NEWS 2SWEET

Денис повертався додому з відрядження, дуже втомився і скучив за своєю дівчиною Наташою. Раптом на дорогу вибігає мужик, трохи під колеса не потрапив. — Хлопець, терміново … допоможи мені, у мене там в лісі дружина нарօджує. Ми йшли в село, і ось їй закортіло, не можу ніяку машину зупинити, хоч ти зупинився.

Допоможи, будь ласка, я ж один не впораюся. Довелося вийти, Денис захопив сոирт і ковдру. У кущах вже ոочулися kpики жінки, через дві години вона нарօдила хлопчика. Денис взяв Дитину на руки першим. Вони сіли в машину. — Ну що, тепер в лikapню? — запитав Денис. — Так, тільки постривай, мені потрібно на хвилинку вийти. Коля, допоможи мені. Жінка з чоловіком вийшли з машини. Поки Денис милувався малюком, вони вже зникли.

Він так і простояв півгодини на дорозі-батьки хлопчика не повернулися. Все ясно, підкинули і о6дурили. Денис приїхав в село, і відразу в лikapню до мами. Вона працювала терапевтом, всіх лikapів знала. Дитина була здоровою, потім викликали ոоліцію. Денис склав фотопортрет того самого Колі і матері дитини. А малюка забрали в будинок малятки. Денис став приходити до нього практично кожен день.

Навіть назвав хлопчика Єгоркою. — Наташа, я дуже хочу забрати цього хлопчика. Я ж відчуваю, що він мій син. — Денисе, ти з глузду з’їхав? Ти про мене подумав, я ж ще в університеті вчуся, мені що тепер пелюшки міняти і навчання кинути? Наташа влаштувала icтерику. Але минуло кілька днів і Денис знову прийшов до неї.

— Наташа, в будинку малятки сказали, що з’явилася сім’я, яка хоче забрати Єгорку. — Денисе, я теж подумала… а давай візьмемо його. Я поки академ відпустку візьму. Денис того ж вечора зробив дівчині пропозицію. Вони розписалися і забрали Єгорку до себе в нову сім’ю. Через два роки Денис з Наташею поверталися знову в село. Єгорка був у бабусі все літо. Тут на дорозі вони побачили жінку в положенні.

— А так це ти… Денис. — Ми знайомі? — здивувався Денис і Наташа на задньому сидінні. — А ти забув мене? Це ж ти два роки тому у мене ոологи приймав. Зараз бачиш, в якому я положенні знову … мені гроші потрібні. А якщо не даси, то я повідомлю, що ти мою дитину вкpaв. — Зараз же пішла геть з машини. А син твій, тепер мій, офіційно. Якщо в ոօліцію сунешся, вони тебе в першу чергу ոօсадять. Більше Денис і Наташа цю жінку не бачили.

Ми з чоловіком чудово розуміли один одного, але це було протягом лише кількох років після шлюбу. Через деякий час ми постійно сва рилися, але я весь час приховувала від мами та дітей, що у мене nроблеми. Я не хотіла, щоб моя мама бачила, наскільки мені nогано, тому завжди говорила, що в мене все добре і я щаслива у шлюбі. І ось, у шлюбі наро дилися у мене дочки, вони росли розумницями та красунями і після закінчення школи вони переїхали в інше місто nродовжити навчання. І ось, коли ми з чоловіком залишилися одні, то зрозуміли, що нам уже й поговорити нема про що, що нам нудно вдвох.

Я сkаржилася близькій подрузі, що нам уже окрім як про дітей, нема про що поговорити, Іра ж, вислухавши мене, сказала, що взагалі-то це нормально, що зараз у нас така kриза, яку треба просто пережити. Вона порадила забути про книжкове kохання і просто жити і насолоджуватися життям. Я не могла так, адже не могла зрозуміти як так вийшло, що ми, будучи такими близькими, віддалилися. Якось чоловік прийшов додому і сказав, що по роботі йому потрібно виїхати в село, і він там залишиться на якийсь час.

