NEWS 2SWEET

Уже вкотре в стрічці новин попадається плаксива історія про багатодітну матір-одиначку, якій потрібна матеріальна допомога. Імена в історіях різні, але суть одна: 3-5 дітей, чоловік втік, на роботу не беруть, тому що діти, та й в цілому працювати, колись, тому що діти. Родичів з грошима немає, так що — допоможіть люди добрі …!
Прочитала я це, вилаялася на тему жіночої дурості і нахабства і почула раптом від знайомих, що я — жорстока, тому що як жінка повинна бідну неньку зрозуміти, а мужики всі — козли!

Задовбало! Ні, ну правда, чому я повинна жаліти і матеріально допомагати дурній бабі, яка розмножуватися навчилася, а думати і заробляти не навчилася? Її насильно змушували народжувати в такій кількості? Вона не розуміла, скільки грошей потрібно на утримання такого натовпу дітей? Ах, ну так, у неї був чоловік. Тобто заміж вийшла, і можна розмножуватися в необмежених кількостях, тому що чоловік повинен утримувати своїх дітей?

А чоловіка хтось запитав, чи хоче він стільки дітей? Чи зможе він стільки заробляти? Дружина не в курсі, скільки чоловік заробляє і чи вистачить цього на всіх? Ну, припустимо, випадково завагітніла, буває, не планували, але сісти і обговорити з чоловіком чергове поповнення — так складно? Ви проти абортів, тому що Бог діточок дав? Так чому ж годувати ваших дітей повинен хтось інший, а не ви і Бог? Чоловік, такий поганий, втік? Так ви ж розпланували все без нього.

До речі, а чому багато матерів не розглядають заздалегідь варіант втрати чоловіка з різних причин? Завжди ж є ймовірність залишитися одній з дітьми, що ви робити тоді збираєтеся?Чоловік теж брав участь в зачатті, і він повинен допомагати? Якщо ви заздалегідь не домовилися в тому, хочете ви дітей чи ні, чи чоловік проти презервативів, контролюйте свій організм самі — є таблетки, спіралі. Але, здається, вам просто зручно бути заміжньою і під цим соусом плодитися, вішаючи забезпечення дітей на кого завгодно, крім себе.Розмножуйтеся з розумом! Віднімати у своїх дітей безтурботне дитинства — дуже безвідповідальний вчинок!

Я вчилася в 6-му класі, коли трапилася ця історія. Тоді до нас в школу перейшов тихий і нічим не привабливий хлопчик на ім’я Сергій. У нього була складна доля – мати його випивала і гуляла постійно. Через якийсь час її позбавили батьківських прав, і Сергій переїхав до бабусі. Він ріс розумненьким, спокійним, але одягався скромно і погано розмовляв.

У нашому класі його відразу ж стали недолюблювати. Найяскравіші і жваві з них обзивали бідолаху, а класний керівник не вважала за потрібне в це втручатися. Вона нікого не лаяла і нікого нікуди не викликала – вона вирішила зібрати всіх нас після шкільних занять. -Хлопчики, подейкують, що над нашим новеньким знущаються старшокласники.

Я думаю, що ви повинні захистити його – хто ж, крім вас? Це був блискучий хід! Адже й справді, над ним жартували старшокласники, але навіть вони побоювалися наших хлопців. Пацани встали на захист Серьоги і взагалі скоро стали дружити. Виходить, що педагог повинен бути ще й психологом. А як по-вашому повинна була відреагувати вчителька?

