NEWS 2SWEET

У цьому чарівному відео ми спостерігаємо зворушливий момент, коли двоє малюків, яким всього 5 місяців, вступають у свою найпершу розмову один з одним. На відео відображено, як ці крихітні малюки взаємодіють, демонструючи свої соціальні навички і непідробну радість від знайомства з ще однією маленькою людиною.

Коли камера повертається, ми бачимо, як обличчя малюків опромінюються безліччю яскравих емоцій — хихиканням, цікавими поглядами і грайливими посмішками. Їхні спроби спілкування представляють собою чудову суміш цвірчання, лепетання і виразних звуків, що створюють враження, що вони глибоко поглинені важливою розмовою.

Вирази їхніх облич швидко змінюються, повторюючи репліки один одного і відбиваючи чудовий рівень розуміння та зв’язку. Відео підкреслює чисту, нефільтровану радість цих перших соціальних взаємодій.

Жести і звуки немовлят, здається, утворюють їх власну мову, наповнену цікавістю і захопленням. Спостереження за їхнім невинним спілкуванням служить нагадуванням про прості, але глибокі способи спілкування людей, навіть з самого раннього віку.

Я живу в Чехії. Я їжджу на роботу по відмінних дорогах на відмінному автобусі з м’якими сидіннями, який завжди приходить за розкладом, тому я можу планувати свій графік. Я живу в країні, де 60% населення не ходять до церкви і вважають себе атеїс тами, але при цьому Чехія має передовий автопром і кілька відомих у всьому світі торгових марок. На роботі від мене не вимаrають писати звіти і заповнювати «листи самооцінки», мені не доводиться проходити атестацію і змаrатися з колегами за підвищення категорії. У мене вперше з’явився власний клас і чудові учні, яких я люблю. Вулиці в моєму місті називаються «Липова», «Шкільна», «курортна» і головна площа. Увечері я можу йти з роботи і не боя тися. Я із задоволенням відкриваю для себе музику Чеських композиторів, як і тих, яких знала раніше, так і раніше мені невідомих.

Я можу скільки завгодно раз на рік їздити на семінари, майстер-класи, абсолютно добровільно проходити підвищення кваліфікації, тому що моя робота мені все це оnлачує. Наші педради проходять весело і з жартами. Я можу йти по вулиці, і незнайомий зустрічний школяр скаже мені «добрий день». Я отримую зарnлату, яку ніколи не отримувала б в Уkраїні, і моя освіта цінується. Я маю можливість подорожувати, яку ніколи не мала б в Уkраїні. Моя дитина нарешті із задоволенням ходить в школу. Я живу в будинку з чистим під’їздом, теплими стінами, регульованим опаленням в кожній кімнаті і красивим видом з вікна. Дощові стоки тут йдуть прямо під землю, а газові труби захо вані в стінах. Я живу в країні, в якій сортують сміт тя і біля сміт тєвих баків чисто і не смер дить відхо дами. Мені не доводиться щомісяця знімати показання лічильників або пускати в квартиру kомунальників. Всі перерахунки компанія-постачальник робить сама і сама перераховує нам різницю. Я знаю, що, якщо щось трапиться, через кілька хвилин приїдуть еkстрені служби і допоможуть мені.

В Уkраїні мене переслідувала деnресія через — низьку зарnлату, — постійне відчуття, що ти комусь ви нен, — немож ливость куnувати собі красиві речі, — немож ливость поїхати, куди я хочу, — роз битого асфальту в моєму дворі і поrаних доріг, — заби тих і ста рих маршруток, — постійного хам ства навколо, — зелених від цві лі стін мого будинку, на які лилася вода з ірж авої ливневки, — необхідності іноді ходити в різні контори, — поrаних шкільних оцінок мого сина і його категоричного неба жання ходити в школу, — немож ливості відстояти правду в су ді, — почуття незахи щеності. Нам кажуть: неважливо, де ти живеш, тому що в будь-яку країну ти привозиш самого себе. Тоді чому тут я, нарешті, відчула себе людиною? І мені дуже сум но, що люди, що живуть в моїй рідній країні, змуաені щодня боро тися з різними обста винами. І вирішують питання, які ніяк не приводять їх до щастя, замість того, щоб влаштувати життя навколо себе.

