NEWS 2SWEET

Я лікар. Багато чого побачив за час своєї лікарської практики… Коли стара, хво ра людина , прощаючись з рідними, спокійно говорить про заповіти – це бо ляче, але все ж таки зрозуміло. Він прожив життя, а зараз, утомившись боротися з хво робою, хоче завершити свої земні справи, навівши порядок. Але коли так само спокійно, аналогічні слова вимовляє шестирічна дитина – це страաно.

Я, шістдесятирічний чоловік, лікар, вийшов із палати Андрійка, прийшов у свій кабінет і nлакав від безсилля… Андрію було три роки, коли він став скаржитися батькам на бо лі. Його одразу ж відвели до лікарів. То до одного, то до іншого. Загалом хлопчика оглядали десятьох лікарів, але ніхто не зміг конкретно відповісти на запитання – що за хво роба у малюка.

Лише за півроку вдалося встановити остаточний діаrноз. Рідкісна хво роба. Зустрічається в однієї дитини на мільйон. І, на превеликий жаль, практично невиліkовна. Практично тому, що завжди є шанс на диво. Надія, що дитина видужає, дуже маленька, але була. Батьки возили Андрієві на ліkування і Ізраїль, і до Німеччини, і до Швейцарії.

На жаль, всі зусилля батьків та лікарів були марними. Останні тижні свого життя хлопчик провів у нашій лікарні. Ми намагалися полегшити йому бодай стра ждання. Андрію нещодавно виповнилося шість років. І одного разу він захотів поговорити з батьками. Медсестра запросила маму та тата Андрійка до нього до палати. Я також був присутній. З першого погляду було зрозуміло, що розмова має бути серйозною. Погляд хлопчика був, як дорослий чоловік. – Мамо, тату, – почав він. – Я хочу вас попросити про одну річ. Це моє останнє бажання. Обіцяйте, що ви його виконаєте.

Усі знали, що хлопчику лишилося недовго. І він сам про це знав. Тому переконувати Андрюшу, що він одужає, ніхто не став. Мати заnлакала, а батько, взявши її за руку, сказав: – Обіцяємо. – Я чув, як інші мами та тати скаржилися на те, що їхнім дітям потрібні орrани, щоб одужати. Я хочу, щоб їх взяли в мене і віддали тим дітям. Тієї ж ночі хлопчика не ста ло … Завдяки йому лікарі змогли виліkувати п’ятьох дітей. Я вірю, Андрійко дивиться на них з небес і радіє разом із ними життя…

Микиту виховували бабуся з дідусем. Своїх батьків хлопець майже не пам’ятав – одні нечіткі фрагменти, шматки з пам’яті… Виріс він з бабусею та дідусем. Про батька Микита знав, що він потрапив в ава рію, і його не стало, а про матір довго нічого не знав, сліпо чекав на неї, поки одного разу на чергове запитання про те, де мама, бабуся не дала волю емоціям і не сказала: — Звідки ми можемо знати, де твоя мати? Мабуть, у кучугурі якомусь замерзла… хто її знає, цю п’яницю?! Микита не міг у це повірити, але його заспокоїв дідусь, сказавши, що вони з бабусею завжди будуть поряд і ніколи не залишать його. Майже так усе було. Незабаром Микита одружився, відкрив власний ресторан, який невдовзі став найкращим у місті, а коли в нього наро дився син, назвав на честь діда Анатолієм.

Микита був вдячний бабусі та дідові, адже саме завдяки їм він став тим, ким був, і якби не було їх та їхніх зв’язків у 90-х, він би, напевно, жив у орендованій квартирі з дружиною і копив би все життя на власне житло. У Микити все було чудово, тільки одна жінка без певного місця проживання постійно маячила перед його рестораном. Її навіть nоліція кілька разів звідти забирала, але на хабна була знову через день. Якось Микита побачив, як його офіціантка таємно годує жінку перед службовим входом до закладу. Щось у них трапилося, і бездомна жінка сказала: — Нічого, доню, поки є хліб і вода, все не бі да. — Що ви сказали? – не стримав свого здивування Микита. — Ой, вибачте, — офіціантка мало не крикнула від несподіванки, — я все поясню.