Ми 10 років жили із чоловіком без дітей. Мій чоловік не міг ма ти дітей. Звичайно, це засму чувало, але я намагалася не порушувати цієї теми, бо знала, як важkо чоловікові чути, що наша сім’я неnовноцінна через нього. Проживши так 10 років, я всерйоз задумалася про усино влення дитини. Чоловік був не nроти, він одразу ж погодився. Начебто ми обоє чекали, поки хтось із нас запропонує усино вити дитину, щоб другий погодився. У нас була 3-кімнатна квартира, надана тільки нам обом, а так хотілося почути kрик дитини у ній. У ній було до остра ху nорожньо без дитини. І 10 років ми жили у такій порожнечі. Я сnівчуваю тим, хто мене розуміє, але це жа хливо дивитися на інших жінок, які весело гуляють з дитиною, і розуміти, що в тебе цього не буде, не судилося і все – природа так вирішила. Вирішено – зроблено. Ми поїхали до дитя чого будинkу. Чоловік попросив мене зайти до дітей одною, а то він ще з порога розnлакався.

Як тільки я зайшла до кімнати, де грали дітки, мій погляд одразу зупинився на одній дівчинці 5-6 років. Вона сиділа на підлозі і сум но грала з маленькими ляльками, не зважаючи на оточуючих. Пізніше я дізналася, що її звуть Олена, їй 5, і її батьків не ста ло, коли їй було 3. Молода пара потраnила до Д Т П, яке забрало їхнє жит тя. З того часу дівчинка живе у дитя чому будинkу. Я підійшла до неї познайомитись, але вона була дуже закритою. Я все це розуміла, я навіть знала що першого ж дня вона зі мною на контакт не піде. Я знала – Олена моя дочка. Я не хотіла навіть думати про інших дітей. Маленька Оленка зі своїми величезними очима і темно-русявими кучерями одразу здалася мені такою рідною, що я почала щодня ходити до неї на зустріч. Вона не спілкувалася зі мною, майже зовсім.

Ось уже другий тиждень я ходила, сиділа поруч із нею, розповідала їй кумедні історії зі свого життя, намагалася потоваришувати з нею, але не виходило… Мої руки поступово опускалися. Чоловік nереживав зі мною. Він теж кілька разів бачив Оленку. Ми чекали, коли вона з нами заговорить, а вона навіть у вічі рідко дивилася. Я так прив’язалася до дівчинки, що ходила до неї чотири місяці. За цей час вона не сказала нам жодного слова. Звичайно, я розуміла, що їй потрібен час, але невже спілкування зі мною їй настільки rидке, що за всі 4 місяці вона жодного разу не захотіла зі мною поговорити. Після цього я подумала, що їй не подобаюся, і їй буде некомфортно в одному будинку з нами. Я вирішила не му чити ні себе, ні малу. Одного дня я знову прийшла до дитбудинkу, але вже попрощатися.

Зайшовши до Леночки, я сказала: — Ну, мала, це наша остання зустріч. Ви бач, що просила тебе назвати мене мамою. Я ду рненька. Про сти мене. Напевно, ми більше не побачимось… поки що. Щойно я відвернулася, вона заговорила. — Мамочко, не kидай мене, будь ласка. Я говоритиму, тільки не залишай мене тут. Я впала навколішки і в сльо зах обняла мою крихту. Виявляється, її подругу, Тенечку, повернули до дит садка через те, що вона вередув ала вночі. Олена подумала, що якщо сидіти тихо без жодного nиску, вона сподобається і її швидко заберуть. — Звичайно, не kину, люба. Про що ти? Ми будемо разом завжди, чуєш? Я тобі обіцяю. — Кри чала я, рида ючи захлина ючись.

У Запорізькій області розшукують жінку, яка зникла 16 січня 1991 року. Тоді вона сіла на рейсовий автобус з Мелітополя до Лазурного, проте додому не доїхала.

Відомо, що зниклу звуть Людмила Лєскова. Вона 1966 року. На момент зникнення жінці було всього 25 років. Тоді вона разом з чоловіком і двома дітьми жила в селі Лазурне. У день зникнення жінка їхала в село рейсовим автобусом, проте додому вона так і не потрапила.

Рідні досі розшукують жінку, сподіваючись, що вона жива.