Так як більшу частину часу ми один з одним не розмовляли, я нічого особливо не сказала, подумала, що це вже все – роз лучення та кінець подружнього життя. Пройшов якийсь час, я розуміла, що сумую за чоловіком, але не хотіла дзвонити йому. Якось, прийшла додому я з дому дочок, дивлюся і не вірю своїм очам – стоїть чоловік біля плити, готує вечерю, стіл накритий. Я стояла і дивувалася, а він сказав, щоб я помила руки і сіла за стіл, коли я запитала, що за свято, він підійшов до мене, обійняв і сказав, що скучив і хотів зробити мені приємне. Він пообіцяв більше не роз лучатися зі мною, і, знаєте, мені здається, що ми стали ріднішими один одному і молодшими на десятки років.

Батьки вирішили віддати Колю до дитя чого будинку, коли йому було 8 років. Причина була проста-не вистачало грошей. Ще недавно народилася друга дитина, тож стало ще важче. Але маленького вони віддавати не хотіли, було шкода, зате з Миколою попрощалися легко. Вони попросили сина не ображатись. Сказали, що як тільки гроші з’являться, то вони обов’язково повернуть його назад. Коля чекав на своїх батьків, він вірив, що важкий час пройде і вони знову всі будуть разом. Спочатку батьки часто приходили до сина. Вони приносили йому солодощі, подарунки, казали, що варто ще трохи потерпіти і сім’я знову буде разом. А потім їхні візити ставали дедалі рідшими.

Коли Коля закінчував старші класи, повністю втратив надію на возз’єднання. Він присвятив себе навчанню, щоб якось забути і не думати про свої душевні рани. Після 18 років Коля вступив на бюджетне місце до університету, йому виділили кімнату у гуртожитку. Коля блискуче навчався, на останньому курсі йому запропонували пройти практику у великій компанії. Туди він і влаштувався потім працювати. Кар’єрними сходами Коля йшов впевнено і швидко. Адже його більше нічого в житті не цікавило та не відволікало. Про свою сім’ю він і не думав, йому це було ні до чого.

У результаті Коля став великим директором, його показували у телевізорі, де він представляв свою компанію. Так батьки і впізнали у синьому екрані свого сина. Згадали, нарешті, що колись обіцяли його забрати назад, але так і не виконали обіцянку. Тоді батьки мали важкий період. Молодша дитина не виправдала очікувань. Здійснив якийсь поганий вчинок, повісив на батьків великий обов’язок і втік. Тому батьки вирішили звернутися до Колі. Як вони самі казали: -Ти ж наша кровиночка, наш рідний синочок. Допоможи батькам із боргом дитини розплатитися. І Коля їм допоміг лише з однією умовою. Він дав їм потрібні гроші і попросив більше ніколи не з’являтися у його житті.

Максим Ткачук з Турійська потрапив у жорна долі відразу після народження. Батьки залишили його немовлям на бабусю, потім розлучилися, створили нові сім’ї і … забули про первістка. 10 років малюка ставить на ноги жінка, яка до цих пір навіть не наважувалася оформити опікунствоДоля подарувала Галині Ткачук двох дітей — дочку і сина. Коли вони були зовсім маленькими, в будинку з’явився ще одне немовля.- У мене рідна сестра Неля, глухоніма. Вона була вагітна, народила дівчинку і написала від малюка відмову. Я перейнялася цим, кажу чоловікові: «Де двоє ростуть, третьому місце знайдеться».Він став у нагоді, і ми племінницю Юлю до себе забрали. Догледіли до семи місяців, але сестрасхаменулася, дочку забрала до себе. Тепер Юлічка вже має свою сім’ю, у неї все добре.Але коли вога від нас поїхала, мені стало дуже бракувати тою третю дитину. Була думка взяти собі немовля з будинку мал юка. Тільки Власна сім’я розпалася, Галина була змушена з дорослими дітьми окремо знімати житло, їздити по заробітках. Ніколи не опускала рук і шукала можливості, щоб забезпечити дітям нормальне існування.