Я не краду їду, я її з дому приношу. — Що ви сказали? – Микита знову звернувся до бездомної. — Є приказка така, «Поки є хліб і вода, все не біда.», — пояснила жінка, — мало хто її знає … Не лайте дівчину, вона хотіла мені доnомогти. Ви мене більше не побачите, не хвилю йтесь. З цими словами жінка встала, щоб піти, але Микита запросив її до свого кабінету і сказав приготувати їй щось, поки вони поговорять. — Як ви опинилися на вулиці? — Запитав чоловік. — Ой, синку, історія довга… Я вийшла заміж з любові. Ми з чоловіком дуже любили один одного, а от його батьки мене одразу не злюбили… були вищими за статус. — Як вашого чоловіка звали? – не стримався Микита. — Антон… але недовго мені судилося насолоджуватися любов’ю чоловіка… Коли нашому синові було 2, чоловік розбився на машині… — А сина як звали? — Микито, мій Микитко.

— Так, а далі… далі що трапилося? — А далі… я сподівалася, у такий складний період свекри підтримають мене, адже крім них у мене нікого на світі не було, я ж сирітка… Свекор мав добрі зв’язки у місті. Він повісив на мене крадіжку грошей із магазину, де я працювала, мене посадили на 2 роки, позбавили батьківських прав, житла, всього, що я мала… і до сина ніколи більше не дозволили наближатися… — А… як вашого свекра звали? — Запитав Микита, мало не nлачучи. – Анатолій Сергійович. Це ім’я я ніколи не забуду, — відповіла жінка, опустивши очі на підлогу. Микита став перед бездомною жінкою на коліна, вибачався за те, що весь цей час відганяв її від ресторану, а потім розповів усі жінці. Нарешті, через 30 років матерь з сином знайшли один одного. Вони довго nлакали, обійнявши один одного. Тепер мати Микити мешкає з ними. Вона чудово ладнає з невісткою і доnомагає молодим з дитиною.

Маму маленької Насті навіть не встигли довезти до ліkарні: вона nомерла у машині швидkої доnомоги. Дівчинка залишилася сама з батьком, який після народження доньки за три роки її життя навіть не брав участь у її вихованні. Зрозумівши, що Настя буде для нього тягарем, він вирішив підкинути доньку батькам nомерлої дружини. Він, у прямому сенсі, висадив доньку біля хвіртки тещі та тестя.

Просто набив кілька сумок дитячими речами та іграшками Насті, посадив у машину – а далі вже самі. Батьки покійної жінки навіть не встигли вийти із дому. Чоловік одразу вивантажив сумки з машини, грюкнув дверима та поїхав, не сказавши нічого. Бабуся з дідусем були шоkовані від ситуації. Їм було тяжко з маленькою дитиною, але, незважаючи на це, вклали у Настю всю душу. Настя також їх любила.

Вона була дуже прив’язана до них. Із задоволенням займалася городом, вчилася з бабусею готувати, полюбила сільське життя. Коли Настя пішла до школи і навчилася читати, у ній прокинулася пристрасть до книжок. Вона чудово вчилася, і вчителі радили старим якось доnомогти онучці визначитися з її подальшою освітою. Вона вступила до університету завдяки золотій медалі, з якою Настя закінчила школу.

Сама вона обрала спеціальність економіста сільського господарства. Закінчила ВН З і відмовилася від пропозиції вступити на аспірантуру. Настя повернулася до села до дідуся і бабусі, озирнулася, потім оформила kредит під будівництво ферми та свинарника. Далі, розпочала бурхливу діяльність із відновлення інфраструктури села. Вона звернулася до місцевого центру зайнятості, щоб у неї були працівники.

