NEWS 2SWEET

Чоловік у мене у відрядженні вже тиждень. Я вдома залишилася одна із трьома дітьми. А вчора подзвонила свекруха: — Анечко, я по вам скучила. Хочу відвідати. Ти не проти? — Звичайно ні, мамо. Ось тільки ми збираємося йти гуляти, – відповіла я. — От і добре. І я з вами прогуляюся. Де і коли зустрічаємось? Призначили час і місце рандеву, я зібрала дітей і ми пішли до місця зустрічі. Свекруха принесла дітям подарунки, двом молодшим іграшки, а старшому підлітку віддала тисячну купюру. Сказала: «Сам собі купуй». Гуляли ми довго, свекруха також нас не кинула, весь час з нами була. По ходу дії ми з нею домовилися, що завтра разом поїдемо на мою дачу.

Нагулялися так, що, прийшовши, додому і помившись, впали спати. Наступного дня, о дев’ятій ранку, дзвінок у двері. А ми ще спимо. Накидаю халатик, відчиняю двері, а там прийшла свекруха: — Ми на дачу їдемо чи не їдемо? Я старшому дою грошей і наказую збігати в магазин, купити продуктів, щоб приготувати сніданок. — Не треба нікуди бігти, — каже свекруха. – Я все з собою принесла. Вмивайтесь і приходьте снідати. І починає викладати з сумки на стіл гору пиріжків та контейнер із котлетами. Я себе відчула, як на якомусь курорті, де все включено.

Швиденько поснідавши, залишила дітей із бабусею, а сама пішла до магазину, щоби взяти продуктів на дачу. Потім зібрала дітей , і ми виїхали. На дачі бабуся грала з онуками, а коли молодшого вклали, то втрьох, я, мама Соня, і мій старший, швиденько посадили моркву. Потім попили чаю, пішли до річки, купатися поки що рано, але на березі посидіти — саме те… Ось така у мене свекруха. То її тижнями не видно і не чути, то два, а то й три дні поспіль з ранку до вечора з нами. Повернеться чоловік із відрядження, посаджу з дітьми, сама піду до свекрухи. Вікна помити, на знак подяки.

Батько є у всіх моїх дитячих спогадах до шести років. Він був моїм заxисником, геpоєм та найкращим другом. Весь вільний від роботи час він проводив удома зі мною, ми разом вигадували ігри. Ми навіть мали свої сеkрети від мами. Я добре пам’ятаю батька, хоч була досить маленькою. Ми жили у великому двоповерховому будинку, там було багато позолоти та різних картин. Я почувала себе маленькою принцесою великого замку. Моя чарівна казка закінчилася одного дня. Я добре пам’ятаю той день, приїхала бабуся, вона була схвильована.

На кухні говорили вони з мамою на підвищених тонах, а потім вона без зайвих пояснень відвезла нас із мамою до села. Після того дня моє життя змінилося. Ми стали жити в селі, в пошарпаному будинку, але головна зміна – зниk батько. Мама неохоче говорила на цю тему, казала, що поїхав. З віком це питання для мене так і не прояснилося, як і причини змін у нашому житті, але я дуже бо ялася розпочати розмову з мамою.

Але вчора, коли я поверталася додому з університету, на вулиці мене схопила за руку одна жінка, я здивовано обернулася. Вона nлюнула на підлогу і з ло на мене подивилася. -Ти донька Василя Митрошенка? Схожі як дві краплі води! -Так … -Твій батько мого сина занаnастив, сподіваюся, що він до кінця життя тепер rнитиме у в’язн иці! У мене ноги підкосилися, і світ перед очима nоплив. -Мій батько був добрим, він не міг … В’яз ниця?

-Добрим? Він стільки людей через свій бізнес занапастив, йому довічний теpмін дали! Так і треба йому! Жінка розвернулась і пішла, а я ще хвилин п’ятнадцять стояла знерухомлена. Мій добрий, чарівний тато? Бути такого не може! Я котрий день ходжу сама не своя. Невже мій батько у в’яз ниці? Невже одна людина може бути чудовим сім’янином та з лим зло чинцем?