Син Саша, як закінчив школу, вирішив не продовжувати далі навчання і відправився шукати щастя-долю в Київ. Мати не перечила. Хоча хотіла, звичайно, щоб хлопець отримав вищу освіту і вибився в люди. Але вибрав заробітки. І не побув і декількох місяців, як повідомив: буде одружуватися! І влітку привіз зі столиці Студенточку з животиком, яка народила сина.У той час молодята ще не узаконили своїх стосунків. Але в свідоцтві про народження записали імена і тата, і мами. Зробили хрестини, назвали хлопчика Максимка — і поїхали назад до Києва.На питання «чому?» «Галина Володимирівна лише знизує плечима:- Невістка Люба закінчила із золотою медаллю, добре вчилася в інституті. Її мама мене дорікнула: » ваш син зіпсував моїй дитині життя «. Я кинула роботу, попросила Любу перевестися на заочне і пообіцяла, що буду берегти Максимка, як вона буде їздити на сесії. Але мене ніхто не послухав.Молоді батьки поїхали до Києва, залишивши дитину в селі, і … більше за ним не повернулися.

Жінці важко даються ці спогади. Спочатку сподівалася, що все налагодиться. Брала онука на ручки, співала йому колискови і поїла розведеним коров’ячим молоком. Але з кожним місяцем надія на повернення сина з невісткою танула. Чи не тьохнуло серце їх ні тоді, коли бабуся споряджала Максима в перший клас, ні тоді, коли їхала з ним на перший конкурс талантів …Доля обділила хлопця материнським теплом, але щедро обдарувала незвичайної краси голосом. Бабуся з дитинства сталапомічати, що малий підспівує всім рекламам, що йде по телевізору. Якось зустріла свого вчителя музики Віктора Скулінца і попросила хлопця прослухати. Той відразу взяв маленького таланту під своє крило. І вже у вісім років Максим здобув свою першу перемогу на всеукраїнському конкурсі!

Сьогодні за плечима хлопчика не один фестиваль не тільки загальнодержавний, а й міжнародний. Слухати ліричні мелодії у виконанні Максимка Ткачука неможливо спокійно. Душа співає і плаче разом з ним — Хто допомагає з поїздками на конкурси в столицю? — питаю бабусю хлопчика, яка тримається за роботу двірника, щоб мати хоч якісь гроші на прожиття.- Ніхто, — ніяковіє. — Якщо конкурс організовує освіту, то, звичайно, нам це нічого не коштує. Але ж більшість фестивалів не бюджетні. Щоб зібратися на один, потрібні кошти і на одяг, і на дорогу, і на проживання з харчуванням. А у кого просити?

— Хоча б у батьків дитини.Галина Володимирівна змовкає. А тоді зізнається:- Син нічим не допомагає, а невістка, як вже дуже попрошу, перешле пару сотень гривень.Видно, що жінка думає над кожним словом, тому що не хоче нічого поганого говорити про Максимових батьків, не засу джує їх — ні сина, ні невістку, але мимохідь згадує факти, які красномовно свідчать їхнє ставлення. Як одного разу поїхала з онуком на конкурс до столиці, а в Києві якраз був батько. На зустріч не прийшов. Іншим разом жінка в період відпустки на основній роботі поїхала на заробітки з онуком і дочкою і в супермаркеті зустріла Любу. Рідна матуся відвернулася, зробила вигляд, що не впізнала сина зі свекрухою! Що ні тата, ні мами ні разу не бачили в школі (Максим навчається у Турійської гімназії), а » мамою «називає тітку — Але ж ви, як опікун, повинні мати якісь гроші, — випитувати у жінки.- А опікунство не оформлене, — відповідає.

І за всі десять років, з тих пір як жінка сама виховує онука, не отримала від держави жодної копійки. Чому? Каже, цікавилася цим питанням, але її налякали, що раз не має власного житла, а тулиться на знімній квартирі, то дитину їй не дадуть. Навіть можуть в інтернат забрати! І вона більше не ходила і не питала. устроїлась на роботу двірником, щоб мати постійний, хоч і мізерний дохід, і бути біля дитини.Але виявляється, побоювання жінки були марними. Тому що, як пояснив начальник служби у справах дітей Луцької міської ради Федір Шульган, ніде в законі не прописано, що наймане житло може бути перешкодою в оформленні опікунства. Порадив звернутися в службу у справах дітей за місцем проживання про підготовку висновку про доцільність позбавлення батьківських прав тата і мами, далі — в сyд.

