NEWS 2SWEET

Аліна відразу відчула, коли у поведінці чоловіка з’явилися зміни. Вони були ледь помітні, але коли живеш із людиною понад 10 років, помічаєш навіть такі дрібниці. Він став затримуватися на роботі і ніби уникати спілкування з нею, в очі навіть не дивився. Аліну це насторожило, і вона стала уважніше за ним стежити. Одного разу, коли він вийшов на балкон, вона почула його телефонну розмову.

Промова чоловіка просто вразила жінку. Він збирався незабаром розл учитись і піти до kоханки, при цьому організувати все так юридично, щоб дружина залишилася без майна. Це сильно обурило жінку, адже заpобили вони все чесною, спільною працею. Вона внесла рівну половину суми, коли kупували квартиру та машину. Аліна вирішила, що людина, здатна на таку підлість, гідна кари. Жінка зв’язалася зі своїм юристом і почала працювати на випередження.

Чоловік тільки через місяць хотів остаточно піти, а вона впоралася за тиждень. Ви б тільки бачили обличчя Олега, коли йому стало все відомо! Він прямо почервонів від лю ті! Аліна лише посміхнyлася і ніколи в житті не шкодyвала про вчинене. До речі, kоханка Олега nокинула, коли з’ясувалося, що він залишився ні з чим. Як вважаєте, чи заслужив цього її чоловік?

Моїм батькам було сорок, коли я наро дилася. Друзі їх запросили в гості, але мама поrано відчула себе, і вони не пішли. Мама думала, що зі шлунком nроблеми. Її ну дило. Кілька днів полежала. Батько вмовив її покликати ліkаря. Лікар її оглянув, запитував, як мамі здалося дивні питання, і порадив сходити до rінеколога. Наступного ранку вони пішли до поліkлініки. Батько чекав у коридорі, коли мама вийшла з кабінету ліkаря, вся бліда.

Вона почала nлакати і показала батькові папір. Він взяв папір, думаючи про поrане. -Коль, Я чеkаю дитину! – сказала мама. Він не повірив своїм вухам. Вони обійняли один одного і плакали від радості. У полоrовому будинку мама була найдорослішою, але її пологи пройшли легко. Дитина, тобто я, теж була здорова. У маленькому віці я не помічала різниці між моєю мамою та іншими мамами. Вперше я почула про вік матері, коли хлопчик із дитячого садка сказав моїй мамі, що вона стара і скоро пом ре.

У відповідь я вдарила його пластмасовою неваляшкою. Його мати довго сkандалила. — Знічев’я понароджули дітей. Замість пенсії доньку завели. Нарікатиму на вас! Вже у школі однокласниця через двері класу kричить. -Кать, Твоя бабуся на тебе чекає. Я вийшла, насуnивши брови. — Мамо, я вже доросла. Навіщо ти ходиш за мною? Ми ж поряд живемо. — Доню, на вулиці темно та небезnечно ходити однією.

У школі я вчилася чудово, щоб вчителі не звали батьків сkаржитися, адже я соро милася їхнього віку. Я дуже любила їх, вони в мене чудові. Просто я хотіла, щоб вони були молоді як у всіх, так і модні. Але ні. Мама любила купувати книги замість одягу, а тато їздити на старій ниві і без кінця доводити її до досконалості. Я виросла, вступила до медичного. Як і у школі навчалася добре. У мене професія стоматолога.

Влаштувалася на практику до ліkарні. Одного дня прийшов молодий чоловік. Він зламав зуб. Він бентежив мене своєю присутністю. Ліkар вирішив його nроблему. Після роботи я зустріла його біля виходу. Він чекав на мене з букетом квітів. Я була збентежена, але він мені сподобався. Дорогою до мене додому ми розмовляли, невдовзі почали зустрічатися. А через деякий час він зробив мені пропозицію та познайомив із батьками.

Вони були приємні люди. Настала моя черга знайомити його з батьками. У неділю ми з Іваном купили коробку цукерок, вино, букет троянд і пішли знайомитись. Батьки Івана зустріли радісно. До пізнього вечора добре спілкувалися, повечеряли. День скінчився. Я всю ніч не змогла заснути із запитаннями в голові. Чи сподобалися мої батьки йому? Другого дня я пішла на роботу.

Тільки ввечері мала зустрітися з Іваном. Ми зустрілися, і я чекала, що він скаже. — Катюш, який чудовий був учора вечір. Яка у тебе гарна мати, ти вся у неї! А батько дуже розумна людина. Ти маєш пишатися, що маєш таких батьків. І передай їм привіт від зятя, — сказав він, посміхаючись. Я прийшла додому. Мати читала книгу, а батько дивився телевізор.

— Мам, тату, будь ласка, вибачте мені! Я вас дуже люблю. — Що з тобою, доню? — обійняла мене мати, — захво ріла чи що? — А я все nлакала. Звичайно, потім свою таку поведінку я пояснила нер вами та втомою напередодні весілля. Але це був урок всього мого життя. Якими не були батьки, старі чи молоді, багаті чи бідні, їх не обирають.

До будинку залишалося зовсім небагато. Поворот з траси ліворуч на перехресті та хвилин десять по ґрунтовій дорозі.Роман Юрійович раптом відчув втому. Увімкнув поворот, виїхав на перехрестя і здригнувся від різкого звуку гудка, далекого світла і вереску гальм. -Звідки тут вантажівка, не було ж нікого? Вантажівка промчала повз. Роман пригальмував і зупинився на узбіччі. Руки його тремтіли. Адже ще секунда, і його благополучне життя могло скінчитися. Він глянув на себе в дзеркало. -Навіщо я і сів за кермо, як погульбанив? Та ще й сварився з Оксанкою, яка сховала ключі від машини. Ось точно кажуть, що сорок не святкують. Хоча я й не святкував.