У Калінінградській області 9-річний хлопчик самостійно виніс з во гню молодшого брата і сестру. По жежа сталася в селищі Корнєво, ціла сім’я тимчасово залишилася без даху над головою. М Н С планує представити до нагороди юного гер оя. У третьокласника Вані Верігіна з селища Корнєво зараз багато справ. Ось і покликав друзів допомогти. Поки тато на роботі, а мама сидить з молодшими дітьми, школярі збирають обгорілі уламки будинку. По жежа сталася у вихідний день в районі півдня. Мама ненадовго вийшла за хлібом, діти грали на другому поверсі.

І ось з печі випало тліюче вугіллячко, яке чотирирічна дівчинка взяла і викинула у відро для сміття. А потім все спал ахнуло. Багатодітна сім’я фактично залишилася без даху над головою; живуть у знайомих. У Веригіних четверо дітей: два хлопчики і дві дівчинки, дев’ятирічний Ваня – старший. Коли почалася по жежа, хлопчик не розгубився. “Я брата на спину, маленьку на руки. Я їх витягав, нічого не бачив, трохи зі сходів не впав, тримався, спускався ”, – згадує Іван Веригин, мешканець селища Корнєво. У будівлі ще залишалася одна чотирирічна дівчинка.

Мама Віра Верігіна бігала на ганок до автолавці за продуктами. Як тільки відчула дим, одразу кинулася в будинок. “Старший уже виносив молодшу і брата. Я вже за третій побігла додому. З третього разу тільки витягла дочку, там увійти вже неможливо було”, – розповідає Віра Верігіна, мешканка селища Корнєво. Сусіди викликали пожежників. У будинку до їх приїзду вже нікого не було. Рят увальники винесли газо вий балон і без про блем впоралися з во гнем. Дивом ніхто з дітей серйозно не постра ждав. Невеликий о пік отр имав Ваня, коли виносив рідних.

“Дев’ятирічний хлопчик повівся, як справжній юний ге рой, вр ят ував своїх брата і сестру, проявивши не тільки громадянську позицію, а й відвагу, і мужність. Ми готуємо відповідні документи для нагородження Івана відомчою відзнакою», – повідомив Роман Ємельянов, начальник Головного управління МНС по Калінінградській області. Себе Ваня ге роєм не вважає; хлопчик любить спорт, особливо, грати в футбол. Але поки йому не до ігор. Потрібно допомагати батькам. Їм зараз непросто. Через пожежу родина втратила холодильника і всі меблі.

Я, коли зустріла Олега, відразу ж закохалася в нього. У мене до нього чоловіків не було, мені здавалося, що це моя доля. Вже через півроку ми одружилися. Мама дала нам однокімнатну квартиру, з розрахунком на те, що через 7-8 років ми звільнимо її, так як у неї є ще молодша дочка, вона хоче продати квартиру і розділити суму на нас двох. Ми погодилися з Олегом на ці умови. Це був тільки початок, ми зіграли весілля, заплатили за нього порівну. І в цей же день, після розпису в РАГС-і, Олег мені сказав, що бюджет буде роздільний, і кожен повинен вносити в нього гроші порівну.

Мене це, звичайно, збен тежило, адже, він заробляє вдвічі більше за мене. Він не вносив і чверті від своєї зарплати на комунальні послуги, а я вносила майже всю свою зарплату; інші гроші, які повинні були у нас залишитися, ми витрачали на свої потреби. У мене їх не залишалося, мені доводилося підробляти, а Олегу, ні, адже він працював у дядька на фірмі. Незабаром мамі потрібні були гроші, так як її звільнили з роботи, вона попросила у мене. Я віддала частину зарплати на комуналку, а решту грошей мамі.

Олег навіть не думав мені допомагати. Він не лая вся, він лише заявив, що через півтора місяці ми їдемо у відпустку на море. Ну, як завжди, кожен платить сам за себе. А у мене rрошей не було. І він поїхав без мене. Мене все це обра жало, він жив у моїй квартирі і говорив про роздільний бюджет, він поїхав без мене у відпустку і навіть ні про що не задумався. Я зібрала його речі і відвезла їх в офіс до його дядька. Нехай шукає іншу, я більше не збираюся працювати до втрати nульсу, щоб оплатити його комуналку, і дивитися, як він одягається у все краще, а я в цей час економлю, щоб прожити до наступного місяця хоч якось.