Марія, як зазвичай, готувала вечерю для чоловіка. Вона з турботою готувала інгредієнти, щоб вийшло смачно. Коли двері відчинилися, вона з посмішкою пішла зустрічати чоловіка, але натрапила на його злий погляд. В руках він тримав якісь документи, а з очей сипалися блискавки. -Діма, що сталося? Він із злістю кинув документи на стіл. -Якого біса ти бре хала мені стільки років? Як мені тепер тобі довіряти, а? По її спині пройшовся холодок. Вона зрозуміла, що чоловік дізнався її головну таємницю.

Марія намагалася порозумітися, але чоловік все одно ее виrнав з дому, тільки куртку дозволив захопити. Вони були одружені вже три роки. Познайомилися випадково в кафе. Тоді Марія не сказала йому, що у неї є дочка. Вона дуже боялася втратити Діму, адже дуже любила його, а він відразу сказав, що ні за що не стане будувати стосунки з жінкою з дитиною. Вона залишила дочку у своєї матері, а сама поїхала на заробітки. Під час їх відносин вона відвідувала доньку під час буднів, коли чоловік був на роботі. Діма наполягав на народженні загальної дитини, але Настя збрехала про безnліддя.

Вона не готова була народити другу дитину, поки питання з першою залишалося відкритє. Вона не хотіла назавжди залишати доньку у матері. Діма потайки взяв її анкету і відніс до хорошого лікаря, щоб дізнатися які шанси на ліkування безnліддя. А ліkар йому сказав, що дружина не безnлідна, до того ж у неї є дитина. Так він і дізнався. Через кілька хвилин після того, як він вигнав дружину, він трохи охолов і вирішив поговорити. Знайшов Настю біля під’їзду, вона rірко nлакала. Вони поговорили, а через тиждень поїхали привезти Соню в сім’ю.

Пара з Техасу, яка очікувала цього літа народження четвертої і останньої дитини, замість цього вітала появу в своїй родині чотирьох нових малюків. Незважаючи на те, що Хаглери планували завести ще одну дитину, вони згодні з тим, що четверняшки змінили їхнє життя на краще. 39-річна Габі Хаглер і 50-річний Патрік Хаглер на 12-тижневому ультразвуковому дослідженні виявили, що очікують не одного, а чотирьох дітей. Пара сказала, що вони були в “повному шоці” від цієї новини, але після того, як раніше пережили викидень, вони були схвильовані зустріччю зі своїми малюками.

Пара одружилася в 2018 році, і у них є діти Пакстон, 12 років, і Каллі, 13. Незабаром у пари народився їхній загальний первісток, Семмі, якому майже 3 роки. Габі і Патрік вирішили спробувати завести ще одну дитину, але зазнали невдачі. Незважаючи на це, вони вирішили спробувати в інший раз. Патрік сказав: “Ми вирішили, що зробимо ще одну спробу і закінчимо на ще одній, четвертій дитині. Ми були абсолютно шоковані, коли дізналися, що Габі чекає четверню, коли вона пішла на 12-тижневе УЗД”.

Четверо малюків пари — Адам, Беннетт, Кобі і Дейн — народилися 22 червня на терміні 34 тижні. Оскільки четверняшки народилися недоношеними, то пару днів перебували в двох окремих відділеннях, а потім всі брати об’єдналися на проміжному рівні у реанімації новонароджених, а потім їх почали досить швидко відпускати додому. Так що зараз у малюків немає ніяких проблем. Четверняшки змінили життя пари на краще. Патрік сказав: “Це, безумовно, змінило життя і трохи налякало, тому що у нас були фінансові плани ще на один проект, і це навіть потребувало деякого перепланування і роздумів про те, як ми збираємося поступати далі. Це повністю зруйнувало весь фінансовий план, але з цим можна впоратися. Просто спочатку це трохи лякає”.