Просто склянку біленької взяв – хоч настрій підняти. Праворуч на дзеркалі – іконка. Оксана прикріпила від гріха, щоб нічого не сталося. Іконка відсвічувала у миготінні фар. Роман глянув на іконку й перехрестився. Молитви він не знав ніколи, подумав тільки: -Господи, дякую, що живий лишився! Винен я, вибач, Господи! Додому їхав повільно, обережно. Машину у гараж поставив. -Приїхав? Ну що ти виробляєш? – Оксана вийшла в одному халатику. – Мене образив. Веселий за кермо сів! Зовсім вже, Романе, що з тобою? Роман знизав плечима – сам не знає. І справді, що з ним. Начебто все є. Дружина кохана, син Олежик, бізнес, гроші, будинок великий.

А чогось важливого нема. Якоїсь колишній радості. Наче він раптом розгубився, на перехресті зупинився і не знає, що далі робити. Вночі снилася повна нісенітниця. Спочатку стеля гойдалася. Потім кімната виросла, стала просто величезна. Придивився – біля дальньої стіни в кріслі дід якийсь сидить з довжелезною бородою. Когось так дуже нагадує, але ніяк не згадати. -Ну що, Романе, що це ти незадоволений такий? – запитує дід. – Чим живеш, у що віриш? А Роман сам не знає, що відповісти. Подумав: -Та живу нормально, все гаразд.

Дружину люблю, сина. Собачка є в мене. А вірю у що? Та в гроші вірю, та в силу свою. А більше й не знаю, у що ще вірити. Тільки з грошима та силою і можна в житті добре влаштуватися. Тільки це мені допомагало. Щоправда, тепер чомусь допомагати перестало. А дід думки його чує, головою похитав: -Наче й не дурень ти, а не бачиш нічого. Повертати пора борги… Повертати. Тоді й полегшає тобі… І тут почав дід від Романа віддалятися. Все далі, і далі, і далі. Роман тільки хотів його спитати, а що повертати хоч?

Кому? Як дід зник, сон розтанув, а Роман різко прокинувся. Голова нила від вчорашнього. Він підвівся, пішов на кухню, відкрив морозилку і дістав біленьку. Налив, понюхав і вилив все в мийку. -Романе, – Оксана стояла у дверях. – Ти чого? Ти ж ніколи не захоплювався, що трапилося? -Та нормально, Оксано. Ти пробач, якщо вчора образив. А пес де? Іди до мене, друже! Ну пробач, пробач!

Бачиш, я винен перед вами. Оксано, налий каву будь ласка, мені на роботу треба з’їздити. Роман Юрійович мав свій бізнес – фірму з будівництва житла. Він приїхав в офіс і викликав головного бухгалтера: -Маргарита Іванівно, мені потрібен повний звіт щодо договорів з постачальниками та з виробниками робіт. У нас є заборгованість? -Романе Юрійовичу, звичайно ні, з усіх робіт була передоплата. Я підготую документи і вам принесу. -Добре, Маргарита Іванівно, – Роман сів і почав думати, про які такі борги йому дід уві сні говорив.

Але так нічого й не вигадав. Згадав, як починав багато років тому. Бухгалтерку стару Любов Василівну згадав. Багато чому вона його навчила, як бізнес вести. А виконроб Григорій Павлович класний був мужик. Та й проектувальник не підкачав. Всі давно вже на пенсії, адже саме вони допомогли йому підняти бізнес. Де вони тепер як живуть? Потім ще передумав, тітку материну згадав, Марію Василівну. Все дитинство він до неї на літо їздив. Любила вона його без пам’яті – своїх онуків у неї й не було, а дочка у місті жила. І Марія Василівна няньчилася з ним, коли ще малий був. І годувала, і втішала. І конячку дерев’яну запрягала, все йому ніяк догодити не могла, любила Ромчика, все для нього робила. Не сварилася, що книжки з ліхтариком читав ночами під ковдрою.

А коли закохався вперше Ромчик, то тільки їй, бабусі улюбленій Марії Василівні, потаємні думки свої довіряв. Так ось як виходить виявляється! Це означає, що всі ці люди його тоді спрямовували, допомагали йому, а потім старі стали, а він їхньої відсутності поруч ніби й не помітив. Ось про що дід із бородою уві сні говорив. Ось кому віддавати борги треба. Викликав Роман Юрійович кадровичку, попросив дізнатися, де зараз колишні працівники.

Імена назвав, хто його цікавить.Та й чи живі. Незабаром кадровичка довідку принесла з усіма адресами. Живі всі. Потім Роман Юрійович зателефонував матері. Мовляв, що я заїхати до вас, як завжди зібрався. Що купити, як батько. А потім обережно про бабусю спитав, про Марію Василівну. Боявся, може він у своїй колишній байдужості пропустив щось? Може мати казала, що бабусі вже не стало. Вона часто то про одного, то про іншого родича говорить, а в Романа все повз вуха. -Та я ж тобі казала, слаба Марія Василівна.

Дочка її доглядає, та донька й сама заслабла. З чоловіком розлучилася, до матері повернулася. У Романа Юрійовича навіть вуха та щоки почервоніли. Як же ж він жив, і справді не бачив, та не чув нічого! Добре, що зараз ніхто не бачить його. Йому тільки в дитинстві так соромно було, коли він бабусю Марію Василівну обманув. А потім зрозумів, що вона здогадалася, але від любові до нього промовчала… Приїхав додому Роман Юрійович, дружину покликав. -Оксанко, я порадитися хочу…

Розповів їй усе, що задумав. Вона подивилася здивовано, потім обняла чоловіка. -Добрі в тебе думки. Поїхав він спочатку до Любові Василівни. Відчинила вона двері, зраділа, пожартувала правда трохи: -Романе Юрійовичу, невже ти про мене згадав? Ну сідай, розказуй, ​​чайку зараз наллю. Він усміхнувся: -Та я й не забував ніколи, Любов Василівно, завжди пам’ятав із вдячністю. А ось відвідати тільки зараз здогадався.

Дякую за все, чого навчили. Я тут порахував за останні роки, що ви зробили, то великий прибуток у нас тепер. Премію вам привіз, щиро дякую! Він вийняв товстий конверт і поклав на стіл. -Ось ти порадував, Романе, та й порадував. І тим, що відвідав, та й премія твоя велика допомога на пенсії. Пообіцяв Роман Юрійович, що ще заїде. Вийшов, іде, посміхається. Неначе радість Любов Василівни йому передалася. Потім до колишнього виконроба Григорія Павловича заїхав, та до Валерія Івановича, проєктувальника. Подякував, теж премію у конверті дав.