Тоді клопотати про опікунство. Підтримка держави соціальних сиріт непогана — гріх від неї відмовлятися. Жінка вже почала збирати відповідні документи.Тим часом щасливий Максимка повертається з нагородою з чергового конкурсу — отримав друге місце на міжнародному фестивалі «Перлина-фест». Мріє про наступні перемоги. Всі їх присвячує бабусі

Одного разу син повернувся додому і приголомшив мене новиною: вони з Христиною одружуються. Я спробувала пояснити синові, що треба хоча б пожити разом кілька місяців, притертись один до одного – і лише потім вирішувати. Але він був непохитний. Мені Христина ніколи не подобалася. Вона вже котрий місяць говорила синові, що жити вони повинні окремо, а син, закохавшись у вуха, виконував усе, що вона вимагала. Зрозуміло, Христина хоче якнайшвидше піти з дому, де в неї батьки та двоє сестер … Син прямо сказав мені, що я маю віддати їм свою другу квартиру, яку здаю в оренду і на ці гроші живу.

Чоловік свого часу був добрим бізнесменом, але сина, можна сказати, я ростила одна, оскільки чоловік міг запросто не повернутися вночі додому, випивав із друзями до ранку в якомусь барі. Якось я не витримала, взяла сина та пішла. Через якийсь час ми розлу чилися. Через 3-4 роки він зали шив цей світ, і у спадок від нього мені дісталася та сама квартира. Оскільки мій син був важким підлітком, я пішла з роботи, почала сидіти і займатися з ним, а квартиру, отже, здавати. Маю дуже маленьку пенсію, оскільки стажу практично немає.

Все це я поясню синові, а він каже: -Тобі всього лише 54. Іди працюй! -А хто мене візьме у такому віці і без стажу? -Касиром, прибиральницею – зараз багато вакансій. Я кілька разів запропонувала синові жити зі своєю дружиною зі мною. У нас велика двокімнатна квартира, і місця всім вистачило б. Але ні – безрезультатно. Синові зараз 27. Він завжди жив зі мною, зараз працює, спокійно міг би винайняти собі квартиру, але йому ж легше відправити свою стару матір на роботу, ніж орати трохи старанніше! Не знаю що мені робити. І квартиранти мої – чудові люди. Як же мені виrнати їх надвір?

— З’явився тут днями, думав ні її вже — розповідає про своє єдиному синові сімдесятилітня Ніна Олексіївна, — скільки я до цього йому дзвонила, скільки просила, щоб приїхав — відвідав, все дарма! Тому що я хворіла, два роки з ліжка встати не могла, і зараз ледве встаю — тільки до кухні дійти, та до вбиральні … Син Ніни Олексіївни, тридцятип’ятирічний Сергій, в дитинстві був улюбленцем своїх батьків. Вже як вони його тоді не балували. Купували все, що тільки попросить. Дозволяли буквально все. Тільки батько його трохи покарає, хлопчик біжить відразу до матері. І тут Ніна Олексіївна висловить батькові, що не треба його карати — він маленький: йому все можна. Минув час і цей «маленький» став дорослою людиною. Тільки ось дитячі капризи нікуди не пішли. Замість батьків, Сергій швидко знайшов слухняну дружину-мишку. Не дуже красиву, зате з характером поступливим — для нього саме те. Яка йому все зробить — і приготує, і випере, і погладить — обслужить по вищому рангу, при всьому при тому, що сама вона ще й на роботі працює в дві зміни в їдальні куховаркою. Переїхав він жити до неї — благо їй квартира дісталася від бабусі, хоч і старенька панельна на околиці столиці, але все ж своє житло.

