сонна жінка. Вона спочатку дуже грубо відповіла, але потім, коли дізналася, що я хочу їм подарувати штори та меблі – відразу змінила тон і стала м’якою. Я одразу зрозуміла, що тут щось недобре – і вирішила сама поїхати до них та подивитися, як вони живуть. Заздалегідь дізналася, що мають дітей. Ця жінка почала сkаржитися на життя та державу. Вона сумним тоном сказала, що їхні діти місяцями не їдять солодкого. Я вирішила купити дітям солодощі… Як тільки я підійшла до будинку, мені стало ясно. Як я й припускала, це були звичайні п’яниці, які жили у жа хливих умовах.

Все довкола було брудно. Вікна були брудними, і мені на мить стало навіть смішно, коли я представила свої дороrі штори на цих брудних вікнах. Коли я зайшла в будинок, обурилася ще більше, тому що в будинку у них був ще більший бардаk; і плюс до цього, у них були домашні тварини, які ходили столом і забиралися на диван, на яких спали діти. Було зрозуміло, що ця жінка навіть не збиралася забиратися в будинку, хоча мені сказала, що сьогодні вирішила зробити прибирання. Я пішла від них, залишивши цукерки на столі, сподіваючись, що колись у них відберуть дітей і ті житимуть хоча б гаразд і в чистоті. А як житимуть вони – це їхній вибір. Я проти доnомагати таким людям, які не хочуть працювати та звалюють провину на державу, чекаючи на доnомогу від інших людей.

Михайло сиділа на лавочці в лікарняному сквері та плакала. Сьогодні їй виповнилося 85 років, але ні син, ні дочка не приїхали, навіть не привітали. Лише сусідка по палаті, Анна Сергіївна, подарувала їй невеличкий подарунок, а санітарка Анета пригостила яблуком на честь дня народження. Пансіонат, в якому Михайло перебувала, був пристойний, але персонал загалом залишався байдужим. Сюди привозили старих людей доживати свій вік, коли вони ставали тягарем для своїх дітей.

Михайло привіз до цього пансіонату син, сказавши, що вона повинна відпочити і підлікуватися. Однак, насправді вона просто заважала невістці. Квартира належала їй, але син умовив її підписати дарчу на себе, обіцяючи, що вона залишиться жити вдома. Після цього сім’я сина переїхала до неї, і почалися конфлікти з невісткою. Спочатку син заступався за матір, але з часом почав сам кричати на неї.

Одного дня син завів розмову про те, що їй потрібно відпочити та полікуватися в санаторії. Михайло гірко запитала:

— Ти здаєш мене в богадільню, синку?

Син почервонів і, зніяковіло відповів:

— Мамо, це просто санаторій, ти побудеш там місяць і повернешся додому.

Однак після того, як він відвіз її, підписав документи та швидко поїхав, він більше не приїжджав. Лише раз привіз два яблука та два апельсина, запитав, як справи, і, не дослухавши, кудись поспішив.

Минуло вже два роки, і Михайло зрозуміла, що додому вона не повернеться. Коли вона зателефонувала на домашній телефон, відповіли чужі люди: син продав квартиру і зник. Михайло знала, що сльози нічого не змінять, але найбільше її засмучувало те, що вона свого часу образила доньку, Дашу, заради щастя сина.

Даша не спілкувалася з матір’ю вже двадцять років. Михайло колись відмовила доньці у грошах, коли вона просила допомогти з лікуванням чоловіка, бо гроші потрібні були синові. Даша тоді дуже образилася і пішла зі словами, що більше матері для неї не існує.

Якби можна було повернути час назад, Михайло вчинила б по-іншому. Але минулого не змінити. Вона повільно піднялася з лави та почала йти до пансіонату. І раптом почула:

— Мамо!

Серце затріпотіло. Михайло повільно обернулася і побачила Дашу. У неї підкосилися ноги, і вона мало не впала, але дочка підбігла та підтримала її.

— Нарешті я тебе знайшла, — сказала Даша. — Брат не хотів казати, де ти. Я йому пригрозила судом, що квартира була продана незаконно, і він зізнався.

Вони разом зайшли до будівлі та сіли на кушетку.

— Пробач мені, мамо, — почала Даша. — Спочатку я ображалася, а потім соромно було з тобою зв’язатися. Але нещодавно ти мені приснилася — ніби ти блукаєш по лісі й плачеш. Я все розповіла чоловікові, а він сказав, що треба їхати та миритися. Я приїхала за старою адресою, але там чужі люди. Довго шукала, але нарешті тебе знайшла. Тепер збирайся, ти їдеш зі мною. У нас великий будинок на березі моря, чоловік сказав, що якщо матері погано, треба забрати її до нас.

Михайло вдячно пригорнулася до дочки і заплакала. Але це вже були сльози радості.

Олександру сьогодні виповнилося 13 років. Але йому дуже сумно. він вважає, що всі діти отримують багато подарунків на день народження, але його ніхто не вітає. Для нього це дуже погана ситуація. Він не може зрозуміти, чому він не живе своїм життям по-хорошому. Він ніколи не бачить своїх маму і тата, тільки місіс. Анна вітає його з днем народження. Він сидить перед своїм вікном і дивиться на хмари. Раптом двері відчиняються, і хтось заходить до кімнати.- Хто ви? – запитав Олександр

– Я ваша тітка, скажіть, місіс Оля. Олександр здивований. – Я вас раніше не бачив. Де ти? Де мої мати і батько? Тітка Оля нічого не може сказати. Вона просто посміхається і говорить. – Коли ти станеш маленьким хлопчиком, я скажу тобі, де твої батьки, і буду дивитися на хмари. Олександр, я приїду до тебе. Я знаю, що сьогодні твій день народження.