Слово за слово, виявилося у Валерія Івановича проєкт будівництва будинків для малозабезпечених. Будинок недорогий, але гарний. Обговорив із ними, вирішили нову серію налагодити. Небагатим людям допомагати житло придбати, та частково від фірми спонсорувати. Засвітилися очі у мужиків, адже не старі ще, можуть у добрій справі допомогти, раді, що їхній досвід став у нагоді! Додому повернувся Роман Юрійович у піднесеному настрої.

Давно його дружина таким натхненним не бачила. Сіли вечеряти, Роман їй і каже: -Ну а тепер, Оксанко, найважче. Ти мене підтримаєш, поїдеш зі мною? Я давно тебе хотів з бабусею улюбленою Марією Василівною познайомити. Та бачиш, зачерствіла душа, забув, як треба жити. Сіли всією сім’єю у машину, навіть песика взяли. До села шлях неблизький, години чотири їхати. Спочатку трасою, потім з траси з’їхали, дорога вузька, а з обох боків поля. От і приїхали. Роман зупинив машину біля невеликого будиночка.

Сходами жінка літня воду з колодязя несе, важко їй. Видно, це і є донька бабусі. Постукали в хвірточку. -Здрастуйте, а Марія Василівна тут живе? Жінка підійшла і відкрила хвіртку. Дивиться на них і не впізнає! -Та я до бабусі, Марії Василівни на літо приїжджав раніше, – сказав Роман. – Ромчик я, Тетяни Андріївни син. А ви її дочка, мабуть? З хати визирнула старенька. Вона глянула на Романа і сплеснула руками. -Ромчик, та невже ти це? – сказала бабуся. Роман теж глянув на неї та так і застиг… -Бабусю Марія, привіт, це я, приїхав я, – бурмотів він нескладно, хотів обійняти її, та розцілувати, але дуже вже вона була маленька. Розгубився, нахилився, та й кинувся в ноги.

-Не сварися, бабусю Маріє, – просив він її. – Не сварися, це я, Ромчик, ми тепер до тебе часто приїжджатимемо. А вона гладила його по голові і беззвучно плакала. Хотів Роман Юрійович бабусі новий будинок побудувати, та вона не захотіла рідні стіни на новобудову міняти. Тоді він затіяв їй ремонт, утеплив, дах перекрив, рами нові вставив під колір старих. На подвір’ї свердловину пробурив, воду в будинок провів. Що хотіла бабуся – те залишив, що погодилася – оновив. Заграла хата новими вікнами та теплом старим. Хотів Роман бабусю та дочку її Катерину до себе закликати жити та ті відмовилися.

Не годиться на старості років житло, та свій порядок життя міняти. На тому й вирішили, що Роман із сім’єю до них частіше приїжджатиме. А влітку Оксана з Олежиком у них погостюють… …Восени їхали Роман і Оксана з Олежиком від бабусі Марії Василівни. Роман Юрійович зупинив машину, вийшов, вдихнув осіннє повітря. Прозоре, із запахом прілої трави та польових квітів. Як добре жити, коли хліб на столі є, і коли душі близьких теплом зігріті, а в очах їх тепліє радість та щастя. Повернувся Роман Юрійович у машину, сів за кермо, повернувся до своєї коханої: -Уявляєш, я нарешті зрозумів, що тільки зробивши хоч трохи щасливішими інших, можна стати і собі найщасливішим, і заново відчути смак життя…

Обуренню Віри не було меж! -А чому це твоя мама житиме у нас, а не у твого брата?! – зиркнула вона на чоловіка. -Бо в нас більше місця, – намагався говорити спокійно Артем. – У нашій квартирі три кімнати, а у брата лише дві… -Так, тільки в нього одна дитина, а в нас двоє. Причому хлопчик і дівчинка, – не вгамовувалася Віра. – Тепер їм доведеться тулитися в одній кімнатці, бо Ганна Петрівна, бачте, займе кімнату доньки! Артем зітхнув. Його мама жила в селі, у хаті без зручностей. Останнім часом вона заслабла, і вже не могла справлятися з важкою сільською роботою.

Під час останнього візиту до мами Артема дуже запереживав. Усю дорогу назад він думав, думав, і вирішив, що маму треба забирати. Віра сприйняла цю звістку без захвату. З мамою Артема вона не спілкувалася. Причому приводу для цього не було. Просто літня сільська жінка була нецікавою Вірі… -Уявляєш, він хоче привезти до нас цю бабцю, – скаржилася Віра по телефону подрузі. – У неї освіта три класи. Вона грамотно говорити не вміє. Чого вона навчить наших дітей?

В них репетитори, навчання. А тут ця з села. Та ще й у нашу тісноту. Ото б другий синок забрав. Так ні, до нас! -Так, складно прийдеться вам, – погоджувалась подруга. – Але, може, відправити Катю до твоєї мами? Вона живе сама, та й місце для Катрусі є. І їй буде веселіше. А вам не так тісно. -Ти що! – обурилася Віра. – У моєї мами своє життя: театри, музеї… Вона звикла жити сама і вести богемний спосіб життя. Навіщо там Катя? І чому ми повинні обтяжувати мою маму? Ні. Катя житиме вдома. А ось як бути з цією свекрухою, не знаю.

Ну от як, Олю? -Може, відправити її в будинок для літніх людей? – невпевнено запропонувала Оля. -Я б з радістю, але Артем точно не захоче, – і Віра важко зітхнула. Вона розуміла, що якщо чоловік вирішив, що його мати житиме з ними, то так і буде. Через кілька днів Артем привіз Ганну Петрівну. Жінка важко піднімалася сходами, часто зупиняючись для відпочинку. Сім’я мешкала на четвертому поверсі, а ліфта в будинку не було. Віра подумала, що старенька навіть на вулицю рідко виходитиме, якщо взагалі буде це робити. Доведеться постійно терпіти її присутність…

-Ось, мамо, твоя кімната, – Артем провів маму в квартиру і завів у колишню кімнату Каті. – Розташовуйся. Бабуся сіла на ліжку і розплакалася. Вона відчувала холодність невістки і розуміла, що своєю присутністю буде напружувати сім’ю сина. -Бабуся, не плач, – ласкаво сказала Катя. Дівчинка спокійно сприйняла звістку про те, що їй доведеться пожити з братом. Треба, значить, треба. А ось Олексій був зовсім не радий. -Чому я маю тіснитися з Катрусею, – скаржився він. – Навіщо нам ця бабуся?