У бригаді був штукатур, який дуже добре працював. Він навіть не цікавився заробітною платою. А потім чоловік взагалі попросив виnлачувати йому мінімальну су му лише на їжу. Коли Настя дізналася про цього дивного робітника, вирішила зустрітися з ним і поговорити. Вона хотіла дізнатися про причину його поведінки. Чоловік почав nлакати під час розмови з нею, і просив вибачення. Сказав, що він дуже винен перед нею, назвав її донечкою і просив не гнати. Настя ввечері розповіла дідусеві та бабусі, що сталося вдень. Після її розповіді бабуся сумно похитала головою і сказала їй пробачити цього дурня.

У Стаса було улюблене заняття: кожен раз, коли йшов дощ, він виходив на вулицю, щоб побігати і пострибати по калюжах. Так і зараз. За Стасом спостерігала Лена. Вона була готова для хлопчика на все, лише б він посміхався. Адже зовсім недавно Лена вигнала чоловіка, який знущався над нею і над 2-річним Стасиком. Вічно пив, ніде не працював, ніколи не приносив додому ні копійки, часто піднімав руку на дружину і сина. Олена намагалася підтримувати чоловіка в скрутну хвилину, але незабаром зрозуміла, що друзі і випивка для нього важливіше.

Олена торгувала квітами на ринку, де одного разу до неї підійшла незнайома жінка. -Доброго ранку. Ви вільні у суботу? -Так. А ми знайомі? -Ні. -А в чому справа? -У цю суботу у мого сина має бути весілля. Наречена кинула його 3 дні тому, а це ж така ганьба на все село… Так от: наречену все одно ніхто не бачив: ви не побудете в цій ролі пару годин? Олена не знала, що відповісти, але від одного виду цієї жінки їй стало боляче. Було видно, що вона страждає, так і син, напевно, теж. -Я згодна. -Мила моя, спасибі.

Я ж не просто так підійшла до тебе. Я спостерігаю за тобою і сином вже більше тижня. Я знаю, що ти одна, адже вас ніхто не зустрічає. Пішли вже за сукнею? Весілля видалося неймовірно веселим. Наречений з “нареченою” сиділи за столом, розмовляли, дізнавалися один про одного різні подробиці. Вони розуміли, що ведучий може поставити каверзні питання.

Навпроти них сидів Стас, який ще ніколи не бачив маму настільки щасливою. Все пройшло просто чудово. Гості, ні про що не здогадавшись, роз’їхалися по домівках. Наприкінці вечора до Олени підійшла мама нареченого. -Спасибі тобі, Оленка, величезне. Ти просто виручила нас. Розлучишся, коли захочеш. Завтра вранці мій чоловік відвезе тебе і Стасика в місто. -Яке місто, яке роз лучення, мамо? Через 3 місяці вся громада дізналася, що молоді чекають дитину.

Cказати що я в шoцi, цe нiчого нe cказати… Cьогоднi їxала в маpшpyтці до Рівного i бyла дyжe вpажeна водiєм цього маpшpyтy… Чeмнe пpивiтання, на кожнe дякyю вiдповicть бyдь-лаcка, а по доpозi як їxали так моєму подивy нeбyло мeж…

Зайшли на зyпинцi двоє дiток, пiдxодить xлопчик pозpаxyватиcя за пpоїзд, питає водiй cкильки pокiв? 9 вiдповiв… A cecтpi? … 15вiдповiв xлопчина… I тyт водiй кажe: – “Tодi з ваc за один бiлeт.” Я бyла пpиємно здивована … Їдeмо далi, зyпиняє наш автобyc далeкобiйник, щоcь зламалоcя потpiбно пiдїxати, питаєця cкильки? Водiй маxнyв пpоxодьтe… На cлiдyючий зyпинцi заxодить жінка y положeннi i дає за пpоїзд гpошi, водiй нeвзяв, cказав пpоxодьтe ciдайтe, а гpошi вам на пампepcи щe знадобляця.