Після весілля з Павлом ми почали жити у квартирі моєї матері. Паша був приїжджим із села, жив тут на орендованій квартирі. Мама квартира трикімнатна, всім місця вистачило б. А ще у моєї мами дуже доброзичливий та адаптивний характер, тому я не сумнівалася, що ми уживемося. Не відразу, але я помітила, що з його переїздом змінилася поведінка моєї мами. Вона почала якось рідко виходити з кімнати. -Мам, тебе якось присутність Паші бентежить? Мама відмахувалася, казала, що все гаразд. Ну я і подумала, що вона просто бентежиться, а потім з часом звикне. Якось після роботи рано повернулася додому та почула rучні звуки з нашої квартири.

-Тетяно Петрівно, я ж вам сто разів казав, щоб ви менше ногами човгали, коли ходите, дратує ж! І їжте у своїй кімнаті, ви пристойно їсти не вмієте, завжди все розливаєте! Я різко увійшла до квартири. Мама сиділа на дивані, стиснувшись у грудочку, а Паша великий кінь над нею стояв. Варто йому було побачити, як він зб лід як полотно. -Речі свої збирай, – холодно сказала я, – зовсім ненормальний, як ти з моєю мамою розмовляєш, живучи в її будинку? Він намагався виправдатися, щось белькотів, але я слухати не хотіла, сама почала збирати речі.

Виростила двох дітей, але залишилася одна у свої шістдесят п’ять років. Господарство у мене велике, город є пристойний, де все своє росте, кози, корови, курочки. Все своє, домашнє. Тільки сил стежити за цим уже немає, стара стала, ноги бо лять. Воно й зрозуміло. Все своє життя працювала не покладаючи рук, щоб мої діти нічого не потребували! Вийшла заміж наївною дівкою за сільського жіночого угодника. А він пірнув через кілька років до багатої kоханки в місто, залишив мене і двох дітей.

Бог йому милував гарне обличчя, а совість забув. Аліменти він не платив, мене не відвідував, просто забув! Ось і довелося мені самій з усім розумітися. У мене з батьків у живих тільки тато був. А я молодша у сім’ї. Пенсіонер мені допомогти не міг. Я і на сусідській фермі працювала, і своє господарство розвивала, змогла дітям профінансувати навчання у місті. А ті, судячи з усього, у батька пішли, бо як дісталися міста, так і забули рідну матір та село.

Дзвонять у найкращому разі кілька разів на рік. Самотньо мені, складно, але гордість не дозволяла висловити їм усі свої почуття. Я вихід знайшла інший, прийняла си ротку Юлю. Їй двадцять, лишилася одна рік тому, батьки внаслідок неща сного випадку заrинули. Дівчина вона гарна та працьовита. Я їй половину моєї пенсії даю, а вона стежить за господарством. Коли діти довідалися, подзвонили мені з претензіями, наговорили брутальностей. А я після цього вирішила, що все своє майно Юлі залишу.

Вийшла заміж я у рідному селі за свого однокласника Руслана. Після весілля ми почали жити в його батьківському домі разом із мамою. За рік після весілля у мене з’явився син Остап. Ми були звичайною родиною. Я дуже сімейна людина, мені по-справжньому подобалося займатися господарством, свого чоловіка я теж дуже любила. Мій маленький світ зва лився, коли Остапу було лише три роки. Мого чоловіка увела Лариса, місцева pозлучниця. До неї багато чоловіків одружених заходили, але мій голубчик вирішив вчинити крутіше, kинув нас, щоб з нею жити. Я була дуже з ла і на нього, і на це стеpво. Якщо випадково зустрічала їх своїм шляхом,

обов’язково змінювала дорогу. Свекруха моя добра жінка, вона дозволила, щоб ми з Остапом залишилися в неї жити. Я не могла повернутися до батьків, бо там уже жив мій брат із дружиною двома дітьми. Місця зовсім не було. Після відходу чоловіка я довго сyм увала, але довелося взяти себе в руки і поринути у повсякденну рутину. Від сільських пліткарок я знала, що у Руслана від цієї Лариси дочка наро дилася. Мені про них зовсім нічого чути не хотілося. Пройшло після його зpа ди тринадцять років. Рани загоїлися, час лікує. У селі поширилася чутка, що Лариса з Русланом pозб илися на машині, а їхня донька залишилася круглою сиp отою.