Жили без неї та добре було… Звичайно, життя з бабусею одразу змінилося. Хоча старенька намагалася завдавати якнайменше клопоту. Тепер діти жили в одній кімнаті. Олексій постійно скаржився, що йому некомфортно, адже тепер друзів у гості не приведеш. Віра намагалася щонайменше спілкуватися зі свекрухою і постійно виказувала чоловікові, як соромить усіх його мати. -Діти в одній кімнаті живуть.

Це як так? – обурювалася Віра. – Допомоги від неї ніякої. А витрати додаткові на неї не малі, між іншим. -Які витрати? – обурювався Артем. – Пенсію сюди перевела і нам дає. -Ну і що. Пенсії її – кіт наплакав. А їжа нині дорога. Артем махав рукою і припиняв цю неприємну розмову на якийсь час. Якось Ганна Петрівна дивилася телевізор. Там саме йшла передача про хенд-мейд, і показували в’язані речі. Катя сіла поряд і почала дивитися разом із бабусею. -Як чудово! – захопилася вона. – Це не те, що однакові безликі речі з ринку.

От би таку сукню, як у тієї дівчини. -Подобається? Давай, я тобі пошию, – запропонувала Ганна Петрівна. -А ти так умієш? – Катя здивувалася. -Спробувати можна, – бабуся лукаво посміхнулась. У Ганни Петрівни зʼявилося заняття, за яке вона взялася з великим ентузіазмом. Минуло зовсім небагато часу, і сукня була готова. Катя була в захваті. -Бабуся, ти справжня чарівниця, – дівчинка поцілувала жінку в щоку і міцно обняла. – Всі дівчата позаздрять, така краса! Сукня справді викликала фурор у школі. Дівчинка замовила у бабусі ще й кофту, яка теж вийшла просто чудовою. -Бабуся, а мене ти можеш навчити шити і вʼязати? – запитала Катя. – Я теж хочу творити таку красу.

-Чому ж ні, звичайно, можу, – очі Ганни Петрівни сяяли теплом і любов’ю. Катя дуже зблизилась із бабусею. Вони не тільки займалися в’язанням, а й довго розмовляли за чашкою чаю. Незабаром Катя повідомила батьків, що переїжджає у бабусину кімнату. Вірі не хотілося зізнаватись у цьому навіть самій собі, але їй теж дуже подобалися пошиті свекрухою речі. Катя в новій сукні була такою красунею. Кофточка теж дуже їй підходила.

Якось Віра поралася на кухні. Ганна Петрівна зайшла на кухню і тихо спитала: -Може, чимось допомогти? Віра застигла від несподіванки. -Не треба, я впораюся, – невдоволено буркнула Віра. Але бабуся не пішла. -Сьогодні Катруся отримала в школі хорошу оцінку. Давай її порадуємо пиріжками. -Ой, ще морочитися з ними, – пробурмотіла Віра. -Давай зробимо, – стояла на своєму Ганна Павлівна. – З капустою, з картоплею, а може й солодкі? Артем їх так у дитинстві любив… Віра не розуміла, що відбувається. Що це таке сьогодні зі свекрухою. Віра ніколи не пекла пиріжків чоловікові, тому гадки не мала, що він їх любив у дитинстві. Однак на свій подив погодилася. -Добре, давайте пекти. Жінки взялися до роботи.

І незабаром кухня наповнилася чудовим ароматом свіжої випічки. Коли Катя прийшла зі школи, вона не повірила своїм очам. Мама та бабуся разом пили чай на кухні, а на столі красувалася величезна тарілка з пиріжками. -Ого! – тільки й змогла вимовити Катя. Пиріжки пішли тільки так, а особливо їх оцінив Олексій. -Смачно, але мало, – діловито промовив він. – Напечіть ще, я візьму у школу. Через кілька днів Ганна Петрівна знову зайшла на кухню і запропонувала Вірі: -Вірочко, скоро в тебе день народження. Хочеться тебе порадувати.

Може, я і тобі пошию сукню? Або що замовиш… Віра розгубилася. Вона згадала, якою непривітною була зі свекрухою весь цей час, та ще й голосно скаржилася по телефону на неї подругам, спеціально, щоб та чула. І всіх налаштовувала проти бабусі. І з чоловіком сварилася через те, що привіз маму. Що ж тепер виходить? Господи, як соромно… -Дякую, не треба, – Віра вийшла з кухні і закрилася в кімнаті. Проте Ганна Петрівна на день народження все одно вручила Вірі чудову сукню.

-Це наша спільна праця з Катрусею, – повідомила вона. – Ось ці квіточки Катя в’язала гачком. Вона велика розумниця. Катя стояла поряд дуже задоволена. Результат їхньої спільної з бабусею праці і справді був чудовим. Віра одягла сукню і аж змінилася. На обличчі з’явилася усмішка, а в душі щось почало танути.

-Дуже дякую, – тихо сказала вона. Наступного дня на роботі до Віри підійшла її начальниця та поцікавилася: -Віро, а що це за шикарна сукня на вас? Це ручна робота? -Так, – відповіла Віра. – Це моя свекруха шила. І донька допомагала. -Просто чудово. А чи можна зробити замовлення? Я добре заплачу. -Я спитаю Ганну Петрівну. Ганна Петрівна з радістю погодилася. Невдовзі пішла купа замовлень. Грошей у сім’ї побільшало.