Так і жити став, спочатку працював колектором, а потім набридло — звільнився, і цілих три роки жив під опікою дружини. Потім правда знову на якісь підробітки раз у раз влаштовувався. Навіщо напружуватися — дружина і так на витрати дає потроху. Про батьків став забувати — мало того, що і не приїжджав, так навіть і не дзвонив зовсім. Мати подзвонить скаже: «Сергію, приїжджай, батько хворіє». Але так і не приїхав син. Батька не стало … Сергій не те, що матері не допоміг організувати прощання, а взагалі не приїхав батька в останні путь провести, з відмовкою, мовляв прихворів. Так і мати його хворіти почала — роки своє беруть. Тільки він за останні роки, що мати хворіє всього один раз приїхав — грошей попросити собі на машину. Мати віддала останнє, що у неї було з заощаджень — собі залишила лише 20 тисяч на всяк випадок. Адже знає Сергій, що хворіє мама, що допомогти треба — або до себе забрати, або з нею сидіти купувати ліки, допомагати готувати. Але йому хоч би що! Ніна Олексіївна терпіла-терпіла таке ставлення, потім плюнула на все це — зрозуміла, що не дочекається від сина допомоги. Дізналася років п’ять тому, що дочка сусідів — Оксана — закінчила інститут і на той момент працювала соцпрацівником. Тоді Ніна Олексіївна вирішила до неї звернутися: «Оксана, допоможи, мені потрібно, щоб ти раз в тиждень за продуктами для мене ходила, я тобі буду за це 2 тисячі на місяць давати».

Оксана і так все зрозуміла — батьки адже їй розповідали про відносини Ніни Олексіївни з сином. Стала просто без всяких грошей допомагати літній сусідці. І продуктів купить-принесе, приготує то супу, то картоплі відварити. Каші різні зробить. Ніні Олексіївні навіть готувати не доводиться. Все Оксана розумниця за неї приготує. В аптеку збігає якщо ліки які потрібні. Коли з ногами у Тамари Павлівни стало зовсім погано Оксана допомагала виводити сусідку у двір — посидіти на лавочці, свіжим повітрям подихати. Тамара Павлівна тільки руками за голову хапалася і говорила: «Якби не ти, Оксанка, відійшла б я вже напевно». А Оксана тільки ніяковіла і говорила — » Так що ви Тамара Павлівна, мої батьки вас так давно знають, ще б я вам не допомагала ». Так і тривало довгий час. Син про матір забув. Ніна Олексіївна і вирішила на Оксану заповіт на квартиру оформити. Хоча дівчина не хотіла приймати цей заповіт — просто не могла зрозуміти, за що, їй же самій хотілося допомагати Ніні Олексіївні; все одно літня сусідка наполягла на своєму. Коли син дізнався про цей заповіті — він миттю матері зателефонував, вперше за чотири роки сам перший набрав, і в гніві почав претензії свої висловлювати. Мати послухала ці претензії і спокійно відповіла: «Синку, що заслужив, те й отримав …»

З моїм чоловіком ми одружилися, коли нам обом було по 27. Тоді ми обоє зрозуміли, чого хочемо від життя: спокою, стабільності і впевненості у завтрашньому дні. За майже 24 рокі шлюбу у нас народилися двоє дітей: син Паша і дочка Ариша. У нас завжди була стабільна робота, вдома завжди було чисто й затишно, я вже думала, що щасливішєю я бути не можу, але виявилося, помилялася. Коли наш Пашка, а вірніше, невістка, Світла, подарувала нам нашого Олександра, я просто стрибала від щастя.

Мені всього вистачало в житті, а чоловікові, як виявилося, немає… Одного разу, повернувшись додому з магазину, чоловік сказав: — Слухай, ми не діти, я не хочу грати в ігри, скажу прямо: у мене з’явилася інша. Я хочу розлу читися і жити з нею. Тоді у мене земля з-під ніг пішла. Моя щасливе життя в мить ніби втратила фарби, але я не стала благати залишитися зі мною. Він вже зробив свій вибір на користь іншої жінки після 25 років спільного життя. Замість того, щоб забити на себе і перетворитися в стареньку раніше часу, я записалася на різні заняття, вирішила привести своє життя в порядок.

Моя вам порада: якщо не дай Бог, у вас трапиться таке, пам’ятайте прості правила: любіть і поважайте в першу чергу себе, а не чоловіка, майте свою справу (необов’язково прибуткове, але таке, щоб кожен день вдосконалюватися, не залишатися на місці), якщо чоловік вже вирішив піти – відпустіть його, не просіть йому залишитися, не шукайте швидку і неякісну заміну колишньої половинки – це дорога в нікуди. Ну, і на закінчення скажу: живіть і насолоджуйтесь життям, тому що краще за вас це ніхто не зробить.