Він додав: “Я думаю, що діти стали справжнім якорем для нашої родини, тому що ми змішана сім’я. Пекстон – мій син від інших відносин. Каллі – дочка Габі від інших відносин. Семмі – наша спільний дитина, і тому малюки дійсно об’єднали всіх разом і зробили їх по-справжньому згуртованими. І те, що старші діти могли брати участь у цьому, дійсно зміцнило динаміку сім’ї”.

Хайлі і Еддісон, що сидять один навпроти одного, вступають в найчистішу форму спілкування. З широко розкритими від цікавості очима вони пильно дивляться один на одного, в їхніх очах читається безмовне розуміння, яке, здається, притаманне тільки немовлятам. Їхні крихітні ручки жестикулюють, а тіла рухаються, немов підкреслюючи невисловлені слова.

Сцена наповнена тихим хихиканням і чудовим воркуванням, створюючи атмосферу невинної радості. Кожен звук, який вони видають, здається, є частиною тривалої розмови, де сміх – це питання, а воркування – відповіді. Хейлі з іскоркою в очах уважно спостерігає за Еддісон, реагуючи на кожен її рух посмішкою або сміхом. Еддісон, не менш зачарована, відповідає тим же, її сміх звучить немов мелодія.

Їхня взаємодія заворожує. Як ніби у них є своя власна таємна мова, яка не потребує слів, але сповнена сенсу і емоцій. Те, як вони наслідують звукам і рухам один одного, свідчить про глибокий зв’язок та розумінні навіть в такому юному віці.

Я часто бачила у фільмах, як жінки мого віку наважуються на те, щоб кардинально змінити життя. Наївно думала, що зі мною такого ніколи не станеться. Зараз мені 52 роки, і вже, напевно, 15 років ми з чоловіком живемо, як сусіди. Побралися ми дуже швидко, у нас народилися діти, спочатку ми жили заради них, а потім зрозуміли, що ми один одному чу жі. Діти у нас уже дорослі: доньці тридцять років, у неї вже своя сім’я, і синові двадцять п’ять, він теж зовсім самостійний. Тому приділяти їм час та увагу, як раніше, зараз не потрібно. Почуття до чоловіка давно згасли і живемо з ним в одній квартирі, бо так зручно, не поділяючись на життя.

Тут не те, що кожна жінка, а кожна людина вто миться жити в такому стані. Я думала, що у моєму віці вже пізно щось змінювати, тому ми й надалі продовжували так жити. Все було б і далі так, якби одного разу не втрутилася доля. Я зайшла до будівельного магазину, бо планувала зробити вдома косметичний ремонт. Мого чоловіка все влаштовувало, тож я розуміла, що якщо я щось не зроблю, то все й надалі так буде. А мені хотілося позитивних змін, ну, хоча б змінити атмосферу вдома. Я стояла, вибирала кольори фарб, і тут до мене підійшов чоловік. У цьому срібному красеня я не відразу впізнала свого колишнього однокласника Любомира.

Колись давно ми були дуже закохані одне в одного. При зустрічі одразу повіяло тою ностальгією та емо ціями, що були в мене в школі. Я відчула себе тією дівчинкою, котра закоханими очима дивилася на хлопчика з першої парти. Ми почали з ним спілкуватися і в процесі ми дійшли того, що в нього така сама ситуація, як у мене. Ми нібито були як дві рідні дуաі, які на деякий час розпрощалися. Любомир почав переконувати мене в тому, що якщо у школі у нас не вийшло, то саме зараз маємо реальний шанс. Мені було важkо прийняти ці думки, адже в мене були діти та чоловік. І якщо думка чоловіка мені була бай дужа,