Катя продовжувала брати у бабусі уроки в’язання. Вона виявилася дуже здібною ученицею, і незабаром почала теж в’язати і шити на замовлення. Ну, а бабуся змогла зосередитись на таких улюблених для Олексія пиріжках. Якось Артем покликав увечері в кімнату Віру і сказав їй: -Слухай, у мого Дмитрика новина. Квартиру він купив. Стару продали, додали грошенят і тепер у них цілих чотири кімнати.

Коротше кажучи, він готовий забрати до себе маму… -Та ну! – вигукнула Віра. – Оце так новина! А тепер слухай мою відповідь. Готовий він там чи не готовий, тільки я Ганну Петрівну нікуди не відпущу! Придумали теж літню жінку з місця на місце возити! Ні! Так і передай своєму Дмитрику. А я на кухню. Ми пиріжки затіяли робити…

Ми з дружиною вирішили віддати нашу дочку до приватної школи, щоб вона здобула хорошу освіту. Школа знаходиться далеко від нашого будинку. Ми щодня її відвозимо та забираємо на машині. Три дні тому я приїхав забрати дочку зі школи, але вона затримувалася. Я зателефонував – і вона швидко вийшла з класу, підбігла до мене та сіла в машину. Я помітив, що вона не в настрої, була похмурою і небалакучою. Мені здалося, що вона отримала погану оцінку. Раптом вона мене запитала, чому я попросив незнайомого чоловіка забрати її зі школи. Я різко зупинив машину, сильно здивувався, аж здригнувся.

Такого не було, я нікого не просив забирати мою дочку. Я почав розпитувати, і вона розповіла, що коли після уроків вийшла зі школи, якийсь незнайомий чоловік у чорному костюмі підійшов до неї і сказав, ніби я попросив його поїхати за донькою і забрати її. Дякувати Богу, моя дочка дуже розумна – і не повірила йому. Ми поїхали до школи. Охоронець підтвердив слова дочки. Я розлю тився і запитав його, чому не зробив нічого? Я поговорив з директором, але вона спростувала все; сказала, що моя дочка все вигадала. Я був у сkазі, ледве стримався, щоб не рознести все в її кабінеті. Моя дочка ніколи не бреше.

Камери спостереження нічого не записали: виходить, вони стоять тут просто для галочки. За що я їм плачу такі шалені гроші, якщо у цій школі безпека на рівні нуля? Мою дочку могли викрасти. Я вчинив великий скандал. Із донькою прямо поїхали до nоліції, там вона все розповіла, і я подав заяву про те, що мою доньку намагалися виkрасти. Після цього ми перевели нашу дочку в іншу школу, заздалегідь перевіривши систему безпеки. Ось як ду рять батьків. Я опублікував статтю у соцмережах та розповів про все, що сталося. Сподіваюся, заходи будуть вжиті негайно.

Мені 21 рік. П’ять років тому мама привела в наш будинок другого чоловіка. Він мені не сподобався з першої ж хвилини. Працював сторожем. Він з’явився до нас з двома валізами, але відразу став командувати і мене виховувати. Огидний тип. Не знаю, що мама знайшла в ньому. У нього мізерна зарплата, ще й платить алі менти колиաній дружині. Ми з ним ніколи не ладили. На початку я мовчала. Але потім я стала сва ритися з ним. Після закінчення школи я вступила до медичного інституту на бюджет. З дитинства мріяла стати ліkарем. Намагаюся добре вчитися, хоча в медінституті навчання досить-таки складне.

Навіть отримую стипендію. Півроку тому цей тип став мені дорікати, що сиджу у них на шиї: «ти доросла, але сидиш на шиї матері, ми не повинні тебе утримувати, ми тебе годуємо, одягаємо, взуваємо ; між іншим, я в твоєму віці вже працював». Став мені дорікати, що додому грошей не приношу. За його словами, я повинна влаштуватися на роботу, допомагати їм, грошей мало стало. А найжа хливіше те, що мама його підтримує, каже, що він правий, намагається мене виховувати, поставити мене на вірний шлях. Мама мені сказала: “ти могла б і підробляти влаштуватися, нам важко тебе забезпечувати, ми не залізні”.

Два дні тому ввечері цей тип заявив, що дорослі діти повинні жити окремо від батьків. Я здивувалася і подивилася на маму. Вона мовчала, значить, була згодна з ним. Я пішла в мою кімнату. На наступний день мама затіяла розмову про вчорашнє: “для мене дуже важkо, я стою перед вибором. Ми постійно сва римося. Ти влаштовуєш сkандали і не можеш тримати язик за зубами. Я хочу жити спокійно. Він правий, ти вже доросла і повинна жити окремо. У тебе є місяць, щоб ти знайшла житло і пішла”. Я в шоці. Ніколи не думала, що мама вирішить позбутися від мене. Я ніколи не пробачу її.

Ця історія на перший погляд здається простою вигадкою, але спочатку прочитайте її. Світлана побачила в дитя чому будинку 11-місячну дівчинку Ангеліну. Після повернення додому на Світлу налинули думки про дівчинку. Вона не виходила з голови матері двох хлопчаків. Світлана поговорила з чоловіком. Аж над то вона хотіла вдоче рити малу. Чоловік був проти рішення дружини: маленька Ангеліна все-таки мала пишні букети найжа хливіших хво роб.

Крихітка не ба чила, не чу ла і навіть не тримала голову. Світлана була налаштована йти до кінця. — Ви ж знаєте, що дівчинка неnовноцінна? — говорив завідувач дит садка, — ви б подумали гарненько або почекали б місяць. Ми оформимо їй інва лідність. — Ах, ось як, — Світлана намагалася тримати себе в руках, — неnовноцінна значити, — їй і так сkладно далося це рішення, а тут ще й намагаються вмовити її, розлу чити Ангелиночку від своєї матері, — це моя донька, я нізащо не відступлю. А ті, що в неї були такі усkладнення, це ваша ви на.

Ні, щоб обсте жити дитину, дбати про неї… ви чекаєте, доки на неї оформляти інва лідність, щоб ви отримали більше rрошей? Завідувачка грюкнула дверима, і Світлана залишилася віч-на-віч зі своїми думками. Ангеліна-її дочка-вона це відчула з першого подиву на малечу. Вона оформила всі документи та, нарешті, забрала свою доньку додому. Чоловік піաов від Свєти – не витримав тисkу. Світлана не опустила руки. Вона водила Ангеліну за ліkарями; прогрес було видно з кожним днем, і це мотивувало рухатися далі до наступних цілей. Через місяць Ангеліна поповзала, ще за два-пішла, тримаючись за опору у вигляді дивана.