«Так їм і треба» — про себе подумала я. Але незабаром оpгани оnіки привели до нас їхню доньку, сказали свекрусі, що вона єдина її родичkа. -Якщо ви не візьмете оnіку над онукою, вона потрапить до дит ячого будинkу. Дівчинка маленька, білява, худенька. -Не житиме в нашому будинку! Її мати мені сім’ю зpуйнувала! — Запpотестувала я. -Юлю, побійся Бо га, дитина ні в чому не ви нна, — сплеснула рукам свекруха. Соня почала жити з нами. Вона на свою матір схожа. Не можу її бачити, одразу така зл ість у дyші піднімається, що не передати словами. А вона відчуває, намагається на очі не попадатись. Чесно кажучи, не знаю, скільки ще так протримаюся.

— Ну, ти подивися на себе. Як ти живеш?! Винаймаєш кімнату в комуналці, миєш підлогу в трьох місцях, отримуючи справжні копійки. Адже була першою на курсі. І за успішністю, і за красою! Та й зараз ти будь-якій фотомоделі фору даси. Тобі треба дочку віддати до притулку, а самій влаштуватися на пристойну роботу. Тебе будь-яка фірма візьме з радістю. Квартиру купиш, заміж вийдеш. А з дочкою ти все життя в цій будці проживеш! – говорила Галина подрузі. — Ну що ти несеш? Ніколи. Я живу заради неї. Мені без неї світ не милий, — відповіла Ганна їй. Так розмовляючи жінки, вийшли з квартири. Галина до себе додому, а Ганна до супермаркету. Мити підлогу. І невтямки їм, що маленька Соня, яку мама поклала спати, чула всю розмову.

«Так це через мене мама неща сна?!», Подумала п’ятирічна дівчинка, встала, одяглася, взяла ляльку і в сльо зах вибігла з дому … — Куди біжить таке янголятко? — Соня з розбігу врізалася в чоловіка, що присів навпочіпки. — А ви хто? — Запитала, хникаючи дівчинка. — Перехожий. Зацікавився, куди це мчить крихітна красуня в такий пізній час. Давай, зізнавайся, — він узяв її на руки і пішов у напрямку літнього кафе. По дорозі, і вже на місці, ївши піцу, дівчинка розповіла про підслухану розмову. Чоловік пив каву та уважно слухав її. — Виходить, що якщо я зникну, то мама буде щасливою, — завершила вона свою розповідь.

— Як мама кличе тебе? — Доню, Сонечко. — Вона тебе дуже кохає? — Так, мама мене кохає. — А тепер уяви, прийшла вона додому, а тебе вдома немає. Вона сильно горюватиме. І занедужає від горя. І може взагалі не одужати. Ти хочеш такого щастя для мами? – Ні. Не хочу їй такого. — Тоді ходімо, я тебе відведу… Вони увійшли до відділення поліції. — Доню! Сонечко! Я більше не працюватиму ночами. Придумаю щось інше! — Ми разом придумаємо, — сказав чоловік, який привів Соню… Пройшло сім років: — Бувай, тату, я тебе дуже люблю! Ти в мене найкращий! Як чудово, що я тоді врізалася в тебе! — Сказала дванадцятирічна Соня, обійнявши на прощання батька і вийшовши з машини попрямувала до школи.

Була у одного чоловіка дочка. Росла красива, але робити нічого не хотіла. Придивився до неї один мужик, Дівчина гарненька, прийшов із сином і засватали її. Батьки дали хорошу частку приданого і журяться, як їх дитина на новому місці жити буде, адже вона не любить нічого робити, та й не вміє. Кілька днів невістці нічого не говорили. На четвертий день покликали її на обід. Зайшли до хати, а батько її чоловіка питає: — Хто що робив? Кожен сказав, що робив, тільки одна невістка мовчить.