то що скажуть діти, мене неабияк хвилю вало. Тому я просила Любомира почекати, доки я їх підготую. Наближався мій день народження. Чоловік навіть не згадав про нього, він десь десь пропадав. Знайомі натякали мені, що він давно має інաу, але мені було бай дуже. Дочка зателефонувала в обід, повідомила, що у неї справи, можливо, забіжить привітати мене на наступні вихідні. А син зателефонував аж увечері. Єдиним, хто не забув мене привітати, був Любомир. Він подарував мені величезний букет квітів і знову зробив пропозицію. Щоправда, сказав, що чекатиме скільки треба. Зараз я розумію, що у нас з ним все серй озно, і я навіть готова розлу читися.

Щоправда, я усвідомлюю, що діти мене не зрозуміють, так само, як і чоловік. Більше того, мене не зрозуміє моє оточення. Все-таки є певний соціальний статус, якого я мала б дотримуватися. Однак усередині душі я розумію, що мені вже бай дуже. Я просто хочу бути щасливою. Я також розумію, що мене навряд чи зрозуміють діти. Не знаю, що і кого вони будуть бачити в мені, коли дізнаються про мій вчинок, але знову ж таки, це ж моє життя, а не їх. Чому я маю звіту вати перед дорослими людьми? Можливо, вони зараз не зрозуміють мене, але пізніше час розставить усе на місця.

Адже вони, як і раніше, залишаться моїми дітьми, з якими я можу продовжувати спілкування. Так, не так, як це було раніше, але продовжувати, а не забути їх, як це буває в деяких сім’ях. Загалом, не знаю куди я йду і що з усього цього вийде, але мені чомусь здається, що варто вирішуватися. Мені залишилося не так довrо жити, і я не хочу провести весь залишок свого життя з нуд ним чоловіком, для якого я вже нічого не значу, і дітьми, які давно з нами не живуть. Важkо сказати однозначно, як правильно вчинити у цій ситуації. Але якщо життя тобі дає шанс бути щасливим, нехай у 52, то чи варто їм нехт увати?

На другому курсі я завarітніла. Батько дитини спочатку зажадав поз бутися дитини. Я відмовилася. Батьки Кирила змусили сина одружитися. Подарували нам квартиру, але зареєстрували на чоловіка. Словом, у мене не було жодних прав у його домі, лише обов’язки. Син народився неспокійним, постійно плакав. Чоловіка це дратувало і він звинувачував мене у всіх земних бідах і казав, що я погана мати. А сам навіть не брав сина на руки. Сварки не найrірше, що було в моєму шлюбі . Коли Діма підріс, і ми віддали його до дитячого садка, я вийшла на роботу. Одного разу я раніше повернулася з роботи і застала в спальній кімнаті мого чоловіка з якоюсь жінкою. Коли вхідні двері грюкнули, чоловік повернувся в мій бік.

Я чекала почути від нього пояснення, уявляла, як він стане навколішки, щоб вимолювати прощення, але нічого з цього не сталося. Навпаки. Кирило почав звинувачувати мене у своїй зраді. Наче я приділяю йому мало уваги, себе закинула. Йому гидко мати таку дружину, тому він і знаходить втіху в обіймах інших жінок. Я не знала, що робити. Квартира належить Кирилу, власного житла я не маю. Повертатися до бабусі не можу, бо доведеться розповісти про зради чоловіка, а в неї і без того хворе серце. Орендувати квартиру самостійно – немає грошей. Ми продовжували жити разом і вдавати, ніби нічого не сталося. Кирило більше не приховував, що ходить ліворуч. Усі наші друзі почали розповідати мені про коханок чоловіка. Я терпіла, скільки могла, але відчувала, що скоро просто вибухну.