З кожним кроком Ангелини очі Свєти наповнювалися сльо зами. Якось rлуха Ангеліна почула раптовий дзвін домофона: кур’єр привіз її новий одяг на примірку. Від цього крихта зляkалася і заnлакала. Ангеліна почула. Вона чула. Свєті та Ангелині чекав останній крок до повноцінного щастя – оnерація на зір. Сіра пелена на карих очах Ангелини не давали їй милуватися красою навколишнього світу, красою її мамі.

Все було готове до оnерації, але ліkар не давав 100% надію. Катаракту треба було ліkувати від народження, а не в такому занедбаному періоді. Ангеліночка з перших своїх днів була сильною та сміливою дівчинкою. Світлана була впевнена, що зір її дочки відновитися. Вісь, після оnерації ліkар з не обнадійливими прогнозами знімає бинт з обличчя малюка. Перший шар, другий, третій, четвертий… Здавалося, бинт нескінченний, але останній куля залишився в руках ліkаря. Від різкого світла в очах Ангеліна примружилася, потім її зіниці розбіглися в різні боки за старою звичкою.

Пізніше Ангеліна зосередилася на обличчі лікаря, обвела поглядом усі предмети у полі зору та зупинилася на обличчі Свє ти. Малятко уважно і з серйозним виразом обличчя подивилася прямо в очі Свєті і захихотіла. Світлана обняла дочку і заnлакала, потім сльо зи перемішалися з гучним і дзвінким сміхом. Ангеліна була найсильнішою дівчинкою з усіх, кого знала Світлана. Так, як я і наголосила спочатку, історія схожа на казку. Щасливий кінець тільки доводити цю думку, але я знаю Світлану особисто, і була свідком перших кроків маленької, але такої сміливої Ангеліни.

Вони не бачилися років з п’ять. Дві, колись близькі, подруги, яких доля розкидала по різних містах, випадково зустрілися на вулиці. – Таня! – Іра! Жінки кинулися обійматися, зовсім не зважаючи на косі погляди перехожих. – Ти що тут робиш? – радісно вигукнула Тетяна. – Ти ж поїхала у Київ! – А ти? – вигукувала Ірина. – Ти ж сама у Львів подалася. – А я повернулася! Разом із чоловіком! – І я повернулася! – засміялася Іра. – Але тільки без чоловіка. – А чому без чоловіка? – Та ну його! Ой, Таня, як я за тобою скучила!

– А я як скучила? – Таня раптом навмисне ображено подивилася на подругу. – А ти чому весь цей час на мої дзвінки не відповідала? Я ж тобі намагалася дзвонити. Потім подумала, що ти поміняла номер. – А я й змінила. У мене тепер знаєш скільки номерів? Три телефони у мене. – Навіщо тобі стільки? – Та в мене чоловік дуже ревнивий був. Життя не давав, кожен дзвінок контролював. Доводилося маневрувати. Хоча сам він, як потім виявилось, жодної спідниці не пропускав. Пішли, сядемо кудись, попліткуємо.

Вони сіли за столик першого вуличного кафе, що трапилося, і Ірина почала докладно розповідати, який у неї був чоловік. – А ти, правда, жодного разу йому не зрадила? – серед розмови хитро поцікавилась Таня. – Чесно? Кілька разів було. Віддячити йому хотілося. За те, що він мене розпусною вважає. А потім, коли дізналася, що він сам такий, тут я вже закрутила з одним одруженим. Але зрештою обох кинула, і чоловіка, і коханця, і приїхала сюди. – Іра невдоволено зітхнула. – І дарма. Тут така сумно. А ти теж від чоловіка пішла?

– Ні. Я ж сказала, що з чоловіком ми повернулися. Давно вже. У нього тепер тут бізнес, купа знайомих. – Тільки знайомих? – посміхнулася Іра. – Чи коханок у нього теж купа? – Ти чого? – Тетяна зробила ображене обличчя. – У нього немає коханок. – Ой, не сміш, Таня, – засміялася подруга. – Я цих чоловіків знаю як облуплених. Усі вони слабкі на одне місце. – Припини, Іро. У мене чесний чоловік. – Ага. Скажи ще, що він святий. Хочеш, прямо зараз тобі доведу, що він такий самий, як усі. Хочеш? – І як доведеш? – Елементарно. Дай мені номер телефону, я пошлю йому любовну есемеску, і він мені обов’язково відповість.

– Не відповість! – Упевнено сказав Таня. – З першого разу не відповість, чи з другого, чи з третього точно відповість. – Та ні, Іро! З моїм такий номер не пройде! – Може, перевіримо? Давай, диктуй номер. – Іра вже тримала напоготові увімкнений телефон. – Гаразд… – повагавшись, сказала Таня і почала диктувати цифри. – Зараз ми створимо контакт і влаштуємо перевірку. Як його звати? – Олександр. – Якими месенджерами він користується? – Усіми.

– Чудово. – Іра почала набирати текст, показуючи при цьому екран подрузі. “Привіт, Олександре. Ти мене поки не знаєш, але я тебе знаю дуже добре. Запрошую тебе сьогодні до себе на день народження. У ресторані Океан я замовлю столик на двох – на тебе і на мене. Можеш не переживати, столик буде вже оплачений Тобі залишиться тільки посміхатися, і, можливо, після ресторану, заглянути на годинку до мене, в мою затишну квартирку. О сьомій вечора тебе влаштує? – Іра, задоволена, посміхнулася. – Відправляємо, і чекаємо.

Таня з напруженим обличчям почала чекати на відповідь чоловіка, але її не було. Тоді Іра знову написала – “Олександр, що тебе соромишся?” Потім вона спробувала надіслати повідомлення, але безуспішно. – Уф… – радісно видихнула Таня. – Він тебе заблокував! Я ж казала, він у мене найчесніший чоловік! – Зачекай радіти, Таня. У нас на такий випадок є інший телефон.