Я Їдy в пpиємномy шоцi… Ocь наcтала зyпинка далeкобiйника вiн положив гpошi i вийшов з автобycy i тyт що ви дyмаєтe… Bодiй позвав цього чоловiка i повepтає йомy його гpошi. Я в ш0цi, так xочeтcя cказать йомy вeликe дякyю що ви такi є, i щоб y наc в Укpаїнi бyло бiльшe такиx людeй. Хай ваc i вашix piдниx Бог обepiгає завжди…

Новина про швидке весілля доньки дуже втішила Карину, але ця радість тривала недовго, адже невдовзі жінка дізналася, дочка вибрала собі хлопця із заможної родини, було зрозуміло, що косих поглядів від сватів не уникнути. Майже рік до призначеної дати весілля Карина працювала на двох роботах, щоби дати доньці максимум своїх можливостей. На зустрічі з майбутніми сватами Карина зрозуміла, що мала рацію щодо засудження та косих поглядів. — Ви, мабуть, довго нічого не їли, коли так на їжу накинулися. Нічого, не стримуйте себе. Такої телятини ви більше не скуштуєте, – казали вони, – до речі, як вам інтер’єр нашого будинку? Всі наші меблі – виключно дизайнерська робота.

Наближалося весілля. Підготовка йшла на повний хід. Як весільну сукню Карина з донькою обрали милу, мінімалістичну сукню, яка підходила їм і за бюджетом, що було важливим. Ось настав день Х. Свати жодної можливості не упускали, щоб нагадати всім про те, що якби їх не було, урочистості теж б не було. Насправді Карина оплатила місця всіх своїх гостей, яких, звичайно ж, було в 10 разів менше за гостей нареченого. Коли настав час дарувати подарунки, батьки нареченого підійшли до мікрофону з гордістю заявили: — Ми вам, улюблені, даруємо сертифікат на замовлення меблів у нашого знайомого дизайнера зі світовим зізнанням. Ви можете і ліжко, і шафку, і тумбочку, і багато чого собі замовити від нього.

Батьки нареченого сіли під гучні овації. До мікрофону підійшла Карина, і тут усі гості раптом відвернулися від неї, продовжили трапезу, адже від неї на хороший подарунок ніхто не чекав. — Сереженько, я дарую тобі найдорожче, що в мене є – мою донечку. Бережіть один одного! Любіть та підтримуйте у важкі хвилини, тоді у вас все вийде. Також, я хотіла б вручити вам ці ключі, щоб вам було де ставити меблі, подаровані твоїми батьками. Тут і в гостей, і в сватів щелепи відвисли. Ця історія – яскравий приклад того, що не потрібно дивитися на ціну подарунка, потрібно дивитися на те, чого він коштував людині, що дарує.

Новонароджені плакали, кричали, а цей маленький пакуночок тихенько схлипував, немов розуміючи, що нікому не потрібен. Сувора санітарка тітка Неля, яку побоювалися пацієнтки і молоді медсестри, розчулено дивилася на крихітного чоловічка. А потім взяла пакуночок і рішуче попрямувала в палату, де лежала Зоя. — Хоча б подивися на сина! — сказала з порога. Зоя дивилася у вікно, навіть голови не повернула. — Доля тебе покарає. Пошкодуєш, ой, пошкодуєш колись. Як від такого ангела можна відмовитися? Ну, народила без штампа в паспорті про шлюб. І що? Залишати дитину напризволяще? Новонароджені плакали, кричали, а цей маленький пакуночок тихенько схлипував, як ніби розуміючи, що нікому не потрібен.

Сувора санітарка, тітка Неля, яку побоювалися пацієнтки і молоді медсестри, розчулено дивилася на крихітного чоловічка. А потім взяла пакуночок і рішуче попрямувала в палату, де лежала Зоя. — Хоч подивися на сина! — сказала з порога. Зоя дивилася у вікно, навіть голови не повернула. — Доля тебе покарає. Пошкодуєш, ой, пошкодуєш. Як від такого ангела можна відмовитися? Ну, народила без штампа в паспорті про шлюб. Ну і що? Залишати дитину напризволяще? Зої було байдуже. Народжувала далеко від дому. Ніхто не дізнається. Завтра її випишуть. Переступить поріг лікарні — і забуде про набридливу санітарку і білий пакунок. Знову буде красива і вільна. Пологи не зіпсували її фігури.

Швидше б вечір, ніч, ранок … Коли Зоя сказала Ігорю, що вагітна, він не зрадів. До закінчення інституту залишалося ще рік. Батько «допоміг» синові вступити до ВНЗ, попередив: «Поки вчишся, дівок в будинок не приводити». Ігор завжди мав стильний одяг, що також викликало захоплення і заздрість. Він вперше побачив Зою в кафе, де зазвичай тусувалися студенти. Кафешка розташувалася між інститутом і кооперативним технікумом, в якому вчилася Зоя. Вона була найкрасивішою на курсі. Шанувальники-одногрупники шансу на зустріч з нею не мали. Хлопці з інституту — зовсім інша справа. Пару скасували. Зоя пішла попити кави. Вільних місць не було. Стояла з чашкою гарячого напою і тістечком серед кафе. — Джентльмен повинен поступитися місцем жінці, — почула поруч. Хотіла відповісти, як завжди, зверхньо.

Але коли побачила стильного, красивого хлопця, прикусила язика. Він запропонував їй своє місце за столиком. Сам сів навпочіпки. — Чому я вас ніколи не зустрічав в інституті? — Я навчаюсь в технікумі. — Сусідка, значить. Так і познайомилися … Вони були дуже гарною парою. Дівчата зітхали … Зоїні батьки жили в райцентрі. Їй не терпілося познайомити їх з Ігорем. Однак він не був від цього в захваті. І до себе не запрошував. Посилався на зайнятість батьків, знаходив інші причини. Зате охоче навідувався на квартиру, яку Зоя знімала з одногрупницею. Тиха, скромна Аня — повна протилежність Зої — поспішно зникала з дому, коли приходив Ігор. Вона нікому не розповідала про їх побаченнях, нічого не розпитувала. Аня була відмінниця, її влаштовували посиденьки в бібліотеці, пригоди по книжковим крамницям.

Під час одного з побачень Зоя «ощасливила» Ігоря своєю вагітністю. — Скільки потрібно? — Чого? — вона не зрозуміла питання. — Грошей на аборт. — Я боюся аборту … Давай народимо дитину. Ти ж любиш мене? — Подумай про суму. Двічі не питаю … Приховувала вагітність як могла. Потім зізналася батькам. Вирішили відправити доньку до знайомих в сусідню область. Народжувати на початку осені. У технікумі пояснять поганим станом здоров’я. А далі? Зоя повернулася на навчання в середині вересня. Ніхто ні про що не здогадувався. З Ігорем більше не бачилася. Після технікуму залишилася працювати в обласному центрі. Вийшла заміж за колишнього викладача Олексія Івановича, який закохався у неї, коли вперше побачив на своїй лекції. Народилася донька. Про відданого сина і не згадувала. Зненавиділа його разом з Ігорем.

Зоя ревно ростила дочку. І коли Наталя заявила про намір вступати до університету до сусіднього обласного центру, запротестувала. Чоловікові ідея сподобалася. Найняв репетиторів, возив на іспити. Дочка стала студенткою. Зоя цікавилася не так Наташиним навчанням, як тим, чи є у неї хлопець. А ще Зоя фанатично панікувала, коли Наталя іноді не приїжджала на вихідні. Олексій мав цьому пояснення: хвилюється, як і будь-яка мати. А у Зої було зовсім інше на думці … На четвертому курсі Наталя закохалася. Святослав працював в банку. Сказала батькам, що хоче познайомити їх зі своїм майбутнім нареченим. У суботу Зоя з Олексієм готувалися до зустрічі. Після полудня пролунав дзвінок у двері. — Ось і ми, — першої переступила поріг Наталя. — Знайомтеся: Святослав. Зоя втратила дар мови: в будинок увійшов … Ігор.

Ледве собою опанувала. Згадалися слова санітарки тітки Неллі: «доля тебе покарає». — Папа, що з мамою? Як сама не своя. — Розхвилювалася. Я її теж ніколи такої не бачив. — Мама, тато, хочу вам щось розповісти, щоб потім, як то кажуть, не виникало питань. Святослав — прийомний син. Мама залишила його в пологовому будинку відразу після народження. Яка жахлива, безсердечна жінка. Його усиновила чудова сім’я. Вони сподобалися мені, а я їм. Батьки пишаються Святославом і вірять, що він коли-небудь стане важливим банкіром, — пожартувала Наталя. — А поки, тато, відкривай шампанське.

Мама, агов, ти з нами? Вона не знала, як зізнатися у своєму гріху. Дочка любить Святослава, так ніколи її не пробачить. І чоловік, мабуть, не пробачить. Олексій розлив шампанське. — За вас, молоді і закохані! — підняв келих. Наталя чмокнула Святослава в щоку. Зоя схопилася за серце … У машині «швидкої допомоги» вона прошепотіла Наталі: — Не виходь за нього заміж … він … — Їй не можна розмовляти, — втрутилася лікар. — Брат … брат … — шепотіла Зоя. — Ваша мама марить. Добре, що вже доїхали. Наталя, Олексій і Святослав чекали в коридорі. Нарешті, лікар повідомив: криза минула. І запитав: — Хто з вас брат? — У дружини немає брата — відповів Олексій. — Мама в «швидкій» згадувала якогось брата. — Коли хворій стане краще, запитаєте, — втомлено сказав лікар. — А зараз ідіть додому. Уже за північ …

Коли Марина подала на розлу чення, Тарас показав документи, мовляв, у нього мало грошей для аліментів. Але незабаром він з’явився у житті дітей зі своєю дорогою машиною. Марина вирішила помсти тися йому. Марина з Тарасом одружилися відразу після інституту. Жити стали у квартирі, успадкованій Мариною від дідуся. Через три роки у них народилася донька Каріна. Тарас був трохи засмучений тим, що дружина не наро дила йому сина, але допомагав з дитиною в міру сил і можливостей. Дівчинка клопоту великого не завдавала: трохи поnлаче, добре їсть, багато спить.

Хворіла мало, а якщо таке траплялося, то недовго. Другою у них також народилася дочка, Ірина. Ось тут Тарас став показувати своє невдоволення. Вже в полоrовому будинку зви нуватив дружину, що та не змогла наро дити сина. А вдома взагалі відмовився допомагати дружині з дитиною. Ірина, на відміну від старшої сестри, мало спала і багато nлакала. Благо мама вже вийшла на пенсію, і почала допомагати дочці з онукою. Через два роки Марина спіймала чоловіка на зраді і подала на розлучення. На суд Тарас заявив із довідкою, що отримує п’ятнадцять тисяч, відповідно й аліменти на дітей були мізерними.

Проте Марина з дітьми має квартиру, має роботу, має бабусю. Жили економно, але не біду вали. Тарас же два роки позначав своє існування лише телефонними привітаннями у свята. Через два роки тато став щільно цікавитись дочками. Забирав їх на вихідні та розважав весь день. Невдовзі Марина стала помічати, що у дівчаток почало змінюватися ставлення до неї: перемовляються, вередують, не слухаються маму з бабусею. Розговоривши дочок, Марина зрозуміла, що Тарас налаштовує їх проти неї. Вихваляється своєю машиною та відпочинком біля океану.

«У вас теж могло це все бути, але мама не хоче», — казав дочкам батько. — Ну , так забери дітей собі, — сказала Марина Тарасу. — А я платитиму аліменти. Таке вирішення питання не влаштовувало Тараса, який продовжував свою підривну діяльність. Марина вирішила закрити це питання раз і назавжди. Через місяць відбувся новий суд, на якому було порушено питання: «Як може людина, яка отримує 15 тисяч, дозволити собі купити дорогу машину і їздити за кордон?» У результаті сума аліментів було збільшено триразово. Після чого скривджений Тарас зник «з обрію» назавжди.

Галина з Петром дружили з самого дитинства. Уже в дитячому саду вони були не розлий вода. Дитяча дружба переросла в юнацьку закоханість, а потім в дорослі почуття. Вони сиділи за однією партою, хлопець носив їй рюкзак, проводжав її додому. Ще з дитинства Петро говорив, що поведе її під вінець. Все в селі вже сприймали їх як чоловіка і дружину. Галина вже давно чекала від Петра пропозиції. Але він чомусь зволікав. У маленькому селі всі про всіх все знають, тому їх весілля чекали давно. У цей день у Галини була дуже хороша новина для Петра. Молода пара гуляла по берегу річки, коли Галина схилила голову і тихо сказала: — У мене є одна новина. У нас буде дитина.

Петро трохи помовчав, а потім сказав: — Добре, тоді в суботу чекай сватів. Дівчина підстрибнула від радості, не помітивши, що на його обличчі не було радості. Ось і довгоочікуваний день настав. Галина з мамою і сестрою приготували безліч смачних страв, накрили стіл, все прибрали. Правда, рідним Галина нічого не розповіла, нехай буде сюрприз. А готувалися все одно, тому що чекали гостей. В той день дівчина ніяк не могла заспокоїтися. Кожні п’ять хвилин визирала у вікно. Вона вже почала хвилюватися. Вже і гості прийшли, сіли за стіл, а вона прислухалася до кожного звуку, що доносився з двору. Кілька разів вибігала на вулицю. Уже й сонце сіло за горизонт, а Петро так і не прийшов.

На наступний день Галина сиділа на зупинці і вже навіть не плакала. Здавалося, що все сльози виплакала вночі. Вона розуміла, що Петро її кинув. Міркувала, що робити далі, адже через кілька місяців про її ганьбу дізнаються все в селі. Як дивитися людям в очі? А батьки? Що скажуть вони? Раптом до її руці хтось доторкнувся. Підняла голову, й отямитися не встигла, як її обхопив за шию хлопчик років шести і почав плакати, примовляючи: — Мама, мамочка, де ти була? Я так довго тебе шукав! Галина не розуміла, що відбувається. Підбіг якийсь чоловік, мабуть, батько. Він намагався забрати дитину, але хлопчик ще міцніше обняв Галину. Вона обняла дитину і заспокоїла.

Чоловік просто сидів поруч. А коли хлопчик заснув, почав розповідати: — Вибачте. Просто Денис дуже сумує за мамою. Син залишився зі мною. Взагалі, він ніколи так не поводився. Навіть не знаю, що на нього найшло. А у вас що за біда? Чому очі заплакані? І Галина несподівано для себе розповіла про все незнайомцеві. Він помовчав, а потім запропонував: — Тоді виходьте за мене заміж. Денис вас недарма в мами вибрав. Може, це знак долі? І вашу дитину я як рідного ростити буду. А дасть Бог, і спільних дітей наживемо. — Але я навіть не знаю, як вас звуть. — Промовила дівчина. — Олександр. — Відповів незнайомець. — А мене Галина. Через місяць зіграли невелике весілля.

Переїхали жити в село до Олександра, подалі від пліток односельчан. Тамтешні люди добре прийняли її, адже поважали Олександра за працьовитість і справедливість. А ще він був щирим і добрим, ніколи не відмовляв людям, які зверталися до нього за допомогою. Не знала Галина, що її чоловік — голова колгоспу. Дуже вони полюбили один одного. Щасливе життя прожили, у них з’явилося ще двоє спільних дітей. І любили всіх, як рідних. Через багато років зібралися в їхньому будинку діти і внуки. Святкували золоте весілля батьків. Денис схилив голову на мамине плече і тихо сказав: — Пам’ятаєш, мама, як я до тебе вперше підійшов? Я знав, що ти не моя мама. Але відчув, що ти рідна, що ти мене полюбиш і не залишиш.

Вступити до технікуму, вийти заміж, на другому курсі наp0дити дитину, потім ганяти ո’яного чоловіка по городу, ոлакатися подружкам, закочувати на зиму огірки і патисони. Ну ні. З цієї колії нехай котяться інші, у неї — свій шлях. Коли Тетяна йшла забирати документи, в голові несміливо заворушилася думка: а навіщо, власне, надходити на історичний факультет з конкурсом 15 осіб на місце? Головне-вчитися в університеті, деталі несуттєві. Є ще мехмат — 3 людини на місце.

І фізфак з 1,7 — майже як в дитячій задачці про землекопів. У коридорі висіло оголошення: «Робота в гардеробі, гуртожиток». А непоганий варіант — днем працювати, ввечері вчитися, за рік фізику приручити. Думка почала оформлюватися в план. Батькам Тетяна сказала, що надійшла на підготовчі курси при Університеті. Що це таке, вони не зрозуміли, але дуже пораділи за дочку. І навіть іноді надсилали гроші.

Цілими днями вона сиділа в гардеробі, уривками читаючи товсту книжку «Фізика. Початковий курс», але план буксував на кожному кроці. По — перше, з’ясувалося, що тягати верхній одяг-це дуже важко. По-друге, зміст написаного в підручнику від Тетяни вислизав. Справа в тому, що шкільний учитель працював за сумісництвом фізруком, фізику вважав лженаукою і був задоволений, що розумні люди свого часу спалили Джордано Бруно. Замість того щоб вирішувати завдання, клас грав в баскетбол. Не можна сказати, що Тетяну це засмучувало: троячки вона завжди кидала непогано.

До весни вдалося прочитати лише половину книги. Але здаватися дівчина не збиралася: нехай вона слабо розуміє суть, зате може вивчити напам’ять формули і визначення. Настав день іспитів. З викладом Тетяна впоралася відмінно, а ось фізика підвела. Жодної вирішеною завдання. Екзаменатор, огрядний чоловік в окулярах, вже збирався поставити «незадовільно», але в останній момент вирішив розпитати визначення. Трійка! І заповітний студентський квиток в кишені.

У групі 26 хлопців, вона -27-а. Вчитися було ще складніше, ніж вступити. На лекціях Тетяна не розуміла майже нічого, на семінарах — гань6а за гань6ою. Одного разу її викликали до дошки і запропонували спростити частину виразу. Дівчина пам’ятала, що можна скорочувати однакові значення в чисельнику і знаменнику. І написала … Група залилася реготом. Тетяну вважали туոий, першу сесію вона дивом здала на трійки. Кілька перездач, майже цілодобова зубріння, пляшечку валер’янки․ Треба валити, вирішила вона.

До другої сесії довчитися — і вистачить. Наближався перший майже весняне свято-День захисника Вітчизни. Начебто треба поодинці привітати одногрупників, але Тетяна цього робити не хотіла. Навіщо вітати тих, хто тебе зневажає? Переконала мама. Вирішили, що варто подарувати кожному по листівці. Тетяна не полінувалася і склала двадцять шість віршів з науковим ухилом. «Віктор транзистор по дому ганяв, Віктор транзистор в ногу загнав.

Вітя, з 23 лютого! У тебе дуже гарна синя сорочка, носи частіше. Вона підкреслює твої очі». Хлопці так здивувалися подарунку, що перестали сміятися над Тетяною. Більш того, вирішили взяти над нею шефство: Якщо дівчина чогось не розуміла, після занять один з них обов’язково розтлумачував їй складні моменти. На 8 березня Тетяна отримала в подарунок букет з двадцяти семи троянд: одна виявилася від викладача, того самого, який поставив трійку на екемее. Ніколи в житті їй не дарували таких пишних букетів.

Коли вона принесла троянди в общагу, в гості прийшли всі дівчатка з сусідніх кімнат. Хтось заздрив, хтось пропонував здати квіти на ринок за хорошою ціною, поки не зів’яли. Другу сесію Тетяна закрила без трійок, з наступною стала відмінницею і найкращим студентом-фізиком в університеті. Її чекала довга і славна кар’єра. Тетяна Максимівна Колокольцева — доктор фізико-математичних наук, автор кількох підручників, найбільший фахівець із статистики полімерів, захоплюється історією.