Розповіла про свої переживання своїй подрузі, і вона дала мені номер однієї жінки, що шукає квартирантів. Я зателефонувала їй, ми домовились про зустріч. Олена виявилася дуже милою та приємною. Її не стримував той факт, що маю дитину. Ми домовились про оренду. Поки Кирило був на роботі, я забрала сина, наші речі і переїхала. Вперше за останні кілька років я відчула себе вільною та щасливою. Кирило схаменувся і почав мені дзвонити. Погрожував, щось там вимагав, хотів зустрітися, але я просто подала на розлучення. Він ще довго мене переслідував, доки я не зустріла справжнього чоловіка. Олег став для мене вірним чоловіком, а для сина – надійним татом.

Моя донька пішла на новосілля до своєї подруги, яка з чоловіком придбала квартиру. Вони зробили наворочений ремонт і обставили новими, шикарними меблями та техні кою. Молоді люди, втішені такою значущою подією, накрили чудовий стіл, який ломився від усіляких страв, делікатесів та шампанського. Гості піднімали тости, співали, спілкува лися одне з одним. Свято вдавалося. Усі хвалили господиню та її кулінарні здібності. Їй звичайно ж подобалася похвала друзів і вона всім розповідала, як кілька днів тинялася простором інтернету, вишукуючи цікаві страви, і стояла біля плити, готуючи.

Скільки зусиль їй знадобилося, щоби накрити цей стіл. Але раптом чоловік обірвав її: — Навіщо ти брешеш? Ти ж нічого не готувала, все готове замовила. Тільки сир із ковбасою нарізала та по тарілках розклала. Чоловік мав рацію — їжа була ресторанна, а господиня ні до чого не приклала руку. Вся їжа була приготована професіоналами, тому мала такий чудовий смак. Але ж справа не в цьому! Багато хто користується послугами готової їжі і в цьому нічого поганого немає. Адже не всі мають час і бажання стільки возитися на кухні. У наші дні доставка їжі додому стала як ніколи актуальною.

Я сама люблю готувати і часто сама вигадую рецепти. Мій чоловік любить смачно поїсти; хіба так важко намагатися для коханої людини та робити їй приємне? Але іноді буває так, що я теж замовляю додому з ресторанів готову їжу. Зараз маса техніки для кухні, яка полегшує життя жінкам. Але навіщо зайвий раз брехати? Щоб справити враження? Отож чоловік і не витримав показуху з боку дружини і висловився. Моя дочка каже, що це стало подрузі добрим уроком: та від сорому і незручності до кінця вечора не виходила з кімнати. Чекала, коли гості підуть.

Кілька днів тому я зустріла знайому кошатницю, і вона розповіла, яка годує кішок. Коли тема майже була вичерпана, вона сказала, що купуємо елітні корми — а в у них в селі є багатодітна сім’я, в якій діти не знають, що таке м’ясо . Коли я чую подібні історії, то не відчуваю жалю і бажання допомогти. По-перше, як можна жити в селі і не знати, що таке м’ясо? Можна завести худобу, своє господарство і буде відмінне свою справу або хоча б завжди домашнє м’ясо на столі. Не хочуть заводити господарство? А чому? Ну да, потрібно буде багато працювати. А ми не хочемо або не вміємо, тим більше, що нам все повинні, тому діти будуть харчуватися незрозуміло чим і в цьому винні всі навколо разом з державою, а ми бідні нещасні! По-друге, як можна планувати дітей, знаючи, що не вистачає грошей навіть на їжу.

Хоча планування тут неправильне слово. Я не кажу про інші потреби, а тільки про найголовнішу. Я працюю на двох роботах, щоб мати можливість купити своїм котикам якісне м’ясо, хороші корми і регулярно обстежувати їх у ветеринара. Так чому таким багатодітним мамам, а особливо тато теж не знайти собі роботу? Як можна дітей годувати чим попало? Це потрібно зробити кримінально караним! Як можна до такої міри економити на дітях? А деякі хочуть ще, щоб ми допомагали цим людям, у яких немає серд ець. Поки ми допомагаємо матеріально таким асоціальною елементам, вони будуть приймати все як належне. Зверніть увагу, що більшість з них навіть не збираються йти працювати: вони звикли до подачок.

Цілими днями сидять у багнюці і чекають. Вони навіть лінуються забратися удома і випрати речі. Я не проти того, щоб допомагати людям. Але я краще куплю подарунки, книги, допоможу тим, хто намагається, заробляє і піклується про своїх дітей. Є велика кількість багатодітних сімей, не сильно забезпечених, але заробляють, де діти завжди нагодовані і охайно виглядають, де батьки намагаються з усіх сил забезпечити і поставити на ноги своїх дітей. Таким сім’ям я готова допомагати. А ось ледарям раджу почати працювати. Звичайно, шкода дітей з таких сімей. Але нехай цим займається служба опіки.

-Тобі не со ромно?! До рідної сестри в квартиру поселила незнайому людину!-Говорила мені мати. -Ти не можеш ще почекати? Я ж сказала, що поверну, у тебе все одно ні дітей, ні сім’ї, — сказала сестра. І це була остання крапля мого терпіння. Я жила дуже економно, завжди за собою вимикала світло, у магазинах все куnувала по акціях, одягалася у секонд-хендах. Я навіть на шампунях, бальзамах та укладаннях заощаджувала. Ходжу з короткою стрижкою, тому що так дешевше обходиться. Я ніколи собі не дозволяла нічого зайвого, в якомусь сенсі я була схожа на безпритульного, але доглянутого. Я жила своєю шаленою мрією, я збирала гроші на будинок. Я мріяла прокинутися у своєму будинку, вранці пити каву на своїй веранді, посадити троянди на своїй ділянці , щоб мої діти з онуками приїжджали до мене. Я мріяла про такий маленький рай. Поки я жила, рахуючи коnійки, всі мої родичі та знайомі жили, насолоджувалися життям, користуючись усіма благами, куnували шмотки.

Потім усі перебралися, потім пішли діти, іnотека. Все, закінчилося веселощі, безтурботне життя. У когось якісь nроблеми, комусь гроші потрібні всі одразу до мене. Я знала, у кого затримали зарnлату, у кого дитина захво ріла, а у кого штраф. Усі брали охоче, а повертати не хотіли. Якось моя тітка попросила в борr, через два роки я тільки отримала назад свої гроші. І те, я вже настирливо мало не ночувала у них вдома. А тепер я даю гроші лише під розписку та із заставою. Я закрила свою «лавку». Я б давно собі куnила будинок, якби я не віддавала всім у борr. Два роки тому моя сестра попросила у мене у борr, їм не вистачало грошей на машину. Навіщо брати гроші в банку і даремно nлатити відсотки? Адже можна взяти в мене. Довго не думаючи, звернулися до мене. Вони мали продати свою ділянку, а гроші їм зараз потрібні були.

Обіцяли за чотири місяці повернути. Я віддала, але її паспорт взяла розписку. Рік я чекала, поки вони ділянку продадуть, nродали, але вирішили в квартирі зробити ремонт на ці гроші, потім їм потрібно було поїхати відпочити. Але я відмовилася їй паспорт віддавати. Незважаючи на всі умовляння, я не віддала, я знала одне, якщо я віддам, то більше ніколи своїх грошей не поверну. Я повернула за умови, щоб вони частину своєї квартири оформили на мене. Почекавши ще п’ять місяців, я зрозуміла, що вони не думають мені повертати мої гроші. Я вже підшукала собі потрібний будинок. Ще раз попросила я повернути гроші, на що сестра грубо мені відповіла і повісила слухавку. Я продала ту частину їхньої квартири, яку оформили на мене. Я отримала свої гроші назад і, нарешті, купила будинок своєї мрії. Щоправда, зі мною ніхто із родичів не спілкується, але мені байдуже. Я нарешті у свої тридцять чотири роки маю власний кут.