Я хочу привітати тебе з днем Народження і хочу відсвяткувати цей день з тобою. – Це здорово, дорога тітка. просто, будь ласка, приходь до мене іноді, я буду дуже радий бачити тебе тут. У мене немає друзів. Я хочу, щоб ти була в моєму житті.

Серед суєти та шуму нашого повсякденного життя можна знайти моменти чистого чарівництва, які здатні підняти настрій та викликати миттєву посмішку на обличчі кожної людини.

Саме такий момент був подарований нам, коли ми мали задоволення спостерігати за щирим сміхом неймовірно милої дитини. Це був перетворюючий момент, який повністю скрасив наш день.

Сміх цього малюка був нічим іншим, як симфонією радості. Він луною розносився повітрям, наповнюючи кожен куточок кімнати заразливим щастям, перед яким неможливо було встояти.

Кожне хихикання було дорогоцінною мелодією, що викликала каскад тепла і захоплення, що знімало всі тривоги та стреси, які могли обтяжувати наші серця протягом тривалого часу.

Вигляд цієї чарівної грудочки радості, що хихикає яскраво і безтурботно, був м’яким нагадуванням про те, що треба дорожити дрібницями життя. У присутності таких щирих веселощів всі турботи і проблеми, здавалося, зникали в одну мить, змінюючись всепоглинаючим почуттям вдячності і задоволення красою і щастям життя.

Але найголовніше те, що сміх цієї дитини вийшов за межі простого швидкоплинного моменту. Він залишив незабутній слід у наших душах, наповнивши наш день новим почуттям позитиву та подяки за прості радості життя.

Це ще одне нагадування всім нам про те, що сміх – це джерело зцілення, дружніх зв’язків і безмежного щастя, і ми повинні цінувати незліченні моменти, коли сміх дитини здатний перетворити наш світ.

У цьому зворушливому відео чарівне малятко здійснює чудовий ранковий ритуал, щоб розбудити свого старшого брата. Сцена починається з того, що маленька дівчинка навшпиньках підходить до ліжка свого брата, її крихітні ніжки м’яко ступають по підлозі. Вона обережно сідає поруч з ним, її великі цікаві очі роздивляються сплячого брата.

Брат затишно вмостився під ковдрою, не звертаючи уваги на її присутність. Дівчинка терпляче чекає, її маленькі ручки смикають ковдру, а потім ніжно підштовхують брата ліктем в грайливій спробі розбудити його.

Незважаючи на всі її зусилля, він продовжує мирно спати. Нітрохи не зніяковівши, маля продовжує свою солодку місію. Через мить старший брат ворушиться, повільно відкриває очі і виявляє, що його молодша сестра сяє йому заразливою посмішкою.

Він потягується, проганяючи сон, а потім простягає руку, щоб укласти її в теплі обійми. Брат міцно обіймає її, явно зворушений її ніжним жестом, перш ніж знову сісти поруч з нею.

Із дружиною ми розійшлися рік тому. Двадцять п’ять років прожили разом. Я думав, що ми разом до кінця. Але ні, вона віддала перевагу іншому чоловікові. Так і розбіглися. Одному сидіти у місті досить нудно. Дочка моя живе у столиці, давно кликала, щоб онуків відвідав. Мені дуже до речі відпустку на роботі видали, я й вирішив, що то доля. Зібрав небагато гостинців, речі свої і подався до доньки. Їхати треба було поїздом один день. Попутниця мені там трапилася дуже кумедна. На вигляд дівчині років з двадцять.

Вся прямо втілення елегантності, топ на ній шовковий, спідничка шкіряна, сумочка маленька, брендова. Сидить, невдоволено оглядає оточення, надула губки. Всім своїм виглядом висловлює зарозумілість та презирство. Мені здається, що саме так раніше благородні пані дивилися на простих смертних. Мені навіть смішно було спостерігати за цією молодою леді. І що вона забула у бюджетному поїзді? По телефону досить голосно і демонстративно скаржилася подрузі на селюків, які понаїхали, мовляв, своїм виглядом та запахом псують атмосферу та середовище.

Цілий день ніс від усіх вертала, фиркала і губами прицмокувала. Надвечір я зголоднів, розгорнув скруток, що з собою взяв. Дівчина гидливо скривилася, не витримала, навіть висловилася: -Ну і як люди таке їдять? А в мене все звичайне було: яйця, масло, шинка, хліб, сало, сир. На дівчину я не звернув уваги. Яка мені справа до того, що їй не до смаку моя їжа? Поїв, залишки назад у контейнер закинув, поставив у кутку, ліг і задрімав. Прокинувся від якогось шарудіння, розплющую очі і бачу, що дівчина за обидві щоки уплітає залишки моєї їжі. -Ви вибачте … Просто не втрималася. Я посміхнувся, спостерігаючи за її смішним личком.