— Взагалі, це моя квартира, — сказала Людмила Михайлівна, — я її синові віддала, щоб він там зі своєю дружиною, Ганною, жив. Людмила Михайлівна жила в однокімнатній квартирі, а свою двокімнатну віддала синові, звичайно, безkоштовно, бо молодим не було де жити спочатку після весілля. — Я хотіла, щоб син став самостійним, але для цього потрібен був час і тому я віддала їм свою квартиру, поки вони не накопичать на свою, — пояснювала Людмила Михайлівна. Син Людмили Михайлівни, Гриша, після випуску з університету відразу ж одружився з Ганною, своєю одногрупницею. Про дівчину Людмила Михайлівна нічого не знала. Ганна зі свекрухою бачилася лише 4 рази, і то один раз на весіллі.

І Ганна, і Грицько тільки починали будувати своє доросле життя. Вони обоє були не з баrатих родин. Людмила Михайлівна вважала, що це на краще, адже таким чином пара стала б на ноги разом. Гриша ніколи ні на що не претендував, він був вдячний мамі за квартиру, а про іншу доnомогу ніколи не говорив. Взимку Людмилі Михайлівні зателефонував її брат, Антон, котрий на зиму їде на обстеження в столиці. Ця зима була не виняток. Антон попросив Людмилі дати йому місце у своїй другій квартирі; він знав, що місця там вистачить усім, тим більше, що його племінник ще не мав дітей. Гриша з радістю погодився дати притулок дядькові на пару днів у себе, бо дядько Антон сам свого часу дуже часто доnомагав Гриші:

— Так, звичайно, мам, нехай приїжджає, я зустріну його за всіма правилами, — говорив Гриша Людмила Михайлівна дуже зраділа, що син не став чинити опір. Вона боялася, що синові не сподобається ідея. Пізніше виявилося, недаремно вона боялася. Вже наступного дня Грицько зателефонував і почав щось марудити. — А він наступного тижня приїде? А може, я йому гарний готель знайду? Може, йому варто йти в інше місце? – Не треба нічого робити, – відповіла Людмила Михайлівна, – я сама йому місце підшукаю. «І знайшла. Брат приїхав,» — розповідає Людмила Михайлівна, «пройшов усі обстеження, пожив у мене ці 4 дні, поїхав назад. У тісноті, та не в образі, чи знаєте.

31 грудня. Телефонує телефон, я піднімаю. Це сватья. Дзвонила на важливі свята, от і 31-го зателефонувала. Загалом, вона привітала з наступаючим, ми побалакали і наприкінці, поклавши трубку, сватья сказала: — Добре, що вони Машці дали притулок. Бідолашній зовсім нікуди було йти. Всі гуртожитки зайняті, Без Ганни та Грицька вона б на вулиці залишилася, бід на.» Все для Людмили Михайлівної стало зрозуміло: Гриша та Ганна дали притулок племінниці Ганни – Маші, яка, виявилося, живе там з осені. Образа повільно спалювала жінку зсередини. Вона віддала свою квартиру молодим, а вони не просто відмовили прийняти до себе брата Людмили, а й впустили до її будинку вже на 4 місяці чужу людину.

— Маша, кажеш? У вас є тиждень, щоб знайти квартиру та звільнити мою, – сказала Людмила Михайлівна по телефону. — Досить суворо, — відповів Грицько. — Що є, сину, довели. Відносини Грицька з мамою не зіпсувалися — він розумів, що мамі було дуже прикро від почутого. Хлопець знайшов квартиру, вони з Ганною стали жити у своїй (хоч і орендованій) квартирі. Але постає питання – чи мала рацію Людмила Михайлівна, коли виганяла дітей зі своєї квартири, адже вона дозволила подружжю там жити, отже, у них з’явилося право розпоряджатися будинком, тобто вони самі вирішували, кого впустити туди, а кого ні.

До моменту весілля ми з Толею зустрічалися вже років зо три. То був мій особистий рекорд. Перед цим я з хлопцями зустрічалася щонайбільше півроку, до кінця цукерково-букетного періоду. За Толю я вийшла, бо вибору в мене вже не було: я була ваrітна. На весіллі я була схожа більше на колобка, ніж на наречену, тому що була глибока осінь – було холоднувато. — Ось вам подаруночок, — сказала моя тітка і простягла мені два дитячі пледи. — Навіщо два, — ніяково запитала я. — Другий зайвим не буде,- сказала тітка і повернулася на своє місце.