Тепер ми йому знову напишемо. – Іро, припини хвилювати мого чоловіка! – Вигукнула невдоволено Таня. – Таня, заспокойся, будь-який експеримент має бути доведений до кінця. – Вона вже набирала текст. “Олександре, я від вас не відстану. Нам сьогодні потрібно обов’язково побачитися. Ви згодні зустрітися о сьомій вечора?” Іра знову відправила повідомлення, і відразу отримала відповідь: “Добре, таємнича незнайомка. О сьомій, у ресторані Океан. Як я вас впізнаю?”

“Я буду вся, у червоному!” – відповіла Іра і переможно засміялася. – Ти бачила? – Цього не може бути… – Таня сиділа з здивованим обличчям. – І що далі? Невже ти підеш у ресторан із моїм чоловіком? – Обов’язково. А я маю зробити з ним селфі, і послати фотку тобі. Ти чого застигла, Таня? Не хвилюйся, я його пальцем не зачеплю. Потрібно ж, придумала, чесний чоловік у неї. Сміх… Таня повернулася додому, як у тумані. На порозі її зустрів веселий чоловік, який відразу занепокоївся. – Ти що, Таню, занедужала? – Ага, занедужала, – відповіла вона.

Їй хотілося одразу починати збирати речі, але не було жодних сил. Вона впала на диван і уткнулася обличчям у подушку. – Ну, ось… – засмучено зітхнув чоловік. – Занедужала моя ластівка. Чим тобі допомогти? – Нічим? – Простогнала Таня. – Просто дай мені спокій. – Добре, – кивнув чоловік і пішов на кухню. Таня провалялася на дивані досить довго. Потім схаменулась, і з сумом подивилася на годинник. Була вже майже сьома вечора. – Ей! А ти чому нікуди не збираєшся? – схвильовано вигукнула вона у бік кухні. – А куди мені треба збиратися? – відгукнувся здивований Олександр, і одразу з’явився перед нею. – Ну що, легше тобі?

– А хіба на тебе ніхто не чекає? – спитала вона. – Ти про що? – ще більше здивувався чоловік. – Слухай, може, годі прикидатись! – Таня з презирством подивилася на нього. – У тебе сьогодні ввечері в ресторані побачення з жінкою. Адже так? – Яке побачення? – Чоловік дивно посміхнувся. – Слухай, а ти звідки про це знаєш? – Що знаю? – А те, що мені сьогодні якась призначала зустріч у ресторані. Вони дуже нахабніли, ці пройдисвітки… Стали бази даних із номерами купувати, і зазивати клієнтів… То звідки ти знаєш?

– Не важливо, звідки! – вигукнула невдоволено Таня. – Важливо, що ти прийняв її запрошення. І зараз ти маєш бути в обіймах таємничої незнайомки, яка буде вся у червоному. – Точно! – Чоловік засміявся. – Тільки я її повідомлення переправив моєму приятелю, який якраз займається цими пройдисвітками. І зараз, замість мене, до неї затолик підсяде якийсь чудовий хлопчина, який візьме її за лікоть… З хвилини на хвилину, ця – яка в червоному – поїде у відділення, для з’ясування особистості.

– Що? – з обличчя дружини миттєво злетіла її образа. – Сашко, ти що?! Не треба її нікуди везти! Це моя стара подруга! Вона просто хотіла довести мені, що ти… Що ти… — У цей час у Тані задзвонив телефон. Вона піднесла телефон до вуха. – Таня, – відразу заридала в трубку Ірина. – Чому ти мені не сказала? Вони мене хочуть везти у відділок… – і зв’язок перервався. І тут Таня чомусь усміхнулася. Потім подивилася на чоловіка, і усмішка злетіла з її обличчя.

Олександр дивився на неї як на останнього зрадника. – Отже, перевірити мене захотіли? – спитав він тихим ображеним голосом. – Ех, Таня… А я тебе… Ех… Він відчайдушно махнув рукою і пішов до іншої кімнати. – Сашко, пробач! – Вигукнула Таня, і кинулася слідом за чоловіком. – Я не хотіла! Це вона!.. Ну, Сашко! Тільки за півгодини вони згадали, що Іру, все-таки, треба рятувати. Яка не яка, але вона, все-таки, подруга. І Олександр знову почав дзвонити своєму приятелю.

Народила Віра дочку Аню ще до закінчення школи. Для батьків це було великим ударом, адже дочка добре вчилася в школі і була зразковою донькою. Прикрим був і той факт, що дівчина не визнавалася, хто є батьком дитини. Особливо болісно це переживала мама, що не помітила змін у поведінці дитини, не вберегла. Віра від народження мала округлі форми.

Коли розкрився факт про вагітність — вже було пізно щось робити. І пішла б на такий крок дочка? Було таке враження, що вона не дуже хвилюється з того приводу. Дитина народилася в кінці серпня — маленька блакитноока красуня. Мама взяла декретну відпустку, щоб доглядати за онукою. Віра до цього часу із золотою медаллю закінчила школу і на високі бали здала тести — вступила до університету.

Попереду на неї чекали п’ять років навчання і по можливості — догляд за Анею. Основний клопіт по суті лягав на мамині плечі — піклуватися про дочку і ростити крихітну внучку. Дівчина була старанною і добросовісною. Після закінчення другого курсу вона паралельно з навчанням почала працювати, що полегшило матеріальне становище сім’ї.

Крім того, на її рахунок щомісяця капала невелика сума на харчування та одяг дитині. Хто був таємним спонсором -дівчина не зізнавалася. Отже, дитина росла в достатку і під ретельним наглядом бабусі. Проходила підготовку до школи. Віра готувалася до захисту і перейшла на повний робочий день. Ось і диплом на руках. Віра несподівано для матері в один прекрасний день приїхала додому з хлопцем — колишнім своїм однокласником Сергієм. Мама відразу здогадалася — він і є батьком дитини.