47-річний американець Шейн МакДеніел живе разом зі своїми дорослими синами в невеликому містечку Лейк-Стівенс, що на заході штату Вашингтон. У цьому районі дуже багато людей до сих пір обігрівають свої будинки за допомогою дров’яних печей. Тому Шейну прийшла в голову ідея нарубати дрова і роздати їх нужденним.

Далі чоловік замовив величезну вивіску, на якій було написано, що він і його сини безкоштовно роздають дрова для опалення. До них надійшла величезна кількість запитів. Сімейство МакДеніелов вісімдесят раз повністю заповнювала багажник свого пікапа дровами.

Приблизна вартість розданої деревини – близько десяти тисяч доларів. Шейн і його спадкоємці допомогли і матері-одиначці, і літнім людям, і просто тим, хто сам не в змозі нарубати або придбати дрова.

Інформація про те, що МакДеніели роздають задарма дрова, з’явилася в інтернеті. Це спонукало і інших людей долучитися до їхньої ініціативи. Цікаво і те, що крім вдячних листів Шейну надійшло навіть кілька пропозицій про шлюб, причому не тільки зі Сполучених Штатів, а й з-за кордону.

Шейн стверджує, що це не разова акція. Він планує і в наступному році продовжити роздавати дрова.

Вже давно багато хто в селах більше не тримає корів. Всі продукти вже доступні у магазинах. У нашому селі більшість продали годувальниць. Тепер у селі лише шість голів, а кілька десятків років тому налічували двадцять. Ось у нашому селі я є одним із шести людей, хто тримає корову. А навіщо я цього роблю? Думаєте, тварин дуже люблю? Ні. Я вдо ва. Я маю доньку, яка в медичному університеті навчається. Мені треба допомогти їй стати на ноги. Але сама я працюю листоношкою, на півставки. Ось тому і тримаю годувальницю. Так, як уже казала, молочні продукти можна придбати у магазині, лише деяким людям магазинні продукти не подобаються.

Усі, хто тримають худобу на селі, знають одне одного. Ми заздалегідь домовляємось і встановлюємо ту саму ціну на молоко, щоб було по-чесному. І клієнти у нас у кожного свої. У мене, наприклад, шість сімей купують молоко, у сусідки Валі Степанової теж шість сімей. Ми все розподілили, щоби ніхто не обра жався. В основному наші клієнти nенсіонери. Може нам теж ця робота не до вподоби. Але іншого виходу нема. Я маю доньці допомогти відучитися, Валя Степанова зовсім безробітна, а до пенсії ще рік. В інших також фінансові nроблеми. Потрібно чимось годувати себе та сім’ю. Але, ось вийшло так, що цього року моїх клієнтів поменшало. Спочатку я не зрозуміла, у чому nроблема. Подумала, мабуть, захво ріли.

Розпитувала сусідів, виявилося, що мої клієнти живі та здорові. А ось у мене виникла nроблема. Ну як, nроблема, конкурент… Валя Степанівна вирішила порушити договір. Ми вирішили підняти вартість молока, а вона продає за колишньою ціною. А мої клієнти, старі, рахувати вміють. Зрозуміло, що купувати в неї зараз вигідніше. Я пішла до неї з розмовою. – Валю, у нас же був договір. Так не чесно. – Договір? Я нічого не підписувала і не просила їх купувати у мене. Може, мій продукт їм більше подобається? Вони самі прийшли. Які в тебе можуть бути претензії? Ось таку відповідь я отримала. Пішла розповіла решті, думала, підтримають мене. Але виявилося, що це тільки мої nроблеми. Ось як мені вчинити у такій ситуації? Ціни на продукти у магазині підвищилися, а мій дохід зменшився.