— Ой, не подобається мені це, Толь, — сказала я чоловікові. Моя тітка славилася тим, що її слова магічним чином збувалися. Вона часто так між словом передбачала майбутнє. Про її слова я швидко забула, адже я навіть не насолоджувалась весіллям, а більше мучилася від токсикозу. Мій живіт зростав не по днях, і не по годинах, а по хвилинах. Я їла не за двох, а за сімох. — Що за слоник у нас там живе, — жартував чоловік, гладячи мій живіт, — мені треба влаштуватися на другу роботу, з таким апетитом дитини. УЗ Д показало, що в нас буде хлопчик, а я так засмутилася, адже дуже хотіла дівчинку. Ось чоловік буквально стрибав від щастя у кабінеті УЗ Д. Ні, не думайте, я і сина чекала з нетерпінням, але одна я знаю,

як сильно хотіла доньку. Але, гаразд… Настав день «Х». У мене почалися перейми. Все пройшло ідеально, і вже за півгодини ліkар закричав: — Вітаю! У вас дівчинка! Я дуже зраділа, але й здивувалася, адже ми готувалися до сина, все синє куnували, а чоловік як чекав на синочка… Раптом я розумію, що мені легше не стало, а потім бачу – живіт ще ворушиться. У мене знову почалися перейми. — Подвійне щастя! — Закричав акушер, — у вас і син наро дився. Виявляється, таке буває, коли один малюк ховається за другого та УЗ Д показує лише одного, що знаходиться спереду. Ось так ми поїхали за сином, а повернулися із сином та донькою. Ми з чоловіком щасливі. Тепер у нашому домі тихо не буває.

Кілька років тому я познайомилася з моєю дружиною. Мені було 27, їй 24. Я маю велику компанію друзів. Ми любили сходити разом на вечірки, гуляли до раннього ранку. Був період, коли ми майже щовечора ходили по клубам. І ось одного з цих днів, коли ми з друзями були на дискотеці, я побачив Катю. Вона відрізнялася від натовпу, як світло у пітьмі. Тому й привертала увагу всіх, особливо хлопців. Красива, з довгим волоссям, з ніжною усмішкою і з блакитними, як небо, очима. Я закохався у неї з першого погляду. Півроку знадобилося, щоб завоювати її. Ми зустрічалися рік, а потім побралися. Незабаром у нас народився чудовий синочок. Я дякував дружині тисячу разів, що ощасливила мене.

Я носив її на руках, і робив все, щоб ділити з нею всі труднощі материнства та післяпологової деnресії. Коли я вперше взяв сина на руки, відчув неповторні почуття. Тоді я зрозумів, що він найважливіший чоловік у моєму житті. Я намагався допомогти дружині і в побуті, незважаючи на те, що робота забирала в мене багато сил і часу. Правда, іноді мене відправляли у відрядження, і я залишав їх самих. Моя дружина мала таку особливість: вона розмовляла уві сні. Вона не говорила безглуздих, окремих слів, а вимовляла повноцінні пропозиції. Завдяки цьому я дізнався правду. Тієї ночі я почув це: — Микито, я завжди любила тебе. Чоловік ні про що не дізнається, будь спокійним.

Ці слова вселили в мене підозру, що я не біологічний батько мого сина. Ніякого Микиту я не знав; це означає, що дружина добре його приховує від мене, значить — тут щось негаразд твориться. Я не став лая тись із дружиною, бо в мене не було доказів. Але наступного ж дня я зробив тест на батьківство. Поки я чекав на результати, ледве стримував свої емоції. Дружина помітила, що зі мною щось не так, але я прикривався труднощами на роботі. У тесту негативні результати. Не я біологічний батько мого синочка. Шість років я виховував чужу дитину. І тепер я у безвиході. З одного боку, я не можу мовчати та пробачити зраду. Але, з іншого боку, я не зможу без сина, він моє життя. І дружину також дуже люблю.