Досить було побачити очі хлопця — такі ж волошкові, як у Ані. І волоссячко такі ж русяве. Варто було тримати в таємниці його батьківство? Тепер дочка зізналася, що Сергій є батьком дитини. Весь цей час він допомагав їй — перекидав гроші на картку. Вони впевнені в своїх почуттях один до одного. А приховувала Віра ім’я хлопця тому, що він після закінчення школи спробував вступити у військову академію.

Факт про наявність дитини міг нашкодити при вступі. А зараз у них обох дипломи на руках, і вони мають намір узаконити свої стосунки, щоб жити, як сім’я. Весілля вони вирішили не гуляти. Прийшли до думки, що хочуть разом з дочкою провідати кілька країн Європи та відпочити в Італії. Про бабусю, матір Віри, вони також подумали — нехай їде з ними разом — заслужила такий відпочинок. Якщо бажає, може перебратися до них жити.

У 35 я вийшла заміж, моєму обранцю було 24. Але ми любили один одного і не звертали уваги на чужі думки. Через півроку після весілля народилися Лизонька та Лідочка. Володя любив дівчаток. Потім усе пішло якось негаразд. Володя дедалі частіше став затримуватись на роботі. Іноді не ночував. Я розуміла він старається для нас з дівчатками. Дорожували товари у магазинах, а ми цього не відчували. Володя залишав мені на господарські витрати по 3000 гривень на тиждень. Нам цього вистачало. Я обходилася без няньок, повертатись на роботу не поспішала.

Материнське почуття захопило мене з головою. Мабуть, я дуже помилилася. За рік я одужала на вісім кілограмів і відчувала, що невпинно набираю вагу. Як тільки мої донечки засинали, Мені хотілося їсти. Дівчатка зростали, витрати збільшувалися. Володя став залишати майже 4 тисячі на тижні. Він усе частіше був на підробках і приходив додому, якщо чесно, лише спати. Ми займалися досить рідко. Вранці я не знаходила його поряд із собою.

Він після того, як я засинала, крадькома йшов спати на кухню. На диван. Там його, накритого пледом, я знаходила вранці. Він казав, що пішов, бо вночі палить і не хоче нас будити. В одну з поодиноких ночей я запитала Володю, скільки він заробляє загалом. Він відповів сухо, питанням на запитання: «Тобі що, не вистачає?» Вранці на кухонному столі я побачила 5 тисяч я зрозуміла, що Володя нас любить. Так тривало майже півроку. У понеділок він регулярно залишав по 4-5 тисяч. Його не було дві доби. Увечері він прийшов. Навеселі. Усміхався.

Зібрав у валізу свої штани та сорочки і попрямував до виходу. Я стала перед дверима: — Ти йдеш? – Так. Іду. — Чому? — Мене верне. — Від чого? – Від твого меню. — Воно не моє. З магазину. – Одна страва твоя. – Яке? — Це вже не важливо … — А діти? — Я подбаю про них… За тиждень він перерахував мені на картку 5 000 гривень. Я сходила та зняла. Я не марнотрата. Я розумію, що десь далеко від столиці живуть люди, які можуть так жити всією сім’єю за такі гроші. На 5 тисяч на місяць. Але я не можу. Я не хочу ростити дітей, які потребують лише їжі та одягу.

Я хочу виховати з дівчат корисних світу, гідних людей. Вони не повинні думати про шматок хліба та про те, що одягнуть уранці. Їм має бути відкритий простір вибору. Я зателефонувала Володі та сказала, що подам позов на стягнення аліментів. Він, як мені здалося, був незворушний: — Подавай, я чекаю. Але якщо хочеш – можеш не бруднитися з юстицією. Моя судимість дітям нічим добрим у майбутньому не обернеться.

Давай домовимося. Я виплачуватиму по 12 000 гривень на місяць, а ти даватимеш мені розписку за кожне перерахування. Можливо, я ще тисячу даватиму тобі, щоб ти купувала дітям гостинці. Якщо звернешся до суду, отримаєш 1/3 мого офіційного доходу. Це лише три тисячі гривень. Думай. Більше не отримаєш. — Володю, але раніше ти загалом давав мені 20 тисяч. — То було раніше. Тоді я ще іноді скористався тобою. Тепер усе змінилося. Вибач. У цьому житті за все доводиться платити. — Я зрозуміла. А дітей тобі, Володю, не шкода?

— Якби не діти, ти не отримала б жодної копійки. Він поклав слухавку. Я сиджу і думаю. Що робити? Як несправедливо влаштовано життя. Ці сірі зарплати просто нестерпні. Юрист сказав мені: «Погоджуйтесь, вам це вигідно. Інакше, ви отримуватимете стільки, скільки сказав ваш колишній чоловік». Я зателефонувала Володі і сказала, що погоджуюся. Він відповів нахабно: «А хто сумнівався?» Завтра ввечері, о 19.00, прийдеш до кафе «Спуск» та принесеш розписку на 5 тисяч. Поки що» У кафе він сидів та вечеряв. Я подала йому розписку.

Він вийняв смартфон і зробив вирахування. Він сидів такий щуплий і з брудними черевиками. Мені стало його шкода. Я запитала: — Володю, а на гостинці дітям ти сьогодні не даси? І взагалі, чи в тебе є в житті жінка? Він, мабуть, зрозумів, як я дивилася на його черевики. Проковтнув шматок котлети, прибрав ноги під стілець, на якому сидів, і відповів: — Гостинці потім. За два тижні привезеш сюди дочок – розрахуємось. Я хочу подивитись, як ти їх утримуєш. Може, час на опіку звертатися. А в душу мені не лізь. Жінок у світі багато, ти не одна.

Я вислухала його та пішла. У купила їжу та вина. Якогось вірменського. Вдома ревіла, ревіла… Безнадійно. Наступного тижня доведеться влаштовувати Ліду та Лізу в ясла, а самій йти на колишню роботу. Відновлять чи ні, не знаю. Можливо, доведеться шукати нову роботу, із сірою зарплатою. Нехай хоч із якоїсь. Настав час довести йому, що я не потребую подачок. А аліменти йому доведеться платити. Нехай 1/3 від зарплати, але все одно завтра подам заяву до суду. Нехай живе.