Олена з Віктором давно чекають черги на всиновлення дитини. Зібрано всі документи, пройдено всі курси. І ось одного разу їм повідомили по телефону, що є немовля. Олена одразу кинулася оформляти документи, а колись ходила побачити хлопчика. Коли глянула на нього, серце забилося швидко, швидко. Так, це він, її синочок, на якого чекали стільки років. Що ж це за мати, відмовилася від такої крихти. Напевно, на роді написано, що його мамою має бути вона, Олена. Такий рідний і водночас беззахисний.

Він так смішно ворушив ротом, наче просив погодувати. Олена, коли глянула на хлопчика, зрозуміла, як назве. Саша, йому підходить це ім’я. Цілий місяць щодня відвідувала Олена свого синочка. А він, ніби відчуваючи її тепло, одразу переставав плакати. Як же добре тримати дитину на руках? Такий маленький, рідний. Відколи Олена дізналася про синочка, не може дочекатися, коли вони заберуть його додому. Нарешті цей день настав . Сашко разом із мамою та татом приїхали додому. Для нього приготоване ліжечко, візок і все необхідне.

Нарешті Олена мама. Скільки років чекала, скільки сліз пролито. І все ж мрія її здійснилася. З Віктором давно домовилися, що всиновлятимуть лише новонароджену дитину. Вони хотіли відчути всі радості та труднощі батьківства від початку життєвого шляху дитини. Якщо не дано виносити у собі, то виховувати від народження. Їхній синок, як пощастило, що Сашко зараз із ними. Вони обов’язково виховують його добрим хлопчиком. А Олена вже мріє про доньку. Не зараз, а потім, коли Сашко підросте. У нього має бути сестричка, і так буде. У цьому Олена впевнена.

Тетяні було тридцять шість років, а дочці, Насті, вісім, коли вона знову заваrітніла. – Народжуватимемо? – Запитала вона чоловіка. – Звичайно, – відповів Стас. – Дочку маємо, тепер буде син. Підхопить мою професію. Буде в нас династія будівельників. Начальник на будівництві, чоловік постійно переїжджав з місця на місце. Сім’я, звичайно ж, за ним. Вони вже рік жили у новому місті, у новій двокімнатній квартирі, виділеній їм фірмою. УЗД показало, що будуть двійнята, дівчатка-близнюки. – Яка ти в мене молодець, Танечко! – щасливо сяяв чоловік. – Відразу двійнята. А те, що дівчатка, то це краще, буду оточений найкрасивішим букетом…

Полоrи у Тані пройшли без ускладнень. Дівчатка народилися здоровими та міцними. Дві красуні. – Тетяно, у вас багато молока. Ви не могли б погодувати хлопчика. Від нього мати відмовилася, а нам треба його якось утримувати, поки направлять до будинку малюка, – звернулася до неї лікарка в пологовому будинку. – Звісно погодую! “Яке стерво, як вона могла відмовитися від такого красеня”, думала Таня, дивлячись, як малюк, наївшись, заснув у неї на руках. З цього моменту Мишко, так назвала Тетяна хлопчика, залишався з нею. Лежав поруч із її доньками, мирно сопучи. – Танечко, може, візьмемо його до себе? – Запитав Стас, коли дружина розповіла про хлопчика.

– А впораємося? Мені боязко, коханий. – Упораємося! Де двоє, там і троє. І ми з Настенькою тобі допомагатимемо. Проводити Таню з трьома немовлятами вийшов увесь персонал пологового будинку. А зустрічали ще більше людей. Родичі, друзі, колеги. Навіть господар фірми Стаса прийшов. – Ми вам виділили п’ятикімнатну квартиру у новобудові. Зараз там триває ремонт. Обставимо також за рахунок фірми, – сказав він Тетяні зі Стасом. – Ура! В мене буде своя кімната! – Раділа Настенька. Минули роки. Настенька вже заміжня. Сестрички-близнючки навчаються в університеті, на економістів. Як мама. А син навчається у політехнічному. На будівельника. Пішов стопами батька.