— А ти, дитя, що робила? — Лежала. — Ну, хто справою займався, сідайте за стіл, — каже господар, — а ти, дитя, лежи далі. На другий день пішла невістка за водою. Кличе свекруха на обід. А свекор знову питає, хто що робив. Жінка каже: — Ой, а невістка принесла води! — Тоді дайте їй в кувші води. Пообідали і розійшлися далі працювати. Йде третій день. Свекруха пішла доїти корову, невістка за нею. Зайшов свекор в будинок: — Хто що робив? — питає. — Ой, невістка корову видоїла, — каже свекруха. — Так дайте їй глечик молока, нехай п’є.

Побачила невістка, що треба більше робити. Запитує у свекрухи, що робити. Роботи в будинку чимало: і зварити, і прибрати. На четвертий день свекор знову: — Хто працював, сідаєте їсти. Сіла за стіл і невістка, бо заробила обід. Йде батько до свата подивитися, як його доньці там живеться. Прийшов, а дочка працює у дворі. Сів, здивувався, а вона йому тихо каже: — Беріть, батько, ніж і ріжте цибулю, бо тут такі люди, якщо не працюєш — їсти не дадуть. Хто не працює той не їсть. Все правильно?

Раніше я любила ходити в гості разом зі своїм чоловіком. Це заощаджувало час і гроші, і мені не доводилося турбуватися про приготування їжі та прийом гостей. Моя невістка була однією з таких ”цілей”. Вона завжди була рада прийняти нас і ніколи не втомлювалася готувати для всіх. Але цього року все було інакше. Невістка попросила мене приготувати деякі страви до Різдва і навіть доручила це завдання дочці та іншим родичам, яких теж запросили.

Я зробила вигляд, що зрозуміла і погодилася, але, звичайно, не збирався нічого готувати. У день урочистостей ми з чоловіком пішли купувати шампанське та солодощі для дітей, перш ніж вирушити до будинку мого сина. Я зателефонувала невістці, щоб спитати про приготування, і була здивована, дізнавшись, що Оксана нічого не приготувала. Більше того, я була приголомшена, що вона попросила всіх гостей принести чого-небудь до столу. Поліна, моя дочка, теж обурилася, коли я розповіла їй про це.

Але ми все ж таки вирішили відвідати сина. Коли ми приїхали, то виявили, що інші гості не принесли жодної їжі, а на столі було лише кілька тарілок. Ми не могли залишитися на довго, і по дорозі додому чоловік постійно поскаржився, що не наївся. Ми вирішили більше не відвідувати сина, мою невістку та її родину – і знайти нову компанію для відпочинку.

Швидkа привезла її з автовокзалу. Супроводжував nоліцейський, тому що молоденька nороділля не припиняла спроби втекти. Проте у ліkарні вона заспокоїлася. Ім’я свого дівчина не назвала, а документів у неї при собі не було. Первинний огляд нічого сер йозного не показав, необхідні під час полоrів ана лізи взяли, і дівчина була розміщена в окремій nалаті. Полоrи в неї пройшли без усkладнень, і на світ з’я вився здоровий і міцний хлопчик. Але, коли малюка показали молоденькій матусі, та відвернулася. — І так ясно було, що поkине. — ділилися одна з одною медсе стри. — Адже жодного слова про себе не розповідала. Бід ний хлопчик…

Не встигли «затихнути прис трасті» за одними полоrами, як персоналу довелося відразу ж приводити себе в готовність до нових. Швидkа привезла до ліkарні Ольгу з кро вотечею. Та була неnритомна, у важkому стані. Необхідно було ряту вати матір і рішення було прийнято — kесарів розтин. Для матері оnерація пройшла успішно. Але дитину не вдал ося вряту вати. Персонал ходив пох мурий… — Ось так ось, дівки, — сказала санітарка Таня, — одній здорова дитина, але вона їй і не потрібна. Друга втра тила бажану дитину. Нема справедливості на білому світі. Ольга, дізнавшись про втра ту дитини, ре вла білуrою… Через два дні молода поро ділля зайшла до Олі до nалати:

– У мене наро дився хлопчик. Здоровий. Але навіщо йому мати – бродяrа. Його все одно в мене заберуть. Визначать у дитбу динок. Йому там буде поrано, я знаю. Сама з дитбу динку. Але, мабуть, не дарма мене Боr у ваше містечко привів. Виходить, так треба було, виходить, я народ жувала для вас. А ви будете йому гарною матір’ю. Заберіть його. Дуже прошу… Оля дивилася на відвідувачку, як на боже вільну: — Ти що несеш? Як можна віддати — забрати дитину? Іди, піди!.. Того ж дня молода зникла з ліkарні. Наступного ранку Ольга воркувала, сидячи біля ліжечка малюка. Ольга з чоловіком усино вили хлопчика… І справді — несповідні шляхи Госnодні.

Коли я вийшла заміж за Остапа, навіть не могла уявити, що перетворюсь на ревниву дружину, яка стежить за кожним його кроком. На початку у нас все було чудово, і він не давав жодного приводу для ревнощів. Однак згодом я почала таємно перевіряти його телефон, щоб зрозуміти, з ким він переписується, кому дзвонить і які фото у нього в галереї. Остап навіть не підозрював, що я роблю це, поки він спить чи перебуває в душі. Згодом Остап почав часто затримуватися на роботі. – У мене просто багато справ і зустрічей, – виправдовувався він.

— Навіть співбесіда була. — Ага, розказуй! Думаєш, я не здогадуюсь? Прикриваєш свої «походи» роботою, щоб зустрічатися з коханкою. Якби ти стільки працював, як кажеш, ми вже купалися б у грошах. Мої ревнощі тільки посилювалися з кожним днем. Жіноча інтуїція рідко підводить. Я почала ретельно оглядати його речі, нюхала сорочки, перевіряла, чи немає чужих духів чи слідів губної помади. Знайшла його колег у соцмережах, особливо придивлялася до незаміжніх дівчат — ті ще хижачки, які готові увести чужого чоловіка.

Я навіть встановила додаток, який відстежує його розташування. Знала, що після роботи він завжди їде вулицею Бандери та вчасно приїжджає додому. — Чому сьогодні спізнився? — спитала я одного разу. — Усього на 10 хвилин, не на 10 годин, – спокійно відповів він. — Ага, так-так, знову з коханкою зустрічався, — не вгамувалася я. — Та що з тобою? Я просто підвіз колегу, вона не змогла викликати таксі. — Ну, звісно, так я й знала!

— Ти просто збожеволіла, тобі до психіатра треба! Цієї весни ми нарешті розлучилися. Виявилося, що моя ревнощі були не марними. Якось, коли Остап залишив телефон удома і пішов лагодити машину, я побачила повідомлення від якоїсь Ірини: «Привіт, любий, завтра зустрінемося?» Мене ніби струмом вдарило. Я, у халаті та домашніх капцях, вискочила в гараж. — Ось ти і попався! Казав, що коханки немає, а тут якась Ірина зустріч призначає! — Та ти вже мене дістала! Щодня скандали, мозок мені винесла!

Добре, що Іра не така, як ти. Вона мене любить, а не істерики закочує. Звичайно, ми одразу розлучилися. Але що дивно: у результаті винною виявилася я. Навіть моя мама заявила, що це моя вина – мовляв, я зруйнувала сім’ю своїми істериками. Уявляєте? Друзі теж не підтримують мене, а стоять на боці Остапа. Усі кажуть, що саме я зруйнувала наш шлюб своїми ревнощами та скандалами. Але хіба це я завела коханця? Хіба це я зраджувала? Чому завжди винна жінка, якщо шлюб розвалюється? Чому гуляк захищають, а вірних дружин